Сонет до Мови

 

Надією живу, оволодіти словом

Джерельним, молодим, щоб сяяло й гуло,

Заблуканих братів скликаючи до мови,

До рідних берегів тримаючи кермо.

 

Як релігійний жрець, покликаний на лови

Людських сердець, бо опліч ми йдемо,

До рідних берегів тримаючи кермо,

Та чуючи здаля батьків загиблих зови.

 

О, мово рідна, що ти робиш з нами,

Коли життя загонить нас за брами,

Де спогади дитинства оживуть,

Як жили ми без страху і догани,

Зриваючи з сердець своїх кайдани,

Та творячи свій особистий путь.

 

 

Сонет

 

Надією, що жив, кепкує час, зневіра

Опалює мозок, неволить душу сум.

Гнітить її нудьга, вночі бентежить віра,

Що все моє життя приречене на глум.

 

Та й що вона таке, моя співуча ліра,

Що навмання жене до невгамовних дум,

Де не почую я дібров натхненний шум,

Бо чую лиш одне, як гупає сокира.

 

Батьки мої, чи то не ваша кров

У скроні б’є, огида чи любов

До Всесвіту мою неволить душу?

Минулому кричу: завжди мене, агов!

Я бачити тебе бажаю знов і знов…

Інакше вірити, інакше жити мушу.

 

Сонет Тобі

 

Накликала журби. Блискуча ожеледиця

Лягає на шляхи. Накликала журби.

Кохатися б в журбі, та все мені найметься.

Пригнічена душа жадає боротьби.

 

Не знаю вже як влада твоя зветься.

До чарівного сну не зви мене, не зви!

Лягає ожеледиця до серця,

Ковзають на шляхах машини та вози.

 

Втікаю від дзеркал, намощених під ноги,

Який я в них смішний, невпізнаний, убогий.

Тупцяюся на місці: то впаду,

То рачки підповзу твою хлистати вроду,

То слабкість прокляну твою погорду,

Що стримує палку мою ходу.

 

***

Коли від сподівань, від спогадів дитинства,

Впадаючи в журбу, прямую наздогад,

Де стежки мерехтять жовтим осіннім листям,

Й тополя вдалині майорить, як фрегат.

 

Де промінець росою, чи навмисне,

Чи жартома в пожовклих травах зблисне,

Та сполохом ударить по очах,

Лелітками розсиплеться по чистих

Калюжах, що між травами блищать.

 

Куди б не йшов, у полі, чи в тайзі,

Я всюди свій, відлюдок-солопій.

Я не мисливець, коли є потреба

Куштую ягоди, хапаю краплі з неба.

Свій у тайзі, у дикім  полі свій.

Як дикий журавель, що на одній нозі

Стоїть, радіючи, що є така потреба.

 

***

Чи то полум’я біле було,

Чи крило велетенського птаха,

Чи багаття у мозку гуло,

Поки скиглила доля-невдаха?

Шпарким вітром лице обпекло.

Лобом битися, що за потреба?

Розкололося дрізками скло,

Полетіло зірками до неба.

Довго-довго стояла вона.

До остуди стояла, до стогону,

У розбитого навстіж вікна

Заблуканого в мряці вагону.

 

***

У вікні продихала джерельце,

На подвір’я визирнула, йшов

Степом серпень.

Йшло на заклик серця

Гомінке кучмате казна-що.

 

Так гостинно розчинила двері,

Зустріч гостю руки простягла

Так відверто, наче на папері

Злива намальована була.

 

А гроза як блискавкою блимне,

Як громами грізними гукне,

То довгими цівками обійме,

То пружистим вітром відіпхне.

 

Босоніж під струмені, під громи,

З блискавками радощі в очах…

Мамо, мамо, чи дійдеш додому,

Заблукавши в дощових хащах?

 

Стежки твої зливою розмиті,

Різнотрав’ям сплутані  сліди.

Мамо, мамо, як же далі жити,

Вмитим степом бігти в нікуди.

 

***

Так іноді на жінку подивлюсь,

Сумуючи, що не її кохаю,

Що сам собі морокою роблюсь,

Несамовито молодість гукаю.

 

А потім вже, щоб охолола кров,

Щоб зняти біль від опіку на серці,

Пишу брутальні вірші про любов,

Про відчаї, захоплення та герці.

 

Сяйнути перемогою? Сяйну!

Ніхто мені цього не заборонить,

Коли по жилам кров моя стугонить,

Я горлицю в польоті дожену.

 

Примушу сісти в тихий закуток,

Поміж трави духмяної та квітів,

Натхненного кохання хоч ковток

Я вип’ю, не доводячи до хіті.

 

Бо хіть давно уже не головне,

Якщо й опалить, так не торкне серця,

Як усмішки багаття чарівне,

Як пісня, про яку розмова йдеться.

 

***

Ми загубили весни. П’ять років

Ходили морем, лупали очима

На хвилі, та на чайків гомінких,

Потай від служби, мріючи про крила.

 

Хіба ми там навчилися чому,

Хіба міцніли тілом та душею.

Таке довге відрядження в пітьму,

Таке холодне полум’я за нею.

 

П’ять років наче блискавка в пітьмі.

Зустріти друзів хіба є потреба?

Зійдемося такі старі, сумні,

Наче сухе бадилля проти неба.

 

Так що оті п’ять років? Що вони,

Крадіжка із життя, чи подарунок?

Велике щастя жити без війні

Нам випало… чого ж тоді так сумно

В сучасний світ дивлюся з далини?

Чого так душу обпікає дума

Про так невдало знищені човни.

Де наші мрійні крила? Де вони?

 

 

***

Поети гризли голубий граніт,

Мені ж сують у зуби чорний,

В ті зуби, що з дитячих літ

Життя потерло, наче жовна.

А що ж родина? Де була вона?

Чи теж була прикута до граніту?

В оту добу, дурну, несамовиту,

Штовхали ми державного човна

Туди, де майоріла далина

Червоними стрічками оксамиту.

 

***

Навіщо я так вперто вчив

Рядки натхненного поета,

При сяйві місяця вночі,

Читав завзято і уперто?

 

Тепер тебе ніхто не вчить,

Твоїх книжок ніде не знайдеш.

Лише у пам’яті звучить

Дрізками скривдженої правди.

 

Твоїм рядкам я не моливсь,

Не захопився до нестями.

Запамятав, що ти колись

Порадив вибігти за брами,

 

Назустріч зливам та вітрам,

Назустріч злидням і тортурам,

В душі будуючи свій храм.

Храм, всупереч державним мурам,

Відкритий сонцю і вітрам.