Україна: погляд з діаспори

 

«Проблема лише в тому, аби нинішня українська еліта не встигла розпродати усі українські ресурси до приходу нової еліти»

 

Він народився в Росії, але досконало володіє українською.

Живе в Москві) часто працює в Києві, навідується до Полтави,

любить українську неформальну музику, чудово орієнтується

в літературі і має модну, з огляду на вітчизняні реалії,

професію. Андрій Окара - відомий російський політолог та

політтехнолог.

 

- Пане Андрію, як ви прийшли в політологію?

- Ще донедавна на політолога чи політтехнолога ніде не вчили, тому у кожного, хто зараз цим займається, свій шлях. Але найбільше у цій професії людей з історичною, філософською та журналістською освітою. Я ж закінчив юридичний факультет Московського Університету й аспірантуру Інституту держави та права, Російської Академії Наук. Якийсь час займався дисертацією з філософії права та юридичною практикою одночасно, але згодом мене повністю захопила соціально-політична стихія. Як на мене, цікавіше працювати над ландшафтами майбутнього світу і займатися соціокультурними та політичними процесами, аніж судитися за чуже майно.

Тепер моє професійне життя має три виміри: по-перше, це соціальна філософія - проблематика "світобудовного проекту", що йде на зміну західному Модерну, пост глобалізація, війка цивілізацій, соціальна етика тощо. Зараз в цій галузі я розробляю стратегію конкурентоздатної західне християнської цивілізаційної спільноти та нової політичної філософії, побудованої на деяких специфічних новітніх уявленнях.

По-друге, це політологія - і як політична наука (тут займаюся проблемами розвитку політичної системи та політичної культури в Росії та в Україні, проблемою ротації еліт та формуванням нової еліти, а також російсько-українсько-білоруськими відносинами), і як коменторство актуальних політичних подій - кожен день відповідаю на питання допитливих журналістів, (посміхається)

і, по-третє, це політичні технології, політичний та корпоративний маркетинг - це вже не теоретичний і не Ідеологічний, а суто практичний вплив на суспільно-політичну та інформаційну дійсність. Коли голова завантажена складними соціально-філософськими проблемами, повірте мені - якісь утилітарні проблеми розкрути того чи іншого політика, партії, корпорації чи торгівельної марки вирішуються дуже просто - майже як горіхи лузаєш. Що таке придумати ефективний білборд чи політичний меседж порівняно з війною континентів! (посміхається)

 

"ВІКТОР ЮЩЕНКО - ФЕНОМЕН. ЗА ТРИ РОКИ ПОДОЛАВ ШЛЯХ ВІД ГЕРОЯ ДО АНТИГЕРОЯ"

 

- Основна проблема української політичної дійсності в тому, що суспільство давно вимагає нової еліти - групи людей_: здатної якісно змінити країну та соціальну дійсність. Але поки що жодної людини, політичної партії, соціального руху чи неформального '/групування на обрії не видно.

Якби був кандидат в президенти чи якийсь політик, здатний не просто гратися в красиві слова, а запро­понувати більш-менш реальний спосіб соціальних змін та модернізації України, я би пішов працювати на його кампанію чи політичний проект безкоштовно - за "добре слово". Більше того, сам би йому шукав, де взяти гроші. Пару років тому з'явився "Український прорив" Юлії Тимошенко, побудований на неоліберальній ідеї конку­рентоздатної! й написаний під керівництвом самої Тимошенко та українського економіста Юрія Лолунєєва. Була не програма, а маніфест "10 кроків назустріч лю­дям" Віктора Ющенка, була програма Інни Богослов­ської, Рінат Ах мето в замовляв американцям стратегію розвитку української економіки. Але, на жаль, дуже мало хто з подібних теоретиків та стратегів шукає реалістичних шляхів для реалізації цих образів світлого майбутнього. Тому найчастіше виборцям доводиться вірити політикам на слово: "Зробимо, збільшимо, змінимо, підвищимо!..." А як це вони збираються зробити? За рахунок яких ресурсів? Причому, йдеться не лише про фінанси. Чи є в майбутнього президента чи прем'єра команда мудрих стратегів та ефективних управлінців? Ніхто не вдається у подібні "дрібниці". Тому доводиться констатувати, що абсолютна більшість подібних "передвиборчих прог­рам" - просто гра у слова. Розробити реальну програму розвитку та модернізації країни, до того ж в умовах глобальної кризи - страшенно складна проблема.

-Хто найреальніший кандидату Президенти України, зараз, напередодні передвиборного марафону?

- На даний час три кандидати, серед яких відбува­ється реальна конкуренція: Віктор, Юлія, Арсеній. Останній, мабуть, найслабший, але вік може стати лідером олігархічного консенсусу. Тобто олігархи можуть домовитися саме з ним, що він збереже status duo і не буде потрошити їхні активи. Тобто уявіть собі таку "семи боярщину" або як в Єльцикській Росії "семибанкірщину"  а президент в них - такий хлопчик на побігеньках. Саме тому в Яценюка і немає ніякої команди - вона йому взагалі не потрібна! Його "команда" - це Пінчук, Коломийський. Фірташ та далі за списком. Подібна перспектива цілком реальна. Зараз Арсеній самим тільки своїм чималим рейтингом псує настрій двом іншим - Юлії і Віктору. Але хоч його І намагаються подати як першого представника нового покоління, здається, він останній і наймолодший зі старої генерації, і справа навіть не в його жахливій візуальній рекламі "Врятувати країну", яка б лічила абсолютно невідомому кандидату - для підвищення пізнаваності. Саме фактор Арсенія підштовхує різні політичні сили до спонтанних непродуманих дій. Той самий Віктор Федорович на початку червня здійснив найяскравіший за всю свою політичну кар'єру вчинок - "кинув" Юлію Володимирівну і поховав "широку" коаліцію. Свого часу Віктор Ющенко називав себе "сином" Леоніда Кучми. Судячи з усього, Яценюк - це "син" Ющенка та "онук" Кучми. Самому ж Ющенку за кілька років вдалося пройти яскравий кар'єрний шлях - від "Месії", за якого сотні тисяч людей готові були вмерти на Майдані, до технічного кандидата, що грає на боці Яценюка проти Тимошенко.

 

"НАЙВДАЛІША ПІАР-ЗНАХІДКА В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ - КОСА ЮЛІЇ ТИМОШЕНКО"

 

- Чому в політичному піарі так багато російських чи американських спеціалістів? Українці некомпетентні?

-  Насправді українців у цій галузі в Україні набагато більше, ніж іноземців. В піар-командах провідних політичних сил є всякі - і російські, і західні, але більшість

- це українські люди. Російські політтехнологи відверто спаплюжили свою репутацію на останніх кампаніях. І думка про те, що у чиїйсь команді тільки американці чи тільки російські, - помилкова. До речі, одна з причин, чому росіяни хочуть працювати в Україні, - відсутність конкурентного політичного процесу в самій Росії. Ті, хто раніше працював на губернаторських чи міських виборах по всьому російському простору, нині або йде в споріднені галузі - лобізм, корпоративний піар, рекламу, або приїздить в Україну.

-  За роки вітчизняної незалежності, який політ технологічний хід ви назвали б найкращим?

- Якщо говорити про імідж та брендінг, то однозначно

- це коса Юлії Володимирівни, а також увесь її політич­ний образ. Автор коси - вона сама. Якщо казати про великі процеси, то Оранжева революції і все, що з нею пов'язане. Якщо казати про передвиборчі технології, то чимало цікавого було у соцпартії - газета "Сільські вісті", технології роботи на місцях у сільській місцевості Цент­ральної України. Найяскравішим моментальним політич­ним самогубством був вчинок Олександра Мороза три роки тому, найяскравіше сповільнене політичне самогубство продемонстрував Віктор Ющенко.

 

"У РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ ВОРОГОМ БУЛИ США. У РОСІЇ - УКРАЇНА і ГРУЗІЯ"

 

- У чому загадка протистояння Росії і України? Воно реальне чи надумане?

-  Зараз, на жаль, - це логіка поведінки російського керівництва. Аби відволікти народ від внутрішніх проблем, від проблем суто російських криз треба придумати "ворогів" за межами країни. Російській економіці реально загрожує падіння цін на нафтовому ринку, досі не дає спокою "кавказьке питання"... А в російських ЗМІ культивують тему "ворожих" України і Грузії.! так далеко це зайшло, що недавня заява Медведєва про те, що Україна і Грузія - це історичні союзники Росії, що проблема не в країнах, а в їх керівництві, сприймаються як нове слово!

Це найлегший спосіб вирішення будь-якої проблеми - пошук ворогів замість з'ясування причин! Так вже колись було із США у Радянському Союзі. Зараз ця країна стратегічний партнер Росії. Дивитися, читати слухати все це нормальній людині, яка хоча б мінімально обізнана із реальною ситуацією в СНД, практично неможливо. Все це було видно, скажімо, наприкінці минулого року, коли відзначалися роковини Голодомору, або під час відзначення 300~річчя Полтавської битви - наприклад, російська офіційна делегація свідомо не покладала квітів до пам'ятника українському козацтву на Панянському бульварі. Добре, що Чорномирдін згладив проблему - мовляв, переплутали щось.