Сон був нівроку. Не сон, а справжня фантасмагорія. Думаю, спровокувала його моя образа на те, як російський уряд поводиться з Україною. Україна, щоб знали, це моя  постійна добросердна болячка, а сни, в чому я досконало певен, провокуються саме отакими болячками. Починався сон з того, що якось, вже у сутінках, ми, себто, я та Марко Горбоніс, сиділи в якійсь дешевій ресторації за кухлем пива. Ми з Марком, років отак з двадцять тому працювали в Хабаровському книжковому видавництві, я редактором, а він постачальником друкарських матеріалів. Коли почалася перебудова, Марко надовго щез, потім отримав якимось чином у приватну власність чималий завод по переробку риби, а надалі вже продав той завод і знову надовго зник. Як казали гумористи того часу – розчинився у вирії кримінальної перебудови. Була чутка, в Америці придбав собі чималий маєток, обслуговували котрий його молоді секретарки з рибопереробного. Бо у відпустку до Америки Марко відбував щороку, і кожного разу зі своєю новою секретаркою, а повертаючись, винаймав другу. А в моєму казковому сні, він, бачте, раптово з’явився. Не знаю вже хто кого запросив до ресторація, мабуть таки я його, бо, Марко, хоча й єврей, але до копійчаної забігаловки мене не запрошував би. Такий жест міг зробити тільки я, на сей час копійчаний пенсіонер.

Отож сидимо ми за кухлем пива, здуваємо жовту піняву з наповнених елем келихів, і розмовляємо далеко не про друкарські справи. Розмова точиться про вчених, які, буцімто, придумали для людини крила, та не можуть знайти дурнів, котрі погодилися б випробовувати оті крила в польоті. Здається, саме я запропонував Маркові ризикнути, пролетіти триста кілометрів, покружляти в повітрі над містом. Саме таку умову викладали винахідники, їм, бачте, треба було досліджувати як ми будемо поводитися в повітрі. А головне, що то було не тільки дослідження, але й змагання двох літунів: хто першим долетить та приземлиться у невеличке, намальоване фарбою на асфальті, коло. Начебто ми не крила випробовуємо, а парашути.

Отож і кажу я Маркові:

– Чи не ризикнути нам з отими крилами, га? Якщо й гепнемося з неба, героями в пам’яті людей залишимося. Років нам вже до біса, чому б не ризикнути. Телефон вчених я запам’ятав, може подзвонимо, га?

– Дзвони, коли запам’ятав, хоча б подивимося що там за винахідники такі. Крила приміряємо, помахаємо трохи, щоб так собі, метрів зо два піднятися над землею. З двох метрів, якщо й гепнемося, – шкоди собі не зробимо…

Витяг я з кишені стільниковий, набрав по пам’яті номер винахідників. Коли хтось там агакнув, я спитав:

– Чи не ви собі шукаєте сміливців політати на зроблених вами крилах?

У відповідь пролунало:

– Якщо є таке бажання, будь ласка, приходьте, – і називає адресу. Зовсім це недалечко від облюбованої нами ресторації.

– Добре, – відповідаю, – зараз будемо, посприяємо загальному прогресу.

Вскочив я на ноги, навіть пива не став допивати. Марко, правда, допив таки, не пропадати ж напою…

Прийшли ми по названій адресі. Невеличкий такий будиночок з обідраним тиньком і невеличким майданчиком, на асфальтовій долівці котрого намальовано два різнокольорових кола, наче два шматка зігнутої в кружала веселки.

– А ось, мабуть, і наші ікари, – винісся нам назустріч невеличкий чоловічок, лисий, з побитою сивиною борідкою. – Заходьте пане-товариші, заходьте, – щебетав він, у радісному захваті потираючи долоні. – Раніш за все, вам треба ознайомитися з картою міста, на котрій ми накреслили напрям польоту. Хмарочосів у нашому місті поки що кіт наплакав, але над тими що є, вам продрейфувати таки доведеться. Десь належить шугонути вгору, десь планувати ледь не торкаючись верхівок паркових дерев та атракціонів. Наглядати за вашим польотом будуть наші працівники по всіх закутках міста. 

–А на склянку кави приземлитися нам буде дозволено? – поцікавився Марко Горбоніс.

–Так-так, звичайно, це передбачено. Двічі ви будете відмічатися безпосередньо у наших співробітниць. Вони провірятимуть вас на кров’яний тиск, якщо побажаєте, буде вам чарочка з вінцем або горілкою. Але перепочинок не більш десяти хвилин.

Мені відразу сподобалася розроблена вченими програма, але Марко незадоволено морщив лоба.

– За десять хвилин ми крила не відстібнемо, пане вчений. Щоб пити каву треба буде визволити від крил руки…

– Руки у вас будуть вільними, – заспокоїв Марка вчений. – Крилами будуть керувати саме ваша енергетика і думка, звичайно. Так що руками володійте як вам збагнеться. Можете навіть на качок полювати в повітрі.

Вчений реготнув від задоволення. А Марко нарешті заспокоївся. Вільні руки це вже щось та значить. Вільними руками можна навіть молоду красуню підхопити з землі та умикнути у свій маєток в Америці.

Горбоніс, звичайно, бабій ще той, але поки він буде розважатися з молодими жінками, я матиму можливість першим досягти фінішу. Себто стати переможцем у цьому змаганні. А переможця вітатимуть, якщо не президент, то голова уряду неодмінно. Все ж таки крила для народу. Ні газу тобі не треба, ні палива – підтримана думкою статева енергетика! В такому разі треба буде умикнути взірець устаткування задля України, може воно допоможе розв'язати газову проблему.

Думки, щоб ви знали, про що б вони не виникали в моєму мозку, урешті-решт завжди поверталися до Україні. У Марка ж, звичайно, до Америки, отож він і поцікавився:

–А скажіть, пане, будь ласка, чи вистачить моєї енергетики щоб облетіти земну кулю?

Вчений загадково всміхнувся.

– Звичайно вистачить, але думати про втечу не раджу. Ми окреслили ваш маршрут кордонами міста, передбачаючи що у кожного з вас може з’явитися  бажання спланерувати стрімголов, скажемо, до Японії. За наші крила ви отримаєте чималу винагороду. Так що кордони перетинати не раджу, який сенс закінчити своє життя вогняним сполохом у повітрі…

Марко аж лицем зблід, мабуть таки була у нього думка дати драпака з Росії на свій американський маєток.

Місто ми з Марком знали добре, так що маршрут вивчили за якихось півгодини. Вчений запросив нас до виробничого цеху, де нам начепили щось схоже на горобині крильця, такі малесенькі, що я розреготався.

– Ви що, панове, жартуєте, щоб оці коцюпердки та піднесли нас у повітря!?.

– Піднімуть, не переживайте. Але випробовувати будемо на вулиці, бо з–за своєї дурної думки ви можете добре таки гепнутися потилицею об стелю. З крилами треба поводитися бережно, наче вперше з молодою дружиною. Але пішли на площу, ставайте кожен у своє коло. З якого стартуєте в те і сідати будете.

Ми з Марком вийшли, скептично посміхаючись. Я був певен що нас покликали розіграти якийсь жарт, бо народу на площі було вже стільки, що оком не охопити.

– Кермо – ваша думка, запам’ятайте, – напучував нас вчений. – Швидкість, гальма, все-все робиться за вашою думкую. А тепер ставайте в кола і подумки кажіть: легенько злітаймо, або возносимося до раю?..

Він таки був великим жартівником, наш вчений. Я промовив пошепки «легенько злітаймо», а Марко гаркнув «летимо». Отож і випередив мене відразу на відстань, в котрій він бачився мені невеличким горобчиком. А я собі піднявся в повітря, як ангел на крильцях, помахав натовпу руками і полегеньку почав підстьобувати себе думкою, краєм ока стежачи як ходить шкереберть під хмарами мій друзяка Марко.

Почуття, скажу вам, невимовні. Я навіть заплакав від захвату. У вві сні, розумієте! Плакав у вві сні, бо коли прокинувся вся подушка була мокрою. А Марко горлопанив у небі, наче його ґедзі обкушували. Хвилин з двадцять ми насолоджувалися пташиним життям у повітрі, поки не втямили, що нам треба нарешті ставати на розроблений вченими маршрут.

– Бісові діти оці наші вчені, – спланувавши до мене, промуркотів Марко. – Здається мені, що на оцих крилах скінчиться все наше людське суспільство. Працювати ніхто не буде, зранку до вечора будуть гарцювати у повітрі, навіть спатимуть під хмарами.

–І полюватимуть один на одного, хочеш сказати, – пожартував я. – Їстоньки-то закортить…

– Летимо передусім узбережжям Амуру, – мовить мені Марко, –  там зараз стільки роздягнених жінок у воді бовтається. Умикнемо по одній на острови, як ся думаєш, га?

Він сказав це жартома, не втямивши, що таким чином дав команду крилам. Не встигли ми оком блимнути як опинилися над узбережжям. Ото вже гомону поміж дівчаток та парубків було. Кожна силкувалася схопитися за наші простягнуті до них руки. Хіба не смак – політати з ангелами? Спокуса була – я вам скажу, але ж ми не підлітки які. Нам треба виконувати завдання вчених. Схопив я одну жіночку за руки, потягнув до себе, поцілував у мокре жовте волосся, та й жбурнув у воду…

Нарешті таки полетіли ми по вказаному нам маршруту. Спочатку над парком, потім стрімчаком перемайнули через двадцятиповерховий будинок, позмагалися з найшвидшими машинами, залишаючи їх іззаду геть осоромленими. Планувати низько над містом було не дуже приємно. Повітря тхнуло чимось дуже гидотним, отож і пролітали ми стрімголов над вулицями і повільно планували, підіймаючись у небо.

Першу нашу зупинку було заплановано у кав’ярні на розі вулиць Леніна та Ленінградської. Нас щиро привітали дві красуні, нарівно фарблені під блондинок, дозволили нашвидку зробити по ковтку кави і досить таки нахабно випроводили геть.

– На вас вже прем’єр чекає, а ви бавитесь з місцевими повіями, – роздратовано вигукнула одна і я порозумів, що зробив велику помилку, слідкуючи за Марком узбережжям Амуру. Нам треба було негайно керувати на цю нашу першу зупинку, тоді б дівчата поставилися до нас якнайкраще. Як я порозумів, дівчата стежили за нами по системі ГЛОНАС, і напевне бачили як я  цілував вихоплену з води красуню. Але біс з ними, з дівчатами, нам треба було якнайшвидше керувати до фінішу. До нього залишалося кілометрів отак п'ятнадцять, але планування над дротами високої напруги, як казав вчений, вимагає від нас  особливої уваги. Як зреагує устаткування крил на електричні імпульси, вченим поки що невідомо. Так що летіти треба обережно, особливо у закритому простору проміж будинків де влаштована високовольтна щогла. Саме над цією крицевою конструкцією і спалахнуло одне з крилець Марка. Це було так несподівано, що я на хвильку розгубився, не знаючи що робити. Марко від жаху знепритомнів, стрімголов рухаючись униз. Але я таки спромігся схопити його в оберемки, зірвав з нього охоплені полум’ям тепер вже обидва крильця, сів на дах  найближчого будинку, а звідти вже дав наказ своїм крильцям нести нас у начертаному вченими напрямку.

Марко все ще не приходив до свідомості, хоча іноді лупав на мене своїм карім оком. У мене виникла думка, що він тільки удає себе нестямним, а сам тримається думки, що саме таким чином він може стати переможцем, бо мені доведеться таки спочатку посадити його, а потім вже сісти в своє коло. Таким чином, хоча б на хвильку, але першим до фінішу добереться Марко. Од же, чортова дитина, думаю я собі, опускаючи друзяку на місце його фінішу. До свого кола вже не поспішав, яка розбіжність – на хвильку запізнився, чи на дві, все одне першим до фінішу прийшов Марко. Треба сказати, що до тями він прийшов відразу як його ноги торкнулися землі. Сам прем’єр у цей час літав над площею, посилаючи натовпу повітряні поцілунки. А коли сів, першим, звичайно підійшов до Марка. Обійняв його, почепив йому на груди якусь блискучу нагороду, а вже потім скерував до мене.

– За проявлену ретельність, за шляхетний вчинок проси, що побажаєш, – каже він мені, а я візьми та й скажи, перше, що спало на думку.

– Зробить, пане прем’єр, газ для України як можна дешевше, бо там мої сестри та їхні дітки живуть. Зробіть, будь ласка, ото вже буде мені справжній подарунок…

Прем’єр аж зблід від несподіванки. Думав, мабуть, що я забажаю яхту там, чи якусь надзвичайну машину, а тут нате вам… газу для України…

Що було далі, соромно казати. Мене схопили під лікті два хлопця у машкарах і негайно потягли до лікарні, зробити ін’єкцію на безпам'яття. Начебто я й не літав, а замість мене випробування проводили Марко з головою державного уряду. І, звичайно, голову признали переможцем. Це повідомлення негайно облетіло всі телевізійні канали світу. Путін метеликом пирхає у повітрі, він тримає в руках  нестямного Марка, сідає в коло переможця, приймає квіти від місцевих вродливиць.

Не подумайте тільки, шановні друзі, що таким чином мене дуже скривдили. Образи на вчених, або на Марка, навіть, на прем’єра я не тримаю. Не дали дешевого газу Україні і біс з ними. Я теж не ликом шитий. Я оту штучку-дрючку, яка слухає та виконує всі накази літунів, вихопив з її потаємного гніздечка на грудях у Марка і сховав, коли на хвильку присів перепочити на покриття п’ятиповерхового будинку. В яке б безпам’ятство мене не заштовхали лікарі своєю дурною ін’єкцією, я обов’язково знайду та передам фахівцям України мозок отого дивовижного двигуна. Певен що Україна першою стане на крила, а що до мене, я навіть не назву себе. Слава мені не потрібна, мені б тільки знати що в Україні все гаразд, що палива їй вистачає, а головне – літають мої земляки під свої українські пісні, і розмовляють поміж собою рідною українською мовою. А що до Марка, правду люди кажуть: де хохол пройшов там єврею робити нічого. В Америці на його державну нагороду ніхто не звернув уваги, а я зовсім вже було поліз на дах п’ятиповерхового будинку за дивовижним двигуном для України, але дружина, бачте, у мене росіянка, розумієте! Розбурхала мене, не дозволила хоча б у вві сні зробити щось корисне для своєї любимої держави.

Прокинувся я, чого тобі треба? – питаю, а вона мені щиглика в лоба.

– Ти до якої такої неньки волав всю ніч? Плигав, ледь з ліжка мене не зштовхнув?

Отямився я після сну, дивлюся – подушка на долівці лежить, рядно роздерте на шмаття, у повітрі над ліжком біле пір’ячко від подушки літає…

Отакі сни краще не бачити. А що дружина дочасно розбурхала мене, воно звісно ж – росіянка! Не могла вона навіть у вві сні дозволити щоб я щось добре зробив для своєї неньки України. Хоча сам винахідник крилець розмовляв зі мною та Марком з дуже помітним українським наголосом. Доконче – українець. Так що є ще надія, що крильця в Україну попадуть таки… Якщо, правда, дружина у винахідника крилець не росіянка…