***

Жадане не збулося,

Та й біс би з ним,

Якби не клала осінь

Жовтий килим.

 

Якби на росній стежці

Моєї ходи

Раптово не устежив

Чужі сліди.

 

Отож стою, не знаючи

Чи далі йти,

Чи, слід чужий минаючи,

Зійти ходи?

 

А осінь хутко трудиться,

Плете килим,

І якщо щось не збудеться.

То й біс вже з ним.

 

***

Якщо усміхнуся, побачивши гасла

Народного фронту, по пиці не бийте,

Бо скільки б під гаслами людей не пасли,

З покірного стада народу не вийти.

 

Сміюся, бо бачу якої облуди

Під владними гаслами сієте всюди,

Вам треба посаду свою зберегти,

Щоб мита з народу побільше згребти.

 

Єдина Росія, якщо я не згоден

До лав президента покірно пристати,

З посади мене поженуть ляльководи,

Новітнього віку безглузді примати.

 

 То богом лякають, то гаслами жаху,

Зганяючи молодь в спортивну ватагу,

Щоб бігали, плигали, бились, як звірі,

Вертілись бодай в президентському вирі.

 

Щоб діти розумних книжок не читали,

Жене телебачення чорні навали.

До телеекранів приковані люди,

Живими згнивають в словесній облуді.

 

Сучасна Росія, вервечки моторів

Безмежним потоком доба за добою

Повзуть і повзуть… Мостить шлях, або оре

Робочий з Китаю, Росії ж на горе.

 

– На кого працюєте? – хлопців питаю.

– На себе! – сміються, – тому, хто працює,

Належить планета од краю до краю,

Бо в ній наша кров і натхнення вирує.

 

Так гинуть імперії, гинуть народи,

Гниють за кермом під музики химерні

Сини зварників, сталеварів, – не в моді

Сьогодні робота, усе нам до фені.

 

Аби тільки мита собі нахапати,

У рота засунути, в гузно напхати.

Обдурити брата, забити, зламати,

Спотворити жінку, дівча зґвалтувати.

 

Так невже сьогодні і я отакий –

Служака шлунку, полювач насолоди,

Невже з головою пірнаю в книжки

Заради дурної сучасної моди?

 

***

Схопив нірвани сірий недоука,

Закривши очі, посідає трон,

А обіч недоуки, склавши руки,

По цвинтарях рахують гайворон.

 

А горобці, що скльовують до крихти

Об'їдки тих, що солодко їдять,

Про рідну владу, про її наслідки,

Про майбуття держави гомонять.

 

Що Русь прямує у молочні ріки

По клейких киселевих берегах,

Хто тільки нам у вуха не кувікав,

Та птах, він, бачте, і в Росії птах.

 

На смітники женуть нас, в безробіття

Заштовхують, не бачачи того

Як гайворони визирають з віття:

Чекають – очі випити з кого?

 

Росія, Русь, ти не моя держава,

До тебе серцем я не прикипів,

Не вабить мене дута твоя слава,

Яка спливає слізьми стариків.

 

Убозтво думки і убозтво духа.

Раби доби, у котрій живемо.

Не бачать очі, і не чують вуха

Як вирва нас затягує в ярмо.

 

 

Зустрічі на смітнику

 

– Чого тобі, – питаю, – треба?

У дівчини, вона мовчить,

Понуро дивлячись у небо,

В його неорану блакить.

 

– Чого, – питаю у хлопчини,

– Ти забажав би від життя?

Він криє матом безпричинно

Мене і все наше буття.

 

До жінки в подраній спідниці

Звертаюся, вона дуднить:

– Заїхати хочу по пиці

Тому, хто душу вередить!

 

Бурлаці, років так під сорок,

Кажу: – Отак життя мине?

А він нічого не говорить,

Втікає, біс не дожене.

 

Від криміналу втік, звичайно

Такі живуть по смітниках…

До стариків на склянку чаю

Керую з стільником в руках.

 

– Дозвольте сфотографувати,

Яке не є, а все ж життя?..

Мене запрошують сідати,

Картуз поклавши на сміття.

 

Розмова точиться за чаєм:

Де хто навчався, працював,

Про інциденти надзвичайні,

Про діточок, що бог забрав.

 

Минуле слізьми очі точить,

Від смітника гидотно тхне.

Званням пишаючись робочим

Ми всі тут – згарище одне.

 

Всі гроші, що були в кишенях,

Віддав я щирим старикам,

Таким розумним і душевним,

Яким, звичайно, не був сам.

 

Яких не знайдете ні в Раді

Державній, ні в самім Кремлі, –

Залишки людяної Правди,

Що завдяки державним вадам,

Невдовзі щезнуть на Землі.

 

 

***

Налітала непогода, суму навівала.

На палку дівочу вроду чорна тінь лягала.

Напувала слізьми очі, дивні очі сині,

У сучасній Україні, незалежній нині.

 

Проклинала дівчинонька час коли від мами

Поїхала до Росії, вгодила за брами.

Зґвалтували дівчиноньку, зробили повією,

Відібрали у дитини на щастя надію.

 

Повернули в Україну жалюгідну, вбогу.

Наказала мати сину збиратись в дорогу,

Страшну помсту учинити хижим московітам,

За наругу над сестрою знайти та убити.

 

До Москви доїхав вдало парубок завзятий,

Знайшов хижих москаликів, як веліла мати,

Мав нагоду повбивати, та не зміг підняти

На живу людину руку, не навчивсь вбивати.

 

Пішов до прокуратури, вірив – покарають,

Ненажерливих тих хлопців, що душі не мають.

Обізвали терористом, наділи наручні:

– Не навчивсь людей вбивати, в таборі научать…

 

Єдина Росія

 

Коли я перестаю світитися –

Світ сутеніє,

Листя тополі вже в червні жовтіє,

Осипаючись на землю порохнявою,

Розтікається пастельною лавою.

 

Дитина питає: чому ви, дядечко, такі смутні?

Що ображає вас,

Невже наш політичний галас,

Так ми ж іще діти.

Сміх, як потребу світитися,

Дарує нам сонце.

Від сонця куди нам дітися?

 

Я не знаю що відповісти дитині.

Порохняву тополі

Дитина сприймає за сонячне сяйво,

Таке духовите, пастельне,

Яким воно було

У сталінські роки мого золотого дитинства.

 

 

***

Взірцевий небосхил над морем,

Взірцеві гори і взірцеве горе,

Взірцеве щастя жити на землі

У сяйві сонця і в нічній імлі.

 

Живуть взірцеві люди обіч мене,

Взірцеві квіти і взірцеві клени

По містечкових вулицях-взірцях,

Взірцевий шлях за містом, наче цвях,

Такий блискучий, різнокольоровий,

Зміюкою повзе, взірцеві зови

По вухах б’ють…  пишатись не дають

Взірцями неба і землі… волають,

Збиваються у купи, загибають,

Як ота тиша,

Кращій за взірець

Бальзам для поневолених сердець.

 

Сучасна Мурка

 

У Владивостоку дівчина нівроку

Скінчив юридичний факультет,

В добу перебудови взяла до основи

Не втрачати свій авторитет.

Та в прокуратурі вистачило дурі

Влізти в заборонені діла,

Замість авторитету, за настирність вперту,

Терміну в тюрягу здобула.

 

Мурка, просте намистечко,

Мурка, моя юристочко.

Мурко, ти, дівко, вченою була,

Якого ж біса ти на нари загула?

 

Щоб там не казали, щоб не говорили

Урядовці про нове життя,

Русь заполонили церкви та могили,

Чи ж вони народу до пуття!

Злодій сів при владі, наче на параді,

Нахапавши мита, ловить гав.

Сувоєм законів, хижих забобонів

Він твої вуста запакував.

 

Мурко, життя не бачила,

Мурко, чогось та значила.

Мурко в роботі чесною була,

За чесність, дівчинко, на нари й загула?

 

Вчилась на юриста в Університеті

В неньчиних намистах та штанях,

Мріяла про чисте небо на планеті,

Про людей шляхетних на містах.

Ти сидиш на нарах, бліда, як примара,

В мріях виколисуючи мсту,

Якби знайти ката, щоб не заблукати

В урядовім нетрянім лісу.

 

Мурко, шляхетна дівчинко,

Мурко, вродливе лічико,

Мурко, кого клянеш ти по ночах,

Сльозою відчаю та гніву на очах?

 

Сяє росним бростям золоте волосся,

Є такий шпаркий дільничний мент.

З-за шпаркого хлопця з золотим волоссям

Гепнув, Мурко, твій авторитет.

Носить до в’язниці мед та паляниці,

Про нову Росію гомонить,

Сяє росним бростям золоте волосся,

Жаль що не від сорому смердить.

 

Мурко, моя ти Мурочко,

Мурко, шляхетна дурочко,

Мурко, невже й тепер ти не збагнеш

В якій державі, моя Мурко, ти живеш.

 

***

По дуже нагальній справі

Я ранком прийшов до тебе,

Але забув, чи справді

Справа якась була?

Лупаючи очима,

Сів за стіл проти сонця,

Ми випили з сонцем до донця

По склянці сухого вина.

Ти питала про справи,

Про діточок, про дружину.

У відповідь я плечима

Смикав, та все гадав,

Що за негайна справа

Мене привела до тебе

В тихий червневий ранок:

Невже – ловити гав?

 

В склянці з вином червоним

Червневе сміється сонце,

Смішно йому , – сивий забудько

До жіночки приблукав.

Цідить вино червоне

Через зчеплені зуби,

Випив склянку до донця –

У притугу занепав.

 

А ти реготала: – Боже,

Який ти смішний сьогодні,

Може іще по склянці,

Для гідності хильнемо!

В склянці з вином червоним

Червоне сміялося сонце,

І як же воно реготало

Над тим, за кого п’ємо.

 

***

Ми не тутешні, ми прийдешні,

З неба щирого шкіру здерши,

Деремо оксамит Землі,

Бо не можемо жити по іншому,

Віддаємо молитви Всевишньому,

А по суті – потвори злі.

Болить серце, та що я зроблю,

Тільки душу свою озлоблю

На сучасність дурну оцю,

Бо не бачу вже обіч себе

До високих навчань потреби,

Ні поетові, ні митцю.

 

***

Осточортіло під мухою

Жити: горе – не біда.

Краще Путіна послухаємо,

Кажуть, він, як тамада,

 

На російськім телебаченні

Відкриває свій канал,

Щоб почули та побачили, –

Як він кризу подолав.

 

Він завзято буде гавкати

На собак, а на котів

Так занявкає, що плакати

Стане той, хто не хотів.

 

Тож забудьмо про горілку,

Слухаймо натхненний спів,

Бо великою помилкою

Буде день, якщо вказівки

Про народний фронт великий

Ти ще не порозумів.

 

***

Відпочинь моє серце, ти вперше

Нагадало про себе, до звершень

Я завзято хапавсь повсякчас,

У безвихідні бійки втручавсь.

Сперечавсь з охоронцями влади,

Свою думку обстоював, правди

В суперечках непевних навчавсь.

 

Чи вже спокою так закортіло,

Чи втомилося дуже, скажи?

Від пекельного болю зомліло

Моє тіло, оце вже не діло –

Надівати мене на ножі.

 

За буле вибачатись не буду,

Я ніколи себе не щадив,

Повсякчас уникав лікарів,

Не боявся ні божого суду,

Ні місцевих облудних судів.

 

А як стукнуло сімдесят два,

Ти під вдих мене гепнуло вдало.

Стільки років життя набувало,

Не на смерть натякаєш бува?

Чи обридли буденні дива,

Чи на нові надію придбало?

 

Але я ще не все перерішив,

Не про все написав, що хотів.

Відпочинемо трохи під спів

Яворів, почитаємо вірші,

Не сучасні облудні. – колишні,

Коли ми шаленіли від снів

Про мандрівки до інших світів,

У родиннім кублі, на горищі

Під натхненні говірки батьків.