Куряща жінка

 

Попереджаю, стало мені парко,

Коли руки торкнулася рука,

Коли, в руці тримаючи цигарку,

Спитала, чи не знайду сірника?

 

Чого б ото я гупав по кишенях,

То червонів, то дико полотнів?

Я не курив, але якесь скажене,

Нечуване становище схопив.

 

Не знаю вже, яким тоді я дивом

Той невеселий вогник запалив:

Така була та жіночка вродлива,

Та я, на жаль, цигарок не курив.

 

Ми мовчки йшли, ми слухали як хвилі

По жовтому пісочку шерехтять,

Як білі краплі на кущі похилі

Від хвилі узбережної летять.

 

Дивилась жінка в очі, дивувалась,

Що вродою її не пломенів,

Що з нею ще такого не бувало,

Щоб сивий красень груди холодив.

 

Я усміхавсь, а що було казати,

Що я жінок курячих не люблю,

Що від цигарки йдуть такі загати

Яких я навіть лобом не проб’ю.

 

Що краще морем дихати, повітрям

З отих ланів, що марять вдалині,

А жінці так подобалось курити,

Що майже остогиділа мені.

 

Пірнув я в море в одязі, я плинув

В його обіймах, слухав його спів,

Гойдала мене хвиля, як дитину,

В колисці мати за булих часів.

 

На берег вийшов трохи очманілим,

Холодний дрож, по тілу пробігав,

А жіночка на березі сиділа,

З цигаркою в зубах, ловила гав.

 

 – Кури,  – сказала,  –  щоб не захворіти,

Та роздягайся, буду тебе гріти,

Бо наче хто без сонечка вночі

Тебе зігріє… тож дозволь погріти.

Я грітиму, а ти собі мовчи…

 

Я закричав:  – Та як тебе кохати,

Коли від тебе, як від мужика

Тхне тютюном, гидливість подолати

Навчи мене, коли ти отака.

 

Не уліпила ляпаса по пиці,

Такого розв’язання я чекав,

А повела за руку до копиці

З серпневих степових духмяних трав.

 

Як роздягала, як пальцями грала

По тілу, як ми впали на траву,

Все пам’ятаю, та того, бач, мало,

Не бачив як курила наяву.

 

Наче вві сні, чи зірка майоріла,

Чи вогником цигарка, цілу ніч

Вона мене своїм коханням гріла,

Засунувши в копицю, як у піч.

 

На недопалки ранком подивився,

На сірники опалені в траві,

На все, що зоставалось від копиці

У жінки та у мене в голові.

 

Ми реготали. Як ми реготали.

Шукаючи в кишенях сірника,

Тонкий свій нюх віддав я на поталу

Бридкого тютюнового димка.

 

Мій одяг висох. – Може знову в море

Одягненим, – питала, – не кортить?

В безодні неба майоріли зорі,

Сміялась в очі сонячна блакить.

 

***

                             Грицькові Синьогубу

 

Не лізь, Украйно, в Спілку незалежних,

Невже тебе, о, нене, не бентежить.

Що пастка крокодилова вона?

Росія, як плювала на кордони,

Так і плювати буде, іномовні

Здалися їй народи й племена.

 

Вже стільки їх загинуло в поталі,

Вогулів, тих, що білись на Уралі

За рідну землю, де вони тепер?

Де мова нівхів, ульчів, доживає

Свій час нанайська мова, не вивчає

Її школяр сучасний, бо не дбає

Про неї наш імперський людожер.

 

Від сварок, що ідуть поміж братами

В самій Украйні, тільки крок до драми,

Коли посяде владою Москва

У Києві, і братня кров поллється,

Так болить за Украйну моє серце,

Чого ж то, вам, брати мої, найметься,

Хто вас в обійми ворога штовха?

 

В яку поталу впхнута рідна мова,

Вона вам не потрібна? Невже слово

Вітчизна не здіймає ваших крил?

Святі слова Родина, Батьківщина,

Якщо вони загинуть, все загине,

Складуть сини Украйни дужі крила

Слід пращурів покриє чорнобиль.