Життя, яке воно є

Передмова

Друзяки, з якими я пиячив у невеличкому ресторанчику, розташованому в поміщенні залізничного вокзалу (а нас четверо було), запропонували проїхати на кладовище, пом’янути нещодавно померлого друзяку Василя Волобуєва. Я не знав причини його смерті, та й бачився з ним два або три рази в редакції містечкової газети. Але поїхати не відмовився, хоча господар машини, він же і водій, Петро Горовий, ледь тримався на ногах від випитого. Добре що на шляху до кладовища майже не було машин, та й сам шлях був широчезний, рівний, блискучий, наче шліфована добрим фахівцем Степаном Винниченком дошка, на котрій він на дозвіллі малював Юду на допиті у апостолів. На мундирах апостолів, на лівому рукаві, сидів двоголовий російський птах. При тому одна голова була схожа на Путіна, друга на Ведмедева. Самі ж апостоли нагадували російських олігархів. Я з півгодини реготав стоячи перед картиною, ще не тямлячи — кого змалював Степан в обличчі Юди? Як я не домагався назвати підсудного, друзі так і не сказали, наполягаючи щоб дізнався сам. Третім в нашій теплій ватазі був вчений-мандрівник, Віктор Бевзик, людина мовчазна, особливо після п’яти-десяти чарок горілки.
Доїхали ми до кладовища вельми вдало. Горовий зупинив машину біла відчиненої брами, назустріч нам вибіг величезний собака, очевидячки за подарунком. І, мені на диво, подарунки у хлопців знайшлися. Мабуть не вперше приїхали. Чималий шматок ковбаси собака проковтнув не розжовуючи, і, опустивши очі долу, поволі посунув до невеличкої будівлі, звідки саме виходив вартовий: молодий чолов’яга з книжкою в руці.
— Пану Андрію, наше дружнє з пляшкою, — розводячи руки для обіймів, гаркнув Винниченко. — Небіжчики тебе не дуже жалують, чи не так? Але ж поміж них є мільйонери…
— Небіжчики відпочивають від нашого довбаного життя, — обнімаючись з хлопцями, а мені міцно потискуючи руку, пожартував вартовий. — Учора вашого друзяку навістила якась жіночка. Пройшла, не привіталася навіть.
— Вродлива… жіночка? — поцікавився Горовий.
— Така собі… віруюча мабуть, бо лиця під чорною хусткою не розгледів. Але до каплиці не пішла, мабуть сектантка якась.
Горовий запросив вартового Андрія до могили, пом’янути Волобуєва. Він погодився, зачинив на ключ свою сторожку, і ми рушили стежиною поміж могильних двориків: маленьких і помпезних, так що розділення суспільства на злиденних і заможних на кладовищі особливо западало в очі.
Василь Волобуєв зустрів нас досить таки байдуже. Він майже не помічав нас, дивлячись з дошки чорного мармуру в чисте блакитне травневе небо. Дошка була чималою, стояв Василь на ній у повній ріст. Друзі не поскупилися, хоча поряд з подвір’ям, якогось молодика, могила мала вигляд бідної сирітки. Стіл з стільцями в могильному дворику було розраховано на чотирьох осіб, але худорлявий Горовий з паном Андрієм розташувалися на одному. З портфеля, з котрим весь час не розставався Винниченко на стіл виставили дві пляшки горілки, пластмасові пляшки, нарізані повздовж огірки, кільцями — ковбаса, цукерки…  Коли і де Винниченко встиг всього надбати я навіть не помітив. Чарку з горілкою, хлібом та ковбасою піднесли покійнику, але він не звернув на пригощення уваги. Поспілкувавшись таким чином з Волобуєвим, забравши в пакет недоїдки ми посунули тією ж стежкою в приміщення пана Андрія. Я вже знав, що він тут беззмінний вартовий, живе і працює одночасно. Помешкання невеличке, вдвічі просторніше за дворик Волобуєва. Ліжко, стіл, декілька табуретів. Щоправда, — холодильник, навіть газова і мікрохвильова плити. Чимала полиця з книжками. Поки хлопці влаштовували  чергову пиятику, я попросив у господаря дозволу подивитися альбом. Я навіть не порозумів, дозволив він мені зазирнути в його минуле, чи ні, але альбом таки взяв. Звичайно я був на доброму підпитку, але те, що я побачив у альбомі, зробило мене тверезим. Андрій в Китаї, в колі веселих чоловіків і жінок, на яхті з відомими місцевими політиками, в обіймах жінки, яку останнім часом можна бачити по телебаченню… До столу я сів, коли Горовий вихопив з моїх рук альбом і сунув на полицю.
— Не поспішай, друже, з Андрієм ми тебе познайомимо. Його недовге поки що життя варте документального роману, котрий читатиметься як кращий з детективів. А зараз давайте вип’ємо за примхи нашого життя.
Я пив і не п’янив. Була неділя: в неділю небіжчиків не ховають, так що заглядали до нас таки ж, як ми самі, відвідувачі та відвідувачки родинних могил. Випивали з нами по чарці і посували далі. Розмова на цей раз, мабуть тільки заради мене, допитливого письменника, точилася довкола пана Андрія. Дещо він розповідав сам, дещо добавляли мої друзі. Напилися ми й до того, що наш водій Горовий  не міг відрізнити свою машину від собачої буди. Так що заночували ми покотом на долівці у пана Андрія, ранком похмелилися, попірнали в холодному (аж дрижаки по тілу) озері, що в кілометрі від кладовища, а потім… Потім вони повернулися в місто, а я залишився висмикувати з пана Андрія цікаві дрібниці з його неабиякого минулого.
Не відразу я зважився сісти за цю повість. Але ж обіцяв таки! Написавши, дав прочитати пану Андрію. Йому не сподобалося завершення, проте переробляти повість він не дозволив.
— Довіримося натхненню письменника, — сказав він.
І, хвильку помовчавши, добавив.
— На тижні приїздила до мене Таїсія Семенівна. Розповідала як загинув Мовчун, як раптово, від серцевого нападу помер генерал. Вона кличе мене повернутися, бо ми ж з нею офіційно одружені.
Пан Андрій надовго замовк, так що першим не втерпів я.
— Невже відмовився? Вона ж в тебе писана красуня.
— Не знаю… поки що чекаю на її відповідь.
— Ти видав дружині умову?
— Дурний, відомо. Розумію, ще трохи і я тутечки зіп’юся. Ночами не сплю… кохаю я її, стерво таку…
Коли через тиждень я знову приїхав на кладовище, пан Андрій вже там не працював. Вартовий, сивий черевань, з величезним мідним хрестом на грудях, тільки руками розвів.
— Збожеволів  мабуть, таке живильне місце покинути!..
В сторожку він мене не запрошував, і я порозумів чому. Двічі у віконце визирала вельми допитлива жіночка з розпущеним по плечах волоссям.

Одного тільки я так і не порозумів, чому в оточенні сучасних-олігархів апостолів Степан Винниченко на своїй картині Юду намалював з лицем пана Андрія. 

1
Поза лугом, поза гаєм, поза річкою-невеличкою, по прізвищу — Чорна, тобто — за Чорною Річкою, стоїть собі, як завжди стояло, селище з однойменною,не зовсім приємною назвою. По справжньому чорним село стало в дев’яності роки, коли деяким невігласам від політики прийшло на гадку водночас зробити пролетарську державу кримінальною: нібито саме кримінал підштовхне її до імпульсивного розвитку і вже таким чином ми, нарешті, здогонимо й перегонимо найбагатші капіталістичні держави. Зокрема, розуміється, — Америку, зирячи на котру, радянські політики слиною спливали.
Отож, коли до влади прийшов «мічений», а саме таке прізвисько в нашому селі відразу ж отримав Михайло Горбачов, бабка Жарониха почала роздзвонювати, що паніматка з її рідного селища Великі Луки була певна, що життя в країні улаштується, коли владою посяде саме «мічений». Начебто усвідомив її про це сам Христос, зайшовши в одну з сутінкових ночей до неї, в уквітчану рушниками та іконами світлицю. Коли Жаронкіна, зупинивши мене вулицею, почала в котрий вже раз втлумачувати про візит Христа, я, зареготавши, вткнув їй в лоба легенького щиглика, і сам вже не тямлю з якого такого натхнення висловився, що міченими бувають тільки обранці диявола. Так що чекати від Горбачова чогось доброго — марна трата часу. Правда, й на мене на деякий час найшло затьмарення: дуже таки вигадливо, а, головне, впевнено розмальовував Михайло Мічений наше перебудоване майбутнє. Недовіра виникла, коли я слухав дебати в новому тоді ще радянському Парламенті. Кожен парламентер базікав, аби базікати, а я завжди був прихильником міцного державного керування. Дехто називав мене сталіністом, і, думаю, не помилявся, бо провину за все, що робилося в державі, я не перекладав на плечі Сталіна. Сам бачив, що робилося в нашому, наприклад, селищі. Ледь не кожна горласта тіточка докладала дільничному міліціонерові — хто, коли, та звідки… А дільничний наш, чудовий чолов’яга, Степан Загоруйко, розповідав що саме таке творилося  і в тридцяті сталінські роки. В місцеву владу лізли здебільше невігласи, а невігласи, самі знаєте, огудили самого Христа. Чи знав Сталін, що робиться в нашому селі? А що хабарників саджав, так заради ж блага вітчизни. Бо при ньому теж волоцюг вистачало, і майже кожен мріяв посісти місцем самого Йосипа Віссаріоновича.
Не вірив Степан Загоруйко, що замах Горбачова на демократію допоможе радянській державі вийти з економічної кризи. Демократію будують не язиком, а законами, будують вельми обережно, поступово, не дозволяючи окремим виходити за межі традиційної людяності. Бачив я з якою насолодою лупцює чоловік свою дружину, або сусід сусіда мутузить. А то ще й собак на мешканців свого ж рідного селища нацьковують. З таким народом тільки демократію й будувати! — зітхав Загоруйко,  дивлячись як вирують в телевізорі парламентери над рішенням не зовсім актуальної в наше повсякдення проблеми.
— Щебечуть, як птахи на сонячний ранок, а подумки в закордонних рестораціях вино жлуктять…
Життя на Чорній Річці почорніло так, наче разом з радянською владою щезло з неба сонце і безпросвітні злидні розповзлися по мовчазним хатам старого селища. Навіть собаки пощезали, збігли до лісу, де, здичавівши, почали нападати на ослаблених від голоду та відчаю людей. Бабка Жарониха, коли язикаті жінки, при зустрічі, питали про паніматку з Великих Луків, кляла попову жінку, наскільки їй вистачало здорового глузду. А коли вже старцювати пішла, дійшла до висновку, що місцем Бога, як це частенько буває на землі, давно вже посів диявол, а сам бог, зі своїм  сином Христом, та святим духом, займаються пекельними справами. Особливо певно сприймалася теорія Жаронихи після того, як Єльцин турнув Горбачова. «Хіба не диявол!» — кричала вона, зупинившись напроти поличчя Єльцина, на якому він загрожував бабці здоровенним кулаком.
А я ночами пестив думку про самострату, але не таку щоб на гілці тополі, а щоб всі люди втямили, що нас зігнано в безвихідь. Я зненавидів не тільки Горбачова та Єльцина, не тільки себе, але й всіх мешканців держави, котрі покірно склонилися перед деспотичною владою.
В селище Чорна річка ми приїхали з ненькою в сімдесят шостому році, коли ще про Горбачова та Єльцина навіть відомі ворожбити нічого не провіщали. Звідки приїхали — не питайте, бо їй бо не знаю. Поки була жива мати не допитувався, а далі — не вистачало часу. Та й навіщо: при комуністах у нас минулого не було, особливо родинного. Мені було байдуже якого я роду-племені, цікавилися хіба що гебісти, та іноземні шпигуни, якщо планували наврочити кого на розвідувальну співпрацю. До мене, правда, ніхто з іноземців не чіплявся: не вийшов статурою або рилом. До мене навіть місцеві хлопці не ліпилися, обходили десятою дорогою. Бо мав я особисте озброєння, неньчину поголоску: «Не всувай носа до чужого проса, не питай хто така, а клади п’ятака» Отакої! З почуттям гумору у нас з ненькою все було гаразд, якби ще доля не сувала дулю під носа. Сусідка наша, Горпина, казала: «щоб з долею спілкуватися треба святого духу набратися!» А де його наберешся, коли обіч тебе одні злидні животіють.
Отож всім кажу, що за походженням я саме з Чорної річки. Виповз на сонечко погрітися, чорним чортом на білий світ, та й не поліз задки. Хоча вода у річці, я вам кажу, зовсім не чорна була. Хіба що вночі, при затьмареному хмаринами небі. У зоряну ніч річка вщент засипана зірками, у місячну — золотою порохнявою, а вдень — прозоріша за скло, промите самою коштовною сучасною серветкою. Щоправда, не далі, як учора,  чув — почорніла таки Чорна річка. Коли всі дерева повз неї повирубали, улаштувавши на узбережжі смітник, якого світ не бачив. Але причина не тільки в знищеному лісі. З дев’яносто п’ятого року майже щотижня в річці знаходили тіло якогось небіжчика: юнака з розбитим об каміння обличчям, або важкотілу молоду жінку, а то ще й зовсім дитинча, обкусане річковими мешканцями.
— Життя наше дурне, — зітхали чорноріченьці, зіштовхуючи утоплеників з камінців узбережжя на чисту воду, щоб несла їх річка подалі від усілякої клопітні, пов’язаної з міліцією та працівниками місцевого кладовища, які за останні роки перетворилися в загарбників: не даси грошів — палець об палець не ударять.  
А що до мене, я зовсім ще сопливим хлопчиськом був коли мати хрест на мені поставила. «Злидень росте. Все, що не попросять — віддає. Останню крихтину з хати виносить. У кого він такий? У батька, було, снігу серед зими не вимолиш. Я — все до столу, все до хати пру. А цьому виродку, що не кажи, як об стінку горохом…»
В інший час у доброму настрої я звертався до матері:
— Де мій батько?
— Чорти твого батька з’їли, нахвалялися що й тебе з’їдять.
Зиркаючи на матір карколомним оком, я бурмотів у відповідь:
— Дядько Семен каже, що чорти при владі сидять, пообпилювали собі роги, а хвости по кишенях носять. Але влада, де вона? Я б отім чортям хвости повідкручував.
Мати регоче, обіцяє показати мені чорта лисого, який при місцевій владі сидить. На той час я ще не знав, що отой чорт, про якого натякала мати, і є мій батько. А займав він посаду секретаря містечкового комітету партії.  Дуже ласолюбний чолов’яга був, дружиною собі взяв сімнадцятирічну студентку Олену Кошову. Вона батькові вже двох діточок принесла, а він ніяк не міг угамуватися.
Про батька з хвостом в кишені, мені, вже підлітку, розповідала мати. Я у восьмому класі вчився, коли вперше його побачив. Прийшов він до школи, саме коли мені стукнуло чотирнадцять, — приніс подарунок, велосипед. Обдаровував у класі, на очах у вчительки літератури Любові Павлівни Ликової та тридцяти двох учнів. А сам так нахабно дивився на вчительку, що я не стерпів, підійшов і по-хамськи попросив показати свого державного хвоста.
— Якого ще хвоста? — отетерів мій таточко, зиркаючи то на мене, то на Любов Павлівну.
На ту пору я вже добро розумів, що чорти, які сидять при владі, спилюють собі не тільки роги, але й хвости. А утім дуже мені хотілося зганьбити батька в очах Любові Павлівни. Бо сам був до знетями закоханий в неї
— Мати казали, що всі державні урядовці при хвостах ходять. Отож я й думаю, чи не я, шановний батечку, вилупився з твого хвоста…
Бачу батько сполотнів, хотів вже дати деру, та я йому подарунком вихід перетнув. 
— А іграшку оцю неси до сирітського будинку. Там він необхіднішим буде.
Оце «до сирітського будинку», я не без умислу сказав. Чутка була, що партійний секретар своїх позашлюбних діточок розташовує саме по дитячих будинках.
Хлопці розповідали, що батько зійшов з другого поверху з лицем переможця. І, головне, без велосипеду, — залишив його у кабінеті директора. Я розумію, що влучив пальцем у небо. Батькові соромитися, що з гори котитися. Від життєвих тортур його спасають коханки та партійна посада. Хоча й невеличка, але ж — посада! За часів життя з нами, це вже мені мати казала, батько приносив додому пакунки з м’ясом. Але я того м’яса не їв, бо знав що заради того пайка була забита корова або свиня. А їсти тіло живої істоти мені не дозволяла моя дитяча уява. Яблука — ото да! Навіть ковбасу їв, бо ковбаса була набита вареною на смальці гречкою.   
Десь через тиждень після візиту батька мене запросила до себе на чашку кави Любов Павлівна.
А чого б не піти. Я назбирав кошик крупної вишні шпанки з нашого саду і, палаючи золотим смолоскипом, посунув пішки до центру містечка. Там у двоповерховому будиночку саме й мешкала моя улюблена вчителька. Треба оповісти моїх читачів, що для мене, в мої чотирнадцять, жодної таємниці життя вже не придбало. Я зачитувався романами французьких письменників, не раз бачив які мати з сусідом, дядьком Семеном, трюфеля в ліжку виписували. Так що самим жагучим моїм бажанням на той час було наїстися трюфелів з обіймах красуні вчительки. Син дядька Семена, учень десятого класу, Коровин якось натякав мені, що вчителька дуже ласа до молодих підлітків.
Так воно й насправді було. І оте що було — стало не тільки щонайбільшим святом у моєму житті, але ж і його прокляттям. Я думав вчителька почне мені розповідати про видатних світових письменників, читати вірші. Але вчительку цікавило тільки те, що у мене в штанях. Вона зустріла мене зовсім роздягненою і довго питала — чи правда що вона найвродливіша з усіх місцевих красунь. А я, стоячи перед вчителькою навколішки, пожирав очима її молоду спортивного покрою статуру.

З того часу минуло майже п'ятнадцять років. Вчителька втягла в свої тенета не одного такого дурня, як я, але щоночі у мріях вона приходила до мене, виникала в еротичних снах, і я вдовольнявся уявою, не звертаючи уваги на жінок, які відверто напрошувалися в мої обійми. Я навіть плакав, коли в уяві виникали сцени нашого безтямного кохання.

2
Більше десяти років у мене не було жодної жінки, бо завжди в уяві маячила вона — Любов Павлівна. Щоправда не було також часу і можливості залицятися до знайомих жіночок. Спочатку — інститут, потім — служба на забутому богом острові. А дали — пішло-поїхало. Працювати на дядю, хоч убийте — не міг. Він на машині, я — під машиною. У нього десять  років таборів за вбивство, у мене — інститут, та п’ять років служби, від мікромайора до старшого лейтенанта. На острові — я, старшина, та четверо рядових вояків. Вояки через рік міняються, старшина мріє про садибу під Сочі, а я перечитую три томи Стівенсона, дванадцять — Йосипа Сталіна та вибрані твори Остапа Вишні, українською в чотирьох томах.
Отам вже й звик я до одиноцтва. Коли повернувся, матері вже не було, мене навіть не оповістили що вона відійшла у вічність. Продав садибу в Чорній Річці, купив однокімнатну квартиру в допотопному двоповерховому будинку. Гроші були, бо все, зароблене на острові, йшло на ощадну книжку. Витрачатися на острові ні нащо було. Мій офіцерський з пайками рядових вояків розподілялися нарівні: все йшло в один казан. Не вмів я нахвалятися своєю освітою, своїми офіцерськими погонами. Всі мої вояки були великими розумниками, з кожним можна було поспілкуватися, поговорити про літературу та мистецтво. Шкільна освіта за часи радянської влади була на безліч поверхів вищою за сучасну. Підлітки захоплювалися Хемом, себто Хемінгуеєм, морщили носи коли мова йшла про Достоєвського, але цитували по пам’яті уривки з творів Михайла Булгакова, книжок котрого я не тільки не читав, але й не бачив. Сучасна молодь зовсім інша. Навіть випускники інститутів не всі знають хто такі Бунін, або ж Чехов.  
   Мені, кажу вам, цілком байдуже хто та по яких справах до мене приходить. Головне, щоб ненадовго. Точити ляси про кінські сили закордонного автопарку мені не цікаво, хоча за фахом я інженер-механік. Не цікавлять мене сучасні співаки, бо півні вдосвіта співають талановитіше. Отож і взяв я за звичку: питати гостя — чого йому треба, а якщо — нічого, лети собі по усіх ходових вітрах... Засиджуватися в гостях шкідливо, любила переказувати моя мудра матінка Єфросинія Харитонівна: навіть найкращий друзяка на тягар, коли тобі хочеться пожерти, а поділитися вечерею — все одне що поділитися дружиною. Не подумайте тільки, що я неньчин відбиток: гостя, забіжи він по негайних справах, завжди запрошую до столу. На чай, скажімо, або на чашку кави. Горілкою не причащаю, бо таке пригощання може обернутися трагедією. 
Особливо мене причаровує вітер — що влітає в розчинене вікно. Шелехне папірцями на столі, скуйовдить на голові волосся, не біда якщо звалить вазу з квітами на підвіконня. Головне — порадував візитом. Розбудив дрімоту зневіри, яка в мене завжди виникає від довгого байдикування. А куди, до кого і за яким бісом подався вітер далі — це його особисті справи. Мене такі дрібниці не цікавлять. Надовго затримуватися в гостях може хіба що пожовклий від хвороби листочок, що відірвався від берези, що чіпляється віттям за телефонні дроти, натягнуті поміж двома дев’ятиповерховими будинками. Листочок лежить на підлозі, як пляма пролитого абрикосового варення. Оте варення приносить мені іноді жінка з будинку навпроти: худорляву статуру котрої щільно облягають ліфчик та шорти, а поміж них можна угледіти хіба що колечко з оголеним пупком.
Восени жіночка нагадує мені шоколадку, до весни її тіло полотніє і покривається золотим ластовинням. Як молода береза в жовтні. Жінка приходить на тиждень два-три рази, упродовж майже п'яти років, але в мене жодного разу не виникало бажання затягти її до ліжка. Просто — вона не моя жінка. З нею, наприклад, приємно поговорити про поета Блока, якого вона обожнює, і відлуння творчості якого чує в своїх віршах. Читаючи Блока, вона занурюється в створені поетом світи, викликаючи в мені дурне почуття ревнощів. Не знаю, правда, до поета або до його поезії, іноді цілком мені незрозумілої. Або викликає роздратування, як наприклад:

Я — тільки слабка пташка,
Малі у мене крила...
Навчи нас, любий боже,
Любити рідний край!

Потім, коли жінка нарешті йде по своїм справам, я, том за томом, перегортаю добірку творів Блока, і шалію, не знаходячи у поета отих, на мій погляд, цілком безладних рядків. Виникає думка, що жінка сама пише оті вірші. Вона і є та сама слабка пташка, яку треба всього навчити. А, головне, втовкмачити їй в голову, що набридати самотньому чоловікові — це нахабство. Хіба вона не помічає, що втомлює мене своєю балаканиною? Іноді, приховуючи роздратування, я читаю їй справжнього Блока:

Коли стихають злість і відчай,
Приходить сон. І ми спимо обидва
На різних полюсах землі...

Але жінка не розуміє на що я натякаю. Не розуміє, або робить вид, що не розуміє. Мабуть, спілкування з самотнім чоловіком приносить їй задоволення. Тим більше, з чоловіком, який, як і вона сама, любить поета Блока. Не біда що ми знаходимося з нею на різних полюсах землі, головне — на одній планеті. Але я навіть не знаю скільки жінці років, де вона працює, чи була коли одружена? Не знаю навіть як її звати. Нічого я про неї не знаю. Та й знати не бажаю. Поки до кінця літа вона не набуде шоколадну засмагу я навіть думати про неї не хочу. Вона нагадує мені обскубану курку, особливо зі спини, коли сидить на єдиній в квартирі дерев'яній табуретці. У неї вузькі плечі, вузька спина і трохи широкуваті стегна. Трохи заширокі. І цим вона нагадує мені курку, яку, надівши на банку з водою, я заштовхую в духовку, щоб довести до шоколадної засмаги. Іноді такою куркою я пригощаю свою гостю, іноді — голодного друзяку, або просто людину, яка, знемагаючи від нудьги, не знає куди себе діти.
Але таке трапляється не часто. Я не п'ю з людьми, що приходять до мене з відстовбурченими кишенями, в яких стирчать пляшки із запальною сумішшю. Все одне — вино в них чи горілка. Я не п'ю спиртне принципово, хоча в холодильнику завжди стоїть пляшка з вином, а на поличці в шафі — коньячна чарка на п'ятдесят грамів, подарована мені вчителькою російської літератури в роки, коли я ще навчався в школі. Ця вчителька, Любов Павлівна Ликова, була моєю коханкою. Моєю першою жінкою. Під час уроків, влітку на прогулянці, за столом і навіть у ліжку вона читала мені дурні вірші:

Ридали філософи з давніх пір,
Що життя — це мить, що марні дерзання,
Що людина — це так, — метеор,
Промайне, не впливаючи на світобудову.
І ось десять років прошуміли — мить!
Переможно колишуться наші знамена.
На світобудову — не знаю, на світ —
Ми вплинули зло і натхненно.

На клас — не знаю, але на мене Любов Павлівна вплинула виразно. Я зненавидів всі патріотичні вірші, навіть дещо — Маяковського. Через неї кинув школу, не дотягнувши до іспитів у десятому класі. Довго марив запахами її тіла, але поїхав... поїхав, щоб одного разу вночі приповзти до неї з покаянням. Тільки не подумайте що я любив Ликову. Хіба що за п'ятірки, які вона ставила мені за прочитані на уроці вірші. Або за готовність завжди спустити штанці, зачинивши двері після уроків. У грі зі мною вона була неперевершеним майстром. Спроба втішитися з молодою дружиною єгеря, у якого я жив на квартирі, надовго відбила в мене бажання займатися цією справою. Та й не було з ким. П’ять років служби на забутому богом острові в Охотському морі, ще три — на лісозаготівлях, а коли, зібравши грошенят, відкрив ятка на одному з ринків Москви, про те, що в світі існують жінки, забув обґрунтовано. Від ненависті до місцевих рекетирів розкришив собі зуби, а коли одному, особливо настирливому, впхав виделку в око, довелося, кинувши все нажите, бігти світ за очі — в Китай, де мене ще пам'ятали випускники політехнічного інституту. Там мене зустріли з розкритими обіймами. Повний тезка відомого китайського поета Лі Бо, для російських друзів — Леонід Борисович, познайомив мене зі своєю сестричкою Цзи, для мене Зіною, яка, після нічних пиятик з друзями, робила мені зігріваючий м'язи масаж. Ми з нею мало не одружилися. Вона була маленька, гарненька — справжня еротична лялечка. Але жити з нею, не знаючи досконало мови, і взагалі не бажаючи її вивчити, практично неможливо. Єдине чим я міг бути — клоуном в якомусь заштатному ресторанчику, або домогосподаркою у заможного педераста Ван Луня, який був переконаний, що з часом всі європейці кінчатимуть постільними іграшками заможних китайців. Лі Бо заспокоював мене, називаючи балаканину Ван Луня бурмотінням цвіркуна й дитяти, що говорило про те, що він непогано знає російську поезію. Знав він і вірші свого повного тезки Лі Бо, іноді навіть цитував його:

І локони у феї посивіли —
То іній часу залишив свій слід.

Або:
Там в гаях плоди, як вогонь, горять.
З'їж один — і сивина розтане.

У Лі Бо, незважаючи на його молодість (трохи за тридцять), в смоляному волоссі вже проблискують срібні павутинки, але сходити за плодами у вогняний гай у нього не вистачало часу. Адже працює він головним інженером на заводі, який, як сам він стверджував, існує тільки в його уяві. Так що не тільки в Росії існують міста-примари, є вони і в Китаї. Тому я не цікавився виробництвом якої зброї займається мій друзяка. Я був щасливий, що маю можливість уникнути покарання за нахабу, якому я виколов виделкою очі. А, можливо, й не виколов, адже був я в той вечір не в своїй тарілці, не те що в око — у сосиску виделкою не міг попасти.
Нарешті прийшов час, коли я відчув, що руки Цзи стали наповнятися байдужістю до моїх слабких м’язів.  Сеанси були вже вдвічі коротшими. Сам Лі Бо з головою поринув у нову для нього роботу, а гомик Ван Лунь перетворився в настирливого кота, який своїм муркотінням доводив мене до сказу. Сплакнувши на плечі Лі Бо, разом з групою туристів повернувся я до Росії, але не додому, а оселився на березі океану, в містечку відкритому всім океанським вітрам та пройдисвітам.
Мені пощастило, в їдальні, недалечко від вокзалу, куди я зайшов повечеряти, підсів до столика зі стравами бородатий чолов’яга, щиро привітався, а коли поїли, поточилася така собі про те-се розмова. Він, Микита Скрипник, ранком відбував на Північ, де працював вахтовим методом на золотих копальнях. Почувши, що я тільки-но повернувся від китайських друзів, запросив до себе, бо мешкав зовсім недалечко в однокімнатній квартирі. Майже всю ніч просиділи ми за пляшкою горілки, ранком Микита віддав мені ключі від квартири з пропозицією оплачувати квитанції за житло, за воду, та за газ, бо таким чином він може спокійненько працювати на копальнях не один, а три місяці, і, заробивши досить грошів, взимку поїхати відпочити до батьків у рідне українське містечко Біла Церква. Я проводив Микиту на літовище, ми з ним обійнялися, як старі добрі друзі, я довго стояв, махав рукою літаку, а далі вже, зі слізьми вдячності на очах, повернувся в подароване мені Микитою, аж на три місяці, приміщення.
Гроші у мене поки що були, тому я не дуже поспішав братися за будь яку  роботу. За освітою я був інженером механіком, добре знав устаткування машинобудівельних заводів, але заводи, які ще трохи дихали, не мали потреби в таких фахівцях. Мене взяли на нотатку, записали телефон, адресу, обіцяли при необхідності подзвонити.
Десь через тиждень, коли набігавшись по місту в пошуках роботи, я готував на плиті яєчню з ковбасою, у двері подзвонили. Я відчинив і очі в очі зіткнувся з чарівною дівчиною. Ми так довго дивилися одне на одного й мовчали, що у мене на плиті згоріла вся яєчня.
— Ви мабуть помилилися квартирою? — першим порушив мовчанку я.
—А-то, — грайливо вигукнула дівчина. — Мабуть я помилилася, але вечеря ваша згоріла. Може дозволите війти, я приготую такому вразливому хлопцю щось надто смачніше…
Не життя — фантастика! Прямо таки фантастичне місто! Помешкання — з першого кроку, красуня-жінка — з другого.
— Будьте такі ласкаві, заходьте, — запрошую я. —  Може мені до магазина збігати.
Вона хитає головою — не треба. Поспішає на кухню, ложкою вигрібає зі сковороди підгорілу яєчню.
— Доставайте все, що маєте, — сміється, грайливим бісеням зазираючи мені в очі.
— Ви що… куховар?
—А-то, — грає очима жіночка.
Не життя — казка. Вона в яєчню і цибулю кладе, і пластики помідорів, і, зиркаючи на мене, усміхається такою усмішкою, що моє серце гопака в грудях витанцьовує.
Наїлися ми з нею, напилися кави. На всі свої питання я тільки й чув її дивне «а-то!». З ним вона і пішла від мене десь о десятій вечора. «А-то!» — всміхнулася, коли я запитав, чи буде іноді забігати…
Десь через тиждень з’явилася не забарилася.  
—Це ти, Маня?
—А-то…
Відчиняю двері. На вулиці середина травня, а моя залітна курочка вся в шоколаді. І посмішка на обличчі з виразом: знай наших! По всьому помітно — розщедрилася на салон штучної засмаги. Якимось дивом відчула, що шоколадна вона більше схожа на багаттячко, біля якого я мрію погрітися. Граючи очима, засліплюючи усмішкою, з целофановим пакетом у руці, прошмигнула повз мене на кухню, урочисто виставила на стіл пляшку шампанського і, покрутивши в пальцях, поклала поруч дві плитки шоколаду.
—З якої такої нагоди, Маня?
— Хіба я не казала, у мене сьогодні день народження, навіть — ювілей.
— Ювілей?!. І жодної зморшки на обличчі?
—Але ж тридцять, Андрію... вже тридцять...
Вона зобразила на обличчі щось схоже на прикрість, але іскорки в очах говорили зворотне.
— Сподіваюся ти нікого більше не запрошувала на свій ювілей?
—А-то, звичайно —  нікого. Крім тебе на сьогодні у мене тільки мати, та й та в Житомирі живе. Правда зранку подзвонила, привітала. Цікавилася де і з ким зазначу.
—І що ж ти?
—А я що… сказала правду, з хлопцем, якого кохаю.
— Ти це без жартів?
—А-то ...
Це її «а-то» прозвучало, як завжди, не дуже серйозно.
— Ну і жарти в тебе, Машо!
— Чому таки жарти. Вдруге напрошуюся, а ти...
— Напрошується на що?
— Не прикидайся, що не розумієш? Я тиждень приймала сонячні ванни, всю зиму гроші збирала, хочеш подивитися?
— Якщо це принесе тобі задоволення.
— Зроби подарунок, роздягни мене сам.
—А що знімати, ти майже гола?
— Все знімай, до останньої цяточки.
—Я не зможу цього зробити, Машо.
— Чому?
— Одягнена ти мені більше подобаєшся.
—Але ж я прийшла з проханням? ..
—Я розумію...
— Невже... навіть у день народження... Мені тридцять, а я ще ні з ким... —
—    Тоді вже поклич будь-кого...
— Сам поклич. Тільки знай, я зненавиджу тебе після цього?
—Але мені поки що не до Загсу, Машо!
—І не треба, хіба я натякала тобі про Загс?
Вона впала мені на груди, торкаючись сталевим метеликом підборіддя. І духи, мабуть, фахові припасла. Парфуми, в ароматі котрих купався я колись зі своєю коханкою Любою Ликовою. Я зрозумів, що закінчити зустріч розпиванням шампанського мені не вдасться. Що шоколадна курочка, врешті-решт домоглася свого, розбудила в мене спрагу зірвати оболонку з ювілейного подарунка.
Дівчині тридцять, а вона ще ні з ким...
Вчительку, Любов Павлівну, ліжковим справам навчали не тільки вчитель історії, Сомів, але і учень Іван Коровін, з нашого ж класу. Але Коровіна посадили за різанину у хлоп’ячій сварі, і Ликова не гаючись поклала свій погляд на мене, як старшого і, на її погляд, самого перспективного учня.
Тепер мені треба мати справу з дівчиною, і, можливо, єдиний раз в житті. Такий подарунок вона забажала отримати до свого ювілею. І саме від мене, майже незнайомого чоловіка.
Обіймаючи Марію, я прослизнув руками під кофточку, але ліфчика там не виявив. Вона вчепилася зубами мені в ключицю, і хоча зовсім не боляче, я раптом заплакав. Ніколи в житті зі мною такого ще не траплялося. Мені вже тридцять п’ять, а я плачу в обіймах нелюбої жінки.
— Господи... ну ходімо... ходімо я тебе пожалію...
Зізнаюся чесно: мати справу з дівчиною, це далеко не те, що займатися любов'ю з бувалою жінкою. Напевно, це краще було б  робити вночі, щоб нічого не бачити і не чути. А тут — день, бачу як  пробігають по обличчю тіні, закипають на очі сльози... Відчуваю як судорожне вчепилися в плече пальці...
Коли вже на світанку ми прокинулись, я зазнав таку ніжність, таку глибоку подяку, таку любов до шоколадної жіночки, Маші, про яку тиждень тому навіть не підозрював, що вона існує.
—Я не віддам тебе нікому, чуєш, — шепотів я, зариваючись обличчям у вируючий океан її волосся. — Ми сьогодні ж підемо до Загсу, ми одружимося, ми будемо... Ти плачеш, Машо? Я кажу щось не так?
—А-то… Звичайно не так, Андрію. Але за тобою  я, куди не позвеш, піду…
Ранком, ще до відкриття, ми прийшли до Загсу. Трохи нервово тупцювали на східцях. Потім заповнили бланк заяви. Я прискіпливо вивчає погляд чиновниці прямо таки з магнітними вустами. За один поцілунок з отих вуст я б відмовився від одруження на Марії. І чиновниця зрозуміла це, обдарувавши мене надзвичайною усмішкою. Не знаю вже, чим я привернув до себе таку її увагу. Показуючи де розписатися, вона нахилила до мене копицю блондинисті волосся, сп'янівши всіма ароматами садів і квіткових плантацій світу.
— Треба ж, — промовила здивовано Марія, коли ми вийшли. — Не жінка, а сонячне затемнення... шкода що не прихопила сонцезахисних окулярів.
Сказала просто так, сама для себе, але я став підозрювати, що в моєї обраниці згодом визріє схильність до кохання з жінками. Це підтверджувала блукаюча на її вустах усмішка.
—А чи не запросити нам цю даму на вечірку з нагоди? — Не без іронії, запропонував я Марії.
—А-то! Я зараз же збігаю... лади?
— То вже ж збігай, а я поки що в магазин зайду, візьму пляшечку абсенту...
По східцях до парадних дверей Марія бігла вистрибом. Вона навіть не помахала мені рукою, хоча кілька секунд я, як дурень, стояв з піднятою рукою.
Марія підійшла до мене в магазині, коли, виклавши з візка продукти, касирка підраховувала їх вартість.
— Сухого вина треба взяти, бо інакше не догодимо гості, — прискіпливо оглянувши покупки, сказала вона. — І обов'язково італійського...
Я розплатився, і залишивши пакет під наглядом Марії, вистрибом подався до винно-горілчаного відділу.
Кострубатий хлопчина з очікувальною усмішкою на лиці виник наче з повітря.
— Мені б кращого сухого, та ще італійського, — звернувся я до нього.
— Вам просто коштовного, або...
На вино під назвою «або» у мене в кишені не виявилося грошей, довелося взяти пляшку коштовного італійського. Розплачуючись, я шукав очима Марію, але в межах видимості її не було. Я запитав у касирки, в який бік відійшла дівчина з пакетом, та знущально зморщила свій педантичний носик.
— Туди, куди зазвичай йдуть симпатичні простушки, ясно — на побігеньки.
Я вибіг з магазину, заглянув за один кут, за інший, поштовхався в натовпі на автобусній зупинці, щоб у повній розгубленості повернутися знову в магазин. Добре що в цей момент біля каси не було покупців.
Касирка обдарувала мене явно презирливою посмішкою.
— Два хлопці, мабуть знайомі, підійшли, підхопили вашу красуню під білі рученьки... Зараз десь у кущах хильнуть, а потім…
Що буде потім вона не договорила, але я ледь не шарахнув її пляшкою італійського по голові.
По дорозі додому, разів десять дзвонив по стільниковому, —  але відповіді не почув. Телефон вимкнено, або абонент знаходиться в зоні недоступності...
Слово «зона» викликало не зовсім приємні асоціації. В пам'яті виникали кадри з кінофільму «Сталкер»: покритий прозорим шаром води паркет в напівзруйнованому будинку, де безцільно блукають у пошуках невідомо чого ущент респектабельні люди. Я зовсім забув про чиновницю Загсу, яку Марія запросила на нашу вечірку. А вона таки прийшла. Від сум’яття почуттів я ледь не хряснувся перед нею на коліна. Все, що чинилося за останні два тижня, виходило за межі мого розуміння. Спадало на думку, що я опинився в зоні непередбаченого людського щиросердя. Майнула навіть думка, що незабаром заявиться Марія з отими хлопцями, що умикнули її з магазина.
З холодними дрижаками по спині я запросив чиновницю зайти, побігати по каналам телебачення, або подивитися книжки, поки я приготую дещо на стіл, а там, вже й Марія підійде.
— Мене звуть Наталкою, — відрекомендувалася чиновниця, — Готувати — жіноче діло, але добрий помічник мені знадобиться. Я запам’ятала, вас звуть Андрієм. Андрій Несторович. Дозвольте…
Нарешті, мені дійшло до тями, що я загороджую двері на кухню. Наталка прийшла з пакетом, на мій позирк, саме тим, з яким щезла Марія. Але пакети майже всі мають одне лице. Це не жінки — на яку б не кинув оком — кожна має свою особисту принадність. 
За вечерею з італійським сухим винцем Наталка витягувала з мене по корінцю всі дрібниці мого життя. Особливо яким чином я опинився в оцьому помешканні, де та як познайомився з Марією  Дуже була здивована, почувши, що після першої ж ночі я побіг з нею до Загсу. Поцікавилася, що на мене зійшло там в приміщенні Загсу, чому я так пильно вдивлявся в її лице.
Мені було соромно признатися, що прийшовши оформити шлюб з однією жінкою, я мимохіть закохався в другу. Ото ж я і сказав:
— Здалося мені тоді, що десь ми з вами вже зустрічалися. Лице наче знайоме.
— Ще б не знайоме, — сяйнула вона очима, — ходімо, подивишся, звідки.
Я пішов за нею в кімнату, де на полиці з книжками стояла в рамці фотокартка: Наталка в купальнику на тлі морського краєвиду. Не було, бачте, в мене часу придивлятися до таких дрібниць, як красуня жінка на фотокартці.
— Микита, він що… ви з ним дружили?
— Обіцяв одружитися… тільки виникає питання, в якому віці? І ще одне:  якщо ви не запрошували, яким чином в його квартирі опинилася Марія?
— Це вже треба в неї спитати.
О дев’ятій вечора було ще на вулиці зовсім світло, так що Наталка відмовилася щоб я супроводжував її додому. Залишившись один, я знову почав дзвонити Марії, але стільниковий не відповідав. Вранці пішов у міліцію, виклав черговому лейтенанту всі подробиці учорашньої доби. Про заяву в Загсу розповів, про покупки в магазині... Жодного слівця тільки про візит чиновниці Загсу. Слухаючи мене, лейтенант не приховував посмішки і я здогадувався про що він має на думці. Це мене трохи дратувало. У мене не вистачало уяви, щоб признати Марію повією. Адже на білому простирадлі в ліжку залишилося декілька відмітин її дівочої незайманості. Ледве стримуючи себе від обурення, я підніс цей факт лейтенанту, на що він, не знімаючи з обличчя усмішки, порадив зробити аналіз отієї її незайманості.
— Сучасне «незаймане» дівчатко безліч разів закінчуються в ліжку у дурнів підробленим червоним вином, — втовкмачував мені лейтенант, поставивши наголос на слові «незаймане». — Не ви перший, не ви останній...
Я вибіг від лейтенанта, тремтячи від обурення. У вухах настирливої мухою дзижчало оте «а-то», що ще вчора так радувало мій слух. Я заплатив гроші і здав простирадло на аналіз. Відповідь була жахливою — дівоча пліва моєї коханки була заправлена томатним соком. Простирадло я викинув в урну, і поклявся ніколи більше не мати справ з жінками. Якими б усмішками вони мене не чаклували.

3
Два тижні чекав з надією що якась з жінок до мене та прибіжіть. Але жодна не приходила. Не дзвонили  з машинобудівельного заводу. А гроші помаленьку-потихеньку танули. Готівка давно щезла. Тепер вже знімав з ощадної книжки. Поступово дійшов висновку, що Марія й справді повія, що приходила вона іноді ублажати Микиту, отак того разу й наскочила на мене. І спало їй на думку окрутити мене. І окрутила б, якби не фотокартка Наталки на полиці у Микити. Проклюнулася мабуть у жіночому серці крапля сумління, вирішила, або Микиті помсту вчинити, познайомивши мене з його нареченою, або розкрити очі Наталки на Микиту. Не діло — жениху гратися в ліжку з повіями. Отоді й звернув я особисту увагу на плем’я жінок, котрі заробляють собі прожиток по чужих постелях.
Поувихатися з повіями іноді корисно,  спілкування з ними спонукане нас, мужиків, пристойніше жити. Жаліємо ми їх, не бажання вічної насолоди виштовхує їх на панель, а безробіття. Куди сьогодні податися бідному єврею. Легше за все об’явити себе через газету — усолодою одиноких заможних жінок. Тоді твій стільниковий почне розриватися від дзвоників, а кишені наповняться грішми від вдячних жінок. Я не вірив що таке можливо, що якась жінка покличе мене за гроші в своє ліжко. Але безгрішшя примусило: попит, як кажуть, не клопіт.  У дешевій газеті помістив коротеньке: «Дзвоніть — я ваш!» І номер стільникового. Що тут почалося. Мені й на думку не спадало, що у місті стільки жінок-одиначок. Дзвонила навіть якась бабуся, дрижачим голоском обіцяла чималу винагороду. Пішов я до тієї бабусі:  жінці через рік сімдесят, але лицем і статурою приваблива. Правда, коли роздяглася, дивитися на груди та на шию без сліз не міг. Але відробив, як слід. Вона запропонувала мені кімнату у комунальній квартирі і по тисячі рублів в тиждень за два сеанси в її ліжку. Від бабусі не зовсім приємно тхнуло, але, поміркувавши, я погодився. Після бабусі, яка наполягала, щоб я називав її Марусиною, мене ще вистачало й на інших жінок. Були й одружені: чоловік у морі, або у відряджені, а жінці, бачте, припікає. Такі добре приплачували ще й за мовчання. Через два місяці мені таке життя обридло. Залишив собі тільки Марусину, з її кімнатою, тисячею рублів у тиждень, та добру їжу після ліжкового моціону. Але десь через півроку дзвоники від Марусини припинилися. Я двічі приходив до її квартири, дзвонив у двері, але відповіді так і не дочекався. Думав, може захворіла, вийде з лікарні, подзвонить. Тривав в одиноцтві майже місяць. Добре що гроші були, та іноді дзвонили охочі до кохання жінки. Дивно, що жодна не виставила мене за двері. Були оферти залишити мене при собі назавжди, я обіцяв подумати, але далі на дзвоники цієї особи не відповідав. Був певен, що не я першій отримую таке запрошення. Шпальти місцевих газет я іноді таки пробігав очима. Не я таки один мандрував по малозаселених островах приморського містечка.

Коли, нарешті, з’явився Микита Скрипник і виставив мене геть з квартири, знайшов я в газеті повідомлення, що за невеличку плату одинокий пенсіонер здає кімнату в приватній хатині. Не гаючись я відправився шукати вулицю Кінцеву, яка знайшлася на околиці міста, розташована на схилі загидженої сопки. Господар, шістдесятирічний Степан Бобров, нещодавно поховав дружину, ото ж пив гірку, так що моя невелика плата давала йому можливість купувати деякі заїдки. Працювати я влаштувався на розташовані біля підніжжя сопки склади, куди вдень і вночі, залізничними вагонами і хурами, надходили невідомі мені навантаження, і таким же чином, тільки в менших кількостях розтікалися по всіх магазинах Примор'я. Дізнавшись що я за освітою інженер-механік, господар складів, Борис Борисович Гуцул, спеціально під мене влаштував в одному зі своїх численних приміщень цех з ремонту автодорожніх машин, закордонного, як він висловився, виробництва. Знайшлися й фахівці: японці — по двигунах, українці — майстри на всі руки. Помешкання їм тимчасово знайшлося в досить таки стерпних службових приміщеннях при складах Бориса Борисовича.
Японців — двоє, я підозрював що вони такі ж японці, як я італієць, але вони непогано знають російську мову і це мене цілком влаштовує. Одного, високого, сміхотливого, на ім'я Сюндей, Гуцул представив як Сергія, другого — низькорослого товстуна Ніхея, українець Борис Ковтун, охрестив — Микитою, тому що статурою він нагадував йому Микиту Хрущова.
Фахівця по колесах Гуцул випадково відкопав на міському сміттєвому звалищі. Поїхав він туди з коробками їства до першотравневим свят і налетів колесом на штир. Почав було дзвонити в технічну допомогу, але, звідки не візьмись, виник цей самий Микита Мовчун, від дотику рук якого колеса не тільки самі роздягаються, але й самі зализують свої рани. Через десять хвилин Борис Борисович був вже на колесах. Ну як залишити такого фахівця на звалищі! Уговорив Мовчуна працювати в його фірмі, і двох сміливців різноробочими на склади запросив. Мовчун був упевнений, що зробив Гуцул це «для фори, щоб не зачепити найтонші струни його чулої української душі».

Ковтун сахається Гуцула, коли той з’являється на наші очі. Я питаю: якого дідька, Борис Борисович людина вельми демократична, в якомусь роді навіть шляхетна, але Ковтун тільки знизує плечима.
— Не люблю господарів, якого б ґатунку вони не були. Поряд з ними я почуваю себе поневоленим рабом, навіть зап’ястя від ланцюгів починають нити…
—Але ж він дає тобі можливість заробляти на життя?
— Ото й воно, що дає… але ж не погодився в тобою, коли ти відмовився отримувати грошів на зразок більше за нас. Що ти свою платню поміж нас розсуваєш. Гуцул, хіба він своїм статком поділиться коли?
— Від нашого автосервісу, Борис Борисович доходу майже не отримує, — врозумляв я Ковтуна. — Знаєш скільки податків він виплачує. А тут ще рекет по п’ятам ходить. Невдалої ми країни з тобою, друже, для проживання удостоїлися…
Ковтун лупав на мене чорними очима, усміхався з недовірою, але в суперечки не влазив. Насправді він був людиною доброю, і фахівцем справжнім, але все, що діялося в державі після приходу до влади Єльцина, його роздратовувало, і якби хто покликав до герцю, пішов би не гаючись.
Десь за місяць до Новорічних свят, Гуцул розмістив в одній з кімнат нашого автосалону дивовижну людину, відрекомендувавши його як відомого місцевого поета Семена Хижняка. Приміщення поетове відразу ж оснастили усілякими сучасними комп’ютерами, принтерами, різаками, коробками з конвертами та іншими не відомими нам штукенціями. На дозволі, за окрему платню Борис Борисович порадив нам закладати в конверти написані та надруковані поетом цидулки. Мої японці були в повному захваті: їм аби гроші заробляти, Ковтун слинити язиком папір рішуче відмовився, у нього на такі дрібниці не вистачало часу, бо дуже прихильним був до жінок. Так що вечорами над папірцями длубалися взагалі тільки японці та я з ними. Правда, я не від веселого серця. Який мені смак було розсовувати по конвертах кольорові папірці натхненного віршомаза Хижняка. Писав він свої римовані рядки як російською так і українською мовами: кому які Новорічні вітання відправляти — було прерогативою Бориса Борисовича. На гачок мого ока чіплялися, наприклад, такі поетичні перли.

Годинник на Кремлі кує
На Новорічні свята
Моє натхнення і моє
Божественне завзяття.

Мені здається, дали б мені комп’ютер та навчили на ньому працювати, я б краще написав. А то ще дещо не менш запаморочливе.

Взірець природи, чи така
Була ти, Віронько, раніше,
Але чим ближче до шлунка
Тим ти нам господа святіше.

Якій Віроньці присвячував поет натхненні рядки я не знав, але вони мене дратували і я питав Хижняка: Віронька чи це не страва яка? Краще б ти вже написав «смачніше». Семен, перечитавши вірша, занепав у такий регіт, що збігся весь колектив нашого салону «Автосервіс. Діагностика й ремонт». Так ми удосконалилися, що поет не бука якийсь, а дуже весела, розуміюча в гуморі людина.
— Я й знав, що вірш має подвійний сенс. Вероніка Андріївна очолює місцеві супермаркети «Бери сам». Борис Борисович у свій час був її коханцем, отож і сподобив мене написати щось з подвійним дном. Так що, панове, нехай ота Вероніка буде ароматною юшкою до вашої вечері.
Після такого спілкування з поетом, до нашої роботи «лизати язиком конверти» приєднався навіть Ковтун, не пропускаючи повз свої чорні очі жодної Новорічної цидулки. Деякі захоплено-голосно зачитував нам.

Якби були машини з гумки,
Усі ми, пане генерал,
Такі б виписували трюки,
Що ти б від сміху помирав.

Після цього вірша усі почали фантазувати, щоб діялося по вулицях, якби насправді машини робилися з гумки. На розі вулиць — справжні футбольні матчі.
Хижняк реготав з нами, не відриваючи очей він монітора, а пальців — від клавіатури комп’ютера. Безперечно він був римуючою машиною. Але навіть у машини траплялися іноді талановиті рядки. Мовчун був у захваті від його творчості, прочитавши адресовані йому вірші:

Якби ти, як колеса іномарок,
Так блискавично роздягав жінок,
Коханок навіч мали б ми чимало,
А то їмо очима, на замок
Сховавши шкарубке своє бовтало.

Мовчун навіть відповідь Хижняку написав: не умент, правда, — наступної доби, але поетові на любиму мозолю наступив таки. Бо написав не гірше.

Якби було бовтало шкарубким,
Хіба б жінки не бігали за ним,
В захваті вони зіб’ють всі замки,
Якщо в сільцях поцінні мужики. 

Треба сказати, що колектив наш був дуже охочій до роботи. Усі ми за часів радянської влади були при ділі: Мовчун закінчив автодорожній технікум, Ковтун — інженер-будівельник, навіть Хижняк мав технічну освіту — фахівець по металообробному устаткуванню.  Що до японців, Сюндея та Нихея, скажу чесно: якщо вони навіть самоуки, так — самоуки вищого ґатунку. Око на добрих фахівців у Бориса Борисовича було наметане: недарма, мабуть, споживав по смітниках безпритульних людей, звідти набирав собі робітників. І не помилявся. Навіть пияки утримувалися від алкоголю, бо надія була з часом отримати і житло, і родину. Робочий день — сім годин, якщо хтось затримувався на роботі, платня за кожну годину була подвійна, а в ночі — і того більше. Їдальня на складах працювала цілодобово: вагони з вантажем, хури вповзали вдень і вночі, а навантажені машини торговців майном та їством розповзалися по своїм яткам та магазинам майже безупинно.
Все це так… все, начебто, лягає на очі світлою плямою, але в душі все протистоїть невідомо навіть чому. Не зовсім добрі чутки йдуть про дружину Бориса Борисовича. Жодного разу очі-на-очі не бачилися ми з Таїсією Семенівною. Кажуть, лицем та статурою — красуня з красунь, але з підлеглими працівницями поводиться як з рабами. Щось хтось на когось  набреше, розбиратися не буде — звільняє по телефону: щоб завтра ж її мої очі не бачили! Прийшла якось до Бориса Борисовича молодиця з дитиною, при мені скаржилася на Таїсію Семенівну. Робила як треба, повідомила про аварію своєчасно, але не впоралися майстри. Але ж не підставляти себе: подзвонили господарці, нібито я проспала, або відійшла куди. А я з місця не вставала, подзвонила негайно… Тільки з Таїсією Семенівною розмовляти, що в крижану ополонку пірнати. Вона слухає тих, хто їй дзвонить, хто хвостом перед нею крутить…
Не зовсім благодушними епітетами обмальовувала жіночка дружину Бориса Борисовича, він тільки зітхав та плечима знизував. «Я за її поведінку не відповідаю…» - тільки й казав. Щоправда, знайшов жіночці посаду обліковці в своєму господарстві. Вона аж сяяла вся: «платня забагато вища!»
Але так буває не завжди. Вчора в телевізійних новинах: «голодна мати з дівчинкою виплигнули з сьомого поверху». «П’ятирічного хлопчика порвав на шматки собака якогось урядовця. Батько хлопчика забив собаку, за що йому винесли термін — два роки умовно і сто тисяч штрафу за моральну шкоду». Начебто батько загиблого сина не зазнав шкоди. Але урядовець має чималі гроші, а батько хлопчика вже три місяці животіє на грошову допомогу по безробіттю. Та й кому він зараз потрібен інженер по суднобудівельному устаткуванню? На заводі, де він раніше працював, тепер торговельний центр: китайці побутовим майном торгують.

4     
Немає вбивця нахабніше і розважливіше аніж моральна втома. Вона руйнує душу, знеособлює фарби світу, навіть небо в сонячний день затьмарює сірим серпанком божевілля. Небо з блакитного перетворюється в мерехтливе жовте, як повзучі піски пустелі. У вутлому приміщенні, де я живу ось вже два роки, горять димні вогнища пекла. Здається я виспів до самогубства. Пляшка коньяку на столі, наполовину порожня чарка... Я випив з неї всього один ковток, на більше не вистачає змоги. Коньяк здається огидним, хоча ще тиждень тому ми з Гуцулом не помітили як осушили таку ж пляшку, закушуючи сиром, під вельми екстравагантною назвою «Місячний». Чому саме «Місячний» ми так і не зрозуміли, адже Місяць ніколи не буває таким блідим і дірчастим, як пластики цього не дуже смачного сиру.
Борис Борисович запропонував мені оформити у власність авторемонтну майстерню. Я по дурості відмовився, але пропозицію з радістю підхопив Ковтун, і, ставши господарем, звільнив мене з посади, і наказав, «разом з поетом Хижняком, негайно рушити геть до «свого Бориса Борисовича». Почувши про перші кроки діяльності нового бізнесмена, Гуцул прикотив з'ясувати причини, але Ковтун до того часу вже найняв двох накачаних м’язами молодиків, які, розгойдуючись на коротких м'ясистих ногах, загрозливо посміювалися.
— Не лізьте ви зі своїм статутом в наш монастир, пане Гуцул, — не вставши зі стільця промимрив Ковтун, — не то ще трохи и я сам до вас полізу...
Від Ковтуна Борис Борисович поїхав до мене, отоді-то ми й випили пляшку коньяку, обговорюючи процес раптового переродження, на перший погляд цілком порядної, людини. Я вже пошкодував що відмовився від нерухомої власності. Тепер у мене нічого не залишилося крім вузької кімнати в хатинці старого самотнього пенсіонера. Та й сам пенсіонер вже тиждень лежав у лікарні, довіривши мені доглядати за його господарством — котом Грицем та мишами, які носилися по кімнатах, доводячи підсліпуватого Гришу до кошачого одуру.
Як і два роки тому, коли вперше піднявся я по тесовими місткам на цю сопку, я відчував себе викинутим з життя. Правда в банку на рахунку в мене було небагато грошей. Звільнив мене Ковтун без вихідної допомоги, пригрозивши вибити зуби, якщо почну судитися. На щастя, мені і в голову таке не приходило. Більше ніж себе, мені було шкода Сюндея і Ніхея, — з таким господарем вони не спрацюються. Та й Мовчун кидав на Ковтуна погляди не зовсім пристойні. Кожен день після обіду я їздив до лікарні, провідати і порадувати домашніми заїдками Степана Боброва.
— Тільки не подумайте, що роблю я це із заднім умислом, Степане Войтовичу. Справи у мене паршиві, прямо скажемо, так що почекаю поки ви видужаєте, а далі подивимося. Подамся, мабуть, до лісорубів, насолоджуватися дивними повівами тайги. Давно мріяв...
Степан Войтович за час одужання обладнав себе, незважаючи на сиву голову, цілком пристойною рудою борідкою. В ній він ховав посмішку, зрозуміти сенс якої я довго не міг. А тут ще сусіди продали свій маєток вірменам, а ті, загнали землерийну техніку і почали будувати щось несусвітнє, заклавши підвалини за параметрами всієї ділянки. При цьому вони прихопили добрий шматок землі Степана Войтовича. Я намагався не зворушувати хворого, сам повів війну із загарбниками, правда абсолютно мені не потрібну. «Заткни пельку, — протягнеш ще тиждень», — вітав мене при зустрічі голова клану, невисокий, чорний, товстий, як пивне барило, Армен-бармен. Але хтось із знайомих вже доповів хворому про нелади на його землі.
— Чому мовчав, — зустрів він мене з докорами. — Здохну, чортові вірмени все до рук приберуть. Треба мені вставати на ноги...
Але не встав, помер того ж вечора. На похорони приїхала його донька Раїса, кругловида в пишних рудих кучерях: незважаючи на свою привабливість «жодного разу ні заміжня».  Ні в тин ні в ворота на кожне моє питання вона відповідала вже знайомим мені — «а-то»
— Пам’ятник будемо замовляти батькові? — питаю Раїсу.
—А-то, — відповідає, з головою поринувши в підрахунки майбутніх витрат.
В одному з ящиків в конверті вона відкопала пристойну суму «гробових», яку зібрав за два роки мого проживання її батько.
— Ти, бачу, непогано оплачував своє проживання, — зазначила вона, в котрий вже раз складаючи купюри у певному порядку, як це зазвичай роблять касири.
— Ви випадково не в банку працюєте? — цікавлюся я.
—Я думаю, як мені бути — продати хату вірменам, чи залишити її за тобою?
— Мені — ні, я днями з'їду. Сусіди не подобаються...
—А-то… вірмени — що цигани, якщо у що вчепляться... самі розумієте... Але будинок поки що не покидайте, живіть без оплати, за охоронця живіть...
На похоронах Войтовича були ми з Раїсою і майже всі сусіди-вірмени. Вони навіть своєрідний пам'ятник спорудили, діставши десь, схожий на людину, валун. На поминах Армен-бармен сів біля мене. Йому, як на духу, я виклав все про Ковтуна, про моє звільнення з автомобільного сервісу. Він слухав мене мовчки, не перебиваючи. Поминки Армен-бармен організував у вірменському кафетерії, де працював барменом.
Засиділися аж за північ. Про Степана Войтовича майже не говорили. Вірмени про щось сперечалися на рідній мові. Раїса зиркала на годинника, а потім, якось непомітно, зникла, остаточно зіпсувавши мені настрій, бо я так і не дізнався, від кого вона перехопила своє химерне «а-то!» На двох таксі ми приїхали до підніжжя сопки. Вірмени, незважаючи на неабияку випивку, легко досягли своєї недобудованої фортеці. Армен-бармен хапав мене за лікоть, коли я оступався. Побажавши доброї ночі, сунув мені в кишеню пляшку коньяку, яка, мабуть, і довела мене, до душевного розпачу.
У ту ніч, коли я, моральний урод, знаходився за два кроки від самогубства, міцно зав'язавши мотузку у зашморг. Коли вже сидів, міркуючи як мені краще виконати урочистий захід, мені на голову наче з неба звалився Борис Борисович Гуцул.
Побачивши на столі пляшку і порожню чарку, розреготався, діставши з портфеля точно такий же коньячок вірменського виробництва. Сховати мотузку я не встиг: мені в голову не приходило, що місцевому мільйонерові спаде на думку відвідати викинутого на задвірки невдаху.
— Розкис ти, хлопче, бачу, але марно... Я придбав приміщення під автосервіс. Ледь не в центрі міста. Микита Мовчун з японцями у Ковтуна вже не працюють, повертайся й ти на свою посаду. Нехай Ковтун вилизує японські марки, а ви будете ремонтувати все що бігає та шмигає по шляхах Росії. Фахівців я тобі знайшов. Житло, до речі, теж придбав, однокімнатна, але з усіма догодами. Ось ключі, ось адреса...
Схвилював він мене до сліз. Правда після коньяку, який ми заїдали «Місячним» сиром, оскільки нічого іншого ні в хаті ні в портфелі Бориса Борисовича не знайшлося. Навіть хліба.
Я на повній повазі готувався вирушити в гості до Степана Войтовича, вирішивши, що нікому на землі вже не потрібен. Особливо після того як уявив собі, що донька Войтовича, Раїса займається проституцією, де мабуть і пересіклися її шляхи з шляхами Марії. А виявляється, про мене не забули. Навіть лист від китайських друзів знайшов мене в офісі Гуцула. Читав я його вголос, і дещо в ньому зацікавило Бориса Борисовича. А конкретно — специфіка занять Лі Бо, або Леоніда Борисовича. У Гуцула була деяка інформація про секретне виробництво в Китаї. Він був певен, що на одному з таких заводів працював інженером Лі Бо. Гуцул наполягав щоб я запросив Лі Бо погостювати? Разом з сестричкою Цзи, фотокартку якої було вкладено в поштове відправлення.
— Для китаянок досить взірцева дівчина, росточком вона як? — цікавився здавалося б усім пересичений підприємець.
— Зіна на голову нижча за мене, але статурою вона я вам скажу...
— Зіна, кажеш. Цзи, це наша Зіна. У тебе з нею чогось такого не було?
— Яке там… На той час я був заморочений Ликовою... Любов'ю Павлівною. Вчителькою літератури…
—У тебе... любов з вчителькою? А взагалі, нічого дивного. Досвідчена коханка для підлітка — саме те що треба. Де вона зараз?
Я тільки плечима знизав. Напевно там, де й раніше була. Крутить любов з якимсь черговим невігласом. Читає вірші, підвищує рівень знань по літературі...
Дечого я Борису Борисовичу не сказав. Та й навіщо, він і сам все добре розумів. Але зиркав на годинника, поспішав, мабуть. Потім примусив зібрати речі, бо о восьмій на мене чекатиме таксі, щоб супроводити до нового помешкання. Сам Гуцул поспішав на склади, куди з хвилини на хвилину мають надійти вагони з новим навантаженням.
Моїх речей у будинку Бобрових на той час скопилося досить таки багато, але я прихопив лише білизну та  зимовий одяг. Перевірив, щоб не занурився в якусь щілину рудий тарган. Зателефонував Раїсі, що покидаю житло,  ключі, як завжди, залишаю під килимком на порозі. Вона просила назвати нову адресу, але я пообіцяв передзвонити.
З чорним целофановим пакетом у руці, куди двірники збирають містечкове сміття, у супроводі здивованих тарганів, відправився я услід за Борисом Борисовичем до підніжжя сопки, а вірніше — до нового життя, яке мені вже вдруге підносила ця чудернацька людина.
З таксистом ми майже не розмовляли. Він очевидно добре знав Бориса Борисовича: інакше не відмовився б від плати за проїзд. Тридцята квартира була розташована на третьому поверсі п'ятиповерхового цегляного будинку. Таксист допоміг занести пакет, а розпрощався тільки після того, як я відчинив двері. Чесно сказати, я його навіть не запам'ятав, по-перше був напідпитку, а по-друге — надто схвильований останніми новинами. Не кожній людині наше карколомне життя підносить такі подарунки.
Коридор, кухня, ванна суміщена з туалетом, кімната, балкон. Все після євроремонту. Навіть натяжні стелі. Навіть комп'ютер на письмовому столі в кімнаті. Навіть полиця з книжками і мало не на пів кімнати диван. У мене навіть думки не виникло, що Борис Борисович примусить мене оплачувати витрати за ремонт і меблювання. Квартира, як-не-як, була його власністю, у будь-яку хвилину я міг знову опинитися на вулиці.
Простирадла, ковдри, подушки я знайшов у шухляді дивана, на кухні в холодильнику — на тиждень їжі, але все це викликало в мене якийсь протест. Навіщо це мені, і чому саме мені? За які такі заслуги? Який поцінний внесок зробив я у бізнес Бориса Борисовича? Чим йому так угодив? Відповісти на ці питання я не міг, бо все над чим працював, здавалося мені надто мізерним. Щось у наших відносинах з Гуцулом складалося не так… не по-сучасному.
Після гарячої ванни я дістав з торби запране простирадло, махрову ковдрочку, під голову — подушку розшиту і подаровану китаянкою Цзи. Я думав про поцінність залишених у квартирі речей: чи вистачить у мене грошів  розрахуватися, в тому числі  за продукти в холодильнику. Правда вже вранці мені прийшла в голову думка, що таким чином можна нанести людині образу. Краще поки що промовчати, бо колись таки мені за все доведеться платити…

— Думаєш мені не обридло зранку до ранку турбуватися за справи на фірмі. Не за гроші турбуюся, — за людей, котрі в мене працюють. А їх понад двісті осіб. Куди вони підуть, якщо я змотаю вудочки в якесь Маямі. Відверто скажу, пане Андрію, остогиділо мені герцювати з рекетирами, постачальниками, а ще більше з податковими інспекторами. Кожен норовить тебе за хвіст спіймати, щоб хабарів отримати. Коли на початку дев’яностих отримав чималий  гонорар за роман «На розі сторіч», треба було мені прикупити двійку квартир, а не вкладати гроші в оці бісові військові спорудження. Починав з соняшникової олії, а далі пішло-поїхало…
Гуцул зітхнув так тяжко, що його паскудний настрій передався мені. Виникла думка: чи є сенс мені займатися авторемонтним бізнесом. Занепасти в бізнес недовго, а як далі жити, коли, наприклад, випаде нагода кудись поїхати. Якщо об’явиться Любов Павлівна, запропонує відродити минулі зв’язки. Хіба я зможу відмовитися від такої пропозиції? Звичайно — ні. А кого залишити на господарстві. Та й перед Гуцулом буде соромно. Воно як Борис Борисович дбає про мене. Зробити йому щось огидне я просто не зможу.
А Борис Борисович тим часом відкривав мені свою душу: запідозрив, що зраджує дружина; синок, Семен, зовсім від рук відбився; донька в чотирнадцять років завагітніла. Наполягає що від Господа-Бога, коли молилася йому в якомусь храмі. А головне — мовчить в якому. Я б ув'язнив її бога за зґвалтування неповнолітньої. Не хапатися ж за паса. Провчиш сам під суд підеш, сьогодні діти на батька дивляться як на ворога.
Вперше Борис Борисович так відверто викладав мені усі свої родинні безладдя. Якби ще ми випили до цього по чарці, тоді б все можна було списати на алкоголь. Але таке він випалив мені замість тосту. А закінчив тост побажанням, щоб я років до п’ятдесяти не занепадав у родинні зв’язки. Бо тоді йому й побалакати не буде з ким.
Ми хильнули по чарці, потім по другій, а далі вже Борис Борисович нарешті висловився з якою головною метою прийшов до мене…
— Ти, пане Андрію, мужик по усіх стандартах помітний. В неділю запрошую тебе до китайської ресторації. Дружина забажала відсвяткувати свої сорок п’ять… Прошу тебе трохи позалицятися, тільки одягнися, як слід: біла сорочка, краватка з англійською шпилькою. На такі дріб’язки вона особливо занепадає. Якщо вона зверне на тебе увагу, може покине свого коханця, або таким чином я вийду на нього…
—Але ж навіщо це вам, Борисе Борисовичу? Жінки мене поки що не спокушають. Якщо припече, Мовчун порадить яку повію зняти…
— Ото й добре що не спокушають. Мені треба щоб дружина спокусилася тобою, щоб розірвала зв’язки з коханцем, а там, дивись, все наладиться…
Я, чесно сказати, не зовсім порозумів Бориса Борисовича. Який з мене спокусник? Взагалі останні роки я живу примхами минулого. Двічі забігала до мене Марія, ледь не в ліжко затягала, але — якого біса. Аби тільки погратися, а що потім? У мене виникало бажання переспати з китаянкою Цзи, Зіною, сестричкою мого друга Ли Бо. Але хіба це не було б зрадою моєму доброму друзяці? Отаке може статися у нас з Борисом Борисовичем. Приревнує і вижене мене не тільки з квартири, але й з роботи. Але й відмовити своєму заступнику я не міг.  Правда, треба було трохи перестрахуватися. Домовитися, що мені дозволено. Наприклад: як поводитися в танці, якщо вона до танцю запросить? Про що розмовляти, якщо, не приведи боже, запросить десь зустрітися? Чимало питань виникало в такому разі…
Все це, звичайно, я виказав Борису Борисовичу. З відповіддю він не гаявся.
— Роби все, як вона побажає, але не доведи справи до ліжка, а головне про все завчасно докладай.
Такий бакшиш не дуже мені подобався, але нічого не поробиш: за добрі діла треба якось розраховуватися. Купив я собі новий костюм, блискучі німецького пошивку черевики, краватку з англійською шпилькою, в перукарні майже годину доводили мене до кондиції справжнього сучасного спокусника. Так що в китайську ресторацію я з’явився в усьому зблиску своїх тридцяти х хвостиком… і останніх досліджень в галузі текстильною промисловості. Приголомшив навіть Бориса Борисовича, котрий, не гаючись, познайомив мене з дружиною, Таїсією Семенівною. Не скажу що вона була карколомною красунею: огрядна молода жінка, чорноока, з довгим русявим волоссям, статурою класичної кінозірки. Але в погляді її було щось таке, що опекло мені серце. Я відразу порозумів, що відносини мої з цією жінкою можуть дійти за межі дозволеного. Але можливості переговорити з Борисом Борисовичем, відмовитися від змовляння, у мене в той вечір не знайшлося. А Таїсія Семенівна, після першого танцю з чоловіком, запрошувала тільки мене. Я, звичайно, не лопух якийсь, весь час краєм ока спостерігав за гостями. Таїсію Семенівну до танцю запрошували декілька гостей, якщо вона відмовляла, перед нею вибачалися і з легким серцем знаходили собі іншу партнерку. Але заступник Бориса Борисовича по справам реклами, незугарний зовні Петро Анастасович Загоруйко, не тільки стежив за нами, але й полотнів лицем, коли Таїсія Семенівна в черговий раз запрошувала мене до танцю. Про що ми з нею розмовляли, я досконало не запам’ятаю, бо, правду казати, шалів від близькості цієї жінки. А можливо — від її парфумів, цього вже точно сказати не можу. Вона розпитувала хто я за освітою, де працюю, мешкаю. Я, звичайно, все викладав як на духу. Про що  з нею говорити, ми з Борисом Борисовичем не домовлялися. Свято пройшло на висоті. На останній танець я запропонував Таїсії Семенівни запросити чоловіка, вона погодилась, але натякнула мені, що обов’язково забіжить подивитися як я живу. Треба признатися, що я відразу повівся не так як треба було. Докладаючи ранком Борису Борисовичу про свої враження, назвавши прізвище можливого коханця його дружини, я умовчав про обіцянку його дружини обов’язково забігти до мене. Сам не знаю чому я не розповів про все не криючись, але язик мій не повернувся доповісти про все ,як на духу… На мій погляд це вже торкалося тільки мене і Таїсії Семенівни. Якщо й забіжить вона до мене, що з того? Потім вже про це й повідомлю Бориса Борисовича. Неодмінно повідомлю.
Але не повідомив, бо прибігла дружина шефа, не подивитися де та як я мешкаю, а дотанцювати того еротичного танцю, який ми розпочали у китайській ресторації. Я вже й сам не порозумів, яким чином опинився з нею в ліжку роздягненим. Вона знесамовитіла в коханні. Це була вже далеко не моя вчителька Любов Павлівна Ликова. Вчителька була заводною лялечкою на пружині, грала поки вистачало напруги, а дружина Бориса Борисовича, була підключена до дротів високої напруги. Вона іскрила з очей, з вух, з ніздрів, навіть з пальців ніг. Вона мала в роті не язика, а жорно з млина, на якому моя мати колись молола на крупу кукурудзяні зерна. Після першого ж побачення в квартирі я добре порозумів, чому ця киця полює на левів. Вона була запресованим в жіноче тіло багаттям. Щоб іскрити жінці потрібен був справжній вітровій, а що міг дати їй Борис Борисович, якого постачальники та пільговики висмоктували за день до сухого донця. Саме про це мені треба було з ним говорити, Але як? Викласти все як на духу? А якщо він вибухне гнівом. За те що зрадив його кращі надії. Перш за все я вирішив поговорити з коханкою, яка зачастила до мене не тільки додому, але й в «Автомобільний Сервіс-центр!», як його з легкої руки Мовчуна охрестив Борис Борисович.
А тут ще зачастила з візитами Марія, зі своїм чудернацьким «а-то». Вона ретельно докладала мені як ідуть під укіс справи у Ковтуна. Навіть вірмени, що живуть за два кроки від його «Діагностики та ремонту машин» співробітничають з іншими автосервісами. І все це завдяки саме їй, Марії.
Чесно сказати, Марія, мені подобалася. Щоб не зштовхнутися їм з Таїсією Семенівною, повертаючись додому, я виключав стільниковий. Чим біс не жартує, коли янголи сплять. Я розумів що довго так тривати не може. Не тільки Мовчун, навіть Сюндей з Нихеєм іронічно посміхалися, коли зажерливо рискаючи по кутам очима, прибігала в майстерню Таїсія Семенівна. Всі знали, що по кутам вона визирає мене, знали що вона дружина Бориса Борисовича, і що таким чином я закладаю вибухівку під їхнє майбутнє. Два тижні я вагався, а на третій у понеділок запросив у Гуцула аудієнції. Я так і висловився.
— Борисе  Борисовичу, прошу спішної аудієнції, о восьмій вечора до мене напрошується ваша дружина. І це вже не вперше. Треба щось рішати.
— Добре, але о восьмій на мене вже чекає мер, доведеться вибачатися…
Я розумів, що своїм дзвоником роздратував Бориса Борисовича, і запропонував приїхати після зустрічі з мером. На тому ми й домовилися. Таїсії Семенівні я доповів, що після восьмої чекатиму на її чоловіка, що зустрітися нам краще наступного дня. Але вона була невгамовна.
— Які справи, Андрію! Вижене Борис, з тобою одружимося.
—Але ж він вижене мене з роботи, з квартири… навіщо тоді я тобі здався…
Вона тільки реготала у відповідь.
—Я не жартую, Таїсіє!
—А мені смішно… вижене! Все його майно, шановний пане Андрію, зростало на підвалинах мого достатку. Весь його бізнес належить мені… Так що не крижаній від жаху, любий. Нехай він подивиться яка я буваю в коханні…
Це вже було надто. Кохатися на очах живого чоловіка, на таке навіть леви не спроможні. Я намагався попередити Гуцула, сказати щоб не приходив, але його стільниковий було виключено. А Таїсія Семенівна таки прийшла. Прийшла з питвом та заїдками. Не гаючись роздяглася до прозорих трусиків, навіть ліфчик скинула.
— Роздягайся, Андрію. Та не казись, будь ласка. Борис не прийде. Остерегла я його від такого нахабства. У мера сьогодні день народження, нехай вони собі святкують, а ми по чарочці, щоб тобі трусанину подолати. Ти, бачу, аж зблід, любий. Не від жаху, звісно. Сором тебе з’їдає, не сучасна ти людина. Тому, мабуть, і закохалася, що іншого такого не знайду…
Оте її «закохалася» обсіяло мене колючими сиротами. Я навіть усміхнувся подумки: чи побажає красуня кохатися з їжаком? Але, роздягнена, вона втиралася лицем в мої колючі груди, і мурчала як ангорська кішка на колінах господарки. Я просто не мав змоги протистояти натиску улюбленої в такі справи жінки. Подумки не тільки всміхався, але й вибачався перед Борисом Борисовичем, бо розраховуватися такою невдякою за все добре, що він для мене зробив, було не тільки соромно, але й огидно.

5
Ранком вона бігала поміж кухнею і ліжком, утримуючи мене в лежачому стані. При цьому не забувала гомоніти-гомоніти-гомоніти.
—Гуцул дозволить тобі опікуватися автосервісом поки ти будеш моїм коханцем. Така поміж нас умова, але я за свою відданість не поручуся. Я жінка навіжена, на всілякі свята запрошують, а там — сам розумієш. Напідпитку чого не зробиш…
Я здогадувався що так воно й буде, але ганьбити себе не дозволяв нікому. Негайно ж, відштовхнувши від себе дуже якось раптово обридлу жінку, я подзвонив Борису Борисовичу.
— Вибачаюся, пане Гуцул, я зараз же залишаю оцю вашу квартиру, посаду в автосервісі, і з’їжджаю світ за очі. Все ваше майно залишаю під охороною вашої дружини…
Не встиг я договорити, як на дивовиж райдужна левиця вже була голою, і налетіла на мене, вчепившись пальцями в волосся.
— Ах ти мій навіжений самець! Вирішив драпонути. Зараз ми подивимося як ти драпатимеш… Я тобі оцю штучку-дрючку відгризу, а далі вже роби що знаєш…
Такого вона ще зі мною не робили. Довела мене, стерво, до памороків. Я стогнав так, що мабуть усі сусіди під двері збіглися. Знущалася вона наді мною години дві, не менш. Я вже лежав, не маючи змоги рукою шелехнути, а вона, знай собі, проробляла сеанс еротичних дослідів над моїм безмежно втомленим тілом. Ми й самі не помітили як поснули. Я прокинувся першим. Сів у ліжку, дивлюся в лице коханки, а воно, усміхнено-чарівливе, наче виговорює мені: «Тож куди ти, самовпевнений дурень, від мене дінешся. Де ти ще знайдеш жінку, яка б  тебе так улещувала. Ото сиди й не рипайся…» Я б сидів і не рипався, але постійно відчувати вагу рогів на голові, на це вже я й справді був неспроможній. Я тихесенько сповз з ліжка й почав одягатися. Навіть свої, принесені у смітниковому пакеті речі, вирішив не брати. Гроші у мене були: готівка була, був невеличкий рахунок в ощадному банку. Але передбачливості Таїсії Семенівні можна було тільки позаздрити. Вона закрила двері на ключ, а куди його засунула, як я не нишпорив по кутам та скринькам, виходу до свободи так і не знайшов.
А вона, хитрюща, вже не спала: лежала собі та посміювалася над брикливим півнем. Тишком-нишком підійшла до мене ззаду, коли я, нахилившись, шпортав у виделковому прискринку кухонного гарнітуру, заскочила на спину, і… цоб-цобе — грайливо примусила  нести її до ліжка. Сорочку мою вона розірвала від коміра навпіл, труси вже стягла ногами, вп’явшись зубами в мочку мого правого вуха. Така гра мені майже осточортіла, але на мою думку, приведи я сюди взвод дужих вояків, вона їх усіх висмокче, доведе до нестями. Звісно, що з такою жінкою одружитися я не міг. Якщо навіть вона буде відданою дружиною. Тоді вже, щоб якось угамувати нестямну жагу пестощів, я учинив Таїсії Семенівні допит, про її еротичні походження: скільки у неї було коханців, хто вони такі, як поводилися з нею в ліжку. Спочатку вона трохи навіть отетеріла, бо мочку вуха відпустила. Сіла на мене верхи, затулили долонею рота.
— Ти бридкий нахаба, — сказала, — про таке у жінок не питають. Краще повідай скільки у тебе було коханок?
Я підняв праву руку і показав один палець. Її очі зробилися на зразок більшими ніж були.
— Одна лише!?. Брешеш же… Коханка можливо й одна, а скільки одиначок обслуговував. За гроші… теж мені повія в штанях…
Я відірвав її долоню від рота.
— Таке теж було… Але кохав одну, вчительку літератури Ликову…
Важка хмара суму з минулого якось надто вже раптово наповзла на мої очі, і вони заіскрили срібними краплями дощу.
Таїсія Семенівна злізла з мене і сіла поряд.
— Андрію, як же ти… ти кохав її… свою вчительку. Вона ж була старшою за тебе…
—    Не старіше за тебе, але ж я цього не помічаю…
Я ледь втримувався щоб не заплакати. Сам не знаю, що на мене найшло. Яка божа благодать звалилася на мою шию. Мабуть невдача з ключем, образа на красуню, яка тримала мене за полоненого в’язня. Все це не стільки дратувало, як опаляло душу почуттям запобігливості. Але й відчуття погорди було, ледь відчутне, але було.
— Я не думала що моє кохання тебе обтяжить. Я займаюся пустощами, це так, але де ще можна так забутися від тягарів життя, як не в ліжку. Я зрадила Борису Борисовичу, бо ніколи не любила його. Але ж і він майже не звертав на мене уваги. Бачила його дома два—три рази на тиждень. Ото ж і зв’язалася з його заступником Петром Загоруйко. Але заступник тішився не стільки мною, як надією заграбастати мій бізнес… Чого вилупив очі… це справді так. Гуцул, він тільки пристібай в нашому бізнесі. Вкладені мною гроші він значно збільшив, за це я шаную його. Але вся ота нерухомість, оте майно, що він нахапав, чи воно мені потрібне. Я віддала Борису Борисовичу дві третини нашого спільного бізнесу. Автосалон переходить у твою приватну власність: кохатимеш ти мене, чи ні — це справи не стосується. Але не втікай від мене, поки мені в око не занепаде хтось інший. Бо я справді очманіла від тебе…
Зараз переді мною сиділа зовсім не та Таїсія Семенівна, яка була ще чверть години тому. Щемлячий жаль до неї опікав серце. Раніше мені здавалося, що усі заможні люди надто щасливі, щоб почувати себе не в своїй тарілці. Але ж життя не пестило Таїсію Семенівну, як не пестило воно мне. Щоправда, на сьогодні я мав добру посаду, помешкання, взірцеву коханку. Але це не втішило мене. Мені все ще чогось не вистачало. Можливо віршів Блока, щоб їх читала мені в ліжку вчителька літератури Любов Павлівна Ликова? Але й сам я вже давно не захоплювався Блоком, хоча чимале вибране його іноді зиркало на мене золотим тисненням з корінця блакитної палітурки.
Але ж зустрітися мені з Борисом Борисовичем віч-на-віч треба було. Хоча повинну голову шабля й не січе, совість настирно вгризалася не тільки в мій мозок, але й в душу.
— Це вже твої справи, любий, — казала Таїсія Семенівна, коли я натякнув про своє сумління. — Тільки дуже не занепадай перед ним. Здається мені, що Гуцулові оці всі наші проблеми до фені. Тобі не спадало на думку, за яким бісом він познайомив нас? Ти не Загоруйко, на чуже мито не зазіхатимеш. Ото ж і спровадив він мене в надійні руки. Майже два роки вивчав тебе, підставив, навіть, з Ковтуном. Не сам же Ковтун турнув тебе з посади. Все це робилося з натяку мого благовірного… Нарешті таки я розв’язала йому руки. Тепер ти його не цікавиш, у нього з мером перспективне співробітництво. А жінок… їх воно скільки по вулицях бігає…
Про свої фахові обов’язки, незважаючи на безсонні ночі, я не забував. Правда, ставлення людей до мене помітно змінилося. У мене очі на лоба полізли коли одного разу ранком, вітаючи мене, Сюндей та Нихей схилилися в поклоні.
— Ви що захворіли? — образився я. — З якого-такого переляку гнетесь, як під вітром берези.
Я негайно покликав Мовчуна.
— Що трапилося? — питаю, а Нихей хапає мене за руку і підводить до рекламної дошки, на котрій червоною крейдою майстерно накреслено вірша.
 
Він прорости таки зумів
В суспільство чистогану,
Але на те, як це зробив,
Не знайдете догану.
У гроші не занепадав,
Не їв жінок очима,
У тому ким сьогодні став
Талан — уся причина.

Не важко було порозуміти, що вірша склав Мовчун, бо поет Хижняк до нашого «автосервісу» останнім часом не заходив. Поки я читав та перечитував римовані рядки, Мовчун стояв, схиливши голову долу, іноді зиркаючи на мене, і усмішка на його лиці була вельми загадковою.
Я попросив Мовчуна зібрати всіх фахівців автосервісу до кімнати відпочинку, назубок прочитав написаного Мовчуном вірша, і поцікавився у поета, що таке — суспільство чистогану? Як він се сам собі розуміє?
Мовчун, звичайно, мовчав, потупивши очі долу. Тоді я запитав Василя Колосова, котрий вів бухгалтерію автосервісу.
— Скажи мені, будь ласка, пане бухгалтер, чи набагато відрізняється моя платня, як директора, ну, скажемо, від платні Нихея. Або твоя, бухгалтере? Або кращого нашого фахівця по колесах Мовчуна? За вірші, які він складає, видаватиму преміальні, але за згодою всього колективу.
— Ви вже не ображайтеся, пане Андрію, сьогодні кращого за вас урядовця у всьому світі не знайдеш, але…
— Що значить оце — але, Василь Семенович? Як ми працювали так і працювати будемо. А що до моїх життєвих непорозумінь, прямо скажу, я сам шокований. Хотів навіть збігти куди подалі від квартири, від автосервісу, від дружини Бориса Борисовича, яка дала чоловікові відступну, щоб тільки він не втручався в наші з нею справи. А не втік тільки тому, що в мене є ви, мої друзі і підсобники в загальних наших справах. Так що давайте працювати. Можете складати про мене нахабні вірші, головне щоб люди не скаржилися на якість нашої роботи. Чим більше відремонтуємо машин, тим вагомішими будуть ваші кишені…
Я хотів ще щось додати, подякувати за добру співпрацю, але розчулився так, що довелося ховати від людей очі. Коли я, десь через годину, виходив з приміщення автосервісу, вірша на дошці вже не було. А утім я не тільки запам’ятав його, але й записав у блокнота. Я давно пестив у душі надію улаштувати колективне свято, запросити до нього поета Хижняка: порадувати себе і весь загал святом поетичного слова. І щоб обов’язково на ньому читалися вірші Олександра Блока. Особливо ті, які любила раз-у-раз повторяти вчителька літератури і моя перша коханка Любов Ликова.
З Таїсією Семенівною ми вже були у зв’язку три місяці, іноді тижнями вона не покидала моєї, (тепер вже насправді моєї приватної квартири), і все ж до себе, до своїх хоромів, мене не запрошувала. Я навіть не знав в якому районі міста вона мешкає. З Борисом Борисовичем вони розлучилися офіційно, він на той час вже мав своє помешкання, про що мені офіційно докладала Таїсія. Так-так, тепер вже — Таїсія, бо називати дружину, хоча й громадянську, по батькові — якось не етично. Іноді на день-другий вона поверталася до себе, правда, дзвонити не забувала. Отож першою й запитала: чому я не цікавлюся, й на напрошуюся у відпочивальню до своєї любої дружини? Невже не кортить?
— Буде бажання, сама позве, — відповів я, усміхаючись, і пожовуючи губами її ароматне вушко.
Таїсії подобалися такі мої ласощі, подобалося коли я натякав, що хотів би ще раз пережити почуття перших наших еротичних стосунків. Взагалі вона поступово затягувала мене в свої тенета, а коли одного разу, після чарки винця, почала напам'ять читати вірші Блока, я порозумів, що діватися мені далі нікуди. Я слухав її зі слізьми на очах, як слухав колись вчительку Любов Павлівну. А наступного дня вона запросила мене до свого родинного кубла.
— Запам’ятай, Андрію, це квартира моїх батьків. Що шикарна навіть по нашому часу, не дивуйся. Мій батько мав посаду вищого державного ґатунку…
Будинок у центрі міста, п’ятиповерховий, сталінського планування. Широкі марші, викладені кольоровим кахлем, на підвіконнях, на стільцях по кутам квіти, але повітря зовсім не степове. Звідкись тхне смаженою рибою.
— Не звертай уваги, — каже Таїсія. — Тут ще й досі мешкають старі люди, які люблять смажити рибу…
Ми підіймаємося на других поверх. Таїсія міцно тримає мене під лікоть. Я помічаю, що навіть дихає вона не так, як завжди. Хвилюється, чи що? Але ж веде вона мене в своє дитинство, в свою юність. Можливо так воно й буває. Якби мені зараз з’явитися на порозі батьківського дому, як би я почувався? Мабуть знепритомнів би від невідомих й досі почуттів…
Зупинилися перед високими двійчастими дверима. Таїсія дістала з сумочки ключі, підставила мені губи для поцілунку. Потім рвучко відчинила одні двері, другі і майже вштовхнула мене в затьмарене важкими фіранками приміщення.
— Можеш не розбуватися, любий, бо для мене ця квартира — музей і тільки. Хіба що одна кімната — моя, зараз ми туди й підемо. А потім вже я поведу тебе по музею. Правда, після того як трохи пообідаємо.
Мені перехоплювало вдих, коли я посувався коридором услід за Таїсією. Вона йшла попереду, тримаючи мою долоню в своїй. Дивовижні почуття виникають іноді у людини, яка надовго була відірвана від рідної батьківської оселі. Мені здавалося, що я повертаюся саме до свого дитинства, і оці, незнайомі раніше почуття, пронизували мене глибокою пошаною до жіночки, що посувалася попереду. Потай я вже порозумів, що закохався в неї майже безтямно. Що Таїсія була тонким психологом, що упроваджувалася вона в мене поступово, не викликаючи недовіри, особливих заперечень, обурення, хоча й доводила в коханні ледь не до божевілля.
На яку б відстань не розбіглися наші шляхи з вчителькою літератури, але навіть тут, в кімнаті Таїсії я раптом відчув аромати помешкання своєї першої коханки. Навіть в ліжко я лягав, подумки роздягаючи Любов Павлівну, і ніжність моя до неї була особливою, майже хлопчачою, і сльози на очах, — сльози великої вдячності за подароване щастя.
Вона все знала, все розуміла, оця старша за мене років на п'ятнадцять жіночка. Навіть коли я заснув в її обіймах, не розторсала, чекала поки не вернуся в дійсність. Але якою вона була, ота дійсність. Ніколи б не подумав, що життя моє може перетворитися в суцільне раювання. Тільки вставши з ліжка я, нарешті, спромігся роздивитися обіч себе. Невеличка шкапа з книжками, на стіні проти ліжка картина невідомого художника: гроза над степом. На столі комп’ютер, та неодмінне його приладдя. Стоси документів у різнокольорових теках. Я був певен що вона споживається на відсотки від банківських вкладів. Але ж хто вона за фахом? Мені й в голову не приходило поцікавитися.
Таїсія підійшла охопила мене руками за плечі. Мені стало так затишно на душі, так тепло, що я повернувся до неї і, охопивши руками, котрий вже раз за декілька годин занепав у безмежне раювання. Почуття розпанахують мене, обертаються крилами, виникає бажання кричати, тупотіти в долівку. Я так і не спитав хто вона за освітою, і чим займається, що за папери лежать по складених в стоси теках?
Потім ми обідали.
Потім блукали стежками Інтернету в пошуках найкращого на землі місця відпочинку.
—В Майямі, любий, на Конари, хоч — в пекельні ванни до чортиць, —  скажи слово і завтра ж там будемо.

А втім мені поки що вистачало повсякденної роботи в автосервісі. За очі хлопці називали мене автомобільним терапевтом. А всі вони були хірургами, стоматологами, а Мовчун ще й ворожбитом. Іноді приїжджали до нас жінки, скаржачись на сусідку, яка дурним оком наврочила слухняному жеребчику дурну хворобу. З того часу машина вередує в дорозі, того й дивись — заскочить куди не слід. Захмарні бесіди з таким «жеребчиками» проводив Мовчун, за що отримував від вдячних господарок чималі гроші. Що цікаво, з кожним часом «жеребчики» до автосервісу йшли ледь не табунами. А далі вже й жінки запрошували нашого ворожбита до своїх хоромів, де нібито теж побувало дурне сусідчине око. Дійшло до того, що Мовчун почав засинати прямо під машиною з гайковим ключем в руці. Хлопці жартували над ним, натякали на необхідність одруження.
— Заробиш ти собі, хлопче, дурну хворобу, ой заробиш…
І заробив таки. Добре що не Спід і не сифіліс, але ходив по цеху з соромливо опущеними долу очима. «Жеребчиків, правда, від навроченої чорним оком хвороби лікувати не відмовився. Бо знадився таки до дармового прибутку, набрав ваги ощадний банківський рахунок. Звичайно, я помічав як з часом міняються люди, але застерігати, попереджувати — не в моєму характері. Рівноважними залишалися хіба що Синдей з Нихеєм. Жодного разу не запізнилися на роботу, одягалися в джинсові штани та сорочки з китайського ринку. Особливо не розкошували по рестораціях. А утім, як фахівці, виростали на очах. Мені на думку спадало, що Синдей з Нихеєм, при потребі можуть замінити весь колектив автосервісу, себто дванадцять осіб. Але офіційно підвищити їм заробітну платню я не зважувався, розуміючи що таким чином можна посіяти поміж робітників ворожнечу.
 
Не маю я часу перейматися над розбитими (будь вони неладні) «Ладами». Один забіжить з пляшкою коньяку, щоб умастити мене: друга — ледь не в штани лізе, аби тільки скоріше сісти за кермо свого «Мерседесу». Почуття втрати і власної розчуленості передається від потерпілого мені. Я співчуваю людині, виникає бажання негайно бігти до ощадного банку, купити страждальцю нового коняку. Але ж скільки їх, отих страждальців! Нехай радуються, що відбулися легким переляком, або синцями. Все ж таки краще, аніж прямувати у супроводі попів на цвинтар.
Іноді за готівку мої хлопці залишаються після роботи. Разом з ними працює власник машини. Я не забороняю такого співробітництва, тільки б не пиячили до ранку. А випадок такий був. Дуже щиросердий попався клієнт: виставив цілу коробку паленої горілки. Добре що до питва були зовсім байдужі Сюндей з Ніхеєм. Мовчун випив чарку і додому побіг, а фахівець—зварник Іван Ломів з мотористом Павлом Солдатовим, після отого свята, два тижні з лікарні не вилазили. Я навіть не пожурив їх. Правда не заборонив Мовчуну записати на дошці крейдою вірша, якого він присвятив пиякам.

Нас викидає на смітник,
Як недопалки, рідна влада.
Вона Лома збиває з ніг,
Солдата не веде до ладу.
Як ліки — то аби які,
Горілка — цілісна отрута.
Не треба пити, мужики.
В державні западати пута.

Не здумай тільки до шлюбу йти, Таїсія буде вірною поки ти не на прив’язі, а як надіне на шию мотузку, наступного ж дня знайде собі коханця. Вона вихована на романах французьких романістів. На їхньому славетному трикутнику — дружина — коханець — чоловік. Чоловік, щоб ти знав, в останню чергу. Це не жарт, Андрію. Її нестямно вабить зазирнути в штани незнайомця…
У мене виникала вже така підозра, але, чесно сказати, доводити наші відносини з Таїсією Семенівною до  шлюбу особливого бажання не було.  Скажуть люди, що взяв дружиною на роки старшу жінку тільки за її майно. Оте майно мене більш за все і бентежило. Не квартира — а музей! Та й сама Таїсія Семенівна — взірець у цьому музеї. Якесь, наче скам’яніле, життя. Оживала вона хіба що у ліжку, куди, роздягнена, заштовхувала мене на якісь свої чисто жіночі досліди. Начитається бульварних книжок, а там такого напишуть… Вона вже натякала мені: чи не бажаю зазнати кохання з двома жінками. Кажуть — враження неймовірне. Або — дві пари в одній кімнаті. Про це ще Морис Доюон в своїх історичних романах писав.
— Потім тобі закортить з двома мужиками в одному ліжку, чи не так, люба?
Вона наче в жарт:
— Життя одне, поки молоді, треба покуштувати всі його страви!
—А ти ще не покуштувала?
—З вами тут покуштуєш.
Про одруження вона мені відверто не натякала, говорила тільки що мандрувати по світу зручніше подружжям. Більше довіри.
З великим небажанням я приходив до її родинного музею. Спокійніше почував себе в своїй однокімнатній, і вона це добре розуміла. Одного разу прийшла з чиновницею Загсу Наталкою. Я був приємно здивований таким візитом, почав розпитувати про Микиту Скрипника: чи не обралися вони після його повернення з золотих копалин?
— Два роки як з’їхав до батьків, і носа не каже. Я, щоправда, трохи сама повинна: не стерпла, видала йому рогача за оту повію. А зараз думаю, сама дурна, мужику за тридцять, а я весь час їжачилася… спочатку шлюб, а потім все інше…
Таїсія поралася на кухні, а я потай гадав за яким бісом вона прийшла додому з цією красунею. Чи не підкрадається тишком-нишком до своєї мрії — завалитися у ліжко трьома?
—А ти все чекаєш на нього? — питаю я Наталку.
Сміється:
 — Рік вже як — ні. Вискочила тут за одного, але через півроку розбіглися. Йому, бачте, моя посада не подобається. Чому, так і не сказав.
— Двічі я забігав на квартиру Скрипника. В перший раз ніхто не відчинив, а десь тиждень тому визирнула якась жінка, «чого тобі? Спитала і зачинилася. Мабуть він продав таки свою квартиру, бо отій, що визирнула, років за шістдесят вже…
— Мені казали, що з’їхав, — якось зовсім байдуже відповіла Наталка. — Тож нехай собі… у кожного своя доля…
А там вже й господарка до столу покликала.
— Будемо пити вино і надіятись на неможливе, — сказала, рухом руки вказуючи на шикарно сервірований стіл. — Забудьмо про прикрі справи, про недобрих людей, я тільки сьогодні взнала, що ви знайомі, ото ж і виникла думка продовжити наше спільне знайомство. Як тобі, Андрію, Наталка-Полтавка? Красуня писана, правда?
— Правда, Таїсіє, правда. Красуня, бач, а життя в шлюбі не складається.
— Бо усі ви, мужики, нічого в жіночий природі не розумієте. Ви як оті сперматозоїди, шаленієте у герці досягти жіночої яйцеклітини. Нещодавно книжку прочитала Михайла  Литвака «Принцип сперматозоїда». Це принцип сучасних мужиків: трощити все, аби тільки досягти бажаного.  Тобою, Андрію, я пишаюся тому, що у тебе інші життєві принципи. Тебе шанують твої хлопці, бо піклуєшся за них більш ніж за себе. Але хіба це життя — з автосервісу додому, а ранком знову на круги своя. Я намагаюся, як можу, скрасити твоє життя. Оце ми й вип’ємо зараз з Наталкою за тебе.
— За тебе, Андрію, — опалила мене своєю неземною усмішкою Наталка.
— За тебе, любий! — це вже Таїсія.
—А я вип’ю за вас, мої красуні.
Наталка в ту ніч додому не пішла. Я лежав на своєму широченному дивані поміж двох жінок, і пелюстки полум’я з мого тіла досягали стелі. Вони обидві притулилися до мене, обидві вдихали в мене голубе паливо хворобливої жаги пізнання.
Того ранку я вперше запізнився на роботу.

6
— Розумію, Андрію, що я стерво, але без цього жити не можу. За фахом я лікар-психолог, але працювати лікаркою не можу. Розумію, що божевільного до здорового глузду не призведу. Мої слова, ліки можуть заспокоїти пацієнта на годину-другу, але лише на годину-другу. Горілка й та більше допомагає. З Гуцулом познайомив мене мій батько, він вірив, що Борис Борисович на вітер його збережень не викине. Але ж він, як коханець, ніякий. Він — сперматозоїд, спрямований до мети, але мета його не яйцеклітина, не розвиток нового здорового життя, а гори коштовного мита. Мито — це не життя. Він не прочитав жодної книжки. Тебе шанував тільки за те, що для тебе його бізнес — не спокуса. А ще він знайшов для мене шляхетного чоловіка, бо сам, як мужик — ніщо. За все життя жодного разу не пригрів мене як жінку. Бо усі оці справи виконує мозок, а мозок Гуцула вщент заповнений митом. Отож порозумій мене, Андрію, і потурай коли  треба. Наталка жінка добра, не гуляща, я можу зробити тобі боляче, — вона не зробить. Від мене діточок у тебе не буде, вона принесе тобі малятко, а можливо й не одне…
Ця розмова точилася в той самий день, коли я не пішов на роботу, а Наталка відбула виконувати свої державні справи. Вночі, коли після запеклих ласощів, Таїсія заснула,  я цілував, милував Наталку, але не більше. Вона порозуміла не тільки моє сум’яття, не тільки відчай, або розпач, але й біль. Тому й була пестливою, зосередженою на моїх почуттях коханкою. Хоч і темно було в кімнаті, але я бачив її очі, бачив усмішку, відчував лоскітливе дихання на лиці. 
В ту першу ніч, у нас з Наталкою не було можливості виконати те, на чому схибила надмірно хтива Таїсія.  Наталка була потрібна Таїсії, щоб уявою перелюбства розбурхати охолонувшу кров, а коли діло дійшло апогею, схопилася за «МОЄ», щоб, не приведи боже, хтось інший не скористався. Так і заснула вона, міцно тримаючи в руці моє, не здібне вже на героїчний вчинок, озброєння.

На запрошення Хижняк озвався охоче, але прийшов — лика не в’яже, зранку десь хватив гіркої. Прикро було бачити поета таким, соромно перед колективом автосервісу. Але — з ким не буває.
Учуваю легке роздратування, що зароджується чомусь в шлунку і проймає від п’ят до потилиці. Але Хижняк зиркає на мене такими сумними, такими тверезими очима, що я хапаю його за плечі і заштовхую за стіл. Прошу Мовчуна налити поетові міцної кави, запрошую до столу усю свою авторемонтну гвардію.

Стільки люди накопичили в серцях зненавиди до влади, що щось страшне буде. Я учора на кладовищі був: хвали молодого поета Петра Бурю — тридцять дев’ять років. Суїцид, хлопчики… розумієте — суїцид. Але лячне не в суїциді, лячне в самому кладовищі. Я обійшов більше сотні могил — хрести, а під хрестами все те, що  повинно бути: день народження та смерті. Відраховую скільки хто років пробідував на землі… Знаєте, хлопчики — від одного місяця до сорока років, але якнайбільше — зелена молодь. Вісімнадцять — двадцять п’ять, тридцять років. Це що ж таке діється на нашій землі! Я ледь не вибухнув від гніву. Якби оце не горілка, поховали б ви мене поряд з Бурею. Ото ж я й думаю собі: куди веде нас сучасно-славетний хрестовій хід? Прямісінько — на кладовище, з розіп’ятим Ісусом попереду. Урочистим ходом до небуття. Ось яке життя вготували нам злодії-демократи. Ото ж я й думаю, яка може бути сьогодні поезія. Краще пом’янемо Петра Бурю, а з ним оту зелену молодь, що лежить у поневолений політиками-невігласами землі…
Яка там образа на поета, коли я вже не людина, а — вибухівка, зі слізьми на очах. Мі повставали з-за столу, стоїмо мовчки, як вояки на параді. Стоїмо, оплакуючи померлих. Ми не п’ємо, бо дехто з них згорів саме від горілки. Як може згоріти нарешті і сам Семен Хижняк.

Уходять діти в небуття,
Уходять діти,
Несуть з собою без пуття
Багаж освіти.
Їх розпинають на хресті
Кремлівські юди,
В грошовім в’язнучи смітті —
Бо недолюди…

Хижняк читав вірші, від котрих волосся на голові вставали дибки. Я не все запам’ятав, не все встиг записати.
Першим не витримав моторист Павло Солдатів. Вихопивши з кишені стільниковій він вискочив було з приміщення, але Мовчун, війнувши слідом, схопив його за комір.
— Не треба, — гримнув я, — нехай дзвонить… він у нас, здається, єдинорос…
— На все воля божа, — нахиляючи пляшку горілки над своєю чаркою, з вельми вираженою іронією, промовив зварник Іван Ломів. — Не знаю як ви, а я вип’ю за здоров’я і невмирущий талан Семена Хижняка.
Я підтримав тост.
 —Чого вже там… наливай, Йване, чарки.
Солдатів стояв на порозі, тримаючи в руці стільниковий, наче зважуючи його на долоні.
—Павлу теж наливайте, певно він хотів подзвонити додому дружині.
—То вже сідай… чого вже, — буркнув Мовчун. — У мене, бачте, виробилася реакція на дурне око. Звиняйте, коли що не так…
Здавалося все й насправді було так. Погарячкував Мовчун. Бо ж хильнув таки з нами Солдатів за поетичний талан Степана Хижняка. Але наступного вечора, коли ми з Таїсією обмірковували подорож на горячи гейзери Камчатки, у двері подзвонили.
—Я відчиню, — вскочила Таїсія, — непроханий гість гірше татарина…
У моєї коханки була вельми приваблива статура. У мене зовсім не було бажання приймати гостей.
—Хто? — спитала Таїсія.
—Федеративна служба безпеки, відчиняйте!
Таїсія аж підскочила від задоволення.
— Служба безпеки, до нас! За яким бісом?
—Відчиняйте! — голос за дверима здався мені надто нахабним.
—Добре, добре, зараз тільки одягнуся, — хапаючи з комода стільниковий, промурмотіла Таїсія. — Це ви, Тарасе Сергійовичу? Так-так, саме я, Таїсія. Тут до нас якась банда ломиться, кажуть — незабезпечені грішми федерати. Наведіть, будь ласка, конституційний порядок.
Подзвонивши, вона відчинила двері.
—А тепер я вас слухаю?
—Побачивши мою красуню, майор з молодецькими вусами на лиці просто-таки отетерів від здивування.
—Пані Бродська! Таїсія Семенівна?..
Він не договорив, бо за вікнами вже перегукувалися сиренами поліцейські всюдиходи.
—Не варто вам було слухати своїх дурних інформаторів. Я негайно дзвонитиму батькові у Москву… Ви, майоре, зіпсували мені святковий вечір. Ідіть, за вами вже приїхали…
Причиняючи двері, майор не забув козирнути. Таїсія не зачинялась на ключ поки не від’їхали машини. Потім підійшла, сіла за стіл.
—Якої ви там крамоли набазікали зі своїм Хижняком?
—Вірші читали… а Солдатів, ти дивись, яке падло… З якого-такого гузна його Борис Борисович витяг?
—Не бійся, завтра його на твоєму видноколі не буде.
—Так хто твій батько, Семенівно?
—Я тобі не Семенівна, я твоя Таюся, Таєчка, твій маленький Таюнчик—тарганчик…
— Тьху, яка гидотна… тарганчик. Так хто твій…
—Забудьмо про батька, Андрію. Мене роздраконила ця дика пригода, ходімо скоріше до ліжка…
Мені після таких візитерів було не до кохання, але Таїсія знала як поводитися з зів’ялими чоловічими галузками.

Наступного дня Павло Солдатів на роботу не з'явився.
—Що трапилося, ви дзвонили йому? — поцікавився Мовчун.
—Я — ні, до мене учора федерати дзвонили, але ж… ви знаєте мою Таїсію…
На цьому інцидент з Солдатовим був майже досконало вичерпаний. Я кажу — майже, бо був свідком телефонного спілкування Таїсії Семенівни з Гуцулом. Вона йому видавала такого прочухана, що я корчився від сорому і затуляв долонями вуха.
—За що ти йому так, Таїсія?
—За шпигуна в твоєму автосервісі. Теж мені прислужник двох господарів.
Я хапався за голову: «Така почесна людина! Він так багато для мене зробив!»
—Зробить ще, не бійся, — іронізувала Таїсія, — від почесної я б не прихилилася до тебе, або до Петра Анастасовича. Не пішла б по руках, наче повія яка. Та якби ще у нашому житті хоча б який сенс був. Не заздрю тому хто бігає за шматком хліба, але ще більше тому, хто занурився в багнюку бізнесу. Бо сучасний бізнес — суспіль злочинний. Все похиляється до прибутку. Навіть лікарі, коли до них приходиш, по кишенях очима нишпорять. Хворий з пустими кишенями для них — морока. Лікують з  думкою — скоріше б ти здох.  І здихають… молоді, талановиті, які мріяли збудувати своє майбутнє на сумлінні. Ото ж і збудували, дійшли до хреста на лобі…
Щоб порозуміти Таїсію треба народитися Достоєвським.  Михайло Литвак її не порозуміє. Його «Принцип сперматозоїда» — це устаткування таких людей, як Борис Борисович або Ковтун. Помалу туди ж занурюється Мовчун. Він купив собі машину, яку не тільки тримає в офісі за темними фіранками, але й спить в салоні, тримаючи на череві травматичний пістолет. Проникнути в психічну основу Мовчуна, передбачити до якої яйцеклітини доведе його принцип сперматозоїда, в принципі я можу. В уяві, звичайно. Але робити якісь натяки, попереджати, щоб не ліз поперед батька в пекло, вважаю не дуже чемним. А він все глибше занурюється в свої мрії, виколисує взірцеві надії, чого не було раніше — допускає помилки в роботі. Я по простоті душевній виправляю їх сам, або робить це Нихей, та ще й зиркає на мене, наче бере на себе провину за щось зроблене не так. Я розумію його, а утім і він розуміє мене. Ми не можемо порозуміти Мовчуна, докоряючи собі за його поступову деградацію. Але ж не дошкуляти Мовчуну. Може я сам чогось не розумію. Може він закохався. Хіба я не занепадав у нудьгу, коли більше тижня мене не запрошувала до свого ліжка вчителька Ликова? Уява уводила мене в такі нетрі, що не продихнути. Можливо теж саме відбувається з Мовчуном. Підбурював його іноді Іван Ломів, прямолінійний як лом. До фені були зварнику душевні катаклізми хлопця. На все що відбувалося в салоні він дивився крізь темні окуляри зварника.
— Дивні твої діла, Господи. Не було в пана Мовчуна всюдихода —  поетом був, а зараз — пухир і тільки. Знати б що його так роздуло…
Зими в Примор’ї не аби які: звечора дощ, ранком — ожеледиця. Машини, обнюхуючи  одна-одну, розбивають носі, розлітаються дрізками їхні циклопічні очі. Роботи в салоні сила-силенна, я сам вже не тільки терапевт, не тільки хірург, не тільки стоматолог, та окуліст. Ви кращій фахівець по удосконаленню знівеченого обличчя, підлещує мені зварник Ломів. Бо він накладає  шов, а я його зализую.
Десь наприкінці березня приходжу а офіс, бачу хлопці гуртуються біля дошки оголошень. Підходжу, читаю накреслені крейдою рядки.

У цей важкий для фірми час
Я безсоромно зрадив вас
У мито занепав,
Не втямив як пропав.
З  самим собою не в ладах,
Коли від грошів з’їхав дах,
Коли жага побратися
З грішми наводить жах,
А я від неї, братця,
Не можу врятуватися
То краще вже зібратися
Й піти по всіх вітрах.

Не дуже мені сподобалися ці вірші. Стрімголов підбіг, зазирнув за фіранки — всюдихода на місці не було. Але ж Мовчун не мав навіть прав водія. Негайно схопив стільниковий, почав дзвонити. Жіночий голос товкмачив одне: «Телефон відключено, або знаходиться…» Далі я вже й слухати не став. Негайно подзвонив Таїсії.
—У тебе всі урядовці на гачку. Мовчун щез, на машині… запиши номер…
— На джипі?
— Звичайно на джипі… Здається мені він задумав щось недобре.  
 Ломів сидів на капоті машини і, чухраючи неголене підборіддя, усміхався.
— З жінками дав маху. Хапався за голову: сім жінок завагітніли, і кожна претендує на шлюб.
— Бреши більше, — озвався Нихей. — Учора я запізнився з роботою, а коли вже зібрався йти, Мовчун затримав. Біда у нього. Місяць як подзвонила сестра, просила прилетіти бо захворіла мати. А Мовчун гроші на три роки під відсотки поклав. Розірвати договір втратити кругленьку суму. Мати його з сестрою у Лондоні живуть. Хоч бери та продавай джип. Але ж жадність, розумієте. Поки копирсався в своєму сумлінні мати й померла. Ото ж, мабуть, і поїхав на джипі…
— Куди поїхав, до Лондона?
— До матері поїхав…
— Так вона ж померла?
Нихей тільки рукою махнув. Хіба по віршах на дошці оголошень не видно було до якої матері. Щоб якось заспокоїтись, я розсунув фіранки, хотів на звільнене місце засунути двійку машин, але одумався. Мені аж парко від думки стало: списав хлопця, а що як повернеться?
— Будемо чекати, Таїсія Семенівна поставила на ноги весь поліцейський загал.
Я примусив себе займатися ділом, доводити до кондиції поставлену на колеса машину, але пальці рухалися не так, як завжди. А тут же розболілася голова. Довго стояв перед дошкою оголошень, перечитував римовані рядки Мовчуна. Прощальний лист поглиненої в хворобливе сумління людини. Я добре порозумів натяк Нихея:  «До матері поїхав…» Якщо тільки  покаліченого не відправлять в лікарню. З груди металевого дрантя. У тому що сталося я звинувачував себе. Бачив же, бачив що з хлопцем не все ладно, але не втручався в його проблеми. Кожен сам собі голова! Невже не знайшли б ми йому грошів щоб відвідав хвору неньку. Жодних проблем! Я б сам поїхав, купив йому квитка. На дурняк, як кажуть. Але ж головна причина не в цьому. Гроші — як наркотик. Ось в чому проблема. За три роки співпраці Мовчун купив собі двокімнатну квартиру, напхав її коштовним митом. Не мешкав в ній, бо спокійніше спалося в машині. Чому, — я теж розумів. Сьогодні кожний житловий будинок нагадує комсомольське ударне будівництво. Особливо вечорами, коли мешканці повертаються з роботи. Заливай воском вуха — не допоможе. Усі щось пилять, свердлять, довбуть під музики космічних децибел. Старі люди божеволіють, молоді грюкають по батареям опалення, забуваючи що ще вчора робили теж саме: міняли долівки, вікна, простінки, двері, сталеві труби опалення та водопостачання на сучасні…
Добре що мені Борис Борисович придбав квартиру в будинку, в який мешканці вселилися ще за Сталінських часів, і всі сучасні євроремонти їх не цікавили. Я був задоволений життям таким, яке воно було завжди. Шпарини на підвіконні можна зашпаклювати, покрити фарбою. Долівка, а біс її знає з чого вона роблена. Не скрипить під ногами, ото й добре. Ванна чугунка в ледь помітних шпаринках, але ж я в ній вміщаюся в повний ріст. Навіть разом з Таїсією.
Сучасна пластикова купіль такого натиску двох вулканів просто не витримає, розвалиться на шмаття.
Повідомлення про Мовчуна, наступного ранку, ми отримали від Тараса Сергійовича, не по телефону навіть, — сам приїхав познайомитися з фірмачем, робітники у котрого купують собі такі коштовні автомобілі. Приїхав у генеральському мундирі, з портфелем: з лиця — бравий вояк Швейк, але ж посада яка! Розцілував мою красуню в обидві щоки, міцно потис мені руку.
— Приїхав, бачте, поговорити. Молодий, добре забезпеченій хлопчина, і так безглуздо загинув. Експерти певні — суїцид. Сплигнув на джипі з моста на залізничні рейки і прямо під потяг. Оце я вам фотокартку приніс, слідчий подарував.
Мовчуна на картці я не побачив, — незграбна металева конструкція уквітчана п’ятитисячними асигнаціями.
— Ви помітили, злетів на останній каплині пального, щоб не вибухнути, ще й гроші встиг викинути… це що, протест проти…
— Ні, пане генерале, це духовне визволення сумлінної людини від сучасної ідеології. Ідеології загарбництва…
Тарас Сергійович дістав з портфеля пляшку горілки, поставив на стіл.
— Заїдки, звичайно, у вас є. Давай чарки, дівчинко.
Генерал називав сорокап’ятирічну Таїсію дівчинкою. Хоча сам показував себе хіба що трохи за п’ятдесят.
— Він що і сам… отак?
— Отак, пане Андрію. Суцільне місиво. Ховати доведеться у закритій труні.
Я почав було нидіти:
— Це я повинен. Звертав увагу, щось не так з хлопцем. Але вникати в чуже життя соромився. Вірші писав, щедрий був, завзятий, хоча й Мовчун. Але останнім часом занепав у дармовий бізнес, знімав з машин порчу. Жінки цю дур добре оплачували, і не тільки грішми… Отак і занапастив себе.
— Не беріть у голову, пане Андрію. Ніхто Мовчуна не силував наслідувати акулам бізнесу. 
Таїсія нарізала на стіл шинки, сиру, відкрила банку з маринованими огірками. Ми випили по чарці. Потім по другій. Розмова точилася довкола сучасного життя. Пустого, як наповнені повітрям святкові кулі. Зазираєш в майбутнє, а там нічогісінько… пустеля.
Чи то сп’яну генерала не в той степ понесло, чи справді так думає? Таїсія явно погоджується зі своїм вельмишановним знайомцем, товаришем її батька. Я не великий фахівець в питаннях політики, але добре розумію, що за такі розмови можна отримати термін. 
—Що для президента важливіше, безпека країни або інтереси і благополуччя олігархів? Ясно — інтереси олігархів, які фінансують його виборчі компанії. Для нього, як для всякого гебіста, народ щось на зразок  квіткової клумби, з котрої час-від-часу доводиться висмикувати дратливі бур'яни. Замість того, щоб порозуміти людей, створити умови для нормального життя, він із задоволенням мочить їх по туалетах... Послідовник християнських традицій... розпинати, смажити на вогнищах, мочити по туалетах... Жаргон президента говорить сам за себе... Шляхетний послідовник катів недалекого минулого.
Зовсім не з принуки я погоджуюся з генералом. Оті хлопці, що молодими загули на сучасне кладовище — хіба не про них йде мова? А тут ще горілка провокує мене на надмірні емоції. Сльози заливають моє лице, я грюкаю кулаками по стіні, добре що не по столу, а то б поскакала куди не слід наша наповнена горілкою кавалерія.
—Цур тобі, брате, — дивується генерал, а Таїсія облизує мене, з  собачою вдячністю.
Мені дуже соромно, але справитися з розчуленням не можу. Перед очима — кладовище, на кам’яних плитах вродливі поличчя молодих хлопчаків та дівчат. Вони — оті самі бур’яни, котрих висмикнув зі своєї клумби президент. І Микита Мовчун поміж них. Гонитва за грішми — не ліпша світобудова, в ній загибатимуть кращі представники людства. Вовча зграя набагато шляхетніша за зграю здичавілих собак…
Цей монолог я, звичайно, вимовляв подумки. Ні, не від жаху, що мене почують. Я захлинався почуттям відчаю, розпач душив мене, в такому стані не до політичних проголошень…
Генерал від’їхав десь вже за північ. Таїсія дивилася на мене, наче вперше бачила.
—Тебе треба лікувати, друже. Негайно лікувати, емоції кохання виснажують, хіба не так?
Вона наскочила на мене, як голодна левиця на молоде теля. У свідомість я увійшов тільки ранком, коли Таїсія покликала мене снідати. Я дивився на пляшку горілки на столі і не вірив, що учора ми, два повносилих чоловіка і жінка, не випили й половини пляшки. А скільки сліз я пролив! Заливала Таїсія, що не сльози вона учора випивала з мого лиця, а горілку. Сліз, на мою думку, було забагато більше, аніж випитого…        

7
За вікнами третій день сіється дріб’язковий дощик. Асфальт біля автосервісу забрьоханий грязюкою, я намагаюся змити грязюку напором води з рукава, Нихей зішкрібає лопатою, але бруду наче не убуває. Не кращу погоду накликав Мовчун на день свого погребіння. Вже зібралися наші постійні відвідувачі, прийшли Борис Борисович, поет Семен Хижняк, навіть Ковтун з’явився не запилився. Труну з тілом Мовчуна чекали о дванадцятій, але шляхи були забиті пробками; хлопці-похоронці запізнилися більш як на годину, так що до церкви на відспівування труну не повезли. На кладовище я поїхав на вилікуваній від дурного ока машині коханки Мовчуна. Вона хотіла бачити місце захоронення: треба ж буде показати діткам, де могила батька. Борис Борисович і Ковтун не поїхали, Таїсія взяла на себе клопіт — організувати взірцеві помини в одному з кращих ресторанів міста.
Поки похоронці улаштовували могилу, я звернув увагу на могили недавно похованих людей, навіть Івана Ломова покликав:
— Подивися, Йване, зверни увагу на літа похованих. Від двох до сорока років. Оцій дівчині — сімнадцять, два брата-близнюки — на двох сорок два роки…
Ми обійшли більше сотні могил, тільки двом мерцям поміж них було під шістдесят.
— Що ж це таке  у нас робиться? — звернувся я до похоронців. — Ви що молодь окремо від стариків ховаєте.
— Так весна ж, — зітхнув накачаний м’язами молодик. — Весною завжди так… Старих по осені ховаємо…
Мовчуну було двадцять вісім років. Ненадовго пережив поета Єсеніна. Зграйка вагітних жінок молилася над могилою коханця. Щоб якась з них плакала, не бачив. Здається їм було байдуже, що мене зовсім не здивувало.  бо Лина Дорійська, яку всі в офісі добре знали, потай освідомила мене, що Мовчун живий, минулої ночі він приходив до неї, а труна напхана  нікому непотрібним шматтям.
Треба сказати, що з того часу, моя душа, душа сталого матеріаліста, жила очікуванням чогось невідомого. Йдучи вулицею я шукав очима лице Мовчуна, здригався від кожного дзвоника, — чекав що дзвонить мені саме він.  

На кладовищі було п’ятеро моїх хлопців, поет Семен Хижняк та вісім жіночок. Зокрема, звичайно, похоронної команди. В ресторані — не менше сотні. Ми з хлопцями тільки плечима знизували: хто такі, та звідки? Можна було спитати у Таїсії Семенівни, яка була режисером спектаклю. Перше слово дала мені, потім генералу Тарасу Сергійовичу. Моє слово тривало дві хвилини, генерал наче з докладом виступав: горілка в чарках  нагрілася. А далі вже — пішло-поїхало.  Що і про кого говорили я так і не порозумів. Здається мені, що на помини прийшли усі місцеві ворожбити. Вони оголосили Мовчуна святим. Невідомо звідки виплило величезне поличчя з світосяйним вінцем над головою, п’яні жінки почали плазувати перед ним ледь не на черевині…
— Яким злим вітром їх сюди занесло? — питав я генерала. Але він теж нічого не розумів, тільки очима кліпав.
Нарешті з оточення кухарів висмикнув Таїсію.
— Хто вони і звідки? — питав.
— Як хто? Замовлення від тебе на двісті осіб. Зараз покажу… — і подає мені папірця з моїм підписом і печаткою фірми на двісті осіб.
Я за голову схопився, в очах зарябіло: не бачив я цього папірця, не писав, підпис, печатку не ставив. Але ж підпис і печатка мої. У бухгалтера тех. очі на лоба полізли. «Розгардіяш, кінець світу і тільки!» Розумію, треба щось робити, бо дві сотні божевільних можуть вщент розтрощити не тільки посуд але й всю ресторацію. А відповідати за все доведеться мені.
Але Таїсія заспокоює мене:
— Все буде гаразд, любий. Ворожбити люди темні, але божа воля для них над усе. У них ще є час донести свої почуття до твого вельми непомітного Мовчуна. Бач яку він собі славу замовчав. Не тривожся. Твоєму автосервісу це краща реклама. А що до чаклунів, через годину їх тут не буде. Тишком-нишком  розійдуться по своїм кутам.
Я знав що на Таїсію можна ввіритися. Вона володіла шаленою енергетикою, інакше б і сам я не попався в розставлені жінкою тенета.

Зайшли якось до автосалону чоловік з дружиною. Він — лисина, вуса, та й вся спокуса. Обмежений на ріст, вона на голову вища за нього, засмагла ледь не до чорноти. А очі сині-сині. Зиркнула — мене наче розпеченою голкою проштрикнула, а як посміхнулася — амбець мені. Кричу Івану Ломову:
— Привітай, будь ласка, я зараз…
Та й вискочив, наче окропом ошпарений, з приміщення. Стою біля рекламної дошки, лупаю очима на перехожих людей. Не можу втямити: що траплялося, куди, та за яким бісом спурхнув. Потім побіг до магазину, добре що сто кроків через дорогу. Купив печива та цукерок до кави. Повертаюся, гості в кабінеті сидять, Ломів з кавоваркою щось розмірковує.
— Скільки кави сипати? — питає.
— Про таке краще у жінок питати, — відповідаю, а сам боюся оком на гостю повести.
А та мабуть вже докумекала яким вітром мене з автосервісу винесло. Сидить, наче богові за хвіст вчепилася. Аж сяє вся. Я все, що купив, на стіл висипав. Тискаю простягнуту гостем долоню, але він на мене навіть не дивиться. Зирить на поличчя Мовчуна в чорній рамці, яку мої хлопці з кладовища прихопили.
— Бачу ви не на машині, маєте щось спитати? Чи, може, спочатку по чарочці коньяку заради знайомства.
Не до коньяку мені було, але зацікавити красуню своєю персоною таке бажання опікало груди. Бабій, звісно. То мені — Наталка, то — Таїсія, навіть про Ликову не забуваю.
Дивлюся на подружжя, та й думаю собі: «За які гідності мужичку така жінка, невже має якусь вагомість оця солом’яна стріха на голові, довжезні вуса та штани?» Очі у гостя невиразного кольору, на голові насправді солом’яна стріха по самісінькі брови. Вух не помітно, можливо, їх йому оця красуня відгризла? Але тримається хватом. Ще б не триматися, коли дружиною таку вродливицю прихопив.
А вродливиця та, — Надія, кожного з нас очима обмацує, придивляється яка шия витримає її тілесний надлишок. Хлопці у мене хвацькі. З такими не занудьгуєш, навіть без оковитої побрехеньками мертвого піднімуть. Правда поки що соромляться: бо така красуня перед очима сидить! Я ледь не беркицьнувся з табурета, коли вона в мої очі своїми блискавками вп’ялилася. Так мене хитнуло, що декілька секунд кришталеві чарки з коньяком гамселили одна одну. Ломів має звичку ставити чарки до купи, коли наповняє їх якимось питвом. Сенс в тому, що таким чином чаркування об’єднує гостей. Я потай собі всміхаюся, бо певен — усі ці прикмети розумному на сміх. Один придумає — другий підхопить, а далі, дивишся, це вже традиція.
Вусатий, з щетиною добової давності, почувши про коньяк, відразу заусміхався, заблимав схованими у повіках зіницями. А Надія, витріщивши на мене свої величезні очі, здивовано проголосила:
—У вас в офісі є коньяк!?.
— Ми що, коньяку не заслуговуємо? — озвався з під машини Ломів.
— Звичайно… по чарці, — відсуваючи від столу стілець і сідаючи на нього, категорично мовила жінка.
Лицем чоловіка майнула легка усмішка. Я приніс йому табурета, він зиркнув на нього: чи не забруднений, сів за стіл проти дружини. «Буде стежити, щоб не зиркала на чужих», — майнула думка. Я покликав до «по чарочці» хлопців, але прийшов тільки зварник Ломів. Сюндей з Нихеєм навіть після зміни до пального були байдужі. Випивали тільки по великих святах, та трохи врізали на поминах Мовчуна.
Сталим тамадою у нас завжди, був Ломів. Колись він дорікнув мені, що наливаю коньяк по вінця, а треба на дві третини. Отоді я й поставив його розливачем усіляких напоїв, бо у традиціях не дуже розумівся. Щоб кому не подавав, собі Ломів завжди наливав менше. Хоча б на п’ять міліметрів. Це теж було традицією. Але тільки у нас за столом. Я пам’ятаю свята, де у тамади після третьої чарки горілка лилася через вінця. Він теж утверджував що — така традиція. Піднімаючи чарку, я поцікавився як звуть гостя.
— Сергієм, — похопилася відповісти Надія. — За що пити будемо, може за знайомство?
— Само собою, — вигукнув Ломів. — На грішній землі все починається зі знайомства.
Сергій смоктав коньяк без поспіху, зосереджено закочуючи очі під лоба. Це у нього звичка була така, або, як казала дружина, таким чином Сергій віддавав пошану якісному їству. Ставив ознаку його добротності. За розмовою виявилося, що Сергій довгий час працював водієм у місцевому автопарку, але примусили таки звільнитися, «бо, бачте, чимось не вгодив головному механіку».
— Мабуть підстави були? — поцікавився Ломів.
— Були підстави дивуватися, коли невдовзі машини в автопарку наче збісилися. — Надія засмоктувала коньяк цукеркою. —  Чули, мабуть, скільки аварій за півроку на шляхах вкоїлося. Прийшла нова мітла, повимітала досвідчених водіїв, бо прийшла з таксопарку, звідти й заповнила штати. А автобус це вам не таксі. Тепер цю мітлу вимітати людей до трампарку направили, а до автопарку запрошують мого Сергія, бо з вищою освітою…
—А з мене досить. — озвався Сергій. — Казав я Короткову: не треба поспішати, горопаха чого не зробиш. Не послухав… Він і трампарк дибки поставить. Бо така людина. А у вас, я чув, нещастя. Загинув добрий фахівець, може…
— Пропонуєтесь на місце Мовчуна?
— Гадка дружини, але… не знаю…
— Ми не проти, тільки, бачте, я сам при нагоді під машину лізу. Нам потрібен фахівець широкого профілю.
— Двадцять років за кермом автобусу, та й власній «Ладі» даю лад. Поки що не жалується.
А Надія тим часом розповідає нам про чудасії, які вона бачила на власні очі, і саме в нашому автосервісі.
— Я тут недалечко працюю, в салоні «Сонячне сяйво», бачили мабуть. Додому посуваю поки зовсім не смеркло, бо у сутінках погано бачу. Учора так раптово споночіло, що я розгубилася, і саме проти вашого автосервісу. Бачу світло по вікнах. Зайшла, дивлюся — нікого. Покликала: чи є хто живий — мовчання. Перелякалася, чесно кажу. Думка була: чи не злодія сполохала, мабуть зачаївся десь. Тільки за стільниковий — чую шипіння якесь. Тихе, наче гадюче. Я — деру. На зупинці автобусу спинилася, стою, очей з офісу не звожу. І раптом по усіх вікнах хтось вимикнув світло. Навіть реклама згасла. На вулиці ще темніше стало. Чекаю — чи хто вийде. Майже годину отак стояла чекала, але так ніхто й не вийшов. У вас що, чорний хідник є?
Я не повірив жодному її слову. Красується жіночка, вагу собі набуває! Ото ж кажу.
— Чорного, звичайно, не маємо. Учора ми усім загалом на поминках були. Спочатку на кладовищі, потім у ресторані. Приміщення було зачинене, включене на охорону. Думаю, ви помилилися…
— Чи я зовсім сліпа, — з почуттям легкої образи, вигукнула Надія, і чоловік її докірливо помітив.
— Дружина в мене спостережлива, кмітлива. А втім мені до всього байдуже. Казав же я тобі, Надіє, не повірять… Краще ходімо, а то ще запідозрять чого…
— Що за люди, в натурі. Їм добре робиш, а вони…
Отут вже я не тільки руками але й ногами заметляв.
— Що ви, що ви, шановні друзі. Щиро дякую за повідомлення. Може чаю, кави, або ще по чарочці коньяку.
— Певна річ, по ковточку чого б не випити. За чаркою легше налагодити стосунки з колективом. Саме я не проти, зарахуємо вас, пане Сергію, до штату з наступної доби. — А Мовчун? Може саме він отут  минулої ночі щось вишукував?
— Думаєш, інсценує нас… кого ховали — не бачили, а за гроші можна все зробити. Не біда, повернеться — зайвим не буде. — пожартував Ломів.
—Я ж кажу, хтось таки був у вас минулої ночі, — вставила своє слово Надія.
Усі ми вже трохи зашарілися від коньяку, але жіночка наче й не пила.
—Я б до вас після роботи заходила, щоб разом з чоловіком додому йти. А то лячно, знаєте…
—Я б таку красуню за двері дома одну не відпустив, — комплектував Ломів. — Колись мати казали: затям, синку, на все життя, віддана дружина — це нонсенс, Кожна жінка за п’ять років після одруження мріє про такі-сякі пригоди. Звичайно, щоб співак який, або відомий актор. На худий випадок — відомий спортсмен, або космонавт. Поки батько живий був, мати клялась що була завжди віддана йому, а як помер — під градусом похвалялася як з відомим співаком прямо за кулісами, а футболіста до себе приводила, коли батько у відряджені був, а я у школі. Отака вона жіноча відданість…
Після другої чарки Сергій наминав ковбасу, аж за вухами тріщало. Надія зиркала до нього з не зовсім хтивою усмішкою. У мене склалося враження, що вона зовсім не любить його.
— Не звертайте на нього уваги, — казала, помітивши мій вивчаюче-здивований погляд. — Мій чоловік фуршетолог, поїсти любить, особливо на дурничку.
— Ото й добре, що любить — озвався Ломів. — Це краще ніж плямкати масними губами на поетичному вечері у Палаці культури. Я знав таких поетів, і співаків, до речі… слабість матері до акторів так і не порозумів. Та й сама вона не дуже була задоволена своїм досвідом. Хіба що хвальбою поміж  жінок!..
Слухаючи базікання Ломова, Надія потаємно всміхалася, і я зробив висновок, що під стріхою сіна на голові її чоловік ховає досить таки крислаті роги. Можливо невеличкі, але крислаті, бо на довге кохання така жінка не здатна. Покуштувала і досить. Що прийшла вона не заради того щоб улаштувати чоловіка на роботу, а хтось таки їй у нас приглянувся. Хто саме мене мало цікавило. Мені вона теж була потрібна хіба що на одну-дві ночі, бо якою б не була моя Таїсія, довіри на її відданість у мене не було.

  Кажуть, зміна вражень робить людину мудрішою. Не думаю що се так. Спілкування з Лі Бо та його оточенням не зігрівало мого серця в останні роки. Здавалося, що все було сном: масаж вродливиці Цзі, настирливе домагання Ван Луня, натовп по вулицях, зацікавлені позирки китаянок, попередження Лі Бо, щоб не йшов на інтимні контакти з вуличними повіями. По-перше, незнання мови, по-друге — у Лі Бо не вистачало часу, щоб бігати, знайомити мене з вартими уваги пам’ятниками архітектури та мистецтва. Не дуже, правда, й охочій я був до такої біготні. Не знаючи мови, осягнути культуру народу майже неможливо. Було в мене бажання вивчати китайську говірку, але за горілкою по рестораціях більше спілкувалися російською. Сестричка Лі Бо розумілася зі мною, навіть Ван Лунь знав декілька слів. А я розумівся у мові друзів як у джеркотінні пташок. Не мав я прихильності до вивчання іноземних мов. Англійську в школі вчив, але зокрема «гу-у-ба», від Цзі, після масажу, нічого схожого на англійську від неї не чув.
Спитаєте, що мене підбило на спогади, достовірно не скажу. Розмова з Сергієм та Надією за пляшкою коньяку незабаром перейшла на політику, як це завжди буває. Сергій надто ґречно, на мій позір, почав говорити про Путіна, я довго терпів, але після третьої, зірвався таки на досить шокований монолог. Відмахнувся я навіть від Ломова, коли він штовхав мене ліктем  у бік.  Ну, не люблю я, коли президент головною своєю метою проголошує «Мочіння людей по нужниках». У нього що, не вистачає часу запросити їх на бесіду, розставити крапки над і. Ото й зірвався я на відчайдушний монолог.
— Ви мені, будь ласка, локшину на вуха не вішайте, пане Сергію. Незмовкним голосінням президента про моє щасливе майбутнє я вже вельми пересичений. Наївся його страв по саму потилицю. Ще трохи і все волосся з дурної голови збіжить. Ваші звивисті шляхи до влади мені відомі. За взірець тримаю свого батька, який випхнув мене зі свого життя, заради молодого тіла студентки гуманітарного інституту. Йому за сорок, дівчині двадцяти не було. Але ж яка посада! А потім батько писав наклепи на свого брата Семена. Мовби Семен не зовсім по отчому на рідну доньку зирить. І Клава, донька Семена, туди ж, бо батько її людиною слова був. Нічого тинятися попідтинню з хлопцями в чотирнадцять років. А мій батько племінниці гроші дає, усілякі дріб’язки купує. Бо стегнами крутить, наче доросла. Я совістив батька за догану на брата, але він мене не чув  Нічого він не чув, бо на той час вже з комуністичного секретаря переродився у завзятого злодія. Нашпигував свій мозок ілюзіями про всевладність своїх мільйонів. Про те — звідки, та як нахапав, не думав. Злодії взагалі певні, що крадіжки — така ж робота, як видобуток вугілля в копальнях.
Ви, мабуть, посміхаєтесь, вам смішно!  Ви шануєте своїх батьків, вони скерували своє життя на пошук загального благоденства. А мій полотнів лицем, почувши що син брата працює у пільговому департаменті. Ось таке зробили з людьми дев’яності роки.  Сумління ми пустили по усіх вітрах. Не знаю вже, куди його занесе, скоріше — в космічне не осягнення. Кращій взірець щасливого майбутнього у сучасних людей — мито! Багато мита. А набути його можна тільки з поневолення людей, котрі поки що бідкуються в купі зі своїм сумлінням. Але їх надовго не вистачить. Пощастить їм з грішми, і від сумління залишиться один пшик…
З дружнього нашого загалу підтримала мене поцілунком в щоку тільки Надія, дружина Сергія. Але він не звернув на це уваги. Навіть не зиркнув косо. Тоді я запідозрив що вона йому не дружина, що в смерках орієнтується не гірше за мене., що мета знайомства має якісь інші цілі. Але ж не будувати здогади, коли в твоєму мозку гамселять спиртові пари.
Оскільки грошей на таксі у візитерів не вистачало, я подзвонив в таксопарк, оплатив дорогу, попросивши Надію обов’язково подзвонити, коли приїдуть. Зізнаюся робив я це з потайним умислом, записати номер стільникового телефону Надії, щоб при нагоді їй подзвонити.  

Таїсія вже не зве мене до свого музею. Не хочу, говорить, псувати тобі настрій взірцями моєї славетної родини. Але є в мене підозра що приймає вона там якогось свого чергового коханця, бо тхне від неї не так, як завжди, хоча жаги до моїх чоловічих причандалів не втратила. Бо дуже вона ласа до всього солодкого. Я вже мовчу, бо й сам не промах: раз на тиждень по неділям прибігаю в невеличке затишне лігвище Надії. Ні-ні, не дружини Сергія з автопарку, Надії з відділу запису актив громадянського стану. Прибігаю до неї,  щоб удоволити її фізичну потребу, а свою душевну. Тобто — учинити помсту Таїсії, зрадою відповісти на її зраду. Хоча, можливо, саме вона таким чином мститься мені за Надію, яку ледь не сама уклала до мене в ліжко. З Надією у нас це почалося задовго до того як ми зійшлися з Таїсією. Але Таїсія мовчить, трясця її матері, завжди лагідна, ласкава, дбайлива: рідна мати і тільки. Піди порозумій оцю жінку. Інша б давно такого шереху навела, що соромно сусідові в очі глянути. А Таїсія хвостом переді мною крутить, коштовними парфумами з розуму зводить, спить, обіймаючи руками й ногами, наче я для неї рятівний пас у відкритому океані.

І все б нічого, якби ще в моєму приватному автосервісі гаразди були. А там останнім часом все сторчма ногами пішло. Мої хлопці наче здуріли. Тільки й розмов про Мовчуна. Хтось бачив його біля офісу, хтось на базарі, Ломів той зовсім здурів, дозволив жінкам поставити його поличчя за фіранками, де Мовчун ставив свою приватну машину. А до того поличчя почали стікатися збожеволівши водії, і не тільки жінки, але й зовні пристойні мужики. Спочатку приходили з горілкою, пом’янути свого святого, а далі вже падали навколішки і билися лобами в долівку. І Ломів туди ж. Дійшло до того, що мені запропонували продати офіс, бо саме моїй Таїсії надійшов з неба благовіст, що Мовчун був сином Божим від якоїсь там інопланетянки, Ломів виразився конкретніше — від жінки НЛО, ледь не від марсіанки Аеліти.
Відтепер я вже не знав що мені робити. Чи це гра така, чи на землю з космосу зійшло цілковите божевілля. Навіть мої Сюндей з Нихеєм більше часу проводили перед поличчям Мовчуна, ніж працювали. Павло Солдатів, , якого я знову таки влаштував на роботу, зовсім не працював, він продавав квитки візитерам до Мовчуна. За які гроші мене не цікавило, але, не працюючи, мої хлопці мали прибуток більший ніж раніше. Коли Таїсія почала наполягати щоб я продав віруючим офіс, я капітулював — зробив їй подарунок, але заявив рішуче, що жити далі з божевільною жінкою не можу.
— Облюбовуй, дівонько, або я, або Мовчун!
Звичайно вона вибрала Мовчуна, усвідомивши мене, що незабаром я приповзу до неї навкарачки і вона прийме мене, бо я для неї земний бог, а Мовчун — небесний.
—А якщо Мовчун зійде на землю, тоді як? — поцікавився я. — Невже ти не розумієш, дівонько, що ти, і всі твої жінки стали жертвами великої облуди.
Таїсія дивиться на мене наче вперше бачить. Мабуть дивується, як можна не вірити в очевидне. Мовчун впливав своєю енергетикою не тільки на живих людей, але й на машини. Він примушував машини вірно прислуговувати своїм господаркам. Після Мовчуна у жодного водія не виникало проблем з працівниками державної автоінспекції. Навіть сьогодні, коли Господь призвав його до своїх апартаментів, поличчя Мовчуна набуло його божественної сили.
Як кажуть: хоч стій, хоч падай. Я добре розумів, хтось робить на цьому великі гроші. Але хто? Якщо не брешуть люди, що зустрічали Мовчуна на вулицях міста, бодай він сказився, можливо саме він очолює оцей карколомний бізнес. На превеликий жаль я не примусив фахівців-криміналістів зробити аналіз отої речовини, яку знайшли у зім’ятій в перепічку машині Мовчуна. Мою голову все частіше відвідувала думка розкопати могилу, та зазирнути оком в труну, познайомитися з залишками освяченого місцевими жінками чаклуна. З такою пропозицією я звернувся до генерала Тараса Сергійовича. Якщо він навіть був коли коханцем Таїсії Семенівни, дурнем виставлятися переді мною не буде. Подзвонив я йому десь о дев’ятій вечора в суботу, відкопавши номер телефону у папірцях забутих Таїсією. Він відразу впізнав мене.
— Це ви, Андрію? Є гадка що саме вас цікавить, дружина збожеволіла, бізнес тріщить по швах… ви зараз де будете?
— Дома, звичайно, біля розбитого корита сиджу.
— То я вже їду…
Десь через півгодини він вже сував мені в руку пляшку горілки.
— Неси до столу, це краще, ніж ридма-ридати за чашкою чаю.
— Не треба було тратитися, Тарасе Сергійовичу, цього добра у мене поки що вистачає.
— Ото ж воно й так: поки що! Безкоштовно віддати шахраям свій бізнес з приватною нерухомістю, се, знаєте… про таке я ще не чув.
— Нерухомість, бізнес — все це пусте. Мені б втямити що у нас з людьми робиться. Ото ж Таїсія Семенівна… розумна жінка, начитана, освічена і раптом в тенетах ворожбитів…
—В тенетах шахраїв, пане Андрію, називайте речі своїми іменами. Не думайте, що вона насправді вірить в святість вашого Мовчуна. Або вона нового мужика собі пригляділа, або від нудоти все. Аби розрада яка була. Я цю дамочку добре знаю. Батьки просили щоб дав дівчині ладу, але яке там. З Таїсією розмовляти, що лобом в дверний отвір битися. Вона чує тільки своє Я. Але ж жіночка, скажу тобі!  Батько в неї при роки паралізований дома лежав, сама доглядала. Педагог за фахом, пішла працювати прибиральницею в гуртожиток, щоб бути поряд з домом. А як батька поховала, отоді вже занурилася у вільне життя-буття. З ресторанів не вилазила, а звідти, кого прихопить, з тим і спить. Пощастило що дурної хвороби не прихопила. Поки не пригрілася біля Бориса Борисовича. Та ненадовго, бачте.  Жінці коханець потрібний, а не годівник. Грошей для доньки батьки залишили чимало. Що з нею далі буде, не скажу, не знаю.
—Але ж казала, що батько живий, має в Москві велику посаду?..
—Це вона про неньчиного брата, мабуть. Є в неї такий заступник. Офіцер федеральної служби безпеки. Брехати не буду, але здається мені, що він не братом неньчиним був, а коханцем, і що Таїсія саме його донька…
Я вже по третій чарці наповнив, бо дві — не вгамували хуртовину в душі. А оте «вільне життя-буття» дружини підняло такий буревій ревнощів, що  виникало бажання бігти до її родинного музею, і зґвалтувати її на очах чергового коханця. А що такий існує, сумніву в мене не було.
Третій тост Тарас Сергійович оголосив за невгамовних жінок.
— Таке життя, пане Андрію: не ми його придумали, не нам міняти. Головне не занепадай у пияцтво. Знайди собі жіночку на втіху, і чекай коли повернеться, твоя невгамовна гультяйка. А повернеться обов’язково. Як тільки запідозрить що тобі погано, прибіжить і буде облизувати, як облизувала свого паралітика-батька.
Ми випили пляшку, потім другу. Десь вже за північ, Тарас Сергійович подзвонив щоб за ним прислали машину.
— Якщо буде бажання улаштуватися на яку посаду, дзвони, —  казав він, обіймаючи мене на прощання. — А що до Таїсії, не звертай уваги. Живи так, як живе вона. На сьогодні, чесно тобі кажу, мужика в неї немає. Не сьогодні-завтра прибіжить за психологічним розвантажуванням. До тебе прибіжить, бо з першим ліпшим дурнем в постелю не ляже.
Я стояв на кухні біля вікна, стежачи за машиною генерала, поки вона не зникла на розі вулиць. Було почуття, що генерал в пляшці приніс не горілку, а гіркий напій одиноцтва, який заповнив все моє єство. Я читав вірші Блока, читав вірш-агітку Асєєва про п’янство, але поети мені не допомогли. Нарешті я повернувся до столу, дістав з холодильника пляшку з коньяком, наповнив чарку, але випити не встиг. Дзвоник у двері примусив мене поставити пляшку на місто, а коньяк із чарки вилити в раковину. Мабуть Тарас Сергійович подзвонив таки Таїсії Семенівні, повідомивши що я занепав у не завбачений відчай. Я не помилився. Таїсія прибігла, щоб викласти все, що про мене думає:
— Тобі, Андрію, не треба займатися бізнесом, очолювати будь-який, навіть невеличкий гурт людей. Твої робітники в автосервісі одержували платню значно більшу аніж ти, бо ти не ватажок, ти зовсім забувся в якому суспільстві живеш. Ти думаєш що можна збудувати комунізм в одному невеличкому автосервісі. Подивись до якого безладдя дійшло твоє потурання прописних істин керівництва виробництвом. Твої підлеглі, завдяки тобі, знайшли можливість отримувати кошти не працюючи. На твоїх очах вони сформували нову секту, а тебе ген витурили, бо ти надто впертий, щоб оголосити себе богом…
Я слухав Таїсію Семенівну (знову, бачте, Семенівну) покірно понуривши голову, а вона вимовляла мені, як нерозумному маляті, добре ще що запотиличника не дала.
— Жити з тобою, Андрію, нудота одна. Ти мені нагадуєш покірливого жеребця. В ліжку ще так собі, а щоб битися за місце під сонцем! Немає в тебе звичайної чоловічої погорди.
Якби я був звихнутий на хворобі нагромаджуватися грішми або митом, Таїсія Семенівна не потурала б мене так. Але у мене не біло бажання бути іншим. Навіть ціною втрати дружини. Так я їй і сказав Таїсії.
—Літай, птахо, поки маєш крила. Кувікай, шукай собі норовливого жеребця. Мене не перелицюєш. Якщо є за мною які борги — кажи, все поверну, навіть свою приватну квартиру…
Але Таїсія повелася зовсім незбагненно. Почала реготати, укладати мене в ліжко, хапати губами за вуха.
—Дурненький ти мій, соловейко. За те й кохаю, що не перелицюєш. Але ж я теж така. В сучасному загалі інакше жити неможливо. Мито рухоме й нерухоме. Приватна власність, а духовність — пекельне одиноцтво. Тобі подобається Надія, нехай народить собі дитину. Від тебе — собі, бо уявити тебе з дитиною на руках я не можу. Дотепніше — в наручнях. А якщо дуже припече — дзвони, я прийду. Тільки щоб без образи. Щоб по-людські все…
Коли я прокинувся Таїсії вже не було.

8
А десь через тиждень ще одна несподіванка. 
— Яка лиха година тебе сюди занесла, пані Ликова?
—В Інтернеті тебе відкопала, пане Андрію, довго поралася, майже два роки ні слуху ні духу. Думала вже що загинув десь, а тижнів отак з два — читаю: подарував ворожбитам свій офіс. Оце вже, думаю, розбагатів хлопчина. А в мене — ні роботи ні крихти хліба в роті. Чого б думаю не поїхати, може причастить чимось смачненьким. Я ж останні роки в Амурську мешкала. Занесло мене туди злим вітром. Надія була на більш-менш безбідне життя, але викладачі літератури зараз не в пошані. Я, бачте, Горького шаную, а пролетарському письменнику в сучасному безладді місця не знайшлося. 
Жінці хоча вже за сорок, але зашарілася, наче дівчина. Я теж розгубився: дуже несподівано залетіла пташка. Питаю — як знайшла, сміється:
— Язик до Києва доведе, ти ото… де твоя дружина?
— Біс її знає, де. Ти, мабуть, зголодніла. Може посидимо біля пляшки, розповіси про своє сумне буття?
— Можна й біля пляшки, що є — все уминатиму. Ледь на квитка нашкребла, та на чай у поїзді.
Ну як не накормити свою першу коханку: яскравіший взірець свого не дуже веселого парубоцтва. Виставив на стіл пляшку білого напівсолодкого, сиру, ковбаси, борщ був зранку зварений: насипав миску борщу, хліба нарізав. Все, що було, на стіл з холодильника на стіл виклав.
Ликова схопила скибку хліба, обклала кільцями ковбаси і почала завзято жувати. Мені якось не по собі зробилося. Невже оце та сама вчителька, яка пригощала мене, підлітка, смачними домашніми делікатесами, а сама дивилася як я їм, лагідно усміхаючись? А тепер, наче безпритульна дівчинка зі смітника, набиває рота, ледь не давиться.
Я поставив було чарки для вина, але вона так зиркнула, що я тут же поліз за гранчастими склянками. Наповнив вином під самі вінця.
— За що пити будемо? — питаю.
— За що б ти хотів?
— За шкільні роки, згода?
— Невже ще пам’ятаєш?
—А ти забула?
Хотів спитати: скільки ти таких, як я, горобчиків у світ випустила, але засоромився. Не хотів образити, а то ще подумає що пожадливий, весь смак їжі перебив. Не натякнув навіть про першого її коханця Коровина, здається Грицька, сина сусіда нашого дядька Семена. Він сам казав що першопрохідцем у неї був. А інакше й бути не могло, бо на два роки старшим за мене був. Я до тринадцяти років показував себе зовсім ще малим щеням. А потім за рік вимахав на голову вище за нього. Така, кажуть, родова. І кучері в мене були золотаві, і з лиця — чим не парубок. Ото й впав я в око красуні вчительці. Їй тоді двадцять два роки було: пишноволоса, гострозора, з прямо таки пекельною усмішкою. Мене дивувало, що Коровин якось надто спокійно уступив мені свою красуню. А може брехали і сам Коровин і співучні, особливо дівчата, коли пішла чутка що вчителька, Любов Павлівна, підозріло    доброзичлива до мене. Але з того часу промайнуло майже двадцять років. Ликовій вже трохи за сорок, а показує вона себе на всі п’ятдесят. Під очима стежки проорані коханцями, якась з них моя. На шиї, — коли схиляє або повертає голову. А раніше яка була! У мене від жалю очі сльозовою набрякли. Але не подумайте чого: я дивився на Ликову як на рідну матір. Це поза очі, в уяві вона була моєю кращою коханкою. А зараз…     
Узяли ми на груди по чарці, потім по другій. Вона наїлася аж крехтить. І все зиркає на мене, вивчає чи не обридає мені своєю присутністю.
—У мене в місті знайомих немає, грошей на готель — теж…
—Я, — кажу, — тобі своє ліжко уступлю, не хвилюйся…
— Дружина не вижене?
—У дружини є своя оселя, тутечки недалечко.
— Дивно якось ви живете.
— Щоб не набридати одне-одному. Зараз таке життя…
— Се так, — зітхає тяжко. — Розібратися в сучасному моменті не кожен може. Б’ємося як викинута на кригу риба. Політики язики в борошно перетирають, а діло тирсою йде. А народ спить. І ніхто нас вже не розбурхає. Дивимося у світ очима телебачення, слухаємо вухами храмів. Що нам набрешуть на тому й стоїмо. На самоосвіту не вистачає часу, а книжки… дуже забруднений сьогодні океан чтива! Книжок багато — читати нічого… Отож і причимчикувала я до тебе, Андрію, не спитавши дозволу. Бо єдиний ти у мене був.
Подумки я усміхнувся, але тільки подумки. Не тільки словом, мімікою лиця можна нанести жінці образу. Нехай я буду єдиним. Гроші у мене поки що є, нагороджу її ощадною книжкою з добрим рахунком. Щоб не бідкувалася в своєму Амурську. Все ж таки вона подарувала мені набагато більше, аніж я можу їй дати. Гроші це так — попіл. А я п'ятнадцять років насолоджувався уявою нашого кохання. В години душевного смутку вона з’являлася на мої очі веселкою в промитому дощем небі…
— Ти чого замовк, про що думаєш?
— Намагаюся гулькнути в далеке минуле.
— Кажи, я подарую тобі його…
— Так, як було, вже не буде. Лякає можливість розчарування. Та вчителька, Любов Павлівна, подарувала мені свято…
— Розумію, я вже не така красуня, як була, але…
— Що але?
—Я буду силкуватися.
— Лячно втрачати те, чого більше не знайдеш.
—У тебе були жінки?
— Тільки в останні п’ять років. П'ятнадцять були заповнені тобою…
— Чому не приїжджав?
—Я ж кажу, лячно втрачати те, чого не знайдеш…
— Смішний ти.
—Я знаю.
Ликову похитувало. І не тільки від вина. Звісно, втомилася в дорозі, нервова трусанина. Я дістав чисту постільну білизну, познімав з ліжка зім'яту своїми не спокійними снами. Подзвонив Таїсії.
—У нас гостя з далекого минулого?
—З твого ти і приймай…
Надії не додзвонився, мабуть вже відпочивала. Так що щасливе минуле наступало мені на п’яти.
Я спав на шикарному розкладному фотелі. Навіть не спав, а гарцював на ньому, бо замість білизни підіслав під себе розмальовану веселками уяву. Прокинувся від перших сонячних промінців. Любов Павлівна ще спала. Я вмився, поголився, побазікав з Надією, яка знайшла в своєму стільниковому неприйнятий дзвоник.
— Учора такий день був, прибігла з роботи, лягла і наче у вир провалилася.
—А я вужаком всю ніч на фотелі вертівся. У мене гостя з Амурська, вчителька літератури. Хотів  прийти до тебе.
— Чому не до дружини?
— Надю!?.
— Що Надю?
— Тоскно мені, розумієш?
— Тобі зі мною веселіше не буде, хіба не так?
На це питання, отак відразу, я відповісти не міг.
—Я подзвоню тобі з роботи, вчителька твоя ще спить?
— Спить, Надю.
— Частуй гостю сніданком. Після роботи приїду, цікаво буде познайомитися.

Ликова з’явилася на кухні вже одягненою.
—З дружиною розмовляв?
—З коханкою, обіцяла прийти увечері, познайомитися.
У Любові Павлівни ледь очі на лоба не вилізли.
—У тебе є коханка, і як на це дивиться дружина?
— Здається мені, що дружині байдуже. У неї своє життя, у мене своє.
Вона сіла на стілець, пильно, знизу вверх, дивлячись мені в очі.
— Як так можна. Ти чиста, щиросерда людина. Я завжди вірила що у тебе в житті будуть суцільні гаразди… Ти був талановитішим у моєму класі. Розумнішим. Нічого для себе, все — друзякам. Хоча вони й не заслуговували від тебе такої пошани…
Ликову знову понесло. Що-що, а промовистості їй було не займати. Їй би в державну Раду, або в Президенти. Базікало Путін їй в підошви не годиться. Але вона зациклилася чомусь саме на мені. Хоча добре знала, що мати на мені ще в дитинстві поставила хрест. «Злидень росте. Все, що не просять — віддає. Останню крихтину. У кого він такий?..» Саме при вчительці мати докоряла мені такими ж словами. Можливо, я був чистим, можливо щиросердим. Але ж віддавався жінкам за гроші. Але ж не поставив, як треба, роботу в автосервісі. Добрих людей, справжніх фахівців перетворив у невігласів. Дуру нарізають замість роботи. За великі гроші, кажуть. І Таїсія Семенівна туди ж… Поличчю Мовчуна молиться! Поличчю Микити Мовчуна, від позирку котрого роздягалися колеса. Щось мені в ситуації з автосервісом не подобалося. Викликало не тільки подив, але й сміх. Сюндей та Нихей, якого біса японців занесло у цей відверто зухвалий вирій? Невже змова? Змова поза моїми плечима? Мені багато грошей не треба, зі мною каші не звариш, а у Мовчуна ідея! Смішна, на перший погляд безглузда, але людям аби було кому молитися. Ото й розробити план створення секти. І Мовчун приніс себе в жертву. Нібито, звичайно. Десь він тут крутиться, насміхається з мене. І Таїсія про це знає. Але мовчить, бо не любить в житті застою. Бо була свідком кінця епохи Брежнєвського застою. Новий він, нове життя, нові технології! Живіть собі в насолоду…
Я дав Любові Павлівні грошів, порадив одітися, причепуритися, щоб мені не соромно було перед Надією за свою першу коханку. Дав ключі від квартири, на випадок, якщо мені доведеться десь затриматися. Вона навіть зблідла, побачивши такі гроші. Я віддав їй ледь не всю свою готівку. За старою звичкою, звичайно. Як не сяйнути веселкою на темному небосхилі життя любимої вчительки! Вона повчала мене не тільки літератури, але й Кама Сутри. У самих зразкових її можливостях. Я не насолоджувався від погорди собою. Зовсім — ні! Мені було і тоскно, і прикро, і біль опалював, бо Ликова насправді була талановитою вчителькою. Вона знала майже усіх видатних письменників світу. А з яким натхненням читала вірші! Я навчився читати її наголосом, можливо саме цим і спокусив її. Все можливо, але ж як бездарно сучасна держава розбазарюється своїми талантами! Ніщо так не виховує у підлітка шляхетність почуттів і добрих учинків як література, особливо її найліпший взірець — поезія. Сьогодні усіма поверхами влади посіли спортсмени, істоти націлені на перемогу у фізичних справах. Їхня духовність — казка про єврейського безрідника Христа, котрий став для людей втіленням божої любові.

9
Йшов вуличками містечка світ-за-очі, подумки проживаючи минуле. І раптом:
— Боже, невже це ти, Машо!
—А-то.
Оце її чудернацьке «а-то!» розплавляє кригу на серці.
— Кудою запропастилася було?
— Японією хверцювала, поки не занедужала трохи. Зараз саме з лікарні посуваю, кажуть здоровенька вже, то ж, може, підемо?
— Ти знову за своє, Машо?
— Так їстоньки ж хочеться.
Сміється, грає очима, стегнами, наче рекламна лялька на сцені Палацу залізничників.
— Проблеми з грішми?
—А-то!
Нишпорю по кишенях, вигрібаю готівку, всовую за виріз сукні.
— На тиждень вистачить… Тільки, Машо, на стару квартиру не ходи, там моя вчителька оселилася.
—А сам де?
— Поки що в готелі живу, в найдешевшому…
Вона підхопила мене під лікоть.
— Тож ходімо до мене. Чіплятися не буду, одна на дві кімнати та ще з кухнею.
—І нікого з родини?
—А-то!
Йшов за жіночкою й посміхався над собою: «Чого доброго одружуся на фаховій повії. Зовсім ти, Андрію, занапастився!» Але готель обрид. Всю ніч дзвоники від зеленооких повій з пропозицією погратися. Навіть у двері грюкають. Молоді дівчатка, зайдуть, покуняють у розбовтаному фотелі, виставляючи напоказ свої жіночі принадності. Не їв, не пив, а розраховуватися треба… стриптиз як-ніяк.
Надія запрошує на весілля. Знайшла собі співака одної з ресторацій. Талановитий, але статурою черевань. Як вона з таким кохатися буде?
— Над собою смієшся? — питає Маша. — Відомий бізнесмен під ручку з повією, яка ледь не з усім містом переспала. Не соромно?
— Не соромно, Машо. Пам’ятаєш співака Гриня з ресторану «Нірвана»?
—А-то! Кадоба з пивом, шкандибає по сцені наче гусак поміж гусок.
— Завтра у нього весілля. Дружиною взяв мою коханку Надію. Ти її пам’ятаєш, мабуть…
— А-то… такого клієнта не запам’ятати: мене роздягає, а дивиться на поличчя Надії, яке йому, до одруження — борони боже… А де це він зараз, її залицяльник, Микита Скрипник? Вона, мабуть, всі жданики переїла, а коли  Микита від’їхав, під тебе лягла. І не дівчиною, мабуть, вже.
—У двадцять чотири роки незайманої жінки сьогодні днем з вогнем не знайдеш.
—А-то… З Микитою вона в жмурки грала, мала надію на шлюб… Надія мала надію, смішно, правда? А тебе відразу розкусила, з тобою каші не звариш.
— Чому ти так… не звариш?
—А-то, чи я не бачу як ти очима жінок роздягаєш. Гульвіса, звісно.
Можливо так воно й було, жінок я очима їв, навіть не вродливиць. Але не з бажання затягти в ліжко. У кожній жінці є щось таке, чого відразу не осягнеш. Воно водночас вабить і насторожує. Одноманітність життя, розумієш! Оті жінки, що купували мене на годину-дві, мали чоловіків і, навіть, діточок. Але як не покуштувати півня, коли від його поцілунків дві доби сусідка облизується. Але не гульвісою я був, життя примусило… А ти, Машо, наговориш… гульвіса!?.
—А-то, хіба не правду кажу. У ліжку ти снайпер.
—З тобою силкувався, на дурничку ж…
— Ладно тобі… на дурничку! Ти до мене поставився наче до незайманої дівчинки. Зробив подарунок на все життя.
— Ти хочеш сказати…
— Сказати мало, краще показати. Для клієнта повія — іграшка. Грає, як забажає. А твоя доля підтримувати мою гру. Мовчки. Інакше додому не доповзеш…
Заночував у Маші на дивані, але не до ласощів обом було.
—Мені заборонено поки-що, підпис поставила.

Десь вже за північ подзвонив Тарас Сергійович:
— Цікаві новини для тебе є, завтра зайди, десь о сьомій ранку.
Хоч-не-хоч, а йти треба. По дрібничкам генерали не кличуть. Мушу зізнатися, не виспався я в ту ніч. Диван у Маші, на якому спав, не інакше як на шкідливих стовпах земної енергетики стояв. Ледве піднявся. Маша в своїй кімнаті телевізор вимикнути забула, політики талалай підняли такий, наче собаки, коли господарки їх на мотузках під моїми вікнами вигулюють.
Генерал зустрів мене, знечів’я позіхаючи: мабуть таки випив звечора лишку, бо лице мав не зовсім генеральське.
— Ковточок би зараз, — промовив, обшарюючи очима мої кишені.
— Які проблеми, Сергійович… я зараз…
— Та ти що… заходь вже, це я так, за звичкою. Я чого тобі дзвонив… живий твій Мовчун. Гроші він свої з одного рахунку на другий переклав, вітром розвіяв невеличку частину. Як же ти не вгледів у ньому взірцевого крутія. Таку аферу провернув, впровадив свій задум в життя. Став богом, а закатовані боги мають звичку апелювати до живих.
Посиділи, побазікали про свої та чужі справи. Промили кісточки президенту Путіну…
Вдаючись до неабиякої перестороги, я таки рушив далеко за північ до подарованого ворожбитам автосервісу. Маша ув’язалася за мною. Їй, бачте, серце підказувало, що оця прогулянка мені боком вийде. Ніч була темна. Ні зірок тобі, ні місяця на небі, де-не-де, щоправда, вуличні ліхтарі поміж собою перемовлялися. Завулками дійшли до будинку напроти автосервісу, присіли на лаві поза кущем бузку. Я зиркнув на стільниковий. Було двадцять хвилин на третю. Ніч, а машин вулицею сновигає, як і вдень — чотири вервечки в обидві сторони. Не повірив я генералу, що вночі до автосервісу приїжджає Таїсія Семенівна, утім прийшов таки, з твердим наміром дочекатися ранку. 

Спочатку вийшла Таїсія, а за нею, насовуючи на голову кашкета, — кремезний  чолов’яга в розхристаній сорочці. Спочатку я не звернув на нього уваги, бо на Мовчуна він явно не скидався, але раптом мене наче вогнем обпекло. Так це ж Сергій, чоловік Надії, яка мені так і не подзвонила. А на голову він натягав не кашкета, а перуку, яку при першому знайомстві я сприйняв за виняткову зачіску.
Я мало не підхопився щоб бігти з’ясовувати відношення, але Маша охопила мене за комір сорочки.
— Чи ти здурів, Андрію. Подивись, вони наче чекають на когось. Оцей твій генерал, Мовчун, Таїсія, чи не здається тобі що вони ягоди з одного куща. Треба нам тишком-нишком посувати звідси. Ходімо, друже, додому, там поміркуємо що та як.
Я слухняно почовгав за жінкою, саме почовгав, бо ноги мої раптово обернулися дерев’яними ходулями, і я ледве пересовував ними. Я вперше відчув яка у Маші міцна рука, забажай я вирватися, це б мені мерщій не вдалося. Йшли ми пішки, знайомими вже завулочками, оминаючи заповнені машинами вулиці. Вдома випили по чарці горілки, Маша настирливо заштовхала мене в своє ліжко і, не роздягаючись, лягла поряд.
— Машо, чи ти не з’їси мене?
—А-то, звичайно з’їм. Спочатку тільки в обіймах трохи підсмажу…
Дивна жіночка. Тепла, лагідна, розумна, але ж повія зі стажем. Одружитися за такою, обректи себе на вічні тортури. Тільки й чути буде: а я з твоєю дружиною…
Не встигли ми поснути як задзвонив стільниковий. Знову — генерал.
— Ну що там, бачив Семенівну?
— Не ризикнув піти, — відповів трохи зніяковіло, бо ж збрехав таки. — Яке мені діло до Мовчуна. Помер, так помер, а якщо живий, та ще й кохається з моєю дружиною — прапор їм у руки. Нехай крокують разом до перемоги бандитизму. Я не проти.
Я був вельми роздратований дзвоником, бо генерал надто підупав у моїх очах. Я міркував над припущенням Маші, що генерал з Таїсією та Мовчуном — ягоди з одного куща. Я добре розумію, що не треба мені бути таким довірливим, але кому вірити? Маші, чи генералу? Таїсії, чи собі? В голові не вкладалося що Таїсія — коханка отої машкари — Сергія. Але щось таки вони робили там майже дві години? Треба було негайно додзвонитися Надії, дружині Сергія. Дружині, або, біс його знає хто вона йому. Мене обтяжувала постійна присутність Маші, але ж я мешкав у неї на пташиних правах. Минулого ранку, після прогулянки до автосервісі, вона таки зробила зі мною те, що бажала. Не по-справжньому, щоправда, бо ж підпис поставила. І мені її ласощі сподобалися. На свої прогулянки вона більше не виходила, готувала та причащала мене смачними стравами. Від такої дбайливої господарки нелегко буде унести ноги. У мене вже виникала думка пригрітися біля її ретельного багаття. Отак і затягне як чорторий в мулисті ґрунти життєвого дна. Не з моїм характером буде викарабкатися. Чесно признатися, я вже шкодував що так бездумно віддав свій бізнес своїм підлеглим. Це вже тепер я порозумів, що поміж них була змова, і що не самі вони змовилися, а схилив їх на такий вчинок якийсь авантюрист-розумник. Можливо, навіть генерал, або Таїсія. Яких тільки кримінальних пірамід не відбудовував я в своїй розгнузданій уяві. Потім дійшов висновку, що треба зустрітися з Борисом Борисовичем: у нього добрі зв’язки з відомими урядовцями, юристами. Він-то вже кривити душею не буде.
Але перш ніж вийти на Гуцула, я додзвонився до зеленоокої красуні Надії. Вона саме їхала в автобусі, не дуже зраділа моєму дзвонику, але дала згоду зустрітися на площі героїв Революції о дев’ятій годині вечора. Я на всілякий випадок замовив номер в готелі, хоча розкошувати в моєму стані було не зовсім розумно. Гроші ще були, й чималі, але ж я вже шість місяців ніде не працював. Співжиття з Машею теж було не безкоштовним, хоча вона й наполягала, щоб я нінащо не затрачувався.  
Сам бізнес я віддав хлопцям, але приміщення автосервісу було моїм  придбанням. Офіційно я не продавав і не дарував його, бо це був би надто  коштовний подарунок. Десь в пообіддя я додзвонився до Бориса Борисовича, і він начебто зрадів моєму дзвонику. Сказав що негайно під’їде до вказаного мною місця.  І справді, через декілька хвилин я вже сидів у салоні його коштовного авто.
— Багато чого начувся я про тебе, друже. Не втямлю тільки з якої такої планети ти звалився на нашу землю? Що за хробаки підточили твій так вдало поставлений бізнес? Безхарактерність твоя, Андрію, потойбічна. Попри усякого глузду віддав бізнес релігійним шахраям. Але його ще можна повернути…
—А далі зробити банкротом, бо клієнти до дурня не підуть.
— Або навпаки, заїжджатимуть заради знайомства. Я вже радився зі своїми юристами…
— Думаю, не треба цього робити, Борисе Борисовичу. Мені соромно підставляти своїх хлопців. Аби їм нічого не загрожувало, бо сектанти це, знаєте…
— Бізнес на брехні завжди був самим вигідним. Інакше б невігласи не лізли на церковні посади. Але, кажи вже, за яким бісом мене покликав?
— Напрошуюсь під ваше крильце: комірником, вантажником, аби робота була. Бо знудився зовсім.
—А що з квартирою, чув мешкаєш…
Гуцул засоромився назвати Машу повією.
— Дякую, пане Борисе, за чемність. До себе, бачте, не повертаюся, бо соромно виставляти на вулицю свою вчительку. А вона мовчить…
— З’їхала вона, шановний Андрію, давно повернулася в свій Амурськ. Тільки не додзвонилася до тебе. Отож повертайся додому, а що до посади, є в мене для тебе посада. Тільки через тиждень, бо сьогодні відлітаю до Москви. Надіюсь, гроші поки що є?
— Ображаєте, Борисе Борисовичу… 
— Ото й добре. А оце тобі візитка заступника місцевого голови. На усілякий випадок, бо життя сьогодні знаєш яке…
Гуцул чогось недоговорював, але я тоді не звернув на це уваги. Для мене Борис Борисович був людиною недоторканою. Він доставив мене до будинку, в якому я мешкав, ми по-дружньому схвильовано обнялися. Я вже рушив до під’їзду, коли наче хтось штовхнув мене в спину. Озирнувся — Борис Борисович стоїть, тримаючись за дверцята свого авто.
— Ви що, пане Борисе?
Він ретельно захитав головою.
—Нічого-нічого, це я так… йди вже, Андрію, йди…
А я наче скам’янів, стояв, наче бачив його в останній раз. Навіть рушив було, щоб утримати, попередити щоб не летів до отої чортової Москви. Але Гуцул вже сидів за кермом, це секунда і машина рушила, залишивши ледь помітний димок вихлопу.
Сутужними ногами підійнявся я східцями на свій поверх, благо ключі від квартири носив завжди при собі. Відчинив двері, ввійшов. На телефонному стільчаку лежав папірець, ластівка від вчительки Ликової.
«Дякую за щиру гостинність. Вічно твоя Любов Ликова.»
А далі телефони, домашній Амурський і стільниковий. Я негайно подзвонив, але стільниковий Любові Павлівни було відключено, або вона перебувала за зоною зв’язку. Хотів було подзвонити в готель, зняти замовлення, але засоромився. Треба головою думати, а не язиком молоти.
Нашвидку прибрався в квартирі, приготував собі на обід яєчню, з теплим почуттям вдячності пригадуючи смачні страви Маші. Треба було їй подзвонити, але щось утримувало мене, опікало, гнітило душу.  Мабуть сором: жив, споживався біля доброї нещасливою жіночки, а далі що… Упурхнула пташка…
Не життя — безтямне прядиво. Наче пробиваюся крізь натовп не осягнених  розумом істот: до якою істоти штовхнуть до тої і прилипаю. На годину, на добу, на тиждень — на більше не виходить. Бо натовп постійно і безсистемно рухається. Кудою і за яким бісом — ніхто не знає. Бо під ратицями сильніших щохвилини загибають слабкі, або знесилені.
Зариваюся лицем в долоні, кричу пошепки, щоб не почули сусіди:
«Машо, добра моя, славна дівчинко, вибачай нікчемного бурлаку. Люблю тебе і жахаюся, бо подумки бачу тебе в обіймах безлічі мужиків: росіян, українців, японців, китайців, негрів… Не зможу я примиритися з такою уявою, як не зможу примиритися з тим, що ти знову виходиш на вулицю в пошуках чергового клієнта…»
Кричу, але що з того крику? Хіба я сам таким не був. Хіба не поспішав на заклик романтичної дружини якогось півня, щоб за гроші ублажати її своїми ласощами! Їх теж немало було, жінок, жадаючих мого тіла. Але про свої походження я поступово забуваю. Свої гріхи вибачити легше, аніж твої, Машо! Я можу приходити до тебе, з грішми, з подарунками, але клигати під лікоть вуличками міста...

Запізнився я народитися на світ божий. Мені пережити тортури сталінських таборів, пройти фронтами Великої Вітчизняної. Там було легше, там були інші люди. Вони, за малим винятком, посувалися на своїх ногах, а не на колесах. Вони були людьми, а не машинами, що тільки й вміють підраховувати свої прибутки та збитки. До кого не звернись, у кожного проблеми з грішми. Навіть у людей, яки приватизували ледь не всю нерухомість ойкумени. Книжок вони не читають, бо не вистачає часу. Класичну музику не слухають, бо не звучить вона навіть на телебаченні. Про що з такими розмовляти? Як з ними спілкуватися? Навіть Борис Борисович  розповів якось, що вві сні бачив замість сонця сяючий гаманець з доларами. І що у нього в тому сні виросли крила, але до сонця він не долетів. Як легендарний Ікар, чкурнувся з неба на землю. Лежав і лічив доларові промінці в небі.
Ми тоді з ним добре пореготали. Гонитва за грішми до добра не доводить. Чим вище ти в бізнесі, тим жахливіші прірва. Чим більше автомобілістів, тим більше молоді щодня відносять на цвинтарі держави. 

10
Люди подейкували, що знищення літака з пасажирами було сплановано заздалегідь. Задовго до його вильоту. Бо до Москви тим рейсом летів не тільки Борис Борисович: весь комерційний салон заповнили бізнесмени усіляких рангів з Примор’я, Камчатки та Сахаліну. Були там і відомі політики, були невгамовні місцеві журналісти, але відсотків сімдесят — звичайнісінькі перекупники дешевого майна, за часів радянської влади — спекулянти. Повідомлення про катастрофу війнуло по телебаченню та й щезло. Зайве було мені ремствувати біля телевізора, оплакувати загиблих людей. Подзвонити генералові я не зважився. Таїсія Семенівна не відповідала. Чекав що подзвонить Надія Дмитриченко, але мовчала й вона. Але принаймні  обіцяла подзвонити. Ще й додала: «Обов’язково подзвоню, пане Андрію, ми з вами ще потанцюємо!» Яке мало значення оте потанцюємо, я  так і не второпав, але здогадок набудував стільки, що здійснити нам їх з Надією не вистачило б життя. Зізнаюся — бабій!
Бізнес Бориса Борисовича Гуцула — це не мій автосервіс. Це справжня комерційна імперія. До нього йшли не тільки заморські фрукти та алкогольні напої зі всього світу, але й дещо коштовніше. Він мав більш тисячі постачальників, з кожним умів спілкуватися. Даремно Таїсія Семенівна відмовилася від такого шляхетного  комерсанта.

Нарешті я не втерпів, знайшов у гаманці подаровану Гуцулом візитку. «Ілля Гаврилович Завірюха. Заступники голови по комерційним питанням» І далі — ціла низка телефонів. Дзвоню по-першому — «чекайте, або передзвоніть». Другий — мовчить. Вирішив зустрітися очевидячки. До мерії від мого помешкання двадцять хвилин пішки. Озвучувати мету візиту довелося секретарці, бо інакше попасти в кабінет Іллі Гавриловича було неможливо. Мета була паролем, а далі вже секретарка сама рішала — пароль справжній, чи підробка. Мій виявився справжнім.
—Я від Бориса Борисовича, пані Вілена.
— Що вона саме Вілена я прочитав на візитці, яка взірцево підкреслювала її дівочі груди.
Секретарка аж підхопилася зі стільця, навіть рум’яна на лиці посвітлішали.
—Так-так-так, почекайте хвильку. Я зараз…
Процокавши ратицями молодого бісеняти по добре випраному паркету, вона прямо таки прослизнула у зачинені двері.
Намагаючись загасити виникаючу в тілі колотнечу, я зиркнув на візитку, щоб не помилитися при вітанні. Так і є: Завірюха Ілля Гаврилович. Ім’я таке відразу не запам’ятаєш. Це вам не Борис Борисович, або Володимир Володимирович. Не встиг сунути візитку в кишеню, як секретарка відчинила двері, легким похилом голови запрошуючи до кабінету.
— Кого маю честь вітати? — щиро усміхаючись, зробив крок назустріч кремезний чолов’яга, в кабінеті котрого чотирма блискучими стовпами стояло південне сонце.
—Я, Андрій Зневага, прийшов за порадою…
Назвати ім’я, порадника, який загинув у катастрофі, було вище моїх сил. Ілля Гаврилович порозумівся.
—Я чекав на вас, пане Андрію. У Гуцула була підозра, що оця його подорож до Москви буде останньою. Москва не любить, коли завулки держави не падають перед нею навколішки. Та ви вже сідайте, будь ласка. Кавою вас причащати, чи може по чарці?..
— За відчайдуха пана Бориса, можна й по чарці. Шляхетний був чолов’яга. А до вас я, Ілля Гаврилович, поки що з єдиним питанням: катастрофа оця, вона справді кимось заподіяна?
—А саме ти, якої думки?
— Жахливо навіть подумати… стільки людей загинуло…
— Поточні витрати бізнесу, — як казав колись президент. — Не треба було йому летіти… я попереджав…
Ілля Гаврилович дістав зі шкали пляшку коняку, дві порцелянові чарки, подув у кожну, як в дитинстві мати, видуваючи з чарки тарганів і, помітивши мою усмішку, стенув плечима.
— Біс його знає хто по нашім меблям бігає.
Випили ми стоячки, мовчки не чаркуючись. Така традиція, нічого не поробиш, а далі ще двічі по одній випили, бо, на згадку Іллі Гавриловича, Гуцул випивав або три чарки або — жодної. Теж якась традиція, мабуть від батьків, або товаришів по інституту.
— Московський кримінал давно шкірився на бізнес Бориса Борисовича, —  підсуваючи фотелю ближче до себе, сказав Завірюха. — Ти не стій, сідай і прочитай ось цього папірця. Ти просив улаштувати тебе на якусь посаду, Гуцул пропонує три на вибір. Якщо не подобається, решта за мною. Мені теж потрібна надійна людина…
Це був заповіт Гуцула на непередбачений випадок. Мабуть, таки дістали його московські братки, що не гаючись пішов на смерть. Борис Борисович розбивав свій бізнес на шість частин, даруючи кожну надійній на його думку персоні. У переліку персон я займав перше місце: на мене навантажувалося головне підприємство, складські приміщення з усіма вантажними машинами та постачальниками. У мене дрижаки по тілу пробігли, коли я прочитав перші рядки заповіту. Це була відверта підстава на смерть, бо, безперечно, саме на цей бізнес зазіхали московські нувориші. Я зиркнув на Іллю Гавриловича, але він копирсався в своїх папірцях, не звертаючи на мене уваги. Я побіг очима далі по списку. Таїсії Семенівні, Гуцул заповідав відоміший у місті палац, який побіжно був клубом і рестораном. У приватну власність Іллі Гавриловича переходили морські судна, разом з приватними місцями причалювання. Я навіть не підозрював яким митом володів Борис Борисович, і що для нього коштувала подарована мені однокім-натна квартира.
Від спадщини коштовністю в мільйони доларів я рішуче відмовився. Навіть озлився на Гуцула. Теж мені добродійник знайшовся! Нахапав мита до самогубства і мене туди ж! Я повернув папірець Завірюсі.
— Вантажником на склади я б ще пішов, а брати на себе тягарі бізнесу! Не моє це діло, Ілля Гаврилович. Заберіть бізнес собі, або віддайте московітам. Я пошукаю роботу десь на стороні.
Я вже встав щоб рушити до виходу, але Завірюха утримав мене.
— Гуцул передбачав твою реакцію, і заздалегідь написав тобі листа. Я його не читав, і ти не поспішай. Прочитаєш вдома, а як прочитаєш подзвони…
На заклеєному поштовому конверті два слова: «Андрію Зневазі» Я рішуче розірвав конверта, розгорнув складений вчетверо папірець. Лист на пів сторінки, надрукований на принтері.
«Жадаю помсти! Тільки ти, Зневіра, здібний обламати роги зажерливому клану московських урядовців. Залучи до цієї справи людей Мовчуна. Їхня потужність має підставу. Щоб ти там не казав, але це так. Людям треба в щось вірити. Християнство пробук-совувало від самого свого народження. Воно принесло людському суспільству чималі нещастя. Головна — фронтальне знищення інакодумства, що суперечить загальним основам розвитку життя на землі. Але не мені тебе вчити. Я в тебе віру. Гуцул.»
—Я подумаю…
— Ото й добре.

Коли я виходив із мерії мене похитувало. Допитливий погляд Іллі Гавриловича, не зовсім приємна посмішка секретарки, легкий уклін дженджуристого молодика на східцях. Все викликало неспокій. По-перше, я не довіряв Іллі Гавриловичу, а по-друге… на лавочці біли під’їзду на мене чекали мій славетний друзяка Лі Бо та його сестричка Цзі. Оце вже насправді була несподіванка! Ми обіймалися, тискали одне-одному долоні, Цзі ледь не в губи цілувала. Лі Бо дякував за запрошення, за якість гроші на мандрівку, поки я не втямив, що таку щасливу зустріч подарував нам Борис Борисович. Хіба ж задарма він у свій час цікавився, що вони за люди — мої китайські друзі, де живуть, та чим займаються. Лі Бо підхопив дві величезні валізи, відмовивши щоб я допоміг йому, і не встигли ми ввійти в приміщення, як він вже читав рядки свого славетного тезки.

Я на західне сонце,
Як на маки червоні, дивлюсь,
 
Саме час, любий друже,
Нам чарку піднести до вуст.

Звичайно, вони не забули привезти усіляких китайських напоїв та заїдків, які Цзі негайно почала розташовувати на кухонному столі. Заїдків особливих у мене не було, не встиг прикупити, — не повідомили мене друзі заздалегідь. Але в магазин мене не відпустили.
— Ми не споживатися до тебе приїхали, що треба привезли з собою. Зараз відчинимо другу валізу, і перенесемося з тобою до китайського ресторану. Скільки років минуло, як ти гостював у нас — три, чотири?
— Чотири! — вигукнула Цзі.
— Три роки, сім місяців і чотири доби, —  уточнив я, цілуючи Цзі в накачану, наче м’яч, щоку.
— Ми скучали по тобі.
—Я теж.
За чаркою я виклав гостям всі свої непередбачені проблеми. Прочитав прохання-наказ Бориса Борисовича.
— Що ви за держава, — після довгої паузи, зітхнув Лі Бо. — У вас що законів немає. Куди дивиться влада?
— Влада не дивиться, вона саме й займається рекетом.
—І що ж ти надумав?
— Нічого поки що. Рухоме як і нерухоме майно Гуцула мені до фені. Нехай хапають, кому воно треба. Але ж є ще посмертне прохання… як бути з ним? Помститися, але кому? Головні діючі лиця сюди не приїдуть. А клерки? В чому вони повинні? Гуцул прямо таки примушує мене викликати на герць московських загарбників. Визвати вогонь на себе, але знов таки, хто стрілятиме з гармат? Клерки.
Лі Бо коментував проблему досить таки абстрактно:

Один в горах
Співаю я пісень,

Щасливий, бо немає
Тут людей.

— Продавай, пане Андрію, подароване мито і гайда до Китаю.
— Не вистачало ще підставити під гільйотину друзів. Гроші протопчуть шляхи й до Пекіну. Думаєте в Китаї немає хабарників? За великі гроші куплять самого президента.
— Не куплять, — сказала Дзі. — Нам треба перемовитися з Микитою Мовчуном. Я поміркувала отут над твоєю розповіддю. Думаю він знає як розв'язати проблему.
— Мовчун?
— Не дивуйся, Андрію. Не тримай бога за невігласа. Як легко він придбав твій бізнес, так же придбає і весь бізнес Гуцула. Палац твоєї дружини, як я порозуміла, на сьогодні вже його власність. Чи не так?
Ще одне слово Цзі і я триматиму себе за останнього дурня.
Але ж вона може помилятися.
І раптом: наче блискавка прошила мозок.
Таїсія Семенівна і генерал! Якщо так, чому цього не втямив сам Борис Борисович? Мало уваги звертав на дружину? Весь час присвячував бізнесу? І на якого біса він йому здався? Що отримав, — смерть в сорок три роки? Чи не від своєї ж дружини. А тепер оце я у неї на хвості. Ворухне і послідкую слідом за Гуцулом…
Багато дурних думок лізло в голову, поділитися всіма з китайськими друзями було соромно. Цзі наполягала, щоб викладав їй побільше побутових дрібниць, особливо в стосунках з Таїсією Семенівною. Я тільки стенав плечима: які дрібниці, хіба що… Але й «хіба що…» цікавило китаянку. Я зніяковіло посміхався, а Лі Бо напучував мене:
— Не соромся, моя сестричка Цзі займає посаду у департаменті закордонних зносин. Вона живий детектор брехні. Влаштуй зустріч з Таїсією, начебто заради знайомства…
— Саме так, — вторить брату Цзі, — цікаво було б поміркувати над простішим побутовим питанням.
Я довго не міг втямити за яким бісом Борис Борисович викликав з Китаю моїх друзів. Дуже настирливо вони вникали в побут мого оточення, особливо Цзі. Наступної доби вона вже пила каву в оточенні завсідників автосервісу, спілкувалася окремо з Мовчуном, а потім з Таїсією Семенівною. З яких криниць сьорбали вони місцеву каламуть — уторопати не можу, але проводжати китайців  на літовище прийшли не тільки Мовчун з Таїсією, але й Сюндей з Нихеєм. Не забарився і генерал, приїхав з пропозицією випити на стремено. Я був трохи ошелешений таким зворотом справ. Цзі зиркала на мене відверто глузливо, Лі Бо уникав мого погляду, змовницьки підморгував мені тільки Микити Мовчун. Таїсія Семенівна, коли вже сідали по машинах, пошепки натякнула, що забіжить повечеряти. Мовчун запросив мене до свого вороного жеребця, на якому ми й приїхали.
Останнім часом з ним відбулися суттєві зміни. Мовчун стався не тільки надто говірким, але й сама балаканина його набула полиску зверхньої повчальності. Він заговорив як президент або неб5есний провісник.  
—Українцям треба повернутися лицем до своїх пращурів. Не президента вибирати на владу, а гетьмана. Ваші гетьмани були захисниками народу. Якщо гетьман ображав якусь простолюдинку його знімали з посади. Бо геть — це геть, а ман — примара. Українське суспільство, українська мова в глибинній своїй суті не визнає рабства, покори людини перед владою або богом. Про це треба добре пам’ятати, особливо молоді, яка ще скаже своє слово, слово піднесення України не міцнішої й сумліннішої світової держави. Ось за що треба українцям боротися.
Оце так Мовчун, оце так фахівець по колесам! Все його красномовство торкає серця, але який сенс оголошувати себе божим посланцем. Розумна людина тільки посміється. Як його порозумітися, Микиту Мовчуна, котрий називає себе відлунням свого далекого пращура, козацького старшини Богдана Мовчуна?

Мовчав мій прадід, дід мовчав,
Мовчав мій батько, бо не чули
Чому їх пращур-дід повчав,
Вояк невичерпний і чулий.

Нічого я проти козака Богдана Мовчуна сказати не міг. Насправді всі ми сьогодні далеко не українці. Плачемо, слухаючи українські пісні, пестуємо в душі  рідну українську мову, шануємо своїх батьків, але шляхи наші скеровані подалі від рідних палестин (Бачте, палестин вже, а не рідних осередків.), бо лячно нам бачити неньку не такою, яку завжди тримаємо на уяві.
—Чи може я помиляюся, га, Микито? Коштів ти нахапав безліч, отож вкладав би їх у розвиток української промисловості.
Мовчун слухає в обидва вуха, але мовчить, тільки посміхається собі нишком. Щось він розуміє таке, чого не можу порозуміти я. Мені б зазирнути в зошит з його віршами, щоб втямити що він за людина така? За бога себе не видає і то добре. Тоді який йому сенс збивати з пантелику людей? Чи не соромно — коли тебе називають святим? Це забарна хвороба християнських церковників, а Мовчун, він навіть не хрещений. А що! Святий Микита Мовчун! Хіба не звучить? А-то, як сказала б Маша.
— Повчати ми всі гаразді, — знову мовить своє слово Мовчун. — Ось ви (він все ще звертається до мене на «ви».), ви за поход-женням українець. В Україні народилися, вчилися, навіть вуз закінчили, отримали вищу освіту. Але ж випурхнули з родинного кута, випурхнули й забули, що він існує. Китай — Росія, а Україна для вас наче місяць у небі. Сяє коли на душі темно. А оті люди, що ходять до мене, вони моляться не мені… Зовсім не мені, шановний пане Андрію. Вони моляться українському богові, якого ви зневажаєте. Не подумайте тільки що Ісусу. Ісус — це так, вигадка підлабузників. Символ поневолення людини під загрозою вічного покарання. Батько, який карає! Бузувірство, чи не так? Батькові не треба молитися, його треба поважати. Мовчки поважати, бо мовчання — золото.
До мого серця прилипало все, що він говорив. Але ж звину-вачуючи мене в тому, що мої життєві маршрути замкнулися на відстані Китай — Росія, з боку Мовчуна було не зовсім чемно. Його шляхи вже простягалися вервечкою Росія — Китай — Японія — Америка. В Україну він завітав, але на тиждень не більше. Я теж не міг промовчати.
Але й він тягнув з відповіддю. Довго мовчав, сумно, а коли, нарешті, заговорив, мені здалося що він не втримається, заплаче.
— Мого діда занесло сюди ходовими вітрами Революції. Тут народився мій батько, я теж тутешній, але мову трохи знаю. Могили моїх батьків тут недалечко. Покинути їх назавжди… порозумійте мене, пане Андрію…
Він знову надовго замовк.
Сонце зазирало у затьмарене пилом віконце.
Через декілька хвилин він заговорив знову.
— Мені соромно за свій вчинок з тією нестямною катастрофою, але обридало слухати слова пошани від ошуканих мною людей. Молоді жінки, здебільше з вищою освітою, а наче діти малі… Починав з жартів, а коли водії понесли стосами гроші, наче затьмарення якесь на мені зійшло. Правду кажуть, гроші це хвороба, а великі гроші —  біда. Але ж якось треба було вибиратися з тієї багнюки. А тут ще оця твоя, Таїсія Семенівна. Прискіпуватися почала, щоб оголосив себе провісником, і напророчив Борису Борисовичу сувій негараздів. Він людина вразлива, може й не повірить, але з голови уїдливої мурашви не вижене. Почнеться всіляке маячня, безсоння, а за безсонням потягнуться звичай-нісінькі помилки в роботі, недовіра співробітників, і взагалі обрушення торгової імперії. Мені б порозуміти хто стоїть за плечима Таїсії Семенівни, бо певен — ляльководи в неї люди не абиякі. Вервечка тягнеться до московських братків, якщо не вище. Питав я її, але даремно. Удає що недочуває. А щойно, саме перед вильотом Бориса Борисовича до Москви, оговорилася, що всі свої гроші разом з бізнесом він комусь заповідав. На всілякий нещасливий випадок. Обнародують його на дев’ятий день після смерті. Таїсія Семенівна неспокійна. Вона не бажає собі такого щастя. Але не заздрить і спадкоємцю. Бо певна, що від Бориса Борисовича можна отримати тільки погребної духівниці…
Микита Мовчун останнім часом перетворився в натхненного говоруна. Таким він мені подобався більше, бо недаремно люди кажуть, язик мій — ворог мій. Раніше він перебував у якихось невідомих мені світах, ото й проґавив я його смерть і воскрешення на радість своїм прихильникам. Народжуються боги з невеличкої на перший погляд облуди, яку підхоплюють шановники, підіймаючи облуду до небесної святості. Людині, бачте, прикро думати, що після смерті вона щезне назавжди. Краще вже молитися казковому Богу, з надією що за натхненні молитви він подарує будиночок з садочком у потойбічних світах…
—Так вони ж гроші несуть, пане…. Чималі гроші, бо вірять, що освячена мною машина ніколи не попаде в аварію. Хіба ж я сам до цього дійшов, ні, пане, все це ваша дружина, Таїсія Семенівна. У неї не голова, а будинок рад. Знає як стати мільйонером на голому місці. Бо навіть золотими руками сьогодні добрих коштів не заробиш. Заможні люди платять за бажання почувати себе в безпеці. Тільки за бажання, розумієте. Якщо їм скажуть, що якась моя клієнтка розбилася в своєму лімузині, знайдуть сотні доказів, що такого просто не може бути. Бо повірити, означає втратити віру в свою безкарність. Я іноді розмовляю з клієнтками, вони, як правило, обмежені на розум. Книжок не читали, вищу освіту придбали за невеликі гроші. Тепер я для них святий, воскреслий з розчавлених. Дехто бачив моє розчавлене тіло…
—Посоромися, Микито, яке твоє… тіло?
—Нібито  моє, пане, а що там було розчавлене в отій машині, ягня чи порося, навіщо їм це знати. В газеті про все досконало писали. Але ж хто їх сьогодні читає, оті газети? Хіба що рекламу, або брехеньки про сердечні походження відомих співачок. А чим я від них відрізняюся? Сурогатні артистки. Красуні тільки-но з під ножа хірурга. Їм можна, а мені – ні! Моя мрія – маєток у Гондурасі. Там тепло і багато темношкірих жіночок. А я люблю саме темно-шкірих, з чорними лупатими очима. Приходила тут одна, начебто громадянка Америки. Я вам скажу, пане…., в коханні вона — справжнє полум’я. Але… одружена, в Америці у неї чоловік і донька… А  походженням вона з Гондурасу…
Мовчун на декілька хвилин замовк, мабуть в черговий раз переживав оту свою незабутню ніч в обіймах полум’яної жінки з Гондурасу. Здається, я бачив її у Таїсії Семенівни. Про щось вони там секретничали, можливо домовлялися які гроші заплатить моя мила за проведену з мулаткою ніч? Але я тоді не звернув на незнайомку уваги. Не до жінок мені було… Знесилила нудьга, все осточортіло, хробаками точили мозок думки про самознищення. Але спочатку хотів перестріляти всіх місцевих безпритульних собак. Дуже вони мене доставали. Мабуть відчували як я їх ненавиджу. Але й лякалися мене. Якщо яка ошкірить пащу, така мене лють охоплює, що собаку наче вітром зносить. Це вже не собаки бігають містом, навіть не вовки, а садисти, що вже покуштували чоловічини. А місцеві закони беруть їх під свої крила. Начебто заради чоло-віколюбства. Вони й людей знищують заради свого чоловіко-любства. Потихеньку, помаленьку… спочатку з житла викидають на смітник, потім за кожного забитого виплачують вбивцям вина-городу. Бо голодні безпритульні в місті, куди щодня приїжджають іноземні візитери — візитка не з кращих. Отакі роздуми занепадаю я двічі, а то й тричі на тиждень. Іноді, як мусони в серпні, відчай триває два, а то й три тижні. Мабуть я все ж таки маю міцне коріння, бо в яку б скруту не занепав, скільки б мотузок не купував задля зашморгу, скільки б разів не надівав такий зашморг на шию, але думка комусь таки помститися за осточортіле життя доводила мене до рівноваги.
Слухаючи Мовчуна, я ловив себе на думці, що іноді заздрю йому. Воскреслий з мертвих! Чисте дурисвітство! Але яка пошана, які гроші, які коханки! А хіба наше православ’я, або інша якась віра, не на дурисвітстві збудована. Хіба не такі має підвалини. А подивіться, скільки храмів по набудували кримінальні авторитети від релігійного дурисвітства?!. Одурені попами підлітки плигають з сьомого поверху, щоб дізнатися як живуть люди в потойбічних світах.
Мовчун дістає з кишені стільниковий телефон, дивиться на годинника.
—Саме час зайти до ресторації пообідати. Не погребуєте з небіжчиком, пане Андрію… Або ходімо до мене. Замовимо смажених тарганів з Китаю…
Мовчун регоче як на всі сто відсотків щаслива людина.
—Можна й тарганів, — погоджуюся. — На твої статки, пане Мовчун, можна замовити з Китаю дещо більш екзотичне…
—Здогадуюся, на що натякаєте, але ж я начебто святий.
Я бачу іронічну посмішку на лиці Мовчуна, і мені здається що мудрішої людини я ще не зустрічав упродовж свого поки що не дуже довгого життя.

11
Цей двадцятиповерховий будинок мешканці міста називають фешенебельним. Біля входу в під’їзд  приміщення вартового. Смаг-лява жіночка з веселими совиними очима визирає в розчинену фрамугу вікна.
— Щось ви сьогодні раненько, пане Микито, тут вас якась засмажена жіночка питала, а цей парубок з вами?
Мовчун розреготався.
—Парубок після третього одруження, правду кажу, пане Зневага.
У вартової ледь очі на лоба не полізли.
—Зневага! Андрій Зневага? Здраствуйте, пане… Я так багато про вас чула…
—Мабуть не дуже доброго?
—Навпаки… Мені з вами перемовитися треба, скажіть свій телефон?
Я знайшов в кишені ледь не останню візитку, простягнув жінці. Десь, колись, в якійсь країні я вже бачив оці совині очі. Вартова зробила якісь маніпуляції на голові і блискуче чорне волосся водоспадом спливло на плечі. Я згадав. Колись вона купувала мене на ніч. Мабуть я таки почервонів, бо жіночка, здається, — Катерина, —  подарувала мені прямо таки  взірцеву усмішку.
—Подзвонить, покличе на ніч, як тоді…
Запам’ятала ж таки…
Мовчун теж загадково посміхався, хоча ледве чи йому було відомо про оту недовгу сторінку мого життя.
Ми підіймаємося ліфтом на десятий поверх. Квартира на чотири кімнати. Дві лоджії. Балкон. Правда мита не густо. Цікавлюся — чому?
Сміється.
—Навіщо мені меблі, навіщо прикраси. Вистачає ліжка, до якого майже щоночі я приводжу своїх коханок. Не було поки що тільки твоєї Семенівни. Але вона не жінка, вона… вона не акула, ні, акули живуть у прозорих водах океану. Твоя Таїсія Семенівни мешкає в оточені крокодилів. Вона відгодовує мене, щоб незабаром проковтнути. Зі всіма моїми тельбухами. Можливо, навіть, розде-руть мене на шматки зі своїм загадковим генералом. Що вона була його коханкою — безперечно. Але — була! Була — запам’ятайте це слово, пане Андрію. Вона його причепить і вам, коли доведе до мужицького банкрутства… Я ж для неї — нікчема. У моєму випадку є два виходи — пошуг над кублом зозулі, або…
—Або — до кубла Цзі, чи не так? Я помітив як ви пересміхалися поміж себе, а китаяночку я трохи знаю…
—Кмітливості вашій можна тільки позаздрити. Поведінці теж… Ви кидаєте все на вітер, щоб утриматися на землі. Розумна філософія.
—Не філософія, пане Микито — звичка. У матері моєї був брат, твій тезко. Пожадливий був, не приведи господи. Мати його завжди Митом кликала. «Ки», казала, встромилося в ім’я Микити випадково.
—Не кожна мати має таке почуття гумору.
Під сухе вино грона чорного винограду — вечеря не суттєво поживна, але все залежить від кількості того й другого. Я прийшов додому суттєво сп’янівши, і геть забувши про обіцянку Таїсії Семе-нівни. А вона вже чекала на мене, приготувавши ще одну вечерю.
—Повернення блудного сина, — посміхнулася вона, цілуючи мене в підборіддя, і я не зовсім порозумів, що вона мала на увазі, моє повернення додому, чи повернення Мовчуна до моєї персони?
Безтямно відмовлятися від виконання шлюбного боргу. Якими б епітетами я не покривав свою дружину, але безумовно кохав її. Інакше не відмовився б від поновлення зносин з вчителькою літератури Ликовою. Навіть з дому втік, щоб не злягтися з райдуж-ним минулим. Не прискіпався до Таїсії з розпитами, знав, що це зайве. Добре знав недоторканість нутрощів цієї особи. З тілом, роби, що забажаєш, а мозок та душа… в такі глибинні нетрі входити мені недозволено. Але мені поки що вистачало її тіла. Саме — поки що, бо прохання Бориса Борисовича учинити помсту невідомо кому турбувало мене постійно. Підозрівати можна кого завгодно, але як звинуватити, наприклад, Таїсію, або Тараса Сергійовича? Про Мовчуна вже мовчу. Дурисвіт, звісно! Романтик. Був працелюбом, тепер по вуха в політику вліз. Вліз і отетерів,бо дихнуло в лице таким крижаним холодом, що коханки не можуть зігріти. Ото ж і розгу-бився: що робити далі? Покаятися перед одуреним загалом, так не повірять вже. Вісімдесят відсотків людей не вдатні аналізувати отієї локшини, що їм на вуха вішають. Падають навколішки перед безголосими співаками, моляться  різного кольору шахраям, шану-ють полководців, котрі знищили у бойових діях силу-силенну тала-новитих людей. Людина як була звіром, так звіром і залишилася. Релігія, яка офіційно оголосила заповідь – не убий, знищила людей більше, аніж правічні природні катаклізми на землі. А люди…
А люди… а люди… Що, а люди? Хіба ж я сам не з людської зграї? У мене є квартира, гроші, дружина, одна із заможніших в містечку. А повз мене щодня проходять безпритульні люди, котрі копир-саються по смітниках. Іноді при зустрічі, я засовую жебраку в кишеню п’ятдесят або сто рублів. Мені щиро дякують, і я поспішаю далі задоволений своїм вчинком. І мені не соромно! Розумієте — мені не соромно!
Я звертаюся до Таїсії Семенівни:
—Скажи, будь ласка, ти можеш…
—Я все можу, Андрію.
—Я зовсім не про те, про що ти думаєш. Чи здібна ти віддати все своє майно, всі фінансові збереження отим бідолахам, що ранком копирсаються в нашому смітті?
Звісно — дурень, задавати заможній жінці такі питання. Вона підійшла до мене впритул, поклала долоню на лоба.
—Допустимо, ти не захворів. Ми всерйоз віддаємо своє майно босоті. Вона заходить в квартиру моїх батьків, поміж них знахо-диться міцніший, гонить усіх куди подалі, а сам оволодіває нашим майном. Чим він кращий за тебе? Думаєш, буде ділитися? Ні, пане Андрію, не буде! Зробити усю босоту заможною ми з тобою, Андрію, нездатні. Я згідна зробити грошовий внесок на будівництво будинку для безпритульних, але марно! Якщо керівники держави не здатні це зробити — купка співчутливих буде лише зітхати, коли зібрані гроші…
—Я не про це, Таїсія. Я про вчинок! Християнський вчинок — віддати останню сорочку ближньому. А далі вже як станеться. Головне — чи спроможні ми?
—Які справи, Андрію! Віддай свою квартиру, як віддав свій бізнес, віддай свої гроші… Ти людина відома, тебе якась жіночка підхопить. Жебрачити не будеш. Але не хотіла б я бути тією жінкою…
Вона дивилася на мене як на божевільного. Не бажала мене порозуміти. Я мав на увазі вчинок заради себе. Перевірка… іспит на християнську тривкість. Чому мільярдери купують собі яхти, літаки, будинки по закордонах, але ніхто не спромігся збудувати будинок для безпритульних людей? Кажуть, при клятому цараті були такі будинки. За часів радянської влади платня за житло була посильна кожному мешканцю. Не пам’ятаю випадку щоб когось викидали на вулицю. А що робиться зараз? З малими діточками — на мороз! Відверто садистська влада.
—Не бажаєш бу4ти моєю дружиною — прапор тобі, Таїсіє, в руки. Мені обридло таке життя. Зустрів сьогодні жінку з двома хлопчиками, виселили з квартири в комору поряд з божевільними сусідами. П’яні жити не дають. Офіційно передаю своє  житло їм…
Таїсія Семенівна аж долонями сплеснула.
—Через тиждень за несплату вони знову опиняться попідтин-ню, а твою квартиру  приватизує якийсь урод з житлово-комуналь-ного господарства.  Оцим твоя витівка й закінчиться…
Вона вже позирала на годинника, мабуть кудись поспішала. Вже за дверима, зупинилася, декілька хвилин пронизливо дивилася мені в очі.
—Роби, як знаєш, Андрію.
І зачинила двері.
Майже тиждень мені довелося бігати по інстанціям, пере-писувати своє житло на Марію Петрівну Короткову з її двома хлопчиками, Сашком та Миколою. Я залишив жінці все своє майно, майже всі грошові прибутки. Не скажу що  робив це з легким серцем. Але коли вже сів у вагон потягу, на плацкарту біля туалету, від гидотного повіву ледь з потягу не виплигнув. Але не виплигнув таки. Доїхав до міста, котре обрав собі, ткнувши пальцем в географічну мапу Далекого Сходу.