СТЕЖИНКАМИ СУМУ

 

***

Прийдуть старці, білі, наче свічки,

Сядуть, спочивати біля річки.

Ні про що вони не гомонять,

Очі їх завзяттям не горять.

 

Руки їх, як камені, важкі.

Думкою занурені в віки.

Дихають у смерках старики

Серпанковим подихом ріки.

 

***

Увечері на вогник до мене

Кароока жінка зайшла,

Говорила про життя буденне,

Про те, чим болить душа.

 

Мені б посміхнутись у відповідь,

Мовляв, нудний я та сивий.

Що на нові краєвиди

Не вистачає вже сили.

 

Ось сиджу, кажу, дивлюся

На річку, на дальні межі,

На кукурудзяні вуса,

На огіркові мережі…

 

Нічого мені не треба,

Минулим живе душа,

Хіба що, торкнувши неба,

Видасть іще вірша.

 

- Хотіла, - зітхнула жінка,

Знайти в тобі чоловіка,

Та де вони, оті мужики,

Що грали зі мною в жмурки?

 

 

***

Два мергена у розкуту днину,

Спробували старість покорити,

Та не кров струмила по судинах,

А водиця уже котре літо. 

 

Охопили голови руками,

А в руках не голови, а камені,

Сплющені річкові валуни

У рудому пір'ї сивини.

 

 

***

Даремно я досягнути прагну

Поетичних висот,

Виказав мені догану

Вчений народ.

 

Ходжу я на звіра з луком

Як прадід ходив,

Бо фахівцям від науки

У чомусь не догодив.

 

Співаю про рибу в річках,

Про звіра в хащах вікових,

Про дівчаток в сонячних стрічках,

Тільки не про них...

 

Вчений суворо хмуриться,

Рушниці мені не дає,

А то, - кричить, - обуриться,

Та вченої вб'є.

 

 

БУЛА МОЛОДА

 

Була молодою,

милувалися мною.

Куди не піду -

завжди на виду.

Посувала в далечінь

легкою ходою,

Не рипне галечник

під ногою.

Справи хапала

не по плечу,

все боялася,

що улечу.

Тепер весь вечір

сиджу одна

біля відчиненого

у вічність вікна.

 

 

ДОЧЦІ

 

Ніби ведмідь нівроку

Зірки з неба злизав:

Котиться чорне око

Сліз моїх на вокзал.

Гуркоче прозорий ліс

Темрявою коліс,

Тільки я забаривсь

І чорноті твоїх сліз.

 

БЕЗСОННЯ

 

Вночі прийшла дівчина

Ласкава, як Місяць,

Тільки мені не потрібна

Була оця киця.

 

Очі дівчини і руки

Не потрібні мені були,

Луни моєї розпуки

Потягом прогули.

 

Не знав я - за якою

Луною бігти мені

Яким непокоєм

Терзатися удалині.

 

 

МІЙ ДІМ

 

В оселі моїй давно

Люди чужі живуть,

Але пахне моїм майном

В приміщенні кожний кут.

 

З-за хвіртки собака мій

В обличчя сміється зло,

Відсіль з оберемком мрій

Я покидав село.

Лащиться до моїх рук,

Хвилею в груди б'є,

Сивий Амур, мій друг,

Щасливе життя моє.

 

 

***

Дружина пішла з життя,

Я з рідної хати втік,

Від багаття, від каяття,

Від непрочитаних книг.

 

Занепав я у сивину,

У втому по вуха вліз,

Радісну давнину

Обмивши річками сліз.

 

Думав, що не кохав,

Що поряд йшов, аби йти,

Аби не ловити гав

У відчаї самоти.

 

А хто я тепер, коли

Дружина пішла з життя,

Куди мені далі йти,

Хіба що у небуття?

 

 

АМУР

 

Зі мною не гомонить.

Думає, винний я

У тому, що риба його смердить,

Наче душа моя.

 

В дитинстві вологу Амурських хвиль,

Я пригоршнями пив,

І відбивавсь промінець золотий

У краплі, що упустив.

 

Прикрий, річко, мені твій докір:

Бо винен не я один

Що отруєні води з гір

Зносить життєвий вир.

 

Як підсобити тобі, скажи,

Гордівлива моя Ріка,

Якщо хвилі твої, як ножі

Б'ють по моїх роках.

 

Якщо криги твої сторчма

Встають і летять в Лиман,

Усі перлини мого ума

Скидаючи в океан.

 

 

ВІТЕР

 

Вітер кричав мені вслід:

- Який ти, до бісу, піїт

Якщо горілки не п'єш

І друзів до себе не звеш!

 

Звечора до ранку що мить

Складаю у рідній оселі

Вірші дружині і Місяць висить

Над ліжком моїм на стелі.

 

А під місяцем на підлозі брудній

Дерева шемрять, і хвилі сріблисті

Наспівують в теплій дрімоті  мені

Мелодії вічності..

 

І ніякого сенсу в тому,

Що ранок, вчинивши погром,

Рядки моїх віршів розкидав буреломом

Під безсонним моїм вікном.

 

 

СЛЬОЗА

 

Коли я шаманив, батько кричав,

Що шамана не треба дражнити,

Коли я плакав - вітер втішав,

В повітрі він був розлитий,

Як запах м'яти, коли мати

У пальцях м'яла траву,

М'яла, тужачись не колисати

Серпанок в ранковім бору.

 

Я не шаманив, я дарив свій спів

Усім, хто душі не збув,

Не знаю вже, - вітер тоді спітнів

Чи я уронив сльозу. 

 

СОНЦЕ НА ЗАХОДІ

 

Сонце в річну мережу

Упирається, як олень,

До річки жовтою стежкою

Ти швендаєш що не день.

 

Я за тобою, красуне,

Слідом не побіжу,

Сонце річку посуне,

Якщо йому прикажу.

 

Буде гриміти камінь,

Падати листя з дубів,

Річка сполохне зірками

Від золотих рогів.

 

СТАРІСТЬ

 

То очі лікую, то спину,

То віршів своїх рядки,

Лізе волосся з чуприни,

Вкорочуються  думки.

 

Вірші мовою нані

Пишу, коли люди сплять.

Виходить непогано,

Читаються, та не іскрять.

 

Виходить, не дуже щоб дуже,

Біль скиглить, а не болить.

Може тлумач мій здужає,

Вірші мої розпалить.

 

Гумором добрим іскрилися

Нанайські мої вірші,

А зараз куди він подівся

Гумор з моєї душі?

 

А тепер, хоч співаю ґречно,

І горілкою тхне мій рот,

Але жіночка не озветься,

На звичайне моє: заходь!

 

***

Посідаймо, чого товчемося,

Вип'ємо чарки вщерть.

Чим битися над поемою

Краще вже смерть.

 

Мозок скавучить від думки

Що я щось поцінне пишу, 

З минулого линуть гуки

Про буденність нашу смішну.

 

В минулому була надія,

Зазирнути за краєвид,

Що сонцем жіночі вії

Сполохнуть мені услід. 

 

А зараз, хто озирнеться,

Хіба що зітхне яка,

Почувши як б'ється серце

У сивого мужика.

 

***

Сталося не так, як ви нам верзли,

Світ в обіймах сонця не згорів.

Пригощає яблуками вересень,

Гомінких щасливих школярів.

 

Жіночка у квітчатій спідниці

В сонячнім сполохне промінці,

Як тут на таку не задивитися,

Приховавши подив на лиці.

 

Зазіхаю - був би я молодшим,

Заспівав би, вірша написав,

Нікуди б не ділася від Гоші,

Я б її умить заколисав.

 

Йду услід, милуюся ходою,

Якби був я хлопцем молодим,

З цебер, що несе вона з водою,

Жодної б я краплі не пролив.

 

***

Запізнивсь до власного концерту.

Соромно, та що його робить.

В залі тихо, глядачі  уперті,

Не свистить ніхто, не гомонить.

 

Виходжу на поміст, вибачаюсь.

Про старечій гомоню склероз,

Не спізнався де мене чекають,

Кремль мене запросив, чи радгосп?

 

Хтось кахикнув, хтось тихенько пирснув.

Я їм про вродливицю, яка

У гайочку затягла у тирсу

Ледь не відкусила язика.

 

Реготнули, вибачили, просять

Гуморесок, ну а чому б - ні.

Баю, як в свою життєву осінь

Знову опинився на коні.

 

Те, що кінь кульгавий та беззубий,

Не біда, бо я вже й сам такий.

Але ви мені постійно любі

Дорогі нанайці, земляки.

 

Я пісень співаю, я жартую,

Причащаю віршами, годую

Байками, якби іще мені

Жіночку, що в тирсі вередує,

Був би я на справжньому коні.

 

 

ДЕНЬ І НІЧ

 

Літній день лежав на сонці,

Сподівався на грозу.

День паркий у тому році,

Без натяку на сльозу.

 

Попрохав його: - Посунься,

Ти на пляжі не один!

День від мене відмахнувся

- Геть, - промовив мені, - згинь!

 

У зеленому гайочку

День, з хмаринкою в руці,

На плече до мене скочив,

Кинув в очі промінці.

 

Я на сопку, він на сопці,

Я на озеро - він там,

Промінцями сліпить очі,

Зазирає по кутам.

 

Потім я питав  у ночі,

Як зустрілися увіч,

Чом так швидко день  відскочив,

Як побачив тебе, ніч?

 

Ніч мене пітьмою вкрила,

Коли  в ліжко з нею ліг,

В небі зорі запалила,

І тихенько шепотіла:

- Поласуй, коли не втік.

 

 

ДРУЗІ

 

Не життя повз мене повзе,

Я повз життя повзу.

Кажуть щасливе воно, нове,

Та я нового не зву.

 

Друзі сміються: - Ти зачах,

Укрився за сивиною.

П'ють самогон за селом у хащах,

Нехтуючи мною.

 

У колишні часи сповна

Щедрою рукою

Я друзям своїм наливав вина,

І все-таки стороною

 

Поза життям посувався я,

Слухаючи солов'я,

І сам підспівував йому в тему,

Та мабуть вже не своєму.

 

                         Переклав з нанайcької

                         Олександр ЛОЗИКОВ