Монолог бурлаки

 

Я не при діли,

я при тілі

Чужої жінки.

Гонить хвилі

Життя по сварах

Та роках,

А ті роки давно похилі,

І свари теж не дуже вмілі,

Та й я, щоб знали ви, не птах,

 

Втік від родини,

Від дівчини

Коханої під три чорти.

Втікати не було причини,

Святої не було мети,

Та вже ж не міг я не втекти,

Бо від повітря з полонини

Гнітила туга самоти.

 

Повчала мати: схаменися,

На свого батька подивися,

Як півень на одній нозі

Стоїть при дітках,

При дружині.

Так, як стояв, стоїть і нині,

Бо не ходив на люди злі,

Вдихав повітря з полонини,

В місцевим сидячи вузлі.

 

Обридне бігати,

Загати

Такі стоятимуть, що мати

Не допоможе обійти.

Ото ж сидів би в рідній хаті,

Ходив до шахти працювати,

Свої обнюхував кути.

 

Любила мати

Жартувати,

Кути обнюхувати в хаті –

Чи не собача то мета?

Взяв документа до кишені,

Блокнота, олівця, -

В натхненні

Можливо подорож оця

Не заборонить віршувати

Своє відношення до хати,

До слів, що зламують загати,

Бадьорять в спеку молодця.

 

Блукав я рік, десятиріччя,

Уже піввіку проблукав,

Покрите зморшками обличчя,

Волосся сиве, войовнича

Душа сьогодні вже не та,

Не та у злидаря мета,

Та не впадаю я у відчай,

Бо ще й сьогодні доля кличе

Про те, чи згоден, не спита.

Бо є такий у долі звичай

Мої не лічити літа.

 

Я не ховав батьків,

Блукав,

Можливо, навіть, ловив гав

В тайзі, коли долала втома.

Бажання побувати дома

Натхненням праці подолав.

Потай звертаючись до слова

Щоб не лишало крил…

Відома

Поетам практика така,

Зайве солодка, чи гірка,

Але для кожного вагома.

Куди воно мене несе,

Моє життя,

Я над усе

Шаную незалежність духа,

Ніхто на мене щоб не дмухав,

Ніхто гріхами не лякав,

Не понукав, коли задуха

Посяде світом, не гукав

До гідних війн та революцій,

Бо не буває гідних війн,

Бо не піднімуть нас з колін

Ні революції, ні війни,

Комусь уславитись кортить,

А люди люблять потурати

Вождям без сорому в душі.

Такі наївні та смішні,

Такі до безуму завзяті,

Вже зустрічалися мені.

Війна, повчали, краще свято,

Коли ти, брате, на коні!

 

Я реготав: ото вже свято

Коли вилазять тельбухи,

Коли по діткам б’ють гармати,

Коли слізьми спливає мати:

Синів послали воювати

Та й повбивали…

Псих пихатий

Сидить в Кремлі, його гріхи

Попи замолюють пархаті,

Такі завзяті брехуни,

Такі охочі до війни,

Та до вдовиць,

Бо хто ж кохати

Їх буде зокрема попів…

Хто буде нишпорити в хатах,

Хто у вдовиці може взяти

Все, що загиблий заробив.

 

З такими думами

До глуму

Дійти не довго, на шляхи

Сідають зграями птахи,

Про щось гуторячи. Вирують

В повітрі пір’ячко та пил.

Пахтить від спеки небосхил

Лелітками жовтого з синім.

Де обіч шляху блудним сином

Стою похилий від журби,

Знесилений від боротьби

За право йти, куди бажаю,

Кохати тих, кого кохаю,

Та ненавидіти того,

Хто стежить віддаля за мною,

Питаючи про що пишу,

До церкви ходжу, чи другою

Якою вірою грішу?

 

Я ж подорожньому молюсь,

Ковтком водиці поділюсь,

Якщо потрібна допомога,

То допоможу, що до Бога,

Кому потрібна ота гнусь,

Яка сторіччями мовчить,

Коли кати її вустами

Людей катують, хоч кричи,

Хоч вовком вий, хоч у нестямі

Покірним песиком скавчи

Перед церковними богами.

 

Куди я дійду? До могили.

Усі ми зійдемо туди,

Святі і грішні. Сонце сіло

За обрій. Сів біля води.

Дивлюсь, як в дзеркало, у воду.

А скільки в тій воді зірок.

Оце як встану, зроблю крок,

І по зірках, по темних водах,

В безмежність холоду й вогню,

Піду незламний, як свобода,

Наче в дитинстві по ріллю.