Не буде баба дівкою

 

Оце вже понад двадцять років ми жи­вемо новою державністю. Без всякого єхидства хочу запитати: чи хто-небудь може пояснити мені, зрілій людині, що ж то за державність така у нової Росії? Коли президент по черзі з прем'єром з екрана телевізора жаліються мені, що чиновники не виконують своїх обов'язків! Коли ті ж керівні особи кажуть (мені?) про зриви чиновниками державних планів, про недостатньо активне втілення в життя нових законів, про незнання тих самих законів чиновниками...

Вони - дві орлині голови влади Російської державності мене інформують, жаліються мені чи просять у мене відповід­них дій, які допомогли б їм в керівництві країною?! Так я заявляю, що співчуваю, але допомогти їм нічим не можу, всі повноваження заставити чиновників працювати, у них в руках, а не в мене.

Все помітнішим становиться перетворення Російської всенародної республіки в країну чиновників, де чиновники - все: і народонаселення, і влада, і суд, і прокуратура...

Учителька початкових класів з вищою освітою з-за низької зарплати в школі вимушена після 15 років роботи залишити викладання і йти санітаркою в клініку, де, завдяки сумісництву, може заробляти в два рази більше уже не головою, а фізичною працею.. їй треба ростити сина, бо виплати аліментів добитися не може ні через постанову суду, ні від судових виконавців, а зарплати вистачає лише для оплати за квартиру.. Живе з дитиною в кімнаті бувшого гуртожитку більше десяти років. Збиралася приватизувати житло, що різко знизило б оплату за проживання, та управління ЖКХ Хабаровської міської адмініс­трації виступило проти.

Поданий в суд позов на установлення права на привати­зацію був вирішений в користь проживаючих. Але Баба Яга, тобто, ЖКХ, знову проти.

Що ж то, звиняйте, за такі закони, коли їх законність треба підтверджувати судом, а те підтвердження можна опротестовувати апеляцією?!

А можливо вистачило б стуку молотка судді... по голові того зашореного чиновника?

Учителька-санітарка пішла є Ж'КХ з усіма виписками з законів, постановами судів. Запитала: «Де ж закон-кість?». А у відповідь почула насмішкувате: «А ви що, учора родилися? Не знаєте, що закони пишуться для нас, а не для вас?».

Отакої!

Добре знаю, та мабуть, не тільки я, що при комуністах такого «законника» близько не допустили б до роботи з людьми. А піс­ля відповідної заяви з тріском вигнали б з державної установи. Але... Таке сьогоднішній владі не підходить. На цей раз уже жаліється голова Слідчого комітету. Мовляв, засуджуючи чинов­ників за корупцію, взятки і інші правопорушення, влада залиши­ться. .. без чиновників. Працювати у владних структурах не буде-кому.

От і виходить, що чиновники - сама потрібніше структура для сучасної влади. От вони і працюють, «по сумісництву» не виконуючи законів, порушуючи законність. Керівники-органі-затори плачуть в жилетку населення від результатів їх «творчого запалу і незамінності». А учителька-санітарка майже рік чекає в підвішеному стані, що ж вирішить чиновник міської адміністрації на основі законів Російської Федерації, платить «дурні гроші», так важко заробленої зарплати, і не бачить світла в кінці тунелю для покращення своєї долі..

Я розумію, що повсякденна чиновницька робота - рутина_: болото, яке, затягуючи в себе, нерідко відбиває у багатьох пориви до творчості, пошуку тощо. То треба так налагоджувати ту роботу, щоб чиновнику самому цікаво було працювати. Наприклад, є ряд «рутинних» законів прямого виконання. То ж і не слід навішувати їх на чиновників. За ними треба залишати лише право контролю, перевірки. Та й то не за усіма.

Десь на початку 90-хроків я близько познайомився з робо­тою районної адміністрації. І заступник голови адміністрації сказав, а потім і сам голова підтвердив, що то істинна правда, що задача районної адміністрації, та й міської теж. займатися налагодженням побуту населення, ремонтом доріг, будинків тощо. А для інших питань є податкова інспекція, пожежна охорона, УВД, санепідемстанція тощо.

Я по своїй душевній простоті запитав:

- Чого ж тоді ваші робітники до кожної дірки затичка?

В'ячеслав Іванович Васильченко, нині покійний, широко посміхнувся і прямо заявив:

- Звичка бути пупом землі...

Потім дав більш обширі пояснення:

- Вони   знають, що їх вплив на рішення ряду питань не потрібний (законом, службовими інструкціями не передбачено). Та того не знають прохачі, що можуть вирішувати свою проблему без походу в адміністрацію. А їм того ніхто й не скаже. Не та стане потім оцінка робітників адміністрації. А так видно, що без них не вирішиш нічого. А часто так буває, що й треба то всього довідку виписати, ні від кого і ні від чого незалежну. В готовий бланк вписати прізвище, ім'я та по-батькові заявника, його адресу місця проживання. І все. Там уже і підпис мій є, і печать поставлена. Ага! А де ж тоді бакшиш? Хто ж добровільно відмовиться від підношення? Ми (!) ж нічого не просимо, самі несуть: хто пляшку доброго коньяку, плитку шоколаду, хто рибний хвіст, баночку ікри, хго окорока і т.д. Наші радянські люди так вже навчені, що просто так нічого не вирішиш при зверненні до влади. Ось і стараються догодити. Бо ж ще не раз прийдеться звернутися. А там проблема! Друкарка її запросто вирішить, а у нас начальник відділу, його зам, а то й два, ведучий працівник, старший працівник... Ні... Нас ніколи не скоротять, а тим паче-не ліквідують. Чиновники - опора влади. Всякої. Спом’янеш моє слово: чиновництво що в Росії, що в Хабаровському краї буде тільки рости кількісно. Ну, як буде з якістю... Не знаю... Не знаю...

Признаю, В'ячеславе Івановичу! Ви сказали правду. І я, як обіцяв вам, ніде про нашу розмову не згадував. Аж до цієї публікації. А ось тепер згадав і нашу розмову, і Вас. Царство Вам небесне....

За своєю журналістською звичкою я люблю при зустрічах з новими для мене людьми поговорити про їх діла. Так одним з моїх співбесідників на днях виявився чиновник міської адмі­ністрації, тридцяти трьох річний молодий чоловік. В адмі­ністрації працює сьомий рік. Пройшов уже три посади, готується до четвертої - якесь нововведення і його пророкують на новий підвід/діл. Між іншими темами розмова зайшла про корупцію і взятки.! чиновник розповів мені анекдот. Я не став казати йому, що анекдот дуже вже бородатий, і я його чув чи не в свої ще шкільні, роки.

В якомусь арабському еміраті за взятки чиновникам відру­бували пальці. По одному. Спочатку на лівій руці - Потім - на правій, потім - на ногах... і ось якогось там башибузука звину­ватили в корупції. Суддя встановив - винний. І постановив відповідне. Винуватця до місця покарання доставили на носил­ках, бо у нього не тільки пальці були відрубані, а й руки до пліч і ноги до паху.

Вам смішно?

А я запитав:

-Василю, а в чому ж тут ти бачиш гумор?

Мій співбесідник здивовано глянув на мене:

-Ну як же? Живучість взяток... Як з ними не борись, все рівно беруть!

Далі здивувався я:

- Василю, а не думалося тобі, що вибрані не ті методи боротьби? Можливо вистачило б вигнати чиновника з посади після того, як йому відрубали мізинець на лівій руці?

-А ви знаєте, про такий поворот я якось не подумав...

Не знаю_: як у Василя з приводу взяток і його участі в корупції, але машина в нього досить-таки престижна. На власній машині їздить і його молода дружина-студентка. В престижному районі купили повнометражну двохкімнатну квартиру нового плану­вання... Батьки, на скільки мені відомо, виступити спонсорами в таких придбаннях ке могли.

Я не прихильник лічити гроші в чужому кармані, але ж... Всьому повинна бути міра. Щоб не прийшлося колись рубати по плече чи по пах.

Чиновництво лякає ке лише простих росіян. До речі, ви помітили нововведення? Якщо при комуністах були робочі, селяни-колгоспники, інтелігенція, то тепер появилися... прості люди, олігархи, підприємці... Я не проти! Нехай будуть підпри­ємці, фермери... Лякає те, що серед простих людей все частіше виділяють бидло.! тих, кого відносять до сегрегації, з ростом клану чиновників становиться асе більше.

Російське чиновництво немало лякає і наших сусідів та тих, далеких інородців, котрі бажають вкладати свої гроші а розви­ток промисловості Росії. Чи не на стільки воно залякало постра­дянські республіки, що вони бояться заводити з Росією широкі зв'язки. Зокрема, це стосується України. Вона, на відміну від Білорусії, таки мала свою самостійність з давніх давен. і при новій можливості стати суверенною державою з усіх сил пнеться вийти на потрібний рівень, і роботи у українців в цьому плані немаю. Здавалося б, Росії радіти треба старанням і успіхам сусідів. Але виходить зовсім навпаки Як в тому анекдоті. У сусіди корова здохла. Дрібниця, а приємно.

Мене безкінечно дивує готовність Росії з всякого приводу виступити затичкою, тобто коментатором подій в Україні. Там навіть ще українці не асі знають про заподіяне, а з Росії від рядового журналіста і до самого верху на всі пади коментують подію. Тим паче, каналів телевізійних багато, є Інтернет, газети, журнали...

Воно, звичайно, вірно сказано, що в чужому оков! соломинку видно, а в своєму колода вільно бовтається непоміченою.

Кому й для чого потрібні ті аналізи, які можна оцінювати як втручання в справи суверенної держави. Для того існує Міністер­ств іноземних справ, і коли виникає необхідність державної реакції, хай чиновники М!С   і виконують свої функції. Ну, не царське то діло бігти попереду кобили, запряженої в віз! Несер­йозно і несолідно все те втручання. Бо не надає рівності відно­синам. А замість очікуваної реакції викликає у супротивної сторони лише озлобленість діями.

Останнім часом ми звикли чути, що без Росії иі одна пострадянська республіка не виживе.

Думаю, що точніше і справедливіше було б казати, що Росія в одиночку, без співробітництва з пострадянськими республі­ками, не випливе з океану турбот, які звалилися на неї після параду суверенітетів. І від цього багато в чому, наприклад, залежить розвиток Далекого Сходу Росії. А в швидкому майбут­ньому і рішення питання: чи буде і далі Російський Далекій Схід Російським. Бо, м'яко кажучи, у Росії не має росіян, щоб заселити ними Далекий Схід. ! в близькому та й у віддаленому майбут­ньому таких перспектив не помічається. Перенаселене «Мос­ковське князівство» розвантажуватися не побажає. А де ще брати людей працездатного віку? Тільки з республік пострадянських територій. Але треба для цього, щоб вони були громадянством чи чимось іншим зв'язані з Росією.

Далекому Сходу не вистачає достатньої уваги центру. Не вистачає грошей, які забирає центр. Людей, котрі працювали б для розвитку Далекого Сходу, маючи від того і власну користь. Якщо і далі продовжувати попускати і прощати «Московському князівству» недоробки по Далекому Сходу, то через 5-10-15 років буде пізно «пити боржом! при розваленій печені». Тому що наші сусіди набагато практичніше і поворотливіші нашого центру, і при усіх тих попусках і допусках, а точніше, промахах в управ­лінні державою, Далекий Схід для Росії буде загублений. Саме життя дає сьогодні нинішнім керівникам Росії завоювати вінок переможців. Та їм важко відірвати задниці від насиджених місць, маючи для прокорму Далекий Схід в виді домініону, сировинного придатку до «Московського князівства» і Великого князя московського Ю.Лужкова з його княгинею, вододіючою землею уже й за Уральськими горами...

Через рік-другий Далекий Схід Росії стане центром еконо­мічного розвитку Азіатської території. Хто тоді буде володіти сьогоднішнім Російським Далеким Сходом, Західним і Східним Сибіром від Уралу до Магадану, Сахаліну, Курил, Камчатки тощо, сказати сьогодні важко. Бо будуть номінальні і будуть фактичні власники ресурсів і прибутків з них. Уже з сьогоденних спроб передати Владивосток в аренду КНР добре видно, що на російському Далекому Сході хтось готується добре таки поповнити свою власну калитку. А потім благополучно від'їхати на Захід Росії чи навіть за кордон, де у багатьох «нових руських» уже сьогодні живуть їх сім'ї, маються ситі рахунки в банках.

Я, наприклад, не розумію, чому власники тих багатств, т.з. олігархи, живуть невідомо де, тратять немалі грошу, одержані в Росії  чи   за рахунок Росії, за далекими кордонами не лише Далекого Сходу, а й самої Росії, платять (а чи й платять?) податі невідомо де - і все це вважається ділом звичним, належним. Я допускаю, що можливо подібне слідувало б їм попустити хоча б після 50 років володіння тим, що дісталося їм на дурничку від СРСР та їх покровителів. Але зараз, коли об'єкти, які приносять їм немалі прибутки, руйнуються, розвалюються, приносять немалі біди росіянам - за що ж олігархам гака пільга? Чи не одні вони кормляться з тих дарових ясел?!   Кругом розвал, розруха, закриваються заводи, фабрики. Кажуть, світова криза. Та то не криза всьому виною. То людська жадність, скнарість, відмова хазяїв від обновлення, заміни, ремонту, підтримки робочого стану, виробництва товарів, перероблення сировини. Хто ж і де повірить, що Далекому Сходу не потрібні свої овочі, фрукти? Та їх не вирощують. Загубили сади в Винофадовці, розсадник Лукашенко.. Вигідніше, мовляв, завезти втридорога з Китаю чи ще звідкілясь. Та  при тому ще й на  власну лапу одержати.

В Хабаровську чи близько нього варварські знищені птахо­фабрики, свинокомплекси, комплекси по вирощенню ВРХ, тепличні господарства. Про забутих овечок; кіз, кроликів я вже й не кажу. А для чого? М'ясо - хоч китове та кенгурове - можна завезти з-за кордону і видати його за особливу австралійську яловичину. А місцеве населення краще споювати, знищувати -~ зовсім вільну територію здати в оренду бажаючим «людям з Піднебесної» чи людям з «Московського князівства». І одержа­ти на лапу достойну «маржу».

На ладан дише і славна Березівка, останній форпост Дале­косхідного сільськогосподарського виробництва.. Та вже не купиш на базі КАФ міста Хабаровська свіжої свинини з цього господарства, бо податі не дають можливості «бєрезівцям» торгувати у себе під боком. Треба їхати на Центральний ринок... Останнім часом мене часто дивує: чому в центрі не виникає хоча б думок про те, що критична маса на Далекому Сході дозріє колись до вибуху, і-або... або.... Або...

А Далекого Сходу в Росії не стане. Добре ще, якщо від Байкалу. А коли і від Уральських гір захочуть самостійності та суверенітету - на півночі і півдні. Що, нікому відійти «на вільні хліби»? Скільки ж можна свої кровні віддавати на прокорм «Московському князівству»?

Нині Далекий Схід, Сибір для москвичів все рівно що колоніальна Індія для Англії: десь є, годує нас, а що воно за... - їм ні до чого.

Та вже 40 років, як Індія не колоніальна країна.

Скільки ще треба років, щоб російський уряд зрозумів, що Далекий Схід - повноправна територія Росії з тими ж правами, що і «Московське князівство», на достаток, на турботу, на нормальне життя.

Вже пройшло 20 років нового життя Росії. Та на Далекому Сході все без перемін. Далекий Схід - все та ж віддалена від центру територія. Та перенесіть ви столицю Росії в її геогра­фічний центр - Сибір, і все зміниться. У людей появиться зацікавленість в житті, бо вони побачать, що Росія - не тільки територія, обмежена МКАД.

На жаль, в Росії немає політики на згуртування народів докупи, немає того стриженя, навколо якого єдналися б люди величезної території. І не дивним буде, коли ми почуємо зі сторони, що територія Сибіру і Далекого Сходу дісталася не тій країні, і треба нею ділитися для виживання і нормального проживання тих народів, які уміють користуватися народним надбанням, природними багатствами.

На Далекому Сході, до речі, підростають люди нової формації, і їм колись урветься терпець жити «заповітами дідів-прадідів». І вони почнуть шукати кращих шляхів до поліпшення свого життя. Тим паче, що зараз таких можливостей немало. І далекосхідники - це вже не вислане та заслане на окраїну держави бидло, що було тут 100-40-20 років тому назад. Місцеві люди вже побачили «красивості» життя на прикладі олігархів. І добре розуміють, що їх щастя, щастя їх дітей - в їх власних руках.

Ми бачимо, що історія міняє пріоритети. Змінюються, зникають навіть з політичної карти, країни, міняються їх зовнішня і внутрішня палітра. Воювати за територію зараз піднімуться хіба що божевільні. Все буде вирішуватися наявністю куска хліба з маслом чи без, батоном ковбаси, власною автомашиною, домівкою. Доброю оплатою роботи і наявністю тієї самої роботи.

Лишивши разом мільйони громадян Радянського Союзу права на Вітчизну, уряди пострадянських територій мають дати їм те, що у них водночас відібрали. Розуміння наявності Вітчизни. Предметне розуміння, а не словесний блуд. Не просто квартиру а в багатоквартирному будинку. Бо громадяни тієї ж нової Росії до тої квартири при радянській владі мали ще багато чого. Значить, в першу чергу дати ще й власний земельний наділ для приватного володіння. А якраз за Уралом вільної землі вдосталь. Тільки освоюй. Викуп за неї, звичайно, має бути чисто символічним, а не по цінам «Московського князівства». Люди знову повинні відчути себе володарями країни, її складними частинами Тоді Росія буде чогось коштувати і на світовому рівні. А Російський Далекий Схід буде цінитися не лише на тому рівні, айв самій Росії.

На російському Далекому Сході має бути утворена Далеко східна Республіка, яка об'єднає в собі майже півтора десятка суб'єктів Російської Федерації.

Не треба після моєї заяви шукати на Далекому Сході заколоту проти законної російської влади. Далекосхідники вірні її слуги і раби і навряд чи хто помишляє про бунти. Але ж час іде і він не підвладний поверненню назад. Не буде баба дівкою, як би їй того не хотілося. Росія стала підніматися з часів пророблення Петром вікна в Європу. Більш-менш розібралася в житті-бутті в роки Другої Світової війни, затим - в 60-80 ті роки XX століття, коли стали активно бувати за кордоном. Домінанта продзвонила в 90-ті...

Далекосхідники сьогодні добре знають, як живуть там, де є значно менші сировинні багатства, ніж у них.! хочуть такого ж життя для себе і своїх дітей і внуків. Нам надоїло бути окраї­ною країни при тому, що територія являється головним поставщиком багато чого не тільки Росії, а й значної частини закордону. А що, як в гарячих головах заколобродить думка про само­стійність, і вони з допомогою закордону оголосять самостійність і попросять у того ж закордону допомоги і підтримки. Досвід же мається і історичний і сучасний!

Мені подумалося, що Далекосхідна Республіка, утворена на правах російської автономії, мала б хороші перспективи. По-перше, у нас є достойні кандидати в її президенти. По-друге, є достатня - не потрібна центру - самостійна територія. По-третє, у нас є достойний ангажементи управління. По-четверте, у нас; є багаті надра, хороші ліси, ріки, моря, озера. А, по-п'яте, у кас є стійкі патріоти Російського Далекого Сходу.

До того ж, ДСР має досвід самостійної (буферної) Республіки. Вона тоді доказала свою життєвість. Хто ж заважає нині при значно більших позитивних контактах з азіатськими державами заявити про автономну Далекосхідну Республіку? Поки вона сама про себе не оголосила.