5 ЖОВТНЯ 2009 - 100-РІЧЧЯ ПОЕТУ БОГДАНУ-ІГОРЮ АНТОНИЧУ

Пісня про незнищенність матерії

 

"Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко..."

Але для того, щоб написати ці рядки, він мусив стати людиною, Так мало тепер знають про нього, що хочеться починати майже неймовірним твердженням: Антонич був поетом і жив колись у Львові...

Його життя було коротке і високе, як міст над вузенькою штольнею гірської безодні. Хмари сумніву і зневіри сповивали його не раз, але не завадили сміливим думкам філософа і поета переходити по ньому, дивитися з нього наокіл і шукати зором днища світу.

Його душа була розчахнута, як дерево, «хвиль противних гураганами», але вена не впала від того нз землю, не набрала у свою тріщину хробачні, не струхлявіла у брудних мокравинах, утворених навколо неї декламаторськими сльозами панської літератури Львова

початку 30-х років.

Його доля повелася з ним, як нерозумна і легковажна жінка. Вона любила шал молодого натхнення, та коли він почав затихати, уступаючи місце змужнілому слову, зона привела до поета свою подругу - смерть і штовхнула його в її обійми.

Його поезія намагалася часом зайняти поставу позаісторичного світорозуміння, аби тільки приховати біль душі, розп'ятої на перехрестині ідеологій нашого віку. Але це не вдалося їй, і вона, його поезія, є незаперечним свідченням того, що великий талант обов'язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника і серце його народу.

Дивний вірш про своє життя на шевченківських вишнях Антонич трактував сам як твір, що «висловлює зв'язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема шевченківською.! в цій традиції,- писав про себе Антонич,- поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, начеб сягав корінням ще шевченківських часів».

Врослість Антонича в шевченківську традицію може бути незрозумілою для того, хто бачить у Шевченкові тільки яскравого соціального поета. Шевченко, крім усього іншого, був ще й співцем української природи, і тут він дав пишний пагін - конар Антоничевої пейзажної лірики Але Антонич молився і до Шевченка-революціонера.

 

Це ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,

ми виросли у спадщині твоїй, як в сяйаі сонця листя,

у куряві воєн, у мряці буднів час Тєбе не зрушив.

Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,

бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя

печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі..

«Шевченко»

 

Подих Шевченксвої поезії спалював просто над чолом Антонича трутизняне повітря міщанської веремії і загумінкової дріб'язковості, яким дихало майже все його житейське і літературне довкілля. Якщо ж він і вхопие того повітря у свої легені, то не настільки, щоб умерти як поет. Антонич живий, і подяка за це передовсім Шевченкові.

Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця знаходиться тепер на території Польської Народної Республіки.

Єдиному синові досить заможних людей житгя могло стелитися м'якими і веселими веретами, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно лежало на теренах воєнних операцій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназіальний учитель Л.Гец: «В класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші» Урбаністичні мотиви і образи з його останньої книжки «Ротації», напевне, пов'язані з тими враженнями, які витис на дитячій душі похмурий Відень - столиця конаючої Австро-Угорщини. Ольга Олійник, наречена Антонича, згадує: «Оповідав мені про те, як манджав вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновиКіи фоторекламами, які дуже докладно пам'ятав. А щоб не потрапити під колеса авт, увесь час ішов хідником попід самими мурами».

В 1919 році брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті режимом Пілсудського за те, що домагався приєднання галицької Лемкізщини до Чехословаччиии. Знову родина Антоничів тікає в Новиці. Тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Пряшівщині. Повернувшись до Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин. То було біологічне тривання, пообідня тиша, яку бурили металічні звуки патріотичних снів, пов'язані більше з дзеньком кухонного, а не церковного посуду.

Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає про вістунку, яка читала напам'ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хворощі нападали хирлявого з природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії. Чи не та вчителька своїми книжками, як і няня своїми співанками, спричинилася до того, що в польській гімназії в Саноці Антонич горнувся до українського товариства студентів.

Відомо, як польські шовіністи боролися з українством на Лемківщині. Там, де важко було ополячити, намагалися омосквофілити. Говірка лемків - одна з найдальших, приток Дніпра загальноукраїнської мови - була свого часу перегачена і спрямована в польське річище. Як знаємо, з цього нічого не вийшло, і сьогодні лемківський діалект живить свою рідну і природну стихію. Мовну віддаленість од Наддніп­рянської України, а також тодішню економічну і літературну відсталість Лемківщини звинно використовували москвофіли. Санаційній Польщі було вигідно підтримувати москвофільство, яке, мов іржа, роз'їдало і без того давно затуплений і закаляний тесак національної свідомості лемків.

Але ні в москвофіли, ні в «польську віру» Антонич не пішов. Маємо завдячувати це невідомим учителям, простим новицьким дівчатам, що наймитували у попів, бавлячи піснями їх дітей.

Учився Антонич добре. Але, як пише Ольга Олійник, «не любив вириватися вперед». Дуже цікавий факт подає все та ж Ольга Олійник про замилування Антонича до музики. Він не лише любив грати на скрипці, але й пробував компонувати сам музичні твори. Одну його річ «грала ціла гімназія». Музичне обдаровання - ось відкіля почина­ється ледь помітка схожість окремих віршів Антонича і Павла Тичини.

З 1923 пс 1933 рік Антонич вчиться у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич так само з читанням своїх поезій. В 1931 році виходить перша книжка Антонича «Привітання життя», яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з «Привітанням життя» поет готував книжку релігійної лірики під заголовком «Велика гармонія». Закінчення університету співпало в Антонича з видатною подією в його житті - виходом у світ його другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній були вже всі малярські риси, філософські розгалуження, блискучі мовні перемоги його поезії. Простота «Трьох перстенів» перехрещується з образною ускладненістю інших його книжок, як промінь сонця з променями прожекторів у тумані.

Після закінчення вищої школи Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої і жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив:»Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу». Він знав, що польські власті все робили, щоб перетворити життя українського вчителя на суще пекло. Ще в університеті він наткнувся на болючу несправедливість: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Одначе керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети пише гаму, що він українець.

Антонич був неодружений. Неподілена туга молодості відіграє немаловажну ролю в зрості напруги письменницького слова. Так було і в цього самітника, що з усіх жіночих примх знав тільки буркотливість своєї старомодної тети, в якої мусів мешкати.

За чотири роки (1933-1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, «Книга Лева», вийшла за його життя, в 1936 році. Дві інші - «Зелена євангелія» і «Ротації» •• посмертні видання, датовані 1937 роком. На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою «Довбуш», над численними статтями, над романом «На тому березі», який, на жаль, так і не був закінчений.

6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але тут же друга важка недуга - запалення легенів - підкосила його на віки.

Ні мирри, ні кадила, ні ваги, що важать смуток, наче гріхи в чисти­лищі, ми не берем, ідучи до Антонича. Ми берем його книжки і відкри­ваємо їх достоту, як вікна у п'янливе повітря Лемківщини, у зорі, що «лопочуть на тополях», у сонце, яке «воли рогами колють», у світ, що живе і розвивається за законами дивовижно точних і завжди нових Антоничевих метафор. Якщо Антонич не міг догледіти очима майбут­нього, то вітер століть він чув і не помилився в його охарактеризуванні.

 

! вітер віє. від століть,

крилатий, вільний і неспинний,

і вчить свободи. туги вчить

за чимсь незнаним і нестримним.

                                            «Вітер століть»

 

З вітром століть приходимо до поета і беремо його у вітер століть. Пройде небагато часу, і в мисль про українську поезію увійде ім'я «закоханого в житті поганина». Краща і більша частина його творчості буде засвоєна його батьківщиною, тією «вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги».

У храмі його творчості стоятимуть, напевно, і наші правнуки, здивовані і освітпені золотою смальтою його краєвидів, і будуть вони разом з поетом співати хвалу сонцеві, життю, людині.