***

Маяла хоругов

зліва та все направо.

У Парижі дорого.

У Кракові нецікаво.

 

Полк у похід виступав —

у торбі мамунін книш.

Брукований Краків спав.

Засвітив ліхтарі Париж.

 

По околицях полк гуркотів

тисячею чобіт.

Обабіч шляху хрести,

калиновий щедрий цвіт.

Не рідня сивина білизні

сніжній, що з’їла шлях.

Згинув полк на чужій війні —

по небесних рушив щаблях.

 

***

Дивлюся — не надивлюся.

Смерті боюся.

 

Очі б не бачили — брижами пішло чоло.

Двигтить запотіле шкло.

 

Трісне писок — куди я такий піду?

Лезо щетину шкребе руду.

 

Дивлюся, лобом об рямці б’юся —

п’яний голюся.

 

***

Земля обітована

 

«Проїхали Хайфу —

війна по кайфу.

Потрібні санітари та фельдшериці.

Приїзди. Твої Жорик та Миця».

 

«У дідуся другий інсульт.

У ті-ві зіпсувався пульт.

З новин, здається, більше нічого.

Молимо за тебе Господа Бога».

 

«Рву жили в хімчистці. Араби брудні.

Збираюсь до Відня...»

 

Ляндшафти другої світової.

 

Бен-Гуріон приймає цілодобово.

 

У листи занурився з головою,

де кожне безсмертне слово

дріботить манівцями — поза війною.

 

 

Різдво

 

Зимно. Над колискою волхви.

За двором повнісінько людви.

 

Віл зітхає. Тупотить вівця.

Дзеленчить віконце без лиця.

 

Бога повно: в яслах, у вогні,

в оці, в глеку, просто уві сні.

 

На морозі пальці припекли

ті, що диво зріти притекли.

 

Батько, що не сміє зватись Богом,

милицею возить за порогом.

 

***

«...до завтра хай лежить — не обітреться.

Ще буде час полапати дарунки.

Ось ізмарагди царського ґатунку,

ось ладан — то баранячі реберця,

а оксамит — приперчене вино...

 

Ото і будуть хлопцеві хрестини....»

 

З-за темряви — півсвітло, мов з-за спини.

 

Волхвів дари зсипають на рядно.

 

***

У червні сплю — пахтить близьким дощем.

На шкло плюю — лиця мого немає.

Канапу промінець перетинає —

то полиск дня, не баченого ще.

Глядів у ніч — мов темну воду пив.

Це дляння чисел — збочення рахуби —

легке ім’я піймав у спраглі губи —

живився ним, аж поки день горів.

 

***

Травень піднімає ніжні маки.

Розсипом за сопкою — бараки.

 

У зека Олекси ложка в чоботі

і окрайок хліба у кишені.

До свободи низом, низом тьопати —

чим дрібніші кроки, тим дешевші.

 

Додомоньку лист іде три місяці,

сніжна манна з неба раптом, раптом.

В ручках Божих тісто швидко міситься —

знов Олексі сунути етапом.

 

Шаленіють псиська караульні.

Люди на снігу зіщулені.

 

Тетраптих

 

1

...гаряча тінь на узбіччі вуст.

По ярках розточився присмерк,

на язиці чорно-білий присмак.

 

Світ поступово втрачає тінь.

 

Свобода дається волі взамін.

 

2

Кілька їх є — свобод.

Тече на свято народ —

всі у білому, мов ті Божі вівці.

Сонце висить на гілці —

 

і так навколо все добре,

що страшно наврочити...

 

Розповім вам про волю.

Хочете?

 

3

Ох і затишний наш садок!

Далі гребля і вишні,

під ними кирпатий Крішна,

на солом’яній грає сопілці.

Третій світ — пісня рветься в літ.

 

Там коси щирої криці,

а вітер проти п’ятниці

несе зі столиці

брудні політичні чутки —

та води масні гіркі.

 

4

...скоро і я про волю оту забув.

 

Напрочуд дзвінкі

горобці завелись у стрісі.

Лякались руки,

паскудили по білизні,

що досі не висохла, бо дощі.

 

Уранці горобеня пищить,

дівку-мізинку за комір тягне.

Марш у вухах лящить —

 

це мовчання моє повертається з вирію.

Тінь моя залишається сірою.

 

Воля — це все, що є

поза любов’ю, надією, вірою.

 

***

Не можу спати: голос у пітьмі

втрачає силу, тужить і холоне, —

на твій не схожий, врешті, зовсім твій.

А ніч іззовні біла та солона.

 

У рік старий немає вороття.

Аж ось сережку срібну тихо вийме

на нас не схоже стомлене дитя...

 

Уранці так солодшають обійми.

 

***

...бо те, що вже повписувано в душі —

сміття і гріх, і лжа, і хтиві сни —

бліді вуста покутою підсушить.

Ти зафарбуєш клаптик сивини,

а поцілунок вийде недоладним.

І ляжуть на дзеркальне рівне дно

коханка, поруч з нею милий зрадник —

дві стулки мушлі, слина та вапно.