Частина шоста

 

  Нанайці в лісових чагарниках копають чар-зілля, яке допомагає їм розуміти занедбану російською освітою батьківську мову. Вигадка, звичайно, але є в ній невмираючий душевний біль за своє родинне минуле. Я був свідком похорону, на якому шаман Оненко, витанцьовував життя славетного нанайського співака-поета. Дивне явище, з мого зору, трохи навіть кумедне, але запливали таки сльозовою мої очі, хоча я не дуже добре розумівся нанайською мовою. Оненко заклинав батьків мерця допомогти йому досконало вивчити мову, щоб не ввійти у вічність нікому не потрібним одинцем. Бо предки не озвуться на чужомовний заклик прибульця. Шаман, як я помітив, сам досконало не знав рідної мови, бо вчився в Ленінградському університеті, але добре розумівся з глухим дідусем, який зовсім не знав російської. Він казав, що всі, зроблені російськими вченими, словники надто далекі від справжньої нанайської говірки. Він попереджав мене, що згодом так станеться не тільки з українською, але й з російською мовами, бо народ, який намагається занедбати культуру іншого народу - це потенційне мертвий народ.

Чар-зілля - рослина, якої мені так і не пощастило побачити. Бо молодь вже не знає що вона таке, а дорослим не вистачає часу блукати по тайгових чагарниках. Привелося мені зустрітися в тайзі з бабусею, яка не знала навіть як її звуть, бо російським ім'ям лякалась себе занедбати, а справжнє нанайське, що подарували батьки, вилетіло з мозку, бо зрадила вона йому, коли одружилася з росіянином, Степаном Соколовим. Вона вже й паспорт спалила у лісовому вогнищі, і днювала на могилах батьків, але вони не вибачили доньці її зради. Здавалося б, що воно таке життя людини - тільки блискавка на тлі вічності, але яким словесним павутинням оповили ми себе і майбутнє своїх діточок. Краще народитися вільною твариною, аніж занедбаною релігійним павутинням людиною.

Шаман Оненко цілком погоджувався зі мною, але святість рідної нанайської мови була для нього найвищим показником життя.

Гребінка читав і писав українською, але розмовляв з очевидним російським наголосом. Те що робилося в Україні його бентежило, але не гнівило.

- Ми чухраїнці, що з нас взяти. Хапаємося за те, що нам легше дається. А російська мова забиває нам вуха з дитинства, як пух від тополі, або кульбаби. Чиновництво все розмовляє російською, україномовної людини не чує. Хіба не так, пане Мжичка? Я одному урядовцю в ухо дав, щоб почув мене. Отоді й довелося бігти світ-за-очі, щоб не попасти до допру. Добре що вже середня освіта була, з коліс потягу у військове училище Благовещенська пірнув. Ото був мій перший і останній заколот проти самозакоханих урядовців. З того часу дивлюся на людство з висоти свого іронічного нахабства.

Завжди ошатний, в золотій шевелюрі, з до блиску голеним лицем, розбризкуючи навсібіч компліменти дамам, Гребінка мав молоду красуню дружину і водночас декілька коханок. Як це не дивно, але дружина Олеся, з родини українців Кабанюків, не звертала уваги на майже відкриті походження свого казанови. Щоправда, коханки Гребінки їй не досаждали. В ньому було щось таке, що невдовзі обридало жінкам, і вони починали його обтікати усіма шляхами.

Добре освічена Клавдія Краєгородська розкусила його в перший же день знайомства. Але вимушена була гратися, як з лялькою, яка, звісно, обридає, але від неї немає куди дітися. Бо працювати доводиться в одному колективі. Але що він за вояк, якщо не може покорити курку, яку не обороняє жодний місцевий півень…

Познайомившись на вечірці в мене з Євгеном Омельченко, Краєгородська взяла над ним опікунство, що зовсім не влаштовувало Гребінку. Цей кінчений залицяльник приревнував її до молодшого на десять років молодика. Якось за чаркою звинуватив мене за той дзвоник до магазину "Самбери". Але ж я виконував його прохання! Правда, то було по п'яні. Коли ж нарешті Клавдія з Євгеном одружилися, а сталося це перед новорічними святами, Гребінка закохався в сестру нареченої, яка приїхала на весілля з Житомира. Взірцева дзвінкоголоса україночка своїм щебетом зачарувала усіх гостей. Її грайливі позирки опікали й мої груди, але мені довелося заспокоювати дружину Гребінки, Олесю, яку  приголомшила поведінка невгамовного бабія. На її очах він припадав перед Олесею на коліно, цілував руки, ледь під спідницю не ліз. Я прискакував на стільці від бажання утихомирити бабія, але в рівновагу мене приводила саме Олеся, велика, я вам скажу, розумниця і красуня. Але Гребінка не був би Гребінкою, якби не занепав на вперше побачену жінку. Та ще з такою українською вимовою.

Краєгородська, звісно, просвітила сестричку що за півник кружляв біля неї. На третій день після весілля Омельченки запросили мене до себе. Дзвонив Євген: "Нічого не купуй, бо заїдків море…" Потім передав стільниковий дружині Клавдії: "Ми дуже вам вдячні за той дивний вечір, просимо до дружнього спілкування…"

Чого б не піти. Сестричка Клавдії, Олеся, як я вже знав, приїхала погостювати на два тижні, а після весілля я потай собі думав про неї. Дуже вона мені сподобалася, незважаючи на  флірт з Гребінкою. Але інакше як поводитися на сестриному весіллі? На те воно й весілля, щоб було над чим посміятися.

Прийшов я трохи раніше, але молоді вже чекали мене  біля розчиненого вікна. Двері в квартиру відчинила Олеся.

- Який ви молодець, що прийшли, пане Мазуха, ми так раді, так раді вам…

Вона намагалася ще щось сказати. Але мене підхопили під руки  Клавдія з Семеном і затягли до своїх апартаментів. Я навіть розгубився: чи не до музею потрапив? Дві квартири перебудовані в одну, по стінах картини, квіти, стелажі з книжками, взірцеві дивани в кожній із чотирьох кімнат. Такого помешкання я поки що в житті своєму не бачив. Щиро сказати, порадувався за Семена, але завидків, клянусь, не було. Полковниче кубло - двокімнатна хрущовка. І повне задоволення життям.

Хоча кухня у Клавдії була втричі більша за мою, вечерю влаштували в світлиці. Семен, як я помітив, почувався трохи не в своїй тарілці, але ж не минуло й доби як він влучив із свого занедбаного кубла в королівські апартаменти. Перший тост від Семена:

- За вас, Іване Павловичу, за ваше добре серце!

Довелося пити з господарями стоячи.

Другий від Клавдії:

- Якщо є в світі бог, він у вашому серці, пане полковнику.

Я ж пив за усіх тричі: за Клавдію, Олесю і Семена.

Четвертою чаркою, як новоспечений бог, я освятив новоспечену родину.

Коли мені підняли з п'ятою чаркою, світлиця вже танцювала круг мене усіма зблисками веселки. І сонцем в зеніті сяяло лице Олесі. Я навіть розгубився, бо не міг не казати те, що спопеляло душу, але й соромно було, і лячно, бо бачив я перед собою тільки дві зірки - напружені очі Олесі. Йти в атаку на чеченських вояків було легше, бо я виконував приказ командуючого. А тутечки, хто я такий. Десь у Новій Зеландії живе моя дочка, з дружиною ми в розлученні, але ж… якщо раптом повернеться? Я ледь не втратив рівновагу, краплі вина впали на мені долоню. Але мовчати далі я вже не міг, і я випалив:

- Проголошую тост за Олесю, за єдину на землі жіночку, яку я бажаю бачити своєю дружиною…

Треба вже було випити, але я тримав чарку, до якої не потяглися ні Семен, ні Клавдія - вони мовчки дивилися на Олесю.

- Так раптово… не знаю навіть що відповісти. Про це я теж думала, але… у мене донечка є… чи візьмете з дитиною?

Олеся проворкувала це з таким хлоп'ячим виразом обличчя, що Клавдія вибухнула сміхом. Семен облегшене зітхнув.

- Вона буде нашою донечкою, Олесю!

- Ви мені теж полюбилися… Я згодна… але ж!.. - Олеся випила чарку і, закривши лице долонями, вибігла зі світлиці.

Оце "але ж…" боляче торкнулося серця. Мої очі були прикуті до чарки з вином, в якому майоріли сріблясті фіранки вікна.

Клавдія посміхнулася:

- Посувайте услід, Іване, тепер вже ваша планида заспокоювати мою ексцентричну сестричку.

Я застав Олесю плачучою. Вона лежала ниць на канапі, її оголені плечі були прикриті сріблом сонячного павутиння.

Я присів поряд, не зважуючись порушити злагоду сонячного сяйва.

- Йоханий бабай, ти чого ревеш? Що з тобою, дівчуре? Я щось не так сказав?

Я взяв її долоню в свої, припав вустами до не зовсім, я б сказав, жіночої шкіри. Від неї війнуло цибулею. Мабуть, заїдки, що на столі, готувала саме Олеся.

Я гладив рукою її волосся, і Олеся повільно заспокоювалася. Нарешті сіла, зиркнула на мене повними сліз очима.

- Бачили як люди живуть, - промовила майже пошепки. - Семен прийшов на все готове, а в мене окрім доньки та вітру в голові, нічого схожого на мито. Навіщо я вам така…

Я притишувати свій голос не став. Слизнувши солону вологу з лиця жіночки, виказав їй свої філософію буття.

- Любов до мита сягає прадавніх часів. Хоробрий мисливець завжди мешкав у голій печері, тоді як нахабний боягуз і ледар, прибирав собі усі його кращі трофеї. Моя дружина, яка вже давно не моя, завжди мріяла про набиті митом палаци. За митом і подалися з донькою за кордон. Жінку роздирали заздри, коли вона дивилася на заможних сусідів. А я, Олесю, вояк, викинутий за довгий язик з військової посади. Сьогодні маю громадянську, є можливість жити краще, ніж живу… Можливість є, та немає бажання. Тобі є над чим подумати…

Можливо я поступав відчайдушно, відкриваючи своє серце майже незнайомій жінці. Але натяк Олесі на статечну сестру мені, відверто скажу, не сподобався. Можливо Семену й пофарбило, не знаю, Мене цілком влаштовує моя конура. Якщо знайдеться жінка, яку принадить моє життя, будь ласка: руку і серце віддам. Але битися за мито, навіть заради любові не буду…

Я встав і, з легким відчуттям граючого в судинах вина, рушив до столу.

Клавдію пронизливо зиркнула на мене:

- Йоханий бабай, бачу, щось у вас не зрослося…! Ходи, сестричко, сюди. Будемо потроху притиратися. Наповнюй чарки, Семене.

Настрій я зіпсував собі, це так, але псувати господарям - це вже зайве. Олеся переодяглася у відверто сексуальний одяг, з'явилася в полиску всієї своєї жіночої вроди. Я проковтнув слину, дивлячись на її привабливі стегна, на сонцелику усмішку. Семен вже наповнив чарки, піднімаючись, з тостом на вустах, Клавдія мимохіть чмокнула його в щоку.

- Любов - пережиток минулого, я впевнилася в цьому, дивлячись на поведінку телевізійних зірок. Самці жадають сучок, а сучки самців. Семен кращий із самців, яких я знала. Вікувати мені з ним до самого вознесіння на небо. Якщо коли і зраджу, він вибачить. З вас, Іване Павловичу, війна в Чечні не вивітрила застарілого дурисвітства. Щоб не запізнитися, хапайте мою сестричку з усіма її спокусами і несіть в кімнату на ліжко. Підглядати  ми з Семеном не будемо, - Клавдія реготнула, ткнувши Семена пальцем у живіт. - А ти, сестро, покажи воякові на що здібна… Покуштує солодкого, забуде про свої старезні примари…

Я вже не знав що й думати. Клавдія схопила Семена за руку і потягла в якийсь свій невідомий мені закуток. Олеся почала роздягатися, але я був настільки ошелешений, що дивився на неї, як на блискучий манекен, що рекламує по магазинах жіночі купальники. Дивився й не бачив її майже оголеного тіла. Рожева пляма на тлі осяяного сонцем вікна. Але вона першою пішла на штурм моєї фортеці. Це вже було занадто. Ніколи не думав, що молода жінка здатна на такі справи. Звісно, вона довела мій мозок до затьмарення. Не знаю вже, яку кімнату мала на увазі Клавдія, Олеся пожирала мене прямо-таки на килимі в світлиці, зсовуючи ногами стілець, на якому сиділа.

- Теж мені справжній полковник, - раз-від-разу, зиркаючи мені в очі, шепотіла вона. - Думала, забув як це робиться! Але озброєння в тебе, класичне… До речі… зґвалтували ви мене, пане Мазуха, тепер зобов'язані до Загсу вести. А то ще дитиною завагітнію. Не в міліцію ж мені бігти?

Не люблю я напоумлянь, а тим паче застережень. Не вперше начував я себе вщент роздавленим, але раніше стусана отримував від командування. Від жінки - вдруге. Перший раз від дружини, а зараз від гостроокої повії. Сидів напівроздягнений на пухкому килимі в позі лотоса. Олеся ж реготала як скажена, З глузду з'їхала, чи має таку реакцію на сексуальні зносини? Господарі вже загрюкали дверима, почулася весела перемова. Треба було впоратися зі штанами та сорочкою. Олеся стягла їх з мене несподівано вправно. Та й Олесі треба було одягтися.

Я нашвидку зодягся, відштовхнув, Олесю, яка намагалася розстібнути мого паса. Вона запричитала:

- Зв'язав з мене вузол, зґвалтував… чуєш, сестро, твій полковник зґвалтував мене. А тепер втікає… Йди-но, сестро, скоріше, освяти нове подружжя…

Йоханий бабай! Я не міг втямити, грає вона, чи цвірінчить всерйоз. Пішов було, але гачки на дверях були хіба що досвідченому злодію по плечу. Отямився я, почувши голос Клавдії.

- Що з вами, Іване. Сестричка в стані раювання чого тільки не наговорить. Бачу, ви не справжній полковник. Справжній жодної спідниці не пропустить, бо, як вояк, покликаний захищати земне життя. А в чому його сенс! В чому смак життя, га? Не знаєте. В сексі, пане Мазухо. Ніч проведена з мужиком дарує мені крила. Я буваю легкою, як пір'ячко в небі. Олеся з вами два тижні товклася, залицялася, а ви… жартів злякалися! До міліції вона не побіжить, грошей не попросить, поки під моїм крилом живе…

При згадці про гроші, Олеся, яка рушила було до ванни, завагалася. Гостро зблиснувши очима.

- А що… чоловік з грішми показує себе вартим уваги. У вас, пане полковнику, лице зараз як ліхтар за мжичкою. Яскрить не світом, а жовтою порохнявою…

Я теж не стерпів, відповів жінці тією ж монетою.

-В твоїх очах, Олесю, застійна жіноча туга. З мужиками, певен, проблем не маєш, але трапляються все більше злиденні…

- Ви тримаєте мене за повію? - дивно, але не вибухнула образою, тільки зблиснула оком.

- Повія, чи ні, але в справах сексу досвід маєш чималий.

- Так ото ж чоловік навчив. Не досконало, мабуть, бо втік до гіднішої… Самець випадковий був…

Вона війнула спідницею і щільно закрила двері ванні.

- Заспокойтеся, Іване Павловичу, - Олеся жінка з причудами, про що говорить сама не розуміє.

- Це так, - підтримала новоспеченого чоловіка Клавдія. - Учора просила щоб я дозволила їй переспати з Семеном. Довід у неї свій: що його робить, коли кортить? Ото ж і покликали ми тебе, вгамувати жагу невгамовній сестричці. А що до шлюбу, це все жарти. Через тиждень Олесі треба повертатися додому, там у неї донька, заможний коханець. Правда одружений, але це не біда. Вона у нас - приший кобилі хвіст…

Чесно сказати, я не тільки не заздрив Семену, мені було лячно за його майбутнє. Яблука від яблуні недалеко падають. Хоча й говорять про Клавдію як про залізну леді, хоча й не домігся взірцевої панночки відомий бабій Гребінка, не вірилося мені, що голова містечкового освічення і культури вдовольнялася тільки театральними п'єсами та музиками. А там, біс його знає! На службі зранку до півночі, відрядження до столиці, засідання, мандрівки по школах.

Олесі не було з півгодини. Вийшла з ванни, наче й не вона: жовтошкіра левиця з пасмом волосся на голові.

- Паночку, Йване, дякую за щиросердий подарунок…

Підійшла зі спини, поклала долоні на плечі, торкнулася губами щоки неподалік від вуха. Спокійна, усміхнена, ласкава… Наче й не було дикого вибуху про зґвалтування і негайне одруження.

- Ви чудовий коханець, можна я буду прибігати до вас після вашого повернення з роботи. У мене квиток на літак, через тиждень. Донька і старенька мати чекають?

Вона сіла на своє місце за столом, не питаючись, сьорбнула вина з пляшки, торкнулася пальцями моєї руки.

- Про моє емоційне сп'яніння забудьмо, зі мною таке трапляється. Життя, знаєте, в Україні не фунт ізюму вам…

Я ледь втримав почуття жалю до цієї взірцевої жіночки. Вона одна пестить доньку і стареньку мати. А як же Клавдія? Чи допомагає вона, хоча б грішми? Чи навідується до родинної хати? Чи це для неї зайве? Питань виникало багато, я вже не вірив в отой образ, яким виставила себе переді мною Олеся. Заможний коханець, вільне сексуальне життя…

- Можемо сьогодні ж піти до мене, - запропонував я, - такого ширвжитку, як у Клавдії, у мене немає, але живитися будемо не гірше. Ти, я помітив, завзята кулінарка.

- Так-таки й помітили?

- Долоні твої напоумили, від них війнуло цибулею…

Олеся здивовано зиркнула на мене, на сестру, почала принюхуватися до своїх рук.

-Я ж їх мила-мила…

- Це були найкращі парфуми, не сумнівайся.

Семен знову наповнив чарки вином.

Клавдія усміхнено зиркнула мені в очі.

- Ви що, справді побиваєтеся викрасти у мене сестричку?

-А чого б ні! Ви з Семеном, ми з Олесею. Покличете на склянку кави, прибіжимо.

Мені здалося що Клавдія полегшено зітхнула.

Все з'ясувалося, коли ми з Олесею ввійшли в моє занедбане помешкання. Мені на диво, вона була в захваті від устаткування квартири: ніякого лишку - стіл, книжки та ліжко! Я поцікавився, чи не пробігла чорна кішка поміж сестрами? Олеся саме біля шкапа з книжками стояла, вивчала моє соціальне надбання.

- Що ви, Іване Павловичу. Сестричка в мене людина сердечна, але їй завтра у відрядження їхати. Розумієте, залишати мене з Семеном в одній квартирі! Я їй про себе такого наговорила… - Вона засміялася, затуливши долонями лице. - Отой спектакль, що я грала, для неї, звичайно. Вона за Семена вискочила, тільки завдяки мені. Не розумію, чому й досі відомі продюсери не покликали мене зніматися в кіно. Від баби Яги до цариці Єгипту. Бажаєш, я представлюся тобі твоєю дружиною Веронікою. Заскочу на хвильку до ванни, а звідти вийду вже не Олесею. Чекаю на згоду, любий полковнику?

Я дивився на Олесю, як на мале, нерозумне дівчатко. Ніякої подоби з Веронікою ні в лиці ні в статурі. Вельми різна фактура. Але як не підтримати веселий настрій коханки.

- Йоханий бабай, а чого б ні, га?

Олеся, війнувши спідницею, зачинилася у ванні. Я почав збирати на стіл все смачне, що було в холодильнику та на кухонних полицях. А дещо з смачних заїдків у мене було. І вино було, і коньяк, і шинка від кращої нашої фірми "Веселе телятко". Саме чарки доставав, коли з коридору почувся голос моєї дружини Вероніки.

- Не гайся, Йване, я зголодніла після роботи, і чарочку горілки, будь ласка, бо гарячої води, як завжди, в крані немає.

Дві порцелянові чарочки, подарунок дружини на моє сорокаліття, гепнулися об долівку, аж іскри віялом пішли. Олеся досконало імітувала голос моєї дружини. Та хіба тільки голос. І волосся і вираз обличчя, і звичка Вероніки спиратися лівою рукою за своє стегно. Не дублікат, звісно, але рідна до памороків жіночка підійшла, притулила долоню до штанів, видихнула у вухо: "а може спочатку в ліжко?" І навіть у ліжку поводилася так, як поводилася дружина. Яка там вечеря, коли минуле підхопило мене на свої райдужні крила і понесло стрімголов у прірву нестямної насолоди.

До столу нас розбурхали золоті щупальця липневого сонця, та вітрець, що грався гілкою тополі за вікном. Олеся й далі продовжувала грати роль дружини, але у сонячному сяйві, самі розумієте, від Вероніки в її лиці та постаті залишалися хіба що рухи, але говір вона витримувала вельми артистично.

Завзяття, з яким ми починали з Олесею цю фантастичну гру, поступово розвіялося буденною порохнявою. Не все в мене ладилося на роботі, Олеся втратила останні риси моєї дружини, жінці остогиділо корчити з себе Вероніку, яку вона потай ненавиділа. Мені б підтримати її, зазирнути в глибинні течії жіночих думок, викликати на щиру перемову, але бентежило побоювання: а що як? А що як Олесі сподобається жити у моєму трохи занедбаному приміщенні? Не даремно мабуть натякає, яким би вона хтіла бачити моє лігво. З ощадного рахунку я зняв п'ятдесят тисяч Олесі в дорогу, на заїдки та подарунки матері й доньці. Грішми одарував її на третій день нашого сумісного проживання. Вона руками замахала:

- Ти що, Іване… таких грошей я у тебе не візьму. Це борг на все життя, а я люблю спокій.

- Йоханий бабай, я ж не в борги даю. Від щирого серця даю, повір.

- Ти тримаєш мене за повію, так?

- Не приведи боже, дівчинко. Ти подарувала мені свято, а таке святого багатого коштує. Скажеш матері та доньці, що грішми одарувала їх Клавдія. Передчуваю, що сестричка твоя не дуже щиросерда жіночка…

- Все то ви помічаєте, товаришу полковник. Моя сестричка мріє придбати маєток у Франції, обридло їй жити в країні рабів та господарів. Мер наполягає щоб вона хрест собі на шию повісила. Можеш в бога не вірити, але зараз, мовляв, мода така. Чи може ти партійний квиток у гаманці носиш? Вона й Семена підібрала, щоб показати співробітникам свою сталеву особистість. Якщо здійснить свою мрію, ми за нею до Франції поїдемо. У матері є сумнів, але донька - аби подалі від України. Для неї що Росія що Україна держави ненадійні для проживання. Народ не бачить, кого вибирає в президенти. Нічого далі свого носа не бачить. Воно й насправді так. Погомонить-погомонить Україна та й ляже під Росію, як завжди лягала. Отак одностайно і закінчать вони своє існування в історії народів…

Через тиждень, ми з Клавою та Семеном, проводили Олесю до літовища, побажали літаку легкої посадки, а я на декілька днів занепав у таку журбу, що не раз поривався летіти слідом за Олесею. Смішно, звичайно, але ж саме вона подарувала мені, нехай недовгу, але зустріч з Веронікою. З Москви вона дзвонила мені дякувала а все добре, а ще добавила, що душею поривається повернутися в мої обійми. Я пообіцяв дзвонити, але так і не подзвонив, бо вже через тиждень життя набуло нових поглядів на наші з Олесею відносини.

 

Частина сьома

 

Я раджу тобі скористатися моєю порадою: сьогодні ти майстер, а завтра голова підприємства. А у керівника можливості необмежені. Ти сучасні наші закони знаєш. Поміж приватними и федеральними виробництвами немає жодної розбіжності. Що тобі утямиться в голову, те й робиш. Обрид помічник, гони в три шиї,  не підставляє молода секретарка при нагоді те, що тобі треба, позбувайся і  візьми іншу. Їх сьогодні як бур'янів на учорашніх ланах…

Я дивився на спітніле обличчя пана Реміза, і не міг втямити - всерйоз він говорить, чи шуткує? Щоправда, мене витурили з армії: на тобі полковницький пенсіон, тільки посувай подалі, щоб очі мої тебе не бачили. Генералу не сподобалося як я повівся, виконуючи його наказ про знищення загону досить таки нахабного польового командира Беркута. Я, бачте, не виразив довіри майорові Повзику, сам очолив отой бій, не втративши при цьому жодного свого вояка. А Повзик той генералові поперек горла стоїть: генералова донька по ньому сохне. Та й біс з ним, з тим генералом, та достроковим звільненням. Я хоча б сплю тепер спокійно. Думав тільки в армії козакують сатрапи. А виходить вони сьогодні усюди. Відроджується дореволюційне панство. Та чи надовго? Біс сіпав за язика спитати про це у пана Реміза, але я задавив в собі таке бажання. Якого дідька мені зараз проти рожна перти! Треба почекати, озирнутися, взяти до тями напучування Реміза. Побалакати з народом…

Я й справді не розумів який куліш заварили в країні молоді вихованці пана Єльцина. Про військові загони я вже мовчу. Вояк сьогодні - витратний матеріал. За звичкою молодь рекрутують, забувають тільки одягти як слід, та нагодувати. Ото ж і бігають соколики з поверху на поверх, вимолюючи у мешканців по шматочку хліба. Голодні краще воюють, базікав якось, кремлівський шаркун з погонами генерал-майора. Якби не субординація та наявність бойових офіцерів на прийомі, я б йому пельку розчавив. Але своє слова сказав таки, не стерпів. "Дозвольте, казав, товаришу генерал-майор, запросити до столу десантний загін, що тільки-но вийшов з бою. Хлопці дві доби на консервах сиділи. Треба було бачити лице генерала. Він шарпав пальцями по столу, шукаючи чим би в мене шпурнути. Була б під рукою граната, метнув би. Але загін таки запросили. Сиділи бійці за столом поряд з генералом і перший тост був за них. Бо визволили з чеченського полону офіцера та двох сержантів, не втративши в герці жодного вояка. Правда, з того часу бойові офіцери позиркували на мене як на божевільного. Майор Гречко, при зустрічі хитав головою:

- Відчайдух ви, Іване Павловичу. Справжній паливода. Але Моргунов тобі цього не простить.

Не простив, та й біс з ним. Якби ото один Моргунов… Дбати про рядових вояк не в моді тоді було. Попав у полон до злочинного польового командира лейтенант Олександр Гринь. Яких я тільки заходів не робив, але дарма. Навіть себе пропонував замість хлопця, батьків якого знав ще змолоду. " Один загине, пришлють нового. Такого ж необстріляного. Воно їх скільки по диких закутках Росії голодними тиняється, жартував чеченець, в минулому радянський офіцер. -  Вояк - матеріал витратний, чого його жаліти!.." А я, щоб визволити з полону Лейтенанта Гриня вояків у бій не повів. Сам пішов до польового чеченського командира. На смерть йшов, чесно сказати, але була таки крапля надії, що змовимося. Але про це як-небудь потім… Бо Реміз чекає на відповідь. Не маю я бажання, йти майстром на невідоме мені підприємство. Треба трохи зачекати, придивитися, послухати що люди говорять. Отож і відповів тоді Ремізу:    

- Негайно зробити вибір я не можу, але волів би, напевне, заручитися обіцянкою на майбутнє. Перш ніж братися за керівництво цехом або бригадою, мені треба довідатися, що сталося з дружиною та донькою. Якщо справді їх підхопив заможній закордонний соколик,  це одна справа. А якщо - полювач на живця? Можливо зараз вони поневолені сидять у смердючому ярмі?

- Так самі ж забажали. Сплюнь и розмасти. У наших жінок глузду не вистачає. Закордон для них - манна небесна.  Якщо навіть  у кормизі твої кралі сидять,  допомогти їм справа недосяжна. Треба мати за кордоном надійних друзів, щоб змовитися з ними на вирішальний вчинок.  За кордон учорашні вояки не їдуть. Хіба що євреї. А наші сьогодні охоронцями по фірмах сидять. Хто розвинув в собі надзвичайні здібності шахраювати, примкнув до гурту злодіїв. Такі здібні щось зробити, але є у мене сумнів, що згодяться.  Якби ще за великі гроші. Але враховуючи твої нахили до життєвих чеснот, в сучасне суспільство тобі жодним боком не влізти.

- Знати б що воно таке це сучасне суспільство, - наголос подумав я, розуміючи що Реміз у цьому питанні має тверезу підставу. Але зовсім відмовитися від його допомоги я не міг.  - Через тиждень-другий я буду досконало достиглим. Якщо не знайдеш на цю посаду когось іншого, дзвони, або приходь. Я ж теперечки одинцем живу…

- Ловлю на слові, друже. Сьогодні - не маю часу, а в неділю десь у смерках обов'язково буду.

На тому й розійшлися. Реміз пішов, не озираючись, а я ще довго стояв, дивлячись нібито йому вслід, а насправді - блукав думкою в нашому далекому минулому. Реміз був ледь не кращім учнем у нашому класі, завзятим комсомольцем-ленінцем, потім два роки вчився у медичному інституті, але в своєму лікарському майбутньому швидко зневірився.    

 

 Коли, нарешті, ми спинилися біля дверей мого будинку, я соромився запросити Ларису до себе, хоча вона плекала надію, що я так і зроблю.  Сонце вже скотилося в провалля за багатоповерховими будинками, і від смерек на подвір'ї війнуло свіжою прохолодою.

Лариса мерзлякувато повела плечима.

-Я б зараз кухлю кави випила.

Це був відвертий натяк на запрошення, відмовити жінці в її бажанні було б з мого боку не зовсім ґречно.

- Домовимося, я тебе залишаю в квартирі готувати каву, а сам заскочу на хвильку до магазину. Бо в моєму холодильнику миша повісилося.

Пішки ми піднялися на мій поверх, впустивши Ларису в квартиру, я стрімголов злетів східцями вниз. Магазин було розташовано на першому поверсі житлового будинку напроти. Черги, звичайно, - дві жінки та хлопчик за цукерками. Прихопивши пляшку вина, ковбаси та, на усілякий випадок, торт, я повернувся додому. З кухні на мене війнуло кавою. Виникла думка: надто швидко справилася жіночка, наче в помешканні моєму була не вперше.

Так воно очевидячки й було, бо перше, що зробила Лариса, перехопивши з моєї руки пакет з закусками, чмокнувши мене в щоку, сказала.

- Ти, Йване, навіть не уявляєш яке для мене свято твоє повернення живим. Вероніка твоя трималася думки, що ти загинеш. Наша місцева  ворожбитка навішала їй локшини на вуха. Я їй казала: не вір, вона така ж пророчиця, як я космонавтка. Але Вероніка, сам знаєш, якщо візьме щось в голову, що не кажи, буде гнути своє…

Я був чимало здивований.

- Йоханий бабай, ти зналася з моєю дружиною?

Вона витріщила на мене свої величезні блакитні очі.

- Ти що, Йване?!. Вона запросила нас з Ремізами на своє сорокаріччя. Я подарувала твоїй дружині оберіг від нанайського шамана, воно він на цвяшку висить…

Я навіть розгубився. І засоромився, звичайно. Я був певен що ця наша друга зустріч з Ларисою чисто випадкова. Мабуть я їй таки подобався, коли, зустрівши, сяйнула такою усмішкою, що у мене перехопило подих. Про те, як вона відшила мене тридцять років тому на випускному вечорі, я вирішив забути. Забути і все, геть стерти з пам'яті.  Не міг я обійти таку взірцеву жіночку. Довелося винитися за той вечір, коли я залишив її у кав'ярні біля кінотеатру "Космос".

Але вона зиркнула на мене з такою нахабною усмішкою, що я розгубився.

- Ні, Йване, того вечора ти подарував мені справжнє свято. Я розумію, ти зокрема своєї Вероніки хіба кого бачиш. Щастить же деяким жінкам… Чоловік красунь, на високій посаді, чого тобі, стерво, треба. Ні, каже, без коханця з'їдає нудьга. Свій - це святе, але з чужим в ліжку солодше. Особливо коли той чужий, чоловік успішнішої за мене приятельки…

- Йоханий бабай, зізнайся що жартуєш, Ларисо?

- Жартувала б, якби  коханця твоєї цяці тоді у кав'ярні не зустріла. Він, звичайно, впізнав мене, так що ту ніч я святкувала у нього в ліжку.  Вміла твоя Вероніка добрих коханців собі вибирати. В ліжку він справжній полковник, не те, що ти… Працює на місцевій таможні, це тобі не хухри-мухри. Я до тебе, Іване, не гарцювати в ліжку зайшла. У мене є пропозиція… Розумієш, у Ремізів є магазин, усіляким крамом торгують. Якби ти допоміг мені завезти з Китаю шість пакунків товару, викупивши його за свої гроші. На таможні тебе пропустять. Ремізи розрахуються, а мені, за мій клопіт, теж дещо перепаде. Ми ж з тобою, Мазуха, не чужі люди, в одній школі, в одному класі вчилися. Якщо є бажання, проведу оцю ніч з тобою.

-А як же взірцевий коханець? Соплі на кулак не намотає?

- Але ж, таким чином ти можеш йому помститися… за дружину.

- Смішна ти, Ларисо. Грошей я тобі позичу, але месник з мене ніякий. Перше ніж жінкою спати, мені треба її покохати. Вероніка увігнала мене в таку зневіру до жінок, що буду мабуть бурлакувати до відбуття у вічність.

- Ото й дурень, - Микита Орлик казав, що кращої за мене коханки ще не зустрічав.

- Орлик, хто такий Орлик?

- Один з коханців твоєї Вероніки, пане Мазуха. Познайомитесь на таможні.

 

З набитими китайським дрантям торбами повернувся я додому. Водій допоміг занести в квартиру шість чималих пакунків. Розрахувавшись з водієм, я не гаючись, почав дзвонити Ларисі, щоб усвідомитись куди та як завезти барахло, але вона знаходилася за межами зв'язку. Купував крам я за свої чималі гроші, Лариса обіцяла відразу після мого повернення розрахуватися, але минуло три дні, чотири, тиждень… Не втримавшись я подзвонив Ремізові: чи не знає його дружина куди зникла співачка її ансамблю, Лариса. Ніна Петрівна негайно перехопила телефон.

- Ви по яких справах до Лариси, Іване Павловичу, якщо не секрет?

Мені здалося, що жіночка трохи напідпитку, надто дзвінким був голос, в якому ще відлискували луни недавнього сміху. Я сказав про завезений з Китаю крам, що Лариса просила завезти його як можна скоріше, але на зв'язок не виходить.

- Почекайте, ми через півгодини будемо, - мовила Ніна Петрівна,і відключилася, не повідомивши, хто саме "ми", вона з чоловіком, чи вони з Ларисою.

Не минуло й двадцяти хвилин як Реміз з дружиною були вже у мене. Обидва напідпитку, сам Реміз з пляшкою коньяку в кишені, у Ніни Петрівни пакет з заморськими фруктами.

- До столу, негайно до столу, панове, - поквапливо, забувши навіть поручкатися, проскочив Реміз на кухню, і, за юнацькою ще звичкою, почав господарювати, як у себе вдома. Пляшку поставив на стіл, дістав зі шкапи чарки, з холодильника - заїдки, які там були, а Ніна Петрівна тим часом заходилася мити принесені американські яблука та груші.

Я трохи розгубився, нишпорив по закутках пам'яті: чи не день народження у Петра або його дружини? Чи може річниця їх одруження? А подружжя аж сяяло від задоволення, насолоджуючись моєю розгубленістю. 

- Отак, Нінусю, правду люди кажуть, що у російських полковників одна звивина у  мозку і та поперек лоба від кашкета. Хоч ти йому чарку Хересу піднеси, не здогадається що сьогодні за день. Але ж саме пляшку Хересу приніс відзначити народження нашого синочка Тарасика. Сьогодні йому сімнадцять. Це по-перше, а по-друге наш талановитий Тарасик з учорашньої доби студент Каліфорнійського університету. Розумієш, Йване, твій хресник витримав екзамен англійською мовою.

Реміз відкрив пляшку, наповнив чарки і, сяючи як начищена до блиску мідяна сковорода, оголосив тост.

- За нашого Тарасика, щоб йому завжди так щастило!

Як я не намагався вскочити на хвилю радінь родини Ремізів, мені це не вдалося навіть після третьої чарки. Навпаки, спиртне навіювало неприємне почуття суму.

Нарешті, вже після четвертої чарки, я таки відважився задати питання, з якого й почалося це непередбачене застілля.

-З Миргородською Ларисою що трапилося, чи не захвістолупила часом за кордон?

- Кому що, а курці просо, - трохи наче образливо, вигукнула Ніна Петрівна, - ми з нею розрахувалися за привезену тобою крамнину. Якщо твій побут ускладнить цей вантаж, ми завтра ж ранком вивеземо його до нашої крамниці…

Мені аж вдих перехопило від такого повідомлення. Вони розрахувалися з Ларисою за куплений на мої гроші товар. Шляхетна жіночка, вчителька літератури за фахом, вона що, купила мене, як обідраного півня? Було бажання вилити на гостей своє обурення, але ж вони прийшли святкувати великий успіх свого сина. Який сенс псувати друзям свято. Але не запитати про те, куди зникла Лариса я не міг.

- Сьогодні ранком відбула до матері в Москву, - відповів на моє питання Реміз. - Просила щиро подякувати…

- Йоханий бабай! Подякувати за подаровані двісті п'ятдесят тисяч, - язик мій - ворог мій, не прикусив таки я свого язика.

- Як так подаровані? -  витріщилася на мене Ніна Петрівна.

-А так, що крам я оплачував зі своєї кишені, вона обіцяла розрахуватися після мого повернення.

Від сорому за свій вчинок я не знав куди дітися. Далися мені оті двісті п'ятдесят тисяч.  Попався на гачок шахрайці, добре ще не спокусився на її пропозицію заночувати. Я зіпсував настрій не тільки друзям, але й собі. До четвертої чарки ніхто так і не торкнувся. Довелося самому редагувати програму свята.

- Лишень з нею, з Ларисою. Не треба було мені вуха вітром полоскати. Давайте вип'ємо за винахідливих людей. За нашу шляхетну однокласницю Миргородську!

Реміз підкреслено відсунув чарку подалі від себе.

- Досить глузувати з нас, пане Мазуха. Мені й на думку не спадало, що Лариса вдатна на щось схоже. Жіночка з вищою освітою, викладачка літератури і раптом таке… Вона десь з півроку як до церкви ходила, охрестив її наш піп...

Я засміявся.

- Забудьмо, друзі. Це я від несподіванки, розгубився, бачте. Бо дуже шанував Ларису, навіть одружитися думка була. Але нічого не зробиш, таке сьогодні наше буття…

-А як же гроші? - ледь чутно прошепотіла Ніна Петрівна.

- Спитала б, щиросердо подарував би на добрі справи. Провідати матусю - святе діло.

- Вона твоїми грішми церкву вшанувала, Іване, щоб попи гріхи її молодецтва відмолювали. Пам'ятаєш які про неї ще в школі чутки ходили. Дуже ласою була на чужих чоловіків.

За Ларису ми так і не випили. Відмовився Реміз. Він і в школі був упертим хлопчиною. Випили на стремено і Ремізи пішли собі, пообіцявши ранком прислати машину з вантажником.

Відправивши крам, я відчув таке полегшення, що проковтнув усі три, не випиті учора, чарки. За Миргородську, звісно. Нехай живе, як їй подобається. Усі мої співучні були закохані в неї. Я не виняток. Вискочила вона за студента педагогічного університету, але ненадовго. Очолювала комсомольську організацію університету, в школу вже комуністкою прийшла. А сьогодні православна. Шукати життєвої істини в світі, де люди вірять в існування Бога і, народженого від небесного птаха, Христа, справа безнадійна. Але почуття ненависті до Батьківщини, яка начебто розсовувала по таборах своїх кращих синів, виховувалося в людях поступово. Таке й зі мною було. Чим пильніше вдивлявся я в розлоге дерево братніх республік, тим гостріше був біль за людей, занедбаних  важкою правицею держави. Інертність народу не була мені в новину. Про це мені розповідали такі очевидці, як Тарас Шевченко, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Леся Українка, Іван Бунін, Максим Горький, Марко Вовчок, та чимало інших письменників. А читати я любив, читав завзято, зі слізьми на очах, вивчаючи на пам'ять особливо обпалюючі душу уривки прози і особливо поезій.

Можна оповити себе філософією натяків, розгортаючи кожен натяк в жевріюче ранковими сполохами буття, але як бути з іронічною посмішкою, яка виникає на лиці сама по собі, коли читаєш Біблію, або книжки віруючих письменників?  Бо від брехні, яка робить людей рабами влади - нікуди не дітися.

Особливо болюча самотність виникає, коли ти проживаєш життя літературних героїв, але не маєш можливості зустрітися з ними, поспілкуватися, почути відповідь на питання, що повстають, а питань виникає чимало. Бо у літературних персоналій не появляється бажань, котрі іноді зволікають  мене взяти за взірець життя обдарованого  фантастичним завзяттям Дон Кіхота.

Саме з Дон Кіхотом я порівнював себе. Його життя - взірцевий приклад щасливої ґречної людини. Але де мені було взяти коня Росінанта, не бачився на видноколі мого юнацтва і Санчо Панса. Друзі мріяли про коштовні закордонні автомобілі, про польоти в космос, а воювати з млинами, які можуть тебе підняти та гепнути! Сміються сучасні люди з Дон Кіхота. Жовтнева революція признана великим злодійством, бо якою б не була влада, владі потрібні раби, а не шляхетні співробітники.

 

Зло посувається з усіх шпарин, розколотої на дрізки держави. Від шпарин тхне пліснявою. Люди, що оточують президента, як шавки, скавчать від самозадоволення, бо подумки стоять врівень з богом, а президент для них тільки ширма, за якою можна безкарно грабувати державу. І грабують. Грабують навіть вояки вищого рангу, бо байдуже дивитися на те, як живуть учорашні злодії в законі, поважаюча себе людина не може. Особливо людина, яка рівняється на чорне боже військо, яке потай теж займається шахер-махером, перейнявши досвід у сучасних олігархів.

Знайомий батюшка, з церкви імені якихось святих кістяків, три роки як відбув термін за вбивство матері, а сьогодні подає мені руку, щоб я торкнувся руки вбивця вустами. Я регочу йому в лице, ледь стримуючи бажання надавати ляпасів за все, що він вкоїв до та після повернення з допру.

- Йоханий бабай, і тобі не соромно? - питаю.

Він лупає на мене гнівливим оком, шарпає пальцями по срібляному хресту на грудях.

- Мене помазав сам епіскоп, він скостив усі мої юнацькі прогрішення. Бо я признав бога, шаную святу церкву…

-І божу матінку, яка теж вибачилась, почувши що ти п'ять років тому встромив ножа в серце рідної неньки. За яку її провину, скажи?

- На те була божа воля, таким чином господь випробував мене на гідність до покаяння…

- Беру твої святі слова до тями, пане Георгію,. Виходить Боже "Не убий"  тільки заклик до вбивства. Скільки іменем Христа знищено та покалічено людей навіть богу невідомо. Скільки спалено бібліотек, знищено взірців людського подвигу. І ось ви знову на коні. Млієте від насолоди коли люди цілують ваші скривавлені рученята. Невже не соромно, га?

Ні, такі люди не знають сорому. Хрестоносець намагався щось сказати, але я рушив по своїм неприємним справам. На розі вулиць, майже в центрі міста, поцілувалися автобус з тролейбусом. Біда в тому що хтось з них зачепив жінку, яку негайно відвезли в лікарню, а водії вчинили поміж собою сварку, не на життя, а на смерть. Запеклий водій тролейбусу так штовхонув суперника, що той приказав довго жити.

Мене знайшла по стільниковому диспетчер управління, коли я розраховувався в їдальні за вечерю: гречану кашу з січеником, та млинці з кавою. Млинці я проковтнув, а кашу з січеником так і залишив на столі. На вулицях вже сутеніло, з півдня посувалася важка дощова хмара, хоча дощу синоптики не провиділи. Але я чуяв його всім своїм єством. Знаєте, так буває, наче не йдеш, а пливеш над землею, як колись Христос по водах. Та ще й мерця на мене навісили. Спаскудили вечір і мабуть не одному мені.

Мій водій, літня людина, сидів на сходинці тролейбусу, нервово смалячи цигарку. Помітивши мене, встав, опустивши очі долу. Я побіжно оцінив ситуацію: тролейбус знаходився в полосі дорожньої  розмітки. Незрозуміло було яким чином автобус з правим поворотом  вискочив на обочину ліворуч? Я поцікавився у лейтенанта міліції до якої лікарні повезли тіло вбитого і, розуміючи, що водію нічим вже допоможу, зупинив таксі, і попросив завезти мене до названої лікарні. По дорозі таксист висловив думку, що водій тролейбуса неповинен у смерті небіжчика, бо не вдаряв його, а тільки відштовхнув, коли той вчепився йому в горло. Саме з цією думкою я й поїхав до трупарні, бо чув від журналіста Вишні, що причини смерті у місцевих лікарів міняються на тиждень два-три рази, в залежності від того, кому та за які гроші продаються діагнози.

Де знаходиться трупарня я вже знав, так що через півтори години вже розмовляв в кабінеті медичного експерта.

- Вас цікавить Бровко Ігор Васильович. Скажу певно, в його смерті немає ніякого криміналу. Ненадовго знепритомнів ще за кермом, а потім серцевий напад. Причина серцевого вибуху ота сама аварія. Сьогодні за кермом сидять не менш двадцяти відсотків потенційних самовбивць. На пасажирському транспорті, розуміється, їх менше, але купити у лікаря здоров'я сьогодні не проблема. Пару тисяч  в кишеню сунув і ти здоровий на всі сто відсотків.

- Мені б хотілося мати офіційне освідчення, терміновість праці оплачую готівкою.

Лицем експерта промайнула легенька усмішечка.

- Нас тут, порозумійте, двоє, третій незалежний експерт з поліклініки. Вам, як я розумію, потрібен інший діагноз?

Я здвигнув плечима.

- Йоханий бабай, навіщо мені інший, мені потрібна правда. За правду - по дві тисячі на брата…

-А ви хто?

- Ще вчора полковник, якого спровадили з армії за недержавну орієнтацію, а сьогодні… є гадка, що водія тролейбуса почнуть паплюжити, а то й термін припаяють за вбивство небіжчика.

- Отой водій, він що, з вашої родини?

- Мені запропонували посаду в управління, де працює водій  тролейбусу. Я ще по армії звик захищати безвинних людей. За що й поплатився.

Освідчення по смерті водія мені зробили за трьома підписами і печаткою. Я віддав гроші, подякував мужикам, і сказавши: "Може й не згодиться", повільно рушив до центрального міліцейського офісу. Довелося прориватися до полковника міліції Захарова, щоб за власну відповідальність, витягти з камери водія тролейбусу Сергія Сергійовича Зозулю.

 

Частина восьма

 

В неділю о шостій дзвоником стільникового мене розбурхав Гребінка:

- Доброго ранку, Йоханий бабай, ти вже вийшов з-під місячного гіпнозу. Якщо так, нашвидку голись, чухрай свою шевелюру, та поспішай на вокзал. Десь через годину потягом з Москви прибуває відомий московський журналіст Максим Мореля. Зустрінь його, будь ласка, бо нашого українського походження людина. А в мене, розумієш, проблема, - кондуктор учора опівночі  зґвалтував у трамваї п'яну жінку. Вона в міліцію зателефонувала… Не в службу, а в дружбу зустрінеш, га?

Куди ж діватися, треба так треба. Зранку я нікуди не квапився, так що відповів порозумінням.

- Добре, Аркадію, але як я цього Морелю впізнаю?

- Він тебе впізнає, ви з ним у Чечні зустрічалися, а їде він у сьомому вагоні.

На цьому наша перемова закінчилася. Я ще встиг почути жіночий навіжений крик, і подумки подякував мера за посаду, яка не примушує мене розбиратися в схожих побутових справах.

О восьмій годині, я вже стояв біля сьомого вагону поїзда "Москва-Владивосток".  Статечний чоловік у ковбойському капелюсі, прямо-таки випав з вагона, і, радісно скалячись, схиляючись у напівпоклоні,  міцно потис мені руку:

- Вишня… Остап…

При  цьому праве його око сяйнуло блискавкою, а моя ліва брова вибухнула гаслом безгучного здивування. Як не намагався я втримати усмішку, вона таки виповзла на мої пошерхлі від майже безсонної ночі губи.

Він був явно задоволений, моєю реакцією на… Остапа Вишню. 

-Так-так, справжній Остап Вишня… журналіст, - додав він, нехтуючи моєю усмішкою. - Я повноцінний Вишня, прізвище моєї родини вишневе, а відомий гуморист Вишня, насправді Павлом Губенко був. Я хтів теж взяти собі літературне прізвисько, Максим Мореля, саме під цим прізвиськом нарис  про ваш загін друкував.  Але супротив була мати: якщо ти Вишня, не корми людей абрикосами, казала. Так що, вибачайте, пане Мазуха, якщо вас шокірують мої справжні ім'я та прізвище.

Моя брова давно вже хверцювала на своєму місці, а новоспечений Вишня, не давав мені рота розкрити, поспішаючи показати себе увсебіч, щоб я не утруднявся зайвими запитами.  

- За роки життя, скільки себе пам'ятаю, я ніколи нікому не вірив. Навіть моєму батькові. Навіть неньці, хоча вона була жіночкою розумною, викладала в університеті філософію. Розумієте… філософію в кращому Московському університеті! Не вірив жодному слову своїх шкільних вчителів. Хіба що викладачу німецької мови, пані Кауфман, яка занепадала в істерику, коли я, чисто навмисне, замість "Німеччина - держава Гете", говорив - "держава Гітлера". На мою думку, фрау Еріка, а саме так учні зверталися до німкені, за її ж бажанням, у глибині серця була закохана в Гітлера. У поразці німців вона звинувачувала офіцерів-есесівців, які замість того, щоб опікати населення, утворювали йому справжній геноцид. Такими висловами  фрау Еріка на уроці не ораторствувала, вони вилітали з неї, коли вона впадала в істерику. А таке траплялося майже щодня на уроках німецької мови. Добре що учні нашої школи були справжніми українцями. Щоб донести на вчительку директору! Такого - ні-ні… не було. Німецьку мову ми знали не погано, навіть уривки з Фауста німецькою наголос читали. Ще й як читали! Наспівуючи читали, на догоду трохи хворій на нерви німкені, бо сама вона вірші Гёте наспівувала, як справжня співачка. Директор та завуч школи на забаганки німкені майже не звертали уваги, Всі в нашому селищі знали яка лиха доля спіткала родину Еріки Кауфман. Її єврея-чоловіка, двох синів та доньку в сорок другому році німці відправили в Німеччину, а що з ними сталося можна тільки здогадуватися. Хоча прізвище у чоловіка німецьке було - Кауфман, і сам він навіть не підозрював, що єврейського роду-племені. Але ж сподобалася німецькому офіцерові кароока німкеня, жіночка взірцевої статури. Думав прибрати до рук, а коли не вийшло, зґвалтував не тільки сам, але й зі своїм офіцерським гадючником.

Німецька мова з часом вивітрилась з голови, але фрау Еріка й сьогодні стоїть як жива перед очима. Хапається за голову, коли хтось із учнів не вивчив завдання, розтлумачує йому, що німецькою писали твори не тільки Гёте та Гейне, що були ще відомі філософи Шопенгауер, Ніцше і Фрейд. Що писали німецькою Гессе, Кант, Цвейг, що променистого німецького поета Рільке перекладено майже на всі іноземні мови. Прізвища німецьких письменників сипалися горохом з її язика, я не встигав їх записувати. Але завдяки таким промовам фрау Еріки, я прочитав чимало романів, перекладених саме з німецької мови.

Вишня не замовкав навіть сидячи поруч мене в автобусі. Я запросив його до себе, мовляв, є що випити та чим заїсти, але він поспішав до готелю, в якому йому було замовлено окреме приміщення.

- Розумієте, пане Мазуха, я приїхав сюди не на день-два, з минулої доби я власний кореспондент всеросійської газети по вашому губернаторству. І саме ви, моє перше непорозуміння. Бував я у Чечні, спілкувався з багатьма вояками, Про вас там навіть чеченці легенди складають, а вас, бачте, видворили з армії. Полковника з вищою академічною освітою? Я б на вашому місці давно в Україну, на терени дитинства з'їхав, а ви все ще тут… Може таки злиняєте звідси, менше клопоту мені буде, бо на генерала Барка одне ваше ім'я навіває безсоння…

Мені не зовсім сподобався натяк про генерала Онисима Барка. Якщо Вишня приїхав до мене за його вказівкою, нічого доброго мені від цього знайомства не світить. Проковтнувши раптовий спалах тривоги, я видав гостеві досить таки добросерду усмішку.

- І хто б це мною зацікавився в нашій рідній державі, пане Вишня? Чимало наших хлопців подавали рапорти з проханням зачислити до військових загонів України, але не чув щоб когось улаштували.

- Це так…, майже так…, Україна розвіює своїх синів світовими вітрами. Мене теж винесло з редакційних апартаментів Харкова. Дуже завзято насміхався над владними структурами. В Росії теж не без проблем, але дивитися на те як загинається чужа країна легше, аніж працювати без спромоги захистити свою.  Страченого минулого нам не досягти, не врятувати й мову, поки при владі сидітимуть зрусіковані невігласи. А шляхетні люди, чи зростають ще вони не теренах України? Мабуть таки - ні! Кожна киця - в своєму колесі спиця, колесо рушить - все взірцеве порушить. Залишиться тільки те, що з-за кордону нанесло ходовими вітрами.…

Вишня заохочував мене до розмови, це так, але мені не зовсім подобалася його неспішна пишномовність, прикрашена доброю усмішкою і зблиском карих очей.

- Ви не схильні до моїх думок, пане Мазуха? Генерал натякав що ви собі на умі, ваші успіхи в Чечні замах на його посаду. Хіба не так, пане Мазухо?

- Не так, пане добродію, генерал дивиться на сучасність очима не зовсім тверезої людини. Але біс з ним, з генералом. Ви, пане Вишня, навіваєте мені не тільки душевне раювання, але й надію, що українська мова ніколи не заклякне в кригах російськомовної Півночі. Ваше бачення сучасності мені вельми подобається…

 Він ляснув себе долонями по колінах.

- Тоді рушимо далі. Наші батьки повною чашею скуштували життєвої недолі. Ми - виключна середина. А що чекає наших дітей та онуків? Україну з'їдять з тельбухами самі ж українці. Запродадуть рідну матінку. На Шевченка сучасна молодь дивиться, крізь більмо в оці. Спитайте, хто читає Франка? Лесю Українку? Хто навіває народові химерні погляди на нашу літературу? З яким би обуренням, глузуванням і відразою не дивилися ми на представників влади, нам не спровокувати перемову з ними. Надто високо сидять у своєму самолюбуванні.  Що не кажіть, за роки закріпачення, московіти насіяли такої облуди по Україні, покажи мешканцям на двері - пустеля буде. У кого в голові бракує клепки, з ними можна спілкуватися. Але мовчки. Спокусив чаркою горілки, попросить ще. Спокусився другою - сам собі з твоєї ж пляшки третю наллє, а як сп'яніє - заспіває. Не біда що суржиком, аби з рідним наголосом українським. А коли вже вибухне плачем, чого там… своя людина. Розмовляю якось з сестричкою по стільниковому. Питає: ти мєня слишишь? Чую тебе, сестричко, відповідаю, а вона мені: - Чують тільки собаки, а люди слишат. - Схаменися, невігласе, відповідаю, - воно навіть Гоголь у російськомовному Тарасі Бульбі не обійшов рідну мову. Пам'ятаєш спалення Бульби на вогнищі. Не звернувся Бульба до сина Остапа російською: "Ти слишишь, синок?! І що б на це Остап відповів батькові.  "Слишу, отец, слишу!" Звернення Бульби до сина російською гучить як категорійне розпорядження. У відповіді Остапа є безсумнівний присмак насміху. Але Гоголь не дурень. "Чуєш, синку? - звертається Бульба до сина. В оцих двох словах вміщена така вибухова експресія, якої жодна світова мова не передасть. А відповідь Остапа: "Чую, батьку, чую!" Тут є все, і гіркота втрати, і завіт помститися, і навіть погорда сина за свого незламного батька. Ось що воно таке українське слово ЧУТИ.

Вишня досить таки багато експресії вклав промовляючи коротеньку перемову батька з сином. Я навіть збілів лицем, дивлячись на нього ледь не зляканими очима.

- Йоханий бабай, ви, пане, оце… будь ласка, повторіть ще раз…

У мене очі зблиснули слізьми від погорди за рідну мову. Відчув її вагомість і глибину закладених в кожне слово почуттів. Отут вже я зіграв роль  не гірше актора Ступки з фільму "Тарас Бульба". До речі, кіно досить русифіковане,  мені не сподобалося. Я зобразив себе охопленим вогнем Бульбою і вигукнув:

- Чуєш, синку?!

І негайно відгукнулося охоплене болем і погордою за батька серце  сина Остапа.

- Чую, батько, чую!

І спалахнув слізьми Вишня. Поторкав долонею в плече, вийшов на зупинці з автобусу і пішов геть, ховаючи очі від перехожих людей. Пробудилося таки в наших серцях історичне коріння. В смерках душі завжди палахкотіла зірками історична мова моїх предків. А сьогодні на нашу мову робить замах пожадливо невгамовна Московія. Несила їй терпіти присутність старшої за неї держави поряд. Дуже кортить вчепитися пащею в її духмяне непокірливе тіло, розгризти до кісточок і чвиркнути на смітники історії. Бо й сама вже на ладан дише, чіпляється за християнське дрантя. Не торкайтеся кричить релігійних почуттів людини. А хто буде сьогодні захищати мене, атеїста, проти озброєння релігійного фанатизму. Ніхто не примусить мене займатися дурисвітством. Я знаю що я таке, знаю що таке небесний споглядач, знаю, навіть, скільки їх, таки споглядачів, існувало й існує на грішній землі. Я людина - носій добра, а боги вигадані церковниками, щоб тримати мене в рабстві. В покорі начебто небесним силам, а насправді - зажерливим земним попам та олігархам.

Вишня подзвонив наступного дня опівдні.

- Якщо є час, Іване Павловичу, можемо зустрітися. В ресторані Центрального готелю, або як скажете. На сьогодні я вільний птах, щоправда вже тричі дзвонив мені якийсь чолов'яга, чи то Бевзь, чи Бевзик, я так і не второпав…

-У Бевзя біда, два роки як загинув у Чечні його син. Його біль добре розумію, але за якимось бісом він звинувачує у своєму горі мене, коли я на той час ще вчився в академії…

- Йому байдуже де ви вчилися, ви з Чечні повернулися живим, а його син загинув. На його думку це велика несправедливість.

Воно, розуміється, так, не син Бевзика розв'язав побоїще  з чеченським народом. Я сам спочатку негативно сприйняв посягання чеченців на незалежність. Нас вчили що Росія велика й неділима. Але тільки сліпий не бачив, як її розбазарювали владні угрупування. Бо не Росією хворіли, а грішми…

Розуміється, я запросив журналіста до себе. 

-В рестораціях, коли б не зайшов, відпочити як слід не дають. Знаходяться добродії-радники, такі балакливі, що не знаєш куди від них дітися. Бубнявієш від шлункового не зварення. Я, пане Остапе, зустріну вас на зупинці магазину "Самбери". Тролейбусом від площі три зупинки…

Я негайно ж випурхнув до магазину, нахапав у пакет всього, на що падало око, дещо й вдома було. Приходжу на зупинку, подумки розташовую на столі найсмачніші заїдки, бо там, на війні причащав журналіста не першої свіжості рибним паштетом. Та й горілка була від Діда Мороза, або Баби Яги. Навіщо воякам якісні заїдки, або горілка. Чорти в пеклі по шлунках не нишпорять.

Вишня приїхав без ковбойського капелюха, в сорочці з короткими рукавами, і штанцях до коліна. Вийшов з тролейбуса, ледь втримавши китайського походження торбинку, яка весь час  зслизала у нього з плеча, бо була ледь не на дев'ятому місяці вагітності.

- Оце вже ми сьогодні з вами попируємо, - вигукнув Вишня, анітрохи не соромлячись чималої юрби людей, бо біля "Самбери", зупиняються не тільки тролейбуси, але й автобуси п'яти напрямків. Повнотіла кондукторка зиркала на нас, про щось гуторячи з водієм. Але водію, здається, Павлу Стефановичу, який в свій час заходив до мене скаржитися на диспетчера ГЛАНАС, було байдуже хто та з ким збирається пиячити. Як я порозумів, диспетчер, Лілія Білоконь, була закохана в Павла Стефановича, на день десятки разів дзвонила йому на стільниковий по справам вельми кумедним. То докладала що його тролейбус пішов не тим маршрутом, то, зійшовши з рейок, щезав у якихось чагарниках, а то ще й пірнав у річку. Коли я питав Лілію чи не соромно прискіпатися до одруженого хлопця, вона розгортала переді мною сувій коників, якими ошелешував її ГЛАНАС. Воно й насправді, фантазіям електронного  доглядача можна було тільки позаздрити.

Добре що від магазина до будинку, в якому я мешкав, було метрів з п'ятдесят. Пакет мій від пляшок та продуктів почав розповзатися по склейкам ще на зупинці. Довелося засовувати пляшки за паса, та по кишенях, а продукти, добре що в герметичній упаковці, розсовувати по кишенях штанів.

Таке зі мною траплялося вже вдруге. Касир, циганської вроди жіночка, яка підраховувала та складала доставлені до неї на колясці покупки, наче навмисне підшукувала для мене нетривкого пакета. Коли я поділився своєю гадкою з Остапом, він прямо таки заклинав мене запросити касирку до нашого столу.

- Магазин закривається о десятій вечора, а зараз двадцять на шосту. На той час нам вже не до жінок буде.

-А ви, пане Іване, запросіть. Остапом Вишнею не буду, якщо відмовиться. Знайде хто змінить її на сьогодні за касою. Таких жінок треба нахрапом брати, повір моєму слову.

Моє лігво Вишня оцінив по найвищому класу. Негайно запропонував перетягти стіл з кухні до зали, поставити біля канапи, де сядуть жінки, а нам місця окреслив напроти.

- Йоханий бабай, які жінки! Ми ж тільки касирку покличемо, та й та чи ще прийде?

Вишня реготнув, поривно потираючи долоні.

- Прийде циганочка, побачить двох мужиків, обов'язково товаришку покличе. Можемо в заклад побитися, на відверте інтерв'ю для нашої газети.

Після дзвоника Вишні, мене не залишало жартливе окрилення, ото ж я й погодився на інтерв'ю без задньої думки. Та й про що він міг мене сьогодні питати, московський журналіст. Я не звернув уваги на кордубату усмішку на його лиці, навіть на його хихикання, коли, покошлавши гребінкою чуба, він стрімголов вискочив за двері.

Не люблю жінок які спокушають оголеними стегнами, але коли Вишня, регочучи, ледь не вштовхнув у коридор касирку-циганочку з незнайомою жіночкою, я звернув увагу саме на їх оголені майже до сідниць ноги. Мене наче вогнем опекло. Поки я стояв, лупаючи від несподіванки очима, обидві жінки встигли овіяти мене п'янкими парфумами, чмокаючи по черзі в щелепи. Яка була Мариною, а яка Валею, я через мить забув, бо Вишня молотив язиком, як дятел дзьобом по дереву.

- Так що, дівчата, розважимо мого друзяку-затворника? Прошу любити та жалувати, Іван Павлович, для нас сьогодні просто Іван. Офіцер, якого шанували не тільки наші вояки, але й чеченці…

Я відчував як плавляться мої вуха від сорому, як набуває в грудях зневага до невгамовного щебетуна.

- Може досить, шановний пане, базікати чого не варт. Якщо маєш що сказати, будь ласка, щебечи про себе.

Жіночки здивовано перезирнулися, а Вишня, наче й не чув моїх зауважень, продовжував базікати, правда тепер вже про мою побутову позицію.

- Третій рік мій друзяка існує одинцем, проживається магазинними заїдками, а ви, дівчата, куди ви дивитесь?

- Ми дивимося, але на нас не звертають уваги, наче ми манекени, а не живі люди, - відгукнулася чорноока, а Марина, бачте, приятелювала в свій час з дружиною Івана Павловича. Разів з два в оцій квартирі була…

Погляди наші з Мариною схрещуються, вона на мить зашарілася і в мене виникла гадка, що чогось вона не договорює. Щось вона знає про мою Вероніку, але питати її зараз я не можу. Хіба може бути відвертою розмова при свідках. Мене вже не цікавить чорноока Валентина, тепер всі мої симпатії на стороні Марини. Я запрошую жінок до столу, але Марина турботи по кухні бере на себе.

-Я знаю де що лежить, а ви, хлопці-в-коробці, поки що порайтесь з питвом та посудом. Валентина миє фрукти. І давайте обговоримо головне питання: хто за ким упадатиме? Першим вибирає господар.

З етичних міркувань мені треба було вибрати Валентину, але головним у цьому випадку для мене була інформація про дружину. Тому я вибрав Марину. Думав Валентина зніяковіє, але ні, - навіть очима сяйнула. Мабуть з першого погляду переметнулася до московського журналіста.

Години з дві просиділи ми за питвом та заїдками. З дружньої перемови я дізнався що учора Остап Вишня виступав по місцевому телебаченню, розповідав про політичні тези нової газети, про репортажі з Чечні, навіть про містечкового мешканця Івана Мазуху щось тринькав. Я, після повернення з Чечні, телебачення жодного разу не включав. Якби Вишня освідомив, що буде така передача, я б, звичайно, послухав. Але він навіть не подзвонив мені.

Три години промайнули трьома ластівками за вікном. Чарку "на коня" Валентина випила, сидячи у Вишні на колінах. Вона покусувала йому вуха, він пестив її оголені ноги. Марина блудливо посміхалася. Можливо шкодувала, що не в ті руки попала. Але поводитися так, як це робив Вишня, я б не міг навіть у найвищому п'яному збудженні.

- Ми таки підемо, - першою вскочила з-за столу Валентина. - Підемо, Остапику, до мене. Не будемо соромити господарів…

Вона витягла Вишню з-за столу, взуваючись у коридорі, він кричав:

- Не забувай, Іване, я виграв у тебе щиросерде інтерв'ю…

Про ніч в сексуальних тенетах Марини писати не буду. Чи я випив лишку, чи зголоднів по коханню, але таких інтимних делікатесів, якими пригощала мене Марина, не підносила навіть Вероніка.

Ранком я поцікавився які стосунки мала Марина з моєю дружиною, але вона тільки пирснула в долоню, чкурнувши чепуритися до ванної кімнати. Допреш ніж вийти, вимазала мені рота губної помадою, і вже за дверима пообіцяла:

-Я розповім… сьогодні після роботи, добре?

Звичайно я погодився. Мене не стільки опаляло розбурхане Мариною електричне поле моєї жаги до неї, як бажання дізнатися чогось нового про дружину.

Тільки було приліг відпочити, як чую хтось гамселить кулачищем у двері. Ну, звичайно, це невгамовний Вишня.

- Йоханий бабай, тебе що, - питаю, - Валентина звечора заколисала в своїх циганських обіймах?

Сміється, потискуючи мені руку.

- Мені інтерв'ю потрібне, будемо записувати на плівку, так що надовго вас не затримаю, товаришу полковник. Хильнути чого у нас знайдеться?

- Всього і скільки завгодно, але господарюй сам-на-сам. Мені треба поголитися, бо через годину треба їхати…

- Надовго не затримаю.

Він налив собі чарку коньяку, потім ще з мезинець, і, сплеснувши долонями, сів до столу.

- Моє перше питання, - як вам, професійній військовій людині, живеться поза армією? Я перемовився з вашими прямими начальниками, вони шкодують, що втратили такого фахівця. А самі ви, не шкодуєте свого вчинку?

- Мене примусили це зробити, пане кореспондент. На моєму сумлінні була відповідальність за життя майже непідготовлених хлопців, я їх виховував, як умів, але церква почала вносити дезорганізацію. Такого я стерпіти не міг. Дурнів і без попів у армії вистачає…

- Це так, це можливо й так, пане Мазуха, але ви залишили своїх вояків на майора, який, не знаючи усіх ваших упорядкувань з чеченськими командирами, відправив у вічність увесь вишколений вами загін. Разом з попом і самим майором. Ви хіба не чули про це?

- Йоханий бабай, бачу вам московські генерали локшини на вуха навішали. Пане Вишня, тиждень тому я отримав листа від сержанта Бондарчука, датовано воно двадцятим вересня, місяця не пройшло, бо сьогодні сьоме листопада. Якщо ви чесна людина, почитайте, будь ласка. Був бій, це так, загинули Остапчук з Морозовим, але з якого бою військові сполучення виходять без втрат.

- Ви хитруєте, пане Мазуха…

-А ви прийшли оббрехати мене, йоханий бабай, хіба не так? Цікаво б знати скільки вам на кишеню впаде за таке інтерв'ю? Хтось зажадав звалити відповідальність за шістнадцять тисяч загиблих хлопців на відставного полковника. Валяйте, пане журналісте, пишіть, мене від вашого плюгавства не убуде. Але ж яка реклама для газети. Безбожник Мазуха дезертирував, покинувши вояків на поталу ворогу. Я вам навіть листа з подякою від хлопців віддаю, бо судитися з вами не буду. Мерзотників сьогодні по теренах Росії розплодилося, як ніколи раніше. І заберіть, будь ласка, свої заїдки…

Притуга налягає на груди, в горлі стирчить гостре лезо Вишневої усмішки. Мені треба негайно звільнитися з посади. Бо розумію, яке враження може навіяти на загал інтерв'ю мерзотника журналіста.

Чимчикую до мерії пішки, сахаючись забруднити своєю персоною охайні душі мешканців міста. Сахаюся зустрічних перехожих. Сиджу в приймальній мера, чекаючи поки вийде від нього Клавдія Краєгородська. Секретарка Варвара Марківна пропонує мені зайти, але я тільки головою хитаю. Краєгородська виходить, хапає мене під руку і тягне в кабінет Негоди. Мені тільки її й не вистачало. Я б хотів поговорити око-в-око з Петром Семеновичем. Як можу утішаю себе: "Здалася мені оця посада, з'їду звідси на терени дитинства, або куди подалі… аби тільки з країни неляканих дурнів…"

Негода підіймається з-за столу, виходить назустріч, ручкається з благодушною усмішкою на лиці.

- Присядьте, Іван Павлович, що з вашим лицем, чи не захворіли часом?

Я примусив себе усміхнутися.

- Когось з генералів не влаштовую моя чоловіча погорда. Вирішили звинуватити мене в тому, чого я не робив. Ото ж прийшов негайно звільнитися з посади, щоб не забруднити доброго лиця мерії.

Краєгородська стояла напроти, здивовано-насмішкувато похитуючи головою.

-Я розумію вашу зневагу, пані Клавдія, але мені байдуже хто та як про мене буде думати. Але битися з підлотою - самому бруднитися. Краще вже я піду шляхами занедбаних злобалізацією людей. Комусь таки треба торити й такі стежини поміж колючих чагарників сучасності.

Я поклав заяву на звільнення на стіл Петру Семеновичу.

Він сів, прочитав з усмішкою мою писанину.

- Не бачу сенсу поспішати, Іване Павловичу. Ви собі йдіть працюйте, а ми тут поміркуємо над вашою проблемою.

Десь вже о дванадцятій подзвонила секретарка мера:

- Зайдіть, товаришу Мазуха, поки на обід не пішла.

По голосу Варвари Марківни я здогадався що мер мою заяву підписав. Опустивши очі долу, секретарка подала мені папірця, на якому його, мера, грайливою рукою було начертане. "Прохання задовольняю".

- Дякую Варвара Марківно, передайте моє доброзичливе вітання шефу. Я дуже вдячний йому за терміновий вирок…

Мені вистачило часу не тільки оформити звільнення, але й отримати гроші за місяць не дуже плідної роботи. Вдома я таки не втерпів, обмив звільнення двома чарками горілки. Хотів подзвонити Гребінці, але виникало питання: чи подзвоне він? Від хмелю, як завжди, коли залишаюся наодинці з собою, мене охопило почуття повне розгуби й образи. Я знав, що Вишня докопається до покладеного в ощадний банк міліонну. І мер і вся його свита умиють руки, звергши всю відповідальність за шахрайство з ГЛАНАС на мене. Начебто вони нічого не бачили й не чули. Коли вже десь пів на одинадцяту подзвонила в двері Марина, я думав що за мною прийшли. Виникло бажання втерти носа міліціонерові, щоб хоч було за що відповідати. Але побачивши щиру усмішку коханки, тільки тепер збагнув, що обіцяв подзвонити о десятій.

- Йоханий бабай, це ти, Марино? Прийшла таки. Чи ще не донесла тобі Валентина яку гидотну розвертає проти мене її вишневий коханець?

У затьмареному коридорі очі жінки зблискували двома веселими вогникам.

- Вона що дурна, Вишня все їй виклав як на духу. Він влип у якусь гидотну історію в Чечні. Щоб утриматися на посаді, злагодився через редактора виконати наказ якогось пана Ікс, себто написати проти тебе таку гидотну, після якої ти місця на землі не знайдеш. Чим вже ти дошкулив отому Іксу, він і сам не знає… Валя хотіла сама прийти сьогодні, але покликав Вишня. Не знаю вже про що вони там баятимуть, але Валя настроєна рішуче…

Я був безмірно вдячний Марині за такі повідомлення. Не забув навіть натякнути про обіцянку, але вона затулила мені рота долонею.

- Зараз не можу… тобі й так тяжко, а я буду язиком ляпати.

-А ти не ляпай, кажи правду?

-А чи вона тобі потрібна?

- Потрібна, Марино. Мені, щоб виправдатися перед собою, треба знати все. Що гульвісою була до знайомства зі мною знаю добре, бо сама розповідала. Знаю, що мала коханців, поки я на війні був…

- Що мала то мала, а що дозволила одному з коханців за чималі гроші зґвалтувати тринадцятирічну доньку, Лізоньку, про це знала тільки я. І, можливо, енергетика цієї квартири. Я здогадалася, коли одного разу обслуговувала в магазині Лізоньку. Дівчинку похитувало у сонливих хвилях, а в очах зблискували сльози. Отоді я разом з нею і заявилася до Вероніки. Дружину твою налякав мій здогад. Якщо здогадалася я, здогадається і чоловік. Я їм допомагала збиратися. Вона тупа, звичайно, твоя Вероніка. Навіщо повія закордонному півню, коли поряд молоденька красуня. Хіба не так, Іване? Як там у них все склалося? Обіцяла Вероніка дзвонити, але наче у прірву провалилася. Не вірю я заморським шлендам,: ах, Вероніка, ах, яка красуня!, наче на його батьківщині жодної вродливиці не знайдеш…

Марина торохтіла не замовкаючи, надіючись таким чином пригасити в мені вибух гніву, ні-ні, не до Вероніки, вибух гніву до Єльцина та його молодої спільноти економістів-політиків. Безумовно всі вони діяли по вказівках закордонних фахівців руйнівників. Я нервово чухрав потилицю, щелепи, ледь утримуючись щоб не почухрати живота, бо усього мене, від потилиці до п'ят, охопив нестерпний свербіж. Таке зі мною траплялося, коли я дивився на убитих вояків, молодих вродливих хлопчаків з крейдяно-білими обличчями.

Марина розуміла що сьогодні зі мною куліш не звариш, але наполягала залишитися. Я не заперечував. Було вже за північ, транспорт - на приколі, а про нічних таксистів містечком ходили не зовсім добрі чутки.

Уклавши Марину в ліжко, я до ранку просидів на кухні, обсмоктуючи думку про негайну подорож до Нової Зеландії. Незабаром розвидниться, а я не можу заснути, хоча голова запаморочена не думками, а якимось мерехтінням кольорів та світових спалахів. Встав, налив чарку горілки, хильнув випалом, і не почувся як заснув за столом, а коли прокинувся Марини вже не було. На столі лежав лист з шаною від сержанта Бондарчука, якого вчора я так і не швиргонув в лице московського журналіста Вишні. Хоча бажання таке було. Просто віддав, розуміючи, що він його й читати не стане, бо в мріях вже тримає в руці ощадну книжку з чималим грошовим внеском від генерала Онисима Барка.  

 

Доречно згадати при такій нагоді говірку генерала Онисима Барка: сонце не сяде, поки не наповнить небо вологою. Що він мав на увазі? Звичайно, сам Барка був Сонцем, а когорта вояків - небом, яке без генеральського запалу не мало змоги пролитися благодатним дощем перемоги над ворогом. Впадаючи в лірику, згортаю поволі сувій гіркотних спогадів, опускаюся навколішки біля канапи, падаю лицем в духмяну від сонячної порохняви подушку. Від неї пашить духмяним волоссям Марини. Сонце торкається спини, потилиці, легким павутинням промінців оплітає вуха. Колись отак падав я лицем на дрімотне лоно дружини Вероніки і, під музики її шлунка, на кілька хвилин поринав у солодку дрімоту:  кращого раювання в своєму житті, навіть у дитинстві, я не почував.

Канапа легенько дзенькає крицевими пружинами, в її череві народжується мелодія, якої не осягти ні серцем ні розумом. Це мелодії мого безхмарного дитинства. Вони народжуються в лабіринтах моєї підсвідомості. Я почуваю себе перволітком і невідомо з яких причин починаю рюмсати. Підсвідомість плаче, а в мозку хробаками рояться думки про нашу сучасність. Хто ми сьогодні такі? Представники занедбаної телебаченням юрми. Невиразна здрібнілість духу. Потуги влади не співпадають з нашими інтересами. Ми жадаємо радісних новин, а на нас з усіх шпарин суспільства ллється кров. Суцільна пересічня, лише роззявиш рота, затуляє вуха, лякаючись почути щось тіньове про сучасну владу.  Якою б вона не була, але сваритися з урядовцями - собі гірше. Нічого кидатися дурнем у провалля, сопи собі у дві дірки і не журися…

Про що б не думав, які б відгуки дитинства не опаляли серця, в мозку настирно, як комаха, зудить думка: "Зґвалтували доньку, Лізоньку! Невже, справді, з дозволу Вероніки? Такого не може бути!. Якою б розпущеною дружина не була, вона - мати, а мати повинна захищати свою дитину. Невже пошкоджене почуття материнства у наших жінок. Жах навіть подумати. Щось тоді Марина не втямила. Мені треба в усьому розібратися. Скільки паскудників у дев'яності  роки роїлося біля вродливих жінок. Запродати в рабство, прибавити  декілька зелених папірців до кишені - це називалося бізнесом. Він і зараз квітне на теренах СНГ цей клятий бізнес. Нічого святого зокрема грошей не має за душею навіть сучасна церква…

 

В пообіддя, світ-за-очі, зеленою вуличкою посуваю до трамвайної зупинки. Можна подзвонити Гребінці, він не відмовить відвезти мене по негайним справам. Але якось невідома мені сила забороняє мені послугуватися можливостями товаришів. Перебуваючи в здоровому глузді, я вельми реально оцінюю перспективи завтрашньої доби. На прожиток мені б вистачило військової пенсії. Пияк з мене ніякий, цигарки не смокчу, до їжі ставлюся абияк. Я польовий офіцер, було б що заковтнути, а далі вже думати про заїдки не буде часу.

Спересердя, я можу наробити дурниць, але тільки не сьогодні. Сьогодні мені треба дізнатися в якій державі мешкають моя донька з дружиною. Допомогти мені в цьому може тільки Степан Онисимович Музика, бо має зв'язки з сучасними тіньовими структурами. Злодії в законі сьогодні більш-менш утримують державу від повної незгоди. Їх об'єднує кримінальна дисципліна, а висівки президента Єльцина продовжують бешкетувати у своїх надсвітових амбіціях. Кажуть же розумні люди: дурень думкою багатіє, бо розумна людина уникає владних посад. Надто велика відповідальність…

 

Степан Онисимович Музика. Людина поза моїм розумом. Він музикант, поет, комік, але здебільше, як кажуть, хитрувань-волоцюга. Чув про нього багато, але спілкуватися за чаркою не довелося.  Він має слушність. Світ пригнічує загадкою, розгадати яку він не в змозі. Життя набуває сенсу, коли його завзяття не перетинають тенета владної змови. Але те що робиться в Росії гнобить все світле, що народжують душа та розум. Музику змушують жити ілюзією святості, коли релігійних лицемірів влада озброює законами, націленими  проти здорового глузду. Або ти раб божий, або зрадник. Взірець сталінського режиму. Розшаліла зненавида державних урядовців до народу, спантеличеного відвертим шахрайством законів. Його  заманюють у пастку рабської покори, невігластва тварини, яка облизує руки, які одаровують людину недоїдками зі свого столу.

За оцих обставин Музика був найбільш слушною для мене людиною. Ворохобитися одинцем в пустелі народної покори не тільки безглуздо, але й ризиковано.

Колись Гребінка дав мені номер стільникового Музики. Посуваючи вуличкою, я подзвонив йому і почув хриплий, наче спросоння голос.

- Музика на зв'язку, чого треба?

- Двійкою слів перемовитися без свідків можна?

- Хто будете?

Я назвав своє ім'я та прізвище.

-Так-так, пане Мазуха, дещо чув. Я зараз в театрі, але через годину зайду перекусити в "Чародійку". Якщо справа негайна, будь ласка, перемовимося.

Низенький, кремезний з надто великою головою. Сидить за столом, уминає гречану кашу з січеником. Я підсаджуюся.

- Вам щось замовити?

-Я сам, чашечку кави. Пересихає у роті.

Музика підняв руки і невідомо кому мовив:

- Склянку кави, будьте так ласкаві.

І негайно невідомо звідкіль з чашкою кави з'явився офіціант.

Я виклав Музиці все, що у мене наболіло. Навіть про інтерв'ю з журналістом Вишнею.

- Мені сором оправдуватися, - додав, - але проблема не в забаганках генерала, мені треба дізнатися де мешкають зараз моя дружина з донькою?

- Про сором треба забути, -  відповідає мені Степан Онисимович. - Брати хабарі ризиковано, беруть їх сьогодні тільки ті, кому це дозволено, але у  нас є можливість перепродавати те, на чому можна отримати чималі гроші. Скажемо, чотириповерховий комплекс кураєвої друкарні. У нас друкарень сьогодні, як собак не різаних. Будинок друкарні вік як не ремонтували, купити можна за готівку, а продати під офіси? Розумієш, Іване, якими грішми пахтить. Та хіба тільки друкарня. Треба прибиватися до влади. Чиновництво Росії сьогодні на коні, п'ятдесят відсотків державного прибутку воно розтягає по своїх кишенях…

Мене починає дратувати пишномовність актора. Про те що діється в державі мені відомо. Розумію також куди Музика клонить, щоб проводити такі розвідки потрібні чималі гроші. Ото ж я й кажу йому:

- Йоханий бабай, ви називайте суму не соромлячись. Я розумію, що не для себе…

- Чотириста готівкою.

- Доларів, - аж злякався я.

- Навіщо доларів, обійдуться дерев'яними.

У мене аж з душі спало.

- І вам за послугу?

- Мені!? Смішний ви, пане Мазуха. Ви бажаєте щоб я зненавидів себе! Бачу - ні, бо ви шляхетна людина. У яку б гидотну вас не заштовхували, ви завжди залишитесь самім собою.

Наступного дня в грозове надвечір'я до мене прийшов веселий молодчага з блокнотом і кульковою ручкою в руці.

- Мені потрібні дрібниці про родину вашої дружини.

Що знав я розповів, а коли хлопець рушив до дверей, спитав чи не візьме він гроші?

Він усміхнено похитав головою.

- Гроші не мій профіль.

Вже через п'ять діб мені подзвонили, запросили з готівкою до машини, яка стояла на подвір'ї нашого дома. За кермом сидів худорлявий статечний чоловік, явно не водій. Він подав мені пакет з двома фотокартками і папірцем на якому була надрукована адреса перебування моїх втікачок. Спочатку я подумав що мене тримають за блазня. Адреса містечка, розташованого в якихось ста кілометрах. І ніякої тобі Нової Зеландії.

- Вони там, - посміхнувся незнайомець, прибираючи до рук пакет з грішми. - Щире вітання вам від лейтенанта Гриня, не забули ще?

- Від Олександра Гриня!?. Йоханий бабай, здержав таки обіцянку несамовитий чеченський полковник. Маю нестерпне бажання побачитися?

- Але ж спочатку родина, хіба не так? Гринь просив передати що у нього гаразди, що він у вас в безмежних боргах.

Я не втримався сліз, так розчулило мене повідомлення про повернення Гриня з чеченського полону.

- Дякую, пане, за допомогу. А Олександру передайте, я завжди чекатиму його та його друзів у себе вдома.

Я вийшов з машини, легенько прикривши дверцята. В моїй засмаленій пеклом душі, раювало сонце.