Частина четверта

 

 

Десь вже наприкінці серпня, сестра Елеонора, подзвонила, попросила приїхати на два тижні, поки вона, по якихось справах, у Москву злітає. Сестриці як відмовити, - поїхав. До села, з рідною назвою "Українське", автобусом їхати сім годин. Зупинка - двадцять хвилин, - у селі Нашинському. Постояв біля мужика, яких продавав кедрові бирки, або вже лущені горіхи: сто рублів невеличкий пакетик. Останню дорогу насолоджувався смачним ароматним їством. До такого б та чарочку коньяку. Останнім часом я харчувався чим прийдеться. На сніданок чай з сухариком, в обід - борщ та макарони в дурній забігаловці. Вечеряти доводилося вдома, іноді навіть під чарочку горілки, але ж заїдки цілком магазинні. Ребра в мене, правда, ще не світилися, але ходив вже як з хреста знятий.

Побачивши мене, Елеонора запричитала:

- Боже, Іванку… ти ходячий мрець. Негайно за стіл, а далі харчувати тебе буде моя приятелька, Катерина. Катюшо, ти вийди, подивись на мого братка. Що з ним його триклята дружина зробила…

Жінка, яку сестра називала Катериною, сиділа у світлиці перед телевізором. Там про одяг сучасних зірок розмова йшла. Показували зірок, які роздягалися майже до трусів, а потім натягували на себе прозорі спідниці, і крутили перед екраном сідницями.

-І не соромно їм, - висмикнувши телевізор, поспішила на заклик Елеонори жіночка.

Сказати що вродлива - нічого не сказати. Така собі сучасна селяночка в обрамлені чорного волосся по плечах, в картатому костюмі, з усмішкою на все засмагле лице.

- Здрастуйте, Іване Павловичу.

Вона подала мені руку і підставила щоку - поцілувати. Як ввічливий кавалер, я поцілував і те і друге, відчувши легке запаморочення в голові від її парфумів. Щоб  заспокоїтися, звернувся до Елеонори.

- Поряд з такою красунею, сестро, мені буде не до заїдок. Тільки й буду на задніх лапах скакати, як щеня перед господинею.

Катерина зашарілася від компліменту, вразивши на цей раз мене зблиском карих очей. Статурою вола була, на мій смак, трохи товстувата. Я відразу прикинув що з нею буде, коли достигне зрілого віку. Сестрі було трохи за  тридцять, її віку була й Катерина. Сьогодні з такою дружиною можна було погордо хверцювати вулицею, але надто гладких жінок я не любив. Не те, навіть, що не любив, - я їх побоювався. Ще хлопчиком, бачив як наша сусідка баба Галина, викидала з хати у розчинене вікно свого п'яного чоловіка, худорлявого діда Костянтина. Іноді він навіть ночував у нас на веранді, і мати давала мені рядно, щоб я укутував його.

Але жити і харчитися під доглядом такої вродливиці я був згоден не тільки два тижні. Ми пообідали, потім проводили Елеонору на автобусну зупинку, побажали щасливої дороги. Катерина побігла на роботу, вона була агрономом-садоводом, пестувала на кооперативній селянській ділянці ягідники та інші садові культури.

А мене розбурхав голос у відчинене вікно.

- Краще луснути від пива, аніж одинцем у курнику гав ловити.

Озвався я на запрошення сусіда, Панька,  взяв зі шкапи тисячу, потім ще одну. Бо соромно буде, якщо гулянка витягне більше. Сусід десь вже хапнув чарочку. Поки що не хитався, але язиком балабонив справно.

- Свиню учора сперли, бляха муха, довелося Миколі дільничному на лапу покласти, щоб знайшов. А, може, сам, бляха муха, і приховав нишком, бо до платні йому ще тиждень жити… А жовтодзьобе горобеня, синок його, Сенька, з ранку на морозиво клянчить.

Я зрозумів на що натякає сусід. Випити кортіло, а в кишенях ні дзвону, ні шереху.

А він вже переключився на іншу, ближчу мені тему.

- Катерина жіночка добра, кирпу перед дівчатами не дере, за нею житимеш, як за пазухою.

- Яке там житиму, пане добродію, заїдки, щоправда, вона готує справно…

-А ти що, бляха муха, не справжній полковник? Вона вже два роки одиначкою живе. Чоловік її за вбивство у допру сидить. Йому, бляха муха, ще десять років кантуватися. А Катерина жіночка соромлива, сама не напроситься, але ти що… не мужик…

Пивний шинок стояв на околиці села, поки ми до нього посували, до нас пристало ще троє, хворих після вечірнього згуртування, мужиків. Двоє ще зовсім молоді хлопці, але з досить підтоптаними обличчями. Один з них, Борис, ніяк не міг перелічити, чи вистачить у нього копійок на кварту пива.

Як я вже порозумів, усі четверо покладали надію на мене, полковника, брата статечної жіночки, менеджера сільськогосподарського підприємства. Я порадувався що прихопив дві тисячі, бо селом вже розлетілася чутка про одинця полковника, якого за брутальні говірки проти чеченської  різанини, витурили геть з армії.

Приїхав я в село, як виходець з того світу, але за три дні Катерина зробила з мене справжнього полковника. Перші дві ночі я справ, як убитий, але третю підточили думки про дружину Вероніку. Приснилася вона мені, і так мені закортіло затягти в ліжко мою господарку. А тут ще сусід зі своїми натяками. Два роки жінка без чоловіка. Без коханця. Та й де його тут знайдеш, коханця. Розумники повтікали до міста, залишилися фахівці під суворим доглядом родини, або відспівані пияки, які хоча й живуть у родині, хоча й працюють де-не-де на підхваті, але порядні жінки їм до фені. Вистачає таких, як вони самі, що не дбають про власний добробут, а, навпаки, метуть од воріт. Останню курку за пляшку горілки віддають.

Коли ми прийшли до жаданого намету, діжниця з пивом ще не приїхала. Моя спільнота явно занудьгувала. Мужики почали споминати дні, коли пива не привозили зовсім. На горілку, як я порозумів, у них не вистачало грошів. Не думаючи про неминучі наслідки, я віддав мужикам тисячу рублів, а їх було вже семеро, а сам рушив до хати, де вже господарювала невтомна красуня Катерина. Їй вже донесли, що бачили мене в оточені голодранців, а коли я сказав що почастував мужиків купюрою, вона гепнулася в крісло, склавши на колінах руки, і декілька хвили, вражено дивилася мені в лице, промовисто хитаючи головою.

- Ти хоч розумієш, яку проблему собі вкоїв? - нарешті промовила вона, - Тепер тобі ні в день ні в ночі спокою не бачити. По вікнах лазитимуть, щоб копійку видоїти. Який же ти, Іване, після цього полковник! Доведеться мені замість цербера з тобою ночами сидіти. А на день охоронцем ставити дільничного Миколу. Бо з'їдять з тельбухами…

- На ніч, це було б добре, - червоніючи від власного нахабства, усміхнувся я. - Минулої ночі тільки про тебе й думав, отож і побіг за сусідом, бо не міг угамувати, як писав колись Маяковський, свого сексуального дзвону.

Думав Катерина вбрикне, образиться, та яке там… Розреготалася.

- У нас з сестричкою твоєю спірка була. Вона наполягала, що ти надто соромливий, що першим не зачепиш цієї теми, я ж була певна, що у повноцінного мужчини надовго витримки не вистачить. Я не проти, щоб ти знав. Наполягати на одруженні не стану, бо розумію, добропорядної родини без кохання не збудуєш…

Катерина не встигла договорити, як я вже стояв перед нею навколішки, припавши лицем до запаморочливо теплої черевини.  Я пречудово розумів, що на майбутнє заварюю не дуже приємну для нас обох халепу, але не встиг отямитися як жінка  вже стягала з себе останню одежину. Вона вибухнула такою нестямною жагою до кохання, що я не міг відірвати її від себе, щоб встати і причинити двері. Думка про те, що хтось може війти в хату, допомогла мені довести справу до логічного кінця, вдоволити перший нестямний вибух Катерини. Потім вже, при зачинених дверях та вікнах, все відбувалося не так розривне, але зі слізьми подяки на очах, як у Катерини так і в мене.

Наступні дні до повернення сестри, я купався в обіймах Катерини, як вареник у сметані. Потай ухитрявся передавати мужикам гроші на випивку, але не мав сумніву, що Катерина про це знає. Проте, жодного нахабного приходу до мене не було. Мабуть таки в селі поважали агронома. Іноді, припоминаючи дитинство, я уявляв собі як Катерина шпурляє з вікна сусіда, який з тоскним лицем ходив своїм подвір'ям, чекаючи коли нарешті я винесу йому благодатну сотенну на дві пляшки пива.

Сусід Панько вже звик годувати злидні, шістдесят років, та й підірване пияцтвом здоров'я, не дозволяли йому виконувати якусь постійну роботу. Інколи його запрошувала Катерина на збір урожаю ягідників, але й там він надовго не затримувався. Землю, яку отримав у приватну власність, як мешканець села, він давно пропив, тепер поступово пропивав дворове майно, нічого поцінного, щоправда, у нього вже не залишилося. Жив як той горох при дорозі, краплею дощу, або милостю подорожньої людини.

Коли повернулася сестра, проститися зі мною на автобусну зупинку прийшли усі пройдисвіти села. Сестра із Катериною були забезпеченими мешканцями, я посоромився пропонувати їм свої мізерні копійки, отож і сунув їх в кишеню Панькові. З Катериною розпрощалися у сестриному домі, обіцяв дзвонити, просив при нагоді бувати у мене, бо тепер вже без неї я не знатиму як далі жити. Я признався, що жевріє в душі надія на повернення дружини з дочкою, хоча вони з одного тіста книш, розбитим коритом їх до себе не заманиш.

Вже в місті, на автобусній зупинці мене зустрічав сам пан Гребінка. Міцно потис обидві руки, запропонував негайно їхати до мерії, де у транспортному відділі на мене вже чекали відомі місцеві урядовці. Урядовців було шестеро: усі при краватках, в чорних костюмах, а я - смішно сказати, тільки й того що блискучі чорні черевики на ногах.

Мені запропонували очолити трамвайно-тролейбусне управління, самому собі назначити заробіток, преміальні, і все інше. Навіть заступників собі підібрати, звільнивши з посади родинну череду безсоромного голови.

Для мене ця оферта була великою несподіванкою, але часу на роздуми мені не дали. Голову управління, який працював на закладі біля сорока років, звільнили за тиждень до мого зазначення на посаду, зробили в кабінеті євроремонт, запропонували бистрих на розум помічників. Я засвідчив кандидатури, зібравши людей тепер вже у своєму кабінеті. Троє парубків і дві жінки, десь біля тридцяти років. Нічого не розуміючі в новому для мене господарстві, я надіявся на нових людей, але всі вони були теж дутими фахівцями. З трамваями та тролейбусами вони були знайомі, тільки як пасажири. Я поступово знайомився з фахівцями нижчого рангу, відзначаючи для себе надійних помічників, бо поки що погано розумів хитросплетену оферту пана Гребінки.

Трохи прояснився обрій, коли голова місцевої автобусної колони, себто пан Гребінка Аркадій Гаврилович запропонував мені продати йому зі всіма тельбухами ГЛАНАС. Той самий ГЛАНАС, завдяки якому трамваї, нехтуючи залізничними рейками,  бігають купатися в річку, і на будівництво якого із державної казни біло видано чимало мільйонів грошів.

Спочатку приватна розмова з паном Гребінкою, потім в мерії, з тими ж персоналіями що і раніше, тільки тепер я тех. Був в чорному костюмі і при краватці.

- ГЛАНАС назавжди залишиться на своєму місці, обслуговувати його будуть твої фахівці, - врозумляв мене голова містечкового транспорту. - Навіть відповідальності з тебе за роботу ГЛАНАСУ не знімемо…

Скакати цапа я не став, бо мало розім'явся у містечкових справах. Був певен, що в мерії сидять фахівці з чималим досвідом роботи на підприємствах. Папірці я підписав, пляшкою коньяку утвердили ми, на мій смак, вельми чудернацьку угоду. ГЛАНАС я продав за дванадцять мільйонів, і як я потім дізнався, кожному з нашого гурту в шість осіб, упало на кишеню по півтора мільйони, а три мільйони було поділено по усіх наших помічниках-заступниках.

- Отак, брате Іване Павловичу, треба гроші заробляти, - казав, зазирнувши до мене на вогник, пан Гребінка. - Приплюсовуй грошики до ощадної книжки, нехай поступово капають відсотки, не старцювати ж бойовому офіцерові на схилі віку.

Багато чого нового про нашу сучасність почув я від пана Гребінки, за пляшкою славетного французького коньяку. Він був стріляним птахом у потайних течіях державного обладнання. Коньяк розв'язав мені язика, я, чисто жартома, розповив про замах Бевзя на моє життя. А не треба було, бо на тому ж тижні мій друзяка по школі, Бевз, достоту п'яний,  загинув під колесами автомобіля.

Тепер у мене були гроші, я мав можливість поїхати до Нової Зеландії, перемовитися з дочкою та дружиною. Хоча острах був, що розроблений Гребінкою продаж системи ГЛАНАС, матиме продовження. На мій натяк, він тільки розреготався.

-З часом ми продамо його ще комусь и заробимо добрі кошти. Діємо в рамках закону, запам'ятай, Іване, в рамках закону. Ми самі можемо кому завгодно хвоста утнути. В наступному тижні ми з тобою поїдемо відпочивати, куди б ти хтів? Ти мрієш про Нову Зеландію. Забудь, друже… Твої жінки давно вже курличуть англійською мовою. Ми будемо відпочивати в країні, де смагляві красуні доступні, як кухоль пива в ресторації. І такі ж дешеві.

У Гребінки була звичка, жартуючи, чухрати пальцями потилицю, або смикати себе за вухо. Іноді я не міг втямити, коли він говорить всерйоз, а коли жартує. Але добре вже врозумів, що всі його помисли були спрямовані на власне збагачення. І що цікаво: на приватну нерухомість, на коштовне мито він дивився як на атрибути кумедної гри. Всі грають, а я що - зайвий! Коли я одного разу натякнув про занедбаного життям Семена Омельченка, родина якого приїхала на схід з його рідної Житомирщини, Гребінка негайно ж забажав його бачити. Я пообіцяв при нагоді подзвонити і зайти до нього з Семеном на вогник. Якщо, звісно, той погодиться.

Колись хвацький хлопець, Семен Омельченко, останнім часом, а саме після звільнення з роботи, занепав у глибоку депресію. Волочився опудалом темними, брудними вуличками містечка, аби тільки не сидіти в занедбаному родинному кублищі. Мати з батьком повмирали якось майже одночасно, від серцевого нападу. Вибухнули огидою до смердюки, якою війнуло з Москви початку дев'яностих. Якби ще не отой провісник, Євген Нечитайло, оборонець Білого дому, що, приїхавши, розповів стільки жахливих фактів Єльцинського погрому, що комуністи-батьки Семена втратили родинні кебети до життя. З ранку до вечора проклинали московську наволоч, саме в той час коли місцева вже наголошувала свою кримінальну упорядкованість. Не тільки працювати, але й жити в оточені шахраїв та злодіїв літні вже на той час Омельченки не могли. Не тямили, як можна, знищуючи не тільки заводи, але й палаци культури, будувати церкви та храми, розповсюджуючи ідейний наркотик поміж напівголодного суспільства.

При першій зустрічі Семен рішуче відмовився йти до незнайомого йому нового руського. Він ненавидів місцевих бізнесменів ненавистю батьків, але посувати услід за ними не поспішав. Мабуть, мав якісь свої задуми, або була надія, що Москва схаменеться і поверне кермо влади до нових блискучих обріїв.

В неділю, в тепле вересневе надвечір'я, Семен сам прийшов до мене. Несміливо дзенькнув у двері, спочатку я навіть не звернув на дзвоник уваги, але встав таки з канапи, де читав останні новини в газеті "Комерсант". Побачивши Семена, аж підскочив від несподіванки. На такий візит, признатися чесно, я не чекав. Мабуть потай вислідив де я мешкаю і зайшов поговорити. Я усадив гостя за стіл, влаштував з того, що було в холодильнику, вечерю, хоча він і стверджував, що не голодний, а просто зайшов дізнатися за яким бісом він знадобився місцевому олігарху Гребінці.

- На нього працювати не буду, а якщо щось треба зробити для загалу, будь ласка. Згоден за невеличкі гроші.

Які оферти приберіг Гребінка для хлопця, я не знав, але піти, вислухати добродійника годиться, хоча б чистого інтересу.

- Ви сказали - добродійника, - глузливо усміхнувся Семен. - Спитайте людей, вони скажуть про його добродійства. Все армійське устаткування за кордон спровадив. Які машини були, тисячі металевих ліжок по солдатських казармах. Збував аби збути…

- Нічого не зробиш, друже, Гребінка виконував приказ вищого командування. Гроші не тільки по його гаманах пішли… Людина він, звичайно, примарна, гаряче підхопив гру, яку замислили вищі ешелони влади. Які має гроші на банківському рахунку не знаю, але не думаю що великі. Гребінка завзятий гравець і тільки…

- Ви, бачу, його захищаєте?

- Ні, Семене, не захищаю. Але у ватазі місцевого шахрайства він людина виняткова. Раритетна, можна сказати. Не ховається від життя в кущі, як дехто, а живе, глузуючи з тих, хто вже зовсім збожеволів. Та й з себе за одне… Гребінка щирий українець, не пиха, будь певен. Так що ходімо до нього, Семене. Будемо поповнювати загін пересмішників.

До запропонованої мною їжі Семен ледь торкнувся. Пив, правда, багато, дві склянки чаю, потім розбавлену вишневим сиропом воду.

- Тобі, хлопче, випала сьогодні нагода як слід поїсти? - поцікавився я. - Моя що, їжа, не така смачна?

- Сьогодні це моя перша трапеза. Дякую, пане Мазуха, заїдки у вас дуже смачні, але жагу до їжі я втратив ще за живими батьками. Останнім часом вони думками кормилися. І я при них. Я ж не працюю, жодних витрат фізичної енергії…

Я попросив дозволу домовитися з паном Гребінкою на зустріч.

- Дзвоніть, від знайомства з ним мене не убуде.

Аркадій Гаврилович негайно відгукнувся. Мабуть з кимось розмовляв жартуючи, бо був вельми веселим.

- Як ти влучно подзвонив, Іване. Ми саме під тобою у магазина "хапай-та-втікай" з панночкою Краєгородською про якість сучасних ковбас гуторимо. А ти де зараз? Якщо вдома, клич на вогник.

- Але алкоголю у нас ні краплини?

-У вас? Ти що одружитися встиг? - Гребінка завзято реготнув.

- Яке там весілля, йоханий бабай, ми тут з паном Омельченком про життя гуторимо. Заходьте, Аркадію Гавриловичу. Завчасно я вам подзвонив. Краєгородську теж прихопіть….

Я звернувся до Семена.

- Ти хлопець - живчик з перчиком. Але дерти кирпу до неба не треба. Гребінка зараз почне показувати себе перед жіночкою фантастично-красномовним жеребчиком. А ти мовчи собі. Посміхайся, але не скалься. Будемо вчитися у шельми, як треба поводитися з сучасними жінками. Я, щоб ти знав, у таких справах цілковитий профан. Солдафон, йоханий бабай. А Гребінка, хоча й майор, але за фахом постачальник, мав справи з жінками в погонах. Бабій ще той…

Чекати на гостей довелося хвилин сорок. Я вже думав, що плани Гребінки змінилися, повів мабуть жіночку до своїх апартаментів. Але ні, завалилися в мою барлогу у кожній руці по два пакети від магазину "Самбери".

Обидва були напідпитку, полізли обійматися, пофарбивши до вишневого кольору лице Семена. Озирнувши мою невеличку кухню, Краєгородська вигукнула:

- Несемо стіл до кімнати, відчиняємо фрамуги, дозволимо вересневому повітрю рафінувати квартиру від хрущовської трусанини.

Краєгородська була заступником мера по учбовим та культурним закладам. Гребінка охрестив її жіночкою без комплексів, а за очі називав сучкою, бо на всі його сексуальні домагання відповідала, як остання нахаба: тобі чого, га?

- Гавкотня одна, а не жінка! - ображався завзятий бабій.

Поки ми з Клавдією Краєгородською розбирали все, що було в пакунках, Гребінка з Семеном влаштовували стіл та стільці біля моєї улюбленої канапи. Повідчиняли фрамуги вікон. На хвильку відкрили навіть двері, але з коридору тхнуло не зовсім приємно і від продуву квартири довелося відмовитися.

- В черговий раз збиратися будемо в моїх апартаментах, - на зухвалі коментарі хрущовської відлоги, що злітали з вуст Гребінки, запропонувала Клавдія.

-У Путіна навчилася обіцянкам, - жартував невгамовний бабій. - Другий рік напрошуюся, та все даремно. Невже не жарт?

-Я маю на увазі сучасну нашу ватагу, а з тобою, Аркадію, про що гуторити? Я жіночка поблажлива, але закохатися поки не довелося. Кохала чоловіка, та він, бачте, на білому коні в Кремлівські брами в'їхав. Вельми ґречний був чолов'яга.

- Був та загув, Клавдіє. Знайшов собі вродливу мулатку,кажуть, француженку за походженням…

-У кожного своя доля, друже…

Краєгородська вимовила це досить таки байдуже, начебто давно вже махнула рукою і на любов і на своє щасливе минуле. Та чи було воно щасливим? - кортіло мені запитати, але соромився, на запитав. Щоправда, Клавдія наче підслухала про що думаю.

- Мені шкодувати нічого, добру посаду маю, квартиру, є з ким перемовитися у скрушну годину. Культура та освіта багато часу забирають, про дурниці думати не вистачає часу.

Отут вже й Семен Омельченко встряв в розмову.

- На культуру не вистачає часу! Дозвольте, Клавдіє Микитівна, ви що називаєте культурою, оте свинство, що шкутильгає на обидві ноги? Московські горе-зірки, що стоять в черзі за бюджетними грішми? По чиїх кишенях вони розходяться? Половина - зіркам, друга - невігласам, які безсоромність безголосих дамочок називають культурою… Або оті гуморески, які друкує губернська газета. Сміх та гріх, новий Вишня підлизує зади місцевим хабарникам. Мешканці міста - завзяті ледарюги, якби не амбіції губернатора, не мудрість чиновників, все б у місті порохнявою пішло… Чи вам не соромно за таку культуру, пані Краєгородська?

Не думав не гадав я, що місцевими смітниками поживляються такі палкі співрозмовники. Думав Клавдія вищириться багнетом, але ні… не втримався Гребінка.

- Стосовно римованих вишневих гуморесок, ви, товаришу, як вас там…, вельми переборщили. Губернатор лице недоторкане, його народ на цю посаду вибрав. Чиновники теж не ликом шиті, усі з вищою освітою, взірцеві фахівці відомих у краї підприємств. Що до мешканців міста, всеосяжним успіхом у людей користуються гуморески, де Вишня  приводить факти безсоромного, точніше сказати, безтямного відношення людей до виконання своїх обов'язків. Безмежне ледарство. Грабують все, ріжуть дроти високої наруги, здирають залізничні рейки, не кажучи вже про приватні подвір'я та дачі. А подивіться що робиться в армії, офіцери пиячать, рядові тільки й думають - де б чого з'їсти… Ніхто їх нічому не вчить. У танкістів немає пального, у піхотинців - патронів, але все це можна купити на базарі за невеличкі гроші.

Можна було залюбки віддухопелити Гребінку, накинути Аркадію аркана на карк, провчити нахабу, але замість цього я скрушно хитав головою, бо майже так воно й робилося все в нашому господарстві. Але Краєгородська бачила сучасність не зовсім такою, якою її обмальовував Гребінка. Вона йшла спереду нас років отак на п'ять-десять, а все, що витворяли учорашні совки сьогодні, для неї було тільки перехідним періодом від комуністичного рабства до демократичного суспільства. Але ж сама совком була, очолювала в свій час комсомольську спілку нафтопереробного заводу.

Випили ми за тією вечерею по чарці, не більше. Краєгородська квапилася по негайним справам, але зажадала взяти проводжатим Семена, на що Аркадій зреагував досить таки злою реплікою:

- Довели культуру до звалища, куди далі прямуватимете?

- Вам, пане, краще знати, у вас ГЛАНАС під очима, - глузливо зреагував Семен..

Гребінка аж підскочив від несподіванки, я теж сіпнувся, бо запідозрив, що Омельченко зовсім не та людина за яку себе показує. Звідки мешканцю звалищ знати про існування цієї  системи саме у трамвайно-тролейбусному парку?

Семен з Клавдією вийшли, а ми з Гребінкою ще довго сиділи мовчки, красномовно знизуючи плечима. Він запропонував випити на стремено, але я відмовився. Отой мільйон на рахунку став каменем спотикання на моєму життєвому шляху. Виникала підозра, що не сьогодні-завтра брудний вчинок чиновників мерії оголосять місцеві ЗМІ, і тоді вже, кому-кому, а мені доведеться відповідати за нього в першу чергу.

 

Пофортунило в коханні, в роботі не злагодилося. Заступниця моя, Леоніла Семенівна, з родини мера Негоди, звільнила з трамваїв усіх водіїв-росіян, і насаджала таджиків. І ось вам перші квіточки. Зіткнулися на рейках два трамваї, і до б ви думали - саме не розі головних вулиць міста. Перетнули машинам, тролейбусам та всьому іншому, що має колеса, можливість рухатися. Перший раз - це випадок, другий - біс попутав, а коли це трапилося втретє, покликали мене в мерію, на килим до мера Негоди.

-І що ж ото у нас на транспорті робиться, ясновельможний пане, Мазуха?

Я плечима сіпаю, потилицю чухраю, бо в справи підприємства як треба поки що ні вписався.

- Так таджиків же набрали… Фахівці непогані, але залякані якісь, дорожні інспектори… самі розумієте… А то ще лякаються кожного, хто сидить за кермом чорного джипу.

- За яким бісом набрали, куди своїх водіїв спровадили?

- Так за вашою ж вказівкою, шановний пане голова. Сестричка ваша, Леоніла Семенівна, мене ігнорує. Вона, як ви знаєте, фахівець по транспортним справам, а я… лише - вояк…

Мер піднявся з-за столу, підійшов до мене ледь не впритул. Обличчя бліде, від втоми, або… біс їх знає, що вони роблять ночами оці сучасні голови?

- По інститутах вона швендала, це так, але чи навчилася чому - питання особисте. Жени її  геть, або нехай сідає за кермо трамваю. Але щоб заторів на вулицях не було…

Далі, щоправда, добросердіше:

- Що там у нас з Гребінкою? Застерігав, що у вашому колективі визріває заколот.

- Якщо назріє, тільки завдяки йому. Іноді мені знається, що разом з ГЛАНАС. Гребінка купив все наше устаткування, рухоме й нерухоме. Гнати його в три шиї не маю повноважень. Мої диспетчери працюють на нього, незабаром усі вродливиці підприємства його коханками будуть…

- Це вже його власні справи, - скривив рота мер. - Жінки тепер - поспіль  пересічні, у кого гроші ті і хороші! Із шкіри вилузуються щоб догодити начальству.

Від мера смерділо тютюном і трохи  не зовсім приємними парфумами.

- Звільніть мене з цієї посади. Військо без командира - балаган.

- Краще звільнити родичку, але знову буде підмащуватись… Хотів, як краще, а вийшло - як завжди.

Мер вже поводився за панібрата.

- Сідаймо до столу, друже, - відчинивши двері в прийомну, мер звернувся до секретарки. - Що там у нас в холодильнику, Варвара Марківна, нам з товаришем перемовитися треба.

Він сів не в своє царське крісло, а поряд зі мною, лицем до портрета президента Єльцина. Посміхнувся, киваючи на портрет. - Що зирить, нічого?

Я знизав плечима.

- Треба вже Путіна повісити, два місяці як президент?

- Губернатор повелів залишити.

- Химерно живемо, Петро Семенович. Влада сама себе вибирає, сама з собою воює. Гірко, що загибають у цій бійці наші діти.

Негода промовчав. Секретарка саме занесла нарізної шинки з хлібом.

- Спасибі, Варвара Марківна. Скільки там? П'ятдесят на шосту, ви можете йти, я потім сам приберуся…

Коли секретарка вийшла, Негода апелював до транспортної проблеми.

- Не варто нехтувати тим, що дає доля. Кращої посади тобі не знайти: сто тисяч в місяць, це не дванадцять у вартового. Але є у мене пропозиція. Несподівано до Москви запросила мого заступника по транспорту. Я б хотів бачити на його місці саме тебе. Гребінка гребеться на цю посаду, але він не потягне. Поміркуй, якщо маєш який сумнів, але недовго.

Сіпався язик сказати: краще дванадцять у затишку, аніж сто там, де панують недобрі політичні протяги. Але промовчав. Сто, що не кажіть, платня, яка дарує можливість не занепасти в притугу одиноцтва. А вже при мерії платня буде надто більшою.  За часів радянської влади Негода очолював комсомольську спілку на заводі станків-автоматів. Губернатор - на суднобудівельному. Як там співають сучасні кобзарі: "Комсомольці-ленінці стали олігархами,..". Це не зовсім так. Олігархами стали злодії в законі, але й комсомольцям випала вдача нахапати народного майна. З пустими кишенями на олімп не впурхнеш. По балачкам, народних обранців у державній раді розумними не назвеш. Такі собі пересічні метелики, що випурхнули з-під крилець осяяних владою губернаторів. Народ нікого не вибирав, все робилося, як завжди, - по щучому велінню, моєму ляскотінню.

Прогинатися за невеличкі гроші з моєю брикливою душею було б не зовсім логічно. Це я пречудово розумів, але й припадати на коліно перед мером, як вояк перед прапором, я не стану. На рахунку в ощадному банку лежить сумнівного походження мільйон. Для Гребінки це смішні гроші. Про мера чув, що будує під приватний готель п'ятиповерховий будинок. В центрі міста. Про це знають всі мешканці міста, не знає тільки губернатор, або робить вид, що не знає. Я починаю розуміти до якого гурту людей мене заштовхують. Виникає думка, що все це робиться по вказівці генерального штабу, де в свій час мене застерегли від зрадливості долі. З такими темпами посування по службі не довго опинитися перед лицем правосуддя. Але той же Гребінка, мер, і чимало інших урядовців вже збудували собі розкішні двоповерхові будинки, так звані котеджі. Звідки у них такі гроші? Цікаво скільки отаких перепродаж пройшов місцевий ГЛАНАС? Чи не з Москви починав він свою подорож?

Питань виникало чимало, але я вже навчився тримати язика за зубами. Шкіритися на місцевий Олімп немає сенсу. Треба якось прихилятися до примарної сучасності. Але як бути з Гребінкою? Якщо він рветься на цю посаду, чи не перейде наша дружба у відверту ворожість? Обійти таке питання я не міг.

Негода дістав з шухляди невеличку карафку китайського коньяку, дві чарочки, тієї ж фірми що й карафа.

- По шкалику за дружню відвертість, - наповняючи чарки, промовив. - Я тебе добре розумію, Іване. Але про Петра Гребінку не думай. Він у нас запасний гравець, своє місце знає…

Ми випили по чарці, потім по другій. Третій тост був за мою нову посаду. Спровокував мене на згоду саме китайський коньяк. Не буду ж я чухрати потилицю над повними чарками.

-А чого б не попробувати, - добавив я до оголошеного мером тосту.

- Сестричку мою поки що звільняти не будемо, приставимо до неї такого голову, щоб забула про свої родинні принди.

Через тиждень я обживав свій кабінет при мерії, а Аркадій Гаврилович Гребінка змінив мене на моїй посаді в трамвайно-тролейбусному управлінні.

Чудернацькі діла твої Господи, - сказала б моя матуся, якби дожила до цієї химерної доби.  

 

Частина п'ята

 

Одного ранку випала нагода підслухати про що говорять сусіди, Петро Семенович з дружиною. Та ніч була удушливо-спекотна, спав я на лоджії, прямо на долівці, при відчиненій фрамузі вікна. Сусід вийшов покурити, а дружина подихати тютюновим смородом, бо тишком-нишком від чоловіка сама ссала цигарки. Вони мабуть тільки-но від телевізора відійшли, обмірковували останні новини.

- Це ж треба такого дійти, на труну для загиблого вояка у Росії не вистачає цинкового листа та деревини. Місяцями лежать хлопці навалом по залізничних вагонах. Як таке може бути. У держави не вистачає грошів! І ніякого навіть шарудіння по теренах держави. Що сталося з нами, Маріє?

Дружина професора байдуже позіхає собі, відстукує пальцями якийсь наспів по підвіконню.

- Нічого з нами не сталося, Петре. Живемо як на вулкані. Скоро вже рік як обидва з ранку до вечора працюємо, а ніякої тобі надії…

- Гришка мій в Канаді пригрівся, може пощастить синочку.

- Усім молодим хлопцям треба драпати з цієї паскудної держави. Куди завгодно, аби не в Чечню на загибель.

- Воно й без Чечні, що не день то черга на похорон…

Який може бути сон після всього, що чув. Встаю, йду на кухню. Включаю телевізор. Достаю з холодильника непочату пляшку горілки. Як приніс її минулим тижнем друзяка Бевзь, так і стоїть незаймана. Але не до питва мені зараз. Давно вже дійшов висновку, що з горілкою мені краще не спілкуватися. Можливо когось вона й веселить, але мене вганяє в таку нудьгу, в таке дике безвихіддя, що - не себе вб'ю, так когось іншого. Осточортіло мені моє життя. Колись ще парубком був, познайомила мене кохана дівчина з братом своїм, Миколою. Йому за тридцять вже було. Злодій в законі. Дуже солодко базікав про своє  безжурне життя. Тепер, кажуть, у Москві сидить, у Державній Раді. Квартира в столиці, маєток під столицею, бізнес за кордоном. "Отаке-то, а що робить, - журба не поможе. Хто ж сироті завидує, карай того боже!"

Ставлю пляшку на місце, посуваю до кімнати, достаю з полиці томик віршів Тараса Шевченка, подарований життя тому зовсім ще молодою ненькою. Все це роблю, не включаючи світла. Потім сідаю на диван, притискую книжку до грудей, ліворуч, де серце.  Починаю по пам'яті читати. Але як читати! Захлинаючись слізьми, все що приходить у голову. Кобзар - мій молитвеник з дитинства. Якби не він я б давно загинув. Зі слізьми з мене виходить уся дур, все те пекло, яке повсякденно таскаю в серці. Таке зі мною траплялося й за часів радянської влади. Але не так часто, як сьогодні. Дружині й доньці Шевченка я не читав. Дружина була росіянкою, не знала й не бажала знати української мови. Вона гнівливо пирхала, якщо з мене вилітало "слухаю", або навіть "кохаю". Шовіністичне виховання - Росія над усе! Російська мова - родоначальник усіх світових мов і балачок. Незламне сприймання світової культури…

Я людина двомовна. Буває, прочитавши книжку, не можу пригадати якою мовою читана. Так вже повелося в Україні. Та й біс би з ним, двомовність нам, українцям, жити не заважає. Навпаки, збагачує життя. Не зайве б і росіянам вивчати мову, якою в свій час розмовляли їхні далекі прародичі. Якщо, звичайно, вони були слов'янами.       

Довго ще читаю віршовані рядки Тараса Григоровича подумки. Правда вже лежачи, з притиснутою до серця книжкою. Отак, лежачи горілиць, поступово й засинаю. Теж мені полковник, скажете. Це правда: не вояк я по натурі. Не в свої сани сів у поросячі свої роки. Мати забажала бачити сина при золотих погонах, бо дівчинкою була закохана в молодика лейтенанта. А коли признала помилку, я вже був майором. І жінки на той час до вояк ставилися абияк, бо в родину, замість офіцерської платні, солдатські перебивачки приносив. З недоторканих радянських запасників. Можна було, як дехто, до Китаю військове майно усувати. За невеличкі, але ж гроші! Та, бачте, не шахраювати нас вчили, не марнувати, а чатувати пожитки загального відродження держави…

Мене запрошували за невеличкі гроші вартувати приватні гаражі в тому ж районі, де я мешкав. Вперше таке запрошення зробив мені Бевзь, але дуже не наполягав, наче соромився чогось. Поміж нами, казати чесно, за останні роки чорна киця пробігла. Я відчував це власними тельбухами, хоча Бевзь намагався показати, що шанує наші школярські відносини. Син Бевзя, Ігор, загинув у Чечні майже за рік до того, як мене туди направили. Ігор загинув, а я, бачте, повернувся живим. Не знаю вже, може сам я на себе таку мару нагнав, але підозра, що потай Бевзь звинувачує мене в гибелі Ігоря, така підозра в мене, прямо скажу, була. Реміз вже застерігав мене бути насторожі в стосунках з Бевзем. Бевзями моя мати називала місцевих дурнів, які не тямили що творили. Але я застереження Реміза сприйняв повз вуха. Жодної підозри не виникло в мене навіть коли якось вранці Петро Бевзь вломився до мене в двері.

- Годі валятися, пане полковнику. День має бути чудовим. Оце, як зійде зоря, так і зафістолупимо ми с тобою по гриби куди подалі. Ранкові прогулянки придають людині бадьорість не на час-другий, - на тиждень можна надихатися лісовим повітрям…

Бевзь палахкотів язиком, наче полум'я свічки на столі при відчиненій фрамузі. На моє запрошення присісти, поки одягатимусь, енергійно захитав головою.

-З ліжка та за стіл, ти що, Йване. А ноги нам навіщо. Жодна істота, набігавшись, на сідниці не сідає. Тільки людина. Звідси у нас усілякі болячки, казав колись наш корабельний лікар Зимянін. Чудовий ескулап був, дуже крабові делікатеси любив. Все досаждав капітанові: киньмо якір, поїмо ранком крабів. А що в судовий журнал запишемо? - питає капітан. Пишіть, дизель-генератор захворів, я підтверджу… Весела була людина. Накрутить з міцного дроту обхватів, начіпляє на них шматки риболовної сітки, прив'яже по шматочку кети, розташує довкола корабля добру сотню отаких заживок на мотузках. А ранком по палубі не пройдеш, крабами кишить.

Поки я одягався Бевзь на хвильку не замовкав. Я відразу помітив, що почуває він себе наче не в своїй тарілці. Думка була, що з дружиною посварилися. З ким не буває.    

Вийшли від мене вдосвіта, наспіх поголившись, щоб не почувати себе в дорозі напівроздягненими, вийшли в кам'яну пустелю сонного містечка, і рушили у напрямку затьмареної вологим досвітнім серпанком сопки. Цією вуличкою, а далі блукаючою поміж дерев стежкою, вийшли ми до невеличкої говірливої річки, в якій зовсім ще жовтороті місцеві малюки вчаться плавати, і просити у рибалок спійманих рибок, щоб випустити їх у воду. Такими й ми були колись, мешкаючи недалечко від річеньки, під назвою Кам'янка.  Було це давно, так давно, що й подумати лячно, тому що до країни, у котрій ми дихали на повні груди, нам вороття не буде.

Річка була невеличка, Бевз знав сучасні броди і, по найближчому із них, ми вийшли на протилежний берег, у невеличкий березовий лісочок, і тихенько рушили схилом сопки, намагаючись не стривожити спокійного сну кульбабиної родини. Через годину-другу вони відкриють стріч сонця свої помаранчеві лиця, і це буде справжня помаранчева революція, якщо, правда, не пожалує сюди ватага китайців, які бувають дуже ласими до цієї рослини якраз в добу її найяскравішого цвітіння.

Куди ми з Бевзем посуваємо в такий ранній час? Чесно сказати, я й сам не знаю. Подзвонив друзяка у двері ще в повні смерки і говорить:

Одягайся, Йване, досить снити. З вечора не заснув, так кортіло пройти стежками минулого, що не вистачило терпцю. Взяв оце пляшку горілки, шматок сала та млинців, дружина перед від'їздом до матері, нажарила. Пам'ятаєш, червневий ранок сімдесят другого: сало, млинці від твоєї неньки і гарячий чай у термосі. Тоді ти покликав мене у подорож. У такий же тихий вогкий ранок, правда, оцього лілейного бриля того ранку на сопці не було. Чи може був, га?

-А чи були вони, сопки, на теренах нашого дитинства, га? Не було у нас в Україні сопок, шановний друже.

- Але ж лісочок такий самий вздовж річки пожовклим листям шерехтів…

-Убий. Не пам'ятаю, - відповів я, бо лісочок яким ми йшли, був вже далеко не таким, як у золоті наші роки. Повирубали виродки поцінних лісових мешканці. У недалекі ще роки які тут височезні кедри стояли, які вродливі ялинки. Від місцевих браконьєрів під новорічні свята не було замаху на їхню дивовижну вроду.  Спокушалися, правда, зальотні хлопчаки, але не з косами, як у дев'яності роки. Переліс того часу був мовчазним, суворим, щедрим на усілякі лісові дарунки. Скільки горіхів було, скільки кедрових бирок на землі і в небі! Навіть джерельця позирали на нас з-за кущів блискучими прозорими очима. Сьогодні з лісового зеленого оксамиту, куди не кинь оком, білими більмами супроводжувала нас безсоромна риночка сучасність.

Сидить четвірка молодих вродливиць біля багаття на траві, смокчуть з пляшок пиво, засмоктують тютюновим димом.

- Через десять років, брижами, як оця річка вкриєтесь, - бурчить Бевзь.

Я теж не люблю тютюновий подих, особливо в ранковому лісочку. Одна з красунь підіймається, стягує з сідниць штанці і крутить стегнами, як танцюристка по підмостках коштовної ресторації.

- Ми змерзли, на бажаєте погрітися, можна в позику?

Трохи далі жевріє теракотового кольору намет. Я певен, що в наметі сплять супутники дівчат: парубки люблять ранком поспати.

- Не чіпляйся, Йване, до юних грацій, старі ми з тобою до такої гри.

Танцюристка натягує штанці і поволі посуває до нас.

- Це ви себе, пане, називаєте старим? Для мене самий смак, за п'ятдесят баксів зійдемося?

- Ти що, повія? - питаю.

- По натхненню - буває. Нас сюди покликали місцеві лобуряки, обіцяли ще з вечора вино з беконом, але, бачте, не прийшли. Молоді, спроможні, але злякалися, бач.

- Хворобу підчепити злякалися, - знову бурчить Бевзь.

- Тетяно, відчепись від них, чи не бачиш за яким бісом вони в кущі йдуть, -  кричить жіночка з кучугурою крейдяного волосся на голові.

Мені подобаються ці трохи навіжені русалки. Сам одинак, я серцем сприймаю їхнє одиноцтво. Тетяна рушила було до багаття, але я затримав її за лікоть.

- Я співчуваю вам, дівчата. Ви чекаєте хлопців, отих що в наметі сплять…

Тетяна обміряла мене з ніг до голови.

- Якщо так, ідіть, керуйте побудкою. Я вас бачила у польовій офіцерській формі. Здається полковничій. Ви щойно поверталися з Чечні.

Тетяна вочевидь гіпнотизувала мене. Її довге русяве волосся променіло сонячним теплом. Позирк насмішкуватих сірих очей досягав серця. Таку красуню я не міг прогледіти, в польовій формі вона могла мене бачити хіба що в аеропорту, або в автобусі по дорозі додому. Опісля я в свої бойові обладунки не вдягався. Ми вперлися один-одному в очі: я допитливо, Тетяна - очікувально-усмішливо. Вона заговорила першою.

-Я очолювала бригаду стюардес у літаку, яким ви поверталися додому. Ви мені ще тоді сподобалися. Але то був мій останній рейс. Нашу авіакомпанію перекупив якийсь сучасний вовчище, і нас… всю нашу бригаді пустили до вітру. Другий місяць чекаємо грошей, а нам кажуть: треба спочатку літаки продати. І документи поки що не віддають. Кадровик, бачте, з сердечним нападом у лікарні лежить, бухгалтер другий тиждень з богом розмовляє. А ми біжимо від людей, бо соромно на всю цю бузотерію дивитися. А суджені наші? Суджені не прийдуть, бо що з нас голодранців візьмеш?

- Ходімо, Йване, - чіпляє мене за рукав сорочки Бевзь. - Вони тобі такого наговорять…

- Нікуди твої карасики не дінуться, - ледь стримуючи незадоволення поведінкою приятеля, відбрикуюся я. - То от що, Петре, йди збирай посуш для багаття, а ми з Тетяною повернемося до міста. Тут недалечко є цілодобовий магазин, купимо що треба, а далі вже разом з дівчатами на озера… Як тобі моя пропозиція, пані Тетяна?

-Я ж казала дівчатам, що ти повноцінний полковник. А вони не вірили. Так що, будьмо!

-І мене візьміть! - підскочила, роздмухав блискітки багаття, маленька гарненька шатенка, яка, я тільки тепер згадав, пригощала мене в салоні літака смачними аерофлотськими заїдками.

- По дві жінки на кавалера! Романтика! - вигукнула схожа волоссям на кульбабу стюардеса. Але її в літаку я не бачив. Або… або не помітив. Надлишку суму було на душі. Від дружини ні слуху, ні духу. Генералу не сподобалася моя войовнича відповідь, натякнув на звільнення, я - будь ласка! Так що на той час, я дуже добре розумів запливаючих у пивні повіддя дівчаток.

Низенька шатенка з іграшковою статурою і лицем ангела, сунула свою долоньку мені в жменю і відрекомендувалася:

- Світлана Тарасівна, а вас?

- Мати Іваном обізвала, зовіть і ви так.

Не знаю вже з якого бісі, Тетяна схопила мою руку, поцілувала, і негайно вчепилась пальцями в лікоть..

- Тетяночко, я не піп, краще вже тоді у вуста, бо років з два не цілований.

-А як же дружина?

-З дочкою за бугор втекли, ліпшого та заможнішого знайшли. Аж з Нової Зеландії.

Я помітив як відразу змінився вираз обличчя Тетяни. Весь час з нього не сходила машкара насмішкуватості. Тепер же вона начебто ховала від мене своє лице, навіть лікоть кинула тримати.

- Пані Тетяно, я щось не так сказав?

- Все так, пане полковнику. Все так! Помовчимо трохи, добре? А ти, Світлано, куди згреблася? З твоєю-ото ногою! Сиділа б вже, не рипалася.

Але Світлана була впертою жіночкою. Саме таких аерофлот набирає в стюардеси.

-А я таки піду, скажіть їй, пане полковнику. Я не заради прогулянку напрошуюсь. За фахом я кулінар, отруєних заїдків мені не всучать… 

З дівчатами, як раніше з Петром, ми перетнули річку вбрід. Вода в річці була, як виразилася Світлана, апатичною, але прозорою; вона легко вистрибувала по жовтим та зеленим камінцям. Цілодобовий магазин було розташовано на зупинці автобусу під назвою "Південний мікрорайон". Дев'ятиповерхові будинки вже сяяли жовтими вікнами, але в магазині нікого ще не було.

- Що будемо брати? - спитала Тетяна.

- Ви беріть, що треба, гроші у мене поки що є.

Світлана смикала плечима, Тетяна збентежено ховала очі. Прийшлося все робити самому. Замовив дві пляшки вина, дві - горілки, сиру, ковбаси, хліба. Світлані сунув в руку тисячу, щоб купили фруктів.

- Про щось я таки забув, Тетяно, га? Ти ж бригадир громади стюардес. Які заїдки ви любите?

- Більш за все… щоб у вас на ті заїдки гаразди були…

- Дякую, панночко! Надіюся, про гаразди ми з вами потурбуємося разом?

- Але у нас пусті кишені пане полковнику.

- Йоханий бабай, жіночко, аби серця не були навіжені, чи не так?

- Ви це про що? Що маєте на увазі?

- Добре… проїхали…

Тетяна фиркає, крутить носом. Чимось незадоволена і Світлана. Прикриває довгими віями вуглики-оченята, кидає на Тетяну допитливі позирки, а та не реагує, наче не бачить. Гіркий сумнів закрадається мені в серце. Неприємний щем у грудині, легка паморозь у голові. Наче північним холодом війнуло від далеких сопок. Підхопили набиті  заїдками пакунки. Йдемо мовчки, наче чужинці які. Лице Тетяни наче скам'яніло, Світлана починає улягати на ліву ногу. Я забираю у неї пакунок з яблуками:

- Може тебе донести, дівчинко?

- Було б добре, якби на вулицю Тургенєва, до мами.

Тетяна гнівно примружує очі.

- Припини кривлятися, Гринько! Знаємо ми твою хворобу!

Чисто командирський наголос Тетяни мене шокірує. Я достаю з кишені стільниковий і тисну кнопку негайного з'єднання з Бевзем. Відповідь диспетчера наповнює душу тривогою: "Зв'язок оточено!"  Виникає здогадка, що Бевзь не помилився, сказавши, що в наметі відпочивають чотири коханця молодих лісових мавок. Мабуть його вже скрутили, вигребли кишені, і, глузують, очікуючи на дурня-полковника. Краєм вуха я вже чув, що на околицях містечка мешкає сніжна істота-людожер, але не звернув на це уваги. Про сніжну людину ходила чутка навіть поміж вояків-чеченців. Люди гаразді на усілякі страхіття та  загадкові явища. Оце, мабуть, і я вляпався, купився на оголені сідниці молодої повії. Треба було уживати якісь негайні заходи. Але які? Можливо все це тільки гра хворобливої уяви. Після безсонної ночі…

Я положив пакети з покупками на чисту вологу траву, присів навпочіпки перед Світланою.

- Підніми, дівчинко, штанці, подивимося що в тебе з ногою. Йоханий бабай! Синець з пухлиною… як це ти умудрилася?

- Не тією частиною тіла на сучок налетіла, - єхидничала Тетяна.

-А ти помовчала б вже, - з неприхованою люттю, вигукнула Світлана. - Мені ваші нічні оргії до фені…

У Тетяни була міцна рука, не встигни я перехопити, гепнула б Світлану так, що бідна дівчинка розчавила тілом усі мої пакети з купівлями. Я звернувся до Тетяни.

- Дзвони своїм архаровцям, негайно віддайте телефон Бевзю, інакше через п'ять хвилин все ваше бандитське кубло сидітиме по камерах федератів. До міліції не дзвонитиму, бо не маю до неї довіри…

Лице Тетяни палахкотіло усіма кольорами веселки.

- Тебе знищать до того, як прокурор дасть санкцію на арешт! Ти подивись на себе! Скільки молодих хлопчаків загубив у Чечні? Своїм приказом посилаючи їх на смерть?

Тетяна кричала, бризкаючи слиною, але сумніваюся, що її могли почути. Хоча… якби не чеченський досвід, лежати б мені з кулею в голові. Не сподобалося мені шарудіння кущів за річкою. Повалив Світлану, а сам на неї… навіть присвист кулі почув. Два постріли було, друга куля мені плече зачепила. Знову в плече, як тоді в Чечні. Добре що кістку не зачепило.

- Ах ти, зміюка, - подумки крикнув я, зиркнувши на Тетяну, яка з каменюкою в руках поспішала гепнути мене по голові. Порушив її замах я пакетом з яблуками. Швиргонув ще лежачи, але влучив саме в ціль. В Чечні з бандюгами воював, а вдома з жінками. Славетний вояк, га! - гуділо в голові…

Вже потім я взнав, що в міліцію подзвонила продавщиця цілодобового магазину. Приїхали на машині. Якби не куля в плечі, з мене б тільки посміялися. Якби не сусід - прокуратура зам'яла б це діло, бо Бевзя так залякали, що він нічого не чув і не бачив. Кулю, яку витягли з мого плеча, міліція завчасно знищила. А мене попередили, щоб втікав куди подалі, а краще - до Чечні, де можна загинути геройські. Начебто саме я повинен у загибелі хлопців, які тепер лежали на кладовищі під плитами з чорного мармуру. Вояк - матеріал розхожий, чого його жаліти! Як почую іноді таке, кров'яний тиск підскакує. Там у Чечні, на війні, за такі фрази я офіцерові на вид ставив.