ВОРОНИЙ КІНЬ

Оповідання.

 

Був у нас на Чорноморії козак старий, на прізвище Кульбашний; зжив він свій вік сиротою, сидів зимівником на річці Сосиці Єйської паланки, мав дуже багато худоби всякої і був грошовитий дуже. Він, умираючи, всі гроші одказав на Божі церкви.

Раз у Ростовському ярмарку, де чорноморці становляться особне табором, він продавав лошаків, неуків, а мошенники (які ярмарки без них не бувають) давно вештаються між возами та й підгляділи, що старий Кульбашний, продавши своїх лошаків, бідкається, де б йому купити на старість їзджалого, смирного коня під верх. Один чумак, почувши сеє та й каже:

— Я тобі, батьку, найшов би коня доброго, так далеко треба йти.

— А де? — спитав старий Кульбашний. А чи там, де колеса продають?

— Та такий , — каже, — кінь, що й мала дитина поїде. Як би я, — каже, — не чумакував, то був би сучий син, коли б не купив для себе! Там скотина — на диво вдалася!

— А який на масть? — перебиває його Кульбашний.

— Вороний, батьку, там , що за кінь! Сказано: запорозький.

— А, запорозький! — Каже Кульбашний. — Ходімо зараз.

Пішли.

— Там жив, неподалеку Савур-Могили, в байраці, запорожець, — розказує йдучи чумак, — та недавно вмер. Чумаки, на той час трапилось, поховали старого козарлюгу, а коня взяли, щоб продати та віддать гроші на церкви, за душу покійного.

— Е! Се благе діло; і мені вже час умирати, — Кульбашний каже.

        Та ,знай, дорогою обидва йдучи, теревені правлять. Атого старий Кульбашний і не візьме собі в товк, що це він з мошенником зчепився. Вік привик берегтися москалів ( та, правда, хто їх і не бережеться), а щоб з чумаків та були мошенники, Кульбашному і не снилось. Уже оці наші ходоки давно вийшли з Чорноморського табору, перейшли Бахмутський поштовий шлях, перейшли вози з колесами, аж ось недалеко й Темерник. Тут на балці стоять особне вози чумацькі з запряженими волами. Чумаки мотляються між возами, і як уздріли свого товариша, що йде з Кульбашним, зараз виступили назустріч.

— А що, Трохиме! Чи розплатився? — спитав один чумака, який прийшов з Кульбашним .

— Ні, — каже, — нема коло воза...пішов до крамарів...Що це ви задумали переїздить, чи що? Ось старий батько коня купує..

— Не купить, — сказало разом чоловік з п'ять. — Ці чорноморці народ скупий з-біса; та й їздять усе на злих конях.

Оця остання мова і не сподобалася Кульбашному, що сказали

н е к у п и т ь, спротивилась йому: мов би в нього чорт-ма грошей.

— Чи не куплю? — каже Кульбашний. — Я й вози ваші з волами можу купити.

— Ких — ких — ких! — засміялись чумаки. Кульбашного взяла злість: що не ймуть йому віри.

— Де той кінь? — питає.

— Ось де! — обізвався якийсь чумак за возами, одв'язуючи того коня од полудрабка.

Зглянувсь на нього Кульбашний, і жижки в старого затрусились. Обійшов його.

— Кінь в літах, — каже Кульбашний. «Та й я немолодий», — подумав про себе. — А що за нього?

— Дві сотні з половиною.

— «Дорого», — подумав старий, та й каже:

— Щоб не клопотатись — півтори сотні.

— Та відступайте, браття! — промовив прихожий чумак.

— Хіба для тебе! Дві сотні та й годі, — відповів один старий чумак.

— Давай, батьку, гроші, — каже прихожий зведенник : упустимо цього коня, другого не знайдеш такого, бо вже кращого не буде.

        Підступивсь старий, озираючи коня. Взяв за повід коло морди і погладив по голові, повів руку по шиї, поляпав долонею по спині, одступивсь, зайшов ззаду, глянув вздовж спини.

— Хороша скотина...Нехай же я, — каже Кульбашний, — на старість поїзджу таким конем, як змолоду в мене був: беріть гроші.

Підійшов до того, що торгувався, зняв шапку, перехрестився, вдарили по руках. Вийняв Кульбашний з кишені хустину, знайшов гроші, одлічив дві сотні й оддав продавцеві, взявши коня за повід полою.

— Тобі батьку, судивсь цей кінь, поживай на здоров'я, — віддаючи коня продавець сказав.

Закинув Кульбашний поводи коневі на шию, взявся за гриву, посмакувавшись, підскочив — уже й на коні. Проїхавсь геть від возів шлаптю, скрутнув поводами коня, кінь як у казані, окрутнувся назад. Попустив повода — вороний риссю, — добіг до возів, спинив коня, схопився з нього — не надякується продавцеві за доброго коня. Подовбався ще раз у кишені — тягне карбованця:

— От вам, панове чумацтво, на могорич.

— Спасибі ! Не будеш , батьку, лаяти за цього коня і згадуватимеш поки жив на світі....А подайте ,хлопці, боклаг, — загули чумаки. — Поки батькова буде, то ми своєю почастуємо.

Достали боклаг, знайшли рогову чарку — пішло частування! — Тут, звичайно, було пито й балакано, а більше — про запорожця, що викохав такого коня, і дещо інше...

Почувши старий Кульбашний, що вже закружила чумацька горілка в його лобі ,сказав:

— Не хочу, сідати на коня охляп, бо то козакові сором без сідла їхати по ярмарку, мов на краденому.

— Е!е! — загули козаки. — Правда!

— Ходімо, — каже прихожий зведенник, — разом, батьку, бо мені по шляху треба зайти за своїм ділом.

Пішли, понесли гилі, дорогою йдучи. Старий Кульбашний і не бачить, що ззаду робиться!.. Ось і шлях Бахмутський, уже й вийшли на нього, зведенник як забідкається:

— Що це я, дурний, наробив? Мені треба б швидше людям гроші нести, щоб не назвали мошенником...а я з вами, батьку, заговорився та й байдуже! Побіжу лиш швиденько попереду.

Та й потюпав поперед нього. Необачний Кульбашний ще в слід йому гукав разів скілько:

— Заходь же, справившись, до наших возів на могорич! — поки його зовсім не видно стало.

Пройшовши ще трохи, задумав Кульбашний на коня подивитися. Гульк назад: свят єси, Господи!.. замість коня чернець загнузданий стояв у підряснику, обшарпаний, труситься, мов несамовитий.

— Дух свят з вами! — проговорив Кульбашний, перехрестившись. Поглянув кругом — нікого не видно: сам з ченцем серед поля, коня немає, мов і не було.

— Ей, батьку, як маю тебе звати? — заговорив чернець. — Спасибі тобі на сім світі, а на тім світі царство!

Та бац Кульбашному в ноги: реве, лежачи, мов зарізаний, а від плачу слова не промовить. Кульбашний, схопивши з ченця узду, кинув додолу, зняв шапку, та взявши ченця під руки, піднімає, плаче й просить:

— Устань, чоловіче добрий, устань, паноче, будь ласка та розкажи мені, що ти є такеє.

— Я був ченцем років двадцять, і зробився грішником великим — зазнався з клятими жидами і за те мене проклято на сім років і зроблено конем, щоб спокутував свої гріхи. Я й чув усе: як ти балакав з чумаками, — та не міг нічого сказати, бо був конем. У цю саме пору кінець клятьби прийшов, і я знов став чоловіком, — проговорив чернець та знов Кульбашному в ноги. — Тепер тобі дістався, поможи мені, батьку, грішми: я й за себе і за тебе Бога благатиму!

— Ну вже коли тебе прощено, то годі плакати — вставай, паноче! От тобі на обіхідку.

Давши йому карбованців з пару, взяв в руки узду й пішов до свого воза, в чорноморський табір.

А що? Не обробили Кульбашного гаспидські мошенники? Чи не було догадатися, що то був не чернець, а клятий мошенник?

Прийшов Кульбашний в чорноморський табір, сів на вії свого воза, зійшлось до того товариство і диво розказує їм Кульбашний! Всі об поли вдарили руками, дивуються, аж не тямляться од Кульбашної притчи. Пішли других розповіді, яке велике діло клятьба. Той каже, що як прокляли Мазепу, і як його застигла та клятьба в Бендерах, то він і луснув. Другий каже: було колись, як прокляла сина мати, то він однеї так і побіг вовкулакою. Пішли всякі теревені. Повалило козацтво з усього табору розпитувати про диво несказанне.

Пройшло днів зо два; уже із ярмарку пора рушать. Пішов Кульбашний на розторжа купити дігтю на дорогу. Справившись як слід, іде старий з мазницею назад: гульк — продається той самий кінь, що в нього він ченцем зробився. Що ж ви думаєте, панове? Адже ж того продавця з конем за штим, та й до обакти? Так ні ж бо! Не так Кульбашний вірив, щоб усумнитися! Поставивши мазницю на землю, підійшов до коня, нахилився йому до вуха та й каже нишком:

— А що, паноче! Чи вп'ять согрішив? Кайся, небоже!

Да вхопивши мазницю в руки, миттю в табір і, запрігши волики у віз, — та гей швидше додому.

Олександр Півень

Небо та піднебіння

(Брехенька)

Як був я у батька маленьким, а в матері підріс, так усе було їжджу за дровами у ліс. Приїхав раз у ліс, дивлюсь — дерево, я до того дерева, аж там дірка, а з дірки кувікають печені поросята.

Я дуже зрадів, бо голодний був! Стромляю у дірку руку — не лізе, стромляю ногу — не лізе. Що тут робить? Так я узяв та увесь ускочив! Наївся поросятини, та став вилазити, аж ні — не вилізу; мабуть, дуже поросятини обрепався! Думав я, думав, та все не в лад. Насилу догадався. Узяв, збігав додому за сокирою, прорубав дірку та й виліз.

Тільки виліз, а тут пити мені захотілось, та так дуже, що аж нікуди! Пішов я до річки води напиться, коли дивлюсь — на воді качка несеться, та так воду скаламутила, що й пити не можна. Розсердився я, кинув на неї раз сокирою — не докинув; кинув у друге — перекинув, а як кинув у третє — качку вбив. Так не ідолове ж пір'я! Само полетіло і качку занесло, а яйця у комиш поховались! Вернувсь я у ліс до кобили, аж лихо! Вовки на кобилу напали і все пузо розірвали, так що й бельбухи повипадали і кишки до землі висять. Що його робити? Пропала кобила та й годі! Роздивився я краще, аж іще не все діло пропало, бо кобила ще на землю не впала, а на ногах стоїть. Виламав я лозину та й давай кишки збирати та кобилі пузо зашивати. Шию, зашиваю та на всі боки поглядаю, а й не туди-то, що лозина одсиріла, та вверх рости пішла. Росте та росте, та вже й до неба достає. От так штука! Стою я, дивуюсь, а далі й думаю: а давай, лишень, полізу на небо, бо зроду там не був. Узяв та й поліз. Лізу та й лізу, уже ось і небо недалечко, коли відкіля не взявся мій батько покійник, та як крикне на мене: "Куди ти лізеш, вражий сину, з грішною пикою у святе місце!". Узяв та й турнув мене додому. Та тільки я не дурний був, бо як падав униз, так усе ногами дригав, та якраз і зачепився за хмару! Зачав я тут у руки плювати та бичову сукати, добру би бичову зсукав, до хмари прив'язав та й давай на землю спускатися. Спускаюсь та й спускаюсь, уже й до землі недалечко, аж бичови й не хватило! Що його робити? Чи плакати, чи тужити? Давай, думаю, притягну хмару до себе ближче. Так я так добре нап'явся, що зовсім відірвався, а вітер на моє щастя був великий! Так мене як понесло, як понесло, так насилу за велике дерево в лісі зачепився! Зліз я на землю, та й пішов по лісу кобилу шукати. Дивлюсь, ходе моя кобила, засунув за пояс сокиру, та й поїхав додому. Їду та їду. Кобила моя трюх-трюх, а сокира її ззаду цюк-цюк; цюкала та й цюкала, та й одрубала у кобили задок. Приїжджаю додому, дивлюсь, аж задка й нема. Так от гаспидське навожденіє! Кинув я передок вдома, та пішов задок шукати. Блукав я блукав, шукав той задок, шукав, та насилу найшов його аж під лісом: Ходить собі пасеться і горя йому мало! Піймав я його, загнуздав, сів верхи та й приїхав додому. Знаходився я дома та й пришив задок до передка. Дивлюсь, наче й кобила, як кобила, а щось неладно. На моє щастя саме на ту пору Покрова була, люди у Павлівку та ярмарок їхали. Узяв я кобилу та й поїхав на ярмарок на продаж. Приїжджаю та й питаю: "А що тут, добрі люди, почому?". А мені й кажуть: "Пшениця по мішкам, тютюн по ріжкам, товар по горшках, а гроші по кишенях". — "Е, кажу, це я і без вашого батька добре знаю, а ви мені скажіть, що дешево і що дорого?" — "Дурний ти, кажуть мені, так ти б зразу питав! Кажуть за морем дешева скотина та дорогі мухи; за муху з мушенятком дають корову з телятком, а за оводів дають цілих бугаїв". Як почув я цю річ, так дуже зрадів. От, думаю, штука! Тепер же я враз забагатію! А у мене на той случай дома до пропасті мух було. Од великої радості кинув я кобилу на ярмарку, та побіг швидше додому. Наловив я дома повнісінький мішок мух та й гайда до моря. Прибіг я до моря, а погода тоді була тиха та гарна, так що море блищало як скло, або дзеркало. Поклав я на воду мішок мух, сів на нього верхи та й переплив на той бік моря.

Наміняв я там скотини аж три череди, пригнав до моря, та й не знаю, як на другий бік переправиться. Якщо найняти корабель, так дорого візьмуть, а пустить скотину плисти — багато потоне. Що тут робити? Думав я, думав, голову чухав-чухав, а далі ось що видумав: піймав чималу корову за хвіст, розмахав його та як кину! Так і перелетів умісті з ним на той бік моря. Позабирав я тут до купи усю скотину, та хотів додому гнать, коли слухаю, поміж людьми балачка ходе, що наче б то на небі люди босі ходять. Оце, думаю, нашому козирю під масть! Бо на небо я дорогу добре знаю, а скотину мені не купувать. Порізав я усю скотину, м'ясо продав, а шкури висушив та й поліз на небо.

Ліз-ліз та не потрапив на небо, а попав на піднебіння. Дивлюсь, аж там стоїть капличка, не мала і не величка; із книшів вона викладена, пиріжками вивершена, пряничком зачинена, а бубличком зав'язана. Стою я, дивуюсь, а далі й думаю: "Як же його у ту капличку увійти?" А мені саме тоді їсти дуже захотілося. Підійшов я ближче, укусив за бубличок, аж воно одчинилось. Так я і наївся, і в капличку ту увійшов. Коли дивлюсь, аж там людей видимо й невидимо, та всі чисто до одного лисі та босі. Я й питаю тих людей: "Чи не знаєте ви, добрі люди, на небо дороги, бо я, здається, заблудив та не туди потрапив?" А мене і питають: "А нащо тобі?" — "Та я прочув, — кажу їм, — що на небі люди босі ходять, так хочу там свої шкури попродать". — "Еге, хлопче, — кажуть мені, — не доведеться тобі неба бачить!" — "Як це так?" Питаю я. "А так, що ти як ліз, так дуже уліво забрав, так небо в стороні осталось Тепер воно так далеко, що і за сто літ до нього не долізеш". — От лихо, — кажу я, — Що мені тепер робить, научіть, добрі люди? — "Не журись, ми у тебе шкури купимо". Кажуть вони мені. Почав я продавати їм шкури, та й розторгувався: чисто увесь товар продав і наторгував цілий мішок грошей.

Дивлюсь я, що більше мені робить уже нічого, от я і став збиратися додому. Так от лихо! Сюди не трудно лізти, а як назад вертатися? Осталось у мене з десяток негодящих шкур, так я порізав їх на ремінці, забив кілок у піднебіння, прив'язав той ремінь і давай назад спускатися! Лізу та й лізу вниз, коли тут на мою біду ременя не вистачило! Що тут робить, співати, чи тужить? Та тільки я був молодець добрий і на всі боки догадливий: подумав-подумав та зараз і догадався. Полізу уверх, реміня одріжу, а вниз доточу; зверху одріжу, а внизу доточу, та все до землі ближче та й ближче. Так от біда, дійшло до того, що різать нічого, а до землі ще далеко! Коли на моє щастя люди на землі пшеницю віють, а полова до мене летить. Зачав я ту полову хватати та бичовку сукать; добру бичовку ссукав, до ременя прив'язав, та й давай уп'ять спускаться. Усе б гаразд, та на свою біду, як бичовку сукав, так забув її помочить, а вона й лопнула!

Полетів я сторч униз, об хмару спіткнувся, разів із сто перевернувся, був би об землю убився, якби не той світ не провалився! Зачав я тут журиться, та хотів уже й плакати, коли знов мені біда: очі є, а сліз немає. А як на небо ліз, так, мабуть, їх дома забув. Ну, думаю, коли так, то воно й лучче! Як роздивився я скрізь добре, аж воно і там люди гарно живуть, весело проживають, та ні горя, ні біди не знають. Пішов я скрізь по тому світу, аж там усе не так, як у нас. Сонце не одно, а двоє: одно з одного краю сходить, а друге з іншого; і місяців вночі аж два світить, а зірок тих на небі зірок, як у решеті дірок! Іду я та йду, коли зирк — аж стоїть палац із курячих яєць, сиром обгороджений, сметаною вимазаний, а млинцями вивершений, чи то пак укритий; та увесь палац так дуже маслом вимазаний, що на сонці так і блищіть, як огнем горить! Пішов я у той палац, увійшов у одну кімнату, аж там нема нікого; заглянув у другу, — і там нема нікого, зазирнув у третю, — і там нікого, а як подивився у четверту, аж там сидять цар та цариця, та п'ють горілочку з барильця; а барильце: буль-буль-буль, а хто слуха, тому сім дуль.