ХТО КОМУ І ЗА ЩО ВИНЕН

Шевченківська тема для прозаїка Вадима Пеунова почалася з роману-факту "Помста знехтуваних богів", де письменник робить спробу з'ясувати, як Шевченко використовує легенди та історичні колізії, створюючи свого Ґонту у поемі "Гайдамаки".
Книга ця разом з іншою його роботою — "Істина в трьох вимірах" — в 2002 році висувалась на здобуття Національної премії України імені ТІ. Шевченка, витримала два етапи закритого конкурсу і була винесена на розгляд третього заключного туру...
І ось — новий цікавий твір — "Гіркі ліки від кохання", в якому, знову ж таки спираючись на факти, автор постає перед нами як дослідник Тарасового життєпису. Читачам пропонується розділ з цього дослідження.
Слід сказати, що письменник зміг  у дослідженні побачити себе самого. Бо  Тарас Шевченко проїздив через його батьківщину – рідну Астрахань.Отже Піунов з цієї нагоди додав у текст  свій особливий чуттєвий елемент власної присутності на шевчен-ківському шляху повернення з солдатчини.
Тарас Шевченко в розквіті сил у віці Ісуса Христа (33 роки) об'їжджав Чернігівщину. Вперше він приїздить сюди на початку 1846 року за завданням Київської археологічної комісії з метою замалювати найвідоміші історичні пам'ятки.
Наступного року його запросив до себе в Седнів "попрацювати в майстерні" палкий прихильник Тараса Григоровича — Андрій Лизогуб, який знав напам'ять весь "Кобзар" 1840 року видання, а також одну з найбунтівницьких поем великого поета "Гайдамаки", написану у 27 років, такий собі гімн, освідчення великого сина в любові до рідної неньки України.
Натхненно й плідно працювалося Тарасові Григоровичу в майстерні художника-аматора Андрія Лизогуба.
Та й пора надихала: рання весна в усій своїй красі. Шевченко написав тут кілька портретів, а також серію пейзажів.
А князя Михайла Кейкаутова навряд чи цікавила словесна творчість малоросійською мовою колишнього енгельгардтівського кріпака. У сприйнятті переконаного монархіста, в якого були крамольні думки, що не співпадали з офіційними поглядами на роль Миколи Першого в історії держави Російської, Тарас Шевченко був передусім учнем Карпа Брюллова ("Останній день Помпеї"), наймоднішим на той час (і, цілком природно, дорогим) серед столичних художників-портретистів, красенем, франтом і відомим серцеїдом, про якого ходили чутки як про фрондера.
Якось замовив переможцю щорічних вистав у Художній академії Тарасу Шевченку улюбленець царя міністр Клейпміхель свій портрет. Домовились: за роботу 500 карбованців. Але міністр хотів забрати портрет без платні. Шевченко чекав певний час, а потім дописав міністру роги сатани і виставив портрет на вільний продаж. І побачив того рогатого міністра цар... Розмов було...
У Бигачі, в маєтку люб'язного князя Михайла Івановича, Тарас Шевченко малює цілу галерею родинних портретів Кейкаутових.
Одержавши за цю працю досить-таки солідний гонорар, Тарас Григорович 4 квітня 1847 року виїхав на перекладних з Бигача. Переночував у Чернігові й рано-вранці вирушив на Київ. Та на переправі через Дніпро на нього чекала жандармська застава. Тараса Григоровича заарештували.
Спочатку опального поета відправили до Орської фортеці. Так розпочався шлях Тараса Шевченка в солдатчину. За три роки до цього тридцятилітній Шевченко створив гостру сатиру "Сон". Літає поет над грішною країною й бачить батеньку-царя:
"...аж ось і сам, Високий, сердитий

Выступав; обок його
Цариця небога,
Мое опенъок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою".

Якби Микола I був нашим сучасником, він би слова "тонка, довгонога" сприйняв як найвищу похвалу: струнка, переможниця конкурсу "Mic Довп Ноги 1844 року".
Цар усієї  Pyci обурився! Цариця — сухий опеньок з головою, що трясеться!
Він вимагав вщ поета офіційного спростування. Звичайно, у вipшax.
Тшьки цар не знав, що справжній митець не владний над собою, Він творить Велике з натхнення, образ виникае й формуеться десь у підсвідомості. А Творець не якийсь фурман-маштапір, якому куди вкажуть, саме туди він i прямує. Бачення поета продиктоване згори.
"А я, дурний, не бачивши Тебе, цяце, й разу, Та й noвіpив тупорилим твоїм віршомазам".
Не міг Шевченко, як митець, "переписати" на догоду uapeвi образ  його державної дружини, привезеної чужоземки, в якій, в уяві поета, втілилася вся потворність життя тих років: духовне животіння він передав через фізичне калііцтво. Але то вже був літературний прийом.
"Фельдфебель", як звав Шевченко Миколу I у щоденниках, був обурений холопською невдячністю, бо плентався по обох столицях noгoвіp, ніби художника-кріпака викупила з неволі сама імператриця Олександра Федорівна, яка придбала за rроші портрет дійсного статського радника i кавалера Василя Андрійовича Жуковського, який був написаний професором восьмого класу, відомим на весь світ Карлом Брюлловим.
I справді, портрет за лотереею дістався саме Олександрі Федо-piвнi. Поталанило сановній. А може, i поталанило саме тому, що вона сановна?

Але... Художник того часу, свідок і активний учасник подій Н.Д. Биков у своїх спогадах пише: "Тепла душа Жуковського брала активну участь у визволенні Шевченка з самого початку. Василь Андрійович через свого вихованця цесаревича Олександра (майбутнього царя) звернувся до імператриці Олександри Федорівни з проханням посприяти звільненню талановитого художника Тараса Шевченка з неволі. Але імператриця тільки посміхнулася. І тоді Жуковський звертається до свого приятеля Карла Павловича з пропозицією: "Намалюй мій портрет для доброї справи. Я його продам, і ми ті гроші сплатимо за Шевченка".
(Енгельгардт вимагав 2500 карбованців сріблом).
Слід сказати саме про особу В. А. Жуковського: він байстрюк — син А.І. Буніна та полонянки-туркені Сальхи. Батько потурбувався про його соціальне положення, дав добру освіту. З 1815 року Василь Андрійович — вихователь цесаревича Олександра. Користуючись широкими зв'язками, він у свій час полегшив долю опального О.С. Пушкіна, декого з декабристів, а також М.Ю. Лєрмонтова, О.І. Герцена і ось Тараса Григоровича. (В знак щирої подяки поет присвятив своєму рятівнику поему "Катерина").
Карл Брюллов, син різьбяра по дереву, дуже добре знав талановитого художника-кріпака, який вільно відвідував його класи в Академії, погодився на прохання Жуковського, намалював його портрет.
На лотерею було виставлено два портрети: один роботи самого Карла Брюллова, другий — копія, яку зробив за проханням Жуковського художник Н.Д. Биков. На лотерею виставили 25 білетів по 100 карбованців кожний.
Шоу і у ті часи було шоу. Перед розіграшем лотереї відбувся великий концерт, прикрасою якого була присутність імператриці. Вона замовила чотири білети на загальну суму в 400 карбованців. Але ж білети матушка-імператриця замовила, а гроші не сплатила. Коли прийшов час віддавати кошти власнику кріпака, Жуковський сплатив за царицю власні гроші і звернувся з проханням до царської канцелярії з цього приводу.
Полковник у відставці Енгельгардт одержав гроші, підписав "вільну", і 25 квітня 1838 року на квартирі у Брюллова цей документ Жуковський вручив звільненому Тарасу Шевченкові. А гроші з царської канцелярії були повернуті Жуковському через графиню Баранову тільки 26 квітня.
Оригінал портрета, згідно з правилами лотереї, дістався цариці, копія потрапила до Третьяковської галереї("Русская старина", 1907, №7, с. 59).
У щоденнику від 19 червня 1857 р. Шевченко виголосить своє ставлення до тих подій. Минув 21 рік, але йому і досі боліло.
Із щоденника:
"19 июня.
Бездушному сатрапу и наперснику царя (В.А. Перовскому) при-грезилось, что я освобожден от  крепостного состояния и воспитан за счет царя. Откуда зта нелепая басня — не знаю".
Можливо, сам "фельдфебель" не знав таємних подробиць лотереї (Шевченко їх знав, тому йому і боліло це все життя), але Микола І був переконаний, що глумливого поета визволила з кріпацтва саме його дружина. І тому він хотів неодмінно покарати кривдника власними руками. Кулю поміж очей! Неодмінно кулю.
"Фельдфебеля" дратувала, і це було головним, впертість поета. Ось покаявся (пізніше) вчитель Куліш Пантелеймон, теж учасник Кирило-Мефодіївського товариства, для порядку пару років побув в адміністративному засланні у Вологді, а потім звернувся до царя з проханням, покаявся. А згодом був навіть на державній службі і в Варшаві, і в Петербурзі. А цей кріпак — ні! Хоч на дибу його! Або — кулю!
І це було настільки серйозно, що за подачею обер-секретаря Синоду, найвища рада церковних ієрархів, що мали обов'язок трактувати сімейне право, приймає негласну ухвалу, яка забороняє правителю Росії, "життя якого належить Вітчизні", грати в кота-мишки зі смертю в ім'я рятування сімейної честі. Існують інші способи покарання того, хто зробив замах на устої монархії.
Поетові ще раз запропонують "вибачитися" перед "огудженою" ним царицею й "переписати "Сон" заново".
Та він не спроможний цього зробити, навіть якщо б захотів. Поет породив свого літературного героя і вже не владний над його долею...
Справа ще і в тім, що Шевченко не мав перед царською родиною ніяких моральних обов'язків, він знав, хто насправді був його визволителем, а для імператриці Олександри Федорівни участь в лотереї була "гра на публіку".
Все, що думав вчорашній кріпак про царя, він написав у своїй поемі.
А тут ще до всього Миколі доносять, що його кривдник ось уже рік як перебуває в таємному Кирило-Мефодіївському братстві тодішніх радикалів.
Вирок: за те, що складав вірші малоросійською мовою найобурливішого змісту, піддати "найсуворішому наглядові, аби від нього ні в якому разі не могло виходити обурливих творів". І підпис царя.
10 років загубленого життя з тих сорока семи, що було даровано йому Небесами. Скільки геніальний поет і художник неодмінно зробив би, якби йому не пов'язали руки поза спиною!
Десять років солдатчини не додали поетові любові та шани до імператриці Олександри Федорівни. На її смерть він відгукнувся віршем ("Хоча лежачого не б'ють"), де є такі слова:

"...Тебе ж, о суко!
І ми самі, і наші внуки,
І миром люди проклянуть".

Саме під час Кримської кампанії (війни) віддав Богові душу "фельдфебель" Микола Перший (лютий 1855 р.). На батьківське місце коронувався Олександр II.
З цього приводу була оголошена амністія. 9 серпня 1856 року були помилувані навіть декабристи, звичайно ті, хто залишився живий після тридцятирічної каторги.
Новому царю подали список на "помилування" і других дер-жавних злочинців, серед яких значилося прізвище художника Т.Г. Шевченка, який вже десять років провів у солдатчині.
Молодий цар особисто викреслив прізвище крамольника: "Він образив мою матір, яка визволила його з кріпацтва. А цей холоп ось так їй за це віддячив!" (Так свідчить Е.Ф. Юнге-Толстая).
Але за Шевченка клопотали люди з оточення молодого царя і більш за інших віце-президент Академії мистецтв Федір Петрович Толстой та його дружина Анастасія Іванівна, яку Шевченко  весь час звав "моя благодійниця", Григорович Олександр Іванович, професор філософії Петербурзького університету, конференц-секретар і викладач теорії мистецтва (саме йому Тарас Григорович присвятив свою велику поему "Гайдамаки"); просила за Шевченка однп з найближчих родичів царя Олександра II княгиня Варвара Миколаївна Рєпніна, дочка князя Волконського Н.Г., та інші.
Саме завдяки наполегливим турботам друзів і шанувальників поета 21 травня 1857 року з'явилося "височайше веління: рядового Т. Шевченка "звільнити" від служби з установленням за ним там, де він житиме, нагляду з забороною жити в обох столицях, або приїздити до них тимчасово". Військовий генерал-губернатор Оренбурга В.А. Овручев видав наказ: "Звільненому зі служби Шевченку жити неодмінно в Оренбурзі".
Але ж поки тільки чутки про звільнення. Час плине: доки бабуся спече книші — дід позбудеться душі.
Із щоденника:
"29 (июня).
Мадам Зйгерт от 15 мая из Оренбурга поздравляет меня со свободой. А свобода моя где-нибудь с дельцом-писарем в кабаке гуляет.
На сердце страшная тоска, а шуточками спотешаю! А все зто делает со мною ветреница-надежда. Не вешаться же и в самом деле Из-за какого-нибудь пьяници отца-командира и достойного секретаря его".
* * *
Нервова нетерплячка. Він довгі роки таємно навіть від самого себе чекав на цю мить... І ось, нарешті. Але як шашель дерево, точить душу сумнів, не трапилося би чого незвичайного. Йому здавалося, що щастя неодмінно обійде його, вилізе якась потвора... Наприклад, може, борвій, чвара на Каспії переверне поштовий човен, і документи загинуть.
1 липня 1857 року він пише своєму другу Михайлу Лазарев-ському (до речі, саме йому 12 липня 1858 р. Шевченко подарував свій "Журнал", тобто цей щоденник).

Із щоденника:
"1 июля.
Я уложил свои пожитки, книги и прочее, купил полог от  волжских комаров, сшил из шести листов бумаги тетрадь для путевого журнала и сел под морем ждать погоды. И Бог святой знает, когда я дождусь хорошей погоды. Полог у меня уже украли, тетрадь, заготовленную для дороги, всю до листика исписал "местными впечатлениями", а из Оренбурга ни слуху, ни духу..."
Але, як потім з'ясувалося, дарма гудив Шевченко писаря-п'яничку i батька-командира — прихильника горілки — рятуваль-ниці від скорботних думок, бо саме ці якості i стали в пригоді солдату Шевченку. Немає лиха без здорового глузду.
Із щоденника:
"21 (июля).
По случаю воскресения пошел в укрепление побриться и от первого унтер-офицера Кулиха услышал, что в 9-м часу утра пришла почтовая лодка. Побрившись, я возвращался на огород и, выходя из укрепления, встретил смотрителя полугоспиталя Бажанова, и он первым поздравил меня со свободой. Это случилось 21 июля 1857 года в 11 часов утра".
Із щоденника:
"28 июля.
...Многое, многое вспомнил из моей прошлой невольнической жизни. В заключение поблагодарил Всемогущего человеколюба, даровавшего мне силу души и тела пройти этот мрачный тернис-тый путь, не уязвивши себя, и не унизив в себе человеческого достоинства".
* * *
Слід сказати, що Тарас Григорович дуже слушно i вчасно подякував Боговi, бо до припису: "Колишнього художника Тараса Шевченка звільнено від служби" було додано наказ військового генерал-губернатора Обручева (від 28 травня № 543), який визначав поетові місце проживания — Оренбург. I це майже дов!чне поселения.
Але ж тут i починаеться дивина. Ледачий писар-п'яничка скоро-тив саме цю подробицю,він узагальнив, а командир Уральського батальйону підмахнув такий папірець. До коменданта Новопет-ровської фортеці майора Ускова дійшла така установа: "Солдату Т.Шевченку з'явитися в Уральськ з "виключенням із списочного складу". А де саме робить тую "виключку", якщо за документом на "виключку" їхати неодмінно в Уральськ в штаб батальйону?
До Уральська було два шляхи: через Астрахань, Волгою до Нижнього Новгорода, а далі потягом до Оренбурга. Другий — через Гур'єв, а потім степом-напівпустелею кіньми. Це на 1000 верст більше.
Але ж командир корпусу, він же військовий генерал-губернатор, чомусь полюбляв саме цей шлях, і командири батальйонів про це добре знали. Ось уже через Гур'єв відправились звільнені від солдатчини друзі Шевченка — поляки, які колись брали участь у польському повстанні.
З першою звісткою про майбутню свободу Тарас Григорович відчував, як в нього, ніби у молодого птаха, виростають крила і тягне його в небо, у простір, на волю. З цього приводу він пише листа:
Із щоденника:
"26 (июля).
Ваше сиятельство граф Федор Петрович.
Я теперь так счастлив, так невиразимо счастлив, что не нахожу слов достойно виразить вам мою сердечную, мою бесконечную благодарность. Без вашего человеколюбивого христианского участия в моей безотрадной судьбе меня задушили би в зтой широкой тюрьме, в зтой бесконечной, безлюдной пустине. А теперь я свободен, теперь независимо от чьей-либо воли я строю своє радужное будущее, своє безмятежное грядущее. Какая радость, какое полное счастье наполняет мою душу при мысли, что я снова увижу Академию, увижу вас, моего єдиного спасителя, и слезами радости и благодарности омою ваши чудотворящие руки".
* * *
І ось просить він свого друга коменданта форту майора Ускова дати йому дозвіл добратися до штабу батальйону не тим шляхом, який полюбляє військовий генерал-губернатор, тобто через Гур'єв, потім понад дві тисячі верст безлюдним степом, а через Астрахань.

Треба визнати, що Іраклій Олександрович цілу добу вагався ,до цього божого діла підключилася комендантша — нічна зозуля, як  кажуть, Агафія Омелянівна.
З одних джерел Ускова Агафія, а у листі до біографа Шевченка О.Я. Конівського вона позначена Агатою. Так ось зі спогадів Ускової (лист до Конівського):
"Приїхавши у форт, мій чоловік (комендант форту) запропонував Шевченкові ходити до нас обідати і ввечері пити чай. Спочатку він чомусь остерігався, але потім побачив, що це дуже просто, для нього завжди був готовий прибор, то скористався запрошенням“.
В Ускових був син Дмитро, який вмер. Так Тарас Григорович зробив йому "прекрасний пам'ятник, — розповідає Агафія Омеляніва, — з ливарської сталі і білого каменя".
І ще: "Шевченко часто гуляв зі мною. Я раділа такому співбесідникові. Через те, що Шевченко знав декілька мов, був дуже озвиненою людиною, з чудовою пам'яттю, то теми для розмов під час прпогулянок були різноманітні: їх викликав кожен предмет, або явище, яке привертало чому-небудь нашу увагу під час прогулянок. Завяки цьому розмови з ним завжди були далекі від міських пліток і давали велике задоволення".
Слід ще сказати, що Тарас Григорович був закоханий  у дочок Ускових Наталочку і Настасію, яких часто малював (і обдаровував).
Так ось Агафія Омелянівна своєму чоловіку відносно по долі Шевченка, і про совість, і про Бога, і про те, як таку прихильну  людину Тараса Григоровича полюбляють їхні дві донечки Наталочка та Надійка. "Якщо ти скривдиш Тараса Григоровича, ми втрьох і знати тебе  не схочемо".
І комендант Новопетровського форту майор Усков на свій ризик видає Шевченкові документ з випискою зі списочного складу  вже у форту, що не обмежує терміну явки солдата Шевченка до Уральська, де йому видадуть документи на "остаточне звільнення від служби", практично він вже має і перепустку до Петербурга на руках.
Але інстинкт самозбереження, який загострився під час чини, підказував, що залізо треба кувати, поки його не вкрали.
Передбачаючи несподіваність повороту обставин в будь-яку хвилину, Шевченко заздалегідь домовився з місцевим рибалкою земляком, Андрієм Михайловичем Перепелюком та його друзями, що вони його доставлять до Астрахані.
По обіді другого липня Шевченко одержав документи і, не чекаючи на кормові, на прогонні та речове забезпечення, аби мерщій звідси, поки якийсь дідько не погрався в схованку, тікати. Пізнього вечора, коли кури вже вигрівали місце на підрях, бударка (рибацький човен) підняла вітрило і вийшла в море.
П'ятого червня, увечері, дісталися до Астрахані.
* * *
Ох і лаяв же Тарас Григорович мою рідну Астрахань, де мати на шістдесят шостому році після того, як Шевченко відвідав місто, знайшла мене, звичайно, у капусті. Він скрізь бачить тільки вірмен, татар, німців та калмиків, до яких, до речі, мабуть, пригадуючи Новопетровський форт, ставиться дуже прихильно. В готелі йому навіть чаю не дали, бо пізно, а вдень у "кращій" корчмі, крім чаю, нічого не було, навіть юшки, хоч Астрахань на той час пів-Росії годувала осетриною. А мою річку Кутум, на якій я виріс, поет  назвав болотом. Це вже зовсім якесь непорозуміння. Саме тут, на стрілці Кутума Стенька Разін ставив свої човни, сажнів за чотириста від самої Волги. І після того, як він скинув з дзвіниці астраханського єпископа Йосипа, піднялась така шалена моряна (вітер з Каспія назустріч течії), що розкидало, розбило разінську флотилію.
Я був хлопцем, коли земснаряд чистив той Кутум. Він виливав муляку на берег. Потім в тій муляці почали знаходити золоті монети та якісь цінні речі. Міліція поставила свій пліт і сама почала розробляти разінське золотородовище.
А Тарас Григорович на мій Кутум: "болото, болото". А воно ширше від сучасної Ятрані або Синюхи, чи Ірпеня, довжиною через усе місто. А вобли в ньому! Ще за часи мого юнацтва! Потягнеш "павука" — по місцевому "німецьку сітку" — такий собі квадрат 3,5 х 3,5 метра — вибираєш підхваткою з десяток. За пару хвилин знов витягаєш — ще десяток.
Ну то вже ліричний відступ, сплеск авторської пам'яті, але він фіксує настрій Тараса Григоровича, який не знав, як вибратися з міста.
* * *
З Астрахані шлях Шевченка прямував на Нижній Новгород. Але чим дістатися? Пароплавом — дорогенько. Баржою, яку тягнуть бурлаки, дешевше, особливо як ти сам будеш її тягти, але удвічі довше. Не хочеш впрягатися у бурлацький посторонок, можеш за карбованець сріблом сидіти на рогожевому лантуху з воблою як квочка на гусячих яйцях — ані руш. Туалет — до борта підійшов...
Але з нагоди відомого Макарівського ярмарку — усі плавзасоби — і саме там. Через пару тижнів приходить досить пристойний пароплав "Князь Пожарський", але його вже зафрахтував для своєї родини рибний просол Сапожников.
Шевченко пригадав, що він колись (1842 р.) вчився в Києві з якимось Сашком Сапожниковим. Часом не той самий?
Шукаючи суху ковбасу на довгу дорогу (так і не знайшов), він навіть підходив до добрячого будинку-палацу Олександра Олек-сандровича, однак не наважився завітати.
Та світ не без добрих людей. Хтось із знайомих передав Сапож-никову, що звільнений від солдатчини Тарас Шевченко шукає можливостей добратися до Нижнього.
І казкове диво дивне почало перетворюватись на реальність. Сапожников запропонував "другу дитинства" одну з кращих кают  і свою купецьку гостинність.
Зустрічаючи відомого малоросійського поета, колишній киянин написав у щоденнику Тараса експромт:
"Пятнадцать лет не изменили нас, Я прежний Сашка все, Ти также все Тарас.
Александр Сапожников".