До моєї пісні

 

Крутиться світ весняний і зелений.

Ясень співає, і серце співа.

Пісня натхненним кружля веретеном,

на веретені срібляться слова.

 

Ясень, осяяний сонцем, упився,

перстень натхнення на серці тремтить.

Гей же, п'яній, і лети, і крутися,

пісне моїх двадцять і трьох літ!

 

До весни

 

Весно - слов’янко синьоока,

тобі мої пісні складаю!

Вода шумить у ста потоках,

що з дна сріблистим мохом сяють.

 

Направо льон і льон наліво,

дібровою весілля їде.

Скрипки окрилюються співом,

і дзвонять тарілки із міді.

 

Розкотисті музики грають,

свячене сонце в короваю.

Весна весільна й п'янлива,

червоний клен, мов стяг.

 

Це ти мене заворожила

на смерть і на життя.

 

На вітер

 

Кинь пісню на вітер,

на вітер слова!

Десь шепотом віти,

десь шумом трава.

 

Не в воду глибоку,

а в сонце пливеш.

Подумай, нівроку:

ех, світ цей без меж!

 

Дме вітер у руна

життя молоде,

на яблуні струнах

долоні кладе.

 

Немає ще яблук...

Хтось кличе з яруг.

Послухай: це зяблик,

це сірий твій друг.

 

Ти сонно на яві,

ти п'яний від сну.

Десь шепотом явір

вітає весну.

 

Десь шелестом сливи...

Що більше тобі?

Сьогодні щасливий

ти птах далебі!

 

Поетова весно

 

Ну, що ж, поете безіменних мрій?

В твоїй чернетці пишних віршів рій

дзвінкими римами впиває, як вино

Ти крізь вікно

у далечінь глядиш;

виприскують яблуні бруньками

і край дороги виросте спориш.

На березовій скрипці вітер грав

і, наче шовком, витер кожний камінь.

Ти піснею розпалене чоло

в долоні похилив.

Ось ярою весною зацвіло,

іти ще раз щаслив.

Твоє перо, думкам слухняне,

нових пісень ладнає гармонійний стрій.

Тремтить захоплення струною голос твій,

і ловиш оком п'яним

на синім обрії хмаринки біло-льняні

у завороженому перстені краси.

Не знаєш сам, чи весело тобі, чи сумно,

і б'є весна до голови.

 

а за вікном юнацтво горде та безумне

готується на зрив новий.

 

Кличу

 

Ці слова схвильовані,

ці слова неспокійні, грізні,

Їддю часу опльовані,

наче коні бичовані

батогами, злітають пісні.

Це тобі я складаю дань слів,

динаміко суворих днів!

 

Хоч в саду понад сливою

романтичної пташки нема,

мов добою щасливою,

своє серце виспівую,

бо мовчати не можу, дарма!

Моя пісня тобі і мій спів,

динаміко суворих днів!

Ось вітрами дебелими

 

вже надходить епоха світань.

Не словами веселими

з баладовими селами -

різко кличу в майбутнє: повстань!

Це для тебе любов моя й гнів,

динаміко суворих днів!

 

Ніч на площі Св. Юра

 

Північ чорна, наче вугіль,

ходить тінь по площі Юра,

в'ються обручами смуги

на блискучих сірих мурах.

Місяць - таємничий перстень,

вправлений у ночі гебан.

Будеш в срібнім сяйві мерзти

під холодним дахом неба,

відрізнити сам не можеш,

що тут привид, а що ява,

чи це марево, чи, може,

дійсність, наче сон, лукава.

Це із скла й музики вежі,

це вогонь, що вже не гріє,

це останні світу межі,

це архітектура мри.

Північ чорна, наче вугіль,

попіл сну на очі сипле,

різьбить сріблом в довгі смуги

небо, до землі прилипле.

 

Дзвонить ніч на площі Юра.

Хрест неначе ключ могутній.

І стає, мов тінь похмура,

нерозгадане майбутнє.

 

АКS СRІТІСА

 

Мистецтво - що ж?

Це надаремне

в дно дня, дно дна сягати словом,

в ядро ціляти світла темне.

Ні, не чорнила - треба крові!

 

Хай ваші терези розумні

відважать форму, зміст, прикраси,

і скажуть; небагато важить.

Хай!

 

Але в те сутнє, в дно дна срібне

не сягнуть мірою ні раз

і сяятимуть, моє царство мідне,

ці строфи щільні і доцільні,

ці строфи - формули екстази.

 

Дружня гутірка

 

Поезія?

- Ні, не питай,

який рецепт її есенцій!

П'ючи свій золотавий чай,

так пробалакаємо день цей.

 

Узори гарних слів, мережка,

екстракти мови в срібній чаші –

хай їх краси аптекар зважить!

Ні, не туди, коханий. стежка!

Символіка завбога наша,

і орнаментика за сіра.

Де ж міра мір, єдина міра?

 

Чай, процідивши, попрощавшись,

розходимось. Ніч - чорна мушля,

ті самі зорі в ній, що завжди,

той самий захват серце душить.

Тоді, чужі дрібній прикрасі,

слова, затиснуті у горлі, слова,

гальмовані в екстазі б'ють,

 мов джерела животворні.

 

Пісня про ізгоя

 

Чи зи знаєте пісню вигнанчу,

чи ви чули коли вже її?

Наболілу, бунтарську й підданчу,

що в ній туга, розпука і їдь.

 

Ох, зворушення в серці заплаче,

не дає говорити мені.

Чи ви знаєте думи бурлачі,

з криком болю замовклим на дні?

 

Безпощадні, отруйні, зловісні,

крик зневіри лунає із дна.

Та моєї не бійтеся пісні,

хай до серця промовить вона.

 

Хоч ці строфи похмурі, зловісні,

та одначе не збавлять вас сну.

О, моєї не бійтеся пісні,

хоч словами-бичами вас тну.

 

Світ великий, безмежний, широкий,

не обняти думками його.

Де задержить утомлені кроки

всім байдужий, недужий ізгой?

 

Світ безкраїй, безмежний, широкий,

має тисячі, тисячі міст.

Де задержить утомлені кроки

занімілий, задуманий гість?

 

Світ багатий, розкішний, привітний

має тисячі, тисячі міст.

Та одначе є люди самітні,

мов заблукані птахи без гнізд.

 

О, не витримав стільки би другий,

він надію поніс у душі.

Хай його відцуралися други

та покинули товариші.

 

Відійшли, не лишився з них жаден,

залишили самого в журбі.

Кожний день, кожна ніч сипу краде...

і все сам, і все сам у юрбі.

 

Хоч надія у серці не гине,

на чолі незатерте тавро:

це чужинець, чужинець, чужинець,

хто його привітає добром?

 

Хто його привітає як друга,

хто поможе, поможе йому?

Тільки посміх, погорда, наруга...

Лиш байдужність він знайде німу.

 

Стільки правд, стільки діл є оманних.

Хоч на світі багато людей

нещасливих, сумних, безталанних,

він між ними самітно все йде.

 

Лиш затиснеш з впертістю жмені,

в них ще сила палка, молода.

Щораз слабші та слабші легені...

І заглянула в очі нужда.

 

У гарячці чоло, у пожарі,

повне гострих, відкривних думок.

На чужиннім, гладкім тротуарі

заломився паломника крок.

 

Туги серця слова не повторять,

все даремне, даремне на біль.

Чуже місто, чужа санаторія...

І лиш подув далекий із піль.

 

Тільки подув далекий приносить

свіжий запах німої землі.

Вже цієї мандрівки є досить,

цих блукань в безпросвітній імлі.

 

Вже спочине, спочине, спочине,

наближається всьому кінець.

Привітання з його батьківщини

принесе легкокрилий гонець.

 

Привітання землі материне

хай почує останній ще раз.

Хай думками в минуле порине,

бо забути, заснути вже час.

 

Давлять груди німі, білі стіни

та шпитальна, примар повна ніч.

Хтось надходить, хтось стукає в сіни

Глухий кашель і з уст кровотіч.

 

Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,

відітхнула глибоко земля.

Ще останній, придавлений шепіт: -

Я вертаюсь, Вкраїно моя.

 

Молитва

 

Навчіть мене, рослини, зросту,

буяння, і кипіння, й хмелю.

Прасловом, наче зерном простим,

хай вцілю в суть, мов птаха трелем

 

Навчіть мене, рослини, тиші,

Щоб став сильний, мов дужі ріки,

коли до сну їх приколише

луна неземної музики.

 

Навчіть мене, рослини, щастя,

навчіть без скарги умирати!

Сприймаю сонце, мов причастя,

хмільним молінням і стрілчатим

 

Хай сонце - прабог всіх релігій –

золотопере й життєсійне,

 благословить мій дім крилатий.

Накреслю взір його неземний,

святий, арійський знак таємний,

накреслю я його на хаті

і буду спати вже спокійний.

 

Схід сонця

 

Страшне вино ночей доспілих

по вінця в черепі хлюпоче.

Буджуся сонний, неспокійний,

і місяць чавить мої очі.

 

Та раптом чую; вище, тонше,

стрункіше дзвонить ясна синь.

Драконе місяцю, загинь!

Ось білий бог ізходить - сонце.

 

Зелена віра

 

Зелений бог рослин і звірів

учить мене п'янкої віри,

релігії ночей весінніх,

коли прапервні у кипінні,

у вічній зміні все незмінні.

(Релігії ночей кипучих,

 коли гримлять рослинні тучі).

 

Зелений бог буяння й зросту

зітре на попіл мої кості, щоб

виростало, щоб кипіло

п'янких рослин зелене тіло.

 

Хто ти, що клониш чола куряв,

вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?

                             Підготував Богдан Гордасевич

 

 

Біографія

Богдан-Ігор Антонич народився у с. Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (тепер - територія Польщі) в родині священика Василя. Справжнє прізвище батька було Кіт, яке родина змінила перед народженням єдиного сина.

Початкову освіту майбутній поет здобував під наглядом приватної вчительки. Антснич почав писати вірші ще дитиною. Він продовжував писати їх в середній школі, але тому, що школа була польська і що він перебував тоді майже виключно в польському оточенні, його юнацькі твори були написані по-польськи.

Упродовж 1920-1928 навчався у гімназії гуманітарного типу

імені Королеви Софії у Сяноку. "На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української мови" (М. Кудлик, однокласник Антонича).

Протягом 1928-1933 Антонич - студент Львівського університету Яна Казимира, де навчався на філософському факультеті (спеціальність - попьська філологія). Серед викладачів Антонича були літературознавці В. А. Брухнальський, Є. Кухарський, славіст В. Ташицький, філософ К. Твардовський, мовознавець Є, Курилович та ін. Антонич брав активну участь у роботі семінарів професорів Г.К. Ґертнера (польська мова), Ю. Кляйнера (польська література) та Я. Янува (українська (руська) мова та література), під їхнім керівництвом писав наукові роботи.

Гурток студентів-україністів у Львові, червень 1931р. 2 ряд знизу, перший зліва— Б.і. Антонич, поряд— Ірина Пеленська, посередині — лектор О. Шемлей.

Ще під час навчання в університеті Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя столиці Західної України, був членом гуртка студентів україністів при Науковій секц;ї Товариства "Прихильників освіти", наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичкі підручники, але також у твори поетів Радянської України.

Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він розміщував поезії у багатьох періодичних виданнях. Незважаючи на велику поетичну творчість і важкий процес засвоєння літературної мови, поет все-таки знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з доповідями про українську та чужу літератури; любив переклади; писав рецензії; на сторінках преси сперечався про політичні та громадські справи; публікував сатиричні фейлетони та пародії, в яких виявив гостру дотепність. Вів літературну хронічку у часопису «Дажбог».

Крім того, він випробовував свої сили у прозі та драматургії. Залишилася «©закінчена новела «Три мандоліни» та великий фрагмент повісти, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібретто до опери «Довбуш», ідо її мав написати Антін Рудницький.

Проводив редакторську діяльність, деякий час редагував журнал «Дажбог» і разом з Володимиром Гаврияюком журнап «Карби». Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, і мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику.

Помер Антонич иа двадцять восьмому році життя. Після перенесеного запалення апендициту та наступного перитоніту, котрий лікарі все-таки здолали, перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало.

[ред.] Визнання меморіальна дошка на батьківщині в Нозиці

Похований у Львові на Янівському цвинтарі. Після його смерті та входження Західної України в склад УРСР Антонич, як аполітичний поет-містик, був заборонений; інтерес до нього виник лише в 1960-і роки в українській діаспорі, а потім й у СРСР, Його вірші перекладенії багатьма мовами. У1989 році у Львові встановлена меморіальна дошка на Ґородоцькій вулиці, буд. 50, де він жив. Меморіальна дошка Антоничу встановлена й на його батьківщині в Новиці (Польща).