9 березня - святкуємо 198-річчя

Тараса Григоровича Шевченка


                                           

                      У ПАМ'ЯТІ НАЩАДКІВ

Ім'я видатного Кобзаря глибоко вкорінене у бурхливе розмаїття суспільного, економічного і культурного життя донецького краю. Бо саме Шевченку, як нікому іншому, вдалося переконливо і щиро висловити найдорожчі прагнення багатьох людей до сімейного і громадського щастя, до омріяного у віках справедливого життя, а врешті — до державної незалежності його рідної України.
Такі слова, такі проникливі і доленосні думки видатної людини жили і житимуть вічно у серцях і діяннях нашого народу.
З любов'ю вшановується пам'ять про поета на Донбасі. Його ім'ям названо вулиці, школи, селища, шахти. На сценах донецьких театрів йшли вистави за мотивами його творів: драма М. Зарудного "Марина", балет "Оксана" (музика композитора Гомоляки), спектакль "Мати-наймичка" та ін.
Художник Ф.У. Жук створив широке епічне полотно "Брюллов і Щепкін у Шевченка".
У містах і містечках Донеччини йому встановлено пам'ятники. Вони стоять оновлені у Донецьку, Слов'янську, Святогірську та в Авдіївці.
Чи не найпереконливіше висловили за своїх земляків почуття поваги і пошани до великого Кобзаря письменники, творчість яких починалась і розгорталася на донбаській землі.
У формі присяги на вірність Шевченковим ідеалам С.Ф. Черкасенко ще на початку минулого століття писав:

"Учітеся!" — ти нам прорік,
— "Борітеся з ярмом неволі"! —
І певен будь: юнацький вік
Ми не змарнуєм вітром в полі.
                                        (Присяга)
Пізніше у творах письменників-донбасівців образ Кобзаря почав набирати поліфонічного звучання.  Так, Володимир Сосюра, неодноразово звертаючись до образу славного поета-пророка, як і С.Ф. Черкасенко, віддає шану його поетичному і пророчому генію, проголошує:

Спи спокійно, поет!
Ми нащадки твої,
Пронесем крізь віки твоє ім'я,
Крізь колючі вітри, крізь жорстокі бої,
Батьківщини сини незборимі!
(На могилі Шевченка)

Уже в повоєнні роки поет-байкар Анатолій Косматенко звертається у своїй поемі "Світова зоря" до образу Великого Тараса, ретроспективно відтворюючи його мученицький життєвий шлях та історичну значущість його пророчого слова.
Образ Тараса Шевченка, людини, поета і філософа-пророка увійшов до творчого доробку багатьох донецьких письменників. Його ми зустрічаємо у віршах П. Безпощадного, В. Соколова, Г. Кривди, Г. Гордасевич, В. Стуса, С. Жуковського, І. Білого, Л. Талалая, О. Орача, А. Шапурми, Л. Кир'якова, у прозі П. Байдебури, В. Пеунова, І. Костирі, у критичних нарисах І. Дзюби, у важких драматичних роздумах про трагедію рідного українського слова на донецькій землі О. Тихого.
Слово Шевченка стало орієнтиром і головним критерієм художнього доробку донецьких літераторів чи вихідців з донбаського краю, найталановитішим з яких була присуджена найвища відзнака нашої країни — Шевченківська премія у галузі літератури. Нею були нагороджені у різний час Володимир Сосюра, Микола Рибалко, Леонід Талалай, Василь Стус (посмертно) та Іван Дзюба.

Невмируще слово Кобзаря живе у народній пам'яті, у справах і діяннях великого промислового краю нашої незалежної Батьків-щини — Донбасу. Творчість письменників-донеччан, яскраво і переконливо свідчить про це.
Цікаву  емоційно  напружену  сторінку з життя Т.Г.Шевченка відтворив донецький письменник Павло Байдебура в оповіданні “На пароплаві“. Ця історія пов‘язана з подорожжю Кобзаря Нижньою Волгою з місць його військової служби пароплавом з Астрахані до Нижнього Новгорода. Письменник Байдебура психологічно переконливо розкрив душу поета, схвильованого грою на скрипці музики-кріпака, в чомусь близького долею до кобзаревої непростого життєвого шляху.



Павло БАЙДЕБУРА

НА ПАРОПЛАВІ

27 (августа)... Три ночи сряду зтот вольноотпущенный чудо-творец безмездно возносит мою душу к творцу вечной (красоты)   пленительными   звуками своей лубочной скрипицы".
(З щоденника Т. Г. Шевченка)

Уже третя доба, як залишено місто Астрахань. Пароплав через силу розтинає плин великої ріки; йде вперед, поспішає... Попереду багато ще днів, ночей забарної, втомної путі.
Думками поет давно вже випередив час, сягнув за ще не пройдену пароплавом відстань. Втомлене серце поета зогріте великою радістю: ця путь рікою - путь з неволі... В розбурканій уяві малюється далека волзька пристань... місто Нижній Новгород. Там, напевно, зустрінуть сердечне друзі. А потім і до Петербурга... Він вільно ступить на землю; він, нарешті, не рядовий 3-ї роти 5-го батальйону, а вільний художник, поет Тарас Шевченко. Ступить без нагляду, без окриків начальства. Воно залишилося в киргизьких степах. Оренбург... Орськ... Новопетровське укріплення. Пустинний, дикий степ понад Аралом...
Все пережите, звідане там - ніби сон страшний, нестерпний. Десять років... Навіть тяжко згадати. А було: "Під найсуворіший догляд, з забороною писати і малювати",- вирок жорстокий написа-ний власною рукою царя-деспота Миколи Першого. Солдатська муштра, знущання... Та все ж настав час прощатися з усім остогид-лим, лихим. Хай заростає бур'яном та невільницька кріпость - Новопетровське - і вітри-суховії занесуть піском путі-стежки до неї.

Прощай, убогий Косарал...
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
Прощай же, друже! Ні хвали,
Ані ганьби я не сплітаю
Твоїй пустині; в іншім краю,
Не знаю, може, й нагадаю
Нудьгу колишнюю колись! -

згадав поет писане ним уже раніше. "Прощай, Косарале" - і зітхнувши з полегшенням, посміхнувся. Все зле лихе хай минає і не вертається ніколи. Буде воля і радість творчої праці. О, ще не вичерпались поривання невгамовні до роботи! Скільки задумів творчих омріяно, зігріто в серці. А поки що...
Тарас Григорович пройшовся по невеличкій каюті, причинив щільніше двері, спустив завіску над віконцем. Якусь хвилину прислухався. Тихо. На столі з'явились журнали, книги новітні. Добре, капітан пароплава Володимир Васильович Кишкін дав для ознайомлення з своєї завітної портфелі-бібліотечки. Скарбів цих і не багато, але зате які книги! Нелегальна "Полярная Звезда", бунтівливий Барб'є, Салтиков-Щедрін, Беранже... Скільки нового, сміливого, радісно хвилюючого! Читав до втоми і не начитувався. Як скучив, зголоднів за роки неволі за справжнім словом художнім, словом істини.
Розкрив зошит-щоденник, куди вписував найсокровенніші думки свої. Але ж незручно писати, пароплав здригається, мов ходором ходить, а внизу - шум збовтуваної води, ревіння машини. Тарас Григорович погасив свічку, накинув на плечі верблюжий чапан - єдину верхню одіж, вивезену з Казахстану,- вийшов з каюти на палубу. Стояв самотній, зачудований дивною красою.
Повновода Волга ніби зупинилась, застигла в своїх берегах. В дзеркально-срібній чистоті втонули, купаються тіні дерев, шпичасті, оголені виступи скель. Нічну тишу, що обійняла ріку, широкі рівнини приволзьких степів, порушує лише розмірне, часте плюскотіння коліс пароплава. Та іноді на стрімкім березі десь розітнеться крик таємничий, тривожний. Може, то волзький бурлака-нетяга подає голос з відчаю, чи крик звіра, птиці, сполоханої раптом, злетить і розтане в нічній дрімоті...
До слуху поета долинули звуки скрипки. Вони ледь чутні, мов випливають з туманної мли; здавалось, нібито місячне сяйво сріблясте стікає з небес і, торкаючись сонної землі, розливається дивною симфонією...
Обминаючи різний вантаж на пароплаві, Тарас Григорович, вслухаючись, заспішив на той бік, звідки линули звуки. На носі пароплава, у закутку за снастями, зіпершись на поруччя, облитий місячним сяйвом, стояв музикант у білому фартусі. Припавши щокою до скрипки, він то хилився, мов сп'янілий, то випрос-товувався, тягнувся весь за звуками, тремтів і в'яв, не затихаючи. І здавалось, що то не скрипку .тривожно звучить, а біль враженого серця перелито у звуки і рветься він риданням безкраїм з глибини скорботної душі.                                    
На палубі сходились ще непоснулі пасажири і, стовпившись в глибокому мовчанні, слухали скрипаля-віртуоза.
- Буфетник нашого пароплава, вільноодпущений Олексій Панов,- проказав тихо за спиною у Тараса Григоровича капітан Кишкін. Але поет уже не чув його. Мов зачарований, стояв він поблизу музиканта, полонений звуками скрипки. Серце краялось, мліло стривожено. І, ніби підхоплений хвилями тих звуків, поет переносився думками на далеку, милу серцю Україну, в убогі панські села, до замученого в неволі народу. Це Їхні тужні болі, стогін в безнадії він чув у риданні струн. Стояв, мов скам'янілий, і плакав серцем. На хвилину скрипка затихла.
- Шопен, мазурка,- проказав музикант не то сам до себе, не то до слухачів. На палубі загомоніли, хтось ляснув у долоні. Тарас Григорович стискав в обіймах музиканта і щиро плакав.
- Спасибі! Спасибі, мій друже! - з тремтінням у голосі повто-рював поет, цілуючи такого ж, як і сам, колишнього кріпака.
Я радий, що вам до вподоби моя музика,- відповів зніяковілий, схвильований Олексій.- Тільки що ж це?.. От коли б мені та справ-жній інструмент! Але ж на пароплаві хорошого не можна держати - відволожується. Так я хоч на цьому відводжу душу... Поет і музикант залишилися на палубі лише вдвох.
- Вільноодпущений я зараз,- розповідав розчулений увагою Олексій,- а ще недавно був кріпосним пана Крюкова. Було всього... Не раз по спині батоги гуляли. Навіть за музику свою мав кару. Артистом хотів бути, та не судилося...
- Мріяв і я про іншу, світлу долю,- мовив засмучений поет,- та з злої волі вже не простих, а коронованих панів я десять літ томився в неволі... Та цур їм, тим панам, хай згинуть, навіжені...
Олексій випростався і взявся за скрипку. - Заграй, друже! "Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя..." - затягнув стиха Тарас Григорович. Музикант, прислухаючись, вторив на скрипці, а потім по хвилі вже вправно грав улюблену пісню поета.
Ніч. Урочиста тиша. Пароплав ледь посувається вперед. Тривожно-ніжні звуки скрипки ніби повисли на прозоролегких пасмах туману. Пливуть, гойдаються над тихим лоном вод...
- Кріпосний Паганіні...- шепоче з благоговінням Тарас Григорович.- 3 твоєї бідної скрипки вилітають стогони зганьбленої кріпосної душі... Глибокий стогін мільйонів кріпосних душ... Великий мій, знедолений народе! Скільки талантів твоїх замучено, знівечено катами. Прокляті... Та буде суд над вами, буде!..
Тихо-тихо линуть звуки. І здається - переливам сумних мелодій вторить своїм шелестом листя гаїв прибережних, шепоче в зажурі осінній поникла, росою прибита трава, а хвилі повноводої Волги-ріки відносять ті звуки тужливі вдалину, до просторів Хвалинського моря...
Вслухається поет. Стоїть в тяжкій вселюдській скорботі натхненний і гнівний бунтар і пророк.

м. Харків,
1938р.