Жива сутність Васюти зазнала шаленого струсу. Пропаганда робила своє.  Люди почали уникати його, хоч мало хто вірив, що лиховісний акт вибуху в молодіжній ресторації — діло рук Баті. Спочатку він жахнувся, наказав своєму оточенню знайти убивць, але Макара на той час вже арештували, і місце його ув’язнення міліція надійно приховувала. Те, що він деякий час перебував в оточенні Васюти, розповсюджувалося всіма російськими ЗМІ. Натхненником злочину офіційно називали Васюту. Вже через тиждень, на такі звинувачення він тільки іронічно підсміхувався. У нагромадженні брехні докопатися до правди не просто. А брехня обростала все новими дрібницями. Газети, телебачення, радіо — все працювало проти Васюти. Дивіться люди, від кого ви отримували презенти. Від диявола. Тільки диявол може зробити таке — живцем спалити юних дівчаток. Тільки божевільний. Жодна розумна людина такого не зробить.

Люди мудрі розуміли, що у них на очах відбувається спектакль, задуманий верхівкою влади. Все що б не робилося, робиться під пильними божими очима. Особливо під очима його земних замісників. Кримінальна громада радила Васюті негайно щезнути, але щезнути — признати свою причетність до дикого злодійства Васюта не міг. Нелегко було бачити як віддаляються від нього ще учора віддані йому люди. Ті, кого він прилучив до свого бізнесу, котрим дав кримінальну посаду, хоч дехто з них жодного терміну не мав. Просто були веселі розбитні хлопці.

Тепер вже ночами не просиджував він подовгу під зоряним небом, не лічив  зірки, не шукав очима свою, котру можна було назвати своїм прізвищем і таким чином увіковічити себе на землі і в небі. Він навіть книжки перестав читати, хіба що іноді доставав з полиці вибране Ігоря Губермана:

Коли озирнувся — вже обіч мене

Свіжо, одиноко, пустинно.

І я, співрозмовник себе самого,

Собі і загалу в першину.

 

Не бачу ні сенсу, ні пори,

Дозволити лячно собі

Блудливе паскудство докори

Недолі, державі, добі.

 

Сказати що Губерман йому дуже подобався — нічого не сказати. Такі чотиривірші він і сам собі подумки складав, навіть запам’ятовував деякі. Якщо налагодити свій мозок на таке римування, показна мудрість виникатиме з самих словосполучень. Як казав один в’язень-поет: таланти даються не богом, а батьками, в яке багно маля ткнути носом таким воно й  вонятиме.

 

Любив Васюта складати шаржі на пісні, якими лунали ятки на містечкових базарах. Складав він їх, звичайно, російською мовою, бо українською декламував хіба що рядки з усмішок Остапа Вишні. Та й то прийнявши на груди чарочку-другу. Правда, перебріхував на свій лад. Скажемо, як свято яке, вставав він з-за столу з чаркою горілки в руці і, жмурячись лівим оком на тоді ще живого письменника Кореня, починав оголошувати свій тост. Грав оком, маючи на увазі, чи то здогадається письменник, що щебече він з голосу українського гумориста. А любимим тостом у нього був уривок з гуморески Остапа Вишні «З’їзд»:

— Високі збори! Зібралися оце ми тут. Богові милосердному помолимося… Треба, значить, нам надалі… уповати… Будемо уповати… Це моя конкретна пропозиція в організаційній справі… Інших нема? Вас, шановне товариство, питаю, нема?

— Нема! — дружньо відповідає трохи сп’янілий вже загал.

— Голосую! Хто за «уповать»?

— Хто проти? Нікого… Ухвалюємо пропозицію президента, без жалю мочити нас по усіх відхожих місцях. Щоб, значить, не товклися у справжнього державного криміналу під ногами.

Тост супроводжувався вибухом сплесків, Спочатку сплески, а потім вже процедура вливання горілки до кожного рота.

А що до пісень, один складений Васютою приспів довгий час був взірцем кожного такого святкування. Справа в тому, що дружину Єви звали Мариною, і була вона у нього дуже сварливою. Прибігаючи до Васюти, Єва хапався за голову:

— Що мені з нею робити, заради фіззарядки починає сваритися.

А коли одного разу, святкували саме сорокап’ятиріччя Єви, Марині не сподобалося як її чоловік дивиться на Вілену Миргородську, і вона Єві вчинила ляпаса по пиці, Васюта встав, наповнив чарку горілкою, і звертаючись до Марини, сказав:

—Я оце тут дивлюся на тебе, Марино Сергіївна, і думаю, чому ти не моя дружина. Якби ти була моєю, я б щоранку співав тобі коротеньку пісенну пораду. Бажаєш почути?

— Послухаю вже твою пораду, кажи?

І тоді Васюта, можливо вперше за своє перебування авторитетом кримінального загалу проспівав. Звичайно, російською мовою.

 

Чем с утра ругаться с Евою, Маринка,

Расстегнула б лучше милому ширинку,

В рот бы затолкала… вместо валидола,

А потом весь день бы языком молола.

 

Після слів: «В рота б заштовхала…», Васюта зробив невеличкий проміжок, та й ще так солодко зітхнув, що ця його еротично-повчальна, складена для Марини, частівка потім оголошувалася до ладу й без. Але сваритися з чоловіком дружина припинила. Наче відрізало.

А що до крадіжок у Остапа Вишні текстів для своїх тостів та промов, ні у кого з оточення Васюти таких здогадок не виникало, тільки Калісто одного разу поцікавився, чи не бажає Павло Семенович отримати в подарунок чотири томи творів його любимого гумориста.

— Підгледів таки, чортяка, — добросердно озвався Васюта, — а мені, знаєш, іноді сумно буває, що саме такі знавці літератури мене оточують. Навіть Коренів не читав гуморесок геніального українця. Я йому вже з самих відомих творів Вишні уривки декламував. Пам’ятаєте таку усмішку «За дітей» називається. Про дівчинку, яка пристрастилася читати газети. Цей твір в свій час гумористи частенько зі сцени читали. «Дочиталася дівчинка до того, що весь час ходить та все: — Негарні тепер, дядю, люди пішли… Мучать люди людей. — Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!  —У газетах он що пишуть. — Що пишуть? Де там люди негарні? — Діточок ґвалтують, наркотиками труять, грабують…

— Це вже ви дещо від себе добавляєте. Збиваєте людей з пантелику. За часів Вишні, наскільки пам’ятаю, тільки підтягували та розкачували, — сміється Каліста. — Підтягували безтолкових, розкачували ґаволовів, але де це ви, пане Васюта, так добре Остапа Вишню вивчали.

—В дитинстві, Іване Павловичу. Від батьків чимала бібліотечка залишилася, а дідусь любив наголос читати твори українських гумористів. Хоча й був він у свій час чекістом, але більше по закордонах шастав. Але про те що діялося в державі знав.

—І де він дідусь твій зараз живий ще? — питає Каліста.

— Живий, але до мене звертається хіба що з родинної принуки. Коли захлюпає осінь холодними дощиками. З одиноцтвом в літку ще можна якось примиритися, немає сусіда з сонечком можна порозмовляти. А мурмотінням дощу серця не звеселиш, особливо коли тобі за вісімдесят…

— Мені б поспілкуватися з ним, не дає спокою питання: якщо подивитися з позиції людяності на сталінську добу і на добу сучасну, яка з них страхітній для загалу і для держави взагалі?

—А на вашу згадку яка?

— Для держави без сумніву — сучасна. Людей сьогодні гине не менше, ніж тоді.  І рабства вистачає і релігійної одурі. І безвинно засуджених, і потай покараних. А оті хлопці, що в Чечні загинули, за які такі ідеали? Хто спровокував криваву бійку? Не сьогодні-завтра Кавказ відділиться від Росії. Кого сьогодні влаштовує імперська пихатість учорашніх кадебістів? Не дає спокою замах Петра Першого на підкорення всесвіту. Ото й на підкорялися. Далі вже нікуди…

Довго мовчав Васюта, вислухавши Івана Павловича. Мабуть, свої особисті думки на сучасну Росію мав. Мабуть шанував таки у глибіні душі свою очманілу за останні роки батьківщину. Розумів куди та під якими гаслами йде? Мовчав, мовчав, а потім махнув рукою та й пошкандибав собі до свого маєтку.

— Воно й справді, — подумав, дивлячись йому услід, Каліста. — Що говорити, коли й так все очевидьки. Воно скільки скалічених життям людей чекає на свого рятівника біли його двору. Можливо сьогодні вони мають  останній шанс  отримати якусь допомогу. Не від доларових мільйонщиків, які посіли  владу, а від пересічної з виду людини, яка зненацька опинилася під повільно падаючою на шию сокирою офіційно не признаної державної катівні.   

 

***

— Ні, хлопці… жодних обмежень. Єва нехай приробляє ноги, бо його вже давно в свою скриньку посадив дільничний Павлов. Але й сам Єва хлопець не аби який. Якби у них чого не вийшло. Будемо чекати найгіршого. Всі халявні зношення з владою припинити. Вона оголосила нам війну, але ми в наступ не підемо — розчинимося в межах нашого кримінального побуту. Воно й справді, навіщо владі прищ на носу, або отой лелека, що звив гніздечко на мертвому дереві. Його пацани з рогаток заб’ють… В нетрях підсвідомості таких людей, як наш президент, виникають іноді такі страхіття, що вони наосліп махатимуть мечами. Так робив Сталін, бо зовсім не крицевою людиною був. Залякував народи катівнями. Хіба не попівське середньовіччя? Сьогодні ми крокуємо в провалля аніскільки не ліпше за обидва. Так що, хлопці, не лізьте поперед батька в пекло.

Слухаючи Васюту, Іван Павлович міркував собі так: «Цей за собою в могилу нікого не потягне, хіба що ляпасів декому надає за те що проґавили вибух у кав’ярні. Хіба в міліції своїх людей не було, або в спортивному угрупуванні…» Не хотілося Івану Павловичу знову опинитися не працевлаштованим. Вілену Миргородську, після того як ЗМІ звинуватили Васюту в смерті дітей, з міста наче вітром здуло. Навіть не подзвонила. Виникала у Івана Павловича підозра, що вона не п’яте колесо у добре спланованому терористичному учинку. Але Васюта його натяк назвав безглуздям. Сам він був певен, що Миргородська відбула на пошук правди. Не така вона жінка щоб, підхопивши дурну плітку, нести її, як біле знамено зради назустріч ворогу.

Але Калісто останнім часом брав під сумнів усілякі, на перший погляд шляхетні, діяння людей, особливо жінок і молоді. Коли він ще працював на заводі, отримуючи чималі гроші за свою працю, дружина ластівкою метлялася поміж ним і діточками, а як тільки опинився він у скрутному становищі, добра завжди лагідна жіночка перетворилася в пантеру. Вона наполягала, щоб Калісто негайно прихопив у приватну власність частину заводського майна, як це робили урядовці інших закладів міста. Була у нього можливість приватизувати двоповерховий будинок заводського готелю, зробити це пропонував йому сам директор, але Калісто рішуче відмовився. Він не міг навіть уявити себе господарем такого будинку: куди не йшло приватна квартира, але щоб готель! А коли готель за декілька ваучерів отримав у приватну власність парторг заводу, і про це дізналася дружина, вона наче сказилася. Але він не жалкував, зовсім не жалкував що так сталося. Була надія що завод не сьогодні-завтра отримає від держави замовлення, якщо не на атомні човни, так на риболовецькі, або вантажні судна, бо якою б не була держава, але, оточена морями, без риболовецьких та суховантажних суден існувати не зможе.

Але він помилився. Виявилося що судно легше було купити ніж збудувати. Запавши у відчай, молоді фахівці-судно-будівельними спивалися, лізли в зашморг, конали від крововиливу в мозок або серцевого нападу.    

 

У того, хто прийшов до влади, подумати про людей часу не вистачає. Він, перш за все, пишається собою, і чим далі, тим смачніше. Сидить на троні, облизуючи своє гузно, як обдарований господарями собака. А обіч нього, як зірки круг місяця, розвісивши довжезні язики, сидять стікаючи слиною государеві лизоблюди.

Так думав, повертаючись пішки додому, Іван Павлович Каліста. Вересневе надвечір’я було на диво теплим, місяць жовтим рогаликом висів над сопкою, вкриваючи легкою позолотою ще темну блакить неба. Біля самого під’їзду його зупинила незнайома жінка у темній сукні і чорній хустці на голові. Так ходять сучасні суттєво релігійні жінки. Вона чекала на нього, сидячи на лавочці під кущами бузку.

—У мене до вас приватна розмова, — сказала жінка, — але ви йдіть, я буду за декілька хвилин.

Він ледь не засміявся, бо останнім часом насправді почував себе шпигуном, якого висліджують у чужій йому країні. Хтось там в лавах державної охорони  ніяк не може дійти висновку, арештовувати його, чи дати ще трохи пожити. Коли він помирав від голоду, жодному урядовцю й у голову не приходило принести йому окраєць хліба, а коли йому пощастило на добрих людей, коли йому запропонували роботу — виховувати гідних державі діточок, — його ім’я зараз же занесли до теки вельми неблагонадійних людей.  А, може, ще й раніше, саме тоді, коли він відмовився приймати участь у приватизації заводу, відмовився від акцій, які зухвало розподілялися поміж невеличкої вервечки керівників-загарбників. Ніхто тоді не підтримав його пропозиції залишити завод, яким він був й досі — державним. Звідки не візьмись, налетіли якісь хижаки з торбами доларів, скупили водночас всі акції, і якби не горстка ентузіастів, які протиставили свою людську гідність кримінальним загарбникам, від заводу давно б нічого не залишилося. Як це сталося в Хабаровську, де суднобудівельні заводи давно вже обернулися у вервечки базарних ятків.

Каліста піднявся на свій поверх, не закриваючи дверей почав налагоджувати окрім для чаю. Йому було цікаво, до якої секти належить незнайомка і чи прийме вона його запрошення випити чаю. Незнайомка зайшла годин через десять, коли на столі стояло бодай все для великої вечері: печиво, цукерки и навіть пластики сиру на скибках білого хліба.

Жінка гаятись не стала, нашвидку зняла верхній одяг, хустку і все це передала у дбайливо простягнуті руки господаря.

—Я промерзла, поки вас дочекалася, — мовила вона, привабливо усміхаючись. — Так що склянка чаю розмові не пошкодить. Звуть мене Марією, мене невдовзі рік як похрестили, тепер я начебто православна. Але відразу вношу ясність, я в Бога, про якого мені торочать попи, не вірю, бо за освітою філолог, кандидат філософських наук. Але зараз розмова не про це. Ви самі собі наробили шкоди, Йване Павловичу, не розгледіли за показною вайлуватістю та добросердям Васюти, злого і підлотного хижака, котрий тільки й чекає хвилини щоб устромити ікла в горлянку надто довірливої жертви. Всю його сутність добре означив хабаровський авторитет Вовнице. У мене є запис його промови на з’їзді російського козацтва…

— Тільки не треба того запису озвучувати, — вигукнув Каліста, рухом руки підставляючи ближче до жінки склянку з чаєм. — Спочатку треба трохи поїсти, зігрітися, а вже потім, якщо виникне бажання, перемелювати кісточки сучасним авторитетам.

— Ви, бачу, дуже дбайливо ставитесь до Васюти. Навіть сьогодні, коли він по потилицю занурений в багнюку, пускає поминальні пухирі.

Відсьорбнувши ковток не дуже смачного напою, Іван Павлович не втримав таки іронічної усмішки.

—А ви, красуне, бачу, не тільки філософ, але й поет. Вірші часом не пишете?

— Писати не пишу, але талановитих авторів читаю з насолодою. В свій час була закохана в деякі твори Кореня, бо в його прозі іноді відлунювала поезія. Не помічали хіба?

— Помічав, але, писане на потребу часу, відлунювало в душі відразою. Кореню не вистачало літературного смаку. Про це прямо йому в очі говорив і Васюта…

Марія саме ласувала печивом та чаєм, але усмішка на її лиці показувала, що вона категорично не згодна з виводами Івана Павловича. Хвилин отак з десять вони насолоджувалися вечерею. Марія попросила доповнити склянку чаєм, лице її поволі здобувало здорового золотистого кольору, в очах з’явилися блискітки здорового глузду. Івану Павловичу спало на думку, що перед ним не релігійна пересічна дама, а дуже хитра бестія від місцевої прокуратури. Але виводити її на чисту воду він не поспішав.

Нарешті Марія допила чай, і відсунула від себе порожню склянку.

— Кожна людина занурюється в творчість письменника, щоб знайти в ній відповідь на питання, які не дають їй спокою, гнітять розум і серце. Недорікий іноді Коренів мав підстави так писати, бо саме його недорікуватість впливала на мене більше ніж випадкові поетичні спалахи. Хіба з вами такого не траплялося, пане Каліста?

— Хіба що… коли недорікуватість спалахує пекучою серцевиною буття. Але в прозі подібне трапляється не часто, тому я віддаю глибоку шану поезії україномовних поетів.

— Які закликають суспільство до заколоту проти влади? А чи воно того коштує? Хіба не поети накликали братовбивства громадянської війни?

—А якщо далі вже не вистачало терпцю? Якщо царат на кожне питання суспільства відповідав пострілами з гвинтівок. Не зважаючи на те хто питав. Солодко їсти та спати поряд з тими, хто загинає від голоду — хіба це по-людські?  Ні, шановна пані, усякий терпець має свій кінець…

За розмовою вони не відразу почули як по відливах вікон зацокотіли краплини дощу. У Каліста майнула думка, що се отой рогатий місяць притягнув з-за сопки дощову хмарину. Він зиркнув на годинника: до півночі залишалося якихось двадцять хвилин. Якщо Марія прийшла пішки, доведеться йому якось влаштувати її на ночівлю. Не піде ж вона від нього по дощу, та ще й без парасольки. Хіба що віддати свою, можливо вона вже йому не знадобиться, бо загудить разом з Васютою до хабаровської в’язниці? Але на Марію дощ не справив ніякого впливу. Вона наче не помічала його. Навпаки, поцікавилася, чи не знайдеться у Каліста трохи вина або горілки, бо чай, та ще без меду, зігріває не дуже щоб дуже.

Вона так і сказала: не дуже щоб дуже.

Звичайно, у Івана Павловича знайшлися непочаті пляшки вина і горілки. Марія віддала перевагу горілці. Поки господар доставав з холодильника заїдки під горілку: сало, ковбасу, та огірки, вона сама відкрила пляшку і майже до половини наповнила склянки, з котрих вилила в раковину залишки чаю. Спитала6

— За що пити будемо?

— Першу за знайомство, — з притаманною усмішкою відповів Іван Павлович, — а далі будемо бачити…

— Люблю дотепних мужиків, — відгукнулася Марія. – і, грайливо почаркувавшись, ледь не ковтком хильнула півсклянки горілки.

Каліста не випив й половини, за що отримав словесного прочухана від Марії.

— Першу чарку, за знайомство, п’ють до донця, шановний Йване Павловичу, я наполягаю…

Але Каліста, передбачав ший такий вибух, обірвав жінку на півслові.

— Кожен п’є, як того забажає, пані Марія. І не забувайте, що я вас причащаю, а не ви мене. Усвідомлюю також, що я ще не зовсім порозумів, за яким бісом ви прийшли. Якщо ви повія, оговоримо вартість, і гайда у ліжко, мені сьогодні дуже кортить погратися з такою красунею. Якщо від якої секти, чим можу допомогти? А може ви представник прокуратури, або, що цілком певне, ви прийшли умикнути у мене те, що приніс мені на чор-ний день Петро Семенович. Тож давайте без вивертів, за добру ніч я в боргу не залишусь, тільки по чесному… Кажіть хто ви?

Марія навіть оком не повела, розреготалася так, що, не витримавши, зайшовся сміхом, і сам Каліста.

— Вперше бачу таку людину, — трохи вгамувавшись, промуркотіла жінка. – Так і бути, Йване Павловичу, будьмо говорити начистоту, за половину того, що приніс вам Васюта, я згодна подарувати вам ніч свого кохання. Але щоб почесному, показуйте, що там у вас у конверті?

Іван Павлович навіть зі стільця не встав, обернувшись, взяв з підвіконня завернутого в рушничок конверта, витяг невеличкий пакунок асигнацій коштовністю по сто доларів.

— Сама будеш рахувати, чи як?

—А якщо… дві ночі за всі, не рахуючи?

— Сама ж тільки що казала, щоб почесному?

—А якщо тебе загребуть разом з Васютою? Про таку можливість ти подумав? Мабуть, ні!

—А якщо не загребуть, на що жити буду?

— Не загребуть, половину поверну. І не тому, що така чесна, не можу допустити щоб така чудернацька людина загибала з голоду.

— Добре, ляле, чого вже там… ховай гроші в свій гаманець, та ходімо до ліжка.

Марію майже не здивувала така відповідь. Вона встала, схопила пляшку з горілкою і, наливаючи собі, стрільнула оком в Каліста.

— Можна я ще трохи хильну? Чоловік мій каже, що п’яна я солодша.

— Пий коли кортить, — не зовсім весело відгукнувся Іван Павлович, на якого натяк Марії на чоловіка справив не зовсім добре враження.

 

Марія провела у Каліста дві доби. Покидаючи квартиру сунула йому в кишеню декілька асигнацій.

— Ось що, любий, запам’ятай номер мого стільникового, я його записала тобі на папірець. Але папірець краще знищити, а то почнуть доскіпуватися — хто така та звідки. А щодо Васюти, розмову про нього при нагоді продовжимо, але при інших обставинах. Можливо навіть на його могилі, коли затихне галас про його раптову смерть.

Коли Марія вийшла, Іван Павлович визначив для себе, що ця жінка не тільки велика майстриня в ліжку, але й має, на диво, здоровий глузд. Його вже не цікавило навіть питання: хто вона? Калісто був певен що раніше в місті жодного разу її не бачив, бо пам’ять на жіночу вроду у нього була відмінна.

  

Васюта повернувся додому далеко за північ. Спитав хлопців, які супроводили його по машинах, чи не бажають чогось випити та поїсти, і хоча відповіді не почув, приніс таки хлопцям по пляшці вина та чималу тацю з яблуками.

—Усіляка праця заслуговує пошани, — сказав він, коли дарунки щезли в темнім салоні одного з автомобілів. —  Можете потім відпочити, звинувачувати себе у чужих гріхах я не буду…

Він навіть двері за собою не зачинив, бухнувся у ліжко, не роздягаючись. Потім, правда, дістав з кишені стільниковий телефон, подзвонив:

— Як там мій Калісто? Я ж казав все віддасть… отакого б нам президента…

І майже відразу заснув, сунувши телефон в один із залишених поруч чобіт.

 

Лесик наполягав — знайти і вчинити вбивцям дітей люту помсту, але Васюта у відповідь тільки головою хитав.

— Не знайдемо ми їх, юний друже… не знайдемо. Обсмаженого ліквідувала начебто сама зграя, але ні… не думаю що так все воно було. Останнім часом він все біля нас терся, я не міг його не поховати, бо дурне хлопча… втягли його в мисливські тенета, щоб тінь від злодійського вчинку кинути на нас. Бо насправді все це робилося владними структурами. Для влади десяток ні в чому неповинних діточок нічого не значать. Але дурні вони. Ну не вносив господар кав’ярні податки до нашого общаку, так при чому тут діти? У мене й на думці не було при нуждати його викладати зі своєї кишені ті нещасні копійки. Нехай собі, думаю, працює… А тут нате вам… Васюта учинив підприємцю люту помсту! Розумні люди не повірять, а дурні,… що з них візьмеш. Будемо готуватися до гіршого. Такий вчинок владу до чогось та зобов’язує. Вирішили вони мене не просто усунути з посади, а знищити, щоб іншим не кортіло зробити замах на славу бога милосердного. Так, здається, охрестило мене наше нове боже пришестя. Але попитати людей не заважить. Може хтось що знає…

Васюта переживав дуже важку кризу. Тепер біль відлунював від усіх кісточок його тіла, ранком без стогону він не міг встати на ноги. Але вставав, ретельно голився, слухав по телебаченню останні новини з Хабаровська. Особливо багато говорили про розгул криміналу, про безпорадність влади у боротьбі з його надприродними вчинками. Якийсь молодий чолов’яга бив себе кулаком в груди і кричав: «Краще нидіти у вологих підвалинах радянської влади, ніж дивитися на те, що робиться в державі, кримінальній з ніг до голови, та й кримінал, подивіться, який… суто тваринний. Що не урядовець то пиха, хоча в голові пустище. Взірець цьому кримінальний авторитет, за прізвиськом Батя, який цілком підгорнув під себе всі гілляки місцевої влади, власноручно оголошує почесних громадян міста, в місцевій церкві замість попа хрестить малят…» Але якого біса кричати! Нічого дивного! В державі, де всьому голова — гроші, й не таке буває. Хто платить той і музики замовляє. Прийшов міністр культури в місцеве відділення Спілки  письменників Росії, звертається до голови: «Треба вашому письменницькому загалу ввійти в партію Володимира Володимировича Путіна Єдина Росія. Голова знизує плечима: «В спілці майже п’ятдесят осіб, кожен має право на вибір, а що до мене. Мені вже за вісімдесят, все життя був безпартійним, бо приналежу, як письменник, тільки своєму сумлінню…» Назавтра голову та його заступника зробили працівниками місцевою бібліотеки, а три кімнатки та невеличку залу, де майже вісімдесят років працювало покоління письменників, передали місцевій філармонії. Тепер там зранку до вечора лунає пісня «Молодім везде у нас дорога, старикам везде у нас почет…», а письменники, осіб отак сорок, сидять один на одному в кімнаті площею у дванадцять квадратів. Бо на відміну від молодих та стариків, письменників Єдина Росія, якщо вони нехтують чередника Путіна  громадянами держави не лічить.  Така у нас грошова демократія. Журнал «Далекий Схід», який завжди належав письменникам, тепер припадає міністру культури, бо — хто платить той і заказує музики! Службовці міністра, а кожний другий з них не знає хто такий Достоєвський, уважно стежать щоб все, надруковане на сторінках журналу, випромінювало погляди чередника Єдиної Росії пана Путіна. А картатися, від замовлених міністром музик, загалу. Щоправда, загал частіше за все регоче, або плюється. Бо розумних в міністри не беруть. Беруть лизоблюдів, з ними спокійніше працювати.

 

Якби не знати узвичаєнь радянської номенклатури, «а сучасна випурхнула саме звідти), можна було надіятися на щось краще. Але я добре знав першого секретаря місткому Буряка, котрий навіть із книжок, що прибували з Москви на виставку, умикав собі цікавіші а найдорожчі, і витягти їх з його домашньої бібліотеки господарям випала можливість тільки після його смерті, та неабияк, а тільки через суд.

Васюта замовк і довго сидів, втупивши очі в долівку, на котрій золотою плямою на сонячному килимчику виблискувала крапля невідомого йому походження. Він хотів було нахилитися, торкнутися плями пальцем, але знову отой нестерпно-мерзотний біль в коліні. Потерши долонею неголене з вчора підборіддя, звернувся до Лесика:

— На твою думку, чому вже тиждень як наші очі не бачать Макара? Де він може бути?

— Міліцейський телят пасе, — пожартував Лесик. — Інакше де йому ще бути.

— Ти таки певен що він прислуговував і вашим і нашим?

—Так-так, Батя, я певен що так воно й було. Дуже багато гидкого вкоїлося у нас з його появленням. Він мені одразу не сподобався, але…

Васюта таки сповз з крісла, ставши на коліна, нахилився над золотою плямою.

— Мабуть то крапля меду

 

Грабіжники всі врозтіч шмигонули, вони собі домівок по франціям набудували: є куди прихилитися, а в мене — дідівська спадщина, хатинка в дві кімнати з кухнею. Більше й не треба. Якби ще надія була на довге спокійне життя. Але — ні, не буде. Не сліпий, бачу що в Росії робиться.

Лесик весь час думає про вчорашню вечерю в приватній кав’ярні Васюти. Не сподобалося йому як поводилися гості: гиготять поміж себе, буцімто Батя їм рівня. А з чого сміються? У Єви, бачте, дружина лушпайки тижнями не виносить на смітник, тхне від них, а Єва начебто не помічає. Бо наперекір нічого дружині сказати не може.

У Лесика від хвилювання в носі свербить, так би й чихнув, але тримається, щоб не скепкувати Баті настрій. Він не просто поважає Васюту, він його любить. Стільки років по таборах та в’язницях животів, а серце не розлюченим зберіг, про стариків та безпритульних діточок дбає. Та вже пішла чутка, що не жилець він на білому світі. Вказівка зверху прийшла…

 

Миргородська жінка корисна. Якби всі такі були, суспільство давно б прийшло до згоди, а то лишень в піснях та романах усі ми шляхетні, а насправді шакали недорізані. Краще б нам було опиратися на язичні первині, в них більше людськості, а християнство тільки й вміє язиком ляпати про не вбий, віддай сусіду останню сорочку, а само тільки й дивиться як би там щось заграбастати… Пам’ятаю ікону в хаті бабусі: сидить Бог і пальцем мені загрожує. За що? — питаю. Таким чином він застерігає тебе від дурного вчинку, відповідає бабуся. Але ж мені й на думку таке не спадало, вчинити щось дурне, а після отої божої загрози нестямно закортіло щось таке вкоїти, відчути на собі божу помсту. Подивитись що оцей малюнок зі мною зробить. Може отим своїм пальцем в око штрикне, так я ж його в піч, в полум’я засуну… нехай горить синім полум’ям. Кажу бабусі: зніми, бо він мене на дурний вчинок провокує, не люблю коли мені загрожують. А баба давай мене паплюжити. Звідти, з отої ікони і почалося моє негідне людини життя.

Лесик морщить лоба, йому обридло слухати Васюту. Сам він жодної ікони й на очі не бачив, пальцем йому грозила мати, а пасом батько. За дурне, на їхній смак, слово, за отриману трійку в школі, за недосконало  вивченого вірша. Догралися з погрозами до того, що він втік від батьківських кримінальних повчань, всю весну та літечко допомагав дачникам копати, сіяти, та підносити воду. Там, по дачах й ночував, виношуючи в думках помсту батькам, поки не попав на очі кримінальному Єві, який на той час, саме на початок дев’яностих, зібрав біля себе спортивного складу хлопців, котрі першими в місті почали займатися рекетом.

А тимчасом Васюта продовжував свій повчальний монолог.

— Все в російській державі з народом робиться, та й завжди робилося поза його волі та бажання. Сягати самого неба сьогодні можуть тільки обдаровані іклами алігатори. У них — гроші, вони на все здібні.

Лесик дивиться у вікно на гілку тополі, яка хитається, наче зве його трохи поспілкуватися. Але нічого не поробиш, як каже сам Васюта: у нашій державі все робиться поза нашої волі та бажання. Попереджав батько, хапаючись за паса: не лізь куди не треба, влада Васюти миттєва, до власних устаткувань він не лізе. Лізуть інші, не такі, як він, соромливі. Вони й будуть очолювати владу, писати свої закони та мочити по нужниках невгодних їм людей. Такі довго царювати Васюті не дозволять. Разом з Васютою можна й собі загудіти до пекла.

Так думав Лесик, щоправда, не нехтуючи й тим про що говорив Васюта. Вельми цікавими були його життєві умовиводи. Багато чого бачила ця людина в свої сорок дев’ять років. Коли знов таки торкнулися вибуху в кав’ярні, Лесик знов таки наполягав — знайти і вчинити вбивцям дівчат страшенну помсту, але Васюта заперечив.

— Казав же тобі, не знайдемо ми їх, шановний хлопче, не знайдемо ми вбивців. Сьогодні краще нидіти у вологих тюремних підвалинах, аніж дивитися на те, що робиться в державі, з ніг до потилиці кримінальній. Та й кримінал, подивися, який… суто тваринній… Що не урядовець, то пиха. Скільки добрих фахівців знищили за якихось п’ять років. Це ще гукнеться державі, ой як гукнеться, Лесику. Я на твій рахунок дещо в доларах поклав, щоб не дійшов кризі, як в свій час Іван Павлович Каліста. У мене є до тебе цікава пропозиція: поїхати в Україну, подивитися як там почуває себе його дружина. Натякнеш, що знаєш Івана Павловича, але про те, що працює — ні-ні! Скажи — нудить світом, страждаючи за дружиною та діточками. Повертатися не поспішай, ми тут з Євою абияк проживемо…

Звичайно, Васюта чогось не домовляв. Він відчував близькість безпеки і не хотів підставляти свого досить ще простакуватого молодого друзяку. Але відмовити Баті Лесик не міг, і вже через тиждень, за день до того як на Васюту надінуть наручні, він літаком відправився до Києва. Про арешт Баті почув саме в Києві, від хлопця, що зустрічав його на пероні.

— Добра душа, Васюта, навіть входячи на Голгофу, перш за все думав про своє оточення. Відправив тебе до Києва, щоб не вгодив у пащу ненажерливих урядовців. Поперек горла він у них стояв, заважав наживатися на біді мешканців.

Хлопець, що зустрів Лесика в Києві, розмовляв російською без акценту. Невеличкого росточку, в іржавого кольору кучерях, лицем він походив на поета Єсеніна. І добре що не читав віршів, бо саме за невивчені вірші Лесику більш за все докоряли батьки, котрі до одурі зачитувалися поемами якогось там сліпого поета. Слухаючи батька, Лесик іронічно всміхався в той час як мати витирала хусткою зволожнілі очі.

— На жаль, я не дала тобі серця, синку, — докоряла Лесику мати, але все було зовсім не так. Лесик, потай від батьків, читав вірші того ж Єсеніна, але захоплювався по справжньому мало кому відомим на той час французьким поетом Жаком Превером, який багато промовляв, мало кажучи.

 

Хто там? Хто?

Анікого.

То серце моє

Так гуркоче, так б’ється,

Заглушаючи тишу.

Серце чекає на тебе, йому найметься.

Але ручка дверей наче заклякла,

Мертва вона

Ота ручка крицева,

Мізинцем не шелехне.

 

 Так тепер довгі роки у сумне надвечір’я буде Лесик очікувати на Васюту. Але приходитиме він хіба що вві сні, з посмішкою доброго вчителя на лиці, шкутильгаючи на ліву ногу.

— Мовчить місто? — спитає.

Лесик, як завжди, зніяковіло буде знизувати плечима, бо мешканці міста добрим словом уголос не будуть споминати Батю. Хто, озираючись на місцевих урядовців, а хто й від сорому що його не так порозуміють. Саме про це думав Лесик, поки ледь не під лікоть, з Петром Осадчим посували вони пішки до невеличкої садиби на околиці Києва. Взірцеве подвір’я з садочком та виноградним тунелем від хвіртки до дверей хати. Лесик ледь слиною не зійшов від жаги зірвати гроно винограду, але посоромився, тоді як для Осадчого цей була лише обвішана взірцями природи частинка подвір’я. 

Осадчий показав Лесику кімнату, де він може влаштуватися, а сам нашвидку почав збирати обід втомленому за довгу дорогу гостеві. Лесик вже куняв, сидячи в кріслі, коли Осадчий покликав його до столу.

— На голодний шлунок солодко не відпочинеш, ходімо, Вікторе Олексійовичу, по чарці за благополучну дорогу. Зранку дзвонив Петро Семенович, турбується, бач, за своїх друзів. Ти чому віддаєш перевагу, вину чи горілці?

Лесика особливо зворушило оце звернення до нього Вікторе Олексійовичу. Він вже й сам майже забув як його звуть, бо останні п’ять років навіть мати називала його Лесиком. А тут, бачте… виходить Батя знав його не тільки як Лесика, але й Віктора Олексійовича.

Таке звернення пройняло його до сліз, які він,звичайно, намагався приховати від господаря.

На столі стояли пляшка з білим італійським вином і укра-їнською перцівкою від фірми Nemiroff. Лесику кортіло випити вина, але, щоб не ущемити  господаря, запропонував покушту-вати горілку місцевого виробництва. Він помітив як відразу прояснішало лице Осадчого. Що не кажіть, а українці дуже пишаються усім що росте або виробляється на теренах батьківщини.

Зокрема напоїв, на столі вистачало заїдків, від сала та ковбаси до добрих цукерок та фруктів.

Випили по чарці, потім по другій. Ніколи раніше Лесик не їв такого смачного сала, такої ковбаси, і особливо яблук, які попали до столу прямо з яблуні, що красувалася за вікном. Можливо господар зняв їх з дерева, не виходячи в садок, елементарно відчинивши стулки вікна.

«Якщо тут так гарно жити, чому мої батьки з’їхали з Україні?» — думав Лесик, відчуваючи в грудях легких щемлячий біль, можливо, навіть, від втоми та випитої горілки.

— Ми з твоїм батьком Олексієм та з ненькою Оксаною в одному класі вчилися, — поринув тим часом у спомини Петро Остапович. —  Вчилися вони майже на відмінно, дружили з дитинства, що викликало й досі незрозумілу мені ревність у вчителя російської мови, Йвана Семеновича Іванова. Саме він повинен в тому, що батьки твої  відразу після школи з’їхали з нашого вельми благополучного містечка. Там їм, наскільки я знаю, пощастило поступити й закінчити політехнічний інститут, а у нас би ні… Йван Семенович не одному шляхетному молодому українцю шлях перетнув, особливо на початку шістдесятих. Людина блискавичних здібностей, але замороки в голові мав такі, що причини їх виникнення я так і не порозумів. Сьогодні він ярий комуняка, ненавидить все українське...

 

— Ти, хлопче, чого змарнів? Ти їж, їж, не слухай мене, дурня, їж, та йди спочивати. Увечері у нас гості будуть, однокласники твоїх батьків, познайомишся, а далі все піде, як по маслу. Ти ж свій, дитина нашого загалу, навіть мову знаєш…

Щоб зовсім не розчулитися, Лесик, подякувавши за щедрий обід, виявив бажання трохи відпочити. Осадчий підвівся з-за столу, обійняв хлопці, і, не ховаючи сліз, підштовхнув до опочивальні.

— Ми з дружиною щасливі, що ти завітав до нас. Марія зараз в Києві, там донька хворіє, але в неділю повернеться. Добрих тобі снів, синку.

Впавши в ліжко, Лесик мочив слізьми подушку поки не заснув. Так приємно йому було тільки з батьками, але батьки загинули в день його сімнадцятиріччя, повертаючись додому на таксі з Хабаровська. Поховали їхні обгорілі тіла в одній закритій труні, так побажав Лесик… Звідтоді й почалося його напівкримінальне життя, спочатку у лавах спортивної молоді, а потім він сам прийшов до Васюти, помітивши в його кримінальному зборищі багато статечного. Васюта допомагав безпритульним діткам, старикам, які втратили надію на благополучне буття. Лесик підійшов до Васюти, коли той зі своїм чималим оточенням входив до церкви, і, першим протягши руку, промовив:

— Дякую тобі, Батя, за все людяне, що ти робиш для нашого славетного міста. Візьми мене в свою команду, не пожалієш…

Можливо це прозвучало трохи нахабно, але Васюті впала в око щира усмішка парубка, отож він і приблизив Лесика до себе, довіряючи йому свої самі потаємні думки. 

 

— До вічної ватри ми всі підемо, друже, Всесвіт це велике вічне багаття, а ми, люди, як і все інше, лише його паливо. Але й згоріти треба вміти. Хтось зблисне синім полум’ям, хтось білим, або чорним, але можна здивувати новими, поки що небаченими фарбами.

— Від кого ж все це залежить, невже від самої людини? — питає, ховаючи усмішку, Лесик.

— Не від бога ж, синку. Бог, яким його бачить християнин, якщо й був, спалахнув у свій час, так що від нього й попелу не залишилося. Коли вже ми прийшли у світ, нічого уповати на чужого дядьку, ти сам собі і Бог і Диявол. Живи так, щоб пошана тобі від людей була.

Я часом про Йвана Іванова думаю: що він за людина така? Коли вже випала доля вчити діточок, допомагав би талановитим стати на крила, так ні… Випадки були, коли йому б підібгати хвоста, та мовчати, а він заходився брехом, як дурний собака на прив’язі. Лив грязюку на почесних людей. Два студенти з нашого селища у шістдесят п’ятому загудили в табори тільки за те, що Іванов відібрав у Сергія Білоконя повість Івана Багряного «Огненне коло». Щось там про битву під Бродами письменник написав. Не знаю вже звідки хлопці її поцупили, бо надрукована повість була явно за кордоном, ще в п’ятдесят третьому році. Стефан Коломійченко через п’ять років з таборів повернувся, а Білоконь… наче й не було хлопця. Лиха доля випала й батькам Сергія за те, що сина шукали, шанували його потяг до знань…

Замовк Осадчий, мовчки підняв склянку з горілкою і всі за столом порозуміли його: випили за тих, хто, згорівши, залишився яркою зіркою на небосхилі.

Сумно стало Лесику, так сумно, що не втерпів, заридав як ображена батьком дитина.

 

Васюта з огидою відштовхнув викладача історії Бевзика, попри натовпу студентів, стрімголов вибіг з інституту. Його наздогнав і, схопивши за плече, зупинив високий худорлявий студент, в шапці золотих кучерів та іржавою ріденькою борідкою, яку зрощував досить таки неохайно.

— Вам, пане Васюта не личить, поступати як образливому хлоп’яті. Вас запрошували студенти, а не доцент Бевзик. Він буде триматися тієї правди, оперувати якою йому дозволено. А нам цікаво знати, як в одній людині поєднується приємне з корисним, себто — церква з криміналом. Не розчаровуйте нас, будьте так ласкаві, Петро Семенович.

Оце доброзичливе, Петро Семенович, примусило Васюту трохи охолонути. Не звернувши уваги на нахабно утримуючу його руку студента, він повернувся лицем до дверей інституту, біля котрих мовчки стежила за поведінкою кримінального авторитета чимала юрба студентів.

— Тепер я розумію за що вас підлітком посадили на нари, — прихильно посміхнувся довгов’язий студент—нахаба. Зухвалість доцента нам добре знайома, тому ми  давно вже не звертаємо уваги на його суттєво не педагогічні нахиляння.

— Ви натякаєте на щось кримінальне? — відразу нашорошився Васюта.

— Кримінальне зараз у всьому, шановний пане. Яке коріння таке і деревиння, як кажуть моя мати.

— Добре, ходімо, — перехопивши, потиснув долоню студента Васюта. — Тільки, будь ласка, самі ви не подумайте, що я людина релігійна. Іноді мені цікаво погратися в іграшки, котрими захопилися учорашні комуністи. Та й самі попи бувають різними: одні насправді вірять, а другі подумки регочуть над тим що роблять. Я знаю такого…

— Ось про це й погуторимо, — всміхнувся студент.

До аудиторії Васюта ввійшов в оточені мовчазних студентів. Деякі зацікавлено дивилися на нього: такий собі гладкий мужичок з печаткою суму на лиці. Байок про нього можна почути багато, але дехто з мешканців міста зовсім не чув цього прізвища. Бо в місті вистачало інших. Кримінальна влада хутко обростає дикою папороттю: вбивства, крадіжки, повії, які приводять хлопців, бажаючих насолоди, до себе, де їх вже чекають чорти з пекельними тортурами.

 

Ой, не дивись Грицю

На гарну чортицю,

У тої чортиці

Усмішка на пиці,

А в душі буяє

Окріп із живиці.

 

Такими піснями розважає співачка Лена Кирпата відвідувачів ресторації на розі вулиць Леніна та Дзержинського у славетній столиці Далекого Сходу.

Просочилися студенти услід за Васютою в затьмарену електрикою аудиторію, розташувалися хто де зміг, і тепер сиділи, зацікавлено дивлячись на голову місцевого криміналу, на втомленому лиці якого блукала таємнича усмішка. Васюта все ще вагався, як йому розмовляти з студентами, стоячи за столом, чи сидячки? Нарешті дійшов висновку, що спочатку треба привітатися.

— Здоровенькі були, шановні товариші Як я порозумів, ви покликали мене, щоб уяснити для себе, хто я такий і за яким бісом розбурхав ваше славетне містечко. Мій дідусь одним з перших приїхав будувати це місто, я тут народився, але не в моєму характері бігати по закордонах. Хоча пречудово розумію, що справляю малу нужду проти вітру. Чим це може обернутися для мене самі розумієте. Але я прийшов відповісти на ваші питання, отож питайте.

Васюта сів за стіл, зціпивши пальці рук, як це робив колись викладач літератури в школі, де він вчився. Пальці в суглобах відразу побіліли, бо, хоча й кримінальний авторитет, а хвилювався, як школяр на іспитах. 

Першим, як Васюта і підозрював, звернувся до нього довгов’язий студент-нахаба.

— Останні діва роки для мешканців міста ви, Петро Семенович, були першою місцевою владою. Це так, але, скажіть, будь ласка, чому майже всі сучасні робінгуди, учорашні кримінальні рецидивісти? Ви допомагаєте знедоленим мешканцям міста, повага вам за це, але, як сьогодні кажуть, ви доїте жирних, перспективних корів, які згодом можуть накормити всю державу. Люди повірили в перебудову Горбачова, але розу вірилися в реформах Єльцина. Ви самі що про це думаєте?

Васюта  не усидів, піднявся, опершись обома руками в стіл.

—Я недуже добре вчився, але пам’ятаю деякі рядки з віршів українського поета Лесі Українки. «Кажуть, весь поміст у пеклі з добрих намірів складався! Для пекельного помосту і Бертольдо потрудився. Знов у нього в пишнім замку почалося вічне свято, — бо тепер було у нього срібла й золота багато!» Можливо я  недостовірно запам’ятав рядки поета, але справа не в цьому. Якщо навіть у десяти відсотків населення держави буде вічне свято, нічого путнього від цього народові не буде. Мільйони з повітря не беруться, щоб запанувати треба когось добре общипати, інакше не буває. Чим більше у нас буде олігархів, тим гірше житимуть люди. Саме мені не треба срібла й золота, уявити собі не можу життя в розкішному замку. Полихну синім полум’ям від сорому перед сусідами. Але таким чином я став кісткою в горлі чималого загалу місцевих чиновників. Таких як я, тепер мочать, але хто? Державний кримінал мочить… Пекельна трагедія з діточками в кафе, у котрій мене звинувачують, поміркуйте самі, навіщо вона мені? Вона потрібна була саме урядовцям, яким я укорочував загребущі руки. Торговцям наркотиками, паленою горілкою, грабіжникам квартир,  ятків, дач, викрадачам автомобілів. До них у влади претензій поки що не було. Бо сам Президент називає це бізнесом. Отакою я бачу нашу сучасність, шановне студентство…

Ошатна студентка в шапці золотих кучерів, не підіймаючись з-за столу, спитала:

— Мій батько певен, що дівчат спалили саме ваші люди, і не тільки мій батько…

Васюта сів.

— Хтось певен, що в світі існує Бог, без дозволу котрого волосинка з голови маляти не впаде. Якщо так, хлопці, які закидали дівчаток напалмом, виконували волю Бога. Людство за довгі роки свого існування таким сміттям загидило планету, що докопатися до істини іноді вельми неможливо. Кажуть, що мої люди помстилися власнику кафе за те, що він відмовився платити мені податки. Дурисвітство і тільки. По-перше, податки з бізнесу збирають у нас майже всі державні заклади: мерія, міліція, спортивна мафія, невеличкі злочинні угрупування, які складаються з представників народів славетного радянського суспільства. Думаєте легко мені висліджувати торговців наркотою, коли всі вони міцно пов’язані з представниками державної охорони. А що до вашого батька, дівчинко, за які кошти він купив отого стільникового, що бовтається на вашій шиї. Така цяцька сьогодні коштує ледь не десять місячних окладів робочої людини…

Васюта чекав що студенти вибухнуть гнівливою осудою проти нього, і вже пожалів що відмовився від охоронців, але в приміщенні запанувала не зовсім йому приємна тиша.

— Здається, я відповів на усі ваші питання, — зусиллям волі примушуючи себе встати, промовив Васюта. — В такому разі я піду.

Він дістав з кишені простенький стільниковий телефон, бо, справді, не любив нічого коштовного, і почав було посувати до виходу, коли його зупинив довгов’язий-нахаба.

— Ви, Петро Семеновичу, кудись поспішаєте?

Васюта зупинився, піднявши руку, поманив хлопця пальцем до себе.

— Ви, Андрію, справді бажаєте почути мою відверту відповідь, чи робите це з наказу вашого урядовця-ментора?..

Від несподіванки студента почав бити нервовий кашель.  Зробивши було декілька кроків до Васюти, він, захлинаючись кашлем, вискочив з аудиторії.

—У кожного своя доля та свій шлях широкий…, — зітхнув Васюта рядками Тараса Григоровича Шевченка.

—Але ж зокрема вас нікому! — вигукнула з місця, озброєна коштовним стільниковим, студентка.

— Багато є кому, шановна пані. Задайтеся собі питанням, чому б мої люди побігли шукати захисту від мене до міліції? І там їх зустріли з відвертими обіймами, заховали за сьомі замками, щоб ніхто не пронюхав що вони за терористи такі? Хто їх напоумив на такий злочин? Якби воно все так було, як вам у вуха надуло. Злодій у законі на вбивство ніколи не піде, це крицевий закон. Вбивають злодії від влади, вони змагаються, хто більше мита з держави нахапає… 

—І куди ж ви тепер? — запитав з першого ряду невисокий, школярського виду хлопчина, — ви за бугор, чи в державну раду скеруєте?

— Мене вже скерували, хлопчику. Обмацали з голови до ніг, шукаючи неіснуючі мільйони. Мені б тільки дізнатися якому злочинцю в голову прийшло валити на мене кров молодих дівчаток. Знав би, легше було б до вічної ватри відходити. Здогадуюся, звичайно. Місцеві урядовці на таке падло не підуть, натяк з Москви прийшов. Ви помічали які неприродно височенні дерева ростуть на кладовищах. Їх угноюють тіла мерців. Отак і наші олігархи… 

Напроти вхідних дверей інституту на Васюту чекала машина з Лесиком за кермом. Водій вийшов щоб відчинити дверцята, але Петро Семенович рухом руки посадив його за кермо.

— Не турбуйся, синку, їдемо зараз до Серги-бармена, буду дути пиво поки не лусну.

Лесик мовчки скерував машину з кишені паркування на асфальтову, побиту неглибокими шпаринами, дорогу. 

 

Дуже палкий хлопчина, цей Лесик, мав би більше тяму та витримки, невдовзі посів би місце Васюти, та останнім часом, бачте, дуже нервозним став. І все з-за Єви. Навішав йому Єва локшини на вуха, що батьки його загинули не випадково, нібито аварію влаштовано за наказом сусіда по комунальній квартирі, Спиридонова, котрий відсудив таки у Лесика одну з двох кімнат, які належали батькам. Лесика аж підбурювало помститися, я не дозволив йому це зробити, в його віці брати на себе таке злочинство не тільки нерозумно, але й перед совістю своєю велике прогрішення. Ви, хлопці, нагляньте за ним.

За провокаційний отой наклеп Батя врізав двічі Єві кулаком по пиці, так що той три тижні з синцями під очима ходив, але перед Лесиком не вибачився. Мабуть, певен був, що саме так все й було. Васюта ходив до Спиридонова, питав, але той від жаху так закляк, що слова вимовити не міг. Пішов від нього Васюта, певний що Спиридонів не міг вчинити такий злочин. Так і Лесику сказав: нафантазував Єва, з-за кімнати все. Але воно й справді, навіщо тобі одному дві кімнати, коли п’ятеро Спиридонових в одній мешкає. Ми тобі окрему квартиру купимо, нехай родина по-людські поживе.

Так і зробив Васюта, купив Лесику однокімнатну квартиру в п’ятиповерховому будинку недалечко від свого подвір’я, а в кімнатку Лесика заселив свого хлопця, Марка Стригуна, щоб провів потай розвідки, про що гуторять поміж себе подружжя Спиридонових. Марко, за походженням єврей, нашвидку закохав в себе дружину Спиридонова Марію, не втямивши що таким чином Спиридонови умовилися придбати повноцінне трикімнатне помешкання. Так що відкупатися від ревнивого чоловіка Стригуну довелося приватною кімнатою.

— Кажуть, де хохол пройшов, там єврею робити нічого, а виходить що й  росіяни чогось коштують, — сміявся Васюта, почувши про амурні походження Марка.

Приміщення він Стригуну знайшов, не залишив хлоп'ягу безхатнім, але застережив, що наступного разу за подібну розпусту вижене його під три чорти. Це що стосується Марка, а Грицькові Спиридонову він так заїхав кулаком по пиці, що той майже тиждень з дому не виходив, з-за синців соромно було. 

 

Наступного дня після того як арештованого Васюту відправили до Хабаровська, зайшов до Каліста майор міліції, до перебудови інженер-технолог, підлеглий Івана Павловича, Сергій Сомів. Зайшов з пляшкою горілки під назвою «Почесна», не питаючи дозволу, пройшов на кухню, дістав з полиці дві чарки. Нахабно усміхаючись, собі налив повну, а Івану Павловичу не більше третини.

— Тобі, бачу, арешт Васюти не в радість. Не дурень, розумію, лячно відправитися його дорогою до пекла. Невже не спопеляє совість за загиблих дівчат?

— Мені чого попеліти, вибух у кафе ваша робота, пане майоре. Куди спровадили терористів? Чому не дозволили очі в очі поговорити з Васютою. Бо він би вивів їх на чисту воду. Тепер справжні вбивці десь шикують, замовники долоні потирають, — нарешті з’явилася можливість грати на одній сопілці з криміналом. А неповинну людину за все добре що він робив для людей потягли на тортури.

— Не бійся, катувати його не будуть, він сам здохне, якщо вже не здох…

— Ото ж я й кажу, сорому у вас немає. Петро Семенович шанував в мені людину, не дав загинути в часи пекельної скрути. Мені, як нікому іншому, відомо, скільки він доброго зробив людям.

Сомів схопив чарку і виплеснув горілку в лице Калісто.

— Запам’ятай моє слово, ти підеш слідом за кримінальним дияволом, тепер вже я, замість бога, плануватиму як тобі далі жити. Тобі щастило за часів радянської влади, бо то була влада невігласів, а сьогодні стали до керма ми, розумієш... ми!...

 

***

—Я не бажаю тебе знати, не бажаю і все! Сліпа господиня-Доля рухається у напрямку, скерованому коханцем твоєї матері. Не батьком, запам’ятай, а коханцем. Тому і не було у тебе батьків, що вони зазирали куди не треба. Дався їм отой вождь народів! Він тремтів від жаху на своїй посаді, бо не вірив сам собі. Недоук-хлопчисько посягнув на посаду Бога! А як же було йому втриматися на такій високій посаді? Звичайно, тільки поступово знищуючи своє оточення. А твій батько пильно вдивлявся у твого родича, брата матері, чекіста, якого на високу посаду висунув сам Дзержинський. Батькові теж кортіло слави, кортіло влади над сусідами, навіть над самим твоїм дядьком—чекістом. Смішні люди! Пореготати  б, але ж реготатиму над самим собою, бо сам собі взяв дружиною покритку урядовця, котрий в мріях давно вже посідає державою. Той, хто нахапав безліч чужого мита, і вірить, що воно впало йому з неба, не передбачає над якою прірвою висить…

Від хвилювання Калісто чихав і кахикав, голова наповнювалася гомоном  відпочиваючої під вікнами молоді. Він не міг втямити про що вони говорять, бо очі Васюти нагадували йому нічне небо, міцно замішане на палаючих зірках.

Але натхнення несло його далі, бо розумів, що це остання розмова двох пересічних людей, які  посміялися над долею, увірувавши в велике свято соціалізму. Васюта пішов шляхом заколоту, Калісто навпаки, дотримувався надії, що щасливими бувають тільки шляхетні люди. І до чого ж вини обидна дійшли, потрапившись під колеса відверто кримінальної влади?

— Ти, мабуть проклинаєш той час, коли став під моє крило? — іронічно усміхаючись, спитав Васюта. — З твоїм характером тобі не випливти з моєї багнюки. Отож, Іван Павлович, заклинаю тебе, в розмовах зі слідчими не поминай мене добрим словом. А краще, поки ще не пізно, злиняй у своє дитинство. В Україні тебе шукати не будуть, ти знатний фахівець суднобудівельних справ, ще знадобишся рідній державі. Мені доповіли про твоє взірцеве інтерв’ю місцевому телебаченню. Дякую за підтримку, але не треба ризикувати. Вилий на мене потік гидотні, скажи виходу не було — зашморг, або Васюта. А що до мене, вирок мені підписали найвищі інстанції, сталінська доба в демокра-тичній державі! В Росії інакше не буває, як же без боженьки?

Васюта зареготав, відкинувшись на спинку крісла, але раптово скривився, схопився долонями за коліно лівої ноги.

— Вибачай, друже, я вже й сміятися нікчема. Біль пронизує від п’яти до потилиці. Застудив ноги по тюремних карцерах. Але засидівся я в тебе, Іване Павловичу, треба ще декого відвідати, бо вже завтра запізно буде. Я, бач, без охорони, сам за кермом, бо по п’ятам слідчі ходять, наглядають щоб не втік  куди. Смішні вони люди, оці державні пси. Відпочивали б собі спокійно, милувалися з дружинами в ліжку, так ні… Приреченого до згуби оберігають, щоб, бодай, без їх дозволу до пекла не втік.

Він легко, без зусилля, піднявся на ноги, протягнув Калістові холодну суху долоню.

— Не поминай лихом, брате… одна мені втіха, що усі ми там будемо…

Іван Павлович супроводив Васюту до машини, коли седан рушив, довго стояв, дивився услід. На розі вулиць за машиною Васюти посунули ще дві, які стояли трохи осторонь від виїзду з подвір’я. Не втримуючи сліз, присів на краєчок лавочки під гіллям розложистої, опадаючої духмяними пелюстками, липи.

Оце так пофарбило. Тепер він знову безробітний. Правда, дещо на чорний день зберіг, та й Васюта не з пустими руками прийшов, приніс пухкий конверт з грішми. На рік-два вистачить, якщо не з'являться слідчі з обшуком. Бо зараз підуть нишпорити по прискринкам кримінальної гвардії. Спортивну мафію обійдуть, бо отой вибух у кав’ярні було сплановано заздалегідь. І бійка перед тим виникла не випадково. Про це люди поміж собою відверто говорять. Написала міліція листа до Москви, нібито від імені народу, оголосили Васюту першим всеросійським терористом. А терористів мочити треба, по нужниках, як повелів Президент. Ото ж і мочать тих, хто в печінках урядовців сидить. Довго сидів Іван Павлович, надіючись дочекатися сусідки, яка опівночі повертається з роботи. Але так і не дочекався. З важким серцем, відчуваючи неприємну затерплість у ногах, підійнявся на свій поверх. Тільки тепер помітив що двері в квартиру залишилися відчиненими. Але ніхто не зайшов, не зазирнув. О таку пору навіть молодь по домівках сидить…

Десь о першій годині подзвонила по стільниковому Вілена Миргородська. Запитала ледь не пошепки.

— Ти, Йване, вдома?

— Де ж мені інакше бути, з годину як провадив Петра Семеновича.

— Йому треба негайно сховатися. Ранком з Хабаровська виїде ескорт, катівню вже підготували…

— Запізнилися ми, люба, його супроводжують як приїжджаючого Президента, ескорт машин з притушеними ліхтарями. Та Батя й не погодиться, гордий дуже. Зараз їздить, обдаровує своїх шанувальників.  

Калісто почув як важко зітхнула у трубку Миргородська.

— Краще б він з жінками розважався. До кого навідається, міліція на замітку візьме. Будуть хлопців під термін підтягати. Кримінальні братерства на сполох пішли, втікають, хто куди. В Україну, в Білорусію, а хто при доларах — за кордон линяють. Добре що при владі є свої люди. Васюту вони здають, бо видоїли. Та й навіщо він їм, коли вистачає більш перспективних.

Миргородська ще довго точила ляси, даремно Калісто зітхав, та кахикав у трубку. Мабуть сумувала жінка в одиноцтві, не звикла, лишень, до тривалих психічних тортур. Калісто навіть не поцікавився де вона зараз, у Москві чи у Владивостоку, бо попереднім дзвоником вона ощасливила його саме з Сочі, де зустрічалася з грузинським кримінальним авторитетом, якого тільки торік приймав у себе Васюта.  

 

***

— Все се так, синку… все так… інакше й бути не може. Ти щось там промурмотів, га? Нікому не маєш довіри? Не маєш, ото й не треба. В таку лиху добу живемо, люди озвіріли, іклами обросли, пильніше придивишся — червона кров з рота точиться…

Каліста зіскочив з стільці, забігав з кута в кут по кімнаті. Хапався руками за голову, стукав долонею в лоба. А Єва стисся на стільчаку, підібрав під себе ноги, зціпив у замок пальці, але зігнати з лиця усмішку не міг. Ото й здавалося Івану Павловичу, що Єва сміється, що радіє він повідомленню про смерть свого кримінального Баті.

— Та заспокойтеся ви, нарешті, Іване Павловичу. Васюта знав на що йде, глибока пошана йому за його подвиг… не став втікати, плюнув в лице владі…

—Але ж це вже суттєва сталінщина, без суду і слідства… ліг на нари і раптово помер від серцевого нападу. Ах, який він був слабенький, наш кримінальний авторитет?

—Краще померти, аніж сидіти нізащо. Я, мабуть, теж саме зроблю. На втечу запізнився, якщо подзвонять у двері, не відчиняйте, мовчить, наче нікого вдома немає…

— Мовчання не допоможе, синку, двері в мою квартиру можна долонею вибити, а сучасні владні машкари не церемоняться. Йшов би ти, синку, тишком-нишком до Амуру, взяв човен та й майнув на правобережжя. Я дам тобі адресу мисливця, він тебе узбережжя Татарської протоки виведе. Звідти недалечко до Сахаліну…

Єва почав розкачуватися на стільці, того й дивись гепнеться потилицею в батарею опалення. Не вистачало хлопцю витримки, це за спиною Васюти він був героєм, а зараз… зараз прибіг шукати захисту в Івана Павловича, бо була, мабуть, у нього підозра, що Каліста ставленик міліції, що не може людина такого ґатунку піти прислуговувати кримінальному авторитетові.

Вони саме чаювали, коли пролунав дзвоник. Добре що Іван Павлович не зачинив на гачок двері.

— Заходьте, будь ласка, штовхніть двері дужче та заходьте…

Йому на диво, забігла сусідка Ніна Марківна. Давненько не попадалася вона йому на очі, а тутечки ось вона, явилася не запилилася.

—Я на хвильку, можна? — спитала, пильно вдивляючись в незнайомого хлопця.

— Сідай до столу, Марківна, щось давненько ми з тобою не бачилися. Думав з’їхала куди?

— Навіщо ж докучати заклопотаній по вуха людині, — відповіла з не зовсім лагідною усмішкою на лиці. – Оце почула про смерть Петра Семеновича, забігла узнати, чи правда? Якщо так, співчуваю тобі, Йване, і вам… молодий товаришу. Чи не синочком ви Васюті будете?

— Хіба що названий, але названих у Петра Семеновича й без мене вистачало. Так ви вже сідайте, коли господар запрошує. Ми поки що чаєм частуємося. Поминати будемо потім, коли подивимося в лице його смерті. Якщо, звичайно, дозволять…

Іван Павлович подав сусідці стілець, насипав у склянку кави, дві ложечки цукру, потім залив окропом.

— Наскільки пам’ятаю, ви,  Марківно, віддаєте перевагу каві.

— Не забули ще, Іване Павловичу… Ваша шикарна супутниця, як я помітила, теж каву любить, правда, з коньячком…

— Про яку супутницю мова, Ніно Марківно?  

— Про Миргородську, Іване Павловичу, чи, може, вона вашим приватним водієм була?

Каліста й сам не порозумів, який біс почухрав йому за вухом: розреготався так, що ледь склянка з кавою на долівці не опинилася.

— Всілякого було, сусідонько, бо занепав я у думку, що загидила ти мною… до криміналу, бач, примкнув. По десять разів на добу дзвонив — у відповідь тиша, як на кладовищі. А що до Миргородської, ми з нею проблемами безпритульних діточок займалися, вона фахівець у цьому напряму роботи. А я… я пристібні кобилі хвіст… На мою думку, Ніно Марківно, ти повірила що теракт у кав’ярні наших рук діло. Хіба не так, га?

На лиці Ніни Марківни тремтіли блискітки від пробігаючи поза вікном машин, у русявому волоссі, наче роси на траві, майоріли срібляні та золоті цятки світла. Легка усмішка тремтіла на опечених гарячим чаєм вустах.

— Було таке діло… повірила, бо хто ж інакше? Живцем спалити зовсім ще юних красунь. Це був виклик не тільки суспільству, але й богові. Але з часом виникла підозра: щось тут не так? Спортсмени учинили в кав’ярні бійку, випробували у кого міцніші кулаки. А в мене на кухні висить поличчя президента Єльцина, пам’ятаєте оте, де він кулака народові показує. Обридло мені дивитися на той кулак. Розумієте — кулак, як символ влади! Хто матиме таке озброєння, той і панувати буде. А хто з місцевого криміналу більш за усіх кулаками вихає? Спортсмени, ясно… Отож засумнівалася я…

— Підстава, звісно, —  зітхнув Єва, — але нам від цього не легше. Так я мабуть піду, — зітхнув він, підіймаючись з-за столу. Не буду вам заважати. Мені б оту адресу на правобережжі, Іване Павловичу?

— Ти, Єва, сам знаєш кого я маю на увазі, пам’ятаєш суїцид Кореня…

— Голова містечкової влади? Ви певні що він допоможе?

— Певен, Єва… вони там напівголодні сидять, ось візьми трохи грошей для нього. Скажеш, Каліста передав.

Єва емоційно захитав головою.

— Цього добра у мене поки що вистачає. Так я пішов?..

— Давай обнімемося, парубче. І ось що, одягнися в мою шкірянку, вона досить тепла, а твій строкатий одяг давно декому очі намозолив.

Вивівши Єву до темного провулка, Каліста по-батьківськи обійняв хлопця, і навіть сплакнув у душі. Він був певен, не сама людина вибирає собі життєвих шлях, його підштовхують до цього обставини. Якби не перший термін Васюти, фактично нізащо, невідомо ще куди б скерувала його доля.

Коли Каліста повернувся Ніни Марківни в квартирі вже не було. Він хотів подзвонити до неї, але постоявши трохи біля її дверей, так і не подзвонив.

 

Він вже спав коли подзвонила Миргородська.

—Я внизу, чекаю на тебе. Є термінові справи.

Іван Павлович, чимало здивований, навіть на годинника не зиркнув, наспіх одягнувся, навшпиньки вийшов з квартири, щоб не почула Ніна Марківна, і через двійку хвилин вже витирав зі своєї щоки помаду своєї коханки.

—Без тебе, любий, не засну, хоча… дві доби за кермом, розумієш. Є бажання напитися довсирачки, і кохатися, забувши про все…

 

                    Закінчення в наступному номері