Мій маленький Палермо

 

Вони ще спали, коли задзеленчав стільниковий Вілени. Жінка підхопилася, підбігла до підвіконня, на якому лежав телефон, схопила, спитала: хто?, а потім здивовано вигукнула:

— Невже ти, Стефане Петровичу? Де тебе чорти носили майже два місяці. До мене? Ні-ні, я не одна, вибачай вже, бо ти моє ставлення до літунів знаєш…

Поклавши телефон, підскочила до ліжка, отягла з коханця покривало і лягла верхи.

Якби Вілену роздягненою побачив хтось із художників, позвав би навколішки, умовляючи стати натурницею. Дуже привабливою була бісова жінка. Дивлячись на неї, Каліста відчував як на його очах закипають сльози.

— Бард наш, Петрович з’явився не запилився. Зник не повідомивши, а тепер напрошується на склянку чаю. Химерна однак людина.

Іван Павлович жував губами її пружисте духмяне вушко.

— Він що, був твоїм коханцем? — спитав, ніби так собі, але гробачок ревності ворухнувся таки в розпаленому коханням серці.

— Трохи був, — збуджено кахикнула Миргородська. — Саме трохи, любий. Нас з ним Васюта у відрядження до Москви якось відправив. Але надрукуватися в Москві не допомогли нам навіть гроші. Як потім з’ясувалося — не тому видавництву Васюта зробив послугу, не йому догодили. Але ти, Йване, не звертай уваги…, на той час тебе на видноколі ще не було, а я, бач,  поки ще жива людина.

Вілена кохала його як ніколи раніше. Мабуть, спогади про кохання з Петровичем розпалили не тільки її уяву, але й тіло.

У Вілени не було звички одягатися в наявні Івана Павловича. По кімнатам бігала роздягнена, опалюючи його своєю справді дивною вродою. Одягалася коли посували на кухню поїсти. В той день вони провалялися в ліжку ледь не до обідньої пори. Про Васюту вже не думали: немає людини — немає питань. Майбутнє не гнітило душу, особливо Вілені, бо була вона служкою двох хазяїв: і в першу чергу кримінального угрупування у побудовах влади. Навіть Васюта знав що се так, але Вілена раз-у-раз відкривала йому очі на все, що робиться у його недругів, а супротивникам, — як відноситься до державного криміналу Петро Семенович. До якогось часу особливого герцю поміж двома структурами не виникало, а саме — поки не ошкірив ікла кримінал спортивний. Хлопці там молоді, завзяті, деякі з вивихнутою психікою, бо пізнали що таке фунт лиха в Чечні. А отутечки у рідному місті на хліб не заробиш, бо всі заклади розхапали за ваучери люди, які не знають що з ними далі робити. Вимираюче місто, — притулок злодіїв та вбивць… Як писав один з поетів: «Спить Комсомольськ великий безробітній…»

Обідали, як завжди, наспіх, бо Вілену вже задовбали дзвониками. Вона квапилася, можливо навіть зустрітися з Петровичем, послухати його нових пісень. Десь таки він пропадав цілих два місяці. Іван Павлович зиркав на коханку, наче в останній раз бачив. Дивувався легкому шемрінню в душі, бо навіть подумки ніколи не поєднував своє майбутнє з цією азартною дівахою. Розумів, що з такою родини не побудуєш: за такими стегнами полюватимуть мисливці поки жінка не вийде в тираж. 

З квартири вийшли разом, але перед виходом з будинку Вілена затримала його.

— Ти тут почекай, поки ми від’їдемо. Не варт щоб нас бачили разом, за тебе турбуюся, любий. Ввечері подзвоню…

Каліста чув як від’їхала машина, але не поцікавився навіть, до якого відомства вона належить. День був теплий, сонячний, але в душі Івана Павловича царював крижаний холод. Місто здавалося йому пустелею, хоча тротуаром напроти будинку іноді посувалися якісь згорблені тіні.

В цей час Ніна Марківна ще працює, але й зустрічатися з нею особливого бажання не було. Бо відчував провину перед сусідкою. Хіба не міг він не поїхати з Віленою, або зовсім не озватися на її дзвоник. Бачив же що дзвонить саме вона. Але заграла таки кров по судинах, забажав солодкого…

По дорозі зайшов у приватний магазин Сомова, котрий в свій час очолював заводську профспілку. Він був певен, що самого господаря не зустріне, бо у нього в місті вже чотири приватних магазини, але зустрів таки…

— Матінко, кого я бачу! — вигукнув Сомів, поспішаючи назустріч з простягнутими для вітання руками. — Яка доля занесла тебе, Павловичу, до бідного підприємця?

Каліста не дужне щоб дуже бажав цієї зустрічі, але руку таки Сомову подав.

— Випити закортіло, оце й забіг, — відповів Іван Павлович, намагаючись поводитися як можна чемніше.

— Випити? Так-так… випити ще й поїсти. Не тільки у тебе є така нагода. Ходімо, Павловичу до мого кабінету, там все знайдеться.

Сомів завжди ставився до Івана Павловича по доброму, раніше Каліста до нього не заходив, бо без гроша в кишені соромно було. Тепер же він мав чим розрахуватися з «бідним» підприємцем. Чекав побачити взірцеві апартаменти, але приміщення, в яке вони ввійшли, мало лише шість квадратів. Магазин розташовувався на першому поверсі будинку, збудованому ще за сталінські часи. Правда, займав магазин дві повноцінні квартири, перебудовані під торгове приміщення. В кабінеті розмістилися стіл, два стільця, та чималий холодильник з телевізором на ньому.

— Останні брехеньки слухати не будемо, сідай, друже, я зараз…

Убогість приміщення викликали в душі Калісто такий же щем, який він відчував, після того, як від’їхала  безвісно з ким Вілена. Містом ходила чутка, що Сомів доларовий міліонер, але в мертвому місти стати міліонером, та ще доларовим!..

Господар був відсутнім не більше п’яти хвилин, але тацю навантажив дай боже! Правда переважно фруктами. Пляшку коньяку та дві чарчини він дістав з холодильника. Наповнив по самі вінця.

— Васюту належить поминати стоячи, — сказав, обережно підіймаючи чарку. — Дивовижною людиною був. Податки з мене брав натуральною продукцією… хоча я платив би і грішми. Що не кажи, а знедоленим людям він таки допомагав. Шкода, шпаркий чолов’яга був…

Каліста теж пив стоячи. Коньяк був не кращого ґатунку, правда, кращим частувалися тільки ті, хто сидів при владі.

— Чим займатися будеш далі, Павлович? — поцікавився Сомів. — Надіюся, Батя тебе без грошей не залишив?

— Все, з чим він мене залишив, я вже людям роздав, — підозрюючи, що саме гроші цікавлять зараз Сомова, збрехав Каліста. — Так що доведеться затягувати паса…

Він помітив як змінилося лице господаря. Першим бажанням його було знову засунути пляшку з коньяком в холодильник, але засоромився, налив ще по чарці. Правда ледь більше половини, щоб не затратне було.

— Ти, Андрію Валентиновичу, наливай вже по вінця, затрати я тобі компенсую. А то ще й яблука умикнеш. — Він витяг з кишені стодоларову асигнацію і поклав на стіл. — Ось на цей папірець й погуляємо, як бувало раніше.

Сомів на хвильку зашарівся, коли доповняв чарки, помітно було як дрижать його пальці.

— Та заспокойся ти, Йване, я звик, що ти більше чарки не п’єш, а папірець цей сховай, на чорний день знадобиться.

— Тобі теж знадобиться. Думаю, що податки, які ти платив Васюті, тепер загребуть інші, державні хабарники. Та й спортивні хлопці вже слину пускають. А ото як же… знищили такого суперника! 

— Ти що, Павловичу, думаєш що Васюту того…

— Не думаю, а певен. Одним рухом зруйнувати таку імперію, на таке спроможна тільки більш могутня імперія… Але давай, друже, на хвильку забудемо про дурне, хильнемо за наше світле минуле?

— Ти, Йване, невиправний песиміст.

—А ти, Андрію, що… віриш у світле майбутнє розчавленої чоботом Сема Росії? Я не вірю. Демократія і Росія — поняття несумісні. Чи не бачиш, що зробили з державою демократи за якихось вісім років при владі?

— Бачу, але ж треба у щось вірити.

—В такому разі краще повірити в попові побрехеньки.

— Попам теж треба якось жити.

—Я так і думав. Попам треба жити, бо вони ж божі наймити. Спроваджують зайвих людей на кладовища.

—А ти що… так атеїстом і залишився, не віриш, що Бог існує?

— Якщо він і існує, мені від цього ні парко, ні холодно. Поважати мені його немає за що, бо не сліпий, бачу на яку приватну потребу влада будує церкви. Церкви — ярмо на шиї людей, які працюють... А газ і нафта — їх кількість не безмежна.

Ставлячи на стіл другу пляшку коньяку, Сомів, наче ненароком прикрив тацею стодоларову купюру, і тепер вже твердою рукою наповнював коньяком чарки. Але Іван Павлович знав таки міру…

— Дякую за теплу співрозмову, — сказав він, осушивши п’яту чарку. — Приємно іноді зустрітися з минулим. Якщо випаде нагода, або бажання, забігай… 

Він першим подав Сомову руку, міцно потис його долоню, і мовчки вийшов з кабінету, а далі вже й з магазину.

Посувався додому, гадаючи чи подзвонить йому сьогодні Вілена? Чи позве його у своє на диво духмяне кубло?

 

— Не спи, Йване, що вночі робитимеш?

Каліста аж підскочив від несподіванки, йому вчувся голос дружини, яка останнім часом навіть на листи не відповідала. Сів на ліжку, продер очі.

— Ніно, як ти сюди попала?

— Так з відкритими ж дверима спав, я вже думала злодії якісь в квартирі побували. Ризикуєш, любий. Воно скільки людей по своїх кутах ріжуть.

— Вчуся -не навчуся існувати в сучасному загалі. Нібито на гачок закрився, а, бач, це після чарки, якою друзяка Сомів причащав.

— Якщо будеш їсти, ходімо, я сьогодні плов зі шкварками приготувала.

Сонячний зайчик на вустах Ніни Марківни не тільки зігрівав душу, але й викликав щемлячий біль: не треба таки йому було занепадати в обійми Вілени. Бо навіть засинав з думкою про неї. Але ж саме зрада дружини зробила його бабієм. Спочатку Ніна Марківна, потім Миргородська, а завтра ще якась баба—одиначка позве на ковточок кави. І він піде, бо якось соромно відмовити жінці. Можливо вона по негайним справам кличе. Можливо, як нещодавно йому, життя накинуло зашморг на шию… А то ще прилипне якась повія, узнавши що він має дещо по кишенях…

— Ну, Йване, ти чого мовчиш, га?

Нарешті він випростався з мрійливих памороків.

— Вибачай… сон дурний бачив, щоправда не до кінця…

—Я чи що розбурхала?

— Ото ж і добре, що розбурхала. Треба мені оцю люстру на смітник винести. А поспіль і гачок…

— Не бери дурниць у голову. Досить нам суїцидів, воно скільки молодих мужиків-фахівців за три роки на кладовище віднесли… А скільки занепали у пияцтво, захиріли, тепер вже нінащо нездатними стали.

— Захиріти можна не тільки від п’яні. Воно як окрилив Горбачов людей в перші роки своєї перебудови. Повірили. Думали не життя буде, а квітучий райський сад. Та, бач, до квітів діло не дійшло. Зажерлива гусінь гілля так обліпила, що не те що плодів,  або квітів, листячка на деревах не залишила. А який сад був, га! Оце тобі — взірець нашої перебудови. Німець так не зруйнував державу, як молоді ляльководи невігласа Єльцина. Пекельна жага серця,  невтішне сум’яття думок… У братерській згоді московіти ніколи не споживалися, та й не житимуть вже. Бо московіт — це представник суміші незчисленного числа народів, пожадливих, заздрісних вовкулаків. Невпинна зграя зажерливих загарбників…

Каліста дивився на Ніну Марківну, наче вперше бачив. Від кого це вона набралася таких висловів? Мабуть і на більш-менш благополучній залізниці вистачає людей, на котрих гнобить безтямна політика нових руських.

Каліста мовчки обійняв сусідку за талію, притиснувся лицем до її духмяного плеча. Вона сховала лице в його волосся, яке вельми духмяніло аж ніяк не  чоловічими парфумами.  Декілька хвилин вони мовчали, насолоджуючись пронизуючими їх тіла блискавками. Ніну так і сіпало за язика спитати в чиєму ліжку спочивав Іван Павлович минулої ночі, але не спитала. Дуже приємними були оці декілька хвилин обіймів. Розуміючи що Івану Павловичу зараз не до кохання, що це не зовсім шляхетно займатися пестощами, коли людина, яка врятувала тебе від суїциду знаходиться поміж життям  і смертю.

Так що на декілька хвилин вони обидва заковтнули язика і стиха колисалися: він — ледь не плачучи, вона — у розкошестві, що отак би стояла та й стояла все життя, відчуваючи плечем дотики його подиху. Жити, не зраджуючи одне одного, жити у згоді, нехай навіть напівголодними, аби тільки була надія, що незабаром все в державі упорядиться, до влади прийде людина на кшталт Сталіна, яка почне відбудовувати все порушене нашестям Єльцинської гусені…

Дзвоник на стільниковий Каліста порушив душевну гармонію. Дзвонив Сомів, напрошувався на недовгочасну співрозмову.

— Та забігай вже, — не зовсім чемно погодився Каліста, — і ти, Ніно, залишайся, послухаємо новоспеченого бізнесмена. Ти його пам’ятаєш, очолював профспілку на заводі.

— Володар магазинів, та лімузинів, як не пам’ятати. Іноді забігаю подивитися, але купувати — ні-ні… дуже коштовні у нього магазини.

— Каже — податків вище голови: рекет від урядовців мерії докотився до безпритульних громадян. Хоча які вони громадяни — залишки поневоленого злодіями суспільства.

— Чорна пінява перебудови, так здається писав у своєму романі письменник Корнів. А ось і наш Сомів, іди, Йване, відчиняй…

«Вона на щось чекала, — майнула думка, — мабуть таки знудьгувалася вже… коли зайшла, зачинила за собою двері…»

Гостя не здивувала присутність у Каліста жінки, він Ніну Марківну не впізнав, хоча вони майже два роки співробітничали: в свій час вона очолювала профспілку технологічного відділу.

—А ви помітно погладшали, Олег Семенович, — зустріла вона гостя іронічною усмішкою.

— Ми що, знайомі? — озвався він, розгублено дивлячись на Йвана Павловича.

— Боже, як же швидко змінюються люди. П’яти років не пройшло, а життя починаємо з чистого паперу. Невже забув Ніну Марківну з технологічного? Колись ти її за зразок кращої профспілкової працівниці тримав. Невже й справді ми з вами знаходимося у різних потойбічних світах?

Сомів тільки плечима ворухнув.

— Скоріше по розбіжні сторони барикад. Тобі, Павловичу, в свій час пропонували приватизувати весь другий поверх заводського управління, але ти приєднався до компанії непорушних совків. Все народне — народові! А подивіться що сталося насправді. Директор заводу сидить у Москві, до нас носа не каже, а гроші отримує більші, ніж усі працівники заводу. Сліпими ви були, чи що? Чи забули в якій державі мешкаєте?..

Каліста не заперечував, бо розумів, що Сомів мав сенс. Запеклий патріотизм совків зіграв з ними не дуже добрий жарт. Але сам він не міг поступитися принципами: навколишній світ викликав в його душі рішучу незгоду.

Сомів прийшов не з пустими руками. Попрямувавши на кухню, вийняв зі знайомого Івану Павловичу ще за часів радянської влади, чималого шкіряного портфеля, поставив на стіл дві пляшки горілки, та два пакунки з ковбасою і сиром. А потім, погаявшись трохи, дістав пляшку червоного італійського вина і загорток цукерок «Чорноморочка». Мав, мабуть, наміру після відвідування Каліста, зазирнути на вогник до якоїсь жіночки. Але Ніну Марківну згадав таки, бо в свій час  навіть упадав біля неї… було таке.

Ніна Марківна від червоного відмовилася, чаркувалася з мужиками горілкою, бо так воно й раніше було. Гусаками з «ростовським» «Сонцедаром» споживалися в сімдесяті роки хіба що зовсім запропалі пияки. Вонюча бормотінь, яку по дорозі на Далекий Схід декілька разів розбовтували чим завгодно, тільки не коштовними напоями.

Хильнули по чарці, по другій. Зітхнули, споминаючи дружні застілля в конференц-залі профспілкового комітету, або в сауні, яку нібито збудували для робітників шкідливих професій, але розігрівалися там урядовці високого рангу. Добра горілка та присутність Ніни Марківни розв’язала Олегу Семеновичу язика. Виявилося що не такий вже він новий руський, як зміркував про нього Каліста.

— Сказати відверто, осточортіли мені мої магазини, а особливо рекетири, що сновигають з ранку до вечора. Сущі ґедзі, не просто дошкуляють, жалять так, що після кожного візиту доводиться ковтати ліки. До Баті якось вже пристосувався, він утримував в узді різнокольоровий місцевий рекет. А сьогодні… сьогодні налетіли зграями. Тут тобі спортивна мафія, міліцейська, оточення мера, дуті авторитети, котрим закортіло посісти владою Васюти. Врятувала жіночка одна, Вілена Миргородська. Як ввійшла в магазин, та повела оком, усю цю метельню наче вітром з магазину винесло. Думав, запропонує себе на захист мого бізнесу, але ні… Дивна жінка…

Після п’ятої чарки з місцевого Олімпу зійшли до повсякдення. Ніна Марківна почала викладати плоди своїх невсипущих роздумів:

— Авжеж розбубнявів ти трохи, Олег Семенович, чи не від нервових струсів бува? Злиденні люди так не скаржаться на долю, як бізнесмени усілякого рангу. Але злиденні ходять пішки, а бізнесмени вервечками на японських машинах розсікають. Сам вже котру машину маєш?

— Так викрадають же…

— Ходи пішки, не будуть викрадати. Місто наше невеличке, автобусів вистачає, якщо щось підвезти треба, подзвони — через хвильку доставлять. А чого коштують тобі твої нічні прогулянки з молодими красунями. Що тебе в них так цікавить. Пахти молодиць, яким вже за тридцять. Вони тільки рядяться під двадцятирічних. А насправді якої тільки мазанини не накладуть на себе. Що там французькі парфуми, коли від дівчини повіває космічними квітами. Останнім часом місцеві мужики на жінок не зазіхають. Хіба що рекетири та спекулянти, на зразок тебе. Ні-ні-ні, ти помовчи трохи. Я розумію, що сьогодні спекулянти перетворилися в успішних бізнесменів. Вони й за часів радянської влади були успішними. Мій чоловік за книжку на чорному ринку місячну платню віддавав. Місячну… розумієш. Сьогодні ми ледь-ледь кінці з кінцями зводимо, а тоді на одну мої платню безбідно проживалися. І книжки читали, а зараз що? Зараз заможні мужики зовсім розперезалися, з пересердя зважуються на зовсім ще сліпих жовтенят, зманюють грошима. Притулок на такі справи у вас завжди знайдеться: сідай, дівонько, я тебе на машині покатаю. І звідки вас стільки на виповзало? Таргани зникли, а ви замість тарганів…

Олег Семенович такого нахабства не стерпів. Вскочив з-за столу, розплескавши чарки з горілкою, але Каліста міцно схопив його за руку.

— Не звертай уваги, Олег Семенович. Ніна Марківна має на увазі все що сьогодні робиться в державі. Наше місто не виняток. Заможні люди дуріють від шалу, якщо вип’ють. Демократія розв’язала заможнім росіянам не тільки язики, але й руки. А скільки поміж нас злодіїв, ґвалтівників… Хапають все, що на око впаде. Вони всюдисущі. На медову квітку влади злітаються не тільки бджоли та метелики, але й ґедзі. А ґедзю байдуже кого жалити. Ти, наприклад, певен, що сьогодні якийсь п’яний гультяй не встромить тобі ніж поміж ребер? Не врятує й машина. Міліція шукати не буде — хто? Бо не знайде. Особливо тепер, коли вилетіли на волю ґедзі Васюти.

Як не намагався Каліста заспокоїти Олега Семеновича, він такі не простив Ніні Марківні образи. Вийшов, хлопнувши дверима. Добре що питво та заїдки залишив.

— Не треба було конкретизувати, кидати звинувачення на Олега. Він не гірший з сучасних бізнесменів.

— Ти певен, Йване? А я — ні. Чула від людей про його пристрасть до молодих дівчаток. У нього є чим привабити… Звичайний пересічняк оцей наш Сомів, доброго судового інженера на посаду секретаря профспілки не назначали. Я була секретарихою поза своїх головних обов’язків, хіба не так?..

—Тат-так, Ніно, заспокойся, це в нас вже горілка заговорила. Давай повиливаємо чарки в пляшку, залишимо на добрий випадок.

— Краще вже допити, чого там, не часто така нагода трапляється…

Калісто прокинувся десь вже в пообіддя. Він навіть не помітив коли пішла до себе Ніна Марківна, пам’ятав тільки що  о дев’ятій ранку вона повинна бути на роботі. Він голився у ванні перед дзеркалом, коли задзеленчав стільниковий. Дзвонила вона:

— Ти ще спиш? — спитала.

— Нещодавно прокинувся, голюся саме.

— Поклади лезо, присядь на диван…

— За яким бісом, Ніно Марківно?

— Щоб не порізатися, новина є… вночі сьогодні кулею в серце вбито Олега Семеновича.

Він не повірив, навіть реготнув трохи.

— Хіба так жартують, дівонько?

—Я не жартую, тільки що по радіо казали… І запам’ятай, його у нас не було. Хтось стукав, та ми не відчинили…

Він навіть недоголився. Схопив ганчірку і почав ретельно протирати все, до чого міг доторкнутися учорашній гість. Навіть долівку в квартирі вимив. А що стосується сходинок, Ніна вельми добре придумала: хтось дзвонив у двері, але вони не відчинили.

Два дні, не виходячи, він просидів вдома. Все чекав, що до нього прийдуть. Але спалося в обіймах Ніни Марківни досить таки спокійно. Вже третього дня подзвонила Вілена, повідомила про нібито несподівану смерть Васюти. Кажуть — серцева недостатність, але брехня все.

Про вбивство Олега Семеновича якось забули. Можливо вбивця й не шукали, або знали — хто, і отой хто, на той час, мав державну недоторканість.

 

Такого чемного Єву бармену Сергію бачити ще не доводилося. Раніше він заходив до кав’ярні як господар, якщо за його улюбленим столиком хтось сидів, наказував негайно убрати, змінити скатертину і в першу чергу виконувати тільки його замовлення. Тепер же він, перше ніж сісти на обертальний стілець за стійкою, чемно привітався з барменом, чого ніколи раніше не робив, і  замовивши чарку коньяку, розраховувався не доларами, як завжди, а звичайнісінькими російськими грішми.

В душі Сергій відчув глибокий пекучий щем, він зараз же запропонував Єві сісти за свій столик: на той час ніхто там не сидів, а на льняну з мереживами скатерку з вікна, радуючи око,  падав взірцево теплий сонячний килимчик.

— Ні, краще я тут… біля тебе, — відповів Єва і, взявши чарку, зробив перший ковток.

Сергій вже підсунув до нього блюдце з гроном білого винограду, пам’ятаючи, що саме такий виноград Єва особливо любив.

— Про Батю нічого не чув? — поцікавився Сергій, обслуговуючи гарненьку, вже трохи під чаркою, відвідувачку.

Єва похитав головою, а відвідувачка, іронічно усміхаючись, промовила.

— Здох ваш Батя, з переляку на нарах здох, від серцевої недостатності. По радіо сьогодні казали…

— Брешуть, звичайно, — прокоментував сказане Сергій. — У пана Васюти серцева недостатність… хіба що якоюсь отрутою накачали…

Єва навіть смоктати коньяк перестав.

— Тобі, дівонько, не боязко таке баяти, вона скільки вух у залі?

— Про таке завершення життєвої кар’єри Васюти я вже тиждень як від знайомого міліціонера чув, — з щирим співчуттям, сказав Серго. — Та я й без нього уторопав було. Дурню ясно, що сучасним державним урядовцям він поперек горла стоїть.

— Адже й сам Васюта це добре розуміє, — сумно промимрив Єва. — Останнім часом бубонив собі під ніс рядки улюбленого поета Дзюна  Таками.

 

Прощавайте!

Вже час. Мій потяг пихкотить коліями смерті.

До зустрічі в темних світах!

О, молодість!

Ніколи вже нам не зустрітись з тобою.

О, моя молодість!

 

Слухаючи буботіння Баті, Єва ніяк не міг втямити: яку молодість він мав на увазі? Можливо, молодість у нього асоціюється з життям взагалі? Бо майже всі свої молоді роки Васюта провів за гратами.

 

До зустрічі в темних світах!

 

Які ще, як не темні, можуть бути світи, коли тебе покладуть у труну, заколотять блискучими цвяхами, і спровадять на поживу хробакам, які саме з тебе і вилупляться. Можливо людина теж вилупилася з якоїсь велетенської істоти, яка загибла під вибухом підземних газів. І не тільки людина, бо майже всі істоти на землі скроєні на один лад: рот — шлунок — дупа.

Васюта всміхався коли його арештовували. Помилявся міліціонер, думаючи що Васюта вірить у свою безкарність. Він добре знав, що для таких як він людей, в сучасній Росії судів не існує. Бо є виший суд — суд державного мочили, злодія, проти котрого Васюта мале ягня.

 

  Але на той час Васюта був ще живий. Перша доза отрути не зупинила серця, хіба що страшенно боліла голова. Декілька разів він намагався встати, але так і не здужав. Ранком прийшли два чоловіки з носилками, були певні що він вже охолов, а побачивши що мрець лупає до них очима, похапцем вискочили за двері. Навіть носилки забули. Такого, мабуть, з ними ще не траплялося. Через декілька хвилин прибіг учорашній лікар. Схопив руку, помацав, провіряючи пульс.  Потім похапливо вийшов, подарувавши Васюті декілька хвилин життя. Цей несподіваний подарунок він сприйняв суттєво не байдуже. З’явилося нестерпне бажання зробити перед смертю щось надзвичайне, саме в тих умовах, які йому заготувала доля. Спромігся встати, зробив декілька кроків по камері. Його хитало, паморочилося в голові, але це для нього не мала значення. Йому треба було зібрати в кулак всю свою  міць, міць м’язів і духу. Лікар, як він помітив, людина не спортивного складу, мабуть ще й випив звечора. А то як же, нелегка, мабуть, доля — відправляти людей у потойбічні світи. Християнські релігійні фанатики діяли відкрито, спалювали єретиків на кострищах, а сучасні кати вбивають, начебто лікуючи. Почувши кроки за дверима, Васюта сів на нари, зігнувся, як кажуть, у три погибелі, зціпивши пальці рук на хворому коліні.

Зайшов вже знайомий лікар.

— Що, дуже коліно болить? — спитав, — Біль ми зараз знімемо, треба підготувати тебе до розмови з адвокатом…

Лікар вибирав куди найкраще встромити голку. Васюта сидів увібравши голову в плечі, так що до шиї не дістати.

— Може вам краще лягти, горілиць…

Отут вже Васюта не стерпів, вскочивши на ноги, вдарив кулаком правої руки в шелепу лікарю, вклавши в удар не тільки силу м’язів, але й усю ненависть до свого загубленого життя. Лікар, певне, не ждав від Васюти такого спалаху, отож і простягнувся горілиць на долівці: мрець та й тільки!. Шприц відлетів майже до дверей, схопивши його, Васюта хотів було ввести ін’єкцію лікареві, але майнула думка, що у лікаря, мабуть, є родина: дружина є, а може й діточки. Виливши отруту на долівку, він таким чином подарував собі ще декілька хвилин життя. І негайно виникло бажання прожити ці декілька хвилин як можна веселіше. Він не раз чув від слідчих, що засуджені до страти люди плазують перед катами, звертаються до бога, але який там бог. Прийшли на пам'ять рядки з вірша японського поета Дзюна Такамі.

 

На небі написано вірші,

Намальована гола натурниця,

Скачуть коні Делакруа,

Чорніють криваві плювки…

Але скільки не дивись —

Янгола не побачиш.

 

Звісно, Бог це дурниця, на ньому попи усілякого рангу заробляють свій прожиток. Його теж запрошували поповнити шереги цієї чорної гвардії. Гвардії злодіїв. Але він відмовився. Відмовився, але грішми ділився. Бо бачив у церквах хоч деякий притулок для душі. Всевидяча Вілена Миргородська розповідала йому, що робить оточення президента Єльцина. Яким чином та за які гроші розв’язує Кремль війну з чеченцями. Як викручують руки Дудаєву, вимагаючи від нього мільйонні кошти за будь яку послугу. А Дудаєву треба зустрітися з президентом. Бо не його люди улагоджують в Росії теракти. Це роблять саме кремлівські молодці, Степашини та Сосковці. Вони вже опанували психологією перебудови, яку потай розробили Чубайс та його оточення: «Про сором забудьмо, гидувати треба радянською ідеологією. Нам треба відродити прошарок заможних людей. Грабуйте, вбивайте, не жалійте крові плебсу. Жодна соціальна перебудова базувалася на крові». Краща можливість нагарбати мільйонів це війна. Розв’язуючи війну, кремлівські злочинці улаштовували по теренах Росії терористичні акти, списуючи свої злодіяння на чеченських громадян.

— Чеченці не стануть ховатися за чорними машкарами, — наполягала Вілена. — З якого бісу рекрути ФСБ ховають за масками свої лиця? — питала вона, пильно вдивляючись в очі Васюти. — Чеченці завжди йшли на герць з відкритими забралами. Лише перевертні Кремля натягують на лиця чорні машкари. Бо вони не люди, вони прислужники бога, котрий упродовж двох тисячоріч нацьковував їх на знищення розумніших людей європейського суспільства…

Вілена вміла говорити завзято, з палаючим лицем. Васюта не завжди вірив жінці, але ж на його очах промисловість державного господарства перетворювалася руїною. Він зірок з неба не хапав, але розумів, що в Росії діють інтервенти, покликані поставити на коліна ще вчора одну з міцніших держав світу.

Що стосується Каліста, він не брав під сумнів жодного слова Вілени. На теренах Радянського Союзу виникла отара молочних корів, котру невпинно видоюють кримінальні угрупування, бо й сама отара складається з кримінальних угрупувань. Почалося все начебто стихійно, але чи знайдеться в державі людина, здібна поставити все на рятівні колеса? Васюта був певен, що зробити це можна тільки за допомогою кримінальних авторитетів. Але останнім часом самі кримінальні авторитети порушили традиційні закони свого гуртожитку. Багато хто почали відверто нахабно посуватися до вищих державних посад. І посувалися не абияк, а по коліна в крові своїх учорашніх споборників. Яким дружнім на перший погляд не був Хабаровський авторитет Вовнице, зі своїм Рухом до Світла, Васюта шкірою відчував приховану в його прозорих очах ненависть.             

 

Майбутнє людства мені бачиться таким, жити в якому я не бажаю. Я вже й не знаю яка в світі тварина так ненавидить своїх одноплемінників, як людина. Ні-ні-ні, не тільки сучасна — хіба мало людської крові пролито в минулі історичні часи. Загарбницькі війни, релігійна облуда, заздри, невміння порозумітися з братами, або навіть батьками. А що ми бачимо сьогодні. Граються на вулиці два малюка: хлопчик та дівчинка. Хлопчик з іграшкою-наганом, дівчинка зі стільниковим телефоном. Підходить підліток, тримаючи в руці стільниковий телефон з фотокамерою, звертається до малюків: — Давайте кіно зробимо, ти, хлопчик, обійми дівчинку лівою рукою за шию, а правою приклади дуло нагана дівчинці до скроні. Як я скажу, відразу ж стріляй.  Хлопчик так і робить, стріляє в дівчинко, ви б тільки бачили з яким захопленням. Один раз стріляє, другий, дівчинці вже обридло, вона намагається вислизнути з обіймів малюка, але той занепав у творче натхнення. Нарешті підліток угамував своє бажання продовжувати самому йому обридлу зйомку. Малюк без особливого бажання відпускає дівчинку, та розмахується і б’є його стільниковим в лице. А хлопець — її своїм іграшковим наганом. Довелося втручатися, але бог мій, щоб я ще будь коли вв’язувався в бійки малюків. Вони підняли такий ґвалт, що збіглися батьки, почали дзвонити до міліції… вони, бачте педофіла спіймали, хотів їхніх діточок зґвалтувати. Майже рік на нарах просидів, поки адвокат не доказав на суді, що там було насправді. Мені суддя так і сказав: «Не лізьте не в свої справи, у діточок зараз свої іграшки і свої ігри, їх навчає телебачення…» Невже отим високо посадженим дурням у Москві не приходить в голову, куди ми котимося? Невже ніхто з них не читав роман Апдайка «Кентавр», де школярі просто-таки на уроці займаються сексом, і вчитель не може втручатися в їхні справи, бо за таке втручання може отримати термін… Свиняча демократія, ось що сьогодні володарює у нашій святій державі. Надія на церкву? А що роблять церковники, хіба люди сліпі, не бачать. Якщо піп зґвалтує хлопчика, його буде судити їхній облудний єврейський бог. А в церкву, наче таргани, пролізли учорашні злочинці, і вчаться по семінаріях ті, хто не хоче працювати. Трутні посідають не тільки владою, але й інтелектом людини. Аби більше дурнів було, бо розумний гроші в церкву не понесе…

Калісто аж розпалився від такої запальної проповіді. Йому осточортіло мовчати, обридло дивитися на лицедіїв від влади, у яких від жадності кебети набакир з’їхали. 

 

— Досить тобі, Єва, ремствувати, ми й за Васютою жили так собі… не розкошували. Коханок трояндами не увінчували. А що там буде далі — побачимо. Думаю, мені не уникнути слідчих карного розшуку. Питати будуть, якого біса кращій фахівець суднобудівельних справ прилучився до загону злочинців? Те, що вмирав з голоду, їм до фені, вони теж дещо від Васюті отримували, але ж не святкували разом з ним дня народження авторитетів…

Єва по ковточку смоктав з пляшки пиво місцевого розливу, іноді хитав у знак згоди головою, а коли Каліста припав до своєї пляшки, тоскно зітхнувши, прорік.

— Що не кажіть, кинув нас Батя напризволяще. У нього було безліч можливостей уникнути арешту. По-перше, немає вагомих доказів. А по-друге, те що в ужитку пішли брехеньки, начебто теракт у кав’ярні утворили ми, чиста брехня. У нас для цього не було підстав. Цю брехню придумали діляги наркобізнесу, які займають державні посади…

— Не все так просто, Єва. Ділитися з народом у російській державі, за всі часи її існування, не те, що ніхто не хотів, але ніхто й не вмів. У всілякого рангу владоможців навіть думки такої не виникало.. Навпаки, без соромно грабували. Врешті-решт владоможці домоглися свого. У загальних рисах Путін скерував до банальних сталінських репресій, але, базікало ще той… у нього небажаних людей не катують, вимагаючи признання того, чого вони не робили, але на думку слідчих повинні були робити. Невгодні владоможцям люди загибають від серцевої недостатності.  Аж ось майже завжди факти випливають явним. Бо загалу відомо кого та де мочить до зубів озброєна рука Президента. Біда тільки в тому, що наш народ робить вид, що нічого не бачить і не розуміє.  Він складає шану тому, хто нахабніше креше язиком. Зокрема — Васюта не перший і не останній. Вовнице — дав собі раду. Кажуть, укрився під тепле крильцем президента Лукашенка…

—У свою чергу це міг зробити й Батя…

— Таким чином він погоджувався визначити себе катом? Ні, Єва, я Івана Павловича добре розумію. Шляхетна людина інакше не зробить. А злочинцем його зробила людиноненависницька державна система. Щось не так зробив і ти вже на нарах! А далі вже пішло-поїхало. Хто з нас підлітком не оступався. Сьогодні добрих сімдесят відсотків парубків не бажають служити в армії. І я їх розумію, бо не розумію що таке святий обов’язок? Синки владоможців від’їжджають вчитися за кордон, ігноруючи таким чином цей святий обов’язок. А на мого сина будуть полювати, як на злочинця, тільки за те що він не бажає, навіть на рік, перетворитися в іграшку для сучасних невігласів-солдафонів. Де над ним будуть знущатися, як кому забажається. Та й яку батьківщину він захищатиме. Батьківщину казнокрадів? Йому б безробітних батьків якось підтримати, а його поженуть, якщо спіймають, спочатку на нари, а потім знову таки в армію. І що він буде робити в отій армії, побувавши декілька років у в’язниці? Заробляти новий термін? Коли вже ви оголосили в державі капіталізм, — армія повинна бути добре оплачуваною працею. Десятки тисяч пацанів згноїли в Чечні, і що ми сьогодні бачимо. За що їх так? Хто відповість за те злочинство? Єльцин? Так йому вже  пам’ятники ставлять. Не хлопцям, яких він загубив, а йому, — неуку, що на хвилі державного безладдя дістався влади. Сьогодні ми мусимо поміркувати, що робити далі. Сучасна влада ссе кров, здирає останню шкуру з народу, провокує міжнаціональні бійки, аби тільки утримати та збільшити награбоване в дев’яності роки. Тобі, Єва, треба тишком-нишком наслідувати прикладу Лесика. Здається мені, що Васюта не встиг розсувати вас по затишним кутам…

— Драпати? Ні, Йване Павловичу, краще я піду на нари. За що — не знаю, але ж, певен, візьмуть за шкірку та й запруть років отак на десять.

— Тільки за те, що в мертвому місті знайшов спосіб заробити собі на будь яке прожиття. Отакий він наш народний суд. Вони й мене можуть загребти. Але… 

—Але що? — хитрим бісеням зиркнув на співрозмовника Єва.

— Або — на гачок від оцієї люстри, — стрільнув Калісто очима в абияк прилаштований до стелі світильник.

— Це вже зайве, пане Каліста, ви, я думаю, не дуже ще намуляли очі місцевому загалу урядовців. Вони чекатимуть що ви явитесь з покірно схиленою головою. Особливо, коли почне діяти завод.

— Це вже, хлопче, з області фантастики. Кращі фахівці роз’їхалися або повмирали, а неукам там робити нічого. Такого нароблять, що незабаром самі себе познищують. Збудувати атомного човна не те, що поставити будинок…

Єва допив своє пиво, дістав з холодильника ще одну пляшку.

— Так я піду?..

—Тишком-нишком вийди і — кущами поза будинком, а коли ота машина, що стирчить напроти будинку, рушить, таким же чином повертайся. Нехай нишпорять по завулкам, може когось налякають…

 

Десь о дев’ятій вечора, набрався нахабства, зайшов до Ніни Марківни, Вона саме поралася на кухні, готувала, як вона виразилася, щось надзвичайно смачне. Але, побачивши сусіда, трохи зніяковіла, зашарілася, підставила щоку для поцілунку.

— Ти, Йване, посидь трохи з Сашком, або принеси собі стілець. Або допоможи приготовити вечерю. Зараз ми швиденько помиємо і дрібненько посічемо гриби, стушкуємо їх в маргарині з нарізаною цибулею, потім треба посипати борошном…

Іван Павлович не міг втелепати чого це сусідка так розхвилювалася. Щоб трохи заспокоїти її та й себе, з удаваною усмішкою поцікавився.

— На залізниці, як я бачу, навіть прибиральниці непогано платять. Може й за мене замовиш кому словечко: А що… піду рейки ремонтувати, або на розвантаження вагонів…

Чесно признатися, почувався він досить таки прикро: майнула думка, що знайшла сусідка собі якогось полюбовника при добрій посаді, ото ж і не знає тепер куди себе діти.

— Не підеш, Йване, гордість не дозволить. На заводі був правою рукою директора.

— Був та загув, ухнув до хлопчика на побігеньках у голови злодійського осередку. Коли б то не було, а треба таки якось підійматися з колін. Зголошуватися з місцевими клерками…

— Тобі що… Васюта нічого не залишив?

— Щось, здається, було, але слід Баті не простив, як відібрали. За Васютою останнім часом по п’ятам шакали бігали. Воно й насправді, комусь таки треба стервом живитися…

Мабуть таки не повірила Ніна Марківна сусідові: так зиркнула очима, що він не витримав, зареготав. А вона додала ще:

— Якщо й віддав кому, так отому парубку, котрий учора заночував. Поважає тебе злочинна братова. З відкритим серцем живеш.

— Яке батьки дали, з таким і живу. Я вихованець соціалізму. Не знаю, правда, якого, розвиненого, чи занедбаного невігласами Кремля. Але хоча й кличуть нас сьогодні «совками», я образи не маю… «совок» я з голови до п’ят.

На кухні на декілька хвилин запанувала тиша. Ніна Марківна щось вимішувала, вкладала на сковороду, потім засунула у духову шкапу газової плити.

Нарешті не втерпіла, заговорила про головне.

— Б’є під мене клин мужичок один, вартовий… твого віку. Отож я й думаю собі. Майбутнього року мені стукне сорок сім, чуєш, Йване… сорок сім. Невже так і кувікатиму життя одиначкою? Буду грітися ранками в обіймах сонці… На тебе була надія, але…

— Ото ж воно й насправді — але… Мене можуть загребти слідом за Васютою років отак на «…надцять», так що йди вже… за свого вартового. Покладати на мене надії не варто.

Каліста встав з наміром покинути назавжди затишну для його серця квартиру сусідки.

— Ні, любий мій Іванку, перш ніж піти, ти спочатку мене вислухаєш. Якщо одружимося, буду на тебе чекати, який би термін тобі не висунули. Бо ж — чоловік, коханий чоловік. Відверто скажу…

Іван Павлович схопив голову сусідки долонями, ніжно припав вустами до їх вуст.

— Коли вже випала мені така нагода, відмовитися не можу. Якщо маєш час, ходімо негайно до загсу. Байдикувати мені не лічить, а втратити тебе… втратити все. Не думаю що мене судитимуть… немає за що…

— Тільки не смійся, Іванку, я вже не дівчинка? Я знаю, ти перш за все добродій, отож подумай, щоб потім не каятися… 

— Яке там каяття, мені б тільки якусь роботу знайти, щоб не посісти карком дружини. Ось що мене лякає, але коли вже ти так… навіть за в’язня згодна піти…

— Згодна, любий… згодна. Навіть весілля улаштуємо. На руїнах життя. Ти як ся бачиш?

— Це, Ніно, на твій розсуд. З близькими людьми чому б не посидіти. Тоді до бісу оці твої ароматні страви, зараз двадцять на третю, беремо паспорти, і поспішаймо…

Отямився Іван Павлович коли вже зареєстрували заяву на одруження, і вони з Ніною Марківною вийшли з приміщення загсу на трішки промиту дощиком вулицю.

— Дощ на щастя, сама природа святкує наші заручини.

 Очі Ніни Марківни відсвічували нічним зоряним небом. Іван Павлович ніколи раніше не помічав які у сусідки гарні очі. А усмішка яка! А шкіра на лиці: так би і вп’явся зубами, відкусив шматочок. Але на душі було моторошно. Чим біс не жартує, коли люди сплять: ще візьмуть та виставить на сміховище мешканцям міста. Так, щоб не кортіло кому примкнути до бодай якого кримінального загалу. Ніна Марківна знає на що йде, але як на це подивиться її син Сашко?

Їм дали тиждень на роздуми, лише тиждень, хоча на пам’яті Івана Павловича було, що законом передбачено не менш місяця. Але Лариса Луганська, фахівець місцевого загсу,  у свій час працювала секретаркою у технологічному відділі Івана Павловича. Саме він допомагав їй отримати вищу освіту, так що вона була згодна одружити їх не гаючись. Тиждень попросила сама Ніна Марківна, бо ж треба було підготуватися до будь-якого весілля.

Свій побут на отой трохи нервовий тиждень вони обмірковували в квартирі Івана Павловича. Спочатку думали посидіти на кухні, обмити, як ото кажуть, заручини, але з якогось бісу саме на стіл з гачка зірвалася люстра, що ледь не зіпсувало настрій жінці. Довелося Івану Павловичу збрехати, що люстру він учора ввечері здійняв, щоб протерти від пилюки, але не знайшов у себе ганчірки, за якою й прибігав до неї. Здається, жінка повірила, бо на кухонній люстрі у нього, замість п’яти лампочок, завжди була вкручена одна. Все менше платити за електрику!

Ніна Марківна зовсім було побігла за ганчіркою та якимось там «Містером м’язом», але Каліста утримав її.

—З люстрою я сам упораюся, а зараз давай покумекаємо, кого будемо запрошувати на весілля, та що готувати.

Отож і сиділи вони у відпочивальні за невеличким столом проти доморобної шафи з книжками. Ніна Марківна з папірцем та олівцем, а Іван Павлович з книжкою Дарії Цвек «До святкового столу» — весільне меню знавця не тільки української кухні але й народного побуту. Ніна Марківна читала й перечитувала весільне меню на осінь, хоча до вересня залишалося ще три дні. Жінці чомусь приглянулися помідори фаршировані овочами, але до цієї, як вона сказала «смачнятини» не вистачало малосольних огірків. Отож треба було не гаючись зранку побігти на базар купити свіжих, та засолити.

—А чому саме помідори. А, скажемо, не курка, запечена з яблуками та твердим сиром, або шинка з яловичини. На весілля коштів у нас поки що вистачить. До речі, ти вже прибери їх до свого гаманця, бо до мене хлопці непередбачені забігають.

Іван Павлович витяг шухляду стола, згріб і поклав жінці в кишеню всю, яку мав, готівку.

—А як же ти, Іванку, га? Ні-ні, всі я не візьму. Горілку, наприклад, хто купуватиме?

— Цього добра у нас вистачає, гості з усієї Росії навезли, так що ти, Ніно, коли вже погодилася стати дружиною, стримуй мою безсоромну щедрість…

В ту ніч вони всі напої перенесли до неї, але відпочивали в його квартирі. Коли далеко за північ хтось почав настирливо дзвонити у двері, Ніна Марківна утримала чоловіка в ліжку.

—Я , любий, виконую твій наказ, утримую твою безсоромну щедрість…

Хоча дзвонити невдовзі перестали, настрій коханців було трохи таки зіпсовано. Вони розуміли, що зараз не тридцять сьомий рік, але декому з місцевих клерків Калісто встиг таки насолити, працюючи під керівництвом кримінального авторитета Васюти. А, можливо, якомусь бідоласі безробітному? Побачив, що учорашній злидень гарцює містом на шикарному автомобілі, та ще й з чарівною жіночкою за кермом, ото ж і зачепило його за живе. Отеперечки й строчить доноси куди слід: де та з ким бачив, що вітер у вуха надув.

Вдосвіта, проводжаючи Ніну Марківну до себе, знайшов на долівці папірця. Відчуваючи в грудях холодне провалля, повернувся до себе, підійшов до вікна, щоб краще бачити, прочитав:

«Треба зустрітися, подзвони. Вілена.»

Подзвонив не барячись. Вона, наче сиділа, приклавши стільниковий до вуха:

— Ну, нарешті спровадив свою кралю. Чула, одружитися надумали? Саме в час, коли відійшов у вічність Васюта? Це що… плювок усім нам в лице? Не поспішай, друже, я тебе з гачка не відпущу, поки не обриднеш…

Івана Павловича наче вогнем опекло, від обурення ледь скло у вікні не вибив. Негайно почав дзвонити Єві, але той не відповідав. Не відповідала на його дзвоники й сама Вілена. Включив кухонне радіо, коментатор з відвертим сарказмом розповідав, як відчайдушно сприйняв Васюта арешт. Навіть серце не витримало. Один з відоміших кримінальних авторитетів Росії помер на нарах, від серцевого нападу.

А втім у місто вже стікалися вервечки коштовних машин. Всі вулиці були запорошені їх блискучими спинами. Іван Павлович розумів, що йому в час похорон треба буде знаходитися поряд з труною свого порятівника. Сльози він не уронить, але грудку землі на труну кинути зобов’язаний. Все ж таки саме він, Васюта, утримав його від зашморгу. Не прийти на похорон, значить признати, що загибель дівчаток у кав’ярні на совісті небіжчика.

Перед тим як відправитися на роботу, Ніна Марківна забігла до нього і Каліста поділився з нею сумнівами.

— Не турбуйся, на похорон підемо разом, — відповіла вона, цілуючи його в неголену щоку. — Від його поваги до тебе дещо перепало й мені. А що буде далі — побачимо.

На похоронах вона й справді була весь час поряд з Іваном Павловичем. Поклала квіти до гроба Васюти, навіть сплакнула коли на кладовищі могильщики почали забивати кришку труни. Іван Павлович удавав з себе дуже скрушну людину, але краєм ока стежив таки за найбільше близьким оточенням Васюти. Особливо за Віленою, з лиця якої не сходила не до часу саркастична усмішка. Єви на поминках не було, а, можливо, Іван Павлович просто не помітив його, бо шанувальників у кримінального авторитета було вельми багато.

Саме Вілена Миргородська запропонувала Івану Павловичу сказати своє слово про небіжчика, вона доповіла присутнім яку посаду він займав і які привілеї оказував йому Васюта.

Для Каліста така оферта Вілени була передбаченою. Він не розгубився, бо вже знав що сказати. 

— Сьогодні ми супроводили до вічної ватри не абияку людину. Він врятував мене від зашморгу, запропонував почесну роботу з безпритульними дітлахами. Петро Семенович пережив чимало страждань, але так повеліла доля, не кожний з нас переживе у житті зоряні часи такої пошани від людей, яку отримав він…

Каліста хотів ще щось сказати, але спазм перехопив горло: такого з ним раніше не бувало. Випив, скрушно похитав головою, сідаючи, процідив крізь зуби:

—В якій ми країні живемо, га?

— Які самі, така й країна, —  пролунав трошки насмішкуватий голос Вілени. — Для урядовців людьми ми ніколи не були й не будемо, бо всі вони намісники бога на землі, а біблейський бог зокрема як залякувати людей, на щось корисне нездібний. Хіба не так, пане Каліста?

Він не відповів, тільки пильно з під лоба зиркнув на жінку, наче натякнути хотів, що на могилі Васюти ми все ж таки поставили хрест. І не вимога це попів, а світобачення кримінального авторитета. Звичайно, він був атеїстом, але, дивлячись на кремлівський братків, сам з горем пополам навчився хреститися. Мабуть, була таки надія, піднятися на рівень президентських братків. Останніми роками почесні люди до влади не приходили. З ряду злодіїв вибирали самого що не є хвацького, самого запеклого злодія, якого можна весь час тримати на гачку, натякаючи Тільки злодії, нахапавши народного мита, мали можливість висуватися на державні посади. Отож і ринулися кримінальні братки в мери, губернатори та президенти. Чи то вже від горілки, чи від отруйної усмішки Вілени Миргородської, пішла голова у Каліста обертом, схопив пляшку, налив собі чарку, хильнув за один дух, і піднявся, наче й не пив, зиркнув по громаді несмішливими очима.

— Отак усіх нас, братове, будуть мочити по нужниках, бо сьогодні на дворі тридцяті роки. Не вистачає у Росії газу та нафти, щоб зробити суспільство щасливим, треба, як казала англійський прем’єр, половину населення знищити, жадано розумніших, щоб не висовувалися, не кликали суспільство до рівноправності заможних людей з плебсом… Даремно Ніна Марківна смикала Івана Павловича за рукав сорочки. 

 

Ой. Чого ж це мені так сумно сьогодні, чого так моторошно на душі? Час осипається тиньком з порушеного вибухом життя. Хто підклав під мене оцю вибухівку? Загал дошкульних демократів, розбурханих метою негайного відродження комерційного суспільства? Недоуки від політичної науки, прихильники західного розбрату, що покликали суспільство під гасла — «Хапайте все, що першими схопите, затоптуйте чобітьми слабких, на руїнах вашого розбрату ми відродимо велику Росію!» Химерні гасла, але які ж вони любі, заколисаному розвиненим соціалізмом, народу…

А чому б не повірити? Усі хапають. А я що — голий? Воно яка кучма волосся на голові! Довжезні роки, проведені на нарах в’язниць, не повисмикували буйну рослинність. Трохи, правда, ноги підкосила хвороба, та як же й було не підкосити, коли за кожний недобрий позирк на конвоїра тебе, давши стусана під зад,  турляють у холодний бетонний карцер на тиждень-другий, з надією що ти протягнеш ноги, або захаркаєш чорною чахоточною кров’ю.

Отакою вона була милосердна радянська в’язниця.

Сьогодні владою посіли більш милосердні громадяни, учорашні вихованці КДБ. Вони працюють піт гаслами «мочимо усіх, хто не з нами, у відхожій ямі!» А ще краще — два грами нищівної виворотки в судину і ти вже стоїш перед їхнім взірцевим Богом, котрий давно вже од свого милосердного «Не убий» «не» загубило, або забуло що воно взагалі існувало.

 

В камері попереднього ув’язнення панує замогильна тиша. Вдень хоча б трамваї десь поза мурами бігають, стукотять по рейках. А зараз, хіба що в черевині щось гигоче на тюремну вечерю. За вісім років звик до домашніх та ресторанних страв. Не завжди вони були смачними, але ж різноманітні. Від картопляників до запечених на багатті грузинських шашликів. Грузин за походженням, авторитет Георгій Качехідзе скнаристим не був, він причащав візитерів на широку ногу. Але тепер все це вже поза життям. Васюта був певен що живим з цієї камери не вийде, його знищать, бо на суді адвокати безперечно докажуть його непричетність до вибуху в кав’ярні. Опікало бажання заїхати по пиці слідчому, але слідчий не прийде. Можна — лікарю, який прийде вбивати, але лікар виконує наказ. Залишається тільки одне — спиратися на несподівані почуття…

Димок від поганого тютюну просочився в шпарини дверей і Васюту ледь не знудило. «Так тхне життям, — подумав, усміхаючись. — якого ж ото тоді біса за нього чіплятися? Сумління підказує, щось він зробив не так. Робінгудів люди шанують поки з них можна щось отримати. Але на захист не стануть. Кожен живе за принципом: моя хата скраєчку. Слідчим видніше хто повинен в смерті молодих дівчаток. А на його думку, саме слідчі й підготували цей терористичний акт. Щоб знищити того, хто заважає урядовцям влади грабувати напівголодних людей. Васюта скочив з ліжка. Ненависть опаляла серце, декілька хвилин він бігав по камері, стискуючи кулаки, і ледь стримуючи себе щоб не розревтися. Раптово відчинилося віконечко в дверях і на долівку впав невеличкий шматочок паперу. Він підійшов, нахилився, присівши навшпиньки, розгорнув папірець.

«Вибачай, Батя, ми все зробили, але проти головного авторитета не попреш. Люди, які щось можуть, тільки руками розводять!».

«Зайве було так ризикувати», — подумав, розриваючи папірець на дрібнесенькі шматочки. Він відразу впізнав почерк Вілени Миргородської. Дивна жінка: до себе його так і не допустила, хоча коханців мала досхочу. Та він і не наполягав. Дуже лячною здавалася йому ця жінка. По-перше, знала все що робиться не тільки в державі, але й навдокіл. А по-друге, зиркала на нього таким пронизливим оком, що все в душі крижаніло. Одного разу він ледь було не спокусився Віленою. Сталося таке в одну з серпневих ночей, коли поза вікнами сходилися в герці зі зливою вовчетужні океанські вітри. Вілена тільки-но повернулася з Москви, за якусь хвильку, поки бігла від машини до дверей, намокла до нитки, не соромлячись стягла з себе спідницю, потяглася до шкапи, з наміром скористуватися сорочкою Васюти. Отут вже він не стерпів, спочатку рушником почав витирати її мокре, вкрите сиротами тіло, а потім, майже нестямно, поліз рукою куди не треба. Впали в око її жіноче устаткування. Але Вілена спалахнула таким гнівом, що він відскочив немов ужалений. «Якого біса, Петре, — крикнула вона тоді, — що ти зі мною робитимеш, не з твоєю енергетикою запалять таких жінок…» «Погратися закортіло, дуже зваблива ти жіночка…» «Гратися треба з іграшками, хіба у тебе їх не вистачає?» Васюта тоді промовчав, правда цвігнув легенько долонею жіночку по сідницях. А далі вже за всі роки спілкування дивився на Миргородську тільки як на співробітника. Не образився навіть, дізнавшись що вона стала коханкою Каліста.

Тепер, коли потяг на коліях смерті починав рухатися, пихкотіти задушливою парою, у Васюти виникло опікаюче груди бажання, за які завгодно кошти, випросити у тюремників зустріч з Віленою. Він був певен, що на сей раз вона не відмовить йому, дозволить погратися з нею, як з іграшкою. Він ледь не занурився у розпач, але раптово в серці виник холодок тривоги: «На який біс це мені здалося, вона що, завагітніє, народить від мене сина? Народить месника? Чи воно їй треба? Вона вивчає сучасність, щоб одного разу плюнути в лице людям, які зруйнували вщерть кістяк держави, котрий можна було шляхетно перевтілити в щось могутнє, як це зробили в свій час китайці. Але слов’янська пожадливість не знає меж. У кожній людині живе тиран, бо саме тиранів шанує християнство. Який у народу Бог, такий і сам народ. Нехай загибають мільйони, аби тільки набити їжею свій шлунок, та посісти царем у своєму золоченому палаці. Щоб карати та милувати усіх пригнічених та вбогих, ґвалтувати за кошти вродливих дівчаток, бо хто може повстати проти бога!

Люта ненависть опаляє душу. Боги! Чи сам він не хотів стати одним з таких богів? Щоб карати злодіїв і милувати почесних. Було таке бажання. З дитинства було. За те й отримав перший термін, що вступився за дівчинку, до якої нахабно прискіпався синок дільничного міліціонера. З отої бійки все й пішло-поїхало. Але де він зараз отой нахаба, який, отримавши доброго штурхана, побіг скаржитися батькові? Чому тоді не взяли до уваги синці на тілі дівчинки? Тільки тому, що вона була донькою теслі?

В кам’яному склепі могильна тиша. Йому вже тиждень як доповіли що в державі почалося полювання на відьмаків. Гроші, які осідали на рахунках общаку, не давали спокою Кремлівським браткам. Того, що отримали від Чеченської війни було для них вельми мало…

Васюта підійшов до стіни, притулив лоба до холодного каменю. Ще трохи і холод каменю ввійде в його тіло. Середньовіччя крокує по Росії. Гасла — багатійте, хто як може, — стосуються тільки президентського оточення. Демократія в Росії? Він відійшов від стіни, давлячись сміхом. Чим далі тим буде гірше. Як казав колись дідусь: Поклич невігласів до влади заполонять Росію гади. Та хіба тільки Росію? Гади розповсюдилися по усіх континентах

        

 Коли Івану Павловичу подзвонив сам Андрій Корольов, він вухам своїм не повірив. З якого бісу, та ще о дев’ятій вечора? І що може робити в дихаючому на ладан місті представник Державної Ради, якому сам президент за вухами шкрябає? Бо ж порадник по сучасному озброєнню.

Прийшов Корольов не з пустими руками, приніс пляшку коньяку і пакет в’ялених заморських фруктів. Поставив на стіл, але про чарки поки що не натякав. Мабуть ще не вирішив, залишати чужоземне добро чи ні, якщо в розмові з господарем не дійде згоди.

Перше ж питання Корольова підтвердило такі підозри Каліста.  

— Щоб плідно діяти далі нам потрібна рівновага в стосунках, ви, Йване, схильні йти на компроміс?

Іван Павлович не втримав усмішки. Рівновага в стосунках при надто наявний розбіжності у банкових рахунках?

—З вами чого б не піти, але з тими, хто стоїть за вами — не приведи боже . Сучасне марення урядовців мене не тільки не влаштовує, а навпаки викликає острах. Народ поки що мовчить, але чи надовго…

— Ніякого «але» не буде, шановний Іване Павловичу. Сьогодні на захист Кремля стануть мільйони її охоронців, а їх у нас набагато більше, аніж захисників держави. Треба також мати на увазі, що проти народу діють загони добре освічених і оплачуваних бойовиків, а фахівці армії — хіба що старші офіцери, а що до рядового та сержантського составу це гарматне м'ясо не більше. Я балакав з хлопцями, вони тільки й мріють комусь у полон себе віддати, бо таким чином можна не тільки вижити, але й залишитися за кордоном. Там де давно вже мешкають діточки сучасних заможних урядовців. Вони що, приїдуть захищати Росію? Смішно, чи не так? В Чечні скільки парубків покладено, а за що? За кров, яка впливала грішми в кишені зажерливих урядовців від влади. Чи не так все воно було, шановний пане Корольов. Кому війна, а кому матінка рідна. Хіба не оце прислів’я відкриває нам очі на усілякі державні герці? Не утримаєте ви Росію в її сучасних кордонах. З хрестом замість серпа та молота хіба що до прірви рухатися. Брехнею себе підстьобуючи, щоб веселіше було…

— Базікало ти, Йване, — усміхнувся Корольов, не давши Івану Павловичу висловитися. — На власний досвід скажу,  нашого брата всілякі хижаки за ніс водять, але не варте звертати на них уваги. Ми дичавіємо од невдач, доводимо себе до істерії, але ж батьківщина вона в нас одна. Бажаєш ти того, чи ні, а захищати нам її доведеться…

— Батьківщина!?. — Каліста ледь не виматюкався. — Здається мені, про батьківщину сьогодні дбають хіба що невігласи які. Немає її сьогодні у нас, росіян, батьківщини. Я народився в Україні, її незалежність доки що гріє мою душу. Але й там сьогодні відбувається казна-що. Здорово таки московіти обстригли вуса січовому козацтву. Дух ще теплиться, але не вистачає його щоб зігріти скрижанілі від царського та сталінського деспотизму серця. Християнське рабство має чималий вплив навіть на сучасний загал. У ньому всі наші лиха…

Іван Павлович нервово хитнув головою: було бажання встати, закінчити неприємну для нього розмову, але не встав. Втримала загадкова усмішка, що сяйнула на лиці представника державної влади. Чогось він таки не договорював, тупцював довкола очевидного. Треба дослухати, щоб не наробити лиха. Або ще не втягнути в те лихо Ніну Марківну. Не абияк зайшов Корольов, щось йому від нього потрібно? Треба дочекатися. Не прийшов же він коли шматка хліба в хаті не було. А тепер, після доброї посади при кримінальному Баті, явився не запізнився. Можливо, з надією розжитися грішми? Але ж, кажуть, російський доларовий міліонер! Приватні готелі, ресторани має…

Калісто взяв пляшку з коньяком, почав вертіти в руках, придивлятися з якої держави завезено.

— Бажаєш покуштувати, неси на стіл чарки. Мене попередили що ти не дуже охочій до спиртових напоїв.

— Так-то воно так… але ж молодецька зацікавленість поки що мене не облишила, Андрію Львовичу. Чарки ось тут вони. Давай відкупоримо золотий напій Франції, невже справді звідти?

— Звідти, звідти, пане Каліста. Довелося мені побувати в Парижі. Нічого особливого. Якби ще мову знати, а так…

— Москва краща?

— Моя Москва — від квартири до Ради, переодягаюся в дрантя, коли пішки йду. Здається, що знаходжуся в оточенні вовків. Отож і прийшов я до тебе. Йване, з проханням — бути моїм помічником при посаді. У кримінальних побудовах ти людина досить відома, я недавно з Миргородською спілкувався, з Віленою, зустрітися з тобою вона порадила, адресу дала. — Корольов відкупорив пляшку, наповнив чарки по самі вінця. — За угоду, чи як?

— Міркувати треба, пане Андрію, знайомитись що в мої обов’язки входе. Я фахівець по суднобудівельним справам, а будувати державу це далеко не одна і теж.

— Яка там держава, пане Каліста. У нас сьогодні про державу хіба що останній ідіот думає. Розумні шукають можливість отримувати дармові гроші. Тричі за місяць підійняв руку і ти вже на коні. Так що, Йване, вип’ємо за наше титуловане майбутнє…

За такий тост пити особливого бажання не було, але Іван Павлович випив таки. Пропозиція приваблива, але їхати в Москву особливого бажання не було. Спочатку треба закінчити справи з одруженням: якщо їхати, то вже з Ніною Марківною та її синочком. Але розмовляти про це не хотілося. Була підозра, що порада Вілени біла не зовсім безкорисна. Вона вже дзвонила, натякала, що її не влаштовує його можливе одруження на Ніною Марківною. Що саме він, Іван Павлович Каліста, влаштовує її як коханець. А вона свого не упустить. Що важило оце «не упустить», Каліста здогадувався. В оточенні Васюти вона була не останнім скрипалем, можна навіть сказати, одним із перших, якщо саме не першим. Що не зберегла життя Васюті, так не дуже й силувалася це зробити. Коли вже Президент взяв на себе відповідальність за поступове знищення незгодних з його політикою людей, то нехай вже й несе свій хрест до кінця. Знати б тільки яким буде отой кінець!

Так міркував собі Іван Павлович, пригощаючись частками в’ялених фруктів після французького коньяку. Бо нічим отой французький не відрізнявся від вірменського, як кажуть — усі сучасні коньяки однієї бочки розливу. Але робити свої висновки перед Корольовим не став. Після першої чарки горобчиком пішла друга, Каліста вже трохи захмелів, і тепер зосередився на долі Ніни Марківни. Жінка, яка спиває його закоханими очима, вже, мабуть, повернулася з роботи, порається на кухні, щоб накормити сина, або його, як зайде, а він сидить, цідить французький, або біс його знає який, коньячок, і з душевною погордою слухає пропозиції якогось Корольова, в свій час охоронця приватних човнів на Амурі, який обіцяє йому золоті гори і розливне море відпочинку на південних пляжах. Після третьої чарки Калісто видихнув з себе все, про що думав.

— Не вписуюся я, шановний госте, в сучасне життя. Ніяк не вписуюся. Мозок не сприймає, душа гидує. Добре розумію, що треба кудись драпонути,  але куди? В Україну, так кому й навіщо я там здався. До Ради, куди ти мене кличеш… смішно казати, але вертіти хвостом перед тобою не зможу. Особливо після чарки… все вискажу як на духу. —  Спазм перетиснув Івану Павловичу горло. — Не треба мені ваших послуг, шановний Андрій Львович. Йти до Ради заради грошів — сумління мені не дозволяє. А на поради мої ніхто з вас уваги не зверне, бо думати буду про безвинно загублену молодь. Про почесну молодь, яка йшла туди, куди її заштовхували, а опинилася на кладовищах. Ви іноді зазирайте туди, Андрію Львовичу. Наша сучасна демократія яскраво прозирає в   надгробках: хлопці та дівчата від вісімнадцяти до сорока п’яти років. Кращі фахівці робочого класу там лежать. Їм не знайшлося місця в сучасному кримінальному суспільстві… Про це ваші лідери хіба що перед виборами гомонять, локшину людям на вуха вішають.

Каліста замовк, пильно вдивляючись у скривлені в усмішці губи Корольова. В пляшці зоставалося ще чимало коньяку, отож він чекав: чи наллє гість по четвертій. А він налив таки.

— За відвертість твою, Іване Павловичу. Я був певен що ти відмовишся, але мер наполягав, що підеш, куди штовхатимуть. Як ти до Васюта попав?

— Він мене із зашморгу витяг, Воно, бачиш, як люстра висить. З  отого гачка в останню хвилину він мене висмикнув. Що про нього думаю? Запальна людина, але на відміну від сучасних хабарників, на гроші не западав. Мільйонів, як інші, не нахапав. Думав про людей… думав таки… На відміну від нашого президента. І що цікаво, він знав куди йде, але затишку, де б можна було відсидітися, як багато хто з його оточення не шукав. Жив з відкритим забралом…

— Ти шкодуєш його?

— Це повинно було статися, не сьогодні так завтра.

Корольов налив по п’ятій.

— Тоді не чокаючись… — Хильнувши останню чарку, Корольов рвучко піднявся, подав господарю руку, а потім візитку. — Тільки в зашморг не лізь, доведе життя до ручки — дзвони…

Майже відразу після уходу Корольова, прийшла Ніна Марківна. Наче під дверима чекала.

— Ходімо вечеряти… майже пляшку випили, мені наллєш?

— Чи воно тобі треба?

— Побачила джип з водієм біля під’їзду, в дурну колотнечу занепала. Чарка від нервового струсу…

— Тільки сама, мені вже лишку буде…

Вона навіть не спитала за яким бісом до нього заїздив взірцево охайний незнайомець. 

 

Якби зосередитись на чомусь гідному, відчути себе людиною, а не собакою, який бігає в пошуках чогось украй необхідного, можна було б якось перечекати чорне лихоліття. Залишатися безробітним Каліста більше не міг. Безробітний жених — хіба не безглуздя? Він так і заявив Ніні Марківні: в ЗАГС піде тільки після того як отримає першу платню за чесно виконану роботу. Навіть роботу двірника. Але й з двірниками останнім часом розраховувалися саморобною горілкою. В газеті вичитав що власному бізнесменові потрібний фахівець по торфу, а також людина на пакування овочівницького добрива. Подзвонив, записав адресу, не гаючись поїхав — сорок п’ять хвилин від міста в напрямку селища Сонячного. Бізнесменом виявився відомий в свій час представник чорного книжкового ринку, Вадим Надточій, з котрим Калісто мав досить таки добрі стосунки, бо, не барячись, віддавав за добру книжку половину своєї чималої місячної платні. Надточій зволожив слізьми очі, обклав матюками кремлівських братків, але на пакування добрива «таку освічену» людину не взяв.

— Здалися вам оці мої копійки, я вам дам адресу мого брата Степана Савовича, у нього фірма по будівництву, а добрих фахівців чортма. Але ви не поспішайте… посидьмо трохи за чаркою, я чув, ви деякий час перебивалися під Васютою. Невже справді помер?

— Думаю — допомогли. Не до двору прийшовся.

—Так-так, часина, я вас скажу… Вже вибране Булгакова на смітниках знаходять. Духовне не коштує скоринки хліба. Чесно сказати, думи до розпачу доводять. Невже усі ми такі, га, Іване Павловичу?

— Не думаю, що усі… але… по книжкових магазинах сьогодні дуже багато словесного сміття… телебачення книжки не рекламує, книжкове «одна баба казала» охляло вщерть. Дуже багато інших принад має суспільство. Книжки хіба що безпритульні бідолахи по смітниках читають.

У дурному настрої повертався Каліста додому. Напівпустий автобус, гидка сварка  шофера з п’яним пасажиром, інженер технологічного відділу, Тетяна Скорик, яка тупо дивиться в долівку, не впізнавши свого начальника. Він привітався але вона не зреагувала. Щось мабуть тяжке трапилося в родині.

До фірми Степана Надточого Каліста пішов ранком наступного дня. Вітер шпурляв в лице сухим жовтневим листям, з півдня посувалася важка чорна хмара, але тривалого дощу синоптики не обіцяли. Біля будинку, в якому розташований був офіс будівельної фірми, вже зранку зібрався чималий гурт народу. «Невже всі на пошук роботи?» — майнула думка. Він навіть вже вернутися хотів, коли побачив знайомого, в минулому начальника відділу технічного контролю, Семена Степанчука. Той теж впізнав його, поспішив назустріч, радісно всміхаючись.

— Невже й ти, Йване, облизня спіймав, га?

Про що йшла мова, Каліста ще не знав, але веселий настрій Семена начебто не відповідав запитанню про спійманого облизня. Так що він трохи навіть розгубився.

— Якого облизня, Семене? Мені порадили влаштуватися в оцю фірму на роботу, не знаю, правда, теслею або муляром…

— Скрізь тріщить фірма, Йване. Ми оце всі тут гроші в будівництво висотки вкладали, але після смерті Васюти, понаїхало молодчиків із Москви. Начебто вони, а не ми вкладали кошти в будівництво. Справжній бордель, а не держава! Місцевий прокурор на стороні московітів, розумієш… Обіцяють машкар надіслати, щоб розігнали нас. Так що, друже, поки є час, йшов би ти куди подалі. А то проломлять голову нізащо…

Але не тою Каліста був людиною, щоб втікати від людей які намагалися відстояти свою чоловічу гідність. Розштовхуючи натовп, він пробився до дверей, за якими зійшлися в герці папірці місцевих і московських шахраїв. Два міліціонери зупинили його, але Калісто відштовхнув їх з неабиякою силою, і прямо таки удерся до кабінету.

— Хто тут Степан Савович? — спитав, — Ви? Я від вашого брата Вадима, на роботу влаштовуватися прийшов…

—Геть-геть, зараз не до роботи, — налетів на нього якийсь московський пройдисвіт, з явно вираженим жіночим голосом. — Вартові, виженіть цього нахабу геть!

Каліста охопила така люта ненависть, що відчув він свої кулаки кулаками Васюти, пригадав як дубасив Васюта своїх підлеглих по мордасам, і пішов він  метеляти кулаками, не зважаючи хто перед ним, московський злодій чи місцевий прокурор. А далі вже просочився до кабінету і сам Семен Степанчук, а за Семеном — молоді розлютовані парубки, що вкладали останні свої збереження на придбання житла. Коли гримнув постріл, того хто стрілив розтяли на криваве шмаття, але спочатку ніхто не звернув уваги на Каліста, якого з кулею в серці відкинуло до стіни, де він повільно осів на долівку, з іронічною усмішкою на лиці. Бо в останню хвильку свого зруйнованого життя він побачив перед очима лице живого, співчуваючого йому Васюти.

«Отак воно й краще», — майнуло в голові, коли лава жаб’ячої пухирчатої шкіри почала з блискавичною швидкістю наповзати на широко розчинені його очі.

 

                                                 Кінець