Друзі мої Павлюки

Повезло, що на життєвому шляху зустрілися такі щирі українці–сахалінці, як Станіслав та Валентина Павлюки. На початку дев'яностих років у місті Долінську Сахалінської області був відзначений дійсний сплеск активності української діаспори. Громадська робота з українцями Долінського району стала помітною саме завдяки родині українських патріотів, моїх друзів Станіслава Олександровича і Валентини Харитонівни Павлюк, професійних журналістів, членів Союзу журналістів Росії. У той час вони обидва працювали в газеті "Долинская правда".
Станіслав спрацював Статут українського товариства, а я взяв на себе його реєстрацію в обласному Управлінні юстиції. Щоб прискорити процес реєстрації, ми пішли на компроміс - зареєструвалися під досить нейтральним найменуванням «Долінська асоціація українців» - за зразком німецької та корейської національних громадських організацій, що вже існували на той час. Якесь інше б національне найменування (наприклад - "Берегиня"), нам тоді б просто не дозволили.
Таким чином  у 1992 році в Управлінні юстиції Сахалінської області була зареєстрована перша в нашому регіоні українська громадська організація - «Долінська асоціація українців». Її очолив мій дорогий товариш і друг Станіслав Павлюк. Ця громадська організація активно працювала в Долінському районі. По районній радіомережі залунало «Рідне слово» - радіопередача, яку творила і вела дружина Станіслава - талановитий журналіст Валентина Павлюк. Крім того, у Будинку Культури «Бумажник» стала працювати недільна школа, в якій наші діти вивчали рідну мову своїх батьків. Викладачами на громадських засадах були теж вони - Валентина і Станіслав Павлюки та їхні друзі й однодумці - Людмила Засенко й Олена Бугайова.
А ще жителів Долінського району, усієї Сахалінської області, Далекого Сходу і Київської області радував своїми українськими  піснями народжений у Долінську народний ансамбль «Долинонька» під проводом Людмили Засенко. Саме Валентина і Станіслав Павлюки спонукали її до цієї української творчості. Вже у 1992 році ансамбль став дипломантом фестивалю «Київська весна», а в 1995 році був визнаний лауреатом фестивалю «Дні миру на Тихому океані», що відбувся у місті Владивостоці.
Але наприкінці 1997 року родина Павлюків переїхала в Україну - в місто Скадовськ Херсонської області… Увесь цей час ми нама-галися не поривати зв'язок з Валентиною і Станіславом. Але життя повернулося так, що вже незабаром  із жалем та болем ми переживали важку драму цієї чудової пари справжніх українських патріотів. Мені і сьогодні про родину Валентина і Станіслава Павлюків без сліз говорити і писати неможливо.
Ось що написав нам тоді про страшну сімейну трагедію їхній син Іларіон, який теж став журналістом, мешкає сьогодні в Броварах та працює на телебаченні в місті Києві.
«...Спочатку захворіла мати. Проблеми зі здоров’ям почалися в неї ще 1995 року, коли раптом погіршився слух, стала поступово погіршуватися координація рухів. Літом 1997-го батьки повернулися в Україну. Мама вже погано ходила, дещо кульгала, швидко втомлювалася. Того ж літа поставили діагноз: неоперабельна доброякісна пухлина мозку, надзвичайно небезпечної локалізації. Лікар сказав батькові, що мамі залишилося небагато, може тижнів зо два, може – місяць.
Батько лікував її народними методами, перечитавши та вивчивши напам’ять цілу полицю літератури - від тібетської та китайської - до якихось провідних методик підготовки працівників ЦРУ. Він добився багато чого. Мати зрештою прожила ще 7 років після страшного прогнозу лікаря щодо двох тижнів. Пам’ятаю, вона зовсім перестала хворіти, почорніло сиве волосся… Але головну хворобу вдалося лише загальмувати. Тато жив мрією її врятувати і водночас – з щоденним жахом її втратити. Вона вірила в нього, хоча – як сама казала – і не вірила, що остаточно одужає.
«Вірші на підвіконні» мамою написані, коли ще могла писати, а згодом – друкувати вірші на старенькій друкарській машинці. «На підвіконні» - це тому, що вона весь день сиділа біля вікна, очікуючи на тата, поки він був на роботі чи в справах. Чекала, виглядаючи його, як, мабуть, тільки діти вміють чекати батьків…
Коли мама перестала володіти руками, батько записував вірші з її слів. Потім вона не могла вже й говорити. Але до останнього – як казала сама – складала вірші-подумки. Складала і забувала – це була своєрідна розвага.
Батько захворів від нервової та фізичної перевтоми, від знесилення і ляку втратити надію. Я бачив його за декілька днів до смерті. Лише за декілька годин – ми розмовляли телефоном. Він казав: «Чекаю на тебе, синку. Приїзди в суботу. До зустрічі». Я був в Тбілісі. То був вівторок, а в ніч на середу батька не стало.
Мамі стало гірше. Вона майже не розмовляла. До мого приїзду нічого не знала про смерть батька. Вони обидва були в лікарні і мамі сказали, що тата перевели в іншу лікарню.
Перевіз маму в Київ. Друзі-палестинц, зробили все, аби влаштувати маму в нейрохірургію та поставити у голову дренажну трубку. Після операції мама заговорила чисто й ясно - це було схоже на чудо. Вона могла сама їсти і ми повірили, що згодом зможе і ходити. Але гарантій не було, пухлина залишалася всередині.
Власне, майже все. Чужі люди в Складовську – Поліна та Іван – доглядали маму краще, ніж інколи рідні. Їй було добре у них. Але вона страждала через те, що я приїжджаю нечасто. Їй ставало все гірше. Я був біля неї за декілька годин до смерті. Але не захотів, як мені казали, «почекати, поки помре». Бо не вірив, що це все, хоча їй було справді зле. Вона не говорила зовсім, хоча очами показу-вала, що все розуміє. Мені здавалося цинічним сидіти, чекаючи чиєїсь смерті. Я був біля неї тоді вже два дні. Ми попрощалися, і домовились скоро побачитись знову. Я встиг повернутись маши-ною у Київ, аби вже вранці купити білет на поїзд – їхати ховати.

От і все. Вдячний, що ви пам’ятаєте батьків».
Із «Віршів, написаних на підвіконні»
Пишу про те, що бачу крізь віконце:
Пташок, дерева, листя врешті – решт.
Хвороба мала б заступити сонце.
Та лиш взяла мене під свій арешт.
І плани стали скромні і конкретні:
Дійти до моря, вибратись з трави.
Про більше плани просто ефемерні.
Неначе про Канарські острови.
Ті мрії, як душа, то все безсмертне.
Волошки в житі я іще нарву.
Іще не вечір. Ну хіба що – смеркло.
Я мрію, Я віршую, Я живу.

*   *   *
Я журналістка, а писать не можу,
Я диктор, та не можу говорити,
Ходити самостійно не спроможна...
Та чи ж мені ще доленьку гнівити!
У кожну справу я вкладала душу,
Інакше бо не вміла, не могла.
За те я долю дякувати мушу,
Бо я не існувала, я жила!
Є в мене син, що нам близький до болю,
I вірний друг, в котрім - моє життя.
Я не сама. Ми боремось з тобою
За спільне i активне майбуття.

*   *   *
Мамині троянди знову розцвіли,
І мені в дарунок квіти принесли.
Мами вже немає, а троянди є.
Так вона щоліта звістку подає…

Як гірко, що такі талановиті люди відійшли у вічність, та треба жити далі.
Зараз у Іларіона з дружиною росте синок Лев. Нашій сім’ї дуже приємно з того, що вони всією сім’єю розділили з нами радість, коли в серпні 2008 року прибули до Чернігова на вінчання нашого сина Богдана з невісткою Катрусею.

Завдяки цим молодим, чудовим людям, що відійшли в вічність, на Сахаліні прокинулося і зміцніло національне життя української діаспори.
 
На початку дев'яностих років у місті Долинську Сахалінської області був відзначений дійсний сплеск активності української діаспори. Громадська робота з українцями Долинського району стала помітної завдяки родині українських патріотів, моїх друзів Станіслава Олександровича і Валентини Харитонівни Павлюк, професійних журналістів, членів Союзу журналістів Росії. У той час вони обоє працювали в газеті "Долинская правда".
Станiслав відробив Статут українського товариства, а я взяв на себе його реєстрацію в обласному Управлінні юстиції. Щоб прискорити процес реєстрації, ми пішли на компроміс - зареє-струвалися під досить сухим найменуванням "Долинска асоціація українців" - за зразком німецької і корейської національних громад-ських організацій, що вже існували в той час. Якесь інше націо-нальне найменування (наприклад - "Берегиня"), нам тоді просто не дозволили.
І в 1992 році в Управлінні юстиції Сахалінської області була зареєстрована перша в нашому регіоні українська громадська організація - «Долинська асоціація українців». Її очолив мій дорогий товариш і друг Станіслав Олександрович Павлюк. Ця громадська організація активно працювала в Долинському районі. По районній радіомережі звучала радіопередача «Рідне слово», що її готувала і вела його дружина - талановитий журналіст Валентина Харитонівна Павлюк. У Будинку Культури «Бумажник» працювала недільна шко-ла, у якій діти вивчали рідну мову наших предків. Викладачами на громадских засадах були вони обоє  - Валентина і Станіслав Павлю-ки, їхні друзі й однодумці Людмила Засенко й Олена Бугайова.
Жителів Долинського району, усієї Сахалінської області, Далекого Сходу і Київської області радував своїми піснями україн-ською мовою народжений у Долинську народний ансамбль «Доли-нонька» під проводом Людмили Засенко (вона згодом стала Заслуженим працівником культури Росії й України). Але саме Валентина і Станіслав Павлюки подвигли її до цієї української творчості. І уже в 1992 році ансамбль брав участь і став дипло-мантом фестивалю «Київська весна», а в 1995 році був визнаний лауреатом фестивалю «Дні світу на Тихому океані» у місті Владивостоці…
 Але наприкінці 1997 року родина Павлюків переїхала на Україну - у місто Скадовськ Херсонської області… Але ми намагалися не поривати зв'язок з Валентиною і Станіславом. І з болем переживали важку драму цієї чудової пари українських патріотів. Мені і сьогодні про родину Валентина і Станіслава Павлюків без сліз говорити і писати неможливо. Схоже, цих світлих, чудових людей, що були коренями з чудесного українського Полісся, убили наслідки великого лиха України – Чорнобильської радіаційної катастрофи.
Першим смерть прийшла до мого дорогого друга Станіславаі Олександровича Павлюка. У нього раптово розвилася страшна і практично невиліковна хвороба – лімфосаркома. І в серпні 2002 року нашого Станіслава не стало. А незабаром стало ясно, что не менш страшна хвороба убиває і Валентину: у неї злоякісна ракова пухлина вразила мозок. Вона не здавалася, і навіть прикута до замкнутого життя в стінах квартири, писала вірші. Валентиною Харитонівною був створений цілий віршований цикл – “Вірші, написанні на підвіконні” (див.). У чомусь схожі на прекрасну, оптимістичну лірику геніальної Лесі Українки, так само безжалісно приреченої долею на передчасний відхід з життя…
Ось що наша Валентина писала з надією на майбуття:
 
Я журналiстка, а писать не можу,
Я диктор, та не можу говорити,
Ходити самостiйно не спроможна...
Та чи ж менi ще доленьку гнiвити!
 
У кожну справу я вкладала душу,
Iнакше бо не вмiла, не могла.
За те я долю дякувати мушу,
Бо я не iснувала, я жила!
 
Є в мене син, що нам близький до болю,
I вiрний друг, в котрiм - моє життя.
Я не сама. Ми боремось з тобою
За спiльне i активне майбуття...
 
За допомогою палестинської діаспори в Києві її син Іларіон Павлюк зумів організувати й оплатити своїй мамі операцію на головному мозку. Нейрохірурги вставили Валентині трубочку під пухлиною. Іларіон оплачував чужим людям у Скадовську, щоб вони доглядали за матір’ю... І розривався між своєю роботою в столиці України і Херсонщиною, де слідом за батьком згасала його мама...
Прожила наша Валентина під наглядом чужих людей до грудня 2004 року. І от недавно з Херсонщини прийшла скорботна і страшна для нас звістка: напередодні нового 2005 року в місті Скадовську пішла з життя наша Валентина Павлюк. Поховали її поряд з любимим і вірним чоловіком Станіславом. І від цієї прекрасної родини талановитих людей залишився один їх син Іларион Павлюк, що, як і мати, працює тележурналістом –  на одному з нових центральних українських телеканалів «К-1»…
 

                          Валентина ПАВЛЮК

Инфо про автора

Я журналiстка,а писать не можу,
Я диктор, та не можу говорити,
Ходити самостiйно не спроможна...
Та чи ж менi ще доленьку гнiвити!
У кожну справу я вкладала душу,
Iнакше бо не вмiла, не могла.
За те я долю дякувати мушу,
Бо я не iснувала, я жила.
Е в мене син,
Що нам близький до болю,
I вiрний друг,
В котрiм - моє життя.
Я не сама.
Ми боремось з тобою
За спiльне i
активне майбуття.
Вірші, написані на підвіконні

* * *
Наче на роботу,
Дятел прилітає
На розкішну вишню
За моїм вікном.
Ну і пунктуальність!
Дня не пропускає.
Хто її оцінить?..
Тільки ми з котом

 * * *
Ой буде дощ!
Зірвався сильний вітер.
Він пил підняв
І листя обірвав.
Затим сховався
На верхівки вишень…
А дощ не йшов!
У хмарах заблукав.

*  *  *
Де ти , дятле,
Чом не прилітаєш?
Чом собі личинок
Не шукаєш?
Я сумую,
Як тебе не має.
Чи в яку халепу залетів?
Знову я підозрюю котів.
Ні, котам не вполювати птиці.
Як трофей,  iм дятел і не сниться!
Кіт мій спить.
Не хоче й подивиться…
Ну а дятлик
Знову прилетів!
І – до праці.
Тут – не до котів!   
 *   *   *
На горісі горличка,
Біля неї друга.
Так і звикли бачити
Їх завжди у двох.
А як він без подруги
(Чи вона без друга),
То вже тривожусь я,
Страшно за обох.
Чи коту попалася,
Чи лихому дядькові,
Що жбурнув, не дивлячись,
Камінь через рів?..
Ой, пробачте дядечку!
Дарма хвилювалася:
Знову двійко горличок!
І не треба слів.


* * *
Відпочиваю
На духмянім сіні.
Власне, сіном ще трава не стала.
І від того запах – не повторний:
Пахощі зів,ялої трави.
У волошок очі
Сині – вині.
В них
Своє дитинство
Я впізнала.
Ось дівча
У сукні полотняній
Свій вінок знімає з голови…
(Ще тоді волошки полюбила.
В скромності таки велика сила.)


* * *
Пишу про те, що бачу крізь віконце:
Пташок, дерева, листя врешті – решт.
Хвороба мала б
Заступити сонце.
Та лиш взяла мене під свій арешт.
І плани стали
Скромні і конкретні:
Дійти до моря,
Вибратись з трави.
Про більше Плани просто ефімерні.
Неначе проКанарські острови.
Та мрії
Як душа,
То все безсмертне.
Волошки в житі
Я іще нарву.
Іще не вечір.
Ну хіба що – смеркло.
Я мрію, Я віршую, Я живу.

*  *  *
Пеліканів зграя пролетіла.
Я їх вперше бачу в нашім небі.
І навколо всі чомусь зраділи,
Наче саме це для щастя треба.
Он сусіди вже бінокль дістали.
“Бачила?” – у мене всі питають.
На хвилинку всі ми дітьми стали:
Пелікани небом пролітають!.   

 *   *   *
Мамині троянди знову розцвіли,
І мені в дарунок квіти принесли.
Мами вже немає, а троянди є.
Так вона щоліта звістку подає…

*   *   *
Море –
Це чудово!
Лісу, жаль, немає.
Подумки я в лісі
Ягоди збираю.
Чи гриби шукаю.
І всьому радію.
Ляжу під сосною –
І про море мрію:
Море – це чудово!..   

*   *   *
Як пахне медом!
В хаті пахне медом.
Або – баштаном.
(Бо в хаті дині).
Чи може – сонцем?
Розігрітим сонцем степом,
Якому сняться у ночі
Світанки сині?..

*   *   *
Краплі дощу
На листку винограда, -
Наче безгрішной
Дитини сльоза.
Дощ лив всю ніч,
Я цьому чомусь рада,
Ніби це я виноградна лоза.
Ніби у мене єдина проблема:
Щоб мої ягідки добре росли.
Власне, я теж
(І яка тут ділема!)
Мрію, щоб дітки
Щасливі були.

*    *    *
В нас рідко дуже
Вітру не буває.
Якраз сьогодні
Листя
Нерухоме.
Павук , мабуть,
Такого дня й чекає
І метушиться в своєму домі
(Я маю на увазі паутину).
Він бігає по тонкій паутинці,
Собі спіймає комашину
І запасе гостинчик власній жiнці.
А втім,
Паук на вітер не зважає.
Чом поспішає ? -                                      
Жіночка чекає.

*   *   *
Як поїзд, що пішов,
Не повернути,
Так доленьку свою
Не обійти.
Як щось “не так”,
То так і має бути.
Як повезло, -
То мало повезти!
Життя я гостро, болісно сприймала.
Та фаталісткою з роками стала.
поліські  спогади

*   *   *
Старий Антошка та стара Оленка
Жили в селі якраз навпроти нас.
А я була тоді така маленька,
Що ледве лиш на ноги зіп,ялась.
То ж  знала тільки,
Що вони старенькі,
Що в них криниця,
А в ній – вода …
(Мій власний син давно вже не маленький,
Та пам,ять у дитинство загляда).
Їх імена сучасні і донині,
Хоча с тих пір минуло стільки літ!
Таке зустрінеш тільки в Україні:
Оленка – баба і Антошка – дід.

*   *   *
Я подумки пройду селом неспішно.
Під лубом наймогутнішим спинюсь.
Це наш дуб.
Он – жуки – олені.
Смішно: роки пройшли,
А я ще їх боюсь.
Моє подвір,я,
І моя хатина.
На ганок вийшла дівчинка мала.
Матуся їй простягує лозину,
Щоб вiд гусей відбитися могла.
Праворуч – сад.
Старий ставок – ліворуч.
Стара межа, волошки, деревій.
Чуже дитинство …
А моє де?
Поруч.
Та не помітне у густій траві.

*   *   *
Грати в школу –
В двір шкільний гайнем.
Так туди і тягне!
Дошколята!..
Через три домівки-
Наша хата.
Там  - матуся.
Та не має тата..
Десь поїхав.
Хто зна, чи верне..   

*   *   *
Виходжу в двір.
Яскраво світить сонце.
Сліпуче –
Ніяк віченьки відкрити!
Чи я ще сплю?
І все навколо – сон це?
Пташки кричать.
Ну що було збудити!.
Я босонога.
І така щаслива.
І жаби ваблять,
І оті  гарбузи.
Чи ж кине сливку височенна слива?
Чи є ще молочко у кукурудзи?
Мед – у настурцій?
Все таке цікаве!
Клює щось півень.
Віднайшлась зернинка?
Іде по небу сонце золотаве.
Ще – довгий день.
Минула лиш частина.

*   *   *
Бабуся хліб із печі витягає,
Поплескавши водою умиває.
А я сиджу на лаві під стіною,
Шкоринкою ласую запашною.
Кремезна піч і земляна підлога.
Минула ніч. І днина довга – довга.
Як той рушник із скрині баби Мар,ї,
Яким вона гарячий хліб вкриває…
Я геть події всі оті, забула,
Та слово -  код  зненацька промайнуло:
Як наяву, побачила я знову
Бабусю, піч і день отой чудовий.    

*    *    *
Тітка Лісаветка
Впоралась по дому
І пішла до лісу,
По суниці.
Я побігла слідом,
Не знайшла нікого
І опинилась з лісом
Наодинці …
Лагідно дорога
Привела додому
(Я, мала, місцевість не впізнала)…
сорок літ минуло,
А мені все шкода
Тих суниць,
Що я не назбирала.
М.Скадовськ.  1998 – 2000 р.
P.S.  ( До “Поліських спогадів”)

Встане на світ сонця,
Визирне в віконце
а затопить піч.
Та сніданок зварить,
Та обід поставить –
А для нас все ніч.
Вже корова доєна,
Птиця погодована,
Кури, гуси _ всі.
Ми нарешті встанемо,
Може ще й застанемо
Трави у росі.
Діти чи дорослі,
Чи свої чи шості ми,
Та бабуся наша,
Певна річ,
Встане досвіт сонця,
Визирне в віконце
Та затопить піч.   

*    *    *
Тепло. Тихо.
Ходики на стінці.
Від снігу в хаті світло особливе.
Кішка вигрівається на пічці.
Тіні сині, довгі, нерухливі…
Ця картина в пам,ять вкарбувалась
Дівчинці, що кішку обніма.
Щоб вона в уяві оживала,
Треба: тиша, ходики, зима…