За ширмою революції
*** Диктатори, диктатори, диктатори – погоничі великі: „Цоб-цабе”. Г.Чубай
Випустіть на сцену, досить тиші, геть завісу, правди хочуть всі. Не диктатори. Ти чуєш! Чуєш, Грицю! Скурвилась еліта, та не всі.
Не в упряжках, осідлали крісла. Кабінетні в’язні – то пусте. За дверима, чуєш, Грицю, - вічність. Україна, Грицю, ще живе...
*** Нація, опльована, забута... Обрані... Чи кинуті на глум. Не нащадки Цезаря чи Брута, в’язні переляканих задум.
Ніч залазить в двері чи під’їзди, сонний спокій гладить з-під повік. Нація, чи кинуті у відчай на короткий невагомий вік.
Спокою... Даруйте трохи тиші. Без роздумування, знову за старе. Над юрбою прапори колишуть. Революції віджили вже своє. Істини... Чи правди... Хоч би трішки. Людяності? Хамство через край. Так не можна... Гляньте хоч в під’їзди у свідомо людський антирай.
Націє!.. Країно!.. Люди!.. Гроші – Найсвятіший ідол – херувим. Хоч на мить відкрийте свої очі на той світ оманливих новин.
Дайте сонця... Радості... Тумани в прохолоді журавлиних зграй. Здрастуйте, одвічні людські рани. Молодосте, радосте, прощай...
*** Коридори вічності і печалі, Замкнутий простір слова. Коли слово кинуте недбало – Поволі у безвість відходить мова.
Інваліди словесності і здорового глузду, Вербально безсилий народ. Ви знаєте як в тих коридорах вузько... А хтось просто курить цигарку „Bond”.
Криза слова і безсловесної політики, Криза нервів і червоних дат, Криза сорому і криза вічності, Криза нації... Напевно, так.
Всі сатирики, критики, опозиція, Жодного натяку на конструктивний глузд, Жодної гордості, коли націю називають бидлом... Душа болить за мій український люд.
*** Лікарняні палати бентежать своїм білим маренням. Білі халати ледь-ледь розтривожують тишу. Та кожна хвилина не буде для мене останньою і словом останнім на титрах життя не залишусь.
Режисери... Сценарії... Актори... Клоуни... Масовка... Актриси... На бенкеті життя на підлозі розсипаний бісер. Але тексти і репліки хтось за нікчемні гроші напише. Життям управляє новомодне слово „продюсер”.
Зона... Грати... Співрозмовники у смугастих шортах, двоповерхові ліжка і життя „по-понятіям”. В цьому ніхто не винен – така насьогодні мода. В кумирах – братва – безучасна нова генерація.
Вибачте, що не бачите рими в моїй дивакуватій поезії, за рожевими окулярами взагалі видно небагато. Але я віртуально (лиш для рими) стою на порозі мерії і ледь стримую пальці, щоб в носі не колупатись.
Не втікаю від участі у буднях чужої революції, може трохи мовчу, просто, щоб не сказати правди – перебуваю в опозиції до влади і опозиції. Не вірю нікому, мабуть, тому буду здоровим завтра.
Люди сидять у барах і кафетеріях, на жовті ліхтарі повільно кружляє сніг. Ще з дитинства пригадую, що вічна лише матерія. А ви чули, на Марсі жив хтось. Але все відживає свій вік.
Чи не легше діждатись, коли вимруть останні ознаки грипу, гангрени, опухолі еволюційним шляхом кануть в безвість?.. Але, певно, що й ми – тільки ті, хто тривожить тишу, прикриваючи страх нерозвинутим почуттям „честі”.
Лікарняні палати, кіностудії, зони, Мойсей на колінах, неправильний діагноз – перший крок до смерті. Не в білих халатах хоронителі недуг моєї країни, а, на жаль, у тім вимерлім нерозвинутім почутті честі.
*** Хто це? Фантоми? Привиди? Безтілесні жертви сьогодення... Діти вокзалів... Здаються дивними N-поверхові приватні кремлі.
*** В країні дефіцит інтелектуальних ін’єкцій, надлишок нахабства і вседоступних шльондр. тають популярними лікарняні центри, і фрази на кшталт: „Будь добр”.
*** З старих могил лунає грізний шепіт: Продали Україну за воли”. Не чую… Діду... Голос... Де ти? За все, що не сказав мене прости.
Матусю... Сльози лиєш на коліна... Запухлі очі ... Виродки сини. Куди не глянеш, - всюди Україна за гратами... Без волі... Без вини.
Простіть мене, загублені могили, - В історії незнані імена. Ви знаєте, а Україна жила... Хтось це сказав... Це марево... Мана... *** Зона... Україна – зона... Крок вправо, крок вліво – спроба втечі. Автоцитата.
Крок вліво, крок вправо – спроба втечі. Крок вправо, крок вліво – куля в плечі. Самоцитата – зухвалий злочин. Себелюбство – це не злочин, - гріх.
Люди розкрийте очі... Зверху лунає сміх. - Добрий ранок. Наскільки добрий? Вибір без вибору – цікаве твердження. І лачуть люди навколо Горлівки...
Позашлюбна дитина Лаврентія Берії... Ми всі винні, - Хрест на демократії. Ми всі смертні, коли за ґратами. Сотні тисяч не спинять ґрати. Словом і кров’ю, - Нас не здолати!!!
*** Гіркий, Присмак свободи гіркий. Волю за гроші, ґрати і воші. День, - чи віриш, - святий.
Клітка, тюрма, волі нема, як бути далі? Іти по спіралі, іншого шляху нема. Дощ – це що? Це сльози свободи, люди невільні, коли йдуть грози.
Воля чи сваволя, візуально різниці мало. Але тільки за межами болю відчуваєш – волі немає.
Боремось, граємо, перемоги, поразки, любимо, вмираємо за ґратами... Казка...
Цікава забавка, - Чули? Люди–кеглі, навіть в мирних боях бувають полеглі.
Нова послуга, - дорога смерті. В рай з почестями, але без честі.
Крок за крок, слово за слово. А ви знаєте, бог розмовляє на рідній мові.
Рідне – чуже, Чуже – своє, Парадокс. Невже? Моє – не моє.
А за ґратами воля в смугастих штанах. Спокій за спокій, Біль за страх.
Небо – сіре, Очі – сині, Вже не вірю як дитина.
*** Свобода – найвища цінність, Яку не купиш за гроші. Програвати треба гідно... Не паплюжте цю осінь.
Проза – найкраща поезія, Поезія – вибух болю. Співчуваю сучасним „геніям” за невміння бути собою.
Встати, суд іде! Вибачте, ви можете посидіти. Посміхаюсь, коли бачу день, Як в рекламі: „найкраще – дітям”.
*** Територія правди, Мільйонів не судять. Разом назавжди чесні люди.
Вічна країна, свобода – буде. Я без квітів, шкода. Вибачте, люди.
Кожен крок – вперед, В кожне слово вірю. Україна – мрія, якою хворію.
....................................
Та не всім треба правди. Вибачте, люди. Тиша... Спокій... Продовження буде.
|
№ 20 >