СВЯТЕ НЕПОРОЗУМІННЯ Невідправлені листи землякові в Україну. Оповідання
«З одиночок у сьогоднішній Росії достойно ціниться лише мати-одиночка». (Чув, що нібито те сказав Президент).
Здрастуй, любий мій земляче! Ось, нарешті, я і зібрався написати тобі листа. Ти, звичайно, можеш сказати, що занадто довго збирався. Та, зрозумій, що все були непереливки. То-се, то-те… І написання листа відкладалося. Та все ж дійшла і до нього черга. І тепер я відповім тобі на всі твої запитання, що задав ти письмово чи в телефонних розмовах. І ми з тобою поговоримо, як бувало колись за чаркою доброї горілки. Коли для нас з тобою не було закритих тем для бесід. І коли ми з тобою ходили під одним Богом. А тепер, не можу не погодитися з тобою, у кожного з нас свої і бог, і цар, і герой. Як сказала Вірка Сердючка: «І звідкіля воно взялося?». При комуністах таких близько не підпускали до роботи з людьми. А нині – вони вже такі собі стали боженята, прямо небожителі на землі… Їм би ще німби… навкруг шиї.
«Не роби людям добра, то не одержиш від них зла».
Тобі, мабуть, приходилося чути сакраментальну фразу: «Не роби людям добра, не одержиш від них зла»? Коли я почув її вперше, чи просто звернув на неї особливу увагу, то не зразу зрозумів почуте. Воно суперечило моїм переконанням. Бо мене вчили робити людям добро, якщо сам бажаєш одержати від них те ж саме. Тому я зразу ж намірився розібратися, чому я не розумію почутого. Роз’ясняла мені моє непорозуміння учителька суспільствознавства та історії Прядко Валентина Платонівна. «Коли ти, - казала вона, - постійно робиш комусь добро, то той хтось звикає до цього і вважає твої дії, поступки обов’язковими, постійними, звичними. Він впевнений в тобі і вірить, що так буде завжди. – Учителька зітхнула. – Та, на жаль, завжди так не буває. І трапилося так, що ти змінив своєму правилу по незалежним від тебе причинам. Всі ми люди, а в людському суспільстві буває по-всякому. І ти невільно підвів того, хто покладався на твоє добро. От в його розумінні від тебе він і отримав зло. І ти став для нього ворогом номер один». Пояснення учительки було коротким і не зовсім мені зрозумілим. Та я кивнув в знак згоди і подяки. Ясно мені стало, чому так кажуть, трохи пізніше. В одинадцятому класі, коли ми рішали алгебраїчно-геометричні задачі з використанням тригонометрії. То була нудотна робота з писаниною рішення на половину зошита в двадцять чотири сторінки. І вимагала до себе немало часу. Подібні задачі я робив сам, вдома. І в школі був спокійний: списував не я, а списували у мене. Здібних математиків в класі було осіб п’ять-сім. Та роботящих, щоб все зробити вдома… Ну, двоє чи троє. Та й ті не завжди витримували той ритм, надіючись на те, що хтось таки зробить. У тих і списували поголовно. Звісно, хто розумів хід рішення, тому було легше. Та списували і ті, хто був «ні в зуб ногою»… Наша математичка Євдокія Григорівна Потапенко добре знала, хто і на що в класі здібний, тому особливо нас не запрягала. Викликала до дошки тих, хто дійсно міг за 45 хвилин уроку справитися з завданням. Хоча виконане завдання було добросовісно переписаним в зошит кожного учня… Вона вважала, що багатьом з нас достатньо і того: трудився ж, значить щось і в голові залишилось. Якось учителька не з’явилася на урок, і її заміняти прийшов директор школи, те ж сильний математик, до того ж безтямно улюблений в свій предмет. Ну… просто був закоханий в математику, як і в свій районний хор, котрим постійно диригував. І треба ж було такому трапитися, що я виконане завдання вдома не записав в чистий зошит, а переписував з чернетки в класі перед уроком. А у мене був постійний переписувач
Вітя Шрамко. Я йому запропонував сісти поряд і разом зі мною те ж писати з чернетки. Чи списувати слідом за мною уже з мого зошита. Моєї пропозиції він не прийняв, позаяк виявилося, що у нього була своя «секретарша» в дев’ятому класі, якій він відносив мого зошита з виконаним завданням, і вона нашвидкуруч з скрупульозністю копіювальника переносила все в зошит Віті. В цей раз не зрослося. Відповідно, на уроці Вітя опинився без виконаного домашнього завдання. Якби то в клас прийшла Євдокія Григорівна, то все обійшлося б. Та на урок несподівано прийшов директор школи. Слід сказати, що знав нас директор слабо, оскільки своїх учнів він випустив, а тепер навчав дев’ятий-десятий класи. А нас з дев’ятого класу вела Євдокія Григорівна. Та Вітю він знав добре з-за його батьків – учителів нашої школи. Директор і взяв його зошита. А виконаного завдання там не побачив. Він зразу ж взяв другого зошита, третього – його й там не має… Буча піднялася неймовірна. Дісталося всім. І в першу чергу… мені. Коли прийшла Євдокія Григорівна, вона, звісно, поцікавилася, чому в зошитах не було виконаного завдання. І Вітя не знайшов нічого кращого, як сказати їй: «А мені Синьогуб не допоміг розібратися…» Тої заяви вистачило, щоб Євдокія Григорівна довго відносилася до мене, як до прямого винуватця її позору в очах директора школи. Та й Вітя став мене недолюблювати, бо директор сказав про його недоліки його батькам на загально шкільній педагогічній раді… Для чого ж я веду таку довгу передмову? А ось для чого. В усі часи Росія, якого б вона політичного складу не була, виступала постачальником всього окраїнним регіонам – спеціалістів, лісу, техніки, палива… Так продовжувалося десятками років. Окраїни завжди знали, що Росія виручить, Росія не підведе, Росія їх в біді не залишить. 90-і роки минулого сторіччя, роки обвальних суверенітетів бувших республік СРСР, сильно не поміняли ні кількості, ні якості поставок. Ні тих твердих впевнень. В Росії добре розуміли, що жити чи виживати треба було всім, тому багатьма вважалося, що так і буде завжди. Та прихід ХХ1 віку все те відмінив. Росія стала вимагати від «окраїн» до себе… рівноправних відносин. І відповідно складувати з нею паритетні стосунки. Неждано-негадано кормушка закрилася. За все треба було платити. Якщо суверенітет – значить суверенітет для усіх республік пострадянського простору. Для Росії те ж. І не всі сприйняли те як обов’язкове. А вважили, що Росія знову повертається до своєї імперської величі. Бо ж не дає безкоштовно нафти, газу, бензину-керосину, будівельних матеріалів, запасів котрих у неї з лихвою на усіх вистачить… Та не враз зрозуміли, що свавілля закінчилося, і віднині бути їм суверенними, незалежними та самостійними в одиночку, без природних багатств Росії, не вийде. Бо для того чогось таки не вистачає… Але ж не кинулися на возз’єднання з Росією, а пришпорили коней і рвонули подалі від неї, винуватячи її у всіх своїх недоліках, називаючи тепер ще й територією зла. Росія не сильно опечалилася тими розривами, бо ж як не крутися, а все рівно до когось повернешся задом. Їй самій стало буцімто непогано. І вона з усіх усюд стала проголошувати: «Не винна я ні в чому! Самі такого захотіли! А я теж хочу самостійності!» Святе непорозуміння сталося. І особливо чітко позначилося на відносинах України з Росією. А затим одержало і розвиток. Радянська Росія в свій час надала суверенітет, відпустила у вільний політ Фінляндію, Україну, Білорусію... Радянська Росія придумала Молдавську Республіку, Республіки Закавказзя, Республіки Середньої Азії, Прибалтійські Республіки… Яка ж їй за те сьогоднішня дяка?
«Якби знала раніше я…»
Дорогий земляче! Я намагаюся зрозуміти, що ж являється виною тому святому непорозумінню? І ніяк не можу збагнути, прийти до певного висновку. Та й при такому становищі речей легше винити обидві сторони. І нейтральне, і непідсудне. Певно, то й так: треба, давно таки треба зустрітися тим сторонам на найвищому рівні та й викласти від імені народів одній перед другою, що ж будемо робити разом, як будемо жити поряд далі? Досить взаємних обвинувачень, таки досить. Досить займатися ділами сусідів. Пора братися за рішення своїх, котрих таки немало призбиралося. Потрібна взаємна програма взаємних дій на довгі – вічні! – часи. І чим швидше, тим краще. Для обох народів. І країн. Досить правителям заводити та під’юджувати одне одного, а затим і баламутити народи, щоб і вони в своїх відносинах починали шукати того пацюка, який заважає будувати нове життя. Звичайно, так простіше відволікати простих людей від насущного сьогодні. «Розказують, що якось Федір Шаляпін, уже будучи достатньо звісним співаком, їхав по Хрещатику на візникові. Той і цікавиться: - А чи можна, пане, взнати, чим же ти займаєшся? - Та от… Співаю… - Співати то ми всі співаємо. – Візник незадоволено смикнув віжками. -А я запитую: робиш ти що?» Ось так. Співаємо ми всі… Не скажи, земляче, самостійним бути важко. Не тому, що в а ж к о бути самостійним, а тому, що б у т и самостійним важко. Це ж ніби то все треба вирішувати самостійно. Всі проблеми розглядати самостійно. У тебе, нарешті, все своє – і держава, і люди, і гроші… І турботи. «Як би знала раніше я, що так заміжжю гидко, розплела б я русу кісоньку та й сиділа б я дома». - Таку пісеньку чув я іноді від матері в своєму дитинстві. Як чув, так і запам’яталося. Вибачай, земляче, та Україна іноді нагадує мені оцю молоду невісточку, котра рвалася заміж, а потім розібралася, що воно й до чого – оте заміжжя… Що до Росія, то тут ніби то все стабільне. Вона як жила своєю державністю до 1917 року, так і пішла жити далі. Лише внесла деякі корективи по дорозі. Ще коректувала в 90-х і продовжує жити далі на тих же територіях, з тими ж людьми, в основному, при тих же порядках. Що з нею станеться? Велика по території, багата на природні ресурси що в надрах, що на землі. Це ж ще поки то розграбують! А може й не розграбують вщент, а знайдуться достойні хазяїни надрам, ресурсам, людям, державі… Та знову та ж завидна постійність! Вся робота зосереджена на заході Росії, а на її східні сибірські простори нікому не хочеться рухатися. Мабуть, там, в «Московському князівстві», знову чекають, коли якісь племена чи народи проведуть розробки та освоєння тайги, а потім уже й сама «Московія» масово вирушить в похід возз’єднання та приєднання вільних територій. За звичкою. Звичка то давня не вивітрилася з віками. Як давно сказав Ломоносов, що Росія має приростати східними землями… Та хто тому вірить? Це ж скільки треба робіт виконати! Хоча гріх і ображатися, не забуває влада про багатства Сибіру і Далекого Сходу: ні цар, ні комуністи, ні нинішні демократи. Цар таки закріпив за Росією Далекий Схід, забезпечив вихід до двох океанів. Радянський Союз розвив наскільки міг і Магадан, і Якутськ, і Сахалін з Камчаткою, і Примор’я з Хабаровським краєм… А що ж тепер, коли у нової Російської держави не має нічого, крім усяких масових прожектів по розвитку Далекого Сходу та палких завірень в їх обов’язковому виконанні. Передача половини Владивостоку в концесію Китаю на 75 років? Другий десяток літ все те слухають далекосхідники та потихеньку покидають насиджені місця. І міста з селами те ж. Від’їжджають за непотрібністю. Та святе місце пустим не буває. Сюди ж, для розробок лісів, надр, котрими тепер володіють ті ж олігархи, «ордами Батиїв» набігають звідусіль заробітчани, котрі заробляють гроші вахтовим методом – і ні про яку осілість на Далекому Сході і його розвиток навіть не мріють. Бо ж розвитку свого краю і грошей далекосхідники не бачать, оскільки все добуте і добите – добуток і здобиток – йдуть за Уральські гори, за МКАД, за Кремлівську стіну. І хвалитися Далекий Схід може хіба що діяннями покійного графа Муравйова –Амурського – першого царського губернатора наших країв. Та знову ж виходить, як в тім анекдоті про Леніна і Фані Каплан, «де половина росіян лаяла її за те, що стріляла в вождя, а друга кляла за те, що не попала». Так і з графом: половина хвалить його за укріплення Росії на Далекому Сході, а друга половина лає за те, що не віддав його Китаю та Японії. Можливо б зараз і жили тут краще. Як бачиш, продовжуються ті ж набіги того ж племені «росів», тільки обновленого виду та іншого масштабу. Ніхто не хоче вкладати в розвиток Далекого Сходу навіть частини зароблених на ньому немалих грошей. Сюди б двинути для постійного проживання «Московське князівство»! Та хто ж добровільно поїде? Таке олігархам не до вподоби. Їм би в Великобританію, Емірати, Ізраїль… Не має подібного переселення і в планах держави російської… А Україні ж бо прийшлося в своїй самостійності починати все з нуля! Або ж навіть з його половинки, бо й повного нуля не набирається до цього часу. Все кусочки його використовуються для початку всякого діла. Де смішно. Де сумно. Де плакати хочеться.
Важко бути самостійним? Мій любий земляче! Ти кажеш правду про те, що на сьогоднішній день на пострадянській території найбільш рельєфно виділяються відносини між двома новими самостійними державами – Росією та Україною. Так, так, саме не рівністю, спокоєм, чи активним розвитком, зваженістю поступків, а дійсно екзальтованістю поведінки та контактів засмиканої дамочки. І чим далі, тим більше становиться незрозумілим: чого ж бажає та капризна красунечка? А позаяк з конкретною «дамочкою» частенько визначитися важко (для даної категорії годяться, по-моєму, обидві держави), то й одні і ті ж повноваження часто-густо, але ж одночасно, надаються мною що одній, що другій. Та все ж, земляче, я не радив би спішно ставити знак рівності між відносинами держав і між відносинами народів. Бо ж, на мою думку, це не одне й те ж. У тих міждержавних відносин (на відміну відносин між простим народом) немає якогось об’єднуючого напрямку. І невільно породжується думка, що саме налагодження порядних, доброзичливих відносин на пострадянських основах як політикам України, так і політикам Росії, м’яко кажучи по-сучасному, «по барабану». Постійно якась із сторін нібито спеціально нагнітає обстановку так, щоб друга сторона обов’язково виступила проти. А простий народ ті питання за них і без них вирішувати не може. Якщо ж політики знають та уміють, що і як треба робити та куди рухатися, то чого ж не роблять? Якщо ж ті знання – химера, то треба їм поступитися перед тими, хто про те хоча б щось відає. А то так і живемо по принципу: куди крива вивезе. На мій погляд, дорогий земляче, нові країни на пострадянських територіях уже вдосталь наїлися самостійності, незалежності та суверенітету. І сьогодні ми можемо чітко побачити, що без довгі віки об’єднуючої території осі – Росії – далі розвиватися вони не зможуть. Всі дальші їх потуги вижити самостійно, без Росії, будуть вести їх до дальшого занепаду, розпаду, підпорядкування та закабалення другими, більш пробивними та зажерливими сусідами. До кінця їх самостійності. Як, до речі, і Україну. Нові країни поступово загублять все те, що дісталося їм від Росії (царської) та перебування в складі Союзу РСР. Таке припущення я роблю з того, що, наприклад, Україна, на мій погляд, вже майже готова розділитися на три самостійні частини, які тут же будуть влиті «міжнародним демократичним суспільством» в структури інших держав. І ніхто того не помітить, або ж прореагує мовчазною згодою. Така ж доля чекає і Молдавію. Можливо трохи довше покочевряжиться Білорусія. Та і їй з її боргами-кредитами не залишиться нічого іншого, як частинами (областями, районами) ввійти в сусідні країни, в тому числі, можливо, що і в Росію. Для погашення боргових обов’язків. Відділення підуть і від Росії, бо не стане українсько-білоруського прикриття… Не буду називати конкретно, а скажу так: західні політологи, економісти, географи і демографи уважно (не в приклад Росії) відсліджують становище на пострадянських територіях. І дружно галдячи про підйом економіки в Росії, безсумнівно уже пригляділи тупикову ситуацію, до якої наближаються Росія та її «сестри по СРСР». Сьогоднішня світова криза – то перший знак того, що після її ліквідації політична карта світу може серйозно змінитися. Якщо Росія і її новітні колеги по суверенітету не приймуть негайних ділових мір протистояння їх глобальному поїданню сусідами з усіх сторін світу. Спасінню може допомогти російська ідея, поєднана з державними ідеями республік пострадянських територій. Це, по перше, загальна турбота про підйом життєвого рівня простих людей в кожній країні, а, по-друге, об’єднання цих самих країн в єдиний Союз… на основі освоєння Російського Далекого Сходу і Сибіру. То повинні бути спільні, рішучі і сміливі спільні дії. Столицею нового об’єднання суверенних країн могло б стати хоча б місто Канськ, як рівновіддалена і найбільше всього підходяща географічна точка для даної місії. По мірі необхідності Канськ буде перетворюватися в столицю нового об’єднання самостійних Республік, де кожна з них одержить можливість на будівництво свого мікрорайону. Подібні території (а не розвинутий Владивосток) можна і в концесію віддавати для дальших розробок хоч китайцям, хоч туркам, хоч венесуельцям. Нехай працюють на новому місці, а не там гроші лопатою гребуть, де росіянам слід самим попрацювати і головою і мускулатурою. Від СРСР перейшла рахуба на Росію і інші «самостійні держави», що разом з нею вони стали не країнами народної демократії, а ЧИНОВНИЦЬКИМИ державами. Бо тих законів, наприклад, що маються в нинішній Росії, з лихвою вистачило б на всі країни ООН. Багатьох з них не знайдеш в самих розвитих державах. І написані вони ніби то для простого народу. Та користуватися ними напряму народ не може без посередництва чиновників. Як англійською мовою без англійсько-руського словника. Не треба вважати дану пропозицію авантюрою. Я впевнений, що згодом до цього рішення прийдуть політики і уряди всіх Республік. На мою думку, багато з них і зараз готові до цього, та просто бояться висловитися в цьому крамольному плані. Та й відповідних загальних рішень не має і посувань до того не помітно… Тому Росії повинна належати ця висока і нелегка місія по створенню нового об’єднання рівноправних Республік. Перша зустріч, перший з’їзд бажаючих об’єднатися, мають відбутися саме в Канську. Можливо, йому дадуть друге ім’я. Хоча б Єльцин. Як дань поваги та пам’яті першому Президентові нової Росії. Якщо глянути з позицій історії, то Україна і Росія живуть разом всього якихось 455 років. До того ж, ми дуже добре то й не знаємо, що за стосунки у них були до возз’єднання в 1654 році. Та й чи були вони взагалі? Відомо тільки, що Київську Русь, яка гуртувала в ті віки народи майбутньої (?) України, розтягли по кускам. Русини, мабуть, емігрували в місця, де було над ними менше наруги, а у них – більше самостійності, і де вони до сьогоднішніх днів зберегли свої історичні національні корені. І тільки чи не Петро 1 зміг зібрати ті куски докупи – від шведів, від литовців, від поляків, від турків – уже при находженні України в складі Росії. Були кріпацтво, було панське гноблення, та все ж Україна стала єдиним цілим. Наскільки те було можливим. А також могло бути таким цілим назване. 200 років кріпацтва, ще, приміром, стільки ж панування царизму, близько 70 років більш-менш комуністичної волі і саморозвитку… Та що мала за ті роки Україна? Як писав Володимир Сосюра: «Не один ти зазнала ворожий погром… Знаєш тупіт, і стукіт і грюкіт Батиїв. Та з пожару що раз лазуровим вінком виростав твій співучий, могутній твій Київ!». І ось друге десятиріччя – в Україні повні суверенітет і незалежність… На мій погляд, зараз прийшов той час, коли становиться незрозумілим: а що ж далі робити з тою незалежністю? В свій час В.І.Ленін писав, що звершити революцію набагато легше і простіше, ніж побудувати нове суспільство. І застерігав, щоб ейфорія від перших успіхів не згубила згодом тієї самої революції, коли жертви її виявляться даремними. Даєшся подиву! Невже того не бачать сучасні політики що України, що Росії?! Ми не чуємо від них і не бачимо цінних пропозицій про зближення на основі активного співробітництва. Самостійність – то ж не само стійність, тобто, стояння в одиночку. А, мабуть, с кимсь вкупі вершити її розвиток та закріплення результатів. Не може ж бути так, що ближчі 20-40 років ми укріплюємо і розвиваємо кожний свої суверенітет та незалежність. А вже потім почнемо взаємно діяти у якихось спільних напрямках. Чи не запізнимося?! А жити як? Нам, простим людям, що - чекати тої стабільності в суверенітеті і масово вимирати? У Росії є неперевершені космічні технології. То чи не за краще буде розвивати їх, а не пнутися розчепіреною долонею до всього. Показуючи, які ми завзяті? «Нельзя объять необъятное» - підмітив ще Козьма Прутков. Розумна і якраз слушна думка. Вважаю, що цей слоган має бути на видному місці по всій Росії, особливо в керівних кабінетах. Треба робити те, що ми можемо і уміємо. А не тратити попусту гроші на не підйомні для нас галузі – машбуд, автопром і т.д. Ну, не можемо ми робити автомобілі, які задовольняли б примхи любителів авто. То може за краще будувати лінії по збиранню чиїхось автомашин, котрі користуються попитом, а свої намагання «вирватися в люди» на ниві авто відставити? Часи змінилися, і державні гроші потребують особливого обліку і розходу. І з новою силою підтверджується постулат, що в одиночку, без міжнародного, міждержавного кооперування й зараз не вижити. Вожді приходять і уходять, а народи залишаються. На жаль, народам після них залишається і погашення одержаних ними кредитів. Так чи не за краще стало б мати таки щось загальне, спільне, об’єднуюче між нашими державами і… щось у кожної своє. Та не настільки агресивне, чужим-чужинне для партнера, як зараз. Що Україна, що Росія, по моєму розумінню, однаково відсахнулися від народу, відповідно, України і Росії, та й в значній мірі і від народів своїх країн.
Про національну гордість українця.
Любий земляче! Хоча ти чи не за краще мене знаєш мою родословну, все ж мій рідний брат, та думаю, не зайвим буде нагадати, що мій дід (по матері) пройшов шість місяців Соловецьких таборів початку Радянської влади лише за те, що був міцним господарем і не погоджувався (при наявності дев’яти дорослих та чотирьох подрібніше дітей і семи десятин власної землі різними кусками і в різних кінцях села) йти до колгоспу. З ним і такими ж як він довго вів роботу уповноважений з області. «А десь в листопаді, якраз в дощі, - казала мати, - батька забрали з району і відправили на Соловки, а нас виселили з хати в сарай до невістки». Дід потім був реабілітований, повернувся в село і через деякий строк помер від туберкульозу. Мій батько пройшов через Пирятинський гітлерівський концентраційний табір за те, що був три місяці після служби в армії простим сільським міліціонером. Звідти його викупили у німецької охорони його дружина ( моя майбутня мати), та його молодша сестра за літрову пляшку самогону, кусок сала кілограмів на два чи півтора, три десятки курячих яєць та з півлітра меду, який був ще з мирних часів. До приходу радянських військ батько ховався в місцевих плавнях, болотах та очеретах. Осінню 1943 року Радянська Армія взяла його з собою – кулеметника з відзнакою, одержаній на дійсній військовій службі, «Ворошиловський стрілок», - в мостобудівний батальйон… без права на одержання зброї. Та все ж мій батько привіз з війни дві медалі: «За отвагу», якою нагороджувалися, як я знаю тепер, «за личное мужество и отвагу в боях с врагами Советского Союза на театре военных действий…», де він саме і був. Як також знаю, що так просто простим смертним, тим паче, срібна медаль, котра йшла першою в ряду державних відзнак, в нагороду не давали. Другою була медаль «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг.», про яку казала мати, що її дали батькові вже в госпіталі в Золотоноші, куди він їхав-переїжджав з своїми ранами з листопаду 1944 року аж з Вісли. Батько про одержання медалі мені не розповідав. По здогадкам з нечастих розповідей матері я склав думку, що чи не один і той же «доброзичливець самостійної України» сприяв відправленню моїх діда і батька в такі різні табори. Мати не назвала прізвища прихильника-лиходія, але сказала в одній з розмов, що він і його діти живуть в нашому селі. Було це десь в шістдесяті роки минулого століття близько дев’ятого травня, Дня Перемоги. Я ні на кого не тримаю зла за дії проти моїх родичів, та ніколи не погоджуся з тим, що то був один з захисників суверенітету України доступними для нього засобами. А в нинішній Україні йому подібним установлюють пам’ятники! Але ж не як Іудам, а як національним народним героям… Це ж, виходить, твоїм і моїм? За те, що заважали простим людям жити нормальним життям? Такі «захисники самостійності» поступали як завгодно, тільки б підірвати у людей віру в майбутнє. А необхідно ж було жити, бо життя ж не зупиниш до певного строку! «Важко жити, а жити треба, бо ж цікаво подивитися: а що ж далі буде?» - любила повторяти моя дев’яностошестилітня бабуся, яка родилася і виростала в кріпаках, вийшла заміж і ростила дітей при царизмі і соціалізмі – тринадцять дітей підняли з чоловіком! Я вже бачив живими лише шістьох. Семеро синів «як соколів», казала мати (то були її старші брати), полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни. Доречно буде згадати, що два були вищого офіцерського складу, три старші офіцери і два – офіцери середньої ланки. Царство небесне героям всенародної війни з народу! А бабуся зістарілася вже при Леніну-Сталіну, та й померла в один день з «батьком народів» Йосипом Віссаріоновичем, 5 березня 1953 року. Вона цінила Сталіна, я так думаю, не менше царя. А по смерті довго лежала в труні, поки того в далекій Москві в Мавзолей не положили… Думаю, що бабуся не дуже то вже й різницю помічала між володарями Росії-України, та частіше всього згадувала про «життя за царя». Скоріше всього від того, що тоді вона була молодою, любилася з чоловіком, родила та ростила діток на потребу країні… Моя сім’я – сім’я Синьогуб – Даниленко віддала фронтам Великої Вітчизняної війни по самим скромним моїм підрахункам дванадцять мужчин квітучого віку. Ще сім повернулися додому. Їх ми, післявоєнні, бачили, чули. Завдяки їх поверненню багато з нас з’явилися на білий світ. А скільки могли б, та не довелося?! Ось тепер я і думаю, а якби на війні убили мого батька, то мене ж – такого! – не було б… А ще думаю, хто б народився від мого дядька Єгора, який загинув в Севастополі чи то в дев’ятнадцять чи то в двадцять років? А ще одного мого дядька, те ж молодого, нежонатого, убили бандерівці в 1952 році лише за те, що служив в Радянський Армії, куди був призваний уже після війни на дійсну строкову військову службу. Моторошно, любий земляче, моторошно робиться… Тому сміливо скажу: людина, яка винесла в своєму серці горе, надії та сподівання свого народу, вона ніколи – повторюю: НІКОЛИ! – не стане прославляти кровопивцю свого ж народу, не стане тягти за ним свою руку, незалежно від того, яким би способом той не потребляв народну кров! Масово знищував українців «до сьомого коліна» лише за те, що хтось із старших в сім’ї трудився в колгоспі. А де ж було їм, бідолахам, ще працювати, коли в селі, крім колгоспу імені Постишева, не було ніяких інших підприємств і установ? Жити то всім хочеться. А не всіх в Україні щедро в післявоєнні роки годували американці, німці, англійці… Так що мені було і є чим гордитися, знаючи про свої українські корені. Я – українець з самих своїх пращурів українських козаків, і цим відверто пишаюся з малолітства. Де треба (можливо, де й не треба) підкреслюю свою національну приналежність. (А громадянство у мене зараз російське). Тому нікому і ніколи не дозволю паплюжити славу і пам'ять українського і російського народу. Мого радянського народу. На мою думку, ніколи не буде міцної держави, у керівників і жителів якої відсутня історична пам'ять, де власну історію правлять на потребу дня. Де героїкою становиться нічим не прикритий фашизм, відвертий націоналізм, де безсоромно топчуться і ганебно попираються ті, хто дійсно робив добро сусідам.
Рішення по праву… меншин?
Та що ж воно робиться, чоловіче добрий? Україна все більше, все гарячіше розпльовується з Росією, скоро при зустрічах і вітатися перестане. Зате завзято вертить попою перед ОБСЄ - США, по-рожевому товаришує з сусідками по Східній Європі, готова хоч негайно лягти під НАТО – хоч ніби то і середнього роду, та все ж добрі мужики там, іноземні, гарячі парубки… так і підштовхують на конфлікт з Росією, ще й навчають… Воно, звичайно, діло можливе, самостійне, суверенне і важливе. Як казала моя нині покійна мати: «Ми ж не проти колгоспу. Тільки не в нашому селі». Америка країна багатьма ділами відома далеко за океанами. Та все ж і сама вона… за океанами. Дуже вже далеко та славна Америка. Туди не дійти, не доїхати простому смертному. А з Росією прості українці кожного дня вирішують свої «міждержавні» прикордонні проблеми. То можливо все ж за краще буде… дружити їм домами з Росією? Згадується прочитаний давним-давно чи не у Василя Стефаника анекдот. (Василь Стефаник писав про Західну Україну, для «східняків» - про довоєнну). І, як побачите зараз, умів добре кепкувати з своїх невдачливих земляків. Значить, прощаються два куми. Від злиднів кум Йван їде за щастям в Америку, а кум Петро залишається вдома. Оскільки боїться ось так зриватися з насидженого місця і нестися з сім’єю світ за очі. Та ж йому при тому і кортить, що, може, куму Йвану там буде краще. Він і просить: - Ви ж, куме Йване, сповістіть мене, що ж і як там. Добре – то добре, погано – то погано. Так прямо і пишіть, не церемоньтеся. - Та я то напишу, - відповідає кум Петро. – Та чи пропустить те цензура? Бачили ж, як Остапового листа зеленкою замазали? Лишень і залишилося: «здрастуйте та будьте здорові»!.. Надовго задумалися куми. А потім кум Петро й каже: -А ви, куме Йване, гарно буде чи не гарно, про все пишіть, що живеться в Америці вам гарно. Та в додаток зробіть ще й своє фото з люлькою в зубах… - Та я ж не курю…- гаряче засперечався кум Йван. - А ви й не куріть! Хто ж про те знає? – хитро посміхнувся кум Петро. – А люльку в зуби візьміть. По ній я буду знати, як там насправді обстоять ваші діла. Розсталися куми. Проходить з півроку. Дорога до Америки була далекою та до того ж і довгою: пароплавом пливти через моря-океани. А потім поки пристанище знайшов кум Йван для себе і сім’ї. Поки лист тим же шляхом на батьківщину повернувся… З нетерпінням відкриває кум Петро конверта з довгожданою звісточкою від кума Йвана, а з конверту випадає Йванів фотознімок. Сидить кум Йван на стільці, а в зубах у нього… аж три люльки. А на звороті фото - короткий надпис: «Як бачите, куме, живемо ми в Америці гарно. Одна біда, що кума з дітьми не курять. А то ви б і їх побачили на цьому знімку». Народе мій, що ж тебе ще чекає? Чи не прийдеться з часом оцій же, проклятій твоїми нинішніми владиками Росії, виступати на твій захист, відстоювання твоїх прав і свобод?! Бо ж нічого ні твоєму розумові, ні серцю не дає захист і твоїми солдатами «свободи по-американські, по-натовські» хоча б в тому Афганістані чи Іраку сьогодні… Взагалі-то, думаю, у кого гроші є, ті товаришують з Америкою. Демократія – вона ж для всіх… Ніби то… А за всіх: з ким дружити, вирішує один… По праву меншин чи що? Вільно чи невільно, залежно чи незалежно від бажання, але все більше становиться зрозумілим, що самостійність та суверенітет можна будувати тоді, коли у держави є народ, готовий здійснювати те будівництво, є матеріальна база, котра дозволяє здійснювати те будівництво, є відповідне внутрішнє і зовнішнє суспільно-політичне середовище, яке забезпечить те будівництво всебічною підтримкою при відсутності будь якого втручання в заняття сусідів, колег чи побратимів… по самостійності. Або ж чисто з матримоніальних (тобто, на тісно замішених на взаємній дружбі) відносинах. Або ж з самих зацікавлених чи навіть з мізантропічних позицій.
Новий день починається на Сході.
По-моєму, дорогий мій земляче, таки настав той час, коли нашим «самостійникам» слід зупинитися, спокійно постояти і оглядітися навкруг себе. З одним простим запитанням: «А що ж ми маємо для самостійності, суверенітету і незалежності?». Крім, власне, гарячого бажання політичних верхів придбати незалежність. Вважаю, в першу чергу від Росії. Яка, до того ж, не перший рік повторяє устами не останнього ряду своїх політиків щось там про «вічних нахлібників, які (й слава Богу!) нарешті відійшли від Росії і тепер їх не потрібно підгодовувати». А що ж являв собою той «баласт для Росії»? Підемо від Калінінградської області. Порти Прибалтики? Прямий вихід на європейські країни? Так зване Петрове «Вікно в Європу»? Білорусія? Україна з Молдовою? Кавказ? Порти південних морів? Порти Чорного моря і вихід в Світовий океан?.. Майже з усіх сторін залишили нинішню Росію «обрізаною». В ХХ1 вік Росія територіально ввійшла своїми північно-західними, західними, південно-західними, південними рубежами чи не по кордонах Х11 століття. Придбанням її стали сухопутні кордони там, де були всесвітньовідомі морські порти «імперської Росії». Що коштує країна без виходів її ФЛОТУ В СВІТОВІ МОРЯ, МИ ВЖЕ БАЧИМО. Не будемо згадувати, що думали про майбутнє Росії ті, хто складав Біловезький договір про розпад СРСР. Нам значно цікавішими стануть плани ближчих до нас років та сучасності. Не слід, по-моєму, забувати при тому пророчі слова: «Поки існує імперіалізм, від війни ми не гарантовані». Зараз на Землі панує один імперіалізм. Ну й що нового? Задамося запитанням Тараса Бульби: «Допомогли тобі, синку, твої ляхи?» Ще й уточнимо: то для цього і були потрібні Росії самостійність, суверенітет та незалежність? А Україні? А Білорусії? А Республікам Середньої Азії та Закавказзя? Що було поганого для них в складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік? Я маю на увазі в першу чергу простих людей названих регіонів. Що одержали вони від цих «судьбоносных» перемін? Дулю під носа… То для кого ж робилися ті переміни? Для купки нахаб, злодіїв та брехунів, які заволоділи багатствами СРСР – народним здобутком – розтягнувши його по-собачому по підворіттях? І зараз активно все знищують, наживаючись на залишках того, що було створено інтернаціональним радянським народом. Все далі ведуть Росію в тупикову ситуацію її розвитку. Ще десять-двадцять років пройде – і від Росії, спадкоємиці СРСР, не залишиться нічого від колишньої слави. Я вже мовчу про появлення нової. Від чого їй взятися? Коли всі капітали уходять за кордони. Та й самі «власники заводів, труб, пароплавів» здебільшого від’їжджають туди ж з сім’ями і немаленьким здобутком. Мало чого коштує правління країни, котре допускає подібне з багатствами ввіреної йому держави. «Загублені» Росією території треба повертати. Це безсумнівно. Та повертати не конкретно з а г у б л е н і, а ті, що на сході Росії розвивати. Сумісно з новими партнерами, що виростають на місці бувших союзних республік СРСР (чи на окраїнах царської імперії). Ще Михайло Васильович Ломоносов заповідав, що Росія буде приростати Сибіром. Не лише територіально, а й матеріально! І мав він на увазі не сьогоднішню, обкарнану з трьох сторін Росію, а ту, «царську Російську імперію», що була «від краю і до краю, від моря і до моря». В якій були і Україна, і Прибалтика, і Кавказ, і Середня Азія російськими. Бо геніальний росіянин бачив, що Сибір, Далекий Схід – то нові міста, села, другі поселення для усіх народів, що населяють Росію. Це - розвиток багатющого регіону, перетворення його з сировинного придатку «Московського князівства» в перероблювальну, добре і активно працюючу територію з новими людьми, заводами і фабриками. Це – дійсно будуть нові люди на освоєних, приручених землях. Це – вихід до двох океанів. Це – новий Союз дійсно братських народів, народжений сучасністю.
«Щоб жили ви, багатіли і спереду горбатіли». Любий земляче! Ти ще мабуть пам’ятаєш, як за нашого дитинства часто звучало на весіллях це побажання добрих людей – гостей молодому подружжю… Де вони зараз, ті побажання? Гості соромляться їх висловлювати з-за своєї високої культури? Я й не помишляв, сідаючи за листа, що так багато виникне запитань… Чи задумувався хтось, чому так активно звідусіль люди кинулися в свій час на освоєння майбутніх США? Думаю, що якраз від того, що там була робота, була земля у власність, було творче життя для себе і своєї сім’ї. Чи аналізував хтось, чому в сім’ях царської Росії було багато дітей? Тому що малася постійна потреба в робочих руках для виконання робіт. Яких був тоді «непочатий край». Чи не від того, що Західна Європа перестала активно виробляти товари широкого вжитку, переклавши всі ті турботи на Америку, Китай, Японію тощо, там перестало приростати населення? Правильно: принцип у людей став такий - самим працювати ніде, а ми ще будемо плодити жебраків. І така різновидність тваринного гуртожитку як «homo sapiens» потихеньку стала сходити в небуття. Та й зійде, якщо не буде зацікавленості в її поновленні, активізації відновлення. Якщо не буде, звиняй, боротьби за продовження життя цього виду. Якщо будуть культивуватися і всемірно пропагуватися та прославлятися одностатеві та так звані «громадянські» шлюби та шлюби «для заведення на короткий строк постійного статевого партнера, щоб не підхопити СПІД», а не для народження в шлюбі дітей… В такому разі в недалекому майбутньому народи Світу чекають нові Содом і Гоморра. І вже не біблейські, а натуральні. Думається мені, що не просто так в Біблії підкреслюється, що раніше, до народження Христа, дітей родили чоловіки. Бо, вважаю, що тоді було добре відомо, хто р о б и в тих дітей, був їх батьком. На відміну від сучасності, коли навіть заміжня жінка… Та що я тобі, брате, розповідаю? Ти й сам все те добре знаєш. Зараз багато що може показатися в моїх роздумах абсурдним, неможливим, неймовірним, симптомами хворої фантазії шизофреника. Але не треба спішити з висновками, скороспішними рішеннями. Просто треба зрозуміти, що другої дороги для розвитку пострадянських країн не має. Все, що мається у кожної з них на сьогодні, - то тимчасове, недовговічне, і через уже недовгий час - якщо навіть не негайно! – треба буде знову шукати, куди йти, як бути далі. На сьогоднішній день Далекий Схід розвивається з допомогою відносин з Китаєм, Кореєю і т.п. (Звичайно, не обійтися і без цього). Але потуги розвитку йдуть не на основі співдружності з російськими територіями, не з пострадянськими республіками-країнами. Від них Росія просто відмахнулася. А західну частину Росії, як і пострадянські території, треба розвантажувати. І в першу чергу від населення і новобудов. Дуже багато народу там зібралося. І через деякий час там буде таки важко жити з-за тої тісноти, з-за перенаселення територій, з-за відсутності вільних земель для забудов житлом тощо. Стратегія з приводу розвитку Далекого Сходу та Сибіру має включити в себе і таке питання, як залучення до того сил і засобів країн пострадянського простору, постсоціалістичного регіону. Нам усім треба дивитися далі сьогоднішнього дня, в велику перспективу майбутнього народів і їх держав. Пропозиції по сумісному освоєнню Російського Сибіру і Далекого Сходу мають йти як, припустимо, від Росії, так і від України, Казахстану, Азербайджану тощо. Давати бажаючим з тих республік можливість закладати свої поселення, будуватися хуторами, відрубами... для сприяння розвитку Росії. Купно проживаючі національності, становлячись громадянами нової країни, повинні залишатися самі собою з наданням їм прав розвивати свою культуру. Що в Росії, що в Україні люди звикли трудитися гуртом, общиною, толокою. Навіть землекористування було за всіх часів здебільшого общинне. Як що у «справних хазяїв», які потім стали називатися «куркулями», не було своєї великої сім’ї, то у них появлялися «приживалці», чи батраки або ж наймити. Так що нав’язане нині американізоване «фермерське господарство», впевнений, не про наших селян. Бо то вже буде не одноосібне господарство, а мале підприємство з залученням додаткових (сезонних чи постійних) робітників. Тому без елементів кооперації не обійтися що там, що тут. Як не обійтися і без сільського споживчого товариства (про яке зараз забули) – для збору і збуту готової сільськогосподарської продукції, її довгострокового збереження і переробки на місці. Плантації під приватні господарства маються бути в сім’ях невеликими, так гектарів на три – п’ять - сім… Тому що спочатку треба вернути людей до землі, а потім вже замахуватися на велике… Брате мій, я не вірю тим даним, що в Росії проживає порядку двох мільйонів українців, тоді як в Україні буцімто живе близько дев’яти мільйонів руських. По-моєму, скоріше може бути навпаки. Бо ніяк не можу зрозуміти, де ж там вони вміщуються. А тут, лише в Хабаровську, українець чи не на кожному другому кроці зустрічається. Не треба тільки забувати, що не в пошуках кращого життя українці їхали на Далекий Схід і в Сибір ще за часів царизму. Нав’язане Україні царизмом кріпосництво обурювало вільнолюбний народ, розштовхувало родини по всіх теренах земної кулі. Теж саме робилося й за часи радянської влади. Нам кажуть: ви не все знаєте про Україну і не так знаєте, як там все робиться! Шановні добродії, поважане панство! Та й нехай буде так! Але ж погодьтеся, що для того, щоб зробити певний висновок по конкретному питанню, «мені зовсім не треба знати в подробицях, як там спить Сара з своїм Абрамом» - це уривок з київського анекдоту. Для цього достатньо оглядітися навкруг себе та стрітися-поговорити з земляками, які побували в Україні і щойно повернулися звідти не в кращому настрої від побаченого і почутого там. Як кажуть, з перших вуст. Мене постійно дивує: на чому може «набирати жиру» Україна? Крім активного і продуктивного розвитку сільського господарства і поставок його продуктів Росії, звиняйте, других джерел для збагачення не бачу. Розвійте, будьте так ласкаві, мої сумніви та хибні думки. В моїй уяві Україна – то цукрові буряки, цукор («Брав руками я буряк, а піднять не міг ніяк!» - отакі росли в Україні цукрові буряки), то соняшники, соняшникова олія, то свинина, баранина, курятина, конина… Так і того ж не має, вже не до того, щоб було в наявності щось інше для Росії! Хіба що «гастарбайтери». (Слово то яке, господи прости…). Мені нещодавно по Інтернету показали становище деяких орнопридатних земель Драбівського району Черкаської області. Я ужахнувся. А мене по-дитячому заспокоюють: «Не хвилюйтеся, діду! Таке робиться не тільки в Драбові, а по всій Україні». Це ж дикість, середньовіччя! Син моїх знайомих, висококваліфікований зоотехнік за фахом, досвідчений спеціаліст по ВРХ і птиці, з-за розвалу господарства-мільярдера по відгодівлі свиней, бичків, та вирощенню курей-бройлерів, має їздити в Київ за 154 км, щоб там бути сторожем в державній установі. Чи тому та чи й для того його навчала академія, повсякденна практика? Чи вже свинина, яловичина, та курятина не потрібні для вжитку чи продажу? А було ж, що фурами довозили колгоспні водії і до уральських поселень Росії, і до Кіровської та Архангельської областей, і в Польщу, Німеччину тощо. І я так зрозумів ту інтернатську передачу-розмову, що прості люди України уже в котрий раз з надією позбавлення лихої долі дивляться… на схід. Як колись поглядали на московський Кремль. Так, так, і тепер вони по-старинці дивляться на Росію. Бо на Сході, крім Росії, в України більш не має надійних і вірних – безкорисних – друзів. Та й пан, як правило, одвічно звідтіля приїздив… А тепер пан все одно ні звідкіля не їде. Тільки обіцянками годує…
Яку Батьківщину мені захищати?
Дорогий мій земляче, любий мій братику! Творці нової державності так зайшлися в своєму творчому ражі, розвалюючи СРСР, що водночас лишили простих людей Вітчизни, якою довгий час був Союз Радянських Соціалістичних Республік. Одним договором Біловезької Пущі нас лишили всього: держави, народного добутку, рідні, друзів… Ті добродії, маючи псину совість, заявляють, що радянські люди не мали нічого, бо були рабами в своїй країні. Чиїми ж рабами ми стали з 1991 року? Та все ж, не знаю, чиїми рабами тоді були вони, а я знав, що у мене є велика Батьківщина. І любима. Не від того, що вона велика, а з-за того, що своя. Її захищали мої предки, народи царської Росії, а затим – СРСР. Нехай, по завіренням новоявлених правдолюбців, ми не мали нічого, та по моєму впевненню, ми мали все. Нашими – державними – були фабрики, заводи, шахти, рудники, Аерофлот, річний і морський транспорт, залізна дорога… А державою дійсно були ми, прості люди. Моя дружина і мої діти могли кожного літа літати в Україну. Це вже потім, в середині 80-х ввели часткову оплату проїзду для одного члена сім’ї військовослужбовця. Мої діти ходили в дитсадки, в школу, відпочивали в піонерських та трудових і спортивних таборах, закінчили вузи. Я сам закінчив два учбові заклади. Дружина закінчила технікум. Ми прекрасно розуміли, що рівність прав в Радянському Союзі не в тім, що ними всі користуються, а в тім, що вони всім представлені. І нам вистачало того з вершком. Мене, до речі, лишили не тільки Батьківщини в широкому розумінні цього поняття. Мене позбавили моєї малої батьківщини, бо Україна, де я народився і виріс, звідки був призваний на дійсну військову службу, водночас стала для мене закордоном. Ми з тобою стали просто земляками, бо ні прилетіти, ні приїхати ні ти, ні я не маємо змоги. Про пенсіонерів дбають однаково, що в Росії, що в Україні: щоб ненароком не подохли одночасно. Це ж як треба порядкувати, щоб про главу держави розказували в анекдоті? «Після прес-конференції Ющенко викликав секретаря. - Негайно знайди того розумника, котрий задав запитання, скільки мені треба заплатити, щоб я уїхав з України. - Знайти і покарати? – з собачою готовністю підхопився той. - Та ні! Спочатку з’ясуй: це була ділова пропозиція чи то звична провокація руських…» З цього приводу великий Лаоцзи писав: «Якщо народ не боїться влади, тоді прийде ще більша влада». Так ось, нашу велику державу поділили і її багатства стали приватною власністю двох – трьох десятків громадян. А що ж одержали від державного пирога мільйони, скажемо так, радянських громадян? Їм навіть дулі не показали. Ніхто не смів взяти на себе таку сміливість. Куди пішло те, що відібрали і від нас з тобою? Не знаю. Та впевнений, що не на розвиток нових держав. Правда, з нами намагаються розрахуватися. Але… по цінах радянського періоду, а грошима по номінальній вартості сьогоднішнього дня. По-моєму, більшої насмішки від олігархічної влади одержати не можливо. Чи не з їх подачі у нас появився новий вид заробітку і його виплати: «По можливостям». А ми колись ще й сміялися, то вже, мовляв, при комунізмі будуть платити по потрібностям, а поки що платять скільки можуть. Хоча, немов би і гріх пенсіонерам ображатися. Подохнути у водночас не дають. Дозволяють вижити. Та життя наше пенсіонерське наближається до фінішу. Колись і просто пожити хочеться, а не в активній боротьбі за виживання. А скринька просто відкривається…
Думаю, дорогий мій земляче, що на сьогоднішній день не знайдеться політика, який зміг би однозначно пояснити: «Так благо чи зло – розпад СРСР, Російської імперії?». Багатьом думалося, що, заявивши про самостійність та суверенітет, кожна нова країна на пострадянській території буде жити по своїм канонам, незалежно від примх сусідів. Та всі, чи майже всі, будівельники нових країн забули «дрібниці» - економічні відносини. Святе непорозуміння! Як в оцьому банальному анекдоті. «Двоє довго любилися і нарешті одружилися. Та не минуло й року, як розійшлися. - Чого ж то так трапилося? Ви так кохалися! Така була між вами любов… І почули у відповідь. Вона: «Я ж сподівалася, що заробляти гроші буде чоловік!». Він: «Я вірив, що за рахунок її батьків ми будемо жити достойно!». Так і скороспечені керівники таких же на скору руку споряджених нових держав вважали, що політика – то їх власна внутрішня справа, а в іншому все залишиться так, як й було десятиліттями, століттями. І кинулися шукати собі нових друзів, партнерів, а кормитися після маскарадів, як кажуть, поверталися додому. А кормушка-то виявилася не бездонна. А припаси виявилися не безкоштовні. А централізоване забезпечення з Росії виявилося не вічне. І тут сталося те, що й повинно було подіяти на гарячі голови самостійників, як дощ на Північному полюсі. Виявляється, що оголошення країни самостійною та суверенною ще не значить, що країна сама по собі зможе жити самостійно та незалежно. Виясняється, що самостійність в одиночку, в окремо взятій країні, не побудуєш ось так і зразу. Бо для того багато чого треба. Або ж свого. Або ж купленого. Або ж придбаного по бартеру… І за все треба відповідно розраховуватися: де вірною дружбою, де підтримкою, славою чи силою, де грошима, де живим товаром. І прояснилося, що у всіх, чи майже у всіх, нових самостійних держав чогось таки не вистачає для повного комплекту, який дає можливості хоча б вільно дихати. Тут немає навіть потягів до взаємної дружби. Там відсутні навіть легкі натяки на підтримку та єдність. Там не має відповідних товарів для заміни на інші. А там… Там просто не вистачає грошей, щоб чесно та своєчасно платити за поставки і жити приспівуючи та пританцьовуючи. Тупикова ситуація святого непорозуміння! Вона визвала хвилю нових революцій. Народ став пробуджуватися, відходити від ейфорії самостійності. Чи йому допомагали в тому новоявлені друзі. З подачі котрих в далині замаячило, як марево в пустині, нове, значно краще життя. Уже не лише без комуністів, а й без демократів, які привели країну до незалежності. Чи сприяли розпаду СРСР. Я не наполягаю, щоб всі нові країни на пострадянському просторі були як дві краплі води абсолютно схожі одна на другу в своїх діях і сліпо копіювали одна другу. Та все ж не покидає мене впевненість, що в піклуванні про простих людей не гріх і повторитися. Бо ж нашому народу уже стільки наобіцяли, а йому все мало… Свою нинішню незалежність Україна здобула разом з мільйонами народів Радянського Союзу. В тому числі, з українцями, з руськими, казахами, білорусами, євреями, німцями, американцями… І це треба добре знати і пам’ятати кожному з нас, нині живущих на білому світі. В сум’ятливій різнобарвності нашого повсякденного життя нам не слід забувати, що ми не вічні на нашій грішній, многострадальній та багато терпимій землі. То ж треба кожному вчасно робити все для того, щоб вічно жила і процвітала наша славна Україна. Рівною серед рівних. Багатою серед багатих. Самостійною серед самостійних. Та ж єдиною для нас родиною – рідною та любимою.
«Запас тривкості» не безстроковий.
Дорогий мій земляче! Все ж надіюсь і вірю, що ХХ1 вік стане епохою просування Росії на Далекий Схід, активного заселення та розвитку його територій, розвантаженням перевантаженого заходу та центральних областей РФ, в т.ч. Москви, Ленінграду, других мегаполісів Росії. І тут, думається мені, та і не лише мені, є, зокрема, велика можливість співробітництва Росії з Україною. Укладення довгострокових договорів між двома країнами дає можливості українцям широко розселятися на Далекому Сході. Можливо, навіть буде колись утворена анклавна республіка «Новоукрайна». А чому б і не статися такому? Українці в Росії чи росіяни в Україні – то не просто, так би мовити, іншомовні громадяни. В першу чергу, то люди, у котрих на батьківщині живуть їх родичі: діди, батьки, брати, сестри, діти… У кожного з них доля проживання «на чужій землі» складалася по-різному. Немало їх, що в Україні, що в Росії, залишилося на нових територіях після завершення дійсної військової служби в Збройних силах СРСР, куди їх призивали ще по радянським, а то направляли і по царським законам чи указам. Солдати (офіцери) знаходили собі пару, одружувалися, народжували дітей… Закріплялися самі і закріпляли, наприклад, Росію, в тому числі і її Далекий Схід, робітничими кадрами, населенням. А дома, в далекій стороні, в тій же хоча б Україні, залишались їх батьки, діди-прадіди. Ніхто з простих людей тоді не вважав, що у них мається по дві батьківщини – Вітчизна для кожного і у кожного була одна СРСР. Прості люди і дивляться по-простому, оцінюючи роботу влади. Що мені, обивателю, до того, скільки засідань провела Верховна Рада чи «Государственная Дума» і які укази підписав Президент? Першим ділом я дивлюсь, яка у мене робота: постійна чи тимчасова, яку мені виплачують зарплату і чи своєчасно її мені віддають, скільки і яких плачу податей, що можу купити на одержану готівку та чим мене ще забезпечать… за залишок моїх грошей і виплачені податі відповідно підприємець-господар і держава. Безкоштовно… І той аналіз, на жаль, не придає мені доброго настрою. Що в Україні, що в Росії. В цьому дві суверенні держави дійсно рівні. Українці споконвіку організовано і стихійно розселялися по російському Далекому Сходу. Вони брали активну участь в його освоєнні, розробках надр, лісів… Багато з них стали руськими по паспорту, та не стали ними душею. Так вже вийшло, що у таких «руських» в Україні живуть родичі – таки українці з діда-прадіда. І нікому те не заважало бути в тісному родичівстві. Та й настільки переплелися сімейні відносини, що й не треба б насильно порушувати ті зв’язки, а по можливості розвивати їх і укріплювати. Але чим далі віддаляється дата обвалу суверенітетів, тим більше відмічаєш, що живемо ми двома країнами не так, та і йдемо не туди. Чи, точніше, ведуть нас наші поводирі не тими дорогами. Чистота нації, на мій погляд, залежить не від переваги відсотків чиєїсь крові, що тече в жилах нових людей. Сучасні зв’язки між країнами не дадуть ніяких можливостей зберігати стерильність нації по всіх компонентах. Пройшов той час, коли чумаки їздили по сіль волами. Та й минули часи рабства, кріпацтва, колгоспів, коли прості люди були прив’язані до одного господаря, до однієї місцевості. Відповідно там одружувалися, народжували дітей… Прагнення в наші часи до виведення «чистопородної» раси чи нації називається зовсім неблагородними словами. Та й чи буде якийсь глибоко освічений, науково розвинутий народ – особливо його репродуктивне покоління - пориватися до того? Стерильну чистоту нації зберегти в багатонаціональній державі не можливо. Все рівно буде наплив як чужорідних жінок, так і чоловіків. Для підйому і розвитку місцевої породи. Древо життя України повинне жити і розквітати в першу чергу за рахунок укріплення коренів, а не за рахунок обрізання непотрібних ніби то гілок. Без прищеп не обійдеться. Від них Україна та український народ миром та ладом одержать ще більший розквіт. Воювати ж взагалі погане діло. Гинуть люди, знищуються матеріальні цінності, посилюються протиріччя між людьми… І не забувайте, що все те вершиться безповоротно. Та і взагалі бойові дії – то не кращий спосіб вирішення міждержавних проблем. Повірте мені, військовій людині, офіцеру у відставці. Треба берегти простих людей (багаті збережуться самі: або відкупляться, або збіжать з країни). Треба розвивати міста і села, а не відстроювати їх потім після артилерійських обстрілів та повітряного бомбометання.
Що ж мала на увазі пані Тетчер?
Події останніх днів, дорогий земляче, вимушують мене ще раз заявити, що США, розвиті країни Заходу не хочуть Росії. Так само вони колись не хотіли Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Та тоді можна було хоча б посилатися на «комуністичний режим, який гнобив народи». Зараз СРСР не має. На пострадянській території «панує капіталізм». Чому ж не вгамовуються яструби? Та тому, що вони не хочуть мати конкурентів, гідних собі по силі. Вони так само не захочуть і України, і усіх республік з пострадянських територій, коли ті стануть посуватися на ринок для продажу своїх товарів. Їм потрібні покупці, ринки збуту товарів. Виготувати вони можуть самі все, що можна вигідно продати. А якщо знадобиться щось таки купити, то капіталіст знайде, де це зробити, не відступаючи від свого кредо. Недавно прочитав в «Комсомольській правді» таке: «Сенсацію, наприклад, викликав запис розмови Горбачова з Тетчер, в якій та категорично проголосила, що єдина Німеччина ні Англії, ні другим європейським державам не потрібна. - Ми не маємо потреби в об’єднаній Німеччині, - казала Тетчер. – Її об’єднання приведе до перемін післявоєнних кордонів. І ми не хочемо, щоб такий розвиток підірвав стабільність всієї міжнародної обстановки і загрожував нашій безпеці». Далі газета пише: «Загалом, якщо ці матеріали не підробка, ми одержуємо зовсім абсурдну картину. Західні лідери були готові до того, щоб Радянський Союз зберіг не лише своє існування, але і союзників в Східній Європі. А тодішнє кремлівське керівництво, захоплене «новым мышлением», банально проігнорувало ту «руку допомоги» і фактично пустило все на самоплив…». Аналізуючи сьогоднішнє становище України та зіставляючи різні обставини життя міжнародного суспільства, я думаю: «Чи все йдеться не до того, щоб Україна таки розділилася на три частини?» А чого ж? Одна з них (областями) ввійде в Польщу, Угорщину та Румунію. Друга частина (те ж областями) стане анклавом Росії. Третя ввійде до складу Росії на правах автономної Республіки. То що ж мала на увазі пані Тетчер? По-моєму, знаючи звички та політичні закидони політиків «далекого зарубіжжя» (свіжі приклади – «секретні англійські протоколи з Фонду Горбачова» по Берлінській стіні), таки можна зробити висновок, що все потихеньку зводиться до того, що з часом Україна (з Молдавією) може бути віддана на міжнародне заклання (Мюнхенський договір!). Оскільки нинішня та і ніяка Україна нікому в Світі не потрібна. Крім самих українців. Та ще Росії. На правах рівноправного партнера зі спільним рішенням загальних питань. Так вийшло, що моє серце розділено надвоє – для України і Росії, коли республіки були в єдиній упряжці. Воно не може існувати кусочками. Закінчується «запас тривкості» всього того, що дісталося новим країнам від Радянського Союзу. І ми ясно бачимо, що в одиночку самостійності та суверенітету не побудуємо. Одним з таких напрямків зближення до сумісного розвитку України і Росії може явитися їх сумісне посування на Російський Далекий Схід. Не треба нікому цього ходу лякатися, бо то не закабалення і не окупація. То є життєва необхідність сучасної пори. Якщо не тепер, то колись до цього все рівно прийдуть. Тільки – з неминучим російським запізненням. Початкове і зараз - то можуть бути розробки вахтовим методом при участі українців. Чи підряд України на будівництво того ж целюлозно-паперового комбінату з наступним заснуванням там українського міста-супутника з роботою майбутнього населення на майбутньому комбінаті. Бо роботи дійсно ж буде не мало. Україна може завести свої риболовецькі судна для ловлі риби, її переробки і самостійних поставок як в Україну, так ще куди захочеться її продавати. Працюючи, в основному, самостійно. Росія поки що не може охватити свого самостійно. Та й корупція не дає таких можливостей. А тут – недопущення тієї ж корупції на транспорті. Бо Україна буде мати свій транспорт. Звичайно, на все те повинні бути сумісні рішення, єдині плани. То ж і треба вести переговори, зіставляти договори на подібні теми, а не ставити штучні бар’єри на путях взаємного зближення народів. Не треба малювати образ ворога з Росії, а слід розуміти, що російська морська база, наприклад, то і захист рубежів України (при відповідних договірних умовах). І при цьому власні турботи можна направити на щось інше, не менш вагоме і потрібне для держави і, відповідно, для українського народу. Я вже не кажу про посування самих росіян з перенаселених місць на вільні простори Сибіру та Далекого Сходу. То, можливо, і слід би до цього діла принаджувати країни пострадянської території в першу чергу? Піднімати не Венесуелу (що безсумнівно те ж не зайве), а своїх сусідів, де живе немало і росіян чи російськомовних громадян, вихідців з Росії. Або ж які мають розгалужене родичівство в усіх нових країнах Або ж які родились і виросли на території СРСР чи чиї сім’ї ведуть початок ще з царської Росії на території, тепер дуже віддаленої від нинішньої Росії. А забувати про свою батьківщину не хочеться… Як приємно було мені слухати недавній виступ по російському телебаченню Президента Казахстану шановного Нурсултана Назарбаєва про те, як злагоджено дві країни – Казахстан і Росія – вирішують питання, особливо ті, що стосуються простих людей. Примірне відношення між добрими сусідами! Тисячі сумісних російсько-казахських підприємств працюють в Казахстані. А в 2011 році між цими країнами не буде внутрішніх кордонів. Хіба ж це не посування на користь простим людям?! Жаль, що того ж не можна сказати про відносини між Росією та Україною. Необхідно активно вчитися жити по-новому в нових умовах. Старі звички і стандарти, старі порядки міждержавних відносин сьогодні багато в чому неприпустимі. Що для України, що для Росії. Думаю, що треба рватися настирно не в НАТО, а на схід Росії. Давати можливість простому народу України жити нормальним життям, заробляти достойну зарплату, створювати відповідні умови для процвітання та з’єднання їх сімей. Це вже точно, що НАТО не дасть ні хліба, ні сала, ні грошей для безбідного життя. Ні самого простору для їх розвитку. По крайній мірі безкровного, несилового. На мою думку, все ж має бути незламний духовний союз незалежних країн: України, Білорусії, Казахстану, Росії та й інших, святкуюших свої перемоги на терені колишнього СРСР. Якщо вони знайдуть спільну мету, то за ними, чи до кожної з них потягнуться і Кавказ, і Середня Азія, і Східна Європа… Але не дай боже Росії ще раз посягнути на суверенітет кожної з них... |
Архив номеров (№1 - 9) > № 8 >