Чухраїнці за кордоном

 

Роман

 

Частина перша

 

Повертаючись з Чечні, я тричі дзвонив дружині на стільниковий, але телефон мовчав. Було в тому мовчанні щось нервозне, опікаюче душу відчуттям безпеки. Марно гнав я геть з  голови усілякі дурні помисли: вони хробаками роїлися в мозку, одержуючи перемогу над здоровим глуздом, засмаленим в пеклі чеченської війни. За два роки, так званого відрядження, я лише на тиждень, після поранення та госпіталю, прилітав додому: дружина, Вероніка, тоді хворіла, а дванадцятирічна донька, Лізонька, зранку до вечора пропадала в школі. Повертався на війну в кепському настрої, бо міг (з-за хвороби дружини) залишитися ще на тиждень, але Вероніка, начебто жартома, промовила, що доглядальниця з мене аніяка, але ж гроші на приватну машину комусь заробляти таки треба.

- Отим, якщо тобі не обтяжить, ти й займайся  у своїй улюбленій Чечні.

Отож, повертався я тоді на війну з бридким почуттям образи на дружину. Якщо вже розв'язати питання як я опинився на війні - сам озвався, коли випала така нагода заробити на прожиток деяких грошенят. Дружина теж була не проти. "З твоїм званням під кулі не лізуть, не рядовий вояк, певне!"  Останнім часом додому дзвонив тільки після дзвінка дружини, а вона частувала  мене своєю повагою коли потрібні були гроші, або поскаржитися на доньку, яка останнім часом зовсім відбилася від рук.

Була в мене, військового полковника, підозра, що Вероніка має коханця, отож і дзвонив із Москви, хотів попередити, що з години-на-годину буду вдома. Не приведи господи, у разі несподіваного появлення, прихопити дружину з коханцем! Якщо він у неї є, краще про це не знати. Підозра -  не факт, з підозрою жити можна. Молодій жіночці два роки одиноцтва - подарунок не з кращих. До війни в Чечні вона вже звикла. А збурення в головах сучасного жіноцтва нерідко доводить до справ розлучення. Років отак з два тому дружина вже дозволяла мені переспати з дружиною полковника Виговського, або навіть на місяць-другий розмінятися чоловіками. Відбулося це вночі, після показу по телебаченню еротичного кінофільму. Отож і роз'ятрилися фантазії в молодій жіночій голові.  Та й сама дружина Виговського, Катерина, останнім часом відверто залицялася до мене. "Зробіть добру послугу, пане Йване, мій на тиждень у відлученні, а мені, розумієте, потрібна добра порада…" Що за добра порада я так і не дослухав, бо внизу на мене вже чекала службова машина. До міста приїжджав сам голова федеральної служби безпеки, і я повинен був його зустріти. Я похапливо вибачився перед Катериною, пообіцяв дати пораду в більш сприятливий час. Але не знайшлося такого часу: дружина на війну випровадила - гроші заробляти.

Люди балабонять, що на війні загинають тільки молоді вояки, а офіцери пиячать з тамошніми жіночками. Одного разу дружина по телефону натякала, щоб я був обережним, не підчепив собі яку дурну хворобу на війні. Спочатку натяк дружини я сприйняв за жарт, але пізніше, припоминаючи розмову, дійшов висновку, що таким чином Вероніка зізнається мені в зраді. Тобто розв'язувала мені руки, мовляв: давай жити, як люди живуть. Жити як люди живуть, було улюбленою говіркою Вероніки, а взірцевими людьми для неї були телевізійні зірки, з хрестами, але без християнських заповітів у голові.

 

Мої конфлікти з армією почалися коли до нашого військового загону прислали молодого священика. Втомлені хлопці на ногах не стоять, а він їм на вуха локшину вішає. Нібито загиблих у боях вояків Ісус запрошує до раю, а зрадників та дезертирів чекають не тільки термін, але й пекло. Теж саме своїм воякам з дитинства вбивають в голови чинодрали Аллаха. Питаю молодого та раннього: так скільки ж на небі богів, і чому їх мир не бере? Священик лупає очима, трясе руденькою борідкою. "Бог один, це народи блукають у невігластві. Справжній Бог, це наш Бог, Ісус…"

Я, звичайно, почав клопотатися щоб забрали попика куди подалі. Кажу генералові: Два боги гризуться, а на землі погибають наші діти. Скільки ж можна ошукувати людей байками про шляхетність небесних будівничих. Чи може творили вони нас тільки для того, щоб насолоджуватися кривавими спектаклями?

Мене негайно покликали до Москви. Генерал Онисим Барка дорікав мені, як останньому дурню. Мовляв, людей об'єднує тільки віра. Є бог, чи немає бога, про це нехай спорять філософи, а наша справа, виконувати прикази командування. Ну що ти з ними зробиш, з нашими генералами. Головний командуючий молиться, а вони що… почнуть повчати президента! Приказ є приказ! Я вперся, як баран в афішу: заберіть попа, бо мені соромно воякам в очі дивитися…

А далі пішло-поїхало: або молися, або ступай ходовими вітрами прислуговувати учорашнім торбохватам. Отаким чином мене витурили з армії. Гірко, звичайно, дивитися на все що відбувається у збройних силах, але більшість офіцерів покірно схилилися перед новим державним побудуванням. Більшість, але не всі. Та й ті, що залишилися, моляться, потай регочучі над собою та над президентом. Президент відомо з якого такого переляку вчепився за бога: йому треба утриматися на посаді, та зберегти свої мільярди. А я все, що мав поцінного, - дружину та доньку втратив. Далі вже втрачати нічого. Хіба що непокірливу свою голову…

       

Коли літак приземлився на літовище, я ще раз подзвонив дружині, потім доньці, але обидва абоненти були недосяжні. Чекаючи поки з літака привезуть поклажу, а прихопив я з Москви дружині та дочці деякі подарунки, осторонь від натовпу пасажирів, дивився я у вікно на безліч шикарних машин, іронічно посміхаючись від думки, що за два роки відрядження на війну, грошей на машину я так і не заробив. Обіцяли золоті гори, але в дійсності за рік отримав те, що рядовий місцевий урядовець одержує за місяць. Усвідомлення, що нас, бойових офіцерів, добряче таки спокусили, викликало в душі пустелю безнадії. Іронічна посмішка заклякла невід'ємною рисою мого лиця: саме таким чином зреагувала душа на заповітну дитячу мрію стати військовим офіцером. 

З набитим дарунками наплічником, доїхав я до своєї зупинки. Поки йшов двічі дзвонив дружині, але - обридло: авжеж з війни повертаюся. Східцями підійнявся на п'ятий поверх, хотів було подзвонити, але ключ сам встромився в щілину замка. Двічі повернув і - нате вам: ледь не знепритомнів, таким важким задушним повітрям шибнуло  в лице. Залишивши двері відчиненими, нервовими рухами висмикнув шпінгалети, розчинив стулки кухонного вікна, а потім вже теж саме зробив з усіма вікнами своєї трикімнатної квартири. Шари пилюки на меблях та підвіконнях тепер вже не дивували мене. Господарським оком відмітив, що принаймні два-три місяці жодної живої істоти в квартирі не було. Поставивши на долівку свій незмінний військовий наплічник, сів на нього, і отак хвилин з десять мочки сидів, охопивши голову руками. Останній раз Вероніка дзвонила місяця отак з два тому, але за яким бісом я так і не порозумів. По-перше було погано чути, а по-друге - полковники на війні теж потрапляють у вороже оточення… Щось пояснити мені могла зараз хіба що мати дружини. На книжковій полиці я знайшов свій старий щоденник, полиставши, добув номер стільникового телефону Марії Петрівни Коцюби, подзвонив: дзвінкий дівочий голос запитав: "Петрусю, ти?" "Пробачте, дівчинко, мені треба перемовитися з Марією Петрівною, скажіть - зятьок дзвонить!" "Яка Марія Петрівна, немає у нас такої, ви, дядечко, навчиться спочатку слушно телефоном споживати…"

Вона ще щось там казала, але я вже вимкнув стільниковий. Залишалося останнє - подзвонити сусідам. Вийшовши з кімнати в коридор, побачив двох хлопчаків, які зацікавлено товклися біля розчинених дверей. Помітивши військового, стрімголов стекли східцями: чути було тільки як гримнули вхідними дверима. Сусідами, наскільки я пам'ятав, було подружжя Орлових, Степан та Ірина. З ними спілкувалася Вероніка, а мені так і не довелося познайомитися. На дзвоник, двері відчинила жіночка, явно циганської вроди. "Кого треба?" - спитала роздратовано, але побачивши офіцера, покликала господаря.

Я чекав побачити чорнявого з вусами велетня, але на мої очі з'явився стрункий закучерявлений блондин з цигаркою в зубах, насправді - бліда неміч. Майнула думка: що вона в ньому знайшла, оця красуня? Але часу на роздуми не було. Господар  вже сунувся до мене з привітальною усмішкою, протягуючи долоню. Потиск руки блідої немочі приголомшив. З такою пошаною мене не вітали навіть військові майстри спорту.

- Ви по якихось справах? - поцікавився господар, розгублено зиркаючи на мої полковницькі погони.

-Йоханий бабай, сусіде. Які же можуть бути справи, коли дружина з донькою щезли. Може чули що, або сама забігала, освідомила?

-А ви хто будете, Може спочатку познайомимося?

- Саме так, пане…, познайомимося….

- Петро Семенович, - швидко зреагував на мій натяк господар.

-Я сусід ваш, Іван Мазуха. Повернувся, бачте, з Чечні, а вдома ніхто не зустрічає. Може ви дещо знаєте?

- Ми півроку як переїхали сюди. - озвалася сусідка. - Не помічали щоб хтось виходив або заходив у вашу квартиру. Може хворіють, або відпочивати куди поїхали.

- Поїхали? Кудою? Мені обридло жити у блаженному невіданні, блукати в чагарниках свого сумління. Воно усотує кров…, розумієте?

- Як не розуміти. Тут приходив якийсь чолов'яга, грюкав по ваші двері. Дружина його двічі бачила, а мені обридло йому відчиняти. Як і ви, питав куди щезла господиня. - Петро Семенович приперчив своє повідомлення іронічною посмішкою, та почав відверто паплюжити мене. - Якщо вас поставили сторчма, то ж тільки завдяки вашому власному бажанню.  Хіба ви не полювачем посували в Ічкерію? Нищенням вільнолюбного народу заробляти гроші….

Мене здивувало не тільки дорікання сусіда-нахаби, але й його усвідомленість в моїх справах. Але, сказавши щось супроти, можна втратити інформаційне джерельце. Біс його знає, що значить ця не зовсім поштива передмова. А коли вже життя схопило за зябра, треба триматися. Забути про державні нагороди, та про свої полковничі зірки.

Щоб не лупати на господаря очима, крадькома поглядав на його дружину: сама смаглява, а волосся наче сонцем випалене, лілейне. Був певен на сто відсотків, що волосся не фарблене. І статурою взірцева. Мабуть, і чоловік не абихто, такі залізні м'язи може мати тільки добре натренований спортсмен, або вояк. Хоча умеблювання помешкання не показове.

За роки перебування на військовій службі, я навчився уважно слухаючи обридливого співрозмовника, думати про своє пекуче. Так було й цього разу. Паплюжити людину ми всі гаразді. Нищенням народу заробляти гроші! Полювач на людей!?. Теж мені обвинувач знайшовся! Чорна кров легкого роздратування пробивалася таки в мозок, кільчилася в ньому паростками гнівливої відповіді, і якби не легка іронічна усмішка на  вустах жіночки, я, можливо, й сказав би  своє слово. Але…,… але… Що але? Якщо розміркувати по людські, Єльцинське оточення наробило в державі стільки дурисвітства, що зализувати рани доведеться не одному поколінню…

Першою не втрималася дружина Петра Семеновича.

- Може досить,  Петре, у людини горе, а ти допит вчинив.  Краще скажіть, сусідоньку, будь ласка, які чутки кочують столицею? Про нового президента що гуторять? Що він за політик на вашу думку? Добродійний, чи так собі… вайло?

-З часом побачимо, а поки що маємо, що є, - легенька усмішечка торкнулася моїх вуст. 

Я не глузував з жінки, ні… я ще там, в Чечні помітив, що останнім часом навіть друзі-співрозмовники розмовляють наче самі з собою. Ти їм про Йвана, а вони тобі про Гаврила. У кожного одна хвороба, але різновидів стільки, скільки обіч тебе осіб. Оце вже й жіночка оця, сусідка… Предобре розуміє, що у мене болить. Безумовно, щось знає про дружину з дитям, але її, бачте, в першу чергу цікавить про що гуторить столиця. А столиця не гуторить. Столицю доларова лихоманка трясе. По самі вуха загрузла в бійці підлішій за чеченську.    

Я в свою чергу завдаю провокаційне питання.

- А містом що чути? Про нового губернатора щось гуторять? Як він на вашу думку?

Петро Семенович видихнув стовп тютюнового смороду ледь не в лице, я  збрижився, але промовчав.

- Ґедзь він, й облишмо тему, - кидаючи недопалок повз мене в розчинені двері, відмахнувся сусід. - Краще скажіть за яким бісом ви розвередили павуче кубло. Був на кладовищі, скільки там хлопців поховано. Добре знав Володьку, сина Петра Сивого. Талановитий парубійко, і тобі художник, і вірші добрі писав… У закритій труні повернувся додому. Невже нікому було мирно побалакати з генералами… Хіба чеченські генерали не наші, не радянською армією випестувані…

- Йоханий бабай, сусіде, натякали облишити тему, а самі………..

- Так болить же, пане полковнику… Але мовчу я, мовчу, вже… ви, мабуть, про Вероніку свою прагнете щось почути. Вона, скажу вам, жіночка ретельна: покличуть -  біжить. І вродливиця, що не кажи. Білолиця, чорноброва, очі карі, а волосся золотаве. Запала в око італійському бізнесменові, на зелені й купилася. А як воно далі буде, одному богові відомо. Чи вже вибачите, як повернеться? Бо з донькою, бачте…

- Ви що, добре її знали?

- Вероніку? Працював зі мною в інституті один казанова, все про неї розповідав. І про вас за слів дружини. Я повз вуха все пропускав, бо часу не вистачало базікати, а казанова той, фізрук, вже місяць як восьмирічний термін відбуває. Нібито, студентку зґвалтував, але оговорила вона його. Така розбитна красуня, донька місцевого олігарха…

- Вибачайте, мене більше цікавить закордонний бізнесмен, з яким упурхнула моя дружина. Чи ви самі його бачили? За яким бісом він приїздив сюди?

- Не бачили і навіть не чули. Про це треба питати нашого губернатора, пане полковнику. Була чутка, що за  коштовною деревиною прилітав. Десь на теренах краю хтів збудувати деревообробний комбінат.

- італієць?!. Йоханий бабай, діти захищають цільність держави, а її тутечки розбазарюють. У нас що, немає фахівців по деревообробці?

- Що італієць - не дивно. Дивно, що для нього європейська  деревина дорожча за нашу. Під боком росте, а дорожча. А що до наших фахівців, у них кишені пусті. А за гроші можна прихопити дружину полковника з дочкою, як винагороду за комерційну невдачу.

Вочевидь було що Петро Семенович зловтішається розмовою. Іншого разу я  сказав би своє полковницьке слово, але на цей час предобре розумів, що знаходжуся у досить недоладному становищі. Я навіть руку протяг сусідові, з бажанням припинити неприємне спілкування, але Петро Семенович енергійно захитав головою.

- Не поспішайте, пане Мазуха, позбутися неприємного бовтуна. Моя дружина Клара, приготувала добру вечерю, будьмо споживати, та кумекати як далі жити. Моя перша дружина, Валерія, теж була та загула. Мене рік тому життя так схопило за зябра, що ледь у зашморг не поліз. Тобі житло та майно залишила, а мене по всіх вітрах пустила. Ледь з інституту не  витурили. Допився до білих коників.  Дружина все продала і геть з'їхала  на терени свого дитинства. Два місяці намозолював очі безробітному Сергію Кохану, в його казенній кімнаті. Може чули про долю лейтенантика, чотаря з танкової роти. Це вже журналісти мене так обізвали. Писали як я  в автобусі… саме в ліс їхав з мотузком у кишені… Сіла поруч жіночка, про що питала я не відразу вкотився, але на останній зупинці ми вийшли разом. Вона думала що я дачник, питає: чи не допоможу налагодити двері в дачному будиночку, Якісь нехристі зірвали з шарнірів. За таким ангелом, пане полковнику, на край світу побіжиш. Не втерпів я, розповів про мотузка в кишені, за що отримав не тільки щиглика в лоба, але й добру вечерю. А далі… бачте,  як воно в житті буває. Чоловік сучасної моєї дружини в Чечні загинув, ще на початку військового заколоту. Будівельником був, нафтовиком. Як це сталося й сама вона не знає, п'ять років одна з дочкою, Тетяною, мешкала. Сьогодні саме рік, як ми одружені. Сідаймо до столу, сусіде, не треба ятрити  себе… Сьогодні чимало хто з нас попадається в такі переливки, що далі вже й життя не в смак становиться. А Вероніка твоя?.. Думаю вона повернеться. Якщо серцем прикипів, пробачиш, але жіночку собі знайди! З твоїми показниками тільки оком поведи.

Я розумів, що зараз мені краще не засиджуватися у щасливого подружжя.  Вченому, звісно, пощастило, сяє наче місяць у повні. Не помітно суму й на лиці дружини його, чоловік якої загинув у Чечні.  Мабуть справді закохалася в цього кощія, а якщо - ні? Якщо життя примусило сховатися за надійну чоловічу спину?

- Ні, друже, святкуйте самі. Повірте, я в зашморг не полізу. Дружину, якщо повернеться, прийму, хоча б заради дочки. Але, не думаю, що таке станеться. Повертатися з італійського добробуту в наше кублище?..

Петро Семенович знизав плечима.

- Як знаєте, товаришу полковник, але телефон мій на всілякий випадок запишіть. Стільниковий. А мені свій, будь ласка? У нас цікаві сусіди по дачі. Похилого віку чоловік з дружиною, і донька, одиначка в свої  тридцять років. Красуня, але залицяльниками кепкує. Оце вже сім років чекає на свого улюбленого, котрий поїхав в Америку примножувати свою вищу філософську освіту. Батьки нахваляються: великий розумник їхній зять. Славетною людиною буде. А на мою думку…

Я не дав йому договорити.

- Не осуджуй людей, сам осудженим не будеш, колись повчала мене мати. Сім років чекати чоловіка, це, брате, подвиг.      

-Так-то воно так, але лячно нам за жіночку. Занепала у якусь секту, гроші з батьків тягне…

Я вийшов, щільно притуливши за собою двері. Незважаючи на щасливий життєвий випадок, який подарувала сусідам доля, я не плекав надію на щось подібне. Мені потрібні були Вероніка з донькою. Потрібні негайно, до наступної ночі, бо пекучий біль сковував груди так, що важко було дихати.

В душі скоботала не прояснена думка про світи, в яких бідкаються мої занедбані земним буттям батьки. Не сподіваюся на зустріч, бо атеїст, але стискується болем душа при спогадах. Харчуючись магазинним холодцем, ковтаю слину споминів про материнські заїдки. Вероніка не вміла смачно готувати. Не було навіть бажання навчитись. Обслуговувала наші вечері донька Лізонька, яка любила поратися на кухні, особливо коли я бував вдома.

Поживляюся ранком  склянкою кави з цукром та скибкою хліба, іноді з сиром - тоді це має назву бутерброд. Обідаю, як на війні, врівні з рядовими вояками, бо соромно мені було не поділитися з молодими хлопцями своїми полковницькими заїдками. А тепер, хіба що на вечерю приготую простеньку юшку, та засмажу шматок аргентинського м'яса: чомусь саме його завозять до нашої крамниці.

Їдальня, що розташована у сусідньому будинку, має присмак занедбаного гуртожитку. Проходжу, утримуючи подих: звичка ще з часів студентства. Моє минуле - суцільна порожнеча, холод та темрява. Навіть у військових учбових закладах , в оточенні таких же як сам, дурнів, я завжди почувався не в своїй тарілці. Був чужим поміж своїх. Та хіба я один! Звичайно, були хлопці, які погорджували званням військового офіцера. Не будь які студенти, з одною зіркою на пагонах, почували себе генералами. А мені все, чому нас вчили, здавалося таким убозтвом, що химерна усмішка з часом перетворилася у взірцеву рису мого лиця. Коли мене питали: з кого скалюся, я з тією ж усмішкою, відповідав

-З себе, шановні друзі, саме з себе…

Зараз знайомі питають, чому я понурий такий. Чи коштує Вероніка того, щоб так за нею побиватися? Йоханий бабай, звичайно коштує… Якби, бляха муха, я її не кохав, атож… Тільки й залишилося що щебетати про зіпсовані надії, про долю доньки в іноземній країні. Яке невтішне горе може бути у військового полковника? Хіба не виплакав я душі над загиблими дев'ятнадцятирічними парубками. Хіба не скреготав зубами, розуміючи усе безглуздя чеченської війни. Але хто мене слухав! Хто чув як страждають батьки над закритою металевою труною! Вітчизна - мати! Яке потворне порівняння! Мати, яка посилає діточок на смерть, бо тому, хто її уособлює, не вистачає часу, а скоріше - розуму та зваги, око-в-око зустрітися, домовитися з представниками огудженої вітчизни-матері.

Саме такі мої роздуми, в перервах перед боями за чаркою горілки, доходили до вищого військового начальства. Добре розумію, що язик -  мій ворог. Мій йоханий бабай не по шлунку присланому до війська попові, але така вже моя вдача: не можу замовчувати те, що припадає до серця. Отаким чином я перетворився у стовідсоткового сучасного безробітного, з невеличкою військовою пенсією.

     

 

Частина друга

 

- Ядрьона вош, кого я бачу, Йоханий бабай повернувся! Іване Павловичу, яке там пиво, негайно приєднуйтесь до нашого гурту…

Оце вже чорт нав'язав мені старого знайомого, та ще й де… у ресторані, куди зайшов випити пляшку пива, вгамувати розбовтані нерви.

Петро Гринь налетів на мене, як шуліка на курку, затягнув за стіл, де святкували якусь свою трудову перемогу будівельники. Причащали усім, чим живилися самі. Тут тобі напої, заїдки, від січеників з гарніром до заморських фруктів. Не звертаючи уваги на присутніх, Петро промовляв тости, а поміж тостами, у п'яному захваті, нищівно балабонив про себе та мою зрадливу дружину Вероніку.

- Щиросердо перепрошую тебе, друже, не скаржитися на дурну мою поведінку: зі п'яну чого не трапляється, розв'язав язика з перевтоми, бо, ядрьона вош, цілу добу майже без сну працювали. Без перепочинку -  треба було, бач, саме до свята, за півтора роки, виробити дворічне завдання пана Ковзанюка: збудували й обладнали технічним устаткуванням завод по виробництву нового ґатунку цегли. Легка, теплоізоляційна, довговічна. Взагалі, роблена по нанотехнологіям.  Ми з роботою впоралися. Як казав Пушкін: Під співи пінистих фіалів та пуншу пломінь голубий. З натхненням потіли, ядрьона вош, з добрим завзяттям, аж у п'ятах гуло. А далі вже, як повелося в Росії, мріяли обмили відпрацьоване, але власника ув'язнили, а його заступник відмовився розраховуватися. Начебто, він про нас нічого не чув, і нас не бачив. Пішли ми по судах, півтора року судилися, і, нарешті, оця гулянка...

У шикарній ресторації, бачте. Слідом за Ковзанюком ув'язнили й заступника. А новий директор, у минувшині злодій в законі, нам  щиросердо по кишенях фантиків  насував. Ото ж і пішли наші голови обертом… А ти, брате, чому в цивільному, де твої золоті полковницькі зірки. Чутка була, що у чеченців чуби тріщали від твоїх вояків. Чули що відмовився вищої нагороди самого президента. Яким ти впертим у юнацтві був, таким і залишився. Хліба скоринку й оту порівно. Не треба мені вищої нагороди, дайте усім воякам по найменший. Мені б посміятися з тебе, але не виходить. Трапилося, бач, як завжди: ні тобі, ні твоїм відчайдушним хлопцям… Президенти, ядрьона вош, теж люди. Теж вміють ображатися… А що дружину твою стервом назвав, вибачай. Інакше, ядрьона вош, як її ще наректи. Чоловік ризикує життям, а вона, бачте, зомліла в обіймах якогось закордонного папуги. Я, коли почув про таке, в аеропорт прибіг: ти що ж, стерво, робиш, плюю їй в лице, а вона міліціонера кличе, а той міліціонер встиг вже від папуги доброго хабара отримати. Якби не скрутили, ядрьона вош, очі б їй заплював. Коли до Петра Метелика ліпилася, я мовчав, бо баба є баба, а за кордон, та ще з донькою… це вже, пане полковнику, надто…

Петро Гринь так тарарахнув долонею по столу, що чарки задзенькали, витанцьовуючи гопака разом з тарелями смачних заїдків. 

Заспокоювати щебетуна я не тягся, хоча чимало присутніх у ресторані були свідками його монологу. Мені байдуже, хто та що про говорить, або думає. Я чекаю коли нарешті Петро спросить про свого сина, лейтенанта Олександра Гриня, якого я так і не зміг визволити з чеченського полону. Обіцяв польовий командир поміркувати над проблемою, але мене чорти спіткали пересваритися з командуванням з-за якогось там пархатого попика.

Коли вже порядно обридло слухати байки приятеля, я поставив питання руба:

- Мене, Петре, більше хвилює доля твого сина, Олександра. Чи не було якої вісточки з Чечні?

Гринь випинає груди. Збудження поплямило його обличчя, він нервово мусолить долонею підборіддя.

- Хто тобі казав, що він мій син. Він син моєї дружини та її першого чоловіка. Такий же, як вони, впертий нахаба. Казав Сашкові: здалася тобі ота війна, ядрьона вош. Так ні, сам напросився. А коли вже самостійно поліз у пекло, сам і вигрібайся з нього. Йому, бачте, на заводі чотири місяці зарплати не видавали! Нам не видавали ледь не повний рік, але ж  видали таки. Не вимерли ми з голоду, перебивалися чим могли… А який зварник Сашко був, інженер, з вищою освітою, ядрьона вош.… Мільйон за добровольця? Де я його візьму, отой мільйон, сам подумай.

Гринь знову сів на свого коника.

-З дев'яносто третього, ядрьона вош, я два роки піклувався над проблемою власного бізнесу: ледь виліз з боргів, вгноївши третину закупленої в Україні цибулі. П'ять самоскидів, ядрьона вош, поховав на дачних грядках, забруднивши землю, ніколи тут не баченими гробаками травневого хруща. Самого хруща дачники майже не бачили, але білі макаронини з темними крапками замість носу були кращою поживою усюдисущому птаству. Особливо сорокам.

Зайшов я до ресторану десь о десятій вечора, випити пляшку пива, та налетів, йоханий бабай, на Петра Гриня. Треба було втекти, бо від Петра, зокрема негатива, доброго слова не почуєш.

А він відразу про свою невдачу з цибулею. Згадав навіть  Джека Лондона, порівнявши себе з американським підприємцем, який забажав північних мешканців яєчнею нагодувати.

- Цибулю  тобі всучили на нітратах вирощену, не інакше, -  мовив

я. - Не треба було, йоханий бабай, в пекло голову поперед батька всувати. Грішми закортіло розжитися. Зеленими… Але ж пташок наситив і то добре. Мабуть ще під нерухомість гроші в банку брав. Настільки певен був що розбагатієш?

Зухвалу мою усмішку Петро проковтнув з двома ковтками оковитої.

- Про свої комерційні вдачі я, ядрьона вош, - ні тобі своїм ні чужим. Думав, ніхто зі знайомих не дізнається. Але виставив таки себе занедбаним перед ватагою совків!.. Давніх своїх співробітників по заводу подумки я інакше й не називаю. Але наголошувати совістився. Особливо сину дружини, Сашкові, бо той добре пам'ятав що саме я, в свій час, влаштував його в нашу бригаду зварників. Зовсім молодого ще, відразу після інституту, коли на інженерну посаду можна було попасти тільки за чималі хабарі.  В уславлену бригаду, ядрьона вош, встромив хлопця. Він тоді числився кращім фахівцем на заводі, не один раз їздив у відрядження на підприємства нафтовиків,  де варив конструкції особливого ґатунку. Навіть на чималій глибині, коли на Каспії підіймали нові нафтові споруди. Я був свідком як його ледь не силою втягували в брудне коло кримінальних авторитетів, бо саме злодії захапали в той час кращі підприємства міста.

Дуже кортіло Олександру посісти під крильцем головного зварника заводу. Був у нас такий підрозділ. В ньому за часів радянської влади фахівці при краватках цехами швендали. Вивчали передові методи роботи. Взагалі в ті роки він би мав можливість професійного росту. На його рахунку була безліч доцільних пропозицій, три, чи чотири - упроваджених. Але він вибрав військову службу, бо в інституті тоді була військова кафедра. Сам, ядрьона вош, напросився в Чечню, а через два місяці опинився в чеченському полоні. Чесно сказати, була у мене думка викупити хлопця, і я б викупив, не дивлячись на категорійну відмову матері. Для неї, ядрьона вош, головне в житті - гроші. За мільйон! Сам поліз, сам нехай і виповзає. Ми собі і йому життя спаскудимо. Віддамо гроші, а його заб'ють, або зроблять калікою. Працювати потім на нього все життя… Отакі-то, ядрьона вош,  матері бувають, Іване Павловичу. Та й бізнес мій, як я вже казав, починався невдало. Прихопив у банку кредит, закупив три вагони цибулі. Звичайно, в Україні прихопив. Обіцяли високоякісну, а прислали так собі. Ледь з банком  розрахувався. Більшу половину цибулі продав, гараж продав, машину… Далі так ризикувати не буду. А приторговувати китайським ширвжитком совість не дозволяє.

Він на хвилину замовкає, наповнює чарки горілкою.

- Тебе, бачу, теж спіткала нелегка. Можна на завод до пана-в-два жупана піти. Там вантажники потрібні. З великим запізненням, але, й нові руські  платять. Навіть преміальні дають.

Я дивлюся на нього і гірко всміхаюся.

- Не буде робочий людині долі, шановний пане Гринь. Нове панство з нас три шкіри дратиме, я вже з одним таким спілкувався. Він усіх вас, робітників, за відспіваних ледарюг тримає, а сам, маючи вищу технічну освіту, в комітеті державної безпеки працює. Тепер, правда, комітет має іншу назву, але одного біса діти. Раніше він за  баптистами наглядав… Тепер, йоханий бабай, очолює торговельні зносини з Китаєм, та Японією. Коштовну деревину за бугор гонить. Послухав би ти його, а ще краще - людей, які на нього працюють. Кажу ж тобі, кріпацтво відроджується!

Гринь посміхнувся, можливо, навіть трохи зухвало, бо подумав: не ті тепер люди, щоб кріпаками бути. Почне господар звіріти, сокирою по потилиці, ото й усі справи. Але за Жовтень таки випив зі мною. Бо нічого поганого його родині комуністи не зробили. Що загинув на війні дідусь, так на те вона й війна. А життя, за деякими винятками, було справним. Робоча людина поцінною була. Особливо здатна до діла. Орден трудового Червоного Прапора, Гринь, щоправда, ніколи на груди не чіпляв, але нагороду таку мав. Нагородою не пишався, бо знав фахівців більш вартих нагороди. На жаль, не відповідали вони поставленим партією домаганням. До горілки та чужих жінок ласими були. По чуткам, правда, але за часів Сталіна, за такі чутки людей під кулю ставили. Тепер не нагороджують: гірко і смішно, а останнім часом вищою нагородою треба признати завчасно отриману платню. По три-чотири місяці затримують. Нові руські хороминами обзаводяться. Учорашній пройдисвіт освідчився  нащадком князя Кошового. Раніше усі його знали, як Кошкіна. Двічі відбував термін за кишенькові крадіжки. Тепер наполягає, що таким чином чинив помсту комунякам за поругану родину. А сьогодні нахваляється помститися сестрі Насті, за останній термін, з якого завчасно вискочив.

Сестра Кошкіна, Настя, після закінчення юридичного факультету, працювала в місцевій прокуратурі. Була обвинувачкою брата на останньому судовому обговоренні.  За термін - "десять років, як рецидивісту", Кошкін, пообіцяв, після звільнення, обскубти горобчисі пір'ячко. З чоловіком її, Петром Гринем, поводився увічливо, бо той одмінним фахівцем був. Зварник від бога, казав про нього ще за часів радянської влади директор Степан Сергійович Помилуйко. Директора Кошкін з'їв з тельбухами: п'ять років як шукають! Ходив проміж хлопцями жартівливий жарт, що Кошкін тільки підставна особа. Справжній господар підприємства сидить у державній раді. Що саме Помилуйко був його суперником на виборах. Знищівши Степана Сергійовича, Кошкін отримав не тільки посаду директора, але й титул князя Олега Петровича Кошового.

Розповідаючи про місцеві справи, Гринь реготав, хлопав долонею по столу, не забуваючи, щоправда, час-від-часу наповнювати чарки та запрошуючи мене хильнути під черговий тост.

- За нових руських, пане полковнику! Ми, ядрьона вош,  обов'язково виб'ємося в люди. Що до дружини, я, чесно сказати, махнув вже на неї рукою. Князь Кошкін або вб'є її, або княгинею зробить. Княгиня від мене відвернеться, втече, але, сам розумієш, такі люди, як Кошкін, слів на вітер не кидають.…

 

Частина третя

 

 Зустрів якось на вулиці брата моєї дружини Вероніки, Віктора Реміза. Він поліз обійматися: ледь сльозу не пустив. А потім ошелешив питанням:

- Чом ти не поїхав за дружиною, дозволив якомусь шоколадному пройдисвіту оволодіти твоїм щастям…

Я не дав йому договорити, стиснув плече пальцями так, що він аж присів.

- Йоханий бабай, як так чому? У жінки вітер в голові, чи її зупиниш! Закортіло покуштувати закордонних заїдків, а може й дещо інше сподобалося. Чоловіка відправила на війну, гроші заробляти, бо без машини сучасна жінка - не жінка. Я не заробив на війні ні на машину, ні на квитка до Нової Зеландії. Продати квартиру, щоб бігти ловити гав за кордоном? Чи воно мені треба? Полетіла та й біс з нею. Як казав великий Кобзар… той неситим оком за край світу зазирає… Чіплялася твоя сестричка за вояка, коли почесним був фах батьківщину захищати. А сьогодні, йоханий бабай, що ми сьогодні?!. Я вже побажав дружині ходового вітру. Кожна жінка заслуговує справжнього щастя. Я не зміг його дати, не в ті життєві брами впурхнув колись…

Я рушив було далі, але Реміз, він, бачте, йоханий бабай, напідпитку був, затримався біля мене щоб розколоти на пляшку горілки.

- Чи довго отак бурлачити будеш? Років тобі під п'ятдесят вже. Є в мене на познаці одиначка-красуня, Лариса Миргородська. Ти її, мабуть, пам'ятаєш, десятирічку з нами закінчувала. Року не минуло як з Гадяча відпочити до нас приїхала. Знається з моєю дружиною. Як почула про твою недоладну долю, воліє негайно зустрітися. Може прихопимо пляшку, та рушимо до мене пізнаватися.

У мене було єдине бажання, якнайшвидше рушити далі, але Віктор вчепився в мене як кліщ. Дарма я намагався звалити усі гріхи людства на жінок.

- Не розумію я сучасних дамочок, особливо Миргородську. Почула про занедбаного однокласника, і відразу закохалася? А чому не в юнацтві, коли ми всі жданики поїли, очікуючи кого з нас вона ощасливить. Але ощасливила, йоханий бабай, якогось похилого віку чиновника. Щоб квартиру отримати.

-А ти чого хтів, - насідав Віктор. - Так вже повелося, знайомство мужика одинця з одиначкою-жінкою починається сьогодні в ліжку. Проводиться, так мовити, опробування, притирання чоловічих причандалів з жіночими. Щоб задовольняли один-одного, не бігали потім в пошуках щасливих хвилин минулого…

Він таки примусив мене купити по пляшці вина та горілки, дечого із заїдків, і ми рушили до п'ятиповерхового кооперативного будинку будівничих газопроводу.

Лариса Миргородська в свої сорок з хвостиком показувала себе соромливою жіночкою. Маленька, гарненька, довговолоса, з тендітною постаттю, привабливо окресленими грудьми та стегнами. На перший погляд років двадцяти п'яти, насправді - сорок п'ять. Мені дурню - сорок шість. Як, мимохідь, натякнула дружина Віктора, Ніна Петрівна: в ліжку приголубить, але вінчатися до церкви не позве. Я промовчав, хоча й сіпав біс за язик відповісти з позиції атеїста: В ліжко я з нею ляжу, але щоб до церкви вінчатися, на це, дівонько, треба тупаком родитися.

Розмова за вином не заладилася. Віктор, після другої чарки, плутав у таких мовних чагарниках, що сперечатися з ним не виникало бажання. Якщо втручалася дружина, він цикав на неї, прикрикуючи: "Мовчи жінко!". Спокусниця Лариса більше сновигала біля газової плити, показуючи мені не тільки приваби своєї статури, але й смак приготованих заїдків.

Але невчасно потрапив я до родини Ремізів. Настрій, скажу я вам, був у мене далеко не меланхолічний. Пекло в душі, це, братики мої, те сааме пекло, про яке грішникам балабонять бородаті божі помазаники. По змозі я ще засиджувався дома за книжкою, або за новинами телебачення. Книжка, якою б цікавою вона не була, навіювала безсоння: звичка така є в мене з дитинства - домірковувати як поведуться герої роману надалі? А новини телебачення це особлива проблема.  Там літак гепнувся, там машини поцілувалися так, що один із водіїв опинився в лікарні, другого понесли ногами вперед, а третьому дружина сухарі сушіть. Таке, щоправда, ще можна терпіти, а коли вже дорослі самці ґвалтують, а потім вбивають діточок… така гнівлива туга оволодіває, що починаю бігати, ледь не битися головою в стіни. Почесні громадяни, на якому звалищі ми живемо? Якими гнійниками  дихаємо? Вони, бачте, хворі на голову, оті самці! Їх, бачте, лікувати треба! Знищувати їх треба, а не лікувати! За навмисне вбивство дитини, а взагалі й дорослої людини. Вирок має бути один - повісити сторчма ноги на шибениці.  Або кинути на смітник здичавілим собакам. Нехай живляться звірюки звірюками…

- Ви де заблукали, в яких життєвих чагарниках? - метляє долонею перед моїми очима Ніна Петрівна. - Обридло слухати Віктора, так сп'янів він вже. Віктор, як сп'яніє, завжди такий. Може з Ларисою підете куди, сьогодні на площі Леніна місцеві барди співатимуть…

- Барди? Це вельми цікаво, - стріпнулася, стрільнувши в мене очима, Лариса. - Торік я слухала у Києві українських бардів. Такого вони там виспівували, що лячно було за хлопців. Ледь не до заколоту закликали…

- Наші не закликатимуть, - озвався трохи притихлий Віктор. - Наші люблять бога та єдину Росію. Оте й прославлятимуть.

- Ну, не кажіть, друже, - опротестувала умовивід Віктора Лариса. - Якось у парку мимохіть почула як співав під гітару хлопець. Не дуже складно, але серця зворушив. Про війну в Чечні співав, кляв Єльцина за його політичне дурисвітство.  

Я розумів, що пропозиція Ніни Петрівни це найкраща можливість звільнитися від уїдливого гуготіння Віктора. Бо він вже розмовляв сам з собою, ніс таку нісенітницю, що соромно було слухати. Лариса навіть переодягатися не стала, тільки заколола в зачіску жовту лілею, звісно, штучну з китайського ринку.

Вона була нижча за мене ледь не на голову.

Сонце вже схилилося за обрій, вулицями сновигала гарно одягнена молодь, в обидва боки нескінченою лавою рухалися машини.

- Якщо барди й співатимуть, до площі нам аби за північ добратися.  - відверто нудьгуючи, мовила Лариса. - Може в яку кав'ярню  завітаємо, або?..

Вона міцно схопила мене під лікоть, допитливо знизу вверх зазираючи в очі.

В отому коротенькому "або" я прочитав вельми красномовну пропозицію завітати до мене. В першу мить було бажання відмовитися, потім показати, що не втямив, що вона має на увазі, але з очей Лариси війнуло чимось вельми принадним, тілом прокотилася хвиля невизначеного й досі  тремтіння. Я ледь втримався щоб не схопити жіночку на руки і, як поцінну здобич затягти в своє лігво. Але дев'ятий вал, нахлинувши, відхлинув, залишивши на моєму лиці іронічну усмішку, на яку негайно зреагувала Лариса.

- Смієтесь, товаришу полковник: жінка сама на шию плигає, а я може ще зі школи про таку нашу зустріч мріяла. Плакала, коли ти до Чечні відбув. Бога молила, щоб не дав тобі загинути…

Лариса навіть сльозу пустила, але мені було байдуже, молилася вона за мене, чи оплакувала. Я добре пам'ятав випускний вечір в школі, коли запросивши Ларису на танок, отримав від неї такої відлупи, що на все життя залишився рубець на серці. Вона, мабуть, про те вже не пам'ятала, а може думала, що не пам'ятаю я. Але пам'ятав, і вибачити не міг. Навіть за подаровану в ліжку ніч.

- На мене вдома чекає коханка, - збрехав я, відчуваючи як ослабли на лікті пальці Лариси. - Вибачай, може коли при нагоді, але сьогодні повертайся додому.

Вона ледь не вліпила мені по пиці, але втрималася таки. Можливо пригадала як відшила мене на випускному вечорі, бо таке не забувається. Можливо я й справді недоук, але по чужих кишенях не нишпорю. Деяку пенсію маю, по чужих квартирах не побиваюся.

Вона все ще стояла проти мене, допитливо заглядаючи в очі. Мабуть не вірила що на мене чекає якась жінка, надіялася, що спокуса візьме верх над помилками молодості. Залишити жінку в смерках на вулиці одну я теж не міг.

- Ходімо, я проводжу тебе, - сказав, миролюбно просуваючи долоню під її лікоть, але вона нервово відсахнулася, і рушила було у напрямку відкритої кав'ярні біля кінотеатру "Космос". Я ще стояв, любуючись її нервовою ходою, і передчуваючи її негайне повернення. Бо знав, що грошей у неї не було, а показати себе повією, на такий поступ вона поки що не здатна.

Як й передбачав, вона обернулася, попросила позичити трохи грошенят, і я віддав всю, яку мав,готівку, болісно жалкуючи що не запросив її до себе.    

 

А тут ще Петро Гринь, йоханий бабай, майже щодня приголомшує мене черговою новиною, наче я сам не знав, що моя благовірна до Петра Метелика ліпилася. Не бити ж мені бабу по її гудливим сідницям за нестерпне бажання поласувати чужого мужика. Не раз спадало на думку назавжди розлучитися з невірною бабою. До літа, думав, терпцю вистачить, а як пригріє сонечко, вирушу до рідних палестин, де моїх батьків поховано. Нехай вже тоді моя Горобчиха за Метеликом з усіма своїми смачними тельбухами приживається. Я не проти. Головне не втрачати голови, не збуватися розуму. А Гринь до мене зі своєю новиною! Помовчав би вже, не ятрив душу. У мене святковий настрій був. Дзвонив Аркадій Гребінка, колись з ним в одному військовому загоні  служили, пропонував влаштувати на добру посаду. Він майором з армії втік. Відразу як почали рушити радянську державу. Кричав в лице полковникові Макарову.

"Захищати зрадників! Вам, пане полковник, бачу, злиднів закортіло. Вельможного панства! Обридло шанувати Жовтневі свята!" Макаров слухав Гребінку, опустивши очі долу. А дослухавши завзятий монолог майора, сказав: "Розумію, Аркадіє, добре тебе розумію… Офіційно, це так! Але мене не питали, коли державу рушили. Мої батьки Жовтень святкували і я святкуватиму. Ти як знаєш, а я залишаюся на своєму посту" Він дістав з сейфу пляшку коньяку, три чарки, бо я був свідком цієї розмови, в чині підполковника. Наповнив чарки, проголосив тост: "За гідний вибір наших батьків. Якби добре їм жилося-моглося, не пішли б проти царату. Але й дивитися на те, як маразматичні старці ділять між себе  царську посаду, я більше не міг. .."

Слухаючи полковника, я  крутив у долонях чарку з коньяком, дивлячись на мерехтливе сяйво струменів дощу по вікнах занедбаної будівлі армійського штабу. Через півроку наш будинок стоятиме з вибитими вікнами, зірваними дверима, в ньому найдуть притулок безробітні, безпритульні, занедбані перебудовою люди. Гребінка якимось чином опинився в містечковій раді, потім у кураєвій, а надалі придбав собі посаду в міністерстві пасажирського транспорту. Маючи на той час добру квартиру та два приватних будинки за межами міста.