Міні-хрестоматія кубанської української літератури

На прогулянках

1.

Зачарований лежу я

Під березами край гаю;

вітерець мене цілує,

шум берез мене впещає.

Ні хмариночки немає

В небі яснім і привітнім;

Воно землю обіймає

Звідусіль шатром блакитним;

Погляд тоне у просторах,

Що синіють в сяйві дня,

І аж дух росте угору —

Що за шир і глибиня!

Ні хмариночки немає

В небі яснім і привітнім;

Воно землю обнімає

Звідусіль шатром блакитним,

А земля — скорбот оселя,

Правди й волі арештарня!

А земля — тісна пустеля,

Чи мертвуща буцигарня!

Дух тут гине від тісноти,

Думка людськая в кайданах!

Гину й я тут від нудоти,

Трачу цвіт надій коханих!

І задуманий лежу я

Під березами край гаю;

вітерець мене цілує,

Шум берез мене впещає,

А із серця жаль зринає

Й невдоволені бажання:

І мене вже докучає

Й тихе вітра цілування;

І ласкавий листя шум

Замість щастя-милування

Наганяє тільки сум,

Витиска з грудей зітхання.

Під хатою

П.

В хмарах, на північ летючих,

Місяць блискучий ниряє:

То поринає він в тучі,

То на блакить виринає.

Місяцю ясний, блискучий!

Серцем з тобою я маюсь:

Вкупі зникаю у тучі,

Вкупі й із хмар вибиваюсь.

Образ твій чистий і ясний

Серця надію ввижає:

В хмарах, як ти, вона гасне,

З хмар, як і ти, виникає.

В хмарах, на північ летючих,

Місяць зусильно ниряє :

Дляється в темних він тучах

Й, вирнувши, знов поринає...

Ось величезная туча

Пащу до його простерла...

Стиснулось серце болюче —

Місяця туча пожерла!

Мряка на землю упала,

Місяця ж більш не діждати!...

Темно й на серденьку стало..

Час мені, мабуть, до хати!

 

Напровесні

 

Знову весна розгостилась,

Знову вже тануть сніги,

Знов ручаї у яри покотились,

Знов пучнявіють луги.

Знов і в душі розбудились

Теплі чутоби гуртом.

Знов вона вся розтопилась

Щастям, любов'ю, добром.

Тільки в тих чистих чутобах

Чується й болізний сум,

З серця встає, мов із гробу,

Низка притиснутих дум.

Всім бо весняна година

Щастя і втіхи приводить,

Тільки немає утіхи Вкраїні,

Їй і весною негода.

 

Заповіт засланця

 

Вмер козак на самотині,

В тяжкому засланні,

Вмер без свідків, без родини

І без розпрощання.

Вмер козак з нудьги та туги,

В тундрах марно згинув,

Та в листі своїм до друга

Сповідь свою кинув:

«За любов до України

Й рідного народу

Я затратив долю й волю,

І здоров'я й вроду;

Та затратив я даремно,

Вжитку не придбав я,

Бо в неволі на чужині

Вік свій звікував я.

Я загинув, люди добрі,

Без ужитку й слави,

Бо не жив я в тій неволі,

А конав я дляво;

Я не жив, а нидів в мурах,

В дряговинах гинув,

І даремно щирим серцем

До роботи линув;

Бо і способу, ні волі

Я не мав до діла,

І з відчаю никнув дух мій,

І хиріло тіло;

Я загинув, люди добрі,

Без ужитку й слави,

Бо не зжив я свого віку,

А одмучивсь дляво»

 

***

Вмер козак, юнець бездольний

Кинув білий світ,

Та зоставив братам вольним

Щирий заповіт:

«Коли схочуть вас на муки

Вислать на чужину,

Не давайтесь живцем в руки,

Бийтесь до загину!

Бо стократно краще вмерти

З руки махамета,

Аніж ждати в нудьзі смерти

В північних заметах.

Казнь за волі оборону

Буде вчинком мести;

Вість про неї піде в люди

Й викличе протести.

І западе в живі серця

За правду обида;

До жорстоких катів мерця

Сплодиться огида

І научить глухих чути

І сліпців прозріти,

Розохотить давні пута

З ніг народних здіти.

Коли ж дасись живцем в руки

На тяжке заслання,

Віддасись на тайні муки

Й безвісне конання.

І умреш ти в самотині

Сам один умреш ти,

Позабутий на Вкраїні,

Змучений дорешти,

І не знатиме громада,

Що ти згинув марно,

Тільки кати будуть раді,

Що вбили безкарно.

І про те злочинство враже

Хіба по столітку

Крадькома історик скаже,

Катам невзамітку!

Не давайтеся ж у руки

Катам України,

Не давайтеся на муки,

Бийтесь до загину!