***

Коли одягнешся в блакитну

Кофтину та сукню жовту,

У білій сорочці не вийду,

Червоних штанів не знайду.

 

Я вийду в блакитній сорочці

Та в жовтих штанях, як завжди.

Рядочком ми підемо мовчки,

Не тямлячи самі куди.

 

Ніхто не подивиться скоса,

У боки ніхто не штовхне,

Ніхто по дорозі не спросить

Про одяг наш, що се таке?

 

 

***

Я - гість, якого не чекали,

Я - хмара без краплин дощу.

Ще вітер у садку не вщух,

А в хаті вже дзвенять бокали.

 

Ховає господиня очі,

Брати по крові суплять зір,

І навіть киця не муркоче, -

Не знаю дітися куди.

 

- Ви вибачте мені, панове,

- О восьмій жде мене літак, -

Сказав, і лагідніють брови:

- Ви далі їдете, це так?

За зустріч, за м'яку посадку

Дзвенять бокали, муркотить

Весела киця на всю хату,

По вікнах - зоряна блакить...

 

О сьомий дощ пішов чималий,

І я вже, як життя назад,

Йду під дощем, рахую шпали,

П'ю дощ солоний, як сльоза.

 

 

***

Якби я знав, що стукотить у вікна

Не дощ, а ти стугониш у вікно,

Коли глибокий сон здолає чоловіка,

А душу веселить не випите вино.

 

Прокинувсь аж коли загрюкала у двері:

- Чи довго будемо ганьбитися в журбі? -

Твій шепіт розлягався у пекельній,

А не святій любовній боротьбі.

 

- А якщо взнає? - я питав.

- До бісу

Мій чоловік й усі його борги, -

Сказала ти, зеленим оком зблиснула,

Пірнаючі в багаття боротьби.

 

Ти кожну ніч приходила, ти стала

Моїм прокляттям, я занепадав.

Як не прийдеш, я маявся в нестямі,

Лицем до темних вікон припадав.

 

Там спав твій чоловік, там у вві сні сміявся

Твій п'ятирічний син, в колисці - немовля -

Чи не моє - дізнатися вагався...

А де блукала ти, любов моя нічна?

***

Достигли яблука в садку,

На землю падають вогку,

Лежать рожеві та руді,

А ми голодні та худі.

 

Сусідка каже: посадіть

У себе яблуню, та й рвіть,

А як спіймаю у садку,

Візьму лозину, ще й яку.

 

Сестричкам яблука кортить.

Над книжкою сусідка снить,

У закутку собака спить,

Йому, бач, яблук не кортить.

 

А що як  я його навчу

У зміну діяти нічну.

Носити у часи нічні

Достиглі яблука мені.

 

Воно їх скільки по траві

Для мене вітер розкидав!

Йду на подвір'я до вдови,

Заздалегідь лозину взяв.

 

Кажу: - Лупцюйте, коли смак,

Бо дуже яблука кортить.

Візьму оті, що в хробаках,

А ви здорові заберіть.

 

Сусідка з книжкою в руці.

Блукає усмішка в лиці.

Цеберку мовчки подає:

- Збирай вже, горенько моє!

 

Збираю яблука в садку,

В цеберку - кращі, а собі

П'ять яблук з дірками в боку,

З самим собою в боротьбі.

 

Бо дуже їстоньки кортить,

Отак би впав, та гриз би, гриз…

Сусідка щезла, не глядить,

І добрий пес у буду вліз.

 

Цеберку ставлю на поріг,

Сусідку кличу, та мовчить.

Як би я міг, якби я міг,

Я з'їв би яблука умить.

 

Але за тином три сестри,

Смак яблук чують їх роти.

Без господині ж як піти,

П'ять яблук сестрам унести.

 

Кладу п'ять яблук на поріг,

До хвіртки йду і раптом - сміх:

Набрав цеберку, й не несе?!.

Вернеш, якщо вже не з'їсте.

 

Не плакав я тоді - ревів,

Сусідки не порозумів,

Я втік з подвору, бо не варт

Для мене був сусідчин жарт.

 

Сусідка яблука сама

Принесла, яблук задарма

А з ними кращі почуття

На все довге моє життя.

 

 

 

***

Я не знаю, чого отак сумно мені,

Дощ по вікнах краплинами креше.

Сонце сіло на хмару, як вершник.

Що казати - воно на коні.

 

А за сопками, там, вдалині,

Де, здіймаючи хвилі до неба,

Океан шаленіє в борні.

Може так воно, дюжему, й треба?

 

Може досить сидіти в пітьмі,

Оббігати, лякатися волі…

Ген, як весело дощику в полі

Гарцювати з босими дітьми!

 

Хіба сам я не шаленів

Під дощами липневими, сонце

Пробивало, почувши мій спів,

У хмарині віконце.

 

Од би зараз стрибнути мені

Із вікна, осідлати хмарину,

Й заволати, що я на коні,

Святе сонце схопив за чуприну.

 

Я відважний, брутальний, лечу

Над Сибіром, над Волгою плину.

В Україну лечу, в Україну!

Від захвату громами кричу.