ЖОВТНЕВІ ЗАМАЛЬОВКИ

 

Вірші жовтня 2011 року

 

***

Дніпровська хвиля сили набула,

Дійшла, зіткнулась з хвилею Амурською,

Якби іще в святій своїй напрузі

На крила стати нам допомогла.

 

Давайте гнати хвилю, коли так,

Якщо Дніпра долине – порадіємо,

Мов на Пегаса, вскочимо з надією

Що наша хвиля краща за літак.

 

Не вибухне в повітрі, не впаде

На добрі квіти плямою пожежі,

Нехай летить, нехай вона буде,

Кордони перестрибує і межі.

 

Та сумнів є: Росія отакий

Тріумф братів здійснити чи дозволить?

Нас не зупинять гори або доли,

Аби не розбивались літаки!

 

 

 

***

Коли повільно йду на самоті

В те селище, де народився й виріс,

Не думаю про те, чого б хотів,

Пишаюсь тим, що звідтіля я виніс.

 

***

В автобусі, що до зупинки біг,

Побачив жінку, і така красуня

Була вона, що задзвеніли струни

В моєму серці, розуму на сміх.

 

Що наздогнав я жінку не стверджу.

Але вже років п’ятдесят від того,

В химерних снах я бачу ту дорогу,

Де знову за автобусом біжу.

 

***

Отак було, я занепав у втому.

Осточортіла мжичка за вікном.

Отож здобув жадану невагомість,

Відчув себе килимом-літаком.

 

Не мав я сили пальцем ворухнути,

Зігнати мухи з носа… на землі

Не чути мжички, матері не чути,

Лише свіча палає на столі.

 

***

Зайшов якось до друга. Жінка каже:

— Ти роздягайсь, він зараз прибіжить!

Сама ж вона на сонці тіло смаже —

На лоджії роздягнена лежить.

 

— Скидай, — каже, — сорочку, не соромся,

Бо, — каже, — якось соромно мені

Дивитись на одягненого гостя…

А друг, він у Чечні був… на війні.

 

***

Війнуло холодом у вікна,

Калюжі наче люстерка.

На горобині птах кувікає,

Свого не маючи кутка.

Жінки, як мари потаємні,

Шпортаються по смітниках.

Ми квапимось, нам все до фені —

Мізерні люди, чорний птах,

І грона ягід в люстерках.

 

***

Звитяжні крики у нічній імлі,

Під небом заплямованим зірками,

Або бризками крові, — до нестями

Хтось жінку б’є на праведній землі.

 

Побіг би, та не знаю куди бігти.

Летять до вуха луні звідусіль…

Звитяжні крики, як на полі битви,

Частенько чути на святій Русі.

 

***

Дарую богові шану

Щодня й щоночі

За землетруси, за війну,

За ікла вовчі.

 

За все, що було на віку,

За все, що буде,

Шану приношу ватажку

Небесних юде.

 

На продуві тисячоліть

Щодня й щоночі

Народ навколішки стоїть,

А бог регоче.

 

***

До віруючої йду не абияк.

Натхненим віршем хист підігріваю,

Міцним кагором чарку наповняю,

Христову кров підношу натощак.

Байки розповідаю, щоб вогнем

Натхнення опалить жіночу душу,

А далі вже сама вона порушить

Загати із євангельських дилем.

 

***

Я біг додому, випити кортіло.

В той час, як кажуть, був я на коні.

Але дружина пити не хотіла,

Що дуже не сподобалось мені.

 

Я занепав, я навіть схуд з лиця,

Схопив газету і почав читати

Про те, як треба жінку ублагати

На чарочку натхненого винця.

 

***

Поводився невимушено, страви

Взірцями кулінарії назвав,

Душевної ганьби мене позбавив,

Бо страви ті  я сам приготував.

 

Так готував, щоб більше не приходив…

Та страви й справді видались смачні.

Сказати чесно, я зазнав погорди

За компліменти зроблені мені.

 

***

Нашвидкуруч готую бутерброди

З цибулею та вареним яйцем:

У скибці хліба, зігнутій кільцем,

З яйцем цибуля досягають згоди.

 

Горілки чарка (краще в два ковтка),

Бо третій вже піде не до вподоби.

А харч… не проковтнути б язика!

Лікує від всілякої хвороби.

 

***

Приїхав син. Гостинця не привіз.

Поскаржився, що дуже їсти хоче.

Хотів зустріти дулею під ніс,

Та совість, розумієте, лоскоче.

 

Син бізнесмен, а я пенсіонер.

Я маю гроші, син грошей не має.

Несе до банку все, що заробляє,

Новітнього суспільства піонер.

 

***

До жінки йшов, та облизня спіймав,

Вона саме другого частувала

Горілкою, а до горілки сала

Я по дорозі, бачте, не придбав.

 

Купив винця та фруктів, я вважав,

Що жінка смак в коханні розуміє…

Коли ж второпав що вона повія,

Все куплене вже з Музою вживав.

 

***

Я бачив сон: приходить каменяр,

Герой Франка, питає, — Що робити,

Коли в душі смердить такий тягар,

З яким людині неможливо жити?

 

Його я в свою чергу запитав:

—А де твій молот, друже, може треба,

Як у свій час ти скелі роздовбав,

Довбти серця заковані у ребра.

 

***

Йшов степом жовтень, я його спитав,

Чого се він такий сумний та кволий?

Я теж старий, та, бач, не занепав,

В невилазну ганьбу своєї долі.

Долонею похлопав по плечу,

В лице війнуло мжичкою вогкою.

Що він сказав, я так і не почув,

Присівши під жовтневою рукою.

 

***

Я їв часник, я дмухав часником

В автобусі, у черзі за книжками,

А босоніж ходив містечком травень,

Базікав щось зеленим язиком.

 

Весна була занадто вже смішна,

Я здогадавсь про що базікав травень,

Він, як усі, в тайзі наївсь на славу

Часничини, з найменням черемша. 

 

***

А що воно таке, моє життя,

Або життя планети, я не знаю.

Як поміркую зо сміху вмираю,

Кому воно, це диво, до пуття.

 

Я сало з’їв, купив собі шинки,

З живої, звісно, доброї істоти.

І все це я, живий взірець природи,

Кручуся в танці, руки у боки. 

 

***

Бажання жити вічно, чи воно

Від розуму? Мені життя обридло.

Людина не дійде до краєвиду,

На висмокче у тузі все вино.

 

Безмежний сон дарує людям смерть,

Ну як її за це не шанувати,

Ніколи досхочу не міг поспати…

Отож як прийде — відісплюся вщерть.

***

Не поважаю місячних ночей,

Сплю коли місяць дивиться повз мене.

А як в анфас лице своє поверне,

Жахаюся шпарких його очей.

 

Жива істота, що там не кажіть,

Прикута ланцюгами до орбіти,

Навчилася, щоб людству дошкулити,

На сонячнім промінні ворожить.

 

***

Жіноча незрадливість, чи вона

Існує в світі, я цього не знаю.

Коли чужу дружину покохаю,

Мене винагороджує сповна.

 

У жіночки взірцевий чоловік,

Не п’є, не курить, завжди при посаді.

— Скажи, — якщо спитаю, — бога раді?..

У відповідь візьме мене на сміх.

 

***

При владі завжди дурнів вистачає,

Бо влада для людини — це пітьма,

Усе людське з людини витікає,

Посидить рік і…  розуму нема.

 

Є слава, добрі кошти, є медалі,

А лише час величності мине, —

Не має тяму що робити далі,

А то ще й жінка з ліжка прожене.

 

***

Зробили із міліції поліцію,

А далі що, злочинці як були

Злочинцями, за новими петлицями

Нічого для душі не набули.

Вони при владі, а при владі людськість,

Якщо й була, відразу відбула.

Залишилося тільки те, що в пузі

З державного поцуплено стола.

 

***

У лісі тиша, наче й не смішна,

Але не можу втриматися сміху:

На промінці висить моя душа,

Лісному угрупованню на втіху.

 

Радій душа, зображуй малюка,

На сиву кучму не звертай уваги.

Я регочу, душа не має ваги

Гірких років, що доля натовкла.

 

***

Нічого не забув, все пам’ятаю,

Не подолав образи до кінця,

Але до помсти схильності не маю,

Жену глузливу посмішку з лиця.

 

А втім вві сні таке іще буває:

Під ребра тишком-нишком заповзе

Звірюка і гризе мене, гризе.

Нудить мозок, до совісті волає…

 

***

Як Маяковський, битись над рядками

Я не навчивсь, я знай собі пишу,

Пишу не серцем, ні… пишу руками,

Дражню одного, другого смішу.

 

А дехто, кажуть, слізьми окропляє

Мої, руками писані, рядки…

А вже коли рядок кого торкає,

То я поет, мізерний, а таки…

***

Запалить промінцями крони кедрів,

Живицею по бирках заіскрить,

І мирно схилить голову в шалену

Офарблену хмаринами блакить.

 

***

Бажаючи безмежного життя,

Наїхав на маля великий вчений.

Кому його натхнення до пуття,

Убивець він, нехай він тричі геній.

 

Чи хто шукає ліків від війни,

Від заколотів,  від терору влади.

Жадаючи безсмертя, хто вони —

Взірці безсмертя, зрадники громади?

 

***

Летять барвінки степом, не питаю

Куди так поспішають, виграють

Метелики в повітрі, степ без краю.

Лиш чути коли коники кують.

 

Такий килим, що соромно присісти.

Стою та плачу: чом в такий театр

Не ходять люди? Що оті артисти?!.

А тут барвінки, ось вони… летять!

 

***

Пишу собі на втіху. Віршомаз?

Можливо й так, але й таке буває,

Коли з Парнасу раптом прибуває

Крилатий кінь, по імені Пегас.

 

Від ратиць порохнявою сторіч

У носа тхне, в борні обшарпав крила.

Кажу йому: — Хвальби мені  не зич…

А сам тремчу, а ти б не затремтіла?

***

Є вірші, як озера, — бачиш дно,

Коли води схиляєшся напитись,

Там раки, риби, водорості, квіти,

І не вода в тім озері — вино.

 

А є у сяйві лотосів багно,

Так світяться вмираючі озера,

Там дна немає, не вода — химера,

 Її осяти людям не дано.

 

***

Не віру в святість нашого буття,

Коли з мене деруть останню шкіру.

Не віру в себе, в господа не віру,

Не віру навіть в своє каяття.

 

Ми люди, але ми подібні звіру,

Наука, чи вона нам до пуття?!.

Тим страшне мито, що його сміття

Штовхає нас до атомного виру.

Ми вже й до себе втратили довіру —

Невільники шлункового буття.

 

***

У листопаді на пожовкле листя

Лягає сніг, він не розтане, ні…

Він випадає на початку місяця,

На сьоме Жовтня, у святкові дні.

 

Хай влада їх плюгавить, я ціную

Святий спалах пригнічених батьків,

Їх кров в усьому світові вирує

І гідно вируватиме віки!

 

***

Нас пхають в рабство, на вуха облуди

Навішали такої, що іще

Невірний крок, і все, що вік спорудив,

Скривавленим обернеться дощем.

 

***

Все зло землі від божого раба.

Плазуючи перед царем небесним,

Плазує раб перед земним, безчесним.

Ганьба рабу і богові ганьба!

 

Побачить пиху — очі палахтять,

По трупам йде, аби тільки припасти

До хижих стоп, аби себе розп’ясти…

Отак, — взірці в життєвому колапсі,

Метелики на полум’я летять.

 

***

За північ вже я дочитав роман

Руденка. Улаштовувався спати,

Коли прийшла сусідка, щоб сказати —

Захворів чоловік її Іван.

 

Сусід був п’яним, на долівці спав,

Вві сні йому було не до хвороби,

А я захворів, бо не до вподоби

До вуст сусідки в ліжку припадав.

 

***

Зеленим віттям в небі не сяйну, —

Облямувало білим павутинням.

— Підмазуй кучму, — каже господиня,

—З дитинства не шаную сивину.

 

Дружина в мене теж не молода,

Та сивину офарбити навчилась.

А я мовчу, я сам собі в немилість

Боюсь попасти, в тому вся біда.

 

***

Чогось я, мабуть, не дочув,

Я дуже неуважно слухав,

Бо тихі шерехи дощу

Музиками лягли до вуха.

 

А президент, про що він там

Базікав? Європейську кризу

Засуджував? Що, що? Вітав?

Здурів, чи що він? Бо ж загине віза,

Яку торік в Європу одержав!

 

***

Йду до коханки, певна річ —

Купую пляшку та цукерки,

У ріднім краї ще не ніч,

А так собі, легенькі смерки.

 

З коханкою ми віч-на-віч…

Господар трудиться до ранку.

Та чи порадує нас ніч

В часи душевного серпанку?

 

***

Служити богові, який примусив нас

Молитися йому за те, що, розіп’ятий,

Наполягає щоб у кожній хаті

Висів його крамний іконостас?!.

 

Молилися ми Сталіну колись,

У кожній хаті висіло поличчя

Вождя народів… З трону він зваливсь.

Він був тиран, а люди його зичать.

А що Христос? Та хай би він сказивсь!

 

***

Сьогодні: Маяковський — віршомаз,

Шевченко — навіть соромно казати…

У Леніна — у мозку не гаразд…

Палять з телеекранів, як з гармати.

 

Та хто ж вони, глашатаї оті,

Які катують душі каменями,

В минулім копирсаються смітті,

Братаючись з кремлівськими братками?...

 

***

— Якого ми світанку досягли? —

Сучасного питаю демократа.

— Ти при посаді, мита повна хата,

Повз річки — киселеві береги.

 

А у сусід загайне безробіття

Та ремство: краще б гнали в табори!..

А Сталін таки прийде… не новітній,

Він прийде із радянської пори.

 

***

В народний фронт підлітків гонить школа.

Студентам натякають: Не підеш

В народний фронт, будеш ходити голим,

Освіти і роботи не знайдеш.

 

Господарі закладів мружать око,

Волають: хто не з нами, той не наш!

На вибори… єдиним фронтом… марш!

Хто не піде, поплатиться жорстоко,

Про це собі і діткам зауваж.

 

***

Ніхто мені не заважає йти

Куди я забажаю, тому тоскним

Буває посування до мети,

Таким собі хлопчиськом безголосим.

 

Раніше з фахівцями КДБ

Розмови мав, вони випереджали

Мене на крок, щоб не спіткнувся де

На гаслах або символах держави,

Бо знали, що не партія веде

Мене вперед, а термінові справи.

 

***

Я грішний, я смішний, я до жінок

Охочий ще підлітком був, красуні

Мені впадали в око, що ні крок,

І літні й молоді, навіть відсутні,

Коли жінками марив мій мозок.

 

У старості, надіявся, звільнюсь

Від жаги, опікаючої душу.

Але яке там… визначитись мушу —

Приваблю жінку: цю вже я спокушу!

А як спіймаю облизня, нап’юсь…

 

***

Всю ніч надворі гавкотня машин.

Діймають їх собаки безпритульні,

Що повернулись до земної кулі

Вигнанцями позахмарних родин.

 

Псів люблять, пестять ліпше за дітей,

Але ж в тягар бувають навіть діти.

Не місто — дика псарня. Лячно вийти,

Так шкіряться собаки на людей,

Що скоро землю виженуть з орбіти.

 

***

Все почалось, коли я ще підлітком

Почав читати Біблію, мене

Сумління підбивало твір спалити,

Якщо він божий, бог його задме.

Не запалив, бо Біблію як мито

Мене принадив розум зберегти.

А так її хотілося спалити,

Щоб істини нарешті досягти.

 

***    

Колючим дроком оплетений тин.

Над димарем оселі, як знамено,

Метляє дим, а я стою один,

Читаю вірші Пушкіна натхненно

 

Про ту нічну лампаду, що зблідла

Перед світанком, про облудну мудрість,

Що хибне, коли розуму хода

До сонця зве і опаляє груди

Людей, яким облуда набридла.

 

***

На власний розсуд діяти навчили

Мене батьки. Освіту я здобув

Поза дверима вузів та училищ,

Але батьків пораду не забув:

 

Не йди до влади, уникай партійних

Угрупувань, щоб лиха не схопить,

Будуй шляхи життєві на сумлінні.

Шануй людей, але не смій любить.

Та одне знай: — йдеш в пекло або в рай —

Святинь до серця близько не приймай.

 

***

І сопки, наче сонця, і земля,

Куди не кинеш оком, — золотіє.

В цей час землею жовтень володіє,

Що не кажіть, вигадливе маля.

 

Ятрить в намистах горобинний гай,

Стоять жінки з розкритими ротами,

А зграї птиць… що візьмеш з птичих зграй…

А ви хіба ротів не промивали?

 

***

Блукаю містом. Не бурлака, ні…

Є Інтернет, помешкання, дружина…

Байдужий до пригод на стороні.

Що не кажіть, шляхетний я мужчина.

 

Приходжу в парк, на лавочці сиджу,

Але потай на щось таки чекаю,

Бо на свої літа не дорікаю, —

Трубою хвіст і в сімдесят держу.

 

***

Дзвонила жінка: зустріч назначає

У парку містечковому, душа,

Як у юнацтві, нітиться, співає,

Хоч дуже ситуація смішна.

 

На лавку сів, красуня підійшла,

Дістала книжку, сіла поруч мене,

Щось бає про перо моє натхнене…

«…Нарешті додзвонилася, знайшла…»

Автограф просить… намалюю певне!

Та дуже ситуація смішна…

 

***

Народе мій, ти знову занепав

В ярмо дурної віри, ти захворів

Чумою рабства, діточкам на горе,

Величне сяйво розуму приспав.

 

Облудна влада зве тебе до бога,

Щоб ти її молитвами вінчав,

Щоб все життя під важелями човгав,

І діточок до важелів привчав.

Всевладний Бог - лише сокира влади,

А Біблія гидливіша з книжок…

Народе мій, вдивляйся в очі правді

Землі і сонця, що тобі той Бог,

Який не допоможе, не порадить,

Він, якщо й був, мерщій давно вже здох.

 

***

Розумні люди, десь вони ще є,

Ви тільки не кажіть що їх багато.

Якби ви знали як болить моє

Бентежне серце під стопою ката.

 

До влади лізуть чорні таргани,

Їх стільки розповсюдилось сьогодні

По усіляких галузях народних,

Що вже не злізуть, як їх не жени.

 

Облудні трутні із родини бджіл,

Чи голубки що нишпорять по ліжках

Чужих жінок, а то ще й носять нишком

Під рясою нагани та ножі.

Питання рівноваги не дає:

Розумні люди, чи вони ще є?!.

 

***

Батьків ганьбити… тільки на Русі

Таке можливо. Ні, щоб шанувати,

Діла батьків, ми мусимо цькувати,

Ганьбити їх в державнім колесі.

 

Хто б не посів державою – мудрець,

Якого ще не бачила Росія.

Він геній у політиці, месія!

Прийшов минуле кликати на герць!

 

І поплила з усіх шпарин ганьба,

Зі зрадних вуст нікчемного раба.

 

***

П’ємо горілку: по ковточку – я,

Син - чарками, онука п’є зі склянки,

А обіч залізнична колія,

Станційні понівечені бараки.

 

В свій час отут мій батько працював,

Обідав у станційнім ресторані,

Комуністичну партію цькував,

І доцькувавсь… на постаменті-камені —

Під Леніна, скатерку розтягли,

Беремо рибу смажену руками,

Вживаємо домашні пироги,

П’ємо за мого батька: я – ковтками,

Син – чарками, онука з пляшки п’є…

А серце скиглить, наче й не моє,

А серце батька - в постаменті-камені,

На котрий Ленін більше не стає.

 

***

Бувало, не знаходив сірника

Щоб каганця у хаті запалити,

Але на долю я не нарікав,

Я брав кремінь і починав іскрити.

 

Коли іскра на вату упаде,

Роздмухаю до вогника живого,

Й у світлі каганця вивчаю якомога

України мистецтво молоде.

 

Прийде з роботи мати: чом не спиш,

Зіпсуєш зір, кому ти сліпий здався…

А я читаю ненці отой вірш,

Який у серці вогником зостався.

 

Бажає мати щоб читав іще,

І плаче мати світлими сльозами

Над віршами Сосюри, над словами.

Бо кожне слово іскрить і пече.

 

Згас каганець, палає за вікном

Ранкове сонце: — Мамо, йшли б ви спати!

А мати просить книжку дочитати,

Катаючи у горлі слізний ком.

 

Ми втратили до віршів інтерес,

В пустелях душ вирує жага мита,

Сміється син: —Який у віршах сенс!?.

Є Інтернет, у ньому вся освіта,

Весь сенс життя, і весь його прогрес.

 

***

Вітер шпурляє в лице

Листя вологе жовтневе.

В небо, як в люстерце,

Дивляться сумно дерева.

 

Вже запалали ліси,

Сморід лягає на місто,

В жовтні рожеві, рясні,

Калина скидає намиста.

 

Думка бентежить мене:

Зайве я лісом блукаю,

Доля, якої шукаю,

Чи вже мене дожене?

 

***

Я кохав тебе, хіба не знала

Як я за тобою упадав.

Але ти казала, що любов невдала,

Для поета краща із забав.

 

Я вже сперечатися не буду,

Ти завжди була на висоті.

А тепер ти ходиш, місця не знаходиш,

Баєш про деньочки золоті.

 

Ти на вуха вішала локшину,

Що не жінка ти, а феєрверк.

Я купив до миру коньяку та сиру,

І посунув східцями наверх.

 

Ми з тобою сіли, випили помалу,

Ти мене до ліжка потягла.

Але так невдало ти у ліжко впала, —

Розігнути спину не могла.

 

Я покликав лікаря негайно,

Ти стогнала: ой, мій поперек!

Як я не старався, так і не дізнався,

Що воно за жінка-феєрверк.

 

***

Від самотини у закутки тайгові

Я втікав на пошук першої любові,

Але в тій тайзі на одній нозі

Дерева стоять зеленоброві.

 

Дерева вони теж чиїсь сини,

Десь на них чекає рідна мати,

А до мене й сни із далечини

Чомусь припинили прилітати.

 

Щось не так в житті склалося, блукаю,

По шляхах минулих я тебе шукаю,

Але як знайти, знаючи що ти

З іншими ідеш до небокраю.

 

А шляхи, вони теж чиїсь сини.

Десь на них чекає рідна мати,

А мої шляхи одяглись в сніги,

Їх мені уже не подолати.

А буває й так, пісню заспіваю,

Теплим смутком душу сповиваю

Ті пісні мої – як світанкові

Роси – розсипаються по краю.

 

Бо пісні, вони теж чиїсь сини,

Десь на них чекає рідна мати,

А мої пісні лише навесні

Теплий вітер може наспівати.