АНОМАЛЬНИЙ МАРШРУТ

КНИГА 2

(хроніка однієї незвичайної експедиції на пошуки «сніжної людини»)

 

САМОСТІЙНА ЕКСТРЕМАЛЬНА МАНДРІВКА

 

РЕЗЮМЕ

Аби перевірити повідомлення щодо проживання на південному сході Сибіру реліктового гомініда, автор – досвідчений тайговик і мандрівець – вирушає до невторованих тайгових нетрів. Несподівано стикаючись з непередбаченими труднощами, він змушений вибиратися, перемагаючи себе, щоденно ризикуючи життям.

Спостерігаючи власні переживання, оцінюючи їх з точки зору стороннього спостережника, милуючись навколишньою незайманою природою або зустрічаючись із фактами необміркованого, хижацького природокористування, морального занепаду, автор усвідомлює свою єдність із природою. Його внутрішній світ, глибочінь підсвідомості несподівано для нього самого виявляють себе у нерозривному зв’язку із зовнішнім світом.

Питання, що їх розглядає мандрівник у подорожніх нотатках, торкаються різнобічних стосунків людини й природи. Суспільно-економічну ситуацію в Росії він розбирає з погляду не стільки економічного, скільки екологічного. Екологія життєвого середовища людини безпосередньо пов’язана з ідеями організації суспільства і являє собою прецізійний аналізатор моралі та справедливості. Однак автор не має на меті глибоко аналізувати соціальні проблеми, обмежившись власними спостереженнями та коментарями своїх героїв. Якщо проблематика книги викличе дискусію, автор буде тільки радий цьому. Цебто, читацька аудиторія сприйняла книгу.

Автор у своїй оповіді намагається дотримувати традицій жанру, скристалізованого в працях його великих попередників Пржевальського, Венюкова, Арсеньєва. Разом з тим він надає великої ваги натуралістичності розповіді, сподіваючись, що хто-небудь іще повторить його маршрути.

                                                                 Хабаровськ, 1995 рік.

 

 «Якнайкращу одержує перемогу той,

 хто себе перемагає».

                                       М.В. Ломоносов

 

Більш як рік зберігається у моєму особистому архіві вирізка з регіональної газети з дописом «Лісова людина? Про таємниці та страхіття тайгового узбережжя». У дописі наведені розрізнені факти та здогади, що свідчать за проживання в Сіхоте-алінських нетрях напівзвіра чи напівлюдини – реліктового гомініда. Коли-не-коли та й сколихнуть жителів віддалених тайгових селищ чутки про незвичайне, загадкове.

Цього разу чутки стали надбанням широкої аудиторії завдяки публікації. Загиблого геолога, що його труп знайшли мисливці-промисловики, не роздерли дикі звірі. Якась загадка крилась у самому фактові загибелі озброєного досвідченого тайговика. Чому він загинув, загубившись сам-один серед осінньої тайги, багатої на дичину та їстівні плоди рослин? Що могло його так схвилювати, налякати до смерті? То мало бути щось незвичайне або хтось незвичайний. Тайговики-мисливствознавці обережно натякали на можливу зустріч з реліктовим гомінідом, що його незвичайні відбитки iм доводилося здибувати у глухих тайгових нетрях.

Із досвіду своїх самостійних екстремальних мандрівок я вважав неймовірним факт загибелі міцноi людини внаслідок звичайних природних та психологічних чинників, що ускладнюють путь: нестача iжі, невторовані тайгові хащі й бурелом, досада від необхідності багатоденного переходу… Заблудив? Для звичайноi недосвідченоi людини оте слово звучить як вирок: воно означає не знати, де вона знаходиться, не знати, куди йти далі. Але чи так вже важливо досвідченому тайговикові знати достоту, де він знаходиться. Я не уявляю собі, як можна порівняти це поняття з відчуттям людини, для якої тайгові переходи – то щоденна праця. Поняття «заблудився» для неi не існує у тій абсурдній формі, яка до нестями лякає непідготовленого громадянина, грибаря чи ягідника. Ну, потрапив не до тієї розпадини або навіть до басейну незнайомої сусідньої ріки! Вийшов не на ту сопку! Прикро, певна річ, дуже прикро, однак не смертельно!

Фактів таких у моїй бурлацькій біографії бувало досить, але цілковите володіння собою, як звичайно, не зраджувало мене. Якось раз стався зовсім курйозний випадок. Спускаючись схилом сопки, захопився попутними стежечками та й не угледів, як напрям змінився на протилежний, тобто непомітно завернув назад. Підіймаюся схилом вгору і дивуюсь: «Звідки на шляху до ріки виникла ще одна сопка? Вона топографічно не може вміщатися у вузькій розпадині, якою ота розпадина уявлялась мені згори». Залишалось дертися вгору і тихо дивуватися. Ось уже крізь просвіти маячіє дорога. Вкрай зморений, але вдоволений вибрався я з чагаря чортячого дерева – араліi маньчжурської - та колького елеутерококу. Та озирнувшись навкруги, ледве не завив від досади: після багатогодинного блукання вийшов за двісті кроків нижче того місця, звідки розпочав спуск!

Бували й багатоденні блукання по оповитій туманом марі, і почуття непевності та цікавості: «Куди ж ото я прийшов?», і терпеливе чекання на результат.

Таким чином, припущення щодо «гомінідноi» смерті геолога, в принципі, здавалося мені досить вагомим. Додаткова інформація про знахідку печери – лігвища напівзвіра – та слідів його перебування надавала переконливості початковому припущенню.

Водночас гіпотеза існування обмеженої популяції невідомих тварин, що знаходяться на грані танення та насправді не залишають слідів у хащах Сіхоте-Аліня, породжувала питання. Як «стрічка мьобіуса» моделює односторонню поверхню, котра не має права на існування у природному, видимому світі, однак таки існує в нашому тримірному просторі завдяки розумній фантазії людини після «хірургічного втручання» розтину та склеювання, так само можлива й гіпотеза існування відлюдника-гомініда. Наявність глухих неприступних тайгових закутків, де не ступає людська нога, дає поживок для фантазій. Однак здоровий глузд та досвід бувалих мандрівців затято не бажає вірити в реальність того, що за теорією імовірностей уже давно виявило б себе, якби дійсно існувало у природі. Гіпотеза щодо сучасних гомінідів, що не потвердилась «масовим досвідом», живе на межі вигадки і реальності й живиться рідкими, малопоясненними та малопереконливими свідченнями самовидців. Ось і в цьому випадку, зіставивши деякі факти та свої спостереження, мисливствознавці не знайшли або не забажали шукати аргументів, що відкидають причетність дикого гомініда до смерті геолога. Достатньо припустити хворобу, серцеву ваду чи надмірну втому.

У такій дискусії останнє слово могло бути тільки за експериментом. Це означає, якщо я маю намір щось з’ясувати, мені необхідно самому збиратися в дорогу. Покладаючись на власний досвід, самостійно, моделюючи блукання геолога, без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом, майже без харчів пройти путь у районах гаданого проживання реліктового гомініда. Моя екстремальна мандрівка мусить дати відповідь ще й на інше супровідне питання: чи можна загинути сам один там, де суцільною стіною стає кедровий сланик, багульник та золотавий рододендрон.

Уявному божевіллю заміру, що межує з самознищенням, надавав сенсу мій чималий досвід екстремальних самостійних мандрівок. Він же сповнював надією на щасливий кінець заходу. Більше того, я був у цілковитій певності, що труднощі в путі не перевищать отих, яких звичайно доводиться зазнавати у віддалених, ненаселених тайгових урочищах. Друге питання було поставлене по-учнівськи неделікатно і викликало багато нарікань на невиправданий ризик. А надто мені перепало від Валерія Івановича*, котрий вимагав більш точноi проробки маршруту та надійного зв’язку в дорозі. Хтось обіцяв за казкові гроші продати малогабаритний пристрій супутникового зв’язку. Я заспокоiв колег, розказав про цю пропозицію як про здійснену справу, а сам собі подумав: «Гарний же буду я екстремал, коли на цілий світ заволаю: «Рятуйте мою душу!» До спекулянтів я також не мав жодного доброго почуття.

 

            1.       КОРИСНІ ЗУСТРІЧІ В ХАБАРОВСЬКУ

Уважно перечитавши статтю, відомий у краi учений-мисливствознавець, директор Фонду диких тварин Олександр Миколайович Куликов розвів руками:

- Що тут скажеш? Все життя займаюсь дикими тваринами, повсякчас буваю в місцях iхнього проживання… Приміром, амурського тигра поталанило помітити лиш чотири рази, настільки рідкісний звір і такий потайний.

- Мені, на жаль, жодного разу не випала така щаслива нагода. Якось-то повернувся назад – свіжий слід. Ось він, щойно йшов за мною по стежці, але немовби випарувався: ні тобі тріскоту, ані шереху…

- Це означає, що більш розумного та обережного звіра побачити ще важче!

-Більш розумним звіром може бути лише напівзвір-напівлюдина.

-Реліктовий вид приматів або гомінід?

- «Сніжна людина». Вона й відбитків не залишить…

На Північний Схід від ріки Анюй починаються промислові угіддя народу орочів. Вони не люблять ходити далеко в гори без доконечноi потреби – у верхів’ях великих рік тайга малопродуктивна. Це, до речі, одна із причин малоi населеності та слабого освоєння регіону. Орочі полюють при нижній та середній течіi ріки Хуту, де звіра вдосталь.

- Цілком можливо, що за умов практики національного природокористування в регіоні збереглися рідкісні види тварин, - припускає Олександр Миколайович, - наприклад, червоний вовк, якого давно вже не стрівали в північній частині Сіхоте-Аліня. На гольцях, можливо, знайдуться сліди проживання солонгоя або горала. Треба бути дуже уважним.

Я знав, що горали живуть на Сіхоте-Аліні тільки у Лазовському заповіднику. Горал майже не має ворогів у природі. Тільки беркути можуть полювати на малих козеняток-гораленят. Глибокий сніг горали зносять погано, але за даними авторів книги «Лазовський заповідник», ще в середині дев’ятнадцятого століття горали мешкали по всьому Сіхоте-Аліню, до Амурського лиману, невважаючи на те, що північна та північно-східна частини хребта взимку укриті глибоким снігом. Внаслідок природного «територіального консерватизму» та рідкоi особливості рятуватися від переслідування на прискалках горали являють легку здобич для браконьєрів і тому повсюдно винищені.

Посилені охоронні заходи, розвиток сітки відокремлених, під охороною ділянок в лісах, придатних для розселення горала, дозволить поліпшити загалом становище популяціi цієi рідкісноi тварини. Пізніше на ріках Гобіллі, Хуту, у верхів’ях Джаура я зустрічав чудові бескиди, «щоки», скелясті притиски (непропуски), зручні для проживання горала, протяжністю декілька кілометрів. Щодо інших рідкісних мешканців тайги, я знав не більше.

Отже, коло питань, що на них належить знайти відповідь, окреслене. Але все ж таки головне питання стосовно невідомого виду звіра-гомініда звучить якось вельми делікатно. Тут більше сумнівів, аніж впевненості.

Мій інтерес до цієi теми не випадковий. Багато років тому, в 1972 році, у верхів’ях ріки Брянта, на півночі Амурськоi області, я постерігав дивовижну істоту. До неi було метрів сто двадцять. Вона йшла стежкою на задніх лапах по дуже стрімкому схилу сопки супротивного берега ріки. Лише на мить рудий силует звіра з’явився на порівняно відкритій скелястій ділянці, однак відчуття якоiсь неприродноi для тварини ходи залишилося в мене на все життя. Коли б за день перед тим я не побував на тій стежці, мене, можливо, не вразила б та легкість, з якою звір ішов на задніх лапах по кручі. Тоді я вирішив, що то був ведмідь. Не тим, що був у тому впевнений, просто іншого й бути не могло. Іще Леонід Павлович Сабанєєв наприкінці дев’ятнадцятого століття зазначав різномастість «бурих» ведмедів. Насторожував не рудуватий колір вовни, а хода. Вона нагадувала людську.

Місцевість у відножинах хребта Станового була на ту пору відлюдною. Харчі вийшли, і ніхто не заважав скористатися зі стародавнього способу добування звіра – опорядження самострілу на звіриній стежці у вузькій розпадині. Вранці, оглядаючи самостріл, я виявив, що хтось намагався розхитати дуже міцно прив’язану до дерева рушницю. Так продовжувалось кілька разів. По третій ночі рушницю розхитали настільки, що ствол повернувся догори майже під кутом сорок градусів, а ослабілі мотузки вільно теліпалися. Хто ж міг би отаке вдіяти? Ґрунт під деревом цупкий, а на моховитих підступах не виявлялося підозрілих слідів. Чудний випадок викликав подив, проте так і лишився нез’ясованим.

Відтоді я прочитав чимало літератури про «сніжну людину», великонога та інші види реліктового гомініда, у тім числі й викривальні статті журналіста Віталія єрьоміна, що звинувачують декотрих «самовидців» у дурисвітстві. Вагомий аргумент, який підсилює сумніви щодо реальності гомінідів, - це те, що моi друзі-геологи, яким я цілком довіряю, та й інші відомі дослідники жодного разу не стикалися з чимось незвичайним, працюючи у найглухіших тайгових куточках. Дивна недосяжність, незбагненність та неможливість виявлення гомінідів у природі свідчать лише про одне: iх просто немає, не існує. Але перед очима щоразу постає силует звіра, який легко, по-людськи долає скелясті уступи, і я знову сумніваюся щодо своiх сумнівів. Рано відкидати цю гіпотезу. Слід іще пильніше спостерігати, іще обережніше пересуватися в іще більш глухих тайгових урочищах.

Годинами вивчаючи топографічні мапи, я накреслив декілька варіантів маршрутів у самі непрохідні місця, до скелистих плато та півторатисячників, багатих на останці. Передбачалося доiхати від села Лідога лісовозним шляхом до витоків рік Джаур і Малий Ертукулі, обстежити скелясті плато та зарості сланика, відтак піднятися по Гобіллі до останців гори Бункса і далі пройти у верхів’я ріки Хуту, що на ii берегах спостерігали дивовижну істоту на кшталт гомініда, до приток Гура (Хунгарі) або ж лівими притоками Хуту вийти до басейну ріки Тумнін. Топографічна мапа Хабаровського краю, видана нещодавно військовим відомством для населення, відображувала стан місцевості семидев’ятнадцятирічноi давності. Протягом цього часу лісопромисловий комплекс просунувся далеко углиб тайги. Могли трапитися дороги та зимники, що полегшили б путь, не позначені на мапі зимовища мисливців, де можна було б зупинитися на днинку задля ремонту інвентаря. За тяжких обставин у зимовищах можна було б запозичити жменю-другу крупи або трохи заварки для чаю.

На завершення опрацювання маршруту залишалось виконати, на мою думку, якнайважливіше: зустрінутися з нашим видатним земляком (про нього мені багато розповідав В.І. Сімаков, але до зустрічі не траплялося причини), славнозвісним дослідником, військовим топографом, полковником Льовкіним. У Приамурському географічному товаристві Григорій Григорович дуже авторитетна особа. Тим-то його слово досвідченого топографа стане для мене останнім пунктом у підготовці маршруту.

Серединою дня, відклавши на час виробничі справи, без попередження, я подзвонив у квартиру до Григорія Григоровича. Численні далекосхідники знають його за книгою «Річкові леопар-ди». Це напрочуд поетичні та географічно точні оповідання про природу.

Двері відчинив високий, кремезний літній чоловік з привітним обличчям. Раніше оцих стихійних відвідин ми не зустрічалися, і мені мимохіть спало на думку, що сааме таким богатирям під силу пробиватися до вершин непролазними нетрями, несучи за спиною п’ятдесятикілограмові заплічники з обладнанням та матеріалами для установки чергового топографічного знака. Зазнайомилися. Господар ввічливо запропонував обміркувати питання стосовно маршруту в його квартирі.

Скромна оселя ученого – однісінька тісна кімнатка – одночасно правила й за робочий кабінет. «Воістину, немає пророка у своiй вічизні», - згадався мені біблійний вислів, коли уявив собі, зі спеціалістом якого масштабу, що усе своє життя присвятив служінню суспільству, звела мене доля. Водночас, дослідник, якого поглинула робота, не звертає уваги на незручність. Усі предмети в кімнаті пов’язані так чи інакше з науковими захопленнями Григорія Григоровича і створюють певні вигоди, а можливо, й підтримують творчий настрій. Вони ніби випромінюють романтику далеких, небезпечних мандрівок. Вподовж стін до стелі тягнуться книжкові полиці. Тут книги із різних галузей знань, старовинні фоліанти. Поряд книг ручні вироби народних умільців, виконані із природних матеріалів, живописні пейзажі. Над дверима колекція рогів диких копитових, над ліжком незамінні атрибути мандрівця і дослідника природи: бінокль, фотоапарат, компас. Всюди розкладені топографічні мапи. Григорій Григорович укладає реєстр безіменних гірських вершин Сіхоте-Аліня, аби в iхніх назвах дійшли до нащадків імена стародавніх родів аборигенів, що населяли колись оцю землю. Не повинна зникнути в народі пам’ять про племена, що в сиву давнину опановували урочища Тумніна, Хунгарі, Амура та Анюя, чиi нащадки iстотно полегшили задачу російським дослідникам краю.

Усвідомлена причетність до історіi народу, почуття відповідальності за результати розвитку цивілізації, бажання і здатність скерувати отой розвиток у потрібне русло – ось чим відрізняється видатна, творча людина від зовні схожого з нею громадянина, що його цiлком поглинули проблеми власного садкаі та городу. Але, на жаль, земні блага, як звичайно, падають у руки останньому, а першому випадає гірка доля пророка.

Ознайомившись із моiми планами, Григорій Григорович запропонував змінити маршрут: йти не від Лідоги до Кеная, а від станціi Кенай до ріки Анюй.

- Розпочавши путь від Кеная по джерелах Нижнього чи Верхнього Бигда, Ви коротким шляхом потрапите до Центрального Сіхоте-Аліня у північній його частині. Щонайскладнішу ділянку шляху Ви перейдете зі свіжими силами, а як вийдете до Анюя чи Гобіллі, підете зимниками. Вздовж Анюя прокладена лісовозна дорога.

У майбутньому, пробираючись через немислимий бурелом або несвітські хащі багульника, видираючись уздовж стрімчастих скелистих притисків, я не раз згадував добрим словом Григорія Григоровича. Мені здавалося, сама Доля направила мене до нього за порадою, бо коли скінчилося тайгове пекло і я вкрай знесилів, таки вийшов на шлях, нехай покинений, але рятунково легкий.

- Дурниці, нісенітниця! – вигукнув Григорій Григорович, коли я спитав, що він гадає стосовно можливості проживання в північній частині Сіхоте-Аліня невідомих науці звірів-гомінідів.

-Коли Ви тримаєте в руках топографічну мапу з позначками височин, покреслену ажурною в’яззю горизонталей, Ви маєте знати, що не чарівництвом вони тут виникли. Усюди пройшли люди. Спершу топографи (військові топографи), відтак лісовпорядники, геологи, гідрометеорологи. Ось, приміром, гірське плато при верхів’ях рік Великого Ертукулі та Джаура. Бачите, є навіть назва джерела «Маршрутне». Проміряні висоти скелястих останців, глибини рік, зазначені стежки і навіть окремі мисливські зимовища. Однак мені самому не довелося спостерігати чогось загадкового, непоясненого у навколишній природі, та й серйозних фахівців, що були свідками феноменів, я теж не зустрічав. Я маю на увазі феномен гомініда або «сніжноi людини».

- Очевидці все ж таки трапляються. Що Ви думаєте з приводу iхніх спостережень?

- Як загальне правило, свідки спостерігають тварину протягом дуже короткого часу і на великій відстані, більш як сто метрів. За таких обставин легко помилитися, прийнявши за невідому істоту звичайнісінького ведмедя. До того ж за кольором вовни «бурі» ведмедики дуже неоднорідні, а рухи цих розумних тварин бувають вельми не завбаченими.

- Ви упевнені, що на Брянті я припустився помилки?

- Авжеж, найімовірніше то був ведмідь.

Мисливський собака Григорія Григоровича, зачувши дух кави, підбіг до столу й сів поряд, позираючи на вазочку з печивом.

- Що, Алько, печива хочеш? – ласкаво спитав його господар. Собака потягнувся до руки з печивом.

- Знаєш, що собаки печива не iдять? Собаки печива не iдять!

Тварина, що хотіла було вхопити печиво зубами, байдуже відвернулась до телевізора з таким виглядом, ніби виступ чергового політичного лідера ii цікавить значно більше, а печиво взагалі ніколи не цікавило.

- Та з’iж, з’iж, - ласкаво поступився господар.

- Майте собі, він дуже любить печиво, але незважаючи на те, виявляє витримку та дисциплінованість.

- Я додав би ще й «кмітливість». Розумний собака. Ви розмовляєте з ним, неначе з людиною.

- Він усе розуміє. Щоб спілкуватися з ним, я майже не удаюся до команд.

Коли собака буває таким розумним, то що можна сказати про здібності високоорганізованих істот, які потайки живуть у недосяжних тайгових нетрях? Звірячий інстинкт чи набутий досвід застерігають iх від небезпечної зустрічі з людиною? Вони виявляють винахідлиість, всіляко маскуються, заходять якнайглибше у хащі, скелясті розпадини, смуги неприступного кедрового сланика, де знайти iх майже неможливо. Хто все ж таки має рацію, скептики, чи оптимісти?

Мені згадалась розповідь геолога В. Пушкарьова, надрукована років двадцять тому в журналі «Вокруг свєта».

«Чучунаа» - так звуть у Якутіi гомініда – не вигадка. Це реальна людиноподібна істота. Як припускає якутський учений С. Ніколаєв, це людина, «щонайпримітивніший палеазіат Сибіру, який протягом століть відходив від цивілізаціi, що насідала з півдня», нині цілком винищений.

За численними свідченнями очевидців, він був два-два з половиною метри на зріст, мав тіло, вкрите чорним волоссям, дещо продовгувату голову, висунуту вперед нижню щелепу та дуже розвинуті надбрівні дуги. Обличчя мав темне, майже чорне. Він був дужим і вправним. Чучунаа свистів, голос мав тріскотливий, неприємний. Інколи сам нападав на мисливців. Одягався чучунаа в оленячі шкури, котрі знімав «панчохою» з убитих ним оленів. Вогню не знав, жив у норах, а взимку, певно, поринав у сплячку, як ведмідь.

Із розповідей очевидців звісно, що чучунаа всеiдний, живиться не лише м’ясом убитих ним тварин, але і ягодами, на які так багата північна тайга.

Найчастіше iх бачили у гірських масивах на схід від ріки Лєни, у межиріччі рік Яни й Індігірки, на Верхоянському та Полоусному хребтах, а також у гирлі рік Оленьок, Лєна і Яна. Траплявся чучунаа при нижній течіi Колими, аж до самоi Чукотки, де його звуть «нєтте».

Деякі спостережники указують на сезонну міграцію гомінідів у західному напрямі. Проте на півночі Амурськоi області, де я постерігав дивну істоту, про чучунаа нічого не було відомо.

Згідно з припущенням В. Пушкарьова цілковите вимирання чучунаа, зникнення його з лиця землі як виду відбулося наприкінці п’ятдесятих років двадцятого століття. Чи вимер гомінід остаточно? Вподовж узбережжя окремі особини могли досягнути північноi частини Сіхоте-Аліня, де клімат значно м’якший. В загублених печерах та гротах прибережних хребтів або центральноi частини, можливо, залишився слід проживання цієi загадковоi істоти, напівзвіра-напівлюдини? Повідомлення ванінських мисливців про знахідку грота зі слідами перебування невідомоi істоти та дивовижні пограбування харчі у віддалених мисливських зимовиськах дозволяють взяти під сумнів остаточне зникнення гомініда.

Літньої доби, а точніше, з початком весни й до пізньоi осені, самі дикі, важкоприступні тайгові урочища залишаються нелюдними. О цю пору в глухій тайзі немає свідків, зимою ж гомінід спить у норі або гроті. Якщо за таких обставин врахувати надзвичайну недовірливість та обережність істоти, то ми маємо достатнє пояснення неможливості його виявлення. На жаль, офіційна матеріалістична наука виявилась такою гонористою, що злочинно знехтувала чутками та свідченнями самовидців. Методологію отакого матеріалістичного формалізму з сарказмом викриває відомий астролог Алейстер Кроулі. Він пише приблизно так: «Коли будь-якого реального, але непояснимого факту неможливо зігнорувати, то його слід, принаймні, визнати за випадковий». Ніби випадкове менше потребує пояснення.

Сучасницею цивілізованого людства виявилася людиноподібна істота на стадіi усвідомлення власного Я у навколишньому світі. Саме цим можна пояснити, що гомінід віддавав перевагу пересуванню у західному напрямку. Воно пов’язане з орієнтуванням «на сонце» зі знайомими орієнтирами рельєфу на додаток: берегова лінія, русло ріки тощо. Чи не тут, на самому примітивному рівні свідомості, беруть свій початок пізні релігіi?

Тур Хейєрдал у статті «Таємниця тисячі островів», опублікованій у журналі «Вокруг свєта» в 1987 році, відзначав: «Першою релігією всіх найдавніших цивілізацій, що iхні керманичі виходили у відкритий океан, було сонцепоклонство». Із свідчень очевидців у Якутіi ми бачимо, на якому глибокому рівні починалось формування того релігійного знання.

Вид істот кшталту чучунаа ніколи не був численним. Найімовірніше, зазначені вище райони проживання – це або місця зародження виду, якому присутність південних популяцій перешкодила вийти з широтного коридору, або результат іще більш ранньоi міграціi. Коли? Відповісти на це питання нелегко, якщо мати на увазі, що історія людиноподібних істот нараховує близько ста-ста п’ятдесяти мільйонів років. Те підтверджують відбитки ступні істоти, схожі на сліди чучунаа, знайдені у Туркменістані поряд відбитків лап динозаврів.

Сьогодні є численні свідчення того, що на Землі було декілька осередків зародження мислячого життя. Можна припустити, що воно зароджувалося повсюди, як неминуча природна умова буття природи. У боротьбі за існування вижили ті, хто опинився у більш сприятливих умовах розвитку, а інші не змогли перейти певноi грані. Повільно наближаючись до неi, на шляху вони винищувалися більш розвиненими угрупованнями. Чинник занепокоєння міг пересилити інстинкт осілості або активного самозахисту. Потурбовані у своiй цитаделі гомініди у безладі мігрували вподовжки узбережжя до ближніх кліматичних зон.

Треба шукати сліди проживання гомінідів у неприступних, невторованих далях Сибіру, який вважається одним із центрів зародження мислячого життя. Свій маршрут я продовжив у такий спосіб, аби можна було визначити потенціальну можливість потайного проживання гомінідів. Чи є у регіоні природні комплекси, достатні задля самітницького життя окремих людиноподібних індивідуумів? Тропа цікавості поведе мене від берегів Гура (Хунгарі) до самого серця Сіхоте-Аліня.

Напередодні від’iзду я мав зустрітися з професором Міковим. Євгена Григоровича цікавили висновки моєi попередньоi мандрівки через Сіхоте-Алінь, а надто сліди міграціi, далекого добровільного розселення людей у необжитих районах. Моє припущення щодо можливості проживання у тайзі окремих особин гомінідів Євген Григорович сприйняв зацікавлено і з філософською розважливістю, притаманною великому мислителю.

- Не вірячи у недоведені феномени, людина таки не повинна втрачати пильності, обережності. Завжди слід пам’ятати, що у природі є ще багато незвіданих таємниць, і відповіді, що iх сьогодні підказує нам досвід, можуть виявитися не зовсім вірними. Пам’ятайте, що ви людина розумна, яка вступає у світ невідомої дикоi природи. Надійтесь на розум.

 

                        2.          ПЕРШІ ВИПРОБУВАННЯ

 

26 травня, п’ятниця.

 

Рано вранці я одержав газету «Пріамурскіє вєдомості», де була надрукована замітка Володимира Бодагова про мою мандрівку.

- Тепер ніяк не можна не йти, - сказав я дружині, що не хотіла відпускати мене одного у тайгу після знайомства із щоденником експедиціi 1993 року. – адже ти не зможеш попустити, аби я підвів Володимира Бодагова та «Пріамурскіє вєдомості»?

Заплічник тим часом я вже налаштував. Необхідні речі я відбирав здебільш з точки зору безпеки мандрівки самотою. Рушниця, патрони, невеличка кута сокира, пила-ножівка та мисливський ніж були першими у списку. Потрібні були ще два бляшані казанки, легкий бляшаний кухоль, трохи харчів на нагальний випадок: цукор, сіль, крупа та заварка для чаю (кожного по п’ятдесят-сто грамів). Для фотозйомки полагодив свій старенький «Зеніт-Є» з об’єктивом «Індустар». Цього разу взяв бінокль, запасний компас та змінний об’єктив «Геліос». Від комарів буде рятувати накомарник із тонкоi бязі, від дощу – поліетиленова запона.

Про взуття слід сказати окремо. Я вирішив іти у звичайних кедах російського виробництва. Китайські кеди взяв змінним взуттям, щоб перезуватися на привалі. Я не хотів робити порівняльний аналіз якості товару, але так розпорядилась доля: у цілому місті Хабаровську знайшлась одним одна та й остання пара російських кедів, отож мимохіть довелося придбати китайські, цілковито непридатні до далеких переходів через ліс. Гомілку мали захищати халяви російських кирзових чобіт, гомілковостопні суглоби слід фіксувати широкою стрічкою сировоi тканини і зверху обмотувати еластичним бинтом, бо легко можна одержати розтяг зв’язок. Попри довгу процедуру взування, таке взуття вигравало легкістю.

Потяг на Ваніно відходить увечері. Мені треба завчасно взяти квитка до станціi Кенай. У п’ятницю, на вихідні, громадяни рушають до своiх крихітних городиків та садових ділянок у передмістя. У квиткових касах та загальних вагонах о цю пору панує несвітська товкотнеча. Весною та на початку літа до «дачників» долучається публіка іншого гатунку, котра поспішає на заготівлю дикоросів.

В путі моi здогади цілком ствердилися. Загальний вагон був повний-повнісінький «дачниками» та вільними заготівельниками дикорослоi продукціi. Напівп’яний гурт реготав, лаявся, співав. На станціi Волочаiвка додали спиртного. Очманілі суб’єкти ледве пересувалися по вагону, тримаючись за стояки. Хтось шукав свого товариша, що разом з ним випивали, хтось загубив свою дружину, чоловік і жінка шукали своi речі… Все оте супроводжувалося нескінченними походеньками по напхом напханому вагону, наступанням на ноги сидячих, тривалими поясненнями та вибаченнями. Так тривало до станціi Литовко. Перед Комсомольськом-на-Амурі та після нього ситуація повторилась у більш помірних масштабах.

Сусідом моiм виявився середніх літ вірмен – інженер із Комсомольська, і колишній «комуніст», тобто один із мільйонів чесних трударів, ошуканих тоталітарним чиновницьким режимом, що паразитував коштом комуністичноi ідеi. Ми завели розмову.

- Мій товариш приiхав до мене в гості: «Скільки ж тутечки бичів! То не Комсомольськ, Бичівськ слід було б називати», - каже.

- Багато хто живе допомогою – «малоімущі» - працювати не хочуть, - висловив я свій погляд.

- А якщо й хотіли б, то де ж iм працювати? Крупні заводи зупиняються, скорочуються штати.

- Ви не зовсім справедливі. Багато хто не надто вже і рветься до роботи. Народ очманів від передчуття наживи. Усі жадають стати Рокфелерами та Фордами, не докладаючи до того навіть наймен-ших зусиль, та ще й жодноi копійки не віддати державі. Більшість людей не обтяжуються турботою про загальне благо. Та чи є у нас, руських, Батьківщина?

- Ви маєте сумнів, професоре? А чому дійшли отакого результату?

- Причини слід шукати в історичній особливості Росіi. Рабство було скасовано, теоретично, другою половиною дев’ятнадцятого століття. Та не встигли селяни відчути волю, як потрапили до жорен більшовизму. Більшість народу в Росіi ніколи не працювала на себе і не мала такоi перспективи до власного збагачення коштом інших, як зараз. Більша частина дворянства знищена або емігрувала. Жалюгідні скалки повноцінних генів деградують в умовах загальноi деградаціi, що охопила суспільство.

Переконливості моiм висновкам надавали напівп’яні обличчя, базікання, поцятковані татуюванням руки, що піднімали склянки з горілкою. В путі розмова часто торкалася то одноi теми, то іншоi. Мій попутник зауважив, що дворянський клас був немовби генетичним фондом Росіi, який постачав надійні кадри для державноi служби. Ідея ця не нова і часто підпадає під критику. Проте, у цьому я вбачаю тему для обміркування.

- Можливо, на дворянське звання слід дивитися як на відзнаку, нагороду найбільш активних представників народу за внесок у вирішення значущих суспільних задач? – запропонував я.

Говорили про те, що багато стало урядовців, більше, ніж було раніше, до «перебудови». Улаштувалися люди та й живуть собі, не утруднюючись думками про загальне благо. Сьогодні неймовірно важко з’явитися новим Муравйовим-Амурським. Ще два роки тому багато хто думав інакше.

- А як ви міркуєте про Ішаєва? – спитав раптом інженер, маючи на увазі губернатора краю.

- Мені кілька разів доводилося слухати його виступи, брати участь в обговоренні результатів «З’їзду тямущих людей» у Хабаровську, де Віктор Іванович як голова Приамурського географічного товариства підбивав підсумок. Це видатна людина. Працює чесно. У всякому разі сьогодні я вбачаю серйозні підстави йому довіряти.

Інженер помовчав, розмірковуючи. Можливо, він не чекав на таку відповідь.

- Ось Ви йдете без зв’язку, без харчів, ризикуєте… Заради чого? Вам зарплатню додадуть? Ви, учені, чудні фанатики. Людей цікавить інше: де б добути більше грошей.

 

27 травня, субота.

 

Не встиг вийти з вагона, як чорна хмара обдала рідкими краплями дощу і шпурнула в мене кілька пригорщей граду. Хмарність густішає, на обріi вимальовуються силуети кількох синяво-чорних хмар.

Пристанційні селища демонструють живучість роду людського. Застою чи розрухи тутечки не відчувається. Деінде навіть виводять цегляні будови. В селищі Кенай населення корчує та розорює родючі плавні Гура. Понад рікою прокладена добра ґрунтова дорога. Від неi відгалужуються численні смуги, просапані ножем бульдозера. Декотрі з них населення використовує як спуск до ріки, що ii шум чутно зовсім поряд. Пізніше я зрозумів, що ці смуги призначені для посадки цінного поріддя дерев.

По узбочині на декілька кілометрів тягнуться звалища сміття, справляючи гнітюче враження. Мимо без зупинок проносяться рідкі мотоциклісти, з цікавістю оглядаючи мене. Що воно за дорога, спитати ні у кого. Цієi ділянки шляху немає на мапі.

Назустріч шкандибала бабуся на свій «загородний» город. Осадкувата, міцна на вигляд, але вельми похилого віку.

- Бабуню, куди веде шлях? – спитав я стареньку.

- Оцей вздовж Джаура, до самих витоків.

- А понад Гуром є яка-небудь стежка?

- По Гуру дорога… Це тобі, синку, треба було зайти з другого краю села.

Я почав розпитувати бабусю про життя у селищі.

- За оранку ліспромгосп бере з нас по десять тисяч карбованців з одноi сотки. Пенсію я одержую сто тридцять тисяч. Сто тисяч віддала за оранку. Чим жити? Начальство все більше себе порає. Тепер проти і слова нікому не скажи. У мене два сини працюють в ліспромгоспі, мовиш начальству щось проти – iх виженуть з роботи…

 «Крутить старенька, - подумав я, - сини допомагають. Так воно і має бути. Доброго, сумлінного робітника розумний господар не вижене, хіба що збільшить зарплатню, а ті хапуги, що без кінця мітингують, давно всім обридли. Працювати треба, а не мітингувати. На скромне життя усім стане».

Крикнув дятел-жовна. До нього озвався від ріки рокіт тракторів, що піднімали цілину. Дорогою догнала ще одна хмара. І тут не обійшлося без купелю! Як видно, природа вирішила допустити мене до своiх таємниць і на дощовий купіль слід дивитись як на своєрідну перепустку.

Дощ скоро ущух. Хмару пронесло стороною. Клонився надвечір перший день путі. Завернувши у зарості, я невдовзі наштовхнувся на зимник. На диво, тут усе було готово для ночівлі. Струмочок попідмивав коріння беріз, і вони рівно впали вподовж узбочини, щоб поміж них було влаштовано нічліг. Похила, ладна повалитись ялиця білокора дала мені лапника для м’якоi постелі. Недавня пожежа розкидала по лісу стовбури сухих смерек та модрин для вогнища. Мені не довелося нічого пиляти чи рубати першої ночі.

Сонце сховалось за гору, і стало темніти. Зібравши нехитру вечерю: бадилля кропиви та іван-чая, - я пішов блукати лісовими дорогами.

На узбіччях у сутінках синіють галявинки фіалок. Щебечуть птахи, проводжаючи останній сонячний промінь. Ось перші сліди біля струмка: на водопій виходив сохатий. Повіває теплий вітерець; природа ніжно лоскоче щіточкою рідкого дощику. Вночі тиша, лиш інколи скрикне птах, стривожений нічним хижаком.

 

28 травня, неділя.

 

Пройшовши під ухил з півкілометра, я ступив на берег широкоi, могутньоi ріки. Це Гур. Широкі, повноводні ріки Далекого Сходу, що ніби зненацька виникають серед тайговоi хащі перед зачудованим спостережником, завжди лишають незабутнє враження. Переходжу через дерев’яний міст на лівий берег. Міст неухильно руйнується через те, що металеві прогони клали на насипні палі в дерев’яному корпусі – «бики». Дерево протрухлявіло і вміст висипається в ріку. Така квапливість та недбалість з деяких часів стали традиційними на Далекому Сході. Наші прадіди будували міцніше, надійніше. Причина криється не стільки в недостатності коштів, скільки у сучасній традиціi природокористування, у ставленні до самого себе, до своєi землі, своєi вітчизни.

Ближні сопки потонули в тумані. Дощ посилюється, але мене зараз хвилює інше. Як співають у старовинній геологічній пісні:

«…на це ось місце нема вже мапи –

 Бредем вперед за абрисом».

На цю місцевість у мене навіть абрису нема. Коли б не випадковий мотоцикліст на шляху, що само по собі в такий дощ межує з чудом, мені прийшлось би зле. Звичайно, в душі я бажав зустріти тутешнього жителя, здатного зрозуміло пояснити, як краще вийти на Нижній Бигда, і невідступно думав про мотоцикліста. Саме на ту пору, як з’ясувалося пізніше, якісь-то незбагненні обставини вдосвіта підняли Миколу, водія ліспромгоспу, і, попри непогоду, він вирушив до верхів’iв Гура на рибалки.

У цьому фактові було щось містичне. Я не міг бачити або чути мотоцикл, але мозок моделював ситуаціi, бажане настільки злилося з реальністю, що само ніби спричинялося до передчуття. Залишивши речі на узбочині, я стурбовано озирався навкруги: «Ось-ось над’iде мотоцикліст. Чи схоче він повернутися за моiм рюкзаком?» Можливо, то була випадковість, однак вразлива людина схильна розцінювати такі факти як ясновидіння.

Микола наздогнав мене, коли я обстежував праві спуски з дороги, аби знайти попутний зимник чи стежку вздовж Гура. Він запропонував iхати разом з ним мотоциклом і довіз мене майже до гирла Нижнього Бигда. Зазначених на мапі сараiв не виявилося. Так, були колись, дуже давно. Зараз на місці будівель – пагорбки у заростях кропиви та пирію. В окрузі багато доріг. Коли роботи на відгалуженнях припиняються, ділянки закриваються і покинуті дороги заростають. Декотрі використовуються тутешніми мешканцями, щоб добуватися до верхів’iв Гура, де більше риби та звіра. Мотоцикли кидають прямо на узбіччі або на спуску з дороги. Як сказав Микола, тут ніхто не займає чужого.

По зимнику трапляються сліди вовків.

- Вовків багато! Днями так ось ішов з вудочкою – три вовки вибігли…

- У вас тут не бувало випадків, щоб щезали люди в тайзі?

- Ні, щоб щезали або звір якийсь напав,- такого не пригадаю. От топляться часто.

- Як це топляться? Ріка ж мілка, метр-півтора завглибшки, а на перекатах іще менше.

- Часто на гумових човнах гинуть. А то недавно один дядько заводив мотора, різко смикнув стартер та й впав із човна. Досі шукають. Течія бистра, з ніг збиває, і людина не встигає знайти опору…

Микола настромив черв’яка й закинув вудочку. Харіус не брав.

- Поiду все-таки нижче, до перекатів, туди, де ми з Вами обігнули притиски. Там, певно, клювання краще.

Ми розпрощались.

Здичавілим зимником, помережаним вовчими слідами, я підступив до самого джерела Нижній Бигда. Вздовж нього мені належить зійти до гори Бигда, обстежити місцевість і, переваливши через головний Сіхоте-Аліньський хребет, дістатися витоків Хуту.

На березі – розчищений майданчик. Тут знаходилось вахтове селище. З піску стирчать негодящі частини автомобілів і тракторів-трельовщиків. Дрова в дровітні напівзгнили, але ще годяться для вогнища. Примостившись під дровником, обідаю, сушу одяг і наважуюся йти вподовж джерела наскільки вистачить решти дня.

Дорога невдовзі переходить у заболочений волок. На схилах, там, де дозволяє рельєф, трапляються зимники, волоки, сліди лісорозробок. Ліс давно вже не беруть, і волоки заростають модринником та березником. Розпадина вужчає: остання ділянка, за нею стіною стає незаймана тайга. Всі шляхи тут кінчаються. Натомість вподовжки Нижнього Бигда, рокітливого на перекатах, в’ється вузенька стежечка.

Загрозливо страшна, чорно-фіолетова хмара вилізла з-поза ближньоi гори, але, пройшовши півнеба, посвітлішала й розсіялась. Густіють сутінки; починається моя перша тайгова ночівля; відкривається рахунок моiм мовчазним нічлігам.

Вночі десь далеко кричала чудна нічна птаха, ii назви я так і не зміг установити. Той крик відгукнувся в серці спогадами про напівзабуті давні тайгові походи, одинокі ночівлі біля вогнища.

 

29 травня, понеділок.

 

Вподовж Нижнього Бигда лісовпорядники колись прорубали візир. Пізніше з нього стали користатися мисливці, що промишляли у верхів’ях. Стежка добре помітна, вторована. Через певні проміжки на стежці установлені навіси для того, щоб зимовою порою капкани не замітало снігом. Сходити стежкою не важко, однак відпочивати доводиться часто – сонце палить так, що не рятує навіть тінь від дерев. Вологість підвищена, парко. Ось стежка загубилась на березі. Отже, треба переходити на правий бік і там шукати продовження. Так і є: стежина струмує схилом і приводить до мисливського зимовиська. Мисливці поставили добрий зруб, принесли на своiх плечах в’язки дошок для полів та столика. Дверей ще нема, замість них відсунута запона. Поруч з колишнім вогнищем напиляні дрова, мокрі після недавніх дощів. Готую обід, п’ю чай.

Раптом неподалік почулось розкотисте, низьке, глухувате гарчання. Я здригнувся від несподіванки і, озираючись навколо, підскочив ближче до рушниці. Що воно таке? Знов розкотисте гуркотання. Тепер уже я зрозумів, що це грім. Хмари не видно було з-поза сопок, але коли відійшов від зимовища, знялася сильна гроза. Чомусь Бигда розгнівався. Він то жбурляв в мене градом, то поливав дощем як з відра. Незважаючи на це, я повільно просовувався вперед. За моiми розрахунками, я повинен був піднятися до окрайки води (витоку), відтак почнеться крутий узвіз на сам перевал. Але ширина джерела не зменшувалась. Раз у просвіті сопок майнув засніжений схил Бигда. Отож джерело і досі живиться талими водами.

Схили розпадини покриті каменястими осипами. Тут, далеко від людських очей, ховає під камінням своє кореневище рідкісна рослина Далекого Сходу – бадан тихоокеанський. Чай із торішнього листя тонізує, відновлює сили. Кореневище містить різноманітні біологічно активні речовини і застосовується для лікування багатьох захворювань. Свіже листя бадана використовують також народні лікарі. Набираю кілька пригорщей для чаю і лише через півгодини виявляю пропажу: на місці збору забув свого капелюха з камуфляжноi тканини. У підбивку було встромлено кілька риболовних гачків.

Увечері знову застелило хмарами вузький просвіт помежи сопок. Загуркотів грім, припустив дощ. Терміново треба було готувати нічліг. Як завжди, поруч знайшлось декілька сухостійних ялин. Ялина, сосна, модрина – не зовсім підхоже паливо для багаття. Вони розкидають іскри, годні запалити одяг: слід бути вельми уважним. Ці породи дерев швидко згоряють, але горять жарко. В розпадині, на краю снігів, холодно. Вогнище мушу підтримувати цілу ніч.

Мисливська стежка скінчилася, давно не стрічаю навісів для установки капканів. Смуга, приступна для промислу, залишилась внизу.

 

30 травня, вівторок.

 

Шумує у витоках Бигда, змагаючись із гулом реактивних авіалайнерів, що пролітають в вишині. Тут голодно. Кропива тільки-тільки почала пробиватись. Для iжі придатні бруньки та молоде листя клена, берези, липи. Ще не закінчився рух соку; підтримую сили березовим соком.

На початку весни травоiдні тварини сходять у пониззя джерел, до річкових заплавин, де набирають силу iстівні трави. Слідом ідуть хижі звірі. На стежці відбитки копит дуже крупних сохатих. Якихось незвичайних слідів не видно. Якщо тут зимує гомінід, то навесні він повинен був перебратись на Хуту або у верхів’я інших крупних рік від iхніх витоків. Я був готовий до зустрічі з невідомим і уважно шукав незвичайні сліди.

Пересуваючись схилом, знайшов невеличке деревце, вирване з коренем. У тайзі трапляється сила-силенна вітролому, в тім числі ніби вирваних з корінням дерев, але це деревце привернуло мою увагу якоюсь особливістю, штучністю. Вирвати деревце могла тільки людина, підтягаючись за стовбур під час підйому, або… істота, яка має протиставлений великий палець. За півметра вище схилом навскоси в’ється легка звірина стежка. Будь-яких незвичайних слідів на укритих мохом каменях немає.

Річище джерела вужчає. З ущелини я не бачу шпиля Бигда, однак перед очима постав його засніжений «бік». Підіймаюсь стрімким краєм ущелини. Сто, двісті метрів… Стіна кедрового сланика змикається з частоколом золотавого рододендрона та велетенського багульника, утворюючи неприступний бастіон. Нарешті потрапляю в таку хащу, де товщина стовбурів більш ніж тридцять сантиметрів. Неначе гігантські удави, зміяться віти. Треба мати велике уміння, щоб пройти крізь такі зарості. Не встигнеш переставити ногу, як тебе підкидає і ти летиш вниз. Ноги застрягають поміж кам’яних брил, на руках з’являються садна. Раз по раз лечу вниз головою, перекидаючись у повітрі, обплутуюсь гілками нижніх дерев, знову дряпаюсь… Ці хащі неприступні. Голіруч iх не візьмеш. Відмовляюсь від штурму, але спуститися вниз так само неможливо, як і піднятись нагору. Маючи певну навичку та тренування, можна пересуватися в заростях кедрового сланика вздовж схилу, ніби по сходах. На одному стовбурі помічаю свіжопотерте місце. Кора тут світліша. Такий слід могли залишити ведмідь, або людина, або ж?.. Зарості кедрового сланика дають виняткову можливість до потайного існування. Продертися сюди незмога ні звірові, ані людині.

З моєi ненадійноi позиціi видно противний схил, вільний від сланика та снігу на самих відповідальних ділянках підйому. Бигда слід штурмувати з лівого схилу. Простую туди. Спуск робиться все більш і більш прямовисним. Нарешті, ледь-ледь утримуючись на вкритих мохом виступах, ступаю на міцний наст. Повторний штурм. Цього разу – удача: досягаю кордону сніжника. Доведеться в мокрих кедах подолати стрімчастий схил, укритий товстим шаром злежалого снігу та льоду.

Ноги не провалювалися. Щоб зробити крок, доводилось прорубувати у насті східці – двічі з силою тупати ногою. Все це мало такий вигляд: прикладом рушниці промацую шлях, б’ю прикладом, двічі притупую, роблю крок, далі знову промацування, удар прикладом тощо, методично й сумлінно. Якщо раптом ослабиш увагу й заквапишся, то… Я подолав уже майже половину путі, і ось прикрість! Поспішний крок – і нога зісковзнула по кризі. Щосили я натискував на приклад, намагаючись рушницею загальмувати рух вниз, але під шаром снігу був лід. Загальмувати вдалося близ самоi крайки - за нею льодовик майже прямовисно сходив до ущелини. Внизу починалось річище джерела.

Знову підйом. Цього разу ще повільніше: вдруге може й не пощастити. Оглядаюсь на слід, що проорав у сніжнику, - метрів з п’ятнадцять. Ланцюжок слідів струмує вподовж льодовика. Кілька десятків кроків – і починається смуга низькорослих кострубатих берізок. Попід коренями в снігу влаштовані нори, всюди заячий кізяк, однак самих звірків не видно. Найімовірніше, тут місце зимівлі зайців.

Минаю вузеньку смужку кедрового сланика, і перед зором постає гірське плато з нагромадженням брил. Положисті ділянки поросли мохом та лишайником; на укритих від панівних вітрів містинах піднімається молодий кедровий сланик та рододендрон золотавий, що його пагони красіють численними чудовими жовтими квітами; каменясті осипи червоніють стрілкуватим баданом тихоокеанським; із моху деінде виглядають карликові гілочки багульника болотяного. Тут колись бушував вогонь. Смуга кедрового сланика до пожежі була ширша, а зараз межі минулого позначені стовбурами та гіллям, що біліють на камінні. Буцімто велетенські кістки незвичайних, дивовижних звірів, розкидані вони по всьому плато.

У затінених куточках та заглибленнях рельєфу товстим шаром лежить сніг. Сніжники простягаються до куртинок низькорослого кедрового сланика. Низькорослий брусничник щіточкою укриває камені. Збереглися торішні ягоди. Оце і становить мій харчовий раціон разом з відвареним лишайником та бруньками кедрового сланика. Лишайник відварив і вичавив, але на смак він, як і досі, гіркий. «Олені iдять, зможе iсти й людин», - заспокоюю себе не надто переконливим аргументом.

Чотири кам’янисті вершини плато розташовані проти сторін світу, через що плато здобуло форму хреста, орієнтованого на північ. На одному з банеподібних останців чудом тримаються напівзотлілі опори – свідчення перших відвідин гори Бигда експедиціями топографів. По схилу внизу розкидані уламки тріангуляційного знака, що не видержав натиску стихіi. Перетліле дерево розсипається від дотику. Мождиво, люди побували на цьому місці лиш двадцятими роками нашого століття і відтоді не з’являлися тут? З плато відкривається велична панорама сопок і хребтів, що тягнуться до обрію. Вітер рве з рук мапу. Високо в небі ширяє хижий птах. З висоти пташиного льоту плато само обрисами нагадує птаха, що лине на південь. На заході відкривається вузька розпадина витоків Нижнього Полумая, що впадає в Джаур, на сході – притоки Гура, а з південного боку видніються глибокі складки витоків Хуту.

Швидко розпалюю вогнище, скидаю мокрі кеди, гріюсь і сушу вимоклий одяг. Побіля вогнища й на сонці вітер не здається холодним. Розтоплюю сніг у казанку: на дні видно темний осад. Сліпучо білий на вершині, сніг, виявляється, не такий вже й чистий! Звідки тут пил? З атмосфери? Певне, найдрібніші частки пилу – сліди вивітрювання, iх наносить з голоi вершини Бигда.

Увагу мою привернула стежка, що починалась нижче, в сідловинці. Невже сюди приходили люди? Стежка, обігнувши узвишшя, веда у напрямку до Джаура. То була добре втоптана ведмежа стежка. Нею звірі піднімаються на жирівку в цю заповідну царину, що охороняється самою природою. Схиди повсюди рясніють брусничником та молодим кедровим слаником. На стежці купи ведмедячого кізяка. Відбитки лап видно погано на лишайниках і моховитих схилах. Сліди слабо окреслені, пройшла тут людина чи ведмідь – виявити важко.

На північному схилі, близ окрайки кедрового сланика, знаходжу лаз. Можливо, вхід в барліг. Якщо зимував ведмідь, барліг має бути давно покинутим. Може, зимував не ведмідь, а хто-небудь інший? І періодично повертається до свого пристановища? Відбитків на снігу поперед лазу нема. Невідомий звір обрав таке місце, звідки він міг би озирати майже увесь широкий схил. Я збоку оглянув лаз, влаштований попід нижнім гіллям сланика, сфотографував його, а ближче підступати, цитуючи ванінських мисливствознавців, чомусь «зніяковів», за чим пізніше жалкував. Щось мене зупинило. Причин, як видно, було декілька. Довколишні простори, екзотика самоти і той сумирний лаз чомусь навівали думки про необхідність стримати цікавість заради додержання правил безпеки (не питавши броду, не сунься в воду)!

Вітер посилювався. Смеркалось. Шпилі плато зникали в густому тумані. Жмути рожевих хмар мчали поряд з великою швидкістю. Здавалось, до них можна доторкнутися рукою. Пора вертатись і лаштувати нічліг.

Сланикові дрова прогоряють швидко, тож мені дуже довго довелось ходити по схилу, випилювати висохлі стовбури й стягати iх до табору. Вітер посилився до шквалистого. Він завивав і грюкотів в осипах та сланикові. Туман продовжував згущатися. Піднялась хуртовина. Ноги здерев’яніли, холод проникнув у саме серце. Вітер, здавалося, дув звідусюди, поривами здирало запону. Розпалити вогнище не вдавалося попри моi відчайдушні спроби та всілякі хитрощі. Вітром збивало полум’я і гасило вогонь раніше, ніж він встигав розгорітися. Тепер, згадуючи оповідь В.К. Арсеньєва про Дерсу Узала, пошкодував, що при собі не маю сухого бересту: свічка й сухий спирт не годились за такоi ситуаціi. Недарма носив Дерсу у своєму мішку сухий берест і смолкі тріски для розпалювання: є у тому сенс і доконечна потреба. Тайга може бути вельми підступною: спершу приспить пильність світлими березниками та великою кількістю дров, а в скрутний момент покине наодинці з гнилими пеньками в болоті або мокрими каменями на скелях.

Я мав запасні варіанти. У крайньому разі можна було спуститися нижче, де вітер слабший, але знову виникне питання заготівлі дров для вогнища. Бігти вниз по берест через засніжений льодовик безглуздо. З каменів та поліетиленової плівки спорудив намет. Вийшло щось на кшталт невеличкої халабуди. В ній розпалюю вогнище.

Вітер шаленіє, кидає полум’я то на кілька метрів в зарості кедрового сланика, то в поліетиленове накриття мого сховища. Запона плавиться, заморщується, однак тримає.

Вночі потеплішало. Часом починав мрячити дощ. Хмари швидко віднесло вітром за перевал, і, можливо, зустрічаючись з теплими вихідними потоками, там вони виливали свою тугу.

Спати не давали шум вітру й невпинне лопотання запони.

 

31 травня, середа.

 

 Ранок видався ясний. Вітром розвіяло жмутки туману. Гора Бигда знову засяяла під сонцем сніговим намистом. Внизу синіють сопки, такі близькі і зрозумілі. Ніщо не вказує на вчорашню негостинність та суворий норов перевалу.

Хутко спускаюсь вниз. Місце на диво чисте. Трапляються куртинки тонкостовбурного кедрового сланика – клімат тут суворіший, ниж на західних схилах. Кудись зникли кліщі. На звіриних мало второваних стежках сліди крупних сохатих та ведмедів. Знову помічаю зламане деревце, нижче – ще одне, вирване з коренем. Таке враження, ніби хтось, піднімаючись по цілині у напрямку до стежки, силкувався підтягатися рукою. Цікаво було б побачити того «дідка». А чи не шуканий це гомінід? А може, ведмідь? Поряд на моховитих каменях сліди…

Горішнє деревце, сантиметрів десять діаметром, зламане по дефекту розвитку (стрижень тут загнився). Для масштабу ставлю поряд рушницю і фотографую. Поринувши в роздуми про незрозумілий факт, кроків через тридцять раптом помічаю якусь непояс-ненну легкість ходи. В руках нема рушниці! Скидаю заплічник на мох і біжу назад. Рушниця стоїть на місці фотозйомки. Із утрат сьогодні один патрон, заряджений кулею. Він випав з нагрудної «аварійної» кишеньки, коли, перестрибуючи через яму, я гепнувся животом об землю.

Глибина ріки на перекатах не більш як тридцять сантиметрів, поки що можна подолати вбрід, щоб іти не цілиною, а береговими гальковими обмілинами. Коли Хуту наповниться водами крупних джерел та річок, перейти бродом її буде вже неможливо.

Бівуак влаштував біля поваленої сушини. Поряд спиляв ще кілька невеликих, аби вистачило на всю ніч, Але тепла було мало. Ввечері з-поза сопок чулося немовби гудіння моторів. Може, дорога? Звідки їй взятися у верхів’ях Хуту? Здалося. Дзюрчить вода в джерелі…

У вухах постійний шум від отого дзюрчання. Раптом дзвінко плюсне потік, прослизаючи помежи камінням, - почується поквапна говірка поза деревами, ніби люди перемовляються. Стрепенешся іноді, почнеш прислухатися з подивом – що воно за чортовина – але чуєш тільки шум води та лункі сплески. Лише відвернешся – вода заспіває. Плеск і шум перетворюються на мотив, який складається сам собою і генерується водою. Із глибини чуються співи, широкі, привільні, російські, неначебто цілий ансамбль сховався на дні. Звучать патріотичні мотиви, складаються й розрізняються навіть окремі слова пісень. Прочищу вуха, відступлю від ріки – співи стихають на якийсь час; знову зрозумілий плеск води в бистрині й на перекатах. Отже, це явище суто фізиологічне чи психо-фізиологічне. Я вирішив по можливості не звертати на це уваги. Слухові ілюзії можуть викликатися сильним перевтомленням та самотою.

Шкіра у мене на долонях і пальцях стоншилася й порепалась. Пальці кровоточать і завдають великої незручності. Кишковик не працює через одноманітне харчування травою, але мене оте поки не турбує, хоча і спадає на думку, що деяка слабість та швидка стомлюваність пов’язані з інтоксикацією організму.

 

                        3.          ЗВІРИНИМИ СТЕЖКАМИ ХУТУ.

 

1 червня, четвер.

 

Незатишні ночі на Хуту на початку літа, холодні. Морозить. Можливо, простудився на Бигда? Тільки-но почне загасати вогнище, і холод оповиває плечі, неприємно лізе по спині. Вранці не хочеться йти в морозну, туманну далечінь від багаття – у високих заплавних чагарниках одразу вимокаєш від голови до п’ят. Як зійде сонце, теплішає, туман піднімається, випаровується роса. В теплі, на сонці вона не викликає неприємних відчуттів, але краще вимокнути під дощем вдень, аніж рано вранці купатися в росі.

Опівдні підійшов до злиття Правої й Лівої Хуту. Кілька разів доводилось перетинати ріку бродом або по вивернутих деревах, щоб обминути притиски (непропуски) та непролазні чагарники. Звірині стежки ледве помітні, нема ознак мисливського промислу. Тому я вельми здивувався, виявивши на сонячному боці невеликого узвишшя маленьку напівземлянку в чотири накати необтесаних колод. Гостроверхий дах критий брезентом. Біля дровітні залишки зимової шкури і кістки козла (козулі). Звичайно, мисливці чи риболови потрапляли сюди іншим шляхом. Тут і далі я переконався, що неходжені, не опановані місця не такі вже й великі, не більше двох денних переходів. І все ж таки малолюдність цих місць дозволяє сподіватися на існування деяких таємниць, ще не розкритих дослідниками.

В зимовищі не став довго затримуватися. Трохи перепочив, зробив запис у маршрутний щоденник і, перейшовши вбрід Праву Хуту, попростував правим берегом. Всупереч моїм сподіванням, доброї стежки від зимовища не було. Пробираючись випадковими звіриними стежками, надибав вологу моховиту місцину, що поросла черемшею, ведмежою цибулею. На радощах одразу влаштувався обідати, тому що окрім солі у мене з харчів уже нічого не було. Кілька сухарів приберіг на випадок цілковитої знемоги. Лишалось ще трохи заварки для чаю та баночка печінки минтаю в олії – «непорушний запас». Тепер я міг набрати черемши дні на два. Більше запасати не став у надії, що черемша траплятиметься часто. Однак пологі схили сопок, що поросли кострубатим, сплетеним гіллям багна, підступалися впритул до берега. У таких місцях черемша не зростає.

Схили сопок полого спускаються до ріки, утворюючи широку долину. Після злиття річок Хуту й Глибокої долина розширяється, простягаючись майже на двадцять кілометрів до ріки Уте, і стає непрохідною. В пошуках звіриної стежки заглиблююсь у припоємні зарості й невдовзі її знаходжу. Місцями то добре набита стежка, але в основному вона ледве розпізнається серед заростей багна. Ось зліва помічаю відвернуту вбік збиту з тичин «пащу» із заіржавілою петлею для ловитви крупних копитових і, можливо, ведмедя. Значить, колись, дуже давно, цією стежкою користу-валися мисливці-промисловики. Поблизу могло бути зимовисько або його рештки у вигляді гнилого зрубу.

Майже під ногами, край стежки, рябчик звив гніздо. В ньому вже три яйця. Ще два лежать поряд – можливо, курочка їх сама викотила – неякісні… Випиваю всі п’ять яєць. На смак вони нічим одно від одного не відрізняються. Цим часом підлітає господарка гнізда і запитально поглядає то на спустіле гніздо, то на мене. Щось треба відповідати.

-      Знесеш іще, дорога, - виправдуючись, кажу їй, - несіння тільки розпочалось. Встигнеш вивести пташенят.

Вдень рябчики-півники харчуються коло самої стежки. За день сполохав чотирьох півників. Одного здобув на вечерю.

На мапі в одному з безіменних джерел позначене зимовище («барачок»). Можливо, пощастить знайти його серед заростей модринника та переночувати цю ніч у «цивілізованих» умовах? Ідея була привабна, і, здавалося, цілком здійсненна. Треба лише уважно слідкувати за стежкою.

Так і є! Стежка стає втоптаною, до неї з усіх боків підходять цупкі, хожені стежинки. І хоча не видно слідів людини: ні зрубаного деревця, ні сліду пастки, куреня чи повітки – крок мій робиться більш впевненим та бадьорим (промисловики не люблять лишати на стежках помітніх слідів). Дуже скоро я зрозумів, що для оптимізму немає жодних підстав: звірині стежки струмували до природного солонця в заболоченій низовині і, розбігаючись від нього, губилися в розпадинах. Однак в кількох місцях край спуску до Глибокої стирчать горілі пеньки від спиляних років сорок тому модрин - пам’ять про первісну, незайману, одвічну тайгу, що колись давно тут буяла. Кому та задля чого знадобилося пиляти дерева у самих непрохідних місцях, лишилось для мене загадкою.

Сюди не долинає шум ріки. Бездонне синє небо, яскрава зелень тайги; сопки на обрії завмерли в безмовності; не зворухнеться листя на берізках. Чимось нереальним віє від навколишньої природи. Здається, що, непомітно переступивши межі підрамника, я потрапив усередину живописного полотна талановитого художника. Рідкий писк комаря повертає у реальність, та обважнілий заплічник давить на плечі поземному.

У верхів’ях Хуту часто зустрічаються заломи, що суцільно перегороджують річище. В таких місцях утворюються невеликі водоспади, вони являють незабутнє видовище. Шум падучої води чути далеко навкруги.

Сонце хилилось на захід, коли я вийшов до річки Глибокої. На протилежному березі Хуту виділяється шпиляста сопка, яка править мені за орієнтир. Пробравшись наниз за течією кілька сот метрів, я зрозумів, що жодна здорового глузду людина не збудує зимовисько в цьому місці: в пору весняної повені заплава заливається талими водами. Під ногами товстий шар торішньої трави, неторкнутий пожежами, що обминають ці місця. Роздираю в кров руки, силкуючись вибратися із заростей колючої шипшини. Я ладен впасти та й заночувати прямо в болоті; здається, сил більше немає, але доводиться йти до стежки, тому що тут не можна розпалити вогнище: полум’я миттю охопить суху траву, підкинеться вгору по сухостійних модринах, і долина перетвориться на величезний смолоскип.

Нарешті стежка знайдена. В густіючих присмерках підходжу до солонцю. Поза ним невеличке джерельце, що в його гирлі, судячи з мапи, має бути зимовище. Звичайно, місце підхоже, і зимовище колись тут було, однак сліди його стерті часом. Підвищений берег підмивається течією. Ріка тут завертає, утворюючи вир. Підмиті стовбури модрин майже торкаються вершинами протилежного берега, вода клекоче в заломі.

Із бівуаком та багаттям закінчив лише на початку другої години ночі. Підсвічуючи ліхтариком, пиляв сируваті стовбури і зволікав до багаття. Чорна ніч запала якось зненацька. На короткий час в височині серед дерев майже в зеніті блиснули яскраві зірки – альфа Ліри й альфа Орла, але повіяло холодом і сирістю, на тайгу упав туман.

Безмежно стомлений, я вмить заснув. Вночі кілька разів прокидався від холоду. Похитуючись спросоння, наражаючись у темряві на гілля та сучки, спотикаючись та падаючи, підкладаю у вогнище дрова і знову забуваюся сном. Ні шелесту, ні звуку не видає тайга, оціпеніла у нічному тумані. Засинаючи, прислухаюсь, та опріч легкого тріскоту дров у багатті й далекого шуму потоку в заломі, нема жодних звуків.

 

2 червня, п’ятниця.

Туман потихеньку відступає й тане під променями вранішнього сонця. Беру на плечі рюкзак, перевіряю, чи розряджена рушниця. Не відчувається бадьорості після нічного відпочинку. Втома настільки глибока, що однієї ночі не вистачило, аби відновити сили. Оглядаюсь навкруги, в душі плекаючи невиразну надію побачити в рідіючому тумані силует зимовища. Але попереду і з боків лише нагромадження стовбурів та непролазні хащі багна.

Більш як годину витратив, щоб знову вийти на стежку, якою двічі пройшов вчора. Ось і знайомий солонець. Кричать ворони. А чи не ведмідь когось задавив? Щось надто вже близько від солонцю крукають, хитрунки.

На усіх чисто пальцях запеклася чорна кривава кірка. Найменший дотик викликає біль. Ноги відмовляються йти. Часто відпочиваю, не скидаючи заплічника, присідаючи на повалене дерево. Багульникова цілина швидко виснажує.

Хуту залишилася на схід. Іду її правою притокою – Глибокою. Слабка звірина стежинка піднімається уздовж схилу і губиться. Постійно звіряюся з мапою. Сопки в цій місцевості трохи більше восьмисот метрів над рівнем моря. Тут є можливість з невеликими затратами перейти по Джаурьонку чи Студьоному з басейну Джаура до басейну Хуту.

Річка Глибока маловодна і не дуже вже відповідає своїй назві. Однак шуму робить багато, нервуючи серед заломів та на перекатах серед валунів. Тільки-но моя увага зосереджується на річці, у вухах звучить яка-небудь мелодія і патріотичні голоси будівників комунізму із чорториїв та заломів бадьоро доповідають, що жити добре і життя гарне, або ось іще: «…а я крихітний такий, отакої, от так так…». У такт моїм крокам по стежці виспівує чийсь молодецький лукавий голос, перебиваючи широкий спів патріотів. Я оцінював цей розлад сприйняття цілком адекватно, розуміючи, що справжня причина криється в граничній фізичній перевтомі і, можливо, в інтоксикації організму. Реальність усвідомлювалася мною матеріалістично, спокійно.

Перебираюсь на правий берег і потрапляю на тракторну колію. Колія добре заросла, але все ж це не багульникова цілина: пересуватися нею значно легше. Із заростей «брехнув» дикий козел. Це було дивно після стількох днів мовчання тайги, коли здебільшого чуєш тільки сумовитий крик жовни.

Тракторна колія обривається на березі безіменного джерела. Далі прокладено зимовий волок. Ліс ще не брали, як видно, це тільки розвідка. Зимник тут «розвертається» - можливо, працювали таксатори? На повороті – сліди табору: місце, де стояв намет та пічка, розкидані бляшані банки від м’ясних консервів. Збоку, близько джерела, в затишку місцина для багаття. Ночували двоє мисливців. Безперечно, цей зимник сполучається зі шляхом понад Джауром. Скидаю заплічник. Сьогодні я вже нікуди не йшов би. Завтра неодмінно слід влаштувати днювання. Мої кеди майже розвалилися й не витримають наступного переходу крізь багно. Їх треба з усіх боків бронювати латками, вирізаними із халяви кирзового чобота.

Чудовий сонячний день. На обрії, понад сопками, пливуть купчасті хмари. Ще тільки тиждень путі, а кожен крок чомусь дається з великими зусиллями. Як же повільно та важко я просуваюсь. За приблизними підрахунками я подолав більш як вісімдесят кілометрів.

Сонце немовби завмерло у верхній точці і не квапиться упасти до горизонту. Беру рушницю, фотоапарат і прожкую зимником на розвідку: треба саме сьогодні з’ясувати, що ото за джерело. Мені потрібне джерело Сохатине, щоб рухатись далі до гори Бункса й обстежити просторе плато у витоках ріки Голубої.

Ведмедячих слідів по зимнику немає, сохатині та ізюбрячі здибуються часто. У мокрій оболоні прямо по зимнику розкидані кучеряві шапки сморжів. Набрав майже казанок. Тепер з вечерею! Зворотний шлях від джерела Сохатиного – один кілометр – долаю за півтори години, на півгодини швидше. Поряд кричить жовна. Ось вона сіла на ближню модрину, щось видовбує, шукає мурашкових самиць і витягає їх своїм круглим язиком-пилкою.

Довго цілюсь, стримуючи подих. Постріл – птах з криком падає вниз, намагаючись вислизнути попід сушник. Хапаю гілку, але пальці не в змозі утримати її – руки поцятковані кровоточивими саднами. В цей час жовна стрибає на стовбур і тікає вгору. Збиваю її й притискую гілкою. Рухи мої незграбні. Смертельна втома і слабість. Нарешті мені вдається справитися з жовною. Цей екземпляр великого чорного дятла-жовни завбільшки як рябчик. Завтра можу спокійно залишатися на місці: їжею забезпечений.

Знеможений, опускаюсь на землю. На щастя, табір за кілька кроків. Якось дочвалав до місця багаття і майже вмить заснув, угорнувшись в накомарник.

Прокинувся на заході. Кисті рук і пальці пообмотував бинтами, займатися лікувальними ваннами не мав часу, треба було готувати вечерю. Як відомо, сморжі перед вживанням необхідно облити окропом або прокип’ятити, щоб позбавитися від токсичної гелвелової кислоти. Я старанно прокип’ятив гриби, добросовісно перецідив відвар крізь жмутик трави. Об’єм їх скоротився відразу приблизно десятикратно, однак юшка на м’ясному бульйоні із птаха з додатком трав та листя дерев вийшла на славу. Проте, мене гризли докори сумління. Вбивство дятла навіть за такої екстремальної ситуації здавалося мені надмірністю. Вдень на привалах я ловив великих чорних мурах і висмоктував з них кислуваті нутрощі. Для підтримки сил у важких переходах цього було, безперечно, не досить.

Пізніше, в Хабаровську, аналізуючи причини швидкого виснаження та утрати сил, я згадав про гриби і переглянув відповідну літературу. Виявилося, уже близько тридцяти років ученому світові відомо, що гелвелової кислоти, яка дала другу назву родині лопасникових, що до неї належать і сморжі, не існує. За неї вважали суміш різних органічних кислот. Зате був знайдений інший токсин – гірометрин, так само небезпечний, як і токсин блідої поганки. Кип’ятінням гірометрин не знешкоджується. Присутністю саме цього токсину в грибах сморжах пояснюються випадки отруєння з. літальним результатом, як випливає із тексту книги про гриби. Але я, на щастя, не знав про те в червні 1995-го і з апетитом поглинав сморжі, запиваючи бульйоном з дятла. Бог бажав, щоб я повернувся з цієї мандрівки.

Хмари кружляли над сопками і ховали свої похмурні боки за обрієм. Ніщо не провіщало дощу, тому для мене було цілковитою несподіванкою, коли почулися розкоти грому і незабаром на землю упав потік води. Велика хмара по-зрадницьки непомітно зайшла по високих стовбурах з тилу й затягла все небо. На цю пору моє вогнище палало високим жарким полум’ям і загасити його було не так вже й легко навіть зливі. Терміново довелось укріплювати тент. Закінчивши з установленням намету, я щасливо розкинувся на лапнику. Бризки освіжали обличчя, і, здавалось, не буде краю оцьому довгоочікуваному заслуженому відпочинку. Випадково я підвів очі на небо і обімлів. Надо мною, розплатавши в боки кострубаті руки-суччя, загрозливо розгойдуючись і поскрипуючи, нависло сухостійне дерево. Невідомо, в який момент упаде насичений водою стовбур. Наступної миті я схопив ножівку і відскочив вбік. Пиляти треба було негайно. Кілька підпилів – і, розсідаючись на куски, дерево повалилося на табір за півметра від вогнища. У стійкому положенні стовбур знаходився завдяки купі намулу та дерну, що правила за підпірку, - тут розвертався бульдозер. Коли коренева система підгнила, достатньо було кількох сильних злив, аби розмити ґрунтову підпору. Теперішня злива була для дерева останньою. Я не помітив, як воно нахилилося, ладне в перший-ліпший момент переломитися.

- А втім, чому воно мало саме переломитися?

-      А що, коли б дерево не зачепилося окоренком та й продовжувало падати? Крізь шум дощу я б не почув падіння. Ніколи не знаєш достоту, звідки приходить, де стереже біда…

Допущена помилка, тим часом, не викликала будь-яких особливих переживань, однак була мною відзначена на майбутнє. В мені жила безмежна впевненість у власній силі та спритності, у тому, що в скрутний момент я зможу сконцентруватися і вистояти. Можливо, мені це тільки здавалося, однак навіть на межі сил я почував заховані резерви організму і сподівався на них. Надія переростала у впевненість, від цього ставало ще більш спокійно. Без такої впевненості, як видно, неможливо довго мандрувати самостійно.

На деякий час злива стихла. Променями призахідного сонця освітило протилежну сопку, схожу на казкову рибу-кита, що завмерла, очікуючи визначеної години. Заблищала веселка. Омита дощем природа, здавалось, вийшла з російської казки. Настане заповітна пора, і стрепенеться риба-кит, скине щетину дерев, ударить хвостом, попливе, і щось іще скоїться з природою, щось зміниться у світі. Може, зайде нова доба?..

 

3 червня, субота.

 

Сиджу на бівуаці, бронюю кед, тобто нашиваю кирзові латки на особливо ветхі місця. Сонячно. Співають птахи на різні голоси. Поряд літає цікава пташка розміром з горобця. Голівка чорна, під горлянкою рудувата пляма, кінчики крил чорні, а на спинці чорний трикутник вершиною до хвоста. Хвостик куций. Спостерігаю її в бінокль.

Порепаними пальцями неможливо утримувати голку – випорскує. Зробив зарубину на ялині, добув сік, котрий містить смолку речовину, і помастив ним руки. Біль нібито поменшав, і голка перестала вислизати. Процес бронювання кеда повільно, але неухильно наближався до завершення. Вечоріло. Закумкали ропухи, збуджуючи мій голодний інтерес. Я зробив снасть для ловитви скрекотух, що являла собою трійчастий гачок на короткій волосіні. Поки шукав вчорашнє грибне місце, де виявилося лише чотири маленькі сморжа, сонце схилилося до небокраю. Ропухи поховались, і мені не вдалося випробувати снасть у дії. Мусив удовольнятися рештками вчорашньої юшки.

Вдивляючись у безлюдну далину, я знав, що мешканці тайги помічають мене на значній відстані і не ризикують наближатися до людини. Якщо у цих краях потайки живе гомінід, то побачити його практично неможливо. З другого боку, це все одно, що шукати голку у скирті соломи. Важливо поки що принципово установити можливість такого проживання у віддалених урочищах, що їх не відвідує людина. Для цього мій маршрут проходить поблизу центрального хребта з кількома перевалами на просторих скелистих плато.

 

                      

           4.        У ПЕКЛІ ТАЙГОВОГО БЕЗДОРІЖЖЯ.

 

4 червня, неділя.

 

Ніч пройшла тихо. У всякому разі, якщо й були якісь звуки, то не достатньої сили, аби розбудити мене. Вранці зробив розминку. Вона включала елементи розтягнення зв’язок, що їх виконують каратисти. В суцільних заростях багульника ноги повинні підніматися легко, без додаткових зусиль. Почуваю себе прекрасно.

Досить скоро підступаю до Сохатиного. Зимник пролягає понад Глибокою. Хотілось би пройти ним задля уточнення загальної картини опанування ресурсів місцевості, але у мене інша задача.

Осторонь, вздовж джерела Сохатиного, приблизно на півкілометра спостерігається колія всюдихода. Можливо, сюди приїжджали на рибалки, палили вогнище, випивали… А далі починалося чистісіньке пекло. Розпадина забита стовбурами дерев. Корені чорніють пелехатими, сучкуватими, фантастичними бовванами. Шлях дуже складний. Ледве плентаюсь, часто перебираючись з одного берега на другий. Розпадина не Сохатина, а «Гниття». Тут нема звіриних стежок. Мисливці сюди ніколи не заходять, тим що навіть взимку на лижвах цей вітровал непоборний.

У якомусь місці на ледь помітній стежці чіткий дивний відбиток. Якщо до ведмежого сліду прикласти два роздвоєні копитця спереду і гачкуватий палець-шпичак збоку, вийде п’ятипалий слід, що не належить жодній відомій тварині. Оглядаючи відбиток, я вирішив, що цей «слід» утворився композицією чи аплікацією кількох відбитків копит та лап відомих тварин, і не став його фотографувати, аби не вводити в оману дослідників.

О шостій годині вечора зупиняюсь близ останньої розвилини джерела перед перевалом. Слава богу, сьогоднішній трудовий день закінчився. Дивно, як я доповз сюди: колодина на колодині. Тут мешкають самі лише ведмеді, сохаті та величезні ізюбри.

Не встиг поставити тент, як загримів грім і пішов короткий, дуже густий дощ. Вночі дощ накрапав, рідкі краплі закидало під тент, на одяг, але поряд вогнища не відчувалося дискомфорту.

 

5 червня, понеділок.

 

З ранку накрапає дощ. Оглядаю своє взуття. Правий кед не витримає сьогоднішнього переходу. Знову озброююся голкою. Армована нитка часто рветься, однак до десятої години цілком налатую бічну частину з внутрішнього боку ступні. На цю пору небо проясніло, защебетали птахи. Виявилося, майже на півкілометра простягається пласка площадка з невеликим нахилом до стоку. Іти нею легко, ламані під ногами мало. Навдивовижу гарний парковий мікроландшафт. Восени сюди пробираються ізюбри, ревуть, ламають рогами молоді берізки, чатують на суперників. На схилах стоiть здоровий промисловий ліс. Вітровалу майже нема. Справді, варто було пройти пекло, аби опинитись у цьому раю. Джерело Сохатине дзюрчить скромним струмочком.

На перевалі теж гарний, чистий смерековий ліс. Було приємно крокувати вздовж схилу. Я зрідка поглядав на компас, раз по раз звертався до мапи, більше звіряючись на власне чуття. Воно мене й підвело.

Коли вийшов на перевал, замість того, щоб різко завернути на південь, ще деякий час за інерцією просувався вперед. Цього вистачило, щоб заплутатися межи закрутів рельєфу та перевалити через коротку сідловинку до витоків Глибокоi, тобто назад, замість Лівоi Голубоi, що впадає в Хуту нижче за течією. Коли знову поглянув на компас, моя путь збіглася з напрямом на північ, а я майже цілу годину йшов у цьому напрямку! Вертатись назад сьогодні також немає ні сенсу, ані сил. Розпадина щодо прохідності мало відрізняється від вчорашньоi Сохатиноi – розпадини «Гниття». Лишається скинути заплічникта й лаштувати нічліг. Прикро вражений, я сів доштопувати правий кед. Не дарма людина вигадала дідька, аби було кого згадувати злим словом у лиху годину. Тисячник з курйозною для цієi місцевості назвою – «Витоки Гобілі» - виявився зліва, хоч згідно з усіма моiми планами цього переходу, він мав залишитися далеко справа. До Гобілі, за скромними підрахунками, ще дні чотири ходи. Вірніше цей тисячник слід було б назвати «Витоки Голубоi» або «Витоки Глибокоi». Саме ці дві ріки протікають безпосередньо поблизу височини 987 – «Витоки Гобілі». Можливо, стомлений картограф переплутав назви, і тепер помилкова «Витоки Гобілі» тривко закріпилася за височиною 987.

Уточнюю за мапою своє місцеположення. Окреслюється чіткий «гак» з вістрям у напрямку до височини 987. Збоку це мало такий вигляд: йшла та йшла собі людина прямо і раптом без видимоi причини звернула вправо, зробила великий гак і, ніби отямившись, повернулась на свій попередній слід. І що мене потягло до тих «Витоків Гобілі»? Можливо, слід уважніше ознайомитися з місцевістю цієi нещасливої сопки? Сонце ще високо…

Мене охопило містичне передчуття, яке змінилось азартом мисливця, охосчого до чудес. Думки про дивні випадковості, про непізнані закони буття, які, можливо, скеровують діяльність мислячоi матеріi на рівні підсвідомості, підняли мене на ноги. В цьому щось є! У жадобі до знання я ладен був негайно облетіти навкруги височини 987, ступив кілька кроків і… вернувся. Втома незмірна. Прикро, що змарнував цілий день путі. Треба ж отак нездарно заблудити. Якщо походжати по Центральному Сіхоте-Аліню, як по Центральному парку Хабаровська, то нічого доброго не вийде. Треба було частіше зважати на компас, а не роздивлятися на всі боки та ловити витрішки.

Зварив кропиву, повечеряв. Завтра, тільки розвидниться, помандрую виправляти помилку, а зараз спокійно роблю нотатки у щоденнику, притулившись спиною до товстоi ялини. Та раптом до поля моєi свідомості потрапляє металевий наконечник авторучки. Закралася невиразна підозра. Я з ненавистю поглянув на зрадливу жовтину металу, який нагадував немагнітну латунь. Зловісно позираючи на авторучку, ладний перекусити ii зубами навпіл, повільно виймаю компас. Так і є! Звичайнісіньке залізо!

Тепер мені стало зрозуміло, чому опинився «на півночі» натомість «на півдні». Китайську авторучку завжди ховав у нагрудну кишеньку, а компас підносив близько до грудей. При цьому стрілка відхилялася на північний схід, а південь зміщався на північ. Що сказати з цього приводу? Кінь на чотирьох ногах та й то спотикається.

На Хабаровському підприємстві «Ліхніс» мені пошили за спецзамовленням чудовий, зручний протиенцефалітний костюм тайговика. Поміж двома великими кишенями на грудях були розташовані два клапани для запасних патронів, а нижче – кишенька для компаса. Так було задумано, щоб компас був завжди напохваті – він чіплявся за петельку мотузочкою. Топографічна карта і годинник лежали у правій кишені, в лівій – бінокль та злощасна авторучка. Проте, замість компаса в кишеньці часто зберігались мотузочки, дротики та інший дріб’язок. Теперечки компас перекочував на своє законне місце. В маршруті самотою не повинно бути «дрібниць». Як же важко набувати отих маленьких, тривіальних, «дріб’язкових» знань!

Сухих дров вистачило на всю ніч, але, як завжди, часто прокидався від холоду, вставав, аби підкинути дров у багаття.

Вночі бачив сни. Декотрі запам’ятав. Снився міліціонер. Він виявив у мене при боці мисливського ножа і, попри пояснення, вимагав іти разом з ним до відділку, з’ясовувати, чи маю я дозвіл. Ще снились якісь незнайомі будівлі та плодовий сад із дитинства. Снився рідний батько Анатолій Васильович Суханов – дизайнер, художник, винахідник, письменник, що з ним вперше зустрілись через піввіку після мого народження. Ніби ми переглядали фільм про його життя. Було гірко на душі від утраченого спілкування.

 

06 червня, вівторок.

 

На початку десятоi вирушаю у зворотну путь. Сходження ускладнюють численні колодини та вітровальні стовбури. Ущелина звужується. Струмка тут уже немає: вода краплинами стікає у невелике «копитечко», але в надрах, під камінням, чутно тихе дзюрчання. П’ю найчистішу воду з «копитечка» - з цього боку вододілу води більше не буде.

Менш як через годину в ущелині посвітлішало, схил став положистим та чистим – сходження скінчилося. Дивлюсь на стрілку компаса та й не можу второпати: де були моi очі вчора? Дивом дивую, у який спосіб мене занесло до цієi щілини і з якоi речі. Чи то підступи куцого, а чи магнітоактивна авторучка?

Мжичить дощ, видимості фактично ніякоi. Покладаюсь на мапу та компас. Сонце хоч і прозирає іноді крізь габу туману, не може правити за орієнтир у цій ситуаціi. «Пірнаю» в розпадину попутного напрямку. Згідно з мапою, вона має бути суха. А насправді по дну розпадини струмує повноводе джерело. Річище забите колодами, на берегах ще не скресла крига. Не позначене на мапі джерело назвав для себе джерелом Сумніву. Ліва Голуба не має приток зліва, а тут якесь джерело. Звідки воно взялося?

Помічаю низько зрубане молоде деревце ялини. Сліди порубки давні. Кому і заради чого знадобилось його рубати? Зрубали для тагана? Слідів вогнища нема. Цебто, з якоюсь іншою метою. Можливо, для костура? Вельми реально. Судячи з розташування сколу пенька, той, хто рубав, піднімався вгору краєм джерела. То міг бути геолог чи лісник, тільки не мисливець.

Сопки розходяться, утворюючи невеликий просвіт. Ось і Ліва Голуба. Наче ведмідіь, вивалююсь із хащі, та замість очікуваного потоку ступаю на каменясте сухе річище. Оте сухе річище тягнеться на кілька кілометрів, до злиття з Правою Голубою, що являє собою, всупереч чеканням, маловодну річку, яку можна перейти вбрід. Дзеркало води опустилося нижче від поверхні річища – під каменями чутно дзюрчання; іноді слабенький потік виривається на поверхню, широко розтікаючись по камінню. В річищі трапляються глибокі ями з водою. По відбитках води на берегах та змитих велетнях, що заступають дорогу, можна уявити собі, який грізний потік вирує тут в пору весняноi повені. Пересохле річище, прикидане кольоровою крупною галькою та валунами, являє дивне, незвичайне видовище. Людина, безперечно, побувала й у цих місцях, досліджуючи промислові можливості регіону. На березі, уздовж Лівоi Голубоi, у траві позначився слід всюдихода. Далі він зникає в річищі, а нижче зовсім губиться.

Заночував на річковій косі, що, взагалі-то, не рекомендується на гірських річках. Розклав вогнище з плавника й одразу ж підпалив костюм. Мусив терміново зашивати, бо мокрець залазив у всі щілини і гриз немилосердно.

Снилося, нібито в незнайомому садку споруджував тент. Був сильний вітер, і конструкцію разом зо мною підняло у повітря. Встиг сплигнути. За другою версією сну, мене підняло разом з конструкцією; сталося багато пригод; працювали рятівники; хтось при цьому відзначився й був нагороджений.

Один сонник присутність вітру уві сні пов’язує з якоюсь несподіванкою.

 

07 червня, середа.

 

Ранок дуже холодний. Тулюся до багаття, чекаючи на схід сонця. Лежачи біля вогнища, розмірковую стосовно загадок сновидінь. Чи далеко просунулась наука щодо розуміння проблеми протягом майже століття після виходу в світ відомоi праці пані Ленорман? «…Якщо сон справив на вас сильне враження, якщо вказівки душі глибоко відгукнулися у вашому єстві, то не підлягає жодному сумніву, що це враження є цілеспрямована діяльність душі, яка бажає та вважає за потрібне звернути увагу людини на те, що вона спізнала чи відкрила».

ІДучи за мудрою порадою професора Мікова, стараюсь помічати, що чиниться не тільки навколо мене, але і в мені самому. Все ще лишається нерозгаданим зв’язок природи та людини, людського духу та тіла, свідомості та підсвідомості.

Йду вгору Правою Голубою. Йду дуже важко. Якась незбагненна слабість, швидка стомлюваність. Стежка ледве помітна. Інтуіція підказує, що нею колись давно ходили люди. Нарешті помічаю тоненьке деревце, зрубане навскоси, а через кілометр – дуже давній затес зі слідами сокири. Ось і ще одно свідчення промислового значення стежки: відігнуте вбік сталеве сильце на крупного звіра. Навкруги гарний, здоровий модриновий ліс. Сопки по правому берегу круто обриваються в оболоння, зліва вузький пологий схил, який утворює високе плато, - найімовірніше, стародавня тераса. З цього плато чи тераси відкривається вид на пасмо сопок правого берега, що простягаються в далечінь, та на Праву Голубу, яка струменіє вниз, вся в білих бурунах. Темно-синє небо, яскраве сонце, цілющий дух шпилькового лісу і стежка, що легко в’ється понад перекатистою річкою, викликають почуття блаженного спокою, близькості цивілізаціi, ніби то не дика стежка Центрального Сіхоте-Аліня, а теренкур поблизу далекосхідного курорту.

Подібність посилюється, коли підступаю до гирла ріки Плато. Права Голуба немовби роздвоюється, бо ii притока Плато нічим не поступається: ні протяжністю, ані повноводістю. Долина розступається; на стрімкому схилі тисячника – гори Голубоi – даленіє одинокий величний стрімчак. Стежка біжить до верхів’iв Плато.

Плюснувся в річку прямо взутий і обливаюсь холодною водою, пригорщами черпаючи з ріки. Благодать! Яке чудове місце! Розкладаю на березі невеличке багаття, обідаю, відпочиваю. Після обіду розстеляю на каменях мапу, звіряю маршрут.

З південного заходу майже перпендикулярно до Сіхоте-Аліня прилягає високий хребет – вододіл басейну Гобіллі та Джаура, що простягнувся більш як на шістдесят кілометрів. Цю гірську систему вінчає гора Гола у витоках Малого Ертукулі висотою близько тисячі восьмисот метрів над рівнем моря. Піднявшись притоками Плато, я міг би обстежити всю оту гірську краiну та й вийти до витоків Великого Ертукулі, звідки як палицею кинути до прохідних ділянок – річки Богбасу. Про неi згадував у розмові Григорій Григорович. Проте путь ця здається мені неймовірно важкою. Що я буду там iсти? В моiй пам’яті ще живі спогади про нескінченні, виснажливі підйоми та спуски сопками вздовж Сукпая. Десь на дні душі ворушиться черв’ячок сумніву. На межі свідомості, на якусь малу частку миті зародилася хмаринка розгубленості, паніки: здається, я вирушаю прямо в пекло, до чорта на виступці. А чи не повернутися назад? Але, пробігши холодком поза спиною, почуття невпевненості зникло під натиском прагматичноi дійсності і більше не з’являлось.

Перебираюся вбрід через Праву Голубу на правий берег. Стежка виникає не одразу, однак поступово набуває «цивілізованого», второваного вигляду. Неподалік, серед розлогих схилів, викрашається конічна сопка, схожа на вулкан. Штурмую черговий «теренкур». Замість альтанок на стежці праворуч підвішений та й забутий колись мисливцями, порядно заіржавілий капкан для ловитви соболя, а за півкілометра ще один, такий самий. Мисливців сюди могли закидати гвинтокрилом за більш стабільних часів державного регулювання економіки. Вельми можливо, що десь поряд знаходиться зимовисько, але шукати його нема необхідності – сьогодні треба докласти всіх зусиль, аби дістатися окрайки води, щоб завтра штурмувати перевал.

Природа, однак, розпорядилась по-своєму: несподівано зірвалася гроза. Спершу на мене посипався крупний град, відтак знялася сильна злива. Якось-то слабо ряхтіли блискавки та глухо гукав грім, але дощ довго не ущухав. Одяг на мені змок, вода цівочками стікала по спині й ногах. Нічого було і думати, аби йти далі. Скориставшись з короткочасного затишшя, просуваюся вперед в пошуках підходящого місця для нічлігу. Ось невисока тераса, здається, пригожа, але вона поросла багульником і мохом, що, як губка, набрався води. Праворуч гуркоче, біснується в захаращеному камінням річищі Права Голуба. Глинясто-сірий потік страшний своєю неприборканою силою. Видряпуюсь на невеликий кам’янистий острівець. Вода в річці помітно підіймається. Незважаючи на це, насмілююся заночувати тут, завчасу намічаючи шляхи до відступу на більш високе місце тераси на випадок раптового, катастрофічного затоплення. Спилюю кілька сухостійних модрин, частину стовбурів переношу до табору. Дощ продовжується, але не ллє, а сипле рівною мжичкою. Розколюю кілька цурок. Сухе осереддя швидко зайнялось, полум’я злітає догори, розростається вшир, і не страшна йому вже жодна злива.

Пізно ввечері дощ ущух. У присмерках вийшов на берег. Видовище жахливе: під ногами б’ється і гуркоче темний потік, ніби поряд мчить залізничний ешелон.

 

08 червня, четвер.

 

Пальці порепалися, гояться погано. Кожен раз, коли треба зробити запис у щоденник, доводиться удаватися до всіляких хитрощів.

Вчорашня тривога була марною: на ранок ріка увійшла в своє русло, хоч вода все ще каламутилась. Злива наробила справ! Повсюди на стрімких схилах сліди зсувів, на берегах свіжі обвали. Тепер зрозуміло, чому стояв такий гуркіт: потік захоплював валуни і кидав iх вздовж річища на заломи, нарощуючи водоспади. Із казенноi частини моєї рушниці полилась вода, коли я вирішив перевірити стволи; довелось терміново заходитися з ii чищенням.

Вирушив пізно. Натрапив ще дві пастки на соболя. З останньоi капкан знято. Місцевість чиста, завалів майже нема. Дуже гарні верхів’я цієi ріки.

В одному місці сполохнув самця кабарги. Тварина спочивала побіля джерела і клуса помчала з моєю появою, хутко зникаючи з поля зору на фоні сірих моховитих каменів. В небі знову почало гримотіти. Понад сопками заклубочились сліпучо білі хмари, ніби відбиток у густій синяві неба сніжників, що не потали на осипах. Закрукала одинока ґава, що якимось дивом опинилася на верхівці зсохлоi модрини посеред безлюдних кам’яних розвалів. «Кру-у-у, кру-у-у», - попереджувала когось вістунка своєю мовою.

Надягаючи заплічник після чергового короткочасного відпочинку, ледве не позбувся фотоапарата. Фотоапарат упав на каміння з трьохметровоi висоти і покотився до води. Коли я підбіг, покришка почасти занурилася в воду, плівка могла підмокнути та склеiтись. Лаючи себе за таку необачність, поклявся ніколи не залишати апаратуру і риштунок близько від берега. Це слід завести до моiх правил безпечного поводження у тайзі. Багато хто з туристів тільки-но виберуться на волю з порошних лабетів міста, як одразу ж починають поводитись, неначе молоді козенята: стрибають на дерева, йдуть у переверти, кидаються вниз головою в незнайому ковбаню – пустують нестримно і, як наслідок, одержують травми, иноді смертельні, псують і гублять власний риштунок та інвентар. Моя помилка, неуважність – безперечно, результат граничноi втоми, а не легкодумства. Але мимохіть згадуються декілька випадків, коли серйозні, сивобороді туристи, розпустувавшись, як діти, губили сокири, спальні мішки, палатки і вимушені були повертатися до міста сердиті й невдоволені.

Сьогодні не дійшов до окрайки води, заночував у вузькій розпадині. Схили розпадини укриті осипами; поміж моховитим камінням витягнулися стрілки бадана тихоокеанського. Всю ніч помірно шумить джерело, полускують дрова у багатті, інші звуки не долинають.

 

09 червня, п’ятниця.

 

Нога зісковзує з моховитого каменя, і я на мить висну на руках. Внизу – похмура ущелина, забита кам’яними брилами. Вибираюсь на крихітну площадку. Тишу порушують тільки слабий подих вітру та шелест молодого листя. Ріка залишилась далеко внизу, тут уже нема води. Радісно озираю залиту сонцем краiну гір, що широкою панорамою розгортається переді мною. Більшого подиву й захоплення я не відчував навіть на горі Бигда, коли, проминувши крихітну ділянку зрадницького багульника та тонкостовбурні сланикові зарості, вийшов на схил півторатисячника поблизу гори Бункса.

Передо мною розстилалося широке плато, що поросло ягелем, мохом, низькорослим брусничником. Як трава-мурава, покривали каміння кущики ще якоiсь незнайомоi мені рослини та карликові «ялинки» багульника болотяного. Серед усього цього різноманіття, поряд обрідних кущиків молодого кедрового сланика, пишався чудовими жовтими квітами рододендрон золотавий, а поміж каменями красіли рожеві стрілки бадана тихоокеанського. Зелений покрив чергується з просторими ділянками з нагромадженням каміння. Вершини пагорбів на плато прикрашають різноманітні останці кшталту велетенських кам’яних брил. Гранітні плити останців стоять вертикально, чому нагадують обрисами панцери доісторичних ящерів.

«Марсіанський» пейзаж доповнюють вибілені під сонцем химерно закарлючені стовбури мертвих ялин, що тягнуть з-під каменів ефемерні щупальця-антени. Немов скелети небачених «пришельців» із чужих, невідомих світів, мовчазно чекають вони свого часу, щоб знову знайти плоть і назавжди покинути непричетний до них наземний світ. У цій гармонійній картині бракувало якогось елементу. Земному «марсіанському пейзажеві» не вистачало «земного марсіянина». Саме тепер з-поза гребенястих брил обережно, тихенько міг би з’явитися господар високогірноi тундри та сланикових хащів – реліктовий гомінід, так легковажно винищений нашими суворими пращурами.

Широка безліса просторінь сягала майже на вісім кілометрів на схід, поступово понижуючись. З південних схилів високого плато стікають численні притоки Гобіллі – тут витоки цієi підступноi ріки. На найвищій місцині плато зберігся дерев’яний пристрій для теодолітноi зйомки місцевості; внизу на каменях - рештки гнилих тичин, що з них був збитий триангуляційний знак. В ущелині серед каміння знаходжу залишки цвяхів, якими скріпляли отой пристрій. Цвяхи легко виймаються із трухлявоi деревини. Беру собі на пам’ять два великі цвяхи від зруйнованого стихією знака та кілька маленьких, для влаштування бівуаку.

На схилі поміж останцями два нзькорослі деревця - модрина і ялина. Їхні стовбури і корони понівечені льодовими вітрами. І зараз вітер дуже сильний. Одягаю на себе все, що маю, та й після цього не теплішає. Рюкзак скинув одразу ж, як тільки вийшов на перевал, і ходжу майже порожнем, з фотоапаратом та рушницею. Під брусничником на моховинні проглядають ведмедячі сліди. Зустрічаються також незвичайні відбитки, які важко розпізнати на м’якому покриві. Висновую, що вони – теж ведмедячі: кому ж іще тутечки блукати, як не ведмедеві?

Із хащів низькорослого сланика вистрибує цікавий бурундук. Він здивовано свистить і, трохи відбігши, завмирає на камені. На горі Бигда мене так само вітав один бурундучок. Сланикових шишок цього року уродило мало: деінде висять по дві-три; у звірят iжі буде обмаль; все літо доведеться провести у трудах та турботах про достатні запаси на зиму.

Злітає крупна пташка, поряд сідає ще одна. Певно, це самець і самка. Пострілу майже не чутно, так глухо і коротко пролунав він в розрядженій далині. У одноi пташини оперення рожеве, ніби хтось ii зверху пензликом обмахнув, у другоi – жовте; носи, як у дубоносів; харчуються торішньою брусницею.

Сопки, сопки, сопки. Немов скам’янілі велетенські хвилі океану, до самого обрію. На південному сході – Судулюне, притока Хуту, на південь відходять складки неосяжного простору витоків Гобіллі. Зліва від мене видніється гострий гребінь сопки, що нагадує динозавра. Зверху сопка здається зовсім маленькою, але спуск забрав півдня. Позаду лишилися гранітні брили розвалів, сланикові хащі та моховитий ліс. Нарешті пологий спуск у світлому смерековому з домішкою беріз лісі. З усього видно, тут хазяйнують ведмеді. Самих звірів мені так і не пощастило виявити.

Тайга знову сповнюється шумом джерела. Я у витоках Гобіллі! Настрій, як після вдало здійсненоi бойовоi операціi. Тепер – вниз по Гобіллі, до самого Анюя.

Для мене стає звичним явищем, що в цих місцях трапляються вечірні грози. Увесь день стоiть чудовий, сонячний, а надвечір неодмінно загуркоче, кресоне і лине. Ось і зараз доводиться розташовуватися на нічліг під шум дощу. З березовоi кори влаштовую собі лігво, розкладаю велике вогнище. Досі мене ані крихти не гнітить самота; я навчився мовчки радіти, захоплюючись навколишньою природою, удовольнятися якнайменшим. Але інколи, намагаючись подивитись на що-небудь очима стороннього спостерігача, з жалем відкриваю, що його нема, а є тільки безпосередні учасники процесу – самітний мандрівець та навколишня природа. А хотілось би, щоб іще хтось подивився збоку й оцінив, як зручно лежить оце звалене дерево, що під ним влаштоване нехитре лігвище для ночівлі, як близько вода та дрова, яка чудова розпадина – вранішнім сонячним променям не доведеться блукати схилами, на світанні вони зігріють тайговика, і путь його буде легкою.

 

                 5. ПУТЬ ДО АНЮЯ. НА ГРАНІ ЖИТТЯ.

 

10 червня, субота.

 

Світанок застав мене за полагодженням кедів. Коли-не-коли мушу знову пришивати відірвані «броньовані» латки – міцна армована нитка не витримує навіть двох переходів крізь сланикові та багульникові джунглі. Сонце уже піднялось понад деревами і освітило щонайпохмуріші сірі куточки розпадини. Перед зором постала неосяжна багульникова цілина, береги у заростях колючої шипшини, вируючий поміж камінням струмок. Стежок немає.

День тим часом обіцяє бути сонячним і парким; по яскраво-синьому небу пливе кілька легких хмаринок. Просуваюся вперед повільно – такою місцевістю йти вельми тяжко. Зрідка стріваються ледве помітні звірячі стежечки, що струмують до розпадин. Ось край стежки біліють кістки сохатого. Ведмідь підстеріг його на стежці. В якомусь джерелі сполохав качок. Одна забилася попід стрімчастий навислий берег, і я добув ii собі на харч.

Обідати розташувався на березі Гобіллі. Виявилось, через неуважність забув на попередній ночівлі знімну дужку для казанка. Це ускладнює задачу приготування обіду: доводиться шукати пласкі камені, на них прилаштовувати казанок і обмощувати його дровами з усіх боків, аби не перекинувся. Камені поступово розжарюються, і обід готується, як на пічці. Качку поділив на три частини і зварив бульйон.

Не перестаю захоплюватися своiм маршрутом. Кожне коліно ріки рідкісне, кожен притиск чи скеля, що нависає над рікою, неповторимо красиві. Попереду, на правому березі, відкрився положистий схил кшталту просторого плато, що поросло мохом, баггульником та молодим березником. Крізь нього протоптана стежка – цією стежкою звірі переходять від горішнього джерела до нижнього; тут же, на плато, жирівки ізюбрів і сохатих. За безі-менною річкою ще одне горіле плато, воно теж позаростало молодими деревами та чагарником. Під ногами суцільний килим брусничника, цебто, і харчова стація ведмедів. Звідси починаються мальовничі скелясті притиски. Плато прорізає безіменна річка, яка під прямим кутом впадає у Гобіллі. Відкривається грандіозна панорама: схил сопки, поцяткований скелями, відстоями та притисками, круто обривається в Гобіллі – місця рідкісні для проживання горалів. Звичайно, самих звірів тут нема й заводу.

З «горілого плато» потрапляю в безіменне джерельце, його русло забите брилами блідо-блакитного льоду завтовшки майже півтора метра. Дивний контраст з навколишньою зеленню, темно-синім небом без жодноi хмаринки і водночас разюча гармонія природи.

В Гирлі джерела, біля окрайки льоду, помічаю таган і недогарки. Сюди у якийсь спосіб «забиралися» люди, палили на березі невелике вогнище, щоб скип’ятити чай та на обструганій лозині закоптити пійману рибчину. Переходжу Гобіллі бродом і зупиняюсь на вузькій косі лівого берега. Поза нею високі притиски, але обійти iх можна, якщо піднятися вище. Розпилюю кілька сухих стовбурів і переношу до вогнища через неглибоку протоку. На гальковій косі теж багато підсушеного плавника. Надвечір на місці вогнища влаштовую постелю з лапок модрини, поруч розкладаю велике багаття. Ніч обіцяє бути холодною.

Удень добув двох рябчиків-самців і тепер варю з них бульйон. Тушки закоптив над вогнем узапас – завтра може й не поталанити зі здобиччю. Сьогодні сполохав на стежках чотирьох рябчиків. Якщо є рябчики, цебто, немає мисливців. Один рябчик сів на гілку дуже близько, красиво витягуючи шийку. «Такий кадр має бути закарбованим для історіi», - вирішив я і став готувати фотоапарат, зрідка посвистуючи. Рябчик не летів. «Зажди, любий, - промовив я стиха, - зараз будемо фотографуватися». Але в ту саму мить мошка влетіла мені до рота і я немилосердно розкашлявся. Рябчик крутився-крутився на гілці, витягав шию, дивився скрива в мій бік, відтак перелетів на більш безпечну віддаль і замаскувався. Як я не намагався, розгледіти його так і не вдалося. Який кадр пропав через зрадницьку мошку!

 

11 червня, неділя.

 

Вночі прокинувся від духу горілого. Тлів накомарник, котрим я укривався. В кількох місцях одночасно тліла на мені енцефалітка: вигорів клапан нагрудноi кишені, частина рукава. Вигорів і спід накомарника – тепер він уже не рятуватиме від мокреця та комарів.

Ніч випала дуже холодна: рюкзак взявся інеєм, вода в казанку промерзла до самого дна. На ранок вдарили приморозки. І хто б міг припустити, що серединою червня спалахне мороз? Проте, я мусив-таки це завбачити, пам’ятаючи про досвід мандрівки через відножини Станового. Тоді так само серединою червня вдарили приморозки, знищили квітучі пагони і запанував голод. Звірі, які харчуються здебільша ягодами, потяглися до пониззя річок.

З вечора я добре упрів у своiй духовитій ванні, укритий поліетиленовою запоною, а над ранок перемерз, посунувся ближче до вогнища і спав прямо на голих каменях. Від багаття тягло жаром, від каменів приємно освіжало, однак доводилося крутитись усю ніч, підставляючи вогню то одного то другого бока. Занепокоєння стишувалося облудним почуттям, буцімто моя внутрішня енергія переможе холодну ненажерність каменю.

За ніч вода в Гобіллі впала ще сантиметрів на десять. Ранок ясний, але десь нижче за течією кричать ворони, а учора ввечері з криком літала жовна, віщуючи негоду. Сьогодні ii не чутно. Небо на диво синє, жодноi хмаринки.

Швидко збираюсь в путь і деякий час простую лівим берегом. Можливо, за великоi води сюди забиралися на човнах мисливці або на гвинтокрилах закидали геологів? Поряд ледве примітноi стежечки бачу характерні сліди від сокири – рубали дві тичини. Сліди дуже давні, iм багато років. Інших слідів нема.

Заплавина більш-менш одноманітна, на підвищених місцинах трапляються звірині стежки, але рябчиків на них сьогодні не зустрічаю. Спіймав ропуху і приховав ii на вечерю: посадив у торбинку з травою. За екстремальноi ситуаціi ропухи – найбільш приступна iжа, вони можуть скласти досить поживний харч для ослабілого мандрівника. М’ясо ропухи ніжне, на кшталт м’яса річкового гальяна. Шкурка й нутрощі відділяються легко, варто лиш укинути ii в киплячу воду на одну-дві хвилини.

Удень з’являються комарі. Зриваю набубнявілі пуп’янки багульника разом з листям, розтираю в долонях і змазую ними обличчя, шию. Кровососи літають поряд, але опісля цієi процедури вже не наважуються кусати – дух багульника iх відстрашує. Сонце пече, постійно пересихає у роті, доводиться часто спускатися до води. Джерельна вода крижана і прісна, погано угамовуе згагу. Добре було б на цей випадок мати флягу з міцним чаєм, та це зайвих півкілограма ваги – і без того заплічник здається неймовірно важким. Деякі джерела перетинаю бродом. Інколи, аби не потрапити на притиски, вбрід переходжу Гобіллі. Ріка тече широкою стрічкою, не утворюючи глибоких ям. Поки що можна переходити вбрід, але, поглядаючи на мапу, я розумію, що через двійко днів про те нічого буде і мріяти.

Попереду відкривається широке і глибоке староріччя. Знову на правий берег. Тут відразу потрапляю на звірину стежку, але не надовго – ліворуч височіють сопки, що суцільно прилягають до річки. Стараюсь пересуватися краєм заплави, аби не потрапити в багульник, але й тут численні старорічища, хащі черемхи та вітролом, схований попід торішню траву. О пів на сьому ледве вибираюся знову на берег Гобіллі. Це край! Незрозуміла швидка стомлюваність, чудна слабість… Взуття зносилось. Із трьох шевських голок залишилась тільки одна, дві інші зламалися. Мучать постійна згага та неприємне відчуття у ділянці селезінки. Це, напевне, через одноманітне харчування кропивою. Хоч мій раціон складають і інші трави, кропива – основна iжа. Попри все уявне різноманіття дичини, мало кого зустрічаю. Сьогодні не спурхнув жоден рябчик. Пора голодна. Вперше сьогодні відчув не тривогу, а саме небезпечність свого становища. Треба відкинути сантименти і стріляти дичину, яка здибується на шляху і робити запас хоч на два-три дні. Путь неймовірно важка, якщо не полювати, звідси можна і взагалі не вибратись. Водночас я досить ослаб, щоб зупинятись навмисне задля полювання, треба хоч потроху, та йти.

Розгортаю мапу, щоб оцінити своi можливості, а можливо, спізнати долю. На моiй військовій мапі щонайближче зимовисько позначене в гирлі Студьоного. Це не менш як два денні переходи. Зимовиська того може і не трапитись так само, як у гирлі Глибокоi. Подальша путь уявлялася мені ось в такому вигляді: Два дні путі до гирла Студьоного, відтак сходження вздовж джерела, чотири-п’ятиденний перехід через просторе скелясте плато до витоків ріки Богбасу повз верхів’я Великого Ертукулі. Ця частина плану здалась мені з гори Бункса нездійснимою. А зараз гольці уявлялись надійнішими, ніж дальша путь понад Гобіллі з несподіваними непрохідними притисками – непропусками. Нижче за течією обйти iх вбрід буде вже неможливо. Чи не надто далеко зайшов я у своєму експериментові? Чи не переступив оту грань, що за нею відкривається одна тільки дорога – в небуття? Завтра зостаюся на місці: необхідно підремонтуватися й відпочити.

 

12 червня, понеділок.

 

Ось так народжуються марновірства. Варто було мені минулим понеділком зіткнутися з неприємностями та прикрощами з приводу нез’ясовних блукань навколо тисячника з назвою незрозумілого походження «Витоки Гобіллі», як одразу виникла недовіра та неприязнь до понеділків взагалі. Мабуть, і можна пояснити цю неприязнь життєвими ритмами, але зараз вірніше буде сприйняти оті асоціаціi як факт і понеділками нікуди не йти, аби не спокушати долю.

Днювання! Замістть зарядки спиляв суху чозенію, що зачепилася за ялину й небезпечно нависла над табором. З ранку щебечуть птахи. Вітер вчасно змінив напрям – день обіцяє бути добрим, сонячним. На вранішньому небі – жодноi хмарки.

Панцерую кеди. Хоч би не зламати останньоi голки. Захоплений роботою, не помічаю, що стемніло і вітер став рвучким. Нарешті звертаю увагу на згасле вогнище і білі баранці хмар, що затягли півнеба. Знову збирається гроза, треба закріпити тент і напиляти дров. Можливо, почнеться затяжний дощ? Хтозна?

Одного кеда відремонтував цілком, треба підводитися. Спробував зіп’ястись на ноги, але безвільність скувала тіло і слабість розлилася по суглобах; назустріч сонячному теплу зсередини мого тіла ніби пробивався холодок. Підсунувшись ближче до вогню, заснув і проспав годину. Очікуваної свіжості не було, стало ще гірше. Раптом з’явилися неприємне відчуття в легенях та сухість дихання, ноги не корилися. «Відпочивати, відпочивати… Ще годинку або дві»,- вимагало виснажене тіло. Було ясно, що я занедужую. Як звір, «нутром» я почув смертельну небезпеку: «Треба негайно вставати. Якщо не підведусь зараз, якщо піддамся власній слабкості й загаюся на хвилину, буде пізно і вже ніколи не виберуся звідси». Від цієї думки кров ударила в голову, чоло покрилося потом: «Негайно вставати!»

Я підвівся на коліна й поповз до заростей верболозу. Якихось особливих думок уже не було – почав діяти. В першу чергу настругав кори верби й поствив у кружці на вогонь. Після кількох ковтків гарячого відвару, похитуючись, а де поповзом рачки, знову набрав вербової кори, корінь червоної смородини, лубу берези, поставив на вогонь казанок. Коли вода скипіла, у відвар додав листів бадану. Тепер пиляти дрова, їх повинне вистачити на всю ніч. Розпилявши навпіл дві жердини, зробив нари, щоб не лежати на голій землі, одночасно зміцнив тент. Зіпрілий після роботи, на вітрі я міг простигти ще сильніше. Здерши з ялинки кору, роздягнувся по пояс і натерся смолким бальзамом, що виступив на стовбурі, спиною й грудьми. Тепер тепло угорнутися в що можливо і до багаття.

Стовбури сухих чозеній жарко палали. Порядно пропотівши, я вже більш надійно стояв на ногах і міг подумати за їжу. У кількох метрах від табору виявив зарості борщівника. Подекуди пройшовся ведмідь, виїдаючи дудки дощенту. Я жадібно накинувся на стебла, очищаючи солодкувату «пучку». Корені всіх дудників и до деякої міри стебла мають потогінний ефект. Крім цього, дудки молодого борщівника їстівні у сирому вигляді, а нерозвинуті пуп’янки суцвіть – у відвареному. Вечерею я був забезпечений. Усю ніч я пив відвар, їв суп з дудника з додатком чорного перцю й прогрівався коло багаття.

Мені згадався вимушений сімдесятишестиденний дрейф Стівена Коллахена в Атлантичному океані. Складно оцінити чужі труднощі. Мені здавалося, що йому було легше – поряд плавала їжа,- а тут доводиться сподіватись на випадок. Де сутужніше, у просторах безбережного океану чи в безбережнім океані тайги? У всякому разі, думки мої досі не плутаються і голова працює без збоїв попри безмежне виснаження. Треба вірити Стівенові, він дійсно побачив і відчув подих пекла.

 

13 червня, вівторок.

 

Вчорашнє лікування мало прекрасний результат: вранці я був на ногах і йшов вздовж Гобіллі своїм звичайним кроком. Тайга змінилась: ледь помітна стежинка часто губилася серед густих темних ялинників. Справа, вподовжки тераси стародавнього русла ріки, ріс захаращений високостовбурний листяний ліс із домішкою крислатих низькорослих черемшин. Перейшовши вбрід неглибоке джерело Шумне, вступив у високий незайманий ліс; далі стежинка поділилась. Піддавшись якомусь невиразному сумніву, трохи повернув назад і пішов уздовж Шумного по ледве помітній стежинці. Ніяк не можна було сказати або припустити, що нею колись ходили люди, але, тим часом, було якесь неясне передчуття людського житла.

Стежинка привела до заростей шипшини й зовсім загубилася. Мені нічого не залишалось, як рухатися далі в тому ж самому напрямку. Продираючись крізь колючі кущі, раптом помітив попереду силует незрозумілої будівлі. А може бути, це піднімається серед заростей коріння вивернутого вітром гіганта? Кілька кроків вперед – і все раз’ясняється. «Будівля» виявилася дровітнею, складеною під навісом, збитим з жердин і критим трісками. Поза дровітнею відкривалась крихітна царинка, вільна від лісу, і просторе зимовисько. З боків зрубу дві будки собак, поряд із дверми – лабаз на палях, призначений для схову запасів продуктів. Палі оббиті тонкою жерстю, щоб не залізли гризуни. До річки півсотні кроків. Зимовища від річки не видно, але за сходинками, вирубаними у дерні, які спускаються до самої води, не важко здогадатися,що це- творіння рук людських.

У гамазеї знаходилися рештки продуктів: крупа, ріжки, рослинна олія в поліетиленовій упаковці. На найближчий час я взяв по жмені кожного припасу і в маленьку пляшечку з-під парфюменрії відлив трохи олії. Мисливцям написав записку й залишив двадцять тисяч карбованців на знак подяки. Можливо, мені й потрібно було затриматися тут на двійко днів, але здавалося ніяково проїдати чужі харчі, залишені в гамазеї, видно, з певним розрахунком.

В зимовищі перебув години три, але то були три години справжнього курорту. Вперше за багато днів я сів за стіл як цивілізована людина. У пічці гуготів вогонь, варилася каша, закипів чайник. У крихітному віконці відбивалося жарке сонце. Чаром віяло від навколишнього, бо пристановище виникло зненацька та за сотні кілометрів від найближчого населеного пункту, в глухій тайзі. Однак не слід надуживати прихильністю випадку. Нічна терапія повернула мені життя, отже, й цікавість: час було закінчувати обідню перерву і братися до справи.

Обсушившись біля пічки, я налагодився в дорогу та відразу ж потрапив у такі колодини, котрі можуть примаритися лише у пеклі. Тут панують велетенські чозенії, високі ялини змикаються кронами, не пропускаючи сонячні промені. Молодий поріст гине не у змозі дотягтися до світла, утворюючи суцільні завали впереміш з велетнями, що віджили свій вік. У хащах здибав кілька кущиків елеутерокока, що мало свідчити за пом’якшення клімату.

Вкрай знеможений, вибрався до Гобілі, сподіваючись, що берегом іще хоч якось можна пройти по косах та обмілинах. Мені уявилася дивна картина: серед просторих галькових обмілин шуміла широка ріка; у прозорих водах відбивалось яскраво-синє небо. Заплавина у цьому місці завширшки близько п’ятдесяти метрів. На мокрому піску відбитки лапок норки.

Розгортаю мапу. За скромними підрахунками я подолав сто шістдесят кілометрів. Насправді ж значно більше, тим що просуваюсь переважно вподовж русел звивистих річок, обминаючи лише дуже виразні меандри. Вітер тим часом посилився, на небі з’явилися пірчасті хмари. Надвечір слід чекати дощу з грозою. Можливо, я поквапився йти із зимовиська? Промайнула думка вернутися, але ситуація нагадувала сходження на гору Бигда: знову пережити кілька годин пекла – це немислимо. Тільки вперед!

То притискуюсь до самого річища, то бреду мілководдям. В якомусь старорічищі злітають рябчики. Стріляю. Рябчик падає в воду, мушу відраху ж обскубувати. Я не знімаю шкурки з птиці, як це звичайно роблять мисливці, оскільки обсмалена на вогні дичина смачніша. Від думки про достатню вечерю стає комфортніше. У якнайскрутніші моменти, коли, здавалось би, всі ресурси вичерпані, природа раптом дарує їжу і знову міцнішає впевненість. Можливо, то ангел-хранитель простягає рятівну руку допомоги? Слідуюче старорічище широкою протокою упирається в русло. Спробував обминути по залому, але гнилий стовбур ламається, нога цілком провалюється, и я, тримаючись однією рукою за тонкий вербовий стовбур, зависаю над бурхливою вирвою, здатною затягти оленя. Видряпався! Знову в обхід.

Що далі йду від річища, то жахливіші завали, неприступніші хащі незайманої тайги. Поставлена на стовбур нога раптом провалюється до трухлявого стрижня – бреду, немовби через наст, майже по пояс у гнилій деревині. Практично ніякої видимості: суцільна зелень молодого підліску.

О цю пору року гадюки та щитомордники – близька рідня гримучих змій – виповзають на трухляві пеньки грітися під променями сонця. Я не раз спостерігав отруйних плазунів за цією справою, мандруючи південними районами Хабаровського краю. Думки про плазунів, які можуть таїтися у трухлявих пеньках, викликають почуття гидоти від дотику до вологої, прохолодної трухи. Здається, ось-ось люті зуби увіп’ються в ногу. О! Як грубо я помилявся в оцінці пройденої путі. То було ще не пекло, а лише передпокій пекла або учбово-тренувальний майданчик для чортів. Спраавжнє пекло осьде, і навіть не просто пекло, а одне з його завершальних кіл!

Біля берега картина не змінилась. Якимось дивом над урвищем примостилась одинока пастка на соболя, і незрозуміло було, яким чином мисливець міг її споруджувати та оглядати – хіба що літав по повітрю. Видно, колись, кілька літ тому, стежка пролягала окрайкою берега, тепер ця ділянка берега підмита, стежка втопилася.

Уже вечоріло, а краю пекла не передбачалося. В голові була лише одна думка – якомога швидше вибратися з оцих джунглів. Я не сказав би, що становище моє було надто відчайдушним. У крайньому разі для мене не склало б праці заночувати під будь-яким деревом. Одночасно втома та кровососи в прямому розумінні цього слова зводили з ума. Сутінки опускалися на землю, і треба було терміново знайти якусь хоч почасти підхожу для нічлігу місцинку. Я не уявляв, наскільки далеко завели мене подорожні стежинки та бажання обминути зарості. Зрештою я нехай не помолився, але принаймні подумав: «Якщо є Бог, то бодай він мені поможе. Він мусить мені допомогти!»

Якщо вважати за межу той момент, коли людина падає без сил, то до межі лишалось не так вже й багато часу. До берега мені належало дістатися раніше. Невдовзі з’явилася низовинка з рідколіссям чозеній, беріз та ялин, зі смугою верб вздовж берега. Місце здавалося незатишним, зі стрімчастим підходом до води, причім зовсім ні за що вхопитися, коли намагаєшся зачерпнути казанком. Вибирати, однак, не доводилося, особливо ж у порівнянні з тим, що я пройшов кілька хвилин тому. Це було місце для ночівлі. Я дивився на таке «чудо» і в душі дивувався, відмовляючись вірити в іншу мету логічних зв’язків природи, опріч тієї, засвоєної з дитинства в наслідок матеріалістичного виховання. «Слава богу, - промовив я за повсякденною звичкою так висловлювати задоволення. – Вибрався!»

Густішали сутінки. Комарі й мошка хмарою висіли над головою і кусали безбожно – вечір видався теплий, і кровососи квапилися скористатися з рідкої нагоди. Всупереч моїм чеканням дощу не було, опівночі похолодало і кровососи зникли. Місяць висів понад самим небокраєм; від ріки долинало низьке ричання – то вода шуміла в перекатах. Раптом із нічної темряви від дальніх сопок почувся крик, схожий на гавкання або ухання: «Ву-у». Відтак подвійне: «Ву-у, ву-у». І так кілька разів. Крики даленіли, переходили у рулади з п’яти швидко чергуючихся ухань чи тявкань: «Ву-у, ву-у, ву-у, ву-у, ву-у». Я відступив у темряву далі від берега, аби краще розчути, але звуки швидко віддалилися, перетворившись на далеке «тявкотіння», і щезли на межі чутності.

 

14 червня, середа.

 

Ранок розпочався з «купання». Зачерпуючи казанком воду, вхопився за пеньок, який виявився гнилим. Права нога була вже у воді, і я неухильно ковзав. У прямому розумінні вгризаючись в землю, увесь в болоті, видряпався на берег. Добре, багаття ще горіло. Обсохши, став пробиратися вздовж берега. Дійти б сьогодні до зимовища у Студьоному…

Берег непрохідний: стежок нема, упритул до берега підступає густий захаращений ліс. Широкою стрічкою стрімко мчить Гобілі. Тут можна спробувати перебратися на другий берег, але вигляд його викликає сумніви: видно, така ж сама захаращена тераса, яка на додаток заросла густим багном. Настрій зовсім погіршав, коли річище поділилось і дорогу мені заступив каламутний потік, який нещодавно прорізав цілину в місці льодяного затору. Вода тече прямо крізь зарості; те, що зветься річищем, закидане сотнями звалених дерев, а по берегах-схилах суцільною стіною стоїть молодий поріст. Понад оці пекельні обставини по пояс потопаю в густому сплетінні багна, Якщо так буде продовжуватися, мені потрібно буде не два, а чотири або п’ять переходів до Студьоного.

Візир, прорубаний лісовпорядниками два чи три роки тому, сходить під воду – рубали по сухому, коли води ще не промили на цьому місці нове річище. Пробираюсь краєм заболоченої низовинки, продираючись крізь немислимі хащі. Через такі нетрі ще не доводилось ходити. Що декілька кроків довго відпочиваю: щось треба видумати, інакше це пекло зведе з розуму.

Попереду просвіт. Невже шлях? Ні, не схоже. Поза моховитою низовинкою підносяться вгору стовбури дерев, стають стіною до Гобілі. Іще двадцять чи тридцять тяжких кроків. Треба берегти сили. Нерви напружені, як сталеві пружини, сторонні думки відскакують від них – нічоого не повинно тепер заважати руху вперед. Тілки вперед, у цьому порятунок.

Раптом різко обриваються зарості. О, чудо! Нога ступила на землю, розвернуту бульдозером. Бульдозер дійшов до низовинки і, розвернувшись, поїхав назад. Неподалік, на узбіччі, величезна металева ємкість для пального, укріплена на санях (полозах). Скидаю заплічник і порожняком проходжу вздовж тракторного шляху. На ґрунті відбитки лап величезного бурого ведмедя, ширина пальмарної мозолі задньої лапи – сімнадцять з половиною сантиметрів. Звір проходжувався по шляху кілька разів. Певно, це територія його постійного перебування, тобто те, що клишавий вважає своєю власністю. «Будується нова дорога, - вирішив я, - саме сюди, в урочище джерела Студьоного, дойшов на сьогоднішній день лісопромисловий комплекс. Але чому не видно людей?» Я робив усілякі припущення. «Інакше й бути не може: якщо будується шлях, отже, мають бути люди, техніка». Однак я помилився в оцінці часу. Лісовпорядники й будівельники дороги дійшли сюди не сьогодні, а багато років тому, на початку так званої «перебудови», що підірвала економічні можливості лісопромислового комплексу, як і промисловості в цілому. З тих пір будівельники тут не з’являлися, раптово припинивши відсипку дороги. Шлях виявився давно не їждженим, між коліями вже піднялися гілочки верби й бузини. Цивілізація внесла нехарактерні для цієї місцевості види рослин: по узбіччях цвіте ластовине зілля (гладушник), піднімаються паростки кипрея. На осонні у всю силу зацвіла шипшина, а багульник-підбіл розкрив назустріч сонцю й теплу білі кулясті суцвіття, виливаючи терпкий аромат.

Ще учора, обдираючи в кров руки, я продирався крізь непрохідні хащі. Але сьогодні тайга раптом стала іншою. Виявляється, досить пройти одному бульдозеру, і навколишнє різко зміниться. Зміниться і статус пішохода: тепер я не мандрівець, а турист, що споглядає із дороги на краси природи. Можна вважати мій шлях кінченим з миті вступу на стежку, протоптану цивілізацією, тобто на прокладену бульдозером дорогу. Можна розслабитися – труднощі позаду – іти по дорозі зовсім не важко.

Природа й тут як може, чинить опір людині. Вітровальні дерева нависають над проїжджою частиною, у будь-яку мить готові обломитися; зі схилів змиває величезні камені, а коріння модрин кошлатими чудовиськами заступають шлях транспортові. Дорога все глибше вгризається в круті схили, але це не рятує її від знищення: поки бушує «перебудова», чинник часу на боці природи.

Прямо від шляху вгору тягнуться зарості бадана тихоокеанського. Отож, клімат на цьому узгір’ї суворий. Але зараз нещадно смалить сонце, висушуючи схили, у повітрі стоїть терпкий дух багульника. Настає дуже небезпечна доба лісових пожеж.

За характерним шумом гірської ріки я здогадувався, що наближаюсь до джерела Студьоного, позначеного на мапі дещо хвилястою лінією. Обминувши напіврозмитий місток із колод, побачив попереду кілька будівель. Виявилось, це покинене вахтове селище лісорубів. Звідси, від джерела Студьоного, готувався черговий кидок на тайгу лісопромислового комплексу. Плацдарм не знадобився, наступ захлинувся, хвиля «інтервенції» відкотилася. Щось перешкодило вивезти вагончики та деяке добро. Селище, як звичайно: кілька вагончиків-гуртожитків, банька, дві пересувні ремонтні будки, напіврозібраний дизель для вироблення електроенергії. Всі будови напівзруйновані й обдерті – якісь гомініди залишили відверті сліди свого перебування. Безперечно, можна було б назвати їх реліктовими, якби не зразки сучасного письменства. На стінці одного із вагончиків зазначепна дата «1988 рік!» Сім років тому дорога ще діяла.

Хотілося заночувати тут, оглянути гирло джерела. Судячи з мапи, зимовисько мало знаходитися в гирлі. Але незвідане не давало мені спокою: «Що попереду?»

Другою половиною дня зимник вивів на добре відсипаний ґрунтовий шлях. Він теж позаростав. Висновок зрозумілий: десь розмило мости, і автотранспорт не може пробитися. Не було слідів і зимового руху. Роки два чи три шляхом ніхто не проїжджав. В який же бік податися? Дорога могла йти у напрямку до горішніх ділян у верхів’я Ертукулі й там зненацька скінчитися. У всякому випадку техніку сюди завозили не по повітрю, дорогу починали будувати вздовж Анюя. Григорій Григорович казав, що шлях прокладено вподовж Анюя до самих «Ертукулів». Повагавшись і багаторазово зваживши свої можливості, вирішив іти вздовж Гобілі.

Навкруги чудові гори. Кожен кілометр шляху відкриває в їхніх обрисах щось нове. Неповторима краса тайги звеселяє око подорожанина.

На шляху вовчий кізяк. Сірі хижаки й тут промишляють, складаючи ведмедеві серйозну конкуренцію. Тигрячих слідів немає. Дорога привела до мосту через Гобілі. Сяк-так через нього ще можна було перебратися на лівий берег. Дорога поза мостом виявилася напівзруйнованою. Міст мав вигляд незграбної, безглуздої будови. Зверху його підпирали велетенські стовбури чозеній. Було ясно, що наступний паводок стане для цього мосту останнім.

Коли почалися притиски по лівому берегу, дорога знову привела до моста. Це був уже не міст в звичайному розумінні, а широкий залом на місці колишнього моста. З великою обережністю мені вдалося подолати цю перешкоду. Ставала зрозумілою короткозора стратегія будівельників дороги: шлях був прокладений вподовж річища, і коли скелі впритул підступали до води, він продовжувався на протилежному березі, до наступних притисків. Багатому ліспромгоспу простіше було щорічно ремонтувати ненадійні мости, ніж один раз звести міцні, залізобетонні по всій трасі.

Через два кілометри почнуться суцільні притиски, чи зможу я пройти? Мосту може вже й не бути. Що приготувала мені доля цього разу? Шлях різко повертає вліво й униз до Гобілі. Через маленьке безіменне джерельце на місці розмитого містка перекинений настил з жердин - узимку їхали на «Бурані». Майнула надія: «Невже міст цілий?!» Поруч із переїздом через джерельце гниє каркас величезного «бика» з гігантських колод. Каркас недобудований, ніби нагально обрушився несподіваний катаклізм і вмить припинив усяку діяльність людей у цьому регіоні: вони забрали інструмент і залишили район нещастя.

Якихось двісті кроків… Ось він, міст! Скидаю заплічник, біжу на берег. Каркас мосту цілий. Вода промила собі дорогу перед «биком», але велетенські чозенії та модрини не змогли пройти крізь водорий і на березі утворився високий залом. По ньому можна вилізти на міст. Рушницю ставлю поряд із заплічником: «Ох, як набридло!» В той же час виникає невиразне почуття небезпеки на рівні інстинкту. Без захисту зброї незвично й некомфортно. Порушив якесь правило, якийсь закон… Ведмедячий слід тижневої давності – ось що застрягло у підсвідомості. Мерщій повертаюся до покинутої рушниці й закидаю її на плече. Небезпека може виникнути несподівано, отже ненможна отак одчайдушно ігнорувати правила безпечної поведінки у тайзі – це закони, підказані нам самою природою. Знову дряпаюся на міст. Противний край різко обривається, відкриваючи широку вимоїну кілька метрів завглибшки. Здається, я у пастці. Залишається тільки один шлях – через сопки, якщо завтра не вдасться перейти ріку вбрід вище чи нижче від моста. Вода тут прозора й легка лише в склянці, а в річищі вона важка, як свинець: якщо глибина перевищує сорок сантиментрів, можна не перейти бродом – збиває з ніг течією.

Під заломом влаштовую постелю з гілок черемхи та верби, поряд розкладаю багаття. Дров тут багато, але вони або сирі, або напівзамиті у пісок. Мусив озброїтися ножівкою й підпилювати стовбури, перекочуючи їх до вогнища.

Сонце клонилося на захід, и дерева на схилі ближньої сопки стали губити обриси. Раптом почувся тріск ламаючогося стовбура. То не був звук природно падаючого дерева, якийсь ваговитий звір необачливо потрапив у вітровальний завал або навпаки, вибирається з-під завалу. Скоріш за все, ведмідь. Я не надав тому великої ваги (якщо це ведмідь, то обмине, зачуявши тут людину) і продовжував заготівлю дров. Однак через якийсь час знову пролунав цього разу слабий тріск. Хтось необережно наступив на гілку, і вона глухо хруснула під м’якою лапою. «Що він, чорт, не чує, чи що, як я хазяйную коло вогнища?» Я прислухався. Тайга не видавала жодного звука; дим стовпом ішов в небо; не відчувалося навіть слабкого руху повітря; лише від ріки йшов рівний низький шум. Ведмідь міг і не учуяти (тепер я не мав сумніву, що поряд ходить ведмідь), але тварина неодмінно почує шум біля багаття й обмине манівцями. Може, це мій знайомий михась, що його сліди я бачив вдень? Чому так безстрашно він поліз до табору? Чи не шатун це, що всю зиму провів у постійних блуканнях?

Випав непоганий шанс добути звіра. У випадку удачі можна було б затриматися в цім місці на тиждень і як слід підкріпити сили. Повторно сучок тріснув зовсім поруч. Я тихо перевзувся, взяв чотири кулі й повільно вирушив у напрямку до каркаса недобудованого «бика». Смеркалося. Комарі опанували мною не на жарт, переконавшись, що гора їжі зовсім безпечна – навіть не поворухнеться. За моїми припущеннями, ведмідь, обминувши табір, повинен вийти за поворотом дороги прямо на мене.

Ішов час, зовсім стемніло. Терпінню моєму прийшов край. Розкидавши безжальних кровожер,я, не криючись, попрямував до багаття. Куди подівся ведмедько? Не заліг же він поряд з вогнищем? В таке важко вірилося.

Комарі скаженіли майже до півночі, «співала» вода в заломі, потріскував сушник у багатті. Серед цього шуму губились сторонні звуки, не чутно було шелесту торішньої трави під м’якою лапою звіра, тріскоту необережно обламаної ним гілки.

 

15 червня, четвер.

 

Вранці прокинувся з думкою спробувати форсувати Гобілі. Можливо, попереду, на лівому березі трапиться селище? Звичайно, воно занедбане. Згадую бачені мною покинуті села в південних районах. На очі навертаються сльози. Враження гнітюче. Неможливо без сліз дивитися, як навесні прилітають шпаки й селяться у похилені та перекинуті шпаківні на рідних березах, в’ють там гнізда, виводять пташенят, віддані заклику інстинкту. А людина? Вона теж тягнеться душею до своєї батьківщини, але її покинена, зруйнована батьківщина позаростала травою та чагарем, нема більше будинків і вулиць, заростає пам’ять. Це якнайжахливіший злочин – згонити людей з насиджених місць, позбавляти їх пам’яті про свою маленьку батьківщину, звідки тягнуться корені їхніх родів, де виховувалась їхня особистість. Дуже сумне видовище – покинуте село.

Пора збиратися на штурм Гобілі. Холодні, свинцеві води її невблаганні. Про всяк випадок не тушу вогнище – раптом неталан. Беру казанок і прямую до води. Треба зварити цілющий чай із листя елеутерокока й малини, щоб міцно стояти на ногах. Рівень води в ріці не змінився. Із хащі до багаття тягнеться ланцюжок слідів. Пробігаю мимо, не дивлячись: «Це я вночі тяг сушину до багаття… Але де слід самої сушини? Що за чортовиння?» - миттєво пронеслося в голові й відразу зникло в купі інших думок. Очі помітили й мозок зафіксував щось незвичайне, неможливе, але до свідомості не доніс. Я випив чай, і увага моя, блукаючи по берегу, знову повернулася до ланцюжка слідів. «Слід-те зовсім осторонь і немає поруч сліду сушини… Та й не мій це слід!»

- Невже ведмедко? Так і є! Ну й лапа! – розмовляв я сам із собою вголос, розглядаючи сліди.

- Тепер зрозуміло, чому не дочекався його вчора. Ведмідь, напевне, заліг неподалік, а вночі навідався в гості. І як це я не помітив таку тушу?! От так соня!

Скільки близько звір підходив до мого лігвиська, неможливо було визначити: метри за чотири-п’ять від вогнища починалися галечники, і слід губився. То був слід мого «знайомого» ведмедя. Вночі, коли вогнище погасло, він підійшов поцікавитися гостем, а можливо, мав на мій рахунок декотрі гастрономічні міркування. Стріляна, нечищена рушниця стояла поряд, і, можливо, через те «здобич», що пахтіла сумнівним результатом, не здалася ведмедеві значною.

Ведмідь прийшов не берегом, а з сопки. Отже, берег дійсно непрохідний. Все ж таки спробую перейти ріку бродом. У заломі зрубую товсту підсохлу тичину й рушаю в дорогу. Перед мостом ріка поділяється островом на два рукави. Правий – більш мілкий і широкий рукав – легко долаю, хоч вода і плюскає по колінах. Лівий – більш швидкий та глибокий. Якраз він і утворює широку вимивину перед мостом. Ледве стримую натиск води. Жердина з силою упирається у дно, камені вимиває з-під ніг течією. Пройдено менш як чверть відстані. Відчуваю, ще кілька сантиметрів углиб – і жердина не витримає, тоді неминуча загибель. Іще повільніше й обережніше повертаюсь. Відступати важко, ноги вже задерев’яніли від крижаної води. Намагаюсь пройти ще раз, вище, де річище ширше і течія здається слабшою. Результат не міняється.

Вертаюся до вогнища, сушу одяг. Треба пройти по медвежих слідах, подивитися, де він коротав ніч. Виявилося, хижак зійшов із сопки і, учувши людину, не втік, а заліг метрів за двадцять від мого табору мордою до стежки, кроків за п’ять від неї. Можна припустити, як мучився звір чеканням: вночі він змінив лігвисько, підібрався ближче й ліг на саму стежку. Це була одним одна стежка, якою я міг піти. Не залишалося сумніву, що ведмідь намагався до мене підкрастися. Він, безперечно, відчував, що йде дуже ослабіла людина, і одночасно щось його зупинило, налякало. Можливо, за якимись тільки йому, звірові, відомими ознаками він відчув силу духу й рішучості, що йде від людини, і пішов собі геть. Або ж блукає десь поблизу, очікуючи зручної миті, щоб напасти? Вода у заплаві піднялася вище пояса, іти робиться все важче. Такою порою складно помітити засідку звіра здаля, тим-то зброя повинна бути у постійній готовності. Моїми нерозлучними супутниками стали увага та холоднокровність.

Я навмисне пішов берегом, мимохідь видивляючись гриби. Зробивши коло до притисків, знайшов декілька вербняків і повернувся на ведмежий слід, переконавшись у тому, що скелі непрохідні. Слід привів до вузької, стрімкої розпадини, на дні якої дзюрчить струмочок. Немилосердно їдять комарі та мошка. Дайте добратися до вершини, нелюди, там вас швидко вітром здує.

Підйом тривав дуже довго. В річищі здибав кілька чудових сморжів. Думки про їжу невідступно йдуть услід за кожним моїм кроком, і щаслива знахідка знимає частину напруги.

Із крутого схилу видно ділянку пройденого шляху: дорогу, що простягається до Гобілі, і заховані серпанком сопки вздовж джерела Обхідного. Зійшовши у верхів’я цього джерела, можна потрапити на просторе плато, багате на скелисті останці, і увінчане сопкою Гола висотою більше тисячі семисот метрів. Мої наміри зараз більш скромні: обминути притиски й перейти по Обхідному джерелу найкоротшим шляхом до Малого Ертукулі.

Минувши згарище, що поросло рідким березником, перевалюю через вершинку й потрапляю у рідкий смерековий ліс. Підліску майже немає, ноги м’яко ступають по моховинню. Раптом, ламаю-чи суччя, під ноги без видимої причини падає товста гілка, здібна пробити череп, - настала пора уломитися. Через якийсь час знизу долинув глухуватий тріск сушника. Здається, ведмідь супроводить мене на безпечній для нього відстані. Чимось я йому сподобався, або вирішив переконатися, що я дійсно покидаю його володіння?

Імла дедалі дужче оповиває округу. Після кількох днів нестерпної спеки десь зайнялася тайга, і в долину Гобілі понесло дим. Короткою була моя путь по занедбаній дорозі, але яка це чудова путь! Які дивні картини відкривались очам з кожного узгір’я!

В небі з’явилися хмари, загримів грім, посипалися рідкі краплі дощу. Вони майже цілком поглиналися висушеними за день кронами. Я поспішав пройти якнайдалі й уже не піднімався на сопки, а сковзав уздовж горизонталей. Тим часом природа як би завмерла. Не стинається жодна гілка. Небо затягло суцільною габою хмарності. Гроза перегриміла стороною, по Гобілі, але я побоювався, що непогода застане мене в цім безводнім місці, і став круто спускатися в похмуру щілину, завалену напівзогнилими стовбурами. У сутінках добрався до границі води, спиляв дві сухостійні ялини й заночував. Дощу більше не було, ніч минула спокійно. Тільки зрідка верещали невидимі пташки.

 

                                         Далі буде