КОМЕНДАНТ ФОРТЕЦІ

(документальне оповідання)

 

Так, сама справжня облога прадавній фортеці відбувалася, уявіть собі, в середині п’ятдесятих років двадцятого сторіччя. Тобто усього двома роками раніш першого супутника. Було це у бессарабській глухомані, в маленькому, але дуже старовинному містечку па березі Дністровського лиману...

Сім годин ранку, адже сонце вже наскрізь та зверху, крізь крони акацій та лип, пронизує Ленінську, колишню Михай­лівську, названу на честь румунського короля Міхая, про що старі бессарабці не забувають. В нас канікули, й ми з другом йдемо до лиману, стискуючи у долонях класні, хоча й саморобні, вудочки, а на причалі яхт-клубу чекає нас човен під парусом-вітрилом. Радісно горять під сонцем червоні черепичні покрівлі, плескають над ними яскраві зелені хвилі крон, и навіть курява, яку підняв двірник Софрон до самих дахів, уявляється нам чудовим золотим смерчем.

Чому, цікаво, раніш так. багато було диваків та юродивих? Куди вони подівалися усього за півсторіччя? «Комендант фортеці» - так звали ми Софрона, й він дійсно був колись у посаді сторожа фортеці, нашій улюбленої фортеці, що так чудово збереглася аж з ХІІ-го сторіччя. З часів Суворова та Кутузова на неї ніхто не ходив приступом. Ось батьки й задалися таким питанням: від кого іі стерегти, від себе, чи шо?.. Та посаду скасували. Але зрадити комунальному господарству, яке тримало його добрих пів десятиріччя на такій чудовій, усіма шановній посаді, Софрон був не в силах й тому ретельно зараз здіймав до неба золоту куряву.

Маленький, кремезний, дуже курносий, мидянолікий від того, що все життя його, від зорі до зорі (нерідко й від вечірньої до ранішньої), проходила на волі, віку цілковито невизначаймого - «років сорока» казали про нього п'ятнадцять років підряд, дивлячись на щільні його русяві кучері, у яких ні сивинки, на небесні очі, незавантажені, здавалося, думками, на зрадливо червоний, хоча й виріс він на мідяному обличчі, заповзятий ніс, на бадьору Чаплінську ходу, що завжди свідкувала, про те, що у Софрона завівся трояк та він несе його у «Метро», затишний винний підвал у самому центрі міста. Рідний його комунгосп розташувався, до речі, як раз над тим підмурком, на пів другому поверсі симпатичного висотного для Акермана тих років півтора поверхового будинку, який до свят завжди чепурився першим на Ленінській, колишній Михайлівській. З получкою у кишені Софрону треба було спуститися лише на три східця с комунгоспівського гайку та по одинадцяти східцям «Метро». Й як між двома тими спусками не стояла його дружина Ганя, Софрон залишав у «Метро» левину частку заробітку, й тоді з гарантією ночував на вулиці - в парку, фортеці чи прямо біля воріт рідної хати, безжалісно запертих зсередини. їх сімейною сценою завжди була вулиця, й Акермані ніколи не пропускали вистав, а усім, хто не бачив їх своїми очима, чутка передавала у дрібніших подробицях максимум наступного дня. Ганя була на диво точною копією чоловіка, але, так би мовити, внутрішньою, відрізняючись зовнішньо прямою протилежністю - високим ростом (мало не на півметра вище маленького Софрона), незграбною кістлявістю, темно-карими очима та рідким волоссям, майже завжди прикритим мишиного кольору хусткою. Плаття вона носила довжелезне, від чого здавалася ще вище, плаття кольору невиразного, але дивно гармонійного з вулицею - з булижною бруківкою та асфальтом, зі стінами домівок та тинами. Це було іі єдине плаття, визначне, як усе єдине: воно досягало вершин мимікріі, великого природного дарунка, що робить світлого лиманського бичка-піскаря непомітним на піщаному дні, а чорного бичка-мурзака - на мулистому. Не тільки Софрону, а й самому тверезому з акерманців неможна було розпізнати Ганю навіть на пустинній вулиці у сонячний день, доки вона, йдучи назустріч, не підходила упритул. Зіркий, як більшість людей, що живуть на природі (зелені аккерманські вулиці в ті роки відійшли від неі недалеко), Софрон не втомлявся дивуватись: - Хо! Га-а-ня... Звідки ти узялася?! Як з-під землі вискочила! Штани в самого Софрона теж володіли визначною власти­вістю мимікріі, але Ганя передбачливо купувала йому тільки клітчасті сорочки (раз на два-три роки) и світлі картузи, які вин загублював після кожної получки.

Ганя завжди намагалася пити з чоловіком на рівних, але, не відризняючиеь тим же здоров'ям, сходила з дистанції, як правило, раніш та йшла витверезвлятися до лиману, балакаючи дорогою, й дуже захоплено, сама з собою...

Ганя утонула а лимані, на мілизні, біля самого берегу, але знайти іі, як завжди, не змогли, поки вона через декілька днів не з'явилась сама на піщаній смузі біля пасажирського причалу, в місці, багатолюдним, майже як міський базар.

Як помер Софрон, мені невідомо. Та й я не віру, щоб він міг коли-небудь це зробити. Ось, гадаю, надрукує Лозиков це оповідання - й одержу я листа від когось з аккерманців, хто нещодавно не тільки бачив Софрона живим та здоровим, а й випив із ним «за добрі старі часи» по склянці білого швабського, якщо таке ще є у міських забігаловках. Бо Софрон - така ж вічна визначна пам'ятка Акермана, тобто нині Білгород-Дністровського, як фортеця, вірменська та грецька церкви, скіфська могила та «Метро», - усе, що показують тепер туристам, які заполонили Аккерман. Правда, «Метро» вже зовсім не те «Метро»...

Ми, хлопчиська, завжди дражнили Софрона, він ганявсь за нами, але ні разу жодного не спіймав. Це було грою. Ми лякалися, але якось театрально. Лише Віталька Янушко, особа видатна, конопата «шкілетіна», хлопчина колючий, незалежний, безстрашний, нерідко підходив до нього, гукнув на нас, щоб не заважали, здоровкався з ним за руку та довгенько про щось розмовляв. Обличчя Софрона незвичайно розквітали - усміхалися блакитні очі, червоно мідяні порепані губи, а курносий ніс сповзав по обличчю ще вище та радісно світився дірками ніздрей. Ми дивувались, а дочекавшись Вітальку, зипитивали, про що так довго (іноді по півгодини!) можна розмовляти з «дурнем»?

- А він не дурень зовсім! - коротко відповідав Віталька та переводив розмову на інше.

Одного разу тільки, причому без наших запитань, він розповів нам, зі слів Софрона, ось що.

Якось міські начальники вирішили, по розмірку-ванню економії, щоб не возити каміння для новобудов з далекого кар'єру (місто відбудовувалося після війни), взяти й розібрати фортецю, складену з першосортного вапняку. Проте «соломо­нове» рішення мудрих батьків Білого міста на Дністрі повідо­мила світ міська газета «Знамя Советов», так що можна при бажанні прочитати про це й зараз. Тоді ж ми газет не читали. А виконавці, як положено, закасувавши рукава, узялися за калені кірки та ломи. Одна-єдина людина буквально груддю встала на захист фортеці, це й був іі останній «комендант» Софрон.

Він вступив в нерівний бій та зазнав, певна річ, поразку: робітники його просто побили та й віджбурнули геть, щоб не заважає. Тоді він піднявся на башту та, не маючи під рукою розтопленої смоли, просто помочивсь на голови варварів, які вже розпочали стінобиття з підмурка цитаделі, з самого дна рову фортеці. Вони обстріляли його дрібним камінням. Для гідної відповіді він знайшов камені поважче, натаскав іх побільше на покрівлю обложеної башти й почав планомірне бомбардування. Варвари зі сміхом розбіглися. Вони раділи позачерговому пере­куру від каторжної роботи: вапняк сказавсь міцним горішком, зчепленим між собою невідомим залізним якимось цементом. Коли, одначе, камінь, кинутий Софроном, влучив у «рило ЗІСа, що стояв поруч, підготований під навантаження, вони викликали начальство.

Ланцюжок розвернувсь до останньої ланки, та ось на штурм башти з револьверами наголо пішла міліція.

- Вони стріляли в мене, та де ж їм влучити, - переказував Віталька слова Софрона. - Сховавшись від них спочатку в башту, Софрон хотів потім непомітно відійти, але вони його облягли. Як німця, каже, облягли, ну й захапали...

Лише тепер, через півсторіччя, я згадую, як обмірковували аккерманці цю «мізерну, але смішну подію», поблажливо диву­вались незвичайною впертістю «дурака» та дуже сміливо, прав­да, озираючись при цьому, критикували по кутах «беззубое городское начальство», з-за якого будівельники згаяли цілий робочий день.

Мій батько, льотчик, майору відставці, коментував цю подію, сміючись:

- Це ж умора - цілий взвод озброєної міліції - проти Софро­на! Простій цілої бригади, машини, будівельники цілий день чекають камінь, а вони з Софроном у жмурки грають в фортеці!..

- Коли його пізно ввечор! випустили. - продовжував Віталька, - він побіг до фортеці. Ніччю, він чув, збиралися підірвати ту башту, щоб не возитися з ломами та кірками. Але на воротах стояли солдати та не пустили його. Тоді він обійшов з боку лимана. знов заліз на башту й приготував нові камені. Ніхто на башту одначе не прийшов, як він чекав, а раптово рванули знизу, з рову. Зарядом вирвало тільки декілька каменів. Вони спробу­вали закласти заряд більший, та Софрон почав бомбардувати їх зверху, вони й від'їхали, відклавши це діло до ранку...

А ранком в місто приїхав хтось «из области», з обласного центру. Це шкільний вчитель історії, якому Софрон встиг усе розказати, з'їздив туди й викликав ту людину.

Отак наша фортеця зберігалася...

- Доброго ранку, Софрон! - ми з другом підійшли до двірника.

- Здра! - буркотнув він під ніс та озирнув нас небесним оком: чи не глузливі хлопці з'явилися рано вранці? Золота курява величезним, але витонченим, невагомим вітрилом стояла над ним. Ми розійшлися, як в морі корабелі. Ми поспішали до своїх парусів, а він швидко віддалявся від нас під своїм - легким золотим вітрилом.

Отак за півсторіччя, йдучи з ним, здавалося, розлучними курсами, ми обігнули, виходить, Землю, щоб зустрітися тут, на іншому краю світу, посеред Тихого океану, у каюті величезного риболовного траулера, де й народилося нині ніччю оце оповідання про моє дитинство.

Пробач, Софрон, та прощавай... Ти гідний слави Михайла Кутузова. Він узяв аккерманську фортецю, а тьі зумів іі втримати. Завдяки тобі тут будуть знімати десятки чудових фільмів (серед них «Отелло», «Корабли штурмуют бастионы»), і Сергій Герасимов назве Вілгород-Дністровський «украинским Голливудом».