ДІД

 

Часто порівнював дід Степан похмурі січневі вечори з тими, що вже минули. Пам'ять була слаба на останні події, але міцно тримала пройдешні дні; вони шикувалися один за одним у довгу нерівну шеренгу.

Жінку свою, бабу Ганю, він поховав п'ять років по тому. Був травень - м'який, зеленавий, але душа Степанова з тої днини назавжди вкрилася кам'яним льодом і очі ще більше посіріли, згас у них кришталик тієї простої радості буття, яку так марно вишукує сліпе, невдячне людство.

Прожили вони разом майже піввіку. Золотого весілля так і не діждали - покинула його старенька, пішла у вічний спокій, у невідоме...

Потроху звикся, змирився зі своїм вдівством дід Степан. Душа його натирала скорбним вогнем старе тіло, часто плакав дід дивлячись у маленьке, замизкане вікно на двір - бачились йому всілякі страсті неземні: голоси згублених душ серед шелес­ту осик на леваді, стогони й обережні совгання на горищі, прок­ляття бісівські, незрозумілі серед безумства зимової хурделиці.

Здавалося тоді діду, що то гріхи його тяжкі кличуть на той світ; лякаючи потішаються з нього, з його тягучої, безтілесної печалі.

Діточок вони так і не нажили, хоч і носила Ганя три рази від нього, але всі народилися мертвенькими. Потім районний лікар зробив його Гані якусь серйозну операцію по жіночих тих ділах і більше вона не вагітніла. Ото горе їм було, справжнє горе!

Мертвонароджених дітей своїх вони ховали у дворі біля старої груші. Відтоді дід Степан часто про себе думав: старший був би схожий на нього - такий же завзятий до роботи, тямущий, мовчазний; середульша донька на матір походила б - карі печальні очі, важке густе волосся, тонка шийка з глибокою ямочкою... Молодшенький же синок став би моряком чи офіцером і зрідка навідувався до батька з матір'ю. Можливо і онуків привіз коли-небудь, попередивши про це лише короткою телеграмою: "Встричайтє пятницу вечерним".

Але не було їх, майже не було на цьому світі надії його, діточок рідненьких! Всі там, на горі, у Бога. Тільки він один швендяє цим незрозумілим світом, а ще більше - просто сидить отак-от біля вікна, вдивляючись у морозяну імлу, яку підминає собою глупа передріздвяна ніч.

Дід Степан піднявся зі стільця, набрав з відра кухоль води. Випив - аж зуби під коронками замліли. Але хіба ж водою погасиш ту пожежу в душі, в думках. Він дістав зі схованки пляш­ку горіхової настоянки, поставив на стіл синього скла гранчачок, з підвіконня зняв скам'янілий шматок старого жовтуватого сала, нарізав хлібину.

Самогон п'янив, але не так, як раніше - не було тої солод­куватої млості, того заспокоєння і впевненості, що все минеться.

"Все і минулося для мене" - думав закусюючи дід Степан, - "Час тобі, старий, на звалище..."

В хаті було холодно - вугіль не завозили другий місяць, а топити дровами -то він топив, але сипи рубати їх де узяти?!

І дід Степан економив дрівцята, підкидуючи їх до груби невеликими порціями. Треба було проти ночі трохи розкочегарити у хаті, але дід знову дивився у вікно, повільно рухаючи щелепами. Зорі тьмяно переливалися, хрустів снігом запізнілий перехожий, підвивали десь собаки. Крижана мжичка хльоскала у двері, шибки старої хати, молодик ховався за сірими хмарами, а дід дивився і дивився у себе, згадуючи щось далеке, минуле, напівзабуте. Навіщо це життя, хто ми і звідки, куди прийдемо, коли важкий хрест надавить нам на груди? Де ця свята справед­ливість, солодкий сенс буття, де обіцяний рай на землі? Дід думав про це все, про свою самотність серед такого негостин­ного Всесвіту, про Зло Вічне, про душу, що не на мить не переставала рватися кудись туди, де добре всім знедоленим буденністю, де немає таких важких вериг самотності і розпачу одиноких однакових днів.

Так і знайшли його нідлітки-колидмики - поклавши сиву голову на широкі долоні дід Степан дивився, наче снив, сам у себе.

 

Жити в Україні

 

Бути третім постійно чи не бути,

Не вкладатися у рамки, знаходити себе,

Кружляти під хмарами, обережно чути

Те, як шепче гай, те, що бреше ТБ

 

Померти, тільки-но народившись Богом,

Дощем не долетіти, над пустелею впавши;

Тремтінням спричинити землетрус; за рогом,

Хаті з краю нового життя надавши

 

Вбивати гвіздки, вбивати замріяне тіло

Захищаючи свої права на їжу і на смерть,

Жити темрявою, відпочивати світлим ділом,

Катів любити та пророків гнати геть.

 

Рантьє із кісток

 

Якими словами, якими забутими текстами

Мені відправляли «за спокій»,

                                 мене відправляли на силос.

Слів глупа й сумна кібернетика сексом і секстами

Продовжує сухо поститись, проситись на стилос.

 

Якими ділами, якими безмежними вчинками

Рантьє із кісток поцінує... мене зацілує косою?

І винно-музичними, повними квартами, квінтами

Вже інші ввійдуть у конфлікти з самими собою.

 

Зимовий флер

 

розкажи мені про цю зиму

про тепло що приходить вночі

з островів де живуть пілігрими

напиши заспівай прокричи

 

ледь стуливши пухнаті обійми

над забіленим димом доріг

розкидає мов кулі з обійми

небо сіре закоханий сніг

 

так і я одинокий і вічний

буду слухати очі твої і

нас двох унесуть в потойбіччя

 сонми янголів бісів рої

 

Осіннє

 

Цей жовтень соковитих плям закоханої в урожай землі,

Без суєти прозорі ранки

І дух вина, що тихо зріє в пишній млі холодного підвалу;

Цей вдалий ракурс почуттів,

яскравих обіцянок... Ґанки

Усипані щемливим тлом успіння осені. Замало

В нас Божого, щоб зрозуміти спів

Життя, обласканого вічним ралом.

 

***

Я скурвився давно вже як поет...

Мені не вистачає слів і рими,

 Бо вечорами зимними

Та злими

Буття не склалося в сонет.

 

Я скурвився давно вже як поет...

Хоча, можливо, ним не був ніколи,

Проте я був кометою

Навколо

Параду неживих планет.

 

Новий Гєродот

 

Непочаті думки, тепло незнайомих

розбавлених слів,

Перехрещені руки на грудях і скроні

з начинкою снів,

Фарс заможних, спустошені очі

голодних істот...

Творять миті історію,

Я в них - новий Гєродот.

 

***

Дивна проза життя як поезія вулиць,

Як безрука печаль давньоримських дівчат,

Цмолить спірит і спирт із одного корита,

Б'є у гонг почуттів, кличе юність назад.

 

Свіжина

 

Все життя я думав, що кинув пити.

Тільки зараз зрозумів, що я не починав.

Все життя я думав, що біле - це біле.

А виявилося, що чорне - це чорне.

Я був впевнений, що існують письменники.

Іноді навіть грішив на себе.

Тепер бачу, що вони - велике ледащо.

Кобзар би вийшов геть із цього кола.

Все життя я маявся самим собою.

Виявилося, що я замучив ближніх.

Все життя я балувався із думками.

Думки звели мене з розуму.

Я був сильним, коли хотів жінку.

Потім ставав слабким і повільним.

Тепер вже знаю секрети - вам потрібно інше.

Бо завжди свіжину їдять тремкою