З першого погляду

(Співак)

Новела.

 

Вона дихала все частіше й частіше… Серце билося прискорено… Вуста пересохли, й час від часу вона намагалась зволожити їх язиком, давно з'ївши улюблену помаду. Все тіло напружилось, як струна, що ось-ось розірветься. Святкова блуза  зволожилась під грудьми й на спині. Чомусь стиснула довгі ноги в модних високих чоботях і міцно сплела долоні на щільно обтягнутих панчохами колінах.

Хоча… насправді їй, навпаки, хотілося розслабитися, вільно простягтися та повністю віддатися … володареві цього незвичайного оксамитового голосу.

Вона задихалась…

І цієї миті відчула, як подруга боляче стисла її руку вище ліктя й прошепотіла в самісіньке вухо:

- Він фантастичний! Я віддалася б йому просто на сцені театру…

Цей шепіт перервав її несподіваний екстаз у партері оперного театру. Жінка отямилась і показала подрузі палець, приклавши його до вуст: тихше!

…На сцені страждала Аїда, розриваючись між коханням до Радамеса та любов'ю й повагою до свого батька - відважного воїна, царя Ефіопії Амонасро, партію якого виконував артист Большого театру Ігор Алчевський. Це був велетень з метр дев'яносто з розкішним кучерявим волоссям по плечі, мабуть, років сорока-сорока двох. Вік можна було визначити, хоча, слід віддати належне, гримери доклали зусиль, аби зістарити його. Він зображав мужнього, сильного воїна, котрий, здавалось, тільки напружить м'язи - і кайдани, в які його закували єгиптяни, розсиплються, як дамський браслет.

Алчевський майстерно і проникливо виконував свою партію, передаючи весь драматизм ситуації. Артист органічно почувався в цьому образі, передаючи і безмежну любов до своєї доньки - красуні Аїди,  й переживання за народ Ефіопії, царем якої він був, і гнів на єгипетського фараона. Його неповторний тембр захоплював, полонив багатством нюансів, сповнений то ніжністю й любов'ю, то гнівом і драматизмом, спонукав не лише співпереживати, а й відчувати себе співучасником подій - він вів за собою. Та найголовніше - артист створював образ справжнього чоловіка: мужнього, сильного, вольового, рішучого і… звабливого.

…Провівши подругу до таксі, вона повернулася до театру, бо була  запрошена на фуршет. У вузькому колі відзначали успішне продовження фестивалю оперного мистецтва, який кілька днів тому відкрився в їхньому місті й зібрав зірок цього вишуканого мистецтва з найвідоміших оперних клондайків: Національної опери України, "Метрополітен-опера", Большого театру, "Ла Скала", Віденської опери. Здебільшого, так було задумано організаторами, це були співаки - вихідці з України, яких доля розкидала по світу, часто недооцінені, або й узагалі невідомі на Батьківщині. Зате добре знані за кордоном, адже виступали на престижних сценах Європи та Америки.

Фуршет улаштували в одному з кабінетів адміністративної частини. Вона спостерігала за присутніми. Директор театру та його дружина, головний диригент також з жінкою, художній керівник, балетмейстер, кілька гостей, очевидно, спонсорів, тихо спілкувалися, чекаючи на артистів, які перевдягалися та змивали грим. Почувся гамір - і вони зайшли зі сміхом і жартами, задоволені власною роботою та вдячною теплою публікою. Це були виконавці партій Аїди, Амнеріс, Амонасро, Радамеса та єгипетського фараона.

Алчевський був у джинсах, кросівках та яскравій вільній сорочці, яка йому дуже пасувала. Він явно вирізнявся з-поміж усіх чоловіків своїм зростом, лев'ячою гривою смолянистого волосся і, як виявилось, мав щиру відкриту посмішку, якої не міг продемонструвати на сцені в трагічній "Аїді". На середньому пальці лівої руки виблискувала оригінальна, певно, виготовлена на замовлення, золота каблучка із синьо-блакитним сапфіром.

Підняли келихи за успіх фестивалю та сьогоднішньої "Аїди". Директор театру виголосив короткий тост, і всі із задоволенням випили. Співаки без зайвої скромності накинулись на закуску: бутерброди з ковбасою, ікрою, шинка, нарізані овочі, рибні делікатеси, маслини, грибочки, фрукти - зміталось усе.

- Голос годувати треба, - нарочито грубувато прогудів Алчевський і потягнувся до тарілки: всі засміялись.

Вона стояла ближче до столу, тож узяла тарілку з бутербродами і, повернувшись, з усмішкою простягнула гостям. Таріль підхопив Алчевський - і їхні погляди на мить зустрілися.

- Нас, здається, не познайомили, - заявив співак і запитально глянув на директора театру. Той почав виправляти незручну ситуацію, представляючи кожного.

- А це головний редактор мистецького журналу Сніжана Самойленко. Висвітлює наші успіхи в пресі, пропагує театральне мистецтво…

- А у вас усі редактори такі красуні? - дещо нетактовно стосовно присутніх жінок спитав Алчевський, і їй стало ніяково...

- Некрасивих не тримаємо, - відбувся черговою фразою директор і перевів розмову на обговорення сьогоднішньої постанови.

Дістаючи чергову смачність, виконавець партії Амонасро не повернувся в коло чоловіків, а зупинився поряд з нею.

- Яка з опер Джузеппе Верді вам найбільше подобається? - запитав, примруживши очі.

- Саме "Аїда"… Хоча і "Набукко", і "Ріґолєтто" теж дуже люблю - це ж шедеври оперного мистецтва. Ну, й залежить від того, хто виконує партії…

- А як вам сьогоднішнє виконання?

- Сподобалось, звичайно. Аїда була неперевершена, й Амонасро, тобто ви, - блискуче виконання. Вона знову відчула, як тривожно затріпотіло серце…

- То коли ж ви візьмете в мене інтерв'ю? - Він трохи нахилився і стишив голос, щоб було чути тільки їй.

Вона відчула запах дорогих парфумів, пасмо його волосся лягло їй на скроню… А цей майже інтимний шепіт у присутності купи людей був настільки еротичним, що шалене бажання просякнуло її всю…

Але жінка не встигла відповісти, бо хтось із службовців театру оголосив, що на акторів чекає машина й вони можуть роз'їжджатися по домівках. Всі були стомлені після напруженого фестивального дня, тож почали прощатися. Взявши у свою міцну руку її витончену кисть з довгими пальцями й доглянутими нігтями, він трохи довше, ніж прийнято, затримав її в своїй долоні, делікатно поцілував і, підійнявши обличчя, подивився прямо в очі й ще раз запитав:

- То коли ж інтерв'ю, може, завтра?

- Я подумаю…

Вдома, прийнявши душ, вона закуталась у пухнастий халат і вигідно вмостилась у кріслі - про сон наразі не йшлося. Була надто збуджена, мусила поміркувати, проаналізувати сьогоднішній день, розібратися в собі і зрозуміти: що ж сталося?

Дивно, але їй ніколи не подобалися чоловіки такого типу: шварценегери, клички чи вірастюки. Такі собі велети, витесані зі скелі. Подобалися високі й стрункі, з гарними поставами, але без фанатизму щодо м'язів. Правда, стосовно Алчевського можна сказати радше не про завеликі м'язи, а про зайву вагу, хоча це його зовсім не псувало. Адже головне в ньому - голос, неймовірно насичений баритон, соковитий, глибокий і еротичний, можливо, цього не помічають музикознавці, але вона це добре відчула.

Він попрохав про інтерв'ю, а чом би й ні, думала вона. Але тут промовив інший голос: не будь наївною, ти що, не зрозуміла - це всього лише привід, зачіпка, натяк. Що важить для нього, соліста Большого, який співав у "Метрополітен-опера", "Ла Скала", на інших європейських сценах, ця публікація в провінційному журналі? Ні, будь-який відгук важливий, переконувала вона себе, тим більше, фестиваль. І взагалі все це тобі здалося, все ти сама собі придумала, і нічогісінько за цим не стоїть.

Вона лягла в ліжко, заплющила очі, намагаючись відволіктися від нав'язливих думок… Але перед очима, ніби на відео, поставали події сьогоднішнього вечора: опера "Аїда", звучала партія Амонасро, потім зринав усміхнений Алчевський, його шепіт… Вона досі відчувала аромат його парфумів, миттєвий доторк вуст до пальців руки - це бентежило, збуджувало, відганяло сон… "Господи, та це такі дрібниці, це нічого не означає… За кілька днів він поїде… І все. Не варто навіть починати. Та й загалом, доросла дівчинко, хіба ти не знаєш, яке життя ведуть зірки? Схаменись, дорогенька, ти ж не якась дурнувата фанатка…" - вмовляла вона себе, але була зовсім не впевнена в своїй стійкості та розсудливості,  якби він зателефонував... ось зараз…

Не подобались… Але тепер їй до знемоги хотілося потрапити саме в Його ведмежі обійми, хай би він огорнув - оповив її своїми міцними руками. Притулившись до цієї могутньої постаті, доторкнувшись обличчям до його грудей, відчувши його чоловічу силу, вона почувалася б тендітною Жінкою, голубленою, захищеною, надійно схованою від усіх небезпек життя.

Останнім часом її просто нудило від цих чоловіків у стилі "унісекс", яких щодалі ставало все більше. Господи, як же набридло бути сильною в сучасному напруженому світі. "Зрештою, а чому б і ні, ти ж прагнеш цього?" - сонно поцікавився той голос, який від початку був "за".

 

***

Їй вдалося заснути лише вдосвіта. Однак прокинулась на диво бадьорою, активною та готовою діяти. Складалося враження, що вона підняла голову з подушки з уже готовим рішенням - жодних сумнівів. Почала хутко збиратись.

Прийняла душ, уклала феном волосся… Вдягнула красиву білизну, привезену зі стажування в Америці. Мінімум косметики, лише щоб підкреслити очі, губи. Духи французькі - краплиночку. Мала дуже тонкий нюх, тому не сприймала інтенсивних запахів. Обтислі джинси, сорочка, яка гарно увиразнювала талію та груди, босоніжки на високих підборах - не любила почуватися нижчою зростом.

Десята ранку.

Можна телефонувати, мав би досі прокинутись.

Відрекомендувавшись, з'ясувала в театрі, де зупинився Алчевський. Виявилось, для артистів винаймали квартири поблизу театру. Записала телефон.

- Слухаю, - підняв трубку відразу, ніби чекав дзвінка.

- Доброго ранку, Ігоре. Я з приводу… - вона не договорила.

- Я чекав на ваш дзвінок. Приїжджайте просто зараз, бо о першій у мене репетиція, а ввечері спектакль, - назвав адресу.

- Їду.

Чому вона не запропонувала зустрітися десь у кав'ярні? Або в театрі, хоча, звісно, там смикатимуть його кожних десять хвилин і розриватимуть на частини. Чи, зрештою, у гримерці до спектаклю. Сьогодні "Травіата", де в нього партія Жоржа Жермона. Чому він не запропонував?…

Вона майже злетіла на третій поверх і злегенька постукала в двері квартири. Була схвильована… аж ноги підкошувалися. В руках тримала диктофон, кого хотіла обманути? Двері виявилися незачиненими. Вона ввійшла, з ванної кімнати долинав шум води. Незважаючи на пізній ранок і сонячну погоду, в кімнаті панувала затишна напівтемрява. Озирнулась: на столі у великій вазі й на підлозі у відрі з водою стояли вчорашні трохи прив'ялі букети квітів. Просто на дверцятах шафи висів класичний чорний фрак з білосніжною сорочкою і навіть метеликом.

На комоді стояв комп'ютер, поряд купа дисків: найпопулярніші італійські тенори Лучано Паваротті, Алесандро Сафіна, знамениті баритони Ренато Брузон, Тітто Гоббі, Брін Терфель, кілька відверто еротичних голлівудських фільмів і чоловічих журналів. На столі - пляшка шампанського, плитка французького шоколаду, фрукти. Величезне ліжко в центрі кімнати було акуратно застелене світло-коричневою ковдрою.

Двері з ванної відчинилися - і вона повернула голову. Алчевський стояв свіжий, бадьорий, усміхнений, вологе волосся спадало на лоб окремими кучериками. Довгий світлий махровий халат оголював широкі волохаті груди, на яких блищали крапельки води та висів золотий хрестик. Він був босий…

Вона відчула невимовний потяг. 

Легко ступаючи по м'якому темно-зеленому килиму, він підійшов майже впритул і тихо прошепотів, ніби хтось міг його почути: "Привіт!", - і закрив її вуста губами.

Слова справді були зайвими, тому вона й не намагалась. Ніби легку пір'їнку, він підхопив її на руки і посадив на широке підвіконня. Десь у глибині кімнати їй ніби чулося шепотіння подруги: "Він фантастичний! Я б віддалась йому просто на сцені театру…фантастичний… Я б віддалась йому… фантастичний…"

Він ніжно цілував її вуста, очі, шию… Вмить тоненька кофтинка розлетілася під його руками і наполегливий язик знайшов тверді випуклі соски, улоговинку між грудьми, живіт… Він опустився перед нею на коліна, зняв босоніжки, стягнув джинси разом з трусиками, і вона відчула нестерпну насолоду від делікатних і ніжних дотиків його вуст, язика, пальців. Їй захотілося наблизитись до нього, увібрати в себе якомога більше пестощів, ласки, любовних ароматів, і вона різко відштовхнулась, щоб податися вперед, але боляче вдарилась об віконну раму.

І враз вони обоє зрозуміли, що вона досі сидить на підвіконні, вже зовсім оголена, поряд звисає обірвана штора… на підлозі валяється якийсь екзотичний вазон… - обоє одночасно засміялись.

- Вибач, тобі боляче? - він  підхопив її на руки й переніс на ліжко, одним рухом зісмикнувши покривало на килим і переступивши свій халат та її одяг. - Хочеш шампанського, коньяку, шоколаду?

- Only you? - чомусь прошепотіла вона англійською, згадавши відомий хіт Вітні Х'юстон.

…Згодом вони лежали стомлені на зібганих покривалах і він, міцно обійнявши її, розповідав про себе. Провінційний хлопчик, син матері-одиначки, якого виховувала бабуся. Бабуся, яку він дуже любив, була гостинною, часто в їхньому дворі збиралися численні родичі й сусіди і вона співала українських та російських пісень: "Ой, чий то кінь стоїть", "Цвіте терен", "Ой, мороз, мороз", а ще колискові… Він змалечку підспівував бабусі. Вчитися не дуже любив, хоч навчання давалося легко. Згодом мама в пошуках кращого життя завербувалась на Камчатку і забрала з собою сина. Там він і виріс, нудьгуючи за Україною.

 У школі постійно співав, брав участь у художній самодіяльності. Після закінчення школи - розгубився, куди ж іти вчитися далі, але точно знав, що буде артистом. Хтось порадив інститут культури. І от сиділи якось увечері зі знайомими хлопцями, також абітурієнтами, пили пиво й обговорювали його вибір. Хтось із товаришів тоді сказав, а нафіга, мовляв, тобі той "культпросвєт", це ж фактично "масовік-затєйнік", хіба це серйозна робота для чоловіка… А інший запитав: "А що ти ще вмієш робити?" Він задумався, а тоді відповів, трохи знітившись: "Співати". "Так заспівай", - причепились. І він заспівав: "Рідна мати моя, ти ночей не доспала…"

Кілька хвилин у кімнаті стояла повна тиша, а потім хтось здивовано-розгублено, ніби не вірячи почутому, сказав: "Ти що, чувак, тобі ж у консерваторії треба вчитись…"

 Так  було прийнято доленосне рішення.

- Це ж треба, як інколи дивно складаються людські долі, і від чого залежать… А міг би справді стати якимсь балаганним клоуном в одному із санаторіїв Криму чи Кавказу. А завдяки  хлопчиськам…

- Та ні, не хлопчиськам, на все Божа воля. А хлопці були лише провідниками. Бог обирає, через кого передати своє послання, - не сказав, а прорік  Алчевський, чим неабияк здивував її.

- Ой, тобі ж на репетицію, - скрикнула вона, випадково глянувши на годинник, і перша побігла у ванну.

До театру вони прогулялись разом, це було приблизно за два квартали.

- Ти не уявляєш, як мені приємно співати у вашому театрі… Скільки років я мріяв про те, щоб мене запросили в Україну. Півсвіту об'їздив, поки це сталося…

- Ти, виступаючи в "Метрополітен-опера", "Ла Скала", думав про виступи в Україні?!

- І дуже хотів, щоб мій спів почули мої земляки, родичі, бабуся, на жаль, вона вже померла… Розумієш, я дуже люблю нашого глядача, тому що він сприймає спів серцем, а інші - головою.

- Це як?

- У Європі, Америці взяв артист правильно ноту - і чудово, їм більше нічого не треба. Вони не пускають його в душу! А для співака дуже важливе єднання душ - коли серця глядача та виконавця відкриті одне одному. Тоді в залі створюється така тонка, ледь уловима аура єднання, і, коли співак відчуває це, він щасливий, його голос звучить особливо - це вища фаза єдності з глядачем…

Погода, як і настрій в обох, була чудова, природа милувала очі ще яскравою, як буває всередині травня, шовковистою зеленню, різнобарв'ям квітів. Літо обіцяло бути теплим, але не жарким. Біля адміністративного входу в театр він злегка потис її руку й шепнув: "Сьогодні співатиму для тебе". А потім подав запрошення та програмку "Травіати", на якій вона прочитала: "Сніжані. Моїй прекрасній і коханій. Алчевський". Він написав "коханОй", -  зрозуміло, життя в Росії давалося взнаки.

 

***

Зворушена, вона побігла на роботу, якої ніхто не відміняв. Увечері ледь устигла заїхати додому, перевдягнутись і зробити зачіску. Для букету сьогодні обрала стрункі, горді, наче принцеси, кали, чомусь схотілося подарувати йому саме їх, хоч сама любила троянди.

 Опера розпочалась. Попри те, що їй подобалась "Травіата" і виконавці були майстерні, вона ледве витримала до другої дії, час тягнувся нестерпно довго.

І от нарешті партія Жермона, яку Алчевський виконує для неї. Лише для неї! Боже, як це чудово, знати, що цей вродливий чоловік, талановитий актор, відомий артист дарує свій благородний, неймовірно чарівний баритоновий спів їй, і тільки їй. І зовсім не важливо, що про це ніхто, крім неї самої, не знає у цій величезній залі, вона все одно дістає несказанну насолоду від одного лиш усвідомлення цього факту. Чи міг би бути більш оригінальний дарунок?

Вона відчуває внутрішнє піднесення, гордість, пишається собою. Захоплена, їй навіть здається, що він дивиться тільки на неї, хоч розуміє, що це нереально, адже перед ним повний партер… Наступні дії пролітають дуже швидко, зал сповнюється аплодисментами й оваціями.

- Браво, - кричать і вони з подругою. - Браво!

Потім вона, впевнена в собі та своїй неповторності, вдягнута в чорну оксамитову сукню вище колін, яка їй (вона це знає напевне) добре пасує, повільно, з почуттям власної гідності, не пригинаючись і не поспішаючи, як декотрі фанатки Баскова, піднімається на сцену. Алчевський стежить за її князівською ходою, здається, що зараз він бачить тільки її. Вона підходить і урочисто, немов велику коштовність, вручає йому неймовірно красиві кали. Найчудовіші квіти з тих, що йому досі дарували. Й справді, він передає різнокольоровий оберемок своїй колезі, виконавиці партії Віолетти, й обережно приймає її красунь…

"Цікаво, чи всім він дарує цей звабливий, інтригуючий погляд?" - пролітає миттєва думка, і вона чує крізь оплески: "У мене в гримерці…"

Подруга знову їде додому сама. Від'їжджають і розходяться  задоволені шанувальники опери. Але вона не йде до гримерки, не хоче, щоб її там побачили. Повільно проходжає вздовж театру, розмірковуючи, що подарує їй цей затишний літній вечір. Пройшло хвилин двадцять, вона вже почала відверто нервувати, хоч і розуміла - перевдягається… Дзвінок мобільного, як завжди, пролунав несподівано.

- Чому ти не зайшла? Я розумію… Ми зараз ідемо до ресторану. Ходімо з нами, хочу познайомити тебе з моїми колегами, друзями...

- Чи це буде зручно? Вже пізно, - промовила радше із ввічливості, бо їй було цілком байдуже, куди й з ким іти, головне, щоб він був поряд.

Повечеряли досить швидко. Алчевський відрекомендував її,  представив своїх колег - це були всуціль відомі імена. Раніше вона схопила б ручку з блокнотом і диктофон, ловила б кожне слово, відразу думаючи, де і як це використає, сьогодні ж лишалась байдужою. Ввічливо підтримувала бесіду, щиро оцінила виконання та сам фестиваль, але не більше. Та й спілкувалися не довго, всі були виснажені репетиціями, спектаклями, мали добре відпочити перед новим фестивальним днем.

Ресторан розташовано на другому поверсі, тож, вийшовши першою, вона підійшла до сходинок, що вели на перший поверх і збиралась зникнути "по-англійськи", але несподівано чиїсь руки чіпко взяли її за плечі й розвернули обличчям. Якусь мить вони дивились одне одному в очі, потім Алчевський обійняв її за талію і швидко повів до таксі.

- Жодні протести не приймаються, - повідомив з жартівливою суворістю, - але вона й не збиралась протестувати.

…Вони всотували приємну прохолоду освіжаючого душу й насолоджувались цією близькістю та глибокою інтимністю.

- Ти знаєш, що мені в тобі подобається понад усе? - Вона запитально подивилась на нього.

- Те, що ти сексуальна і не притлумлюєш цього в собі, ти розкриваєшся так відверто й органічно, що це безмежно збуджує… , - він підхопив її на руки й, цілуючи, заніс у кімнату, поставив на ліжко й артистично вклонився, ніби своїй королеві.

- А мені найбільше подобається… твій фрак! - Сказала вона й щиро засміялась, зрозумівши з виразу його обличчя,  що він очікував зовсім інших відвертостей.

Алчевський швидко підійшов до шафи, рвучко зняв з вішака своє урочисте вбрання і накинув на її струнку фігурку. Вона просто втопилась у фраку зі своїм сорок шостим розміром, а він легко, взявши під пахви, як дитину, спустив її з ліжка і підвів до дзеркала. Сам стояв позаду, спостерігаючи за реакцією.

- Дивись, тобі пасує, - й обоє розреготалися: настільки комічно вона виглядала, ніби мале схарапуджене галченя.

Так і залишаючись за її спиною, він почав цілувати її вистрижену потилицю, - носила тільки короткі стрижки, - плечі, розстебнувши ґудзики фраку, поклав руки на її ніжні перса… Вона відкинула голову назад, підставляючи під його поцілунки пересохлі вуста, але він злегка підштовхнув її вперед і вона слухняно опустилась на коліна - весь світ заповнився ним, і вона, не стримуючись, важко й надривно застогнала.

За годину почала збиратися додому.

- Лишайся, чого ти їдеш серед ночі?

- Та ні, мені ж потрібно перевдягнутися, зібратись…Ти що, забув, ми завтра їдемо до твоїх рідних?

- О, так, забув.

Алчевський справді забув, що запросив її відвідати село в сусідній області, в якому народився, де ще живе якась їхня рідня, а на місцевому цвинтарі спочиває його бабуся. Він не був там понад двадцять років. Його давно тягнуло в рідні краї, але все не складалося: гастролі, ангажементи, репетиції, контракти, закордонні відрядження. То ж він з удячністю сприйняв пропозицію директора театру надати машину, тим більше, що завтра не був зайнятий у спектаклі.

- Тоді до завтра, таксі вже під'їхало, - він ніжно обійняв її на прощання, і бажання їхати додому миттєво зникло, та вона пересилила себе й похапцем побігла до машини.

 

 

***

…Вони проїжджали малі шахтарські містечка, де були зовсім закриті деякі шахти, а шахтні двори запущені, колишнє добро розбазарили, що можна продали, інше розтягли по хатах, покрали, здали на металобрухт. Центром містечок сновигали п'яниці, вульгарно нафарбовані дівчата-підлітки, рано постарілі жінки тягли якісь сумки, або продавали край дороги різний провіант. Скрізь проглядало запустіння, вікна деяких квартир були вибиті або забиті фанерою, і будинки виглядали, як пустки.

- Гнітюче враження, - сказав майже завжди оптимістично налаштований Алчевський.

 - Це райони, що їх науковці назвали депресивними територіями.  Розумієш, шахта тут була годувальницею цілих родин. Батько, старші сини працювали на шахтах, жінки - в шахтних лікарнях, поліклініці, їдальні, діти ходили в садочки, школи при шахті. В дев'яностих шахти закрили, і ці люди лишилися безробітними, викинутими на вулицю. А нині працюють на приватних копанках, зовсім безправні, як раби, не маючи жодного соціального захисту, ризикуючи життям. А в містечках процвітає алкоголізм, наркоманія, підліткова проституція, зашкалює відсоток хворих на туберкульоз…

Водій оголосив про поворот до села, де народився Заслужений артист Росії  Ігор Алчевський, і зобразив звучання тріумфального маршу. Завжди врівноважений, співак помітно хвилювався, поки що він не впізнавав знайомих сільських вулиць. Проїхавши до центру, водій вийшов і почав розпитувати тутешніх жителів про родичів знатного гостя.

Повернувшись, він повідомив, що бабусина хата не збереглась, але йому розповіли, де знаходиться обійстя. Машина під'їхала до похиленого тину, зупинилась. Алчевський вийшов з машини і зайшов у двір.

- Здається, тут, - сказав невпевнено. Ще раз озирнувся. - Так, точно тут!

Він обійшов подвір'я, обдивився все навколо, задумався, ніби згадуючи щось важливе, і несподівано сільську літню тишу розірвало могутнє: "Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, / Виростуть з тобою приспані тривоги. / За тобою завжди будуть мандрувати / Очі материнські і білява хата. / І якщо впадеш ти на чужому полі,/ Прийдуть з України верби і тополі. / Стануть над тобою, листям затріпочуть, / Тугою прощання душу залоскочуть". 

"Для кого він співає?" - думала вона, насолоджуючись цим хвилюючим щирим співом і не помічаючи власних сліз. Очевидно, для бабусі, яка навчила його любити пісню, для матері, яка виховала, вірила в нього, для односельців, щоб знали й пишалися своїм земляком, для рідної землі, яку пам'ятають його босі ноги.

Почувши спів з навколишніх хат, повибігали сусіди. "Це Ігор, Ігор, артист, онук Гаврилівни", -  кричала з-за тину тітонька старенькій бабусі. Інша, з найближчої хати, вже бігла назустріч у двір, витираючи хустиною сльози й боячись проґавити таку незвичайну подію.

А він все співав, стоячи посеред подвір'я, ніби сповідаючись перед рідною землею за всі прожиті роки, вибачаючись, що досі не міг приїхати, вихлюпуючи всю багаторічну ностальгію, кланяючись цьому клаптику землі, де виріс.

 "Можна вибрать друга і по духу брата, / Лиш не можна, сину, матір вибирати. / Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину", - доспівавши, він опустився на коліна й поцілував землю… І це був не жест артиста, а щирий душевний порив, синівська потреба, висловлення поваги та вдячності батьківщині.

Одна з сусідок намагалась розцілувати Алчевського, але не могла дістати до щоки, тож він змушений був нахилитися. Інша смикала за руку і запитувала, чи він її пам'ятає, як разом гралися в піжмурки. Ще якийсь дядько здалеку спостерігав за тим, що відбувається, й спокійно курив цигарку. Підсліпувата бабуся вже вкотре перепитувала: "То це Гаврилівни Ігорко?" Врешті водій піймав момент і показав Алчевському на годинник. Той попрощався з усіма, подякував, що пам'ятають і сів у машину. Дядько, який стояв збоку, напросився показати, де живуть родичі Алчевських.

Хвилин за десять під'їхали до ще нестарої хати, де жила рідня по батькові, якого співак фактично не знав, але родичі пам'ятали Ігоря ще маленьким і пишались його успіхами. Через фруктовий садок дійшли до хати, дядько побіг першим - попередити. Миттю на поріг вискочили діти, за ними з'явилися старші чоловік і жінка. Довго обіймалися, ще довше з'ясовували,  хто кому й ким доводиться, розпитували співака про родину: дружину, дітей, матір. Тим часом жінки вже накрили на стіл…

Від такого теплого прийому Алчевський розчулився, був дуже схвильованим і нічого не міг їсти. На припросини рідні подякував і сказав:

 - Давайте я вам краще заспіваю, - Й не чекаючи згоди, почав: "Знов зозулі голос чути в лісі, / Ластівки гніздечко звили в стрісі, / А вівчар жене отару плаєм, /  Тьохнув пісню соловей за гаєм. / Всюди буйно квітне черемшина, / Мов до шлюбу вбралася калина, / Вівчаря в садочку, / В тихому куточку / Жде дівчина, жде..."

Пісні "Черемшина" у виконанні оперного співака було затісно в кімнатах сільської оселі, вона вирвалась на волю: ластівкою полинула у вікна і двері, розляглась по сільській вулиці й загубилась у садках та безмежному степу.

Далі всі разом вирушили на цвинтар  віддати шану бабусі. Запущене старе кладовище знаходилось неподалік селища, але могилка була доглянута, видно, родичі не забували про бабусю. Алчевський взяв квіти, які вже втратили свіжість за час тривалої подорожі, підійшов до хреста й поцілував його. Родичі стояли трохи віддалік, тактовно дали можливість поговорити з тією, що  прищепила йому любов до пісні і, певною мірою, визначила його життєвий шлях. Він поклав квіти на могилку й опустився на одне коліно. Помолився.

Сумний запилений вітер, що налетів зі степу, розкуйовдив його волосся, ледь не зірвав окуляри від сонця, які він зняв з очей і закріпив на голові. Помолившись, Алчевський підвівся і ще трохи поговорив з родичами, розпитав, хто доглядає за могилою, пообіцяв ще приїхати та запросити на свій виступ, коли гастролюватиме десь поряд. Продиктував свій номер телефону.

Вона спостерігала за цим чоловіком і все більше захоплювалась ним: не тільки як співаком. Людиною. Чоловіком. Особистістю.

Попрощався з усіма, тепло обійнявшись. Потім підійшов до неї, взяв за руку і разом пішли до автівки. Довго сидів задумавшись, а тоді сказав: "Дякую, що ти була зі мною".

***

…Тихо й проникливо співав Бочеллі, якого вона особливо любила з усіх італійських тенорів, адже він, сліпий з дванадцяти років, зумів досягнути своєї мрії, стати всесвітньовідомим співаком, а ще в нього така зворушлива, щира й тепла усмішка, яка додає йому особливого шарму. Під спів Бочеллі мирно спав Алчевський, виснажений поїздкою та хвилюванням від зустрічі з рідними (він заснув, поки вона приймала душ). Підійшла навшпиньках і обережно прилягла поряд, притулившись до його міцного тіла.

Він розбудив її поцілунками в спину. Подобалось відкривати в ній все нові чутливі зони, шаленів від її реакції, коли цілував впадинку на шиї, внутрішній бік зап'ястя, на якому просвічувалися тоненькі вени, ніжну, аж шовкову шкіру під колінами, улоговинку між грудьми, вилизував між лопатками - вона тоді вигиналась, як кицька, і задоволено муркотіла. Різко повернув до себе, пробурмотів, імітуючи образу:

- Хіба можна спати поряд з таким мужчиною?

- А з такою жінкою? - парирувала вона. - Хто перший заснув?

Але витрачати час на суперечку він не дозволив…

Наступного дня вранці Алчевський показав їй партитуру партії Богдана Хмельницького з однойменної опери Данькевича. Сказав, що хотів би заспівати партію Богдана, якщо якийсь з українських театрів його запросить. Розповів, що, навіть вступаючи до консерваторії в Москві, коли педагог запитав його, що виконуватиме, відповів: "Богдана".

І він заспівав упівголоса:

 

"Небо зоряне. Темрява ночі, тіні тривожні

Що ж тривожить їх неспокоєм,

як перед боєм серце моє?

Скільки сходив ти кров'ю святою,

Краю мій, непоборний в боях,

Та ні долі тобі, ні спокою…".

 

Це був "Монолог Богдана". Вона застигла вражена. Алчевський узяв ручку і, написавши на партитурі: "Я хочу присвятить цю партію тобі. Твій Богдан", поставив свій автограф і віддав їй папку з нотами: "Молись, щоб це сталось".

- Це справді для тебе так важливо?

 - Ти розумієш, коли я виконував партію Богдана ще під час вступу в консерваторію, то бачив Дніпро й Україну… Я відчував стан Богдана, його переживання, настрій, біль. Це передається нам десь на генному рівні… Я його не співав, я ним жив!

- Ти обов'язково заспіваєш, я впевнена, адже твій яскравий баритон, благородний, сповнений почуття власної гідності й акторські здібності, якнайкраще підходить для партії Богдана… Дякую тобі за подарунок, таких я ще не мала.

Вона зняла із себе його сорочку в крупну біло-голубу клітинку, що дуже пасувала до його блакитних очей, яку вона накинула після ванни й збиралась повісити в шафу, але він сказав:

- Візьми її, хай вона нагадує тобі про мене…

Потім підійшов до комода, зібрав диски всесвітньовідомих співаків, серед них і свій, кілька опер і якось сумно сказав:

- Це тобі, будеш слухати, ти ж любиш музику…

- Ти що вже прощаєшся? - запитала вона й відчула, що голос по-зрадницьки затремтів.

- Мені дуже не хотілося б, але сьогодні гала-концерт, тоді банкет, і я не знаю, як складеться…  Там по запрошеннях.

- Не турбуйся, я запрошена, - заспокоїла вона і побачила, що він щиро зрадів.

…Сьогодні вона доклала зусиль, щоб увечері виглядати фантастично. Свою коротку стрижку за допомогою фена, гелю та лаку для волосся трансформувала в оригінальну вечірню зачіску. Одягла вишуканий білий костюм: приталений жакет з подовженою обтислою спідницею, світлі туфлі на височенних підборах. Подивилась у дзеркало, посміхнулась собі - лишилась задоволена. Вже дорогою в театр купила чудові білі, з ніжним зеленкуватим відтінком "декадансні", як називав цей колір один з її приятелів-художників, троянди. Зайняла своє крісло в останню хвилину перед третім дзвоником.

Гала-концерт фестивалю виявився напрочуд яскравим видовищем, продуманим до дрібниць, гарно скомпонованим, насиченим і не затягнутим. Ось і Алчевський. Як же пасує йому фрак! В ньому він стрункіший і такий шляхетний, навіть… якийсь недоступний. Волосся сьогодні зібране у хвіст на потилиці, це робить виразнішим риси обличчя: великі, підкреслені гримерами, очі, чорні, наче два воронячих крила, брови, прямий ніс: вираз обличчя рицарів, героїв, переможців.

"Рідна мати моя, ти ночей не доспала…/ Ти водила мене у поля край села./ І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала/ І рушник вишиваний на долю дала…"

Вона затамувала подих…

Алчевський ще не доспівав, як раптом ущент заповнений  театр цілковито зрусифікованого східноукраїнського міста підхопився на ноги і зірвався оплесками. Вона озирнулась: хтось крадькома витирав сльози, жінка в сусідньому ряду плакала не ховаючись… Він доспівав останній куплет - і зал затопили овації.

- Браво! Бравісимо! Браво!!!

Тепер вона зрозуміла, про що він говорив:  в залі панувала саме та неповторна аура єднання глядача й співака, про яку він їй розповідав.

На банкеті стояли один проти одного. Їх розділяв величезний, накритий різноманітними делікатесами, святковий стіл. Але вона бачила його очі, посмішку, адресовану їй, і навіть, коли з кимсь спілкувалися, все одно намагалися утримувати цей контакт поглядів на віддалі. Пролунало багато тостів, подяк і керівництву театру, і виконавцям. Всі були задоволені, піднесені, щасливі від спілкування з високим мистецтвом. Її відволікали, комусь представляли, з кимсь знайомили, і от нарешті вона знайшла його усміхнене обличчя, очі, а потім "прочитала": "Я кохаю тебе, тебе я кохаю, кохаю я тебе", - він проказав це безгучно, самими вустами, як у дитячій пантомімі.

 Вона глянула на своїх сусідок, що стояли поряд з келихами шампанського, але ніхто нічого не завважив. Тоді знову подивилась на нього - поглядом указав на двері - і непомітно випурхнула із зали. Алчевському, зрозуміло, непоміченим зникнути не вдалось, і він мусив ще сказати тост, подякувати, попрощатись. Нарешті він вигулькнув з адміністративного входу театру, схвильовано оглянувся навколо, зупинився розгублений. Вона вирішила не мучити його більше - вийшла назустріч зі скверика, де сиділа на лавці.

Він узяв її за руку, й вони, ніби підлітки, побігли по нічному місту.

 

…Вранці вона не могла змусити себе відірватись від нього: вирватись з його обіймів, відклеїтись від його міцного тіла, залишити в спокої густе волосся, яке їй так подобалось куйовдити, знайти вустам і язику якесь інше заняття, окрім поцілунків і пестощів. Вони ніяк не могли насититись одне одним, всотати запах, запам'ятати всі опуклості й вигини тіл, насолодитись відчуттям єдиного цілого…

Але довелось… До дванадцятої він мав зібратись, керівництво театру відправляло артистів в аеропорт.

Проводжаючи її з оберемком троянд, Алчевський стиха промовив:

- Слухай, у мене таке враження, що знаю тебе цілу вічність… Ти така незвичайна, я справді щасливий, що ти зі мною (він не сказав "була", свідомо уникав слів у минулому часі). Чудово, що я тебе звабив…

- Це я тебе звабила. Я мріяла, щоб ти був зі мною з того вечора, коли вперше почула в "Аїді". Я прагнула тебе…

- Мені дуже добре з тобою, приємно й цікаво…але… мушу їхати.

- Я знаю. І була готова увесь цей час…

- ???

- Знаєш, якщо доля подарує нам ще одну зустріч, чи не одну, я буду вдячна. А якщо ні… Зрештою, тепер я буду знати, що це таке - кохання з першого погляду.

 

***

…Квартира вщерть заповнена густим оксамитовим баритоном, що страждає й розриває душу… Вона зручно вмостилася в кріслі, підібгавши під себе ноги. Вдягнута в біло-блакитну чоловічу сорочку, яка ще зберігає Його запах. Сорочка огортає навіть її коліна, а плечі звисають ледь не до ліктів, однак їй затишно. Келих червоного вина стоїть на килимі поряд з кріслом, ризикуючи його залити, але їй  байдуже… На колінах вона тримає ноут-бук, мляво стукає по клавіатурі, закінчуючи чергове інтерв'ю для наступного числа журналу. Чергове? Чому ж тоді обличчя заливають сльози… Чому серце тривожно б'єтьcя й болить, ніби назавжди втрачено когось дорогого, рідного, близького.

Несподівано крізь баритонову завісу продирається дзвінок мобільного телефону.

…В одному з класів  Большого театру продовжується репетиція. Виконавець партії "Фальстафа" вже вкотре повторює одну й ту ж частину партії. Сьогодні справи йдуть кепсько, голос не звучить, співак нервує, концертмейстер надзвичайно здивований, таке трапляється вкрай рідко. Обоє вирішують зробити перерву. Артист виходить у коридор і просить сигарету в когось із колег, хоча всі знають: він не курить. Певний час він стоїть біля вікна замислившись, здається, все ще не розуміє, що з ним відбулося, хоча ні, розуміє, але не хоче визнавати.

 Це могло трапитись з ким завгодно, тільки не з ним: впевненим у собі красенем, досвідченим підкорювачем жіночих сердець… Це тільки чергові гастрольні стосунки, які зазвичай закінчувались для нього приємно легко й без будь-якого болю. Але не цього разу… Та висока струнка жінка з короткою, майже хлопчачою стрижкою й зеленими очима, в яких, здавалося, постійно жили веселі бісики, не дає йому спокою. Розумна, чуттєва і здатна якось по-особливому тонко відчувати його мистецтво співу, захоплюватися ним так відверто й щиро без гри та фальшу, вона тривожить його душу і відганяє сон. Він чує її заливистий сміх, бачить здивований погляд, вдихає аромат тремтливого тіла… Йому так хочеться відчути насолоду, доторкнувшись язиком отої ніжної впадинки на шиї, роздягаючи її, спостерігати багатство відчуттів, які відображались у неї на обличчі: очікування, захват, піднесення, задоволення, упокорення…

Від цих думок  збудження опановує всіма його клітинами…

Спочатку він заспокоюється, тоді виймає телефон, набирає номер і схвильованим, трохи хриплуватим і безмежно сумним голосом повідомляє комусь у слухавку, ніби вирок:

 - Так, це справді кохання з першого погляду.