Вірші

 

* * *

Ніч нишпорить по закутках наших душ.

Щось там шукає, на щось, надіється, діє.

Що їй до наших життєвих зворушень,

До нашої мізерної надії.

 

Ніч калічить велич почуттів, чорна

Червоніє зірками чарівного учора,

Пережовує, наче зернівку жовна,

Наші зворушені зови.

 

Бо хто нас почує, хто ззирнеться на краплю

 Сльози,  яка наскрізь пропалена сонцем,

Та й кого зацікавить в яку ти потрапив

Халепу невігласом-хлопцем.

 

Життя шаленіє бажанням дитини

Зламати загати до скарбів своєї родини,

Знищеної за часи жорстокої днини

Рукою звіра-людини.

 

Ніч, що ти зі мною зробила.

Я плачу, бо топне в багнюці могила,

В якій заховала жорстока голина

Невігласа сина?

 

* * *

Жорстке бадилля сонця над гіллям

Охопленої полум'ям тополі.

Як легко його вітер нахиляє,

Метляючи лелітками над полем.

 

Пурхають в небі сажі пластівці.

Згорів взірець дитинства, зостається.

Опріч сльози та сажі на лиці,

Рубець на серці.

 

Яскрить жорстке бадилля, вогкий дим

Пластує полем. Прилетів здалека,

Борсаються над смородом курним

Лелека.

 

***

По рідних теренах неспішною ходою

На схилі літ,

З надією зустрітися з тобою,

Почути звіт.

По теренах юнацтва йти шляхами,

Та обіч йти.

Шукати дні, заорані роками,

І не знайти.

По ковилах, тривних жнивах, по квітах,

В стрімкій ході,

Пірнути з головою в наші літа,

В щасливі дні.

Я зву, давай зустрінемося, згоди

Твоєї жду.

По теренах життя, по недогодах

До тебе йду.

 

***

А жовтень і справді жовтий.

Стежками минулого літа

Пішов би, та нікуди йти,

Знімаючи листячко з віття.

Плестися узліссям вогким,

Дивитись, як сумно над степом,

Серпанок, похожий на дим,

З похмурим зливається небом.

Хоч нікуди йти, та пішов,

Стежками минулого літа,

Зриваючи листячко з віття.

Втрачаючи те, що знайшов.

 

* * *

В коморі шерехтить миша,

Чи може тиша?

А може то моя душа

В аркушах дише.

Слова складаються в рядки,

Бо с потреба,

Йдучи землею зап'ятки,

Торкатись неба.

 

***

Якби я знав насамперед,

Злетів у небо і угледів

З якого вулика твій мед,

І хто вони, твої ведмеді.

 

Якби я знав насамперед,

Що ти підеш за божі грати,

Не ризикнув би пити мед,

Нектар не вміючи збирати.

 

Якби я знав насамперед,

Що так кортіти буде меду,

Я б сам навчивсь робити мед

Щоб йти від смороду спереду.

 

***

Гіркий розклад самотини.

До друзів - був би я пияка!

А у жінок свої форти,

Ото ж скавчу, наче собака.

 

У вірша теж не все гаразд.

Коли натхнення понукає,

Вірш виникає з пари фраз,

Він сам собі на лірі грає.

 

А я просліджую шляхи

Свої, й не можу зрозуміти,

Як міг я їхати верхи,

Копитами топтати квіти.