Василь СТУС

З ТАБОРОВОГО ЗОШИТА

 

Отож, 5 березня [1977] я прибув на Колиму. Позаду залиши­лося 53 дні етапу, майже два місяці. Згадую камеру Челябінської тюрми з натовпами тарганів по стінах; надивившись на них, я чув, як свербить усе тіло, і потім Новосибірська пересилка, перебута разом з В. Хаустовим, страшна Іркутська тюрма мене вкинули в камеру з бичами-аліментщиками: вошиві, брудні, отупілі, вони розносили дух периферійної задушливої волі, від чого хотілося вити вовком: виявляється, і так можна жити, і так мучитися тюремною скрутою. П'яні наглядачі Іркутська ніби вихоплені з когорти жандармів-самодурів часів Миколи І чи Олександра II. Один з них мало не побив мене за те, що я сказав уголос про його брутальне поводження. Нарешті - Хабаровськ, і по ТОМУ пасажирський літак, де вільні й невільники розділені рядами крісел: тут уже соромитися нікого. Мене скували наруч­никами із якимось рецидивістом, і так ми перебули дві години льоту. Аж ось і Колима. Холодне низьке небо, маленька тюрма на якомусь вигоні, порівняно добра страва і тепла тьмяна одиночка. Після прожарки можна було терпіти свій одяг. Викликав начальник тюрми: він нібито ніколи не бачив політв'язня. За кілька днів воронок з буржуйкою в середині докинув мене до Усть-Омчуга, Це 400 кілометрів од Магадана. Кинувши до камери КПЗ і протримавши кілька днів, мене викликали до начальника міліції Переверзєва, і той заявив, що працюватиму я на рудні ім. Матросова шахтарем, житиму в гуртожитку в кімнаті ч. б, а що я поскаржився на нездоров'я, то обіцяв показати лікарям. За яких 20 хвилин мене оглянули підготовані лікарі: всі заявили, що я здоровий. У вечорі 5 березня мене привезли до селища. В кімнаті, наче сподіва­ючись мене, сиділо кілька п'яних молодиків і пили горілку. Ніхто не здивувався мені. Ревіло радіо, вищав магнітофон і транзистор: їм було весело. Почалася моя робота. Бригада — ударна комуністична. Чи не половина робітників партійні. Це показова бригада. Вони мали мене виховувати. Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг, штанга - до 85 кг. Коли бурять «вікна», доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов'язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту. Кажуть, молоді хлопці {одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силікозниками. За порохом не видно лопати, якою працюєш. Коли закінчуєш роботу немає сухого рубчика — вийдеш до кліті під крижане повітря, яке не підігрівається. Пневмонія, міозит, радикуліт переслідують кожного шахтаря. А ще ж вібрація і силікоз. Але за 500-700 крб у місяць люди не бояться нічого. Через п'ять років він збере гроші на машину, коли не зіп'ється чи не скалічіє. Травматизм на рудні —досить високий. То завалилася стеля, придушивши жертву «заколом», то бурильник упав у «дучку», то попав під вагонетку: перебиті руки, ноги, ребра чи не в кожного другого. Але колимчани - люди міцні. Вони знають, що добробут дасться нелегко. За нього треба платити молодістю, здоров'ям, а то й цілим життям. Життя жорстоке нічого не вдієш. А на Колимі є продукти, хоч і не завжди дістанеш м'яса. А де воно є. те м'ясо?

Я повертався до гуртожитку і падав, як убитий. Була робота і сон. Проміжків не існувало. Так я зміг витримати три місяці. Довелося заявити, що така робота не для мого здоров'я. Міліція обурилася, почалися перші нагінки. До того ж, я змінив кімнату, перейшов до іншої. Це було новим порушенням: як я смів, коли мені, всупереч положенню про заслання, наказано жити саме в цій кімнаті і саме з цими людьми. Але їхня постійна пиятика не давала мені спокою. У травні мене викликали до райцентру і почали погрожувати: в разі подальшого порушення режиму будуть СУДИТИ. Я послався на положення про заслання, яке дозволяє мені проживати в межах району, обирати житло своєю волею. Переверзєв тільки злісно усміхався, перейшовши на брудну лайку. Довелося його поставити на місце: зі мною навіть у концтаборі не розмовляли таким тоном, отож припиніть лаятися, інакше я піду. Я не збирався їхати до вас, а викликали — то розмовляйте людським тоном. Незабаром приїхала дру­жина нас поселили вт. зв. готелі, підселивши водночас двох кагебістів, що спокійно прослуховували всі наші розмови. Якось вони вдерлися до нас, сіли до столу, а один з них, вийнявши ножа, почав випробовувати мої нерви. Я просто не реагував на цю дешеву витівку, інший пожилець хотів подарувати мені ножа; я відмовився од подарунка, навіть не знаючи, що це провокація з можливим засудженням (збереження холодної зброї)! Коли дружина поїхала, зі мною стався нещасний випадок: прагнучи добратися до кімнати (сусід подався на кількаденні зальоти, не лишивши мені ключа), я спробував проникнути до кімнати через вікно, але впав і зламав сбидві п'яткові кості, мене відвезли до лікарні, наклали гіпс, а до кімнати підселили нового жильця. Уже звикши де того, що за мною влаштували тотальне стеження, я не сумнівався, звідки цей жилець. Перебувши два місяці, я повернувся до кімнати. На ногах був гіпс із металевою дужкою нижче РіаїttluіВ-а. Надворі мороз, сніг. Виходок за 200 метрів. У мене пара милиць і гіпсові черзвики, з яких виглядають пальці. На цей раз кімната була порожня. Принести води, сходити до буфету чи по нужді стало дуже складною проблемою. З цих вояжів я повертався, чуючи на чолі циган­ський піт. Було невесело.

Я сидів за віршами, розв'язавши транспортну проблему (просто довелося зрізати гіпс, який я мав носити ще два місяці). Зрідка ходив на пошту, оскільки для засланця вона перетво­рилася на півжиття із зустрічами і контактами: пошта єднала нас, засланців, повертала голос Чорновола і Шабатурці Садунайте і Коцюбинської, приносила вісті з закордону. За листи доводило­ся витримувати справжню війну з КҐБ. Десятки й десятки листів просто зникали. А на мої оскарження відповідали своєрідно: в Магаданському аеропорту мішок, у якому носять кореспонден­цію; дірявий. Довелося кілька разів бити телеграму до Андропова: Ваша служба краде мої листи. Телеграми відсилали, але користі не було. Хіба шкода: це стало добре видно із щомісяч­них відвідин міліції (т. зв. реєстрація). їздити туди треба було за ЗО км (с. Ґастелло). Чулося, що в повітрі гроза. 10. II. 1978 р., коли я, ледве пересуваючись на ногах, уже працював на шахті, мене викликали до відділу кадрів. Виявилося, налетіли на мене з обшуком. Групу очолював майор Грушецький з України. Обшук був у справі Лук'яненка. Байдуже, що Лук'яненка я не знав, хіба обмінявся з ним одним-двома листами, в мене вилучили чернетки моїх листів до Гамзатова, Григоренка, деякі листи інших друзів, зошит віршів. Потім три дні допитували в Усть-Омчузі. Свідчень я не дав, хіба висловив обурення. Тепер цькування зайшло на нове коло. До кімнати підселяли п'яниць (це вони згодом виявилися свідками на новому процесі). Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник. Коли я протестував, мені казали: «Молчи, а то опять попадешь, где бьіл». Я вимагав відселити їх це нічого не давало. Я намагався знайти десь кімнату мені було заборонено це зробити. Стало відомо, що КГБ, міліція, партком старанно нацьковують проти мене людей. Одному з них, наприклад, запропонували підкласти в мої речі рушницю або ніж, іншому — підпоїти мене. За це обіцяли винагороду 1 500 крб (тобто дві місячні зарплати колимські). А до якого стану? Аби лиш запах був відповіли йому. Але я цього ще не знав. Кожного вечора до мене хтось з'являвся то комсомольський патруль, то міліція. Розмова була недоброзичлива, провокаційна. Особливо докучав капітан Любавін. Довелося просто ке реагувати, коли він з'являвся. І тут дістав я телеграму, що батько при смерті. Але міліція мене не пустила мені довелося оголосити голодовку на знак протесту. Через тиждень вони таки дозволили, але перед тим протримали цілу ніч у КПЗ за те, що на дверях кімнати я вчепив оголошення: «Прошу не заважати. Голодівка з вимогою надати змогу поховати батька». Увесь час од Усть-Омчуга до Донецька мене супроводив загін шпигунів од КҐБ. Так було в аеропорту, так було в Донецьку. Поховавши батька, я повернувся на Колиму ніби до в'язниці. Я чув, що кожного дня мене можуть зачинити знову.

Коли я повернувся до Магадана, в аеропорту на мене чекав виклик негайно з'явитися до обласного КҐБ. Ночувати дове­лося в готелі. В понеділок я поїхав до міста (це 60 км дороги). Прийняв мене заступник начальника Сзфонов. Він прочитав мені друге застереження з погрозою судити. В Усть-Омчузі, коли я зайшов до начальника міліції Переверзева, на мене чекав новий сюрприз заступник редактора райгазеги «Ленинское знамя» заявила, що збирається писати про мене статтю і поставила кілька провокативних питань. Я відповів, що жанр мені відомий, а тому я волію не розмовляти. І справді, за якийсь час з'явилася довга стаття «Друзья и враги Василя Стуса». У ній було згадано все. ! те, що я дістаю пакунки з закордону, і що порвав свій профспілковий квиток, довідавшись, що саме профспілки перечать проти надання мені медичної допомоги, і «свідчення» багатьох мешканців рудні. Як згодом виявилося, Супряга не марнувала часу: поки я був у Донецьку, вона воя­жувала на рудні, готувала статтю. Чимало людей заявило мені потім, що нічого схожого вони не говорили, але свої журна­лістські обов'язки Супряга, забезпечена бронею КҐБ, розуміла по-своєму. «Стус готов грабить и убивать. свідчила одна медсестра із Транспортного. Он похож на фашиста, такой на моих тазах убивал детей», гнули комедію інші. Прикро було за такий факт. Якось я відмовився стати до роботи, оскільки респіраторів не було. Мені обіцяли видати персональний. Я відмовився, наголошуючи, що респіратор то обов'язковий захист для кожного шахтаря. Отож, я обстоюю загальний прин­цип, [протестуючи] проти порушення техніки безпеки. Респіра­тори потім знайшлися Певна річ. їх видали всім. А. мене пока­рали за «страйк». Супряга не оминула і цього випадку, вкрай перебрехавши факти. Якраз на цей час приїхала дружина. Газета вплинула на людей. Вони сахалися мене, мов чумного. Я зрозумів, що маніпулювати громадською думкою дуже легко. Особливо, коли громади нема, отже, у неї нема і своєї думки. І я, бачачи, що позивати Супрягу марно (жоден суд з Союзі не візьме такої справи до розгляду), наполіг на тому, аби дати їй публічну відповідь. На це адміністрація згодилася. Зробили поширене засідання рудкому, куди запросили підготовану публіку. Був і журналіст з газети (Супряги не було). Я почав відповідати на брехню досить різко і аргументовано. Режисери побачили, що вистава може не вийти почали обструкцію, не даючи мені говорити. Нічого не лишалося, як покинути залу з дружиною, звинувативши публіку в боягузтві. А в пресі не вщухала буря: десятки читачів обурювалися моєю поведінкою, за звичайною радянською звичкою. Тепер становище моє стало ще драматичніше. Прощаючись з дружиною, я заявив їй, що бачитися вдруге доведеться, напевно, в таборі. Вона згодилася з тим. тамуючи сльози. Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь якого я мушу обставати до загину.

Протягом цього часу я фактично не мав медичної допомоги. Повертаючись з роботи, не чуючи ніг. я грів воду в мисці і. вклавши електронагрівача. готував собі ропу, аби попарити ноги. Ліва п'ята так і залишилася змішеною: хірург просто не помітив того. Парафінові аплікації доводилося робити самому. Проте провокацій побільшало. Одного разу після тяжкої застуди (у цей вечір повернувся жилець із «материка») я випив із іншими 100-150 грамів коньяку, ще не знаючи, то мені заборонено. Міліція тут же довідалася про це і почала чигати на мене. Коли вечорі, вже перед сном, я вийшов на хвилину з гуртожитку,   на мене накинулася міліція і повезла у витверезник. Я заявив, що почну політичну голодовку протесту, якщо вони не припинять комедії. Лікар, викликаний до міліції, встановив легке сп'яніння. Я сів писати протест прокуророві. За цей час напасники переграли ситуацію: відвезли мене до гуртожитку. Після цього я й дові­дався, що міліція вирішила оформити мене на примусове лікування од алкоголізму --їм потрібен був хоч який епізод. Тоді вони й запропонували 1 500 крб, щоб мене підпоїли. Але номер не вийшов. Довелося обшукувати свої речі в кімнаті, аби попередити випадок підкидання: рушниці, ножа, порногра­фічного тексту тощо. Повертаючись у вечорі з роботи, я не раз заставав зламані двері. Отож, довелося звернутися до проку­рора із спец заявою: якщо в моїх речах буде виявлено зброю, вибухові речовини чи золотий пісок і т. д. —то буде наслідком реалізованої провокації. Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову од грома­дянства. Це було в кінці 1978 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї люд­ської й національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КҐБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром на Україні — все це змушує мене визнати, що мати радянське громадян­ство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю тим більший мій опір проти системи наруги над людиною й її елементарними правами, проти мого рабства. За патріотичним покликанням. Ця заява від 18.Х.78, уже друга на цю тему (першу я написав у таборі), звичайно, залишилася без відповіді. Згодом, у березні 1379 року, мене викликали до директора рудні Войтовича. У кабінеті сиділо біля 20 чоловік т. зв. громадськості, кілька невідомих осіб і начальник міліції Переверзєв. Цей останній заявив, що за дорученням Президії Верховної Ради він має відповісти мені на мою заяву. І почав її читати, кожного разу повторюючи, що це наклеп, за який мене слід судити. Він почав мене лякати, що відправить на Омчак (селище за б км від Матросова. де с табір особливого режиму). Я поцінував ситуацію як крайню і вирішив відповідати йому належно. Коли директор спробував трохи розрядити атмосферу, я зупинив його: про що мова? У нього в одній кишені ордер на арешт, а в другій наручники. Це кабінетне судилище тривало з годину. Цим епізодом, здається, закінчилася спроба КҐБ взяти мене штурмом. До самого закінчення заслання, здається, більше не мав неприємностей. Тільки вже на суді я побачив, що перші судові допити т. зв. свідків датуються квітнем 1979 року. Здебільш це були всі ті, кого Супряга згадала в своїй статті: от тільки тон брехні став ще обурливіший і страшніший. Читати ці свідчення було смішно. Мабуть, на суді я виявив замало почуття гумору, коли дня одного такого лжесвідка, табір­ного кримінальника-побутовця Сірина (за співпрацю з КҐБ його достроково звільнили з 19 табору), зробив виняток як сам адвокат [почав] ставити йому каверзні питання. Помилкою це назвати не можна, але трохи шкодую: хай сам диявол влаштовує суд для себе, обставляючи його комедією вірогід­ності, яке мені до того діло? Так я повернувся до Києва. Там на мене чекав сюрприз. Виявилося, за тиждень до мого приїзду каґебісти вдерлися до моєї квартири, а дружину, яка в той час добивалася додому, схопили на вулиці, силоміць кинули в машину і дві години возили Києвом, поки нальотчики не пода­лися з нашого помешкання. У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так принаймні судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що група фактично лишилася наприз­воляще, я вступив до неї., бо просто не міг інакше. Коли життя забрано крихту не потребую. Довелося зайнятися тим, аби врятувати свої вірші, дописувати до інформаційних матеріалів групи. Праця на заводі ім. Паризької Комуни (мене взяли туди формувальником) виявилася затяжка для мене: наносившись опон, я ледве що міг ходити {так боліла нога). Довелося змінити роботу: знов таки дістав її не за фахом. Стоячи за конвеєром, я квацяв щіткою підошви взуття: за це мені платили від 80 до 120 крб місячно. Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають Отож, її приймають яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас. 14 травня кагебісти прийшли на роботу. Уночі відвезли до КҐБ, там я побачив, що ордер на мій арешт виписано ще в понеділок. Отже, два дні мені було подаровано. Ордер підписав прокурор Глух і заступник Федорчука генерал Муха. Тут уже нічого не вдієш. Суд неминучий. А слідство зайва й непотрібна процедура. У СРСР треба сідати вдруге тоді все зрозуміло і просто. Жадних сюрпризів.

Спроба щоденника в цих умовах спроба відчайдушна: та^ких умов, як тут, люди не пам'ятають ні з Мордовії, ні на чорних зонах, ні з Сосківки. Одне слово, режим, запропонований у Кучіно, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, або найчастіше —- загрожує кара. Буквально за півроку в мене тричі забирали побачення, чи не через місяць т.зв. «ларьок», підряд три тижні відсидів у ізоляторі. Здається, ніде не було такого, щоб за голодовку забирали побачення, бо голодовка —то порушення режиму. Мене двічі карали за голодовку-- ІЗ січня 1982 року і в річницю загибелі Ю. Кукка, по справника Марта Ніклуса. Ніде не доходило до того, щоб наглядач бив в'язня, як то сталося з Ніклусом. Март сидів у ШІЗО і писав скарги. П'яний наглядач Кукушкіи відкрив камеру, ударив його кулаком в обличчя, а потім почав копати чобітьми. Ніклус зчинив ґвалт. Ми всі почали дзвонити й голосно обурюватися, і це спинило п'яного Хама, що трохи перелякався. Але адміністрація взяла його під свій захист, а за вимоги покарати Кукушкіна стала карати Ніклуса: буцім то за наклеп на старанного наглядача. Одне слово, Москва дала тутешній владі всі повноваження, і хто зберігає ілюзію, що якийсь же закон має регулювати наші стосунки з адміністрацією дуже помиляється. Закон повного беззаконня ось єдиний регулятор наших т.зв. взаємин. Ніде в таборі не боронили роздягатися до пояса під час прогулянки, тут боронять і карають, коли хто хоче впіймати кришечку сонця. Обшуки провадяться надзвичайно свавільно: все, що хочуть, відбирають, навіть без акту і без повідомлення. Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те. щоб мати свої книги, зошити, записи. Кажуть, коли Господь хоче когось покарати, то відбирає розум. Так довго тривати не може такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником. Здається, все, що я міг зробити за свого життя, я зробив. Займатися творчістю тут неможливо абсолютно: кожний віршований запис відбирається при першому ж ошуці. Доводиться вивчати мови. Коли я за цей час безголів'я опаную французьку й англійську мови, буде хоч якийсь хосен. Власне, і читати нічого, хоча ми в камері дістаємо читати (В. Белова. Ч. Айтматова й ін.), то а українській нема нічого абсолютно. Культ бездарних Яворівських, їхній час. їхня година. Талановиті автори або мовчать (як Андріяшик). або займаються бозна чим (скажімо. Дрозд чи Шевчук). Ліна Костенко прохопилася кількома талановитими книжками, але так і зали­шилася на маргінесі сьогодення-безчасся. Бо не її час. Бо це час Вінграновського, Бо це час Драча капітулянта поезії. Час визначає кожного мистця на волячий терпець, на опір. Коли почали тягнути жили найперші упокорилися талановиті Що не рік то риси жіночі все яскравіше виявляються в Драча. Сьогодні він—як балакуча тіточка. Такою ж балакучою тіточкою виявляється і Дзюба. Йому хочеться старої своєї стилістики, але з оглядом на нові умови. Виходить же так. що він багато паста-лакас, а без користі. Його стаття про Київ Вінграновського і гарна і грішна. Бо час твій. Іване, минув. Бо неможливо писати сьогодні про Вінграновського, поета початку 60-их років. Зреш­тою, і сам Дзюба то критик початку 60-их років. А в 80-их — вони чуються не в своїй атмосфері. Вони викинені зі свого часу напризволяще. Талановиті люди (який майстер —Дрозд!), але до чого застосувати йому свою майстерність? і він розмальовує громадські туалети бо це єдина дозволена форма громадського служіння українського мистецтва. Згадую лист Павличка, написа­ний до Юрія Бадзя. Це був лист-відповідь на репліку Ю. Бадзя про те. що дарма Павличко в якомусь із публічних виступів говорив про Франка як борця з українським буржуазним націона­лізмом чи не найголовніша (по-радянському) прикмета Фран­кового генія. Павличко був украй обурений реплікою він здобувся на щирий гнів проти облудної філософії, якій віддав данину і Дзюба (це мова Павличка). Ніколи не хваліть мене — закінчив Павличко свого листа, демонструючи свою полярну супроти Бадзя позицію. Це стосувалося до 1978 приблизне року. Потім Бадзьо був репресований як автор націоналістичної роботи «Право жити». Націоналістичної тому, що за Бадзем, кожен народ має право дихати, а не животіти під імперіальною кормигою. Цікаво, як почуває себе Павличко тепер, коли Ю. Бадзьо в неволі? Не розумію, невже не надокучило досі т.зв. українській інтелігенції толочити старе тирло між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом по-російському, тобто сповідувати філософію меншої чи більшої національної зради. Невже їй, цій інтелігенції, не досить того, що вже маємо? Коли у нас забрано історію, культуру, весь дух, а натомість дозволено творити душу меншого брата? Невже ось таким холуйством можна прислужитися чомусь доброму? Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіціальна форма національного життя може щось лати. Усе. то створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги. Як може розвива­тися національне дерево, коли йому вирубано пів крони? Що таке українська історія без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні Історії Русів, ні Костомарова, Марковича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського? Яка може бути літе­ратура, коли вона не має доброї половини авторів? І авторів першокласних таких, як Винниченко, Хвильовий. Підмогильний. Ось і маємо прозу колгоспних підлітків один співучіший за другого, один солодший за другого. З мовою сільської бабусі, яка без «енька» й слова не вимовить, тобто типову колоніальну літературу-забавку Київ то така прекрасна флора, але ж фавна! казав Віктор Некрасов. і як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики, які на національній трагедії шиють собі розмальовані шаровари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака. Воістину, сказитися легше, аніж бути собою, бо ж ні зубила, ані молотка.

Власне безсилля перед кривдою образливе. Коли знаєш, що десь там, за мурами, Олекса ~ в критичному стані, а над ним збиткують ся як мовчати? Але голос тут безсилий. Як безсилі скарги до прокурора (в кожній скарзі обов'язково знай­дуть «недопустимьіе вьіражения» і покарають; думаю, карають за саму форму скарги чи протесту), коли на прогулянці всупереч радянським кодексам боронять роздягатися до пояса, а немічного Скалича примушують сидіти в бушлаті на страшній спеці, образливо розмовляти з прокурором і началь­ником колонії, що на всі скарги цинічно відповідає як автомат: «не положено», і толі зриваєшся з голосу; або перестаєш розмовляти з капітаном Далматовим (начальник дільниці), або називаєш його катом, убивцею і т. д. Форма існування тут не віднайдена (жадної індивідуальної поведінки я не назвав би ідеальною, бо ідеально поводитися тут просто неможливо). Март Ніклус, скажімо, взяв за правило писати довгі часті скарги: він вірить, що вони можуть принести користь, інші відмовля­ються від масових голодовок(як правило, це ЗО.Х і 10. XII, але цього року ми відзначили 10-річчя репресій на Україні і річницю загибелі Ю. Кукка), бо вважають, що вони неефективні. І кожна позиція має добру аргументацію. Отож, кожен поводиться, як йому підказує його глузд і совість. Праця дуже марудна: щоб виконати норму, треба працювати всі 8 годин, не відриваючись ні на мить. Але до чого тільки не звикнеш. Образливо, коли в камеру вриваються наглядачі й забирають усі записи, всі книжки, залишаючи тільки по 5 книжок (рахуючи і журнали). Образливі конфіскації листів: майже ніхто не дістає листів од непрямих родичів чи друзів. У кожного є тільки один дозволе­ний адресат, але й од нього листи доходять, не гак легко. Одне слово, уряд дозволив робити з нами все, що завгодно. Лікарня практично не існує, медична допомога , так само, дантиста чекають по два-три. а то й більше місяців.! коли він з'являється, то хіба для того, аби вирвати зуби. Тим часом майже всі в'язні — хворі. Особливо тяжкий стан у покутника Семена Скалича, Ю. Федорова, В. Курила, О. Тихого. Але решта почуває себе не набагато краще. За останній рік зона кількісно не змінилася. Деякі військові в'язні (поліцаї) перейшли на чорну зону, інші — додалися (І. Кандиба, В. Овсієнко, кримінальник Острогляд). Має над'їхати М.Горинь, в'язні з тюрми (серед них !. Сокульський). А зона тримається на ЗО чоловіках (20 із них — під замком) або на одній третині, тобто у відкритій [тюремній ?]* секції— поки що там тільки три [дисиденти ?]*: О. Бердник. Яшкунас і Свграфов (колишній побутовий). Цікаво, чи не запропонує КҐБ другу частку побутових на цю зону, де поліцей­ська домішка скорочується з кожним роком (нині їх біля 10-12 душ, але через рік під замком може не лишитися нікого). Поки що, окрім військових, наше життя отруюють двоє В. Фєдоренко і побутовий Острогляд.  Що буде далі?

Київ святкує своє 1 500-річчя. Реставровано Золоті Ворота, через які ніхто не в'їздить і не виїздить. Символом Києва була для мене брама Заборовського. Замурована, бо цей Київ запечатано. Що краще стає Київ, то він страшніший. Бо. замість живого міста, обернувся на маскарад, машкару вампіра, що п'є кров своїх синів і дочок і від того кращає. Згадую жінку з «Соняшної машини», голова якої була схожа на зміїну. Золотоголовий Київ змієголовий. Ніяк не позбудуся враження, що над ювілейним Києвом висить парсуна ?]* Івана Саітличного (чи живий він?) як статуя Ісуса Христа над Римом. Хизування ювілеєм Києва гордість заброд і підніжків. Бо пишатися вони не вміють, бо люблять тільки хамською любов'ю. Право на офіційну любов до Києва має тільки сонм чиновників т. зв. інтелігенція по-радянському. Власне, чи є українська Інтеліген­ція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла. Вона втратила свою якість, або ніколи її не досягала. Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і не глибокий і ні до чого не зобов'язує. Бо на Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена з систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов'язку перед народом, який так і не набув індивідуального обличчя. Він теж многоликий Янус. радянський Світовид. Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті, ми, в'язні історії, ідемо в життя (коли тільки воно прийме нас життя, через скільки поколінь?). Думаю про 1 000-ліття християнства на Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку візантійсько-московський обряд, що нас, найсхінішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західній дух, спертий деспотичним візантійським правоспавієм, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Здається, що пасеїстичний дух православ'я тяжким каменем упав на молоду не визрілу душу народу призвів до жіночості духу, як атрибуту нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів заплід­нила російський дух, додавши йому агресивносте й пірамідаль-ности будови. Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичноївіри. Може, цс одна з причин нашої національної трагедії? Не люблю християнства. Ні.


Можливо, важило і те, що величезна брила духовного християнства впала на заюку душу, на її ще не зміцнілі плечі. В кожному разі жертвою православ'я ми є найбільшою. Вийти з-під його спідніх чар ми так і не змогли. Це знищило нашу вітальну життєву енергію. Негативний вплив християнізації на мову, зда­ється, можна вичленити. Але там уже була течія, плин національ­ної історії. Можливо, це думки надто не підготовлені, чернеткові. Але життя маю таке, що негативізм до пасеїстичного православ’я не може не розвиватися. Думаю про світогляд: як на мене, це поняття дуже метафізичне. Більш дійове поняття співвід­ношення мусу і бажання, волі і логіки, волі і мусу. Світогляд то у великій мірі питання темпераменту і совісти, нашої життєвої активності. Часом світогляд визначається шансом на вижиття, на соціальну впливовість, на масовість. Але міняються життєві обставини, а з ними міняються й складові світогляду. За мого теперішнього стану ніякі егоїстично-розрахункові міркування вже його не визначають. Що ж тоді? Погляд вічності чи відчаю? Нестерпно докучили уламки доль, ламані лінії бажань і звер­шень, гримаси наслідків. Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця. Може, випало жити в період межичасся, може, коли історичні умови зміняться (але чи на краще?), можна буде виявити цей життє­вий плин народу, його життєвий порив. Поки що його не видно. Звідси й наш супервідчай, кусючість душ, що виявляється й серед найкращих. Але поки що я не бачу нікого і нічого. Жадного знаку сподівання.

Уліті 1981 року до ШІЗО вкинене Олексу Тихого •— тричі підряд по 15 діб. Було дуже холодно, і його почав мучити хворий шлунок. За ці 45 діб він уже не міг підводитися. Помітивши його гарячою водою. Просто з Ш'ЗО Олексу перевели в лікарню, де він вилежав ще три місяці і, як знятий з хреста, повернувся до камери. Як боляче, що в наших умовах неможлива звичайна людська солідарність загальної голодовки і протесту. Одне — люди виснажені довгою боротьбою, друге повна неефек­тивність будь-якого опору в цих абсолютно закритих умовах. Але як то калічить душу коли ти бачиш і мовчиш. Віталій Калиниченко зробив кілька спроб зв'язатися з волею і все невдало. Йому не щастить. До рук КҐБ потрапила його гостра заява протесту його посадили на рік в одиночку (15. X. 1981). Через півроку (з 8. IV. 82) рік одиночки дістав Март Ніклус. Я був на черзі після трьох позбавлень побачень і трьох тижнів ШІЗО. Останнє випало за те, що, не витримавши, я обізвав кагебіста Черкасова фашистом і гестапівцем. Заяви перестав писати — через повну їхню безнаслідковість.

Чи не від самого Києва стежу за подіями в Польщі. Хай живуть волонтери свободи! Втішає їхня, поляків, нескореність радянському деспотизмові, їхні всенародні струси вражають: робітництво, інтелігенція, студентство все, крім війська і поліції. Коли так ітимуть події, то завтра полум'я охопить і війсь­ко. Що тоді робитимуть Брежнєви-Ярузельські? У тоталітарному світі немає жадного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське і національне право. Польща подає Україні прик­лад (психологічно ми, українці, близькі, може, найближчі до польської натури, але в нас нема головного святого патрі­отизму, який консолідує поляків). Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя. Але режим СРСР і офіційної Польщі, відважившись боротися з власним народом найгрубішим поліційним тиском, знову виявив свою антинародну деспотичну суть. Після Польщі так мені здається вірити в московські ідеали може тільки останній дурень і останній негідник. На жаль, не знаю, яке враження справила Польща на народи СРСР і цілого табору. Профспілковий варіант визволен­ня надзвичайно ефективний був би і для СРСР. Коли б початки. зроблені інженером Клебановим, були підтримані по цілій країні, уряд СРСР мав би перед собою, може, найсучаснішого антаго­ніста. Бо Гельсінкський рух то вища математика для цієї країни, як. може, і національно-патріотичний. Зате рух за житло й шматок хліба, рух за нормальну платню робітника це мова загальнозрозуміла, прийнятна. Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не. поляк. Польща робить епоху в 19 ст., тепер вона продовжує свою спробу. Зичу найкращої долі для польських інсургентів, сподіваюся, що поліційний режим 13 грудня не задушить святого полум'я свободи. Надіюся, що в підневільних країнах знайдуться сили, що підтримають визво­льну місію польських волонтерів свободи. З огляду на польські події ще примитивніші стали вади Гельсінкського руху — боягузливо-респектабельного. Коли б це був масовий рух народної ініціативи, з широкою програмою соціальних і політичних вимог, коли б це був рух із задумом майбутньої влади — тоді він мав би якісь надії на успіх. Атак— Гельсінкський рух схожий на немовля, що збирається говорити басом. Звичайно ж, він і мав бути розгромлений, бо своїми жалібними інтонаціями передбачав цей погром. Можливо, наступне оновлення влади в СРСР змінить шанси на краще, але поки що соціальний песи­мізм радянського дисидентства залізно аргументований.

Нарешті, прошу не забувати, що цілий ряд тутешніх в'язнів потребує матеріальної, грошової допомоги бодай на те, аби передплачувати літературу. Отож, по можливості, бодай 50-100 крб щорічно істотно допомагало б таким в'язням, як М. Ніклус, І. Кандиба, В. Овсієнко, В. Стус, В. Калиниченко, О. Тихий.

Більшовики, оглушивши народ своєю репресивною пропа­гандою, виробили побудовану на винятковому лицемірстві методу. Факти ніколи не перевіряються, за аргументи правлять більшовицькі версії фактів. Такою, скажімо, видається стаття Куроєдова в «Литературной газете» (липень 1982). Там згадано С. Скалича, українського покутника, мучня польської політики санації і більшовицького визволення. У 16 років (1936) він захворів на туберкульозу ніг, став інвалідом-калікою. 1945 року більшовики відправили його на Балхаш: за те, що знайшли в нього партизанську брошуру. Мук, які переніс він за 10 років ув'язнення, вистачило б на святого великомученика. 31953 року він зв'язав своє життя з покутництвом цікавою народною вер­сією українського месіанізму. Але, що пише Куроєдов 100-відсоткова брехня. В ОУН його, скажімо, не було. Він Божий чоловік, дуже сумлінний за вдачею, вірує в нове пришестя Христа з фанатичною відданістю. Марія Куц, яку згадує Куроєдов, жадного відношення до покутництва не мала. її каліцтво — наслідок божевілля. Але більшовики використали цей факт для дискредитації покутництва. За що судили Скалича? За релігійні переконання, за небезпечну для Москви націоналіс­тичну версію християнства. 700 віршів, узятих у Скалича, це плід його роздумів над світом, вірою, християнством. Чи можна було судити Скалича? За що? Більшого злочину, як того, що вчинено проти Скалича, я в таборі не бачив. Я вірю, що долею українського мучня переймуться всі чесні люди світу. Особливої підтримки він потребує з боку конфесійних організацій світу. Людина, що не мас ні листів, ні грошей (навіть на те, щоб закупити продукти на 4 крб місячно), він тримається з винятковою гідністю. Здавшись на Божу волю, він певен, що тут, на цьому хресті, він і загине. Але не нарікає на долю: вона в нього прекрасна, бо він мучень за віру.

Недавно ж позбавили побачення О. Тихого. Українців пресу­ють передусім.