Ми  пропонуємо  вам  слова  пісні,  почувши  яку,  хоча  б  один  раз,  важко  залишитись  байдужим.  На  жаль  нот  її  зараз  у  нас  немає,  та  мелодію  можна  запам’ятати  з  радіопередач,  а  слова  -  слова  її  з  самісінької  нашої  душі,  зболеної,  зацькованої,  таврованої  і  нескореної. 

Отже  -  Віктор  БАРАНОВ.

 

УКРАЇНЦІ    МОЇ

 

Я  запитую  в  себе,

Питаю  у  вас,  у  людей,

Я  питаю  в  книжок,

Роззираюсь  на  кожній  сторінці:

Де  той  рік,  де  той  місяць,

Той  проклятий  тиждень  і  день,

Коли  ми  перестали  гордитись,

Що  ми  -  українці  ?

І  що  є  в  нас  душа,

Повна  власних  чеснот і  щедрот,

І  що  є  у  нас  дума,

Яка  ще  од  Байди  нам  в’ється,

І  що  ми  на  Вкраїні

Таки  український  народ,

А  не  просто  юрба,

Що  у  звітах населенням зветься.

І  що  хміль  наш  в  піснях,

А  не  у  барилах  вина.

І  що  щедрість  у  серці  -

А    не  в  магазинних  вітринах,

І  що  є  у  нас  мова,

І  що  українська  вона,

Без  якої  наш  край  -

Територія,  а  не  країна.

Я  до  себе  кажу

І  до  кожного  з  вас:  “Говори!”

Говорімо  усі,  хоч  ми

Й  добре  навчились  мовчати.

Запитаймо  у  себе

Відколи,  з  якої  пори

Почали    українці

Себе  у  собі  забувати  ?

Запитаймо  себе,

Чи  списати  усе  на  буття,

Котре  нашу  свідомість

Узяти  змогло  так  на  Бога,

Що  солодшим  од  меду

Нам  видався  час  забуття

Рідних  слів  і  пісень,

І  джерел,  і  стежок  від  порога.

Українці  мої,  то  вкраїнці

Ми  з  вами  чи  як  ?

Чи  в  моголах  і  вмерти

Судилось  нам  ще  від  Тараса  ?

Чи  в  могили  судилось  забрати

Нам  наш  переляк,

Що  знітив  нашу  гідність

До  рівня  вторинної  раси.

Українці  мої,

Як  гірчать  мені  власні  слова.

Добре  знаю,  що  й  вам

Вони  теж  не  солодкі  гостинці,

Але  мушу  казати,  бо  серце,

Мов  свічка  сплива,

Коли  бачу,  як  щиро

Себе  зневажають  вкраїнці.

І  тоді  в  мене  ниє

Крамоли  осколок  тупий,

Мене  думка  одна  обсідає

І  душить  на  славу:

Ради  кого  Шевченкові

Йти  було  в  Орськи  степи,

Ради  кого  ховати  свій  біль

За  солдатську  халяву  ?

То  хіба  ж  не  впаде,

Не  закотиться  наша  зоря,

І  хіба  не  зотліє  на  тлю

Українство  між  нами,

Коли  навіть  на  згарищі

Долі  й  зорі  Кобзаря

Ми  і  досі  спокійно

Себе  називаєм  хохлами  ?

Українці  мої,  дай  вам,

Боже,  і  щастя,  і  сил.

Можна  жити  й  хохлом,

І  не  згіркне  від  того  хлібина

Тільки  ж  хто  колись  небо

Прихилить  до  ваших  могил,

Як  не  зраджена  вами,

Зневажена  вами  Вкраїна  ?