Чухраїнці за кордоном

 

                       Частина тринадцята

 

Куди не кину позирк - блищать кумполи храмів. Від їх зблиску голова обертом йде. Є в нашому містечку храми, куди жодна людина, зокрема попів, не ходить. Будують з надією, що згодом людей по храмах буде як оселедців у діжниці. Головне - всіх учнів під одну гребінку скубти. Примусити співачок по телебаченню, та по автобусах, замість "рідна мати моя…" "отче наш" співати.

Зводжу сумний погляд до неба. В його прозорій безодні темними нерухомими плямами висять горлиці. Їх не лякає височина, їм відома щира правда неба. Вони не знають ні раю, ні пекла, ні бога, ані диявола. Вони самі по собі. Якщо чимось і пишаються, гуторячи поміж себе своєю пташиною говіркою, не інакше як життям, можливістю почувати себе вільними мандрівниками неба. Доки істота рухається - вона жива. Вирує судинами гаряча кров, наповнює снагою м'язи. Не крила тримають пташок у повітрі, а відрада польоту над занехаяною людством планетою.

Простягаю до неба руки, подумки звертаюся до того, кого на горе собі придумав безкрилий, узвичаєний до рабського життя чоловік розумний?

В який вирій тебе занесло, прапрадіду наш небесний? Якщо потрібна допомога - годі мовчати. Горлай вже на всю глотку. Якщо ти є, не кинемо тебе у дикій пустелі космосу. Сядемо в космічну ракету та й засвістолупимо на твої святі терени. Мовчиш!?. Мабуть спився вже зі своїми архангелами. А янголів на заїдки пустив. Треба ж якісь перекуски мати. Як не живися святим духом, а хильнути чарочку христової крові навіть богові приємно. Заради отої чарочки мабуть і спровадив свого сина на жорстоку катівню.

Пожартував отак подумки, а чого кричати, коли небесному батькові усі наші думки відомі. Мій друзяка Петро Гринь казав, що не ми самі, а боги на небі за нас думають. Навіть оце, що я зараз пишу, зовсім не моє мислення, а боже, або його святого оточення. Про це сам бог писав у своїй облудній книжці під назвою Біблія. Та хіба тільки у Біблії. Божа творчість не обмежена Біблією та Кораном. Він дуже пишучим був, аби ще сьогодні не забував про що писав вчора. А то на одній сторінці "Не убий!", а на другій - "…піди та убий". Чого-чого, а вбивали та катували людей богові лизоблюди з великою насолодою. Вони й сьогодні тільки тим і займаються, що іменем свого бога знищують одне-одного….

А може досить вже мені нести усіляку нісенітницю. Кому вони сьогодні потрібні мої писанки? Хіба що мені самому. Повсякденне угамування нервів. Одному - горілка, другому - тютюн, третьому - наркотик, а мені - бруднити пером папери. Сьогодні я вже й забув про що вчора писав. У скрутну хвилину хапаюся за олівець, а останнім часом оволодіваю комп'ютером, Витанцьовую пальцями по клавішах. Витанцьовую так, що вже п'ять клавіатур викинуто на смітник. Усі літери пальцями поздирав. А що ви хотіли. Я не якийсь там інтелігент, пальці мої з дитинства від фізичної праці задубли. Кожна написана мною сторінка - шабель на драбині життєвого непорозуміння. По-перше, не розумію хто я та навіщо? По-друге, бачу що всі брешуть, ото й сам брешу. Бо ніхто ніколи не вчив мене правдиво писати. Ніхто не втлумачив в мозок, що таке правда, а що кривда. І чи існує правда взагалі? На мою думку - ні! Не існує. Щоб про кого не писали, все брехня. Навіть, коли я про себе пишу, прибріхую так що самому смішно. Іноді реготом катуюся, або лікуюся, біс його знає. Веселого завзяття собі на приписую. Так що оцей мій витвір теж суцільна брехня. Я маю на увазі саме себе: про людей, себто героїв витвору, не скажу. Не знаю, виписую їх такими, якими вони самі себе бачать. А бачать вони себе, звичайно, людьми винятковими. Візьмемо того ж Остапа Вишню. Не подумайте тільки що пишу про Вишню, справжнє прізвище якого Губенко. Я маю на увазі московського журналіста з вишневої родини. Це цілком навіжена людина. Він заточував мене в обставини, що обтяжують відповідальність за кожний зроблений мною крок. Навіть вві сні він приходить до мене з молодими дівчатками, на яких я ока не кладу, бо, явно, не визріли ще до ліжкових баталій. Одного разу навіть з дружиною сусіда та її молодшою сестричкою приходив. За яким бісом він усе це робив, я не цікавився. Але не думаю, що набивався мені в друзяки. Хіба що стежив по розпорядженню московських паханів облудників. Але за яким бісом їм це потрібно? Претендує на мою військову трикімнатну квартиру? Будь ласка, поділися тільки з мачухою доньки, Веронікою. Доньці я куплю однокімнатну, а собі закуток  у гуртожитку. Зараз навіть у гуртожитку кімнати можна  купувати в приватну власність. В своїй квартирі я не знаходжу собі міста. Вона стала мені чужою. Кімнату з балконом віддав доньці, спальню - Вероніці. Світлиця - кімната прохідна, іноді, прикидаючись сплячим, чую як зі своєї спальні виходить майже роздягнена Вероніка, стає перед ліжком навколішки, і мурмоче про себе якісь молитви. Не думаю, що вона віруюча, а може таким чином привчає мене до віри? Як не прикро, але мені такі її нічні візити подобаються. Іноді виникає нестерпне бажання затягти її до себе в ліжко. Мені здається, що вона подоба моєї дружини. Що та була повією, що ця. Але досить з мене розбещених, або занедбаних життям жінок. Мені вже сорок вісім років. Жодна жінка не народить мені сина. Жодна жінка не подарує мені життєвого забуття. Не втопить в своєму щирому коханні. Бо не існує їх сьогодні, таких жінок. Сорок вісім років, це не так вже й багато. Я хутко, як в юнацтві, злітаю східцями на п'ятий поверх. Доведеться - на двадцятий злечу. У мене статура справжнього вояка. З тілом - гаразди, але які ґедзі комашаться в голові? Буває, сам себе не можу порозуміти.  

Коли я думаю про російську сучасність, шарпає серця думка: якого біса тридцять років тому втерся я у військове училище. У мене з математикою гаразди були. З фізикою! Нарешті, з хімією. Я малював краще інших, писав взірцеві рецензії на прочитане…. А чого надбав за тридцять років солдатчини? Фахівець по вихованню молодих рекрутів? Таке було у перші вісім років, поки не отримав капітана. Поки працював з новобранцями, очолював чоту, підрозділ, а далі вже паплюжив молодих офіцерів за невміння розмовляти з підлеглими. Дивувався, невже вони не можуть порозуміти, що з людиною треба поводитися по-людські. Що заляканий вояк - не ворогу загроза, а саме тобі, командирові. Як і залякане божою покутою суспільство. Довелося мені працювати з діточками баптистів, євангелістів та інших релігійних родин. Суцільне запаморочення мозку. Або суцільна покора, або агресія проти усього, що йому не подобається. Біда в тому, що на сучасному розвитку науки, релігія повністю вичерпала себе. Дивитися на ряжених бороданів без огиди не можу. Не можу і все, бо на сьогодні це чисте шахрайство. Шахер-махери з хворим на голови суспільством. Трутні в бджолиній родині….

Після повернення додому доньки минули осінь, зима, минає запаморочливий місяць квітень. З Веронікою проблеми: до директора школи дійшла чутка, чим вона займалася останні п'ять років. Мені дзвонила Краєгородська: "Нам у школах тільки повій не вистачало, ти що, не знав, про її подвійну професію?" Добре що не розбовтала по мерії, яку вихованку я підібрав для своєї доньки. Та вже й з Лізонькою виникли проблеми. Першого квітня їй стукнуло п'ятнадцять років. Зі школи повернулася опівночі, сама не своя. На моє питання: що трапилося?, фиркнула, нервово хитнула ледь вже не жіночими сідницями і, мовчки шмигнула до себе в кімнату. Я не спав всю ніч: на моїх очах відроджувалася моя дружина Вероніка. Вона не любила зауважень. Не любила, вставати з ліжка, поки я не встану.

Ранком, снідаючи з Веронікою, я й натяку не зробив про Лізоньку, вона сама відзначила, що останнім часом дівчина розмовляє з нею, як з вкінець обридлою холопкою.

- Не ужитися мені з Лізонькою, Іване Павловичу, бачу останнім часом, що й вас обтяжую. З'їду я в свою барлогу, зараз весна, треба городиною займатися. Ви вже не обезсудьте….

Чесно сказати, я не відчув полегшення. Вероніка залишала мене один-на-один з проблемною дівчинкою. А в мене не вистачало часу з нею займатися. На службі з ранку до вечорової сутіні.

-В неділю поміркуємо, - відповів я, - не будемо поспішати з висновками. Городина це добре, я б і сам попрацював на землі. На жаль відпустка тільки в серпні.…

Від'їжджаючи, Вероніка ховала від мене зволожнілі очі, а донька грайливо кліпала то на неї, то на мене довгими чорними віями. Навіть проводжати не пішла, а коли я повернувся, квартира здригалася від отупляючої сучасної попси.

- Таточку, запрошую на танок. Нарешті ми звільнилися від нашої нікчемної кухарки. Такі страви я й сама приготовлю.…

Мені треба було пожурити доньку за кепське відношення до жінки, яка більше року кормила та поїла її. Але я промовчав. Не хотів псувати родинних відносин….

 

Відробивши зиму в мерії, зробивши дещо поцінне в справах упорядкування місцевого транспорту, я не відгукнувся на заклик Микити Микитовича балотуватися в крайову раду. Не було часу й бажання, а вже через тиждень, неуважно пробігаючи очима шпальти газети "Містечкові відомості!", зупинився на невеличкій звістці, під назвою: "Куди запропав Максим Мореля?".  Я навіть з ліжка зіскочив, на якому лежав, перепочиваючи після вечері в оточенні своєї нової родини. Добре знаючи, що Остап Вишня друкувався тільки під своїм родинним прізвищем, але ось воно, випурхнуло в світ його одноразове прізвисько "Максим Мореля". Так куди ж він запропастився, гуморист чортів? Читаю:

"Останнім часом, ледь вже не півроку, ми не бачимо на шпальтах газет гуморесок та критичних публікацій талановитого журналіста Максима Мореля. Автору цієї помітки довелося зустрітися з журналістом, який тепер мешкає в Україні, працюючи відповідальним секретарем містечкової газети. Він казав, що писати в газету йому заборонено російським злочинним сходьбищем за помилки, допущені у ході шахрайських розбірок у російському генералітеті. Мореля просив цією публікацією вибачитися перед відставним полковником Іваном Павловичем Мазухою. Саме на нього він писав наклепи по вказівкам нині покійного генерала Онисима Барка". І підпис - Степан Хоменко.

Не було до клопоту мети, так чорти принесли. В пообіддя наступного дня прямо в мерію принесли повістку з'явитися в крайову прокуратуру до слідчого В.С. Сидоренка. Моя секретарка, Люба Соловйова, передала мені її разом з газетами, навіть не помітивши. Я негайно подзвонив слідчому, спитав по яких справах викликає, бо перепродаж системи ГЛАНАС ставить мене ледь не догори ногами. Якщо справи негайні, можу приїхати в надвечір'я, коли розійдуться зацікавлені в перепродажі московські фахівці. Деякий час слідчий вагався, але відповів згодою, приїхати до мене о дев'ятій вечора. Як я й міркував, на мене падала підозра в причетності до вбивства генерала Онисима Барка. Нібито саме в мене були для цього серйозні підстави, а саме - звільнення мене, без часу генерала, з армії. Я відповів залишнє щиро.

- Підстави, можливо й були, але в генерали я рилом не вийшов. На той час війна в Чечні, як і самі збройні сили, мені досконало обридли. Мені потрібен був час на пошук дружини з донькою, і генерал Барка про це предобре знав. А мститися генералові! З якого переляку? Ми з ним не зійшлися на філософських позиціях: він на той час вже був православним, а я крамарювати сумлінням не вчений. Як був атеїстом, так атеїстом і залишився. Це вже черговий наклеп на мене, знати б від кого ноги ростуть?

Слідчий відверто іронічно всміхнувся.

- Невже не знаєте від кого, пане Мазухо. Але я повинен перевіряти, шукати зачіпку щоб притягти вас до статі, за яку добре заплачено….

- Бог вам у помічники, пане Сидоренко, не забувайте тільки якому богу прислуговуєте.

-А ви з усіма богами ручкаєтесь, поки діло не дійде до сварки. Провокаційні війни, навіщо вони вам, Іване Павловичу?

- Щоб не пліснявіти під крильцями одного злочинного архангела, бо почесних сьогодні не знайдеш.

Слідчий тільки головою похитав.

- Битиме вас життя, товаришу Мазухо, йо-й, як битиме!

 

На деякий час про мене начебто забули. Дзвонив Олександр Гринь, благав зайти, підписати згоду балотуватися до крайової ради. Обіцяють, що при бажанні я буду працювати на двох посадах. Я розумів, Сашко Гринь, як і його шеф, мають рацію, але упасти навзнак під Микиту Микитовича мені не дозволяла моя тепер вже невійськова совість. Я просив у Гриня номер стільникового Микитенки, але такого дозволу від кримінального олігарха він не мав.

-У мене проблеми з донькою, Сашко. П'ятнадцять років, а вона почуває себе дорослою. Вимахала, з версту, носить спідниці, спереду до п'ят, а у задній виріз мужики очима занепадають. Дівчини п'ятнадцять, а вона показує себе на всі двадцять. Ти парубок вродливий, допоміг би… справив вплив, бо мені її не порозуміти. 

Сашко приїхав на машині, так що хильнути за зустріч відмовився. Привіз Лізоньці чималий букет квітів. Вона аж підскочила, приймаючи подарунок. Не соромлячись поцілувала парубка в обидві щелепи.

Пишу парубка, бо в свої двадцять вісім Сашко навіть не думав про одруження. На мою думку, хлопець добре розумів в якому оточенні працює. По Росії вже котився дев'ятий вал боротьби з бандитизмом. Що зачисткою займалися такі ж бандити, якщо не нахабніші, знали всі. Отож ї ховали знищених воїнів, тепер вже Путінської перебудови, з попами, музиками, коштовними пам'ятниками на взірцевих місцях кладовища. Спіть преспокійно сини рідної батьківщини, вам пам'ятники, а вашим вбивцям ваша нерухомість. Під такими гаслами йшла боротьба проти народжених владою кримінальних структур.

Олександр був певен, що не сьогодні-завтра і він наскочить на свою кулю, але покинути Микитенка не хтів принципово.

-Я пройшов все - безробіття, війну, полон. Ви подарували мені нове життя. Іноді я думаю: навіщо? Втікав на війну від безробіття. Приїхав з полону, якби не Микитенко, шарахався б по смітниках….

- Чом мене не знайшов, батька не освідомив? А що тепер? Не сьогодні-завтра Микитенко щезне з нашого обрію, а тобі розплачуватися за його гріхи. Ти класний зварник, нарешті - водій, влаштуємо тебе поки що на муніципальний автобус, а далі побачимо.…

Сашко тільки головою хитав.

- Не знаєте ви, Іване Павловичу, під яким пресом працюють сьогодні водії автобусів. Рекет по п'яти напрямкам: від мерії, міліції, автоінспекції, а ще два від спортивної мафії та місцевого злочинного угрупування. Водіям залишається, аби з голоду не подохнуть.

- Йоханий бабай, ти це всерйоз, Сашко!?. Рекет від мерії, себто… від мене?

- Від вас, Іване Павловичу. Хто саме, не питайте, не скажу. Але проблема така існує….

Лізонька проводжала Гриня до машини. Не знаю вже про що вони там гуторили, але години дві, ледь не до часу ночі, вона випитувала у мене все що знав, або чув про Сашка Гриня та його родину.

 

Кожного разу, повертаючись з мерії додому, я студенів від думки, побачити в квартирі якогось залицяльника. Вероніка повернулася до своєї садиби, займалася городиною. Двічі у неділю ми приїздили з Лізонькою до неї, я копав грядки, ремонтував східці, розмальовував вікна. Лізонька бігала до однокласниць, поверталася з річки засмаглою, веселою, зовсім не такою, якою бувала вдома. Мені спало на думку, що не чорна киця посварила доньку з Веронікою, а були на те якісь інші причини. Ото ж, коли в червні я приїхав в село один, зі пляшкою вина, Вероніка відкрила мені очі на деякі незнайомі мені риси в характері доньки. Спочатку я думав, що Вероніка наклепує на доньку, порочить її за проявлену до неї холодність. Пересвари відьом, коли одній з них невистачило віника, щоб летіти на шабаш до пана диявола.  

- Ти доросла жінка, а ведеш себе як нерозумне маля. Скажи що це жарт, і не будемо втрачати добрих відносин.

Вероніка усмішкою оцінила мою не здатність сприймати те, що чинилося поряд. Але як повірити в те, що Лізонька пропонувала мачусі залізти до мене в ліжко, а потім звинуватити, начебто я її зґвалтував. 

- Повіриш, коли вона сама це зробить, -  глибоко зітхнула, ображена недовірою жінка. - Розмальовувати чорними фарбами твою красуню я не буду, але спостерігай, будь ласка, що робиться довкола. Не попади риболову на гачок. Мати зробила з доньки добряче побиту стерво. Вона вже зазнала чоловічих ласощів, запам'ятай це. Занехаяна душею, вона саме в тобі, в батькові, бачить причину усіх своїх та неньчиних нещасть. І має думку помститися….

Мене роздратовували застереження Вероніки. Натякнула, - з мене вистачить. Я запропонував господині пройтися стежками поміж городинних рослин. Дружньо зійшла картопля, потяглися листям до неба буряки, морква, зміюками розповзлося по землі огіркове бадилля. І раптом на мені війнуло чимось знайомим, надзвичайним на цих теренах Повів був такий, наче в дитинстві з неньчиної огородини. Я зупинився, наступивши на галузку крислатого, не першого року життя, куща любистку. Ото ж і озвався він тільки йому одному властивим повівом.

- Віруня, звідки в тебе оце диво, невже з України хто привіз?

Лице жінки сяйнуло такою усмішкою, що я не втерпів, обійняв і поцілував її в щоку.

- Та всі ми тут походженням з України, шановний Іване Павловичу. Не кожен, щоправда, знає цю рослину. На Слобожанщині її майже не вирощують, але западинці пестують досконало. Отож і я в свій час прихопила коріннячко…

Ця рослина цілком замирила мене з Веронікою. Треба сказати я й сам не раз  помічав за дочкою якісь психічні негаразди. Минулої ночі вона прийшла і сіла до мене в ліжко голою. Мене охопив такий переляк, що оце й надумав поїхати поговорити з Веронікою. Але розмова, бачте, склалася не дуже щоб дуже. Я відразу став на захист доньчиної цнотливості. Хоча й розумів, що сам собі суперечу. Така вже моя врода захищати улюблених. Бо тільки подумаю про Лізоньку, як вона негайно виникає перед очима. Писана красуня з добрими усміхненими очима. Як таку не любити. Як повірити, що оцим взірцем природи насолоджувалися розпаскуджені грішми пройдисвіти. Добре ще, що сідаючи в автобус, вибачився таки перед Веронікою.

- Не бери в голову, Віруню, мої замороки. На життєвих моїх теренах жевріють не кращі квіти. Коріння мабуть моє таке….……

- Життя наше таке, Іване Павловичу, - зітхнула жіночка і довго ще стояла, проводжаючи автобус легкими помахами руки. 

 

Частина чотирнадцята

 

Після останньої зустрічі з Веронікою, спало на думку пошукати спокійне гніздечко десь за околицею міста. Щоб їздити недалечко і спати під переспіві небесних зірок над дахом. Зробити це треба було не гаючись, бо Лізонька вже знахабніла до того, що, між ванною і своїм ліжком прогулювалася відверто оголеною. Навіть за стіл снідати сідала в плавках та ліфчику. Коли я посоромив доньку, вона, фиркнувши, скинула ліфчик.

Жити так надалі у мене не вистачило терпцю.

Автобусом дістався одноповерхового селища Виноградівка. Праворуч, обіч шляху, - ліс, ліворуч за селом - річка, бабці сидять на зупинці, продають лісові гриби, помідори, огірки та усіляку іншу городину.

- Купіть, дядьку, не пожалієте, - вказуючи на помідори, запрошує огрядна жіночка з чорним, ледь не до пояса, волоссям.

- Потім, дівчата, потім, - відповідаю, пробігаючи очима по лицям жінок. Можна було спитати про окрему кімнатку у якоїсь бабусі, але вирішив не поспішати, подихати місцевим повітрям. Ото ж і рушив собі вуличкою від автобусної зупинки до виблискуючої сонячними лелітками річки.

Посуваю собі повільною ходою, дивлюся на занедбані хатинки, на бур'яни по городах, на собак, що сплять на зеленій траві-мураві. Тихо, тепло, сонячно. Виникає бажання лягти поруч з собаками, та добре виспатися. Коли бачу…  біля стовпа з об'явами стоїть химерний чолов'яга. Роздягнений до паса, з чималою черевиною, а під нею по самі коліна, розмальовані чортзна-як штанці. На око - шматок Африки, з пальмами, папугами та ощиреною пасткою лева. Читає чолов'яга про щось і регоче, як скажений, ляскаючи себе долонями по голій черевині, наче шаман у бубон. Мені б пройти мовчки, не звернувши уваги, але на стовпі кольоровий папірець з досить убористим текстом. Здаля прочитати не можу. Звертаю у бокову вуличку щоб краще бачити лице незнайомця, і ледь утримуюсь щоб не зареготати. Незграбне одоробло з блискучою лисою головою до самої потилиці, висолопивши язика, штрикає в нього грифель олівця, і намагається щось записати на долоні. А лице… у мене не вистачає слів, щоб змалювати цей витвір невгамовної природи. Ніс - картоплею, очі розкіс, одне око чорне, друге небесного зблиску в сонячний безхмарний день. А зуби які, а щелепи, а вуса…

Я не можу не шкіритися, не можу й посувати далі, бо чолов'яга прикував мій позір до себе своєю надзвичайною поведінкою. Справжній Квазімодо з роману Віктора Гюго. Я спантеличено витріщився на нього: він, побачивши мене, починає барабанити собі по череву  і я починаю рухатися в тому ж темпі. І не тільки руками. Ніс у мене, як у грузина, з горбинкою. Але Квазімодо навіює мені що саме я Квазімодо, а не він. Моє лице озброїлося не тільки бульбою-носом, але й лисиною співголови, хоча ще хвильку тому я мав чуприну, на яку звертало увагу ледь не все місцеве жіноцтво. Я у розпачі, бо не можу навіть уявити як житиму в такому вигляді. Городне пугало і тільки. А одоробло посуває до мене і пропонує, за вивернуті кишені, зробити мене красенем, якого світ не бачив. Я добре розумію, що мене дурять, але як не розрахуватися готівкою з цією дивовижною людиною. Я віддаю Квазімодо все, що мав при собі, деякий час стою, наче стовп, на розі занедбаних околичних вуличок. Допитливий хлопчина з шкільним наплічником зупиняється, прозорими сірими очима дивиться мені в лице.

- Ви когось шукаєте, дядечку?

- Мабуть так, за чимось я сюди їхав. Знати б за чим?

Хлопчик коротко і, якось зовсім не по-хлопчачи, реготнув.

- Якщо вас Дідух ограбував, до мого батька краще не ходіть, вони з Дідухом за одне.

- Чому саме до батька, він хто?

- Місцевий дільничний. А Дідух його брат, одурюванням незнайомих людей займається. З Москви вигнали, так він тут таким чином приробляє. В КДБ колись працював.

Хлопчисько було рушив, але я затримав його.

- Хотів би познайомитися з твоїм батьком, він де зараз?

- Зараз вам краще не ходити. Вони у пивному ятку пиво дують. Грошей не віддадуть, але паскудство якесь вчинять.

Хлопець рушив далі, а я підійшов до стовпа з об'явою, перед якою реготав Дідух. Клаптик паперу з двома словами та номером стільникового телефону. "Зніму кімнату…" Тепер вже реготнув я. Над собою, звісно. Побачив Дідух незнайомця і почав з реготу сеанс навіювання. Мені б пройти, не звернувши уваги, та, бачте, зачепився оком за диковинного чолов'ягу. Ніяк не можу збутися радянської звички довіри до людей. Учорашні фахівці перетворилися в підприємців. Хто чим володіє, тим і заробляє собі на прожиток. Рекетири, вбивці, банкіри, різного профілю шахрайство. Все, що випрацьовували батьки, нанівець пішло. І все це шахрайство підтримується владою…

З такими невеселими думками, почвалав я пішки від приватних будиночків околиці до багатоповерхового осереддя. Що для мене вісім, а можливо й усі десять кілометрів! Військової виучки я поки що не втратив. День теплий, не паркий, сонечко грається з білими взірцевими хмаринками. Правда, повітря не зовсім духмяне: потік машин в обидва боки спиняється хіба що на світлофорах. А шибають машини  аж ніяк не французькими парфумами. Все як у танкових військах, на польових вишколах.

Ходити піхом мене хлібом не корми. З дитинства маю таку насолоду. До ставка майже щодня по сім кілометрів пробігали. Сім до ставка та сім додому. І які ж ото щасливі роки були. Батько й мати непогано заробляли, за своє майбутнє ніяких тобі турбот. Платня за квартиру копієчна, на смітник, як сьогодні, прокуратура не вижене. Начебто й машин набагато більше стало, і продуктів - море, і сам я працевлаштований, але немає спокою душі. В майбутнє краще не зазирати, бо сьогодні величезна держава тримається на двох китах: на нафті та на газі. Всі оці машини, заїдки на ринках, коштовні магазини, все бухне, як захитаються оці два опертя. А тут ще церкви кормити треба. Божі помазаники теж живуть завдяки нафті та газу. Нічого не роблять, тільки в оману людей вводять, а живуть краще занедбаних життям шахтарів та будівельників.

Місто наше живе розміреним життям. Рекетири, все більше молоді безробітні хлопці, палять ятки перших підприємців, іноді разом з підприємцями. На місці спалених виростають інші, новенькі, блискучі, але тхне від них людською бідою.  

Нівроку огрядна жіночка у джинсовій парі, п'є з пляшки воду біля ятка, а я вже півдороги відмахав: мені б ковточок води, більше не треба. Але попросити соромно. Вже пройшов було, овіяний її парфумами, але вона покликала на мене.

Непролазний праліс волосся на голові, на грудях хрестик, по вухах, на золотих ланцюжках, два жовтих півмісяця: суміш християнки з мусульманкою. "А насправді, з мого саду ягідка", - думаю собі. 

- Ви Мазуха, Іван Мазуха, полковник,  а я Марія, пам'ятаєте, Марія Пархоменко, чемпіонка по велогонках. Ми з вами років отак з два тому в одному вагоні до Москви їхали. Ви із Чечні у відпустку, а я поверталася від матері з Сухумі. Невже запам'ятали!

"Тільки тебе мені й не вистачало", - роздратовано думаю собі, зупиняючись, дивлюся завороженими очима на пляшку, а незнайомка кокетливо копилить губи, мружить блакитні очі, не забуваючи час від часу прикладатися до пляшки з водою.

- Ви мабуть помилилися, Маріє, забути таку красуню я б не міг. Не буду надто докучливим, хоча, якщо можна, ковточок води…

- Будь ласка, пане полковнику, пийте… вода, правда, так собі, дарма що "Ластівка". А що до знайомства, ви тоді в поїзді моїй доньці Олені свою улюблену книжку подарували, про Дон Кіхота. Вона її не тільки читає, але й репетує деякі сторінки...

Мене наче обухом по голові гепнули. Як же я міг забути! Олена, смаглява красуня з блакитними очима. Я від неї очей не міг відірвати, ото ж, мабуть, і промайнула її мати переді мною непоміченою. Таке в моєму житті вже траплялося. Якщо зацікавить яке життєве явище, вдивлятимуся поки не остогидне. А Олена була дивною жіночкою. Правда, одружена, навіть донечку похопилася породити. Казала, що без пам'яті закохана в постачальника медичного устаткування з Європи. В сина славетного московського нувориша. Великою була моя спокуса закохати в себе Олену, але яке там. Соромила мене, що пішов битися з синами волелюбного народу. Можливо саме з-за неї, маючи академічну освіту, не вийшов я в генерали.

Вельми загадкова усмішечка грала на вустах Марії. Мабуть помітила тоді якими очима дивився я на її доньку.

- Мешкаємо ми тут недалечко, давайте заскочимо на хвильку. Олена частенько згадує закоханого в неї полковника з чудернацьким прізвищем Мазуха.

- Вона надовго з Москви?

- Це вже не від неї залежить. Так ми йдемо?

- Даруйте, пані Марія, але без подарунка якось соромно йти. Назвіть адресу, не сьогодні-завтра обов'язково буду. Готівку, яка була, віддав безпритульним мужикам. На автобус копійки не залишив. З Березівки йду пішки…

Але Марію моє "сьогодні-завтра" не влаштовувало. Схопила під руку і потягла в затоплений квітучими липами провулок.

З боку Марії це було не зовсім ґречно. Я йшов поряд з жінкою з єдиним бажанням висмикнути руку і бігти геть, не озираючись. Але й втікати було соромно. Втримувало також бажання хоча б на хвильку побачити Олену. Марія міцно тримає мене за лікоть.

-А якщо почну прискіпатися, ви така красуня писана, - жартую, насолоджуючись повівом вельми коштовних духів.

-З вами, пане, гріха не зробиш, дуже ви правильний, принциповий… За таким чоловіком дружина горя не знатиме, як вона вас тоді зустріла, ваша зваба?

- Не зустріла, пані Марія. В пустелю з Чечні приїхав. Доньку, правда, знайшов, але проблемна вона у мене. Не те виховання було…  

Ми саме підійшли до двоповерхового будинку сталінської доби. Щоправда вікна та двері були сучасними: вікна пластикові, двері крицеві з кодовим замком.

- Щоб запам'ятати, тисніть на четвірку. У під'їзді чотири квартири, наша на другому поверсі… Оленка, це вже я, відчиняй…

Про непроханого гостя - ні словечка. Піднімаємося дерев'яними східцями на другий поверх. Двері в квартиру відчинені, але на вході нікого. В коридорі на долівці плями води від мокрих жіночих ніг.

- Під душем полощеться донечка, - всміхається Марія, але говорить чомусь пошепки.

- Мамо, до нас хтось прийшов? - лунає з ванни зовсім незнайомий мені жіночій голос.

- Вийдеш, побачиш хто, - сміється мати.

Вона запрошує мене до кімнати. Мабуть це кімната доньки. Полиці з книжками, два столи, на одному -  комп'ютер, на другому два стоси, ліворуч - книжки, праворуч - охайно складені теки. Пластикова голова лева, з якої в усі боки стирчать олівці та кулькові ручки. На стіні над ліжком - поличчя мужчини з маленькою дівчинкою. Донька з чоловіком, - догадуюся я.

- Про оцю парочку не питайте, - пошепки каже Марія. - Ходімо краще в мою кімнату, там і відсвяткуємо зустріч.

Поки Марія поралася на кухні, я стояв біля вікна, з насолодою вдихаючи в легені пахощі липового цвіту. Райське містечко облюбували собі мати з донькою. Тиха вузенька вуличка, корони лип сплелися пишним віттям, створивши взірцеву тунелю аж до бетонної горожі занедбаного в останні роки суднобудівельного заводу.

Я чув як Олена вийшла з ванни, як босоніж пройшла в свою кімнату, потім, вже в капцях, зупинилася біля дверей світлиці.

- Мамусю, то вже знайом мене з гостем, поки він в обійми лип не випурхнув?

- Який сенс знайомити знайомих, - лунає з кухні голос Марії. - Невже забула пана полковника?

Я повернувся на радісний зойк Олені. Худорлява жіночка, величезні очі, я запам'ятав їх  блакитними, але зараз вони наче вигоріли, покрилися білою порохнявою. Це вже була не та красуня, якою я пишався два роки тому. Вона помітно схудла, мокре після купання волосся не зблискувало, як раніше, золотими блискітками. Не знаю вже, чого я так розчулився: очі зблиснули сльозовою, горлянку перехопив спазм, груди в ділянці серця наче жаром опекло.

- Ви чого, га? Що з вами пане полковнику?

Мабуть я таки зблід з лиця, бо Оленя кинулася до шкапи за валер'янкою, усадила мене в крісло, і, ставши навколішки, примусила розкрити рота. Я запротестував.

-Ні-ні, дівчинко, я не хворий, що ти! Тебе не впізнати, так схудла після зустрічі в потягу, що я злякався за тебе? Що у вас трапилося. Де твій чоловік, за яким ти  тоді упадала? Невже…

Слово "загинув" я проковтнув з отим самим пекучим спазмом. Чомусь саме воно, це слово, спало мені на думку.

- Про це сьогодні краще не треба, - з'явившись у дверях кімнати, озвалася Марія. - Зараз ми святкуємо нашу неочікувану зустріч. А що донька схудла, так сьогодні це заповітна мрія усього світового жіноцтва. Мені б теж скинути з себе кілограмів отак з десяток. Може знайшовся б який дурень, сватів заслав. А в такому наповненні кому я потрібна…

Ми з Марією були майже погодками, але подумки плинув я до її красуні доньки. Навіть за столом, за чаркою вина. Не міг порозуміти, звідки в неї така притягальна сила. Мабуть ще там в поїзді поклав собі на гадку, що чарівнішої жіночки світ не бачив, так що й два роки опісля не можу звільнитися від навіяної мирним спілкуванням спокуси. Бо до того було майже два роки військового бруду. Його вистачає й в сучасному повсякденні, але від життя куди дітися. Хіба божі помазаники, попи, не сідають за кермо, хильнувши всмак христової крові, хіба не збивають людей на шляхах господніх! Усяке в житті буває, за дві тисячі років християнства мерзотників на землі не зменшилося. Навпаки, ростуть, як на занедбаних ланах будяки. Та й церква вже по самі вуха в політиці. Вимагає суцільної влади над суспільством. Повівами рабства тхне від престольної…

- Ми вже півроку як оцю квартиру придбали, - гомонить Оленя, ганяючи коридором тепле фенове повітря. - Як складається ваше цивільне життя? Працюєте де? Донька, дружина, як вони? Таку лиху днину пережити без втрат…

- Щоправда, то правда… дружини тоді я так і не побачив. Занепала на коштовне закордонне мито, на ньому й згоріла. Доньку я таки знайшов, але що з нею робити не знаю… Ото ж бігаю, шукаю де б приткнутися на ніч, залишивши п'ятнадцятирічній дівчинки трикімнатну квартиру. Не знаю вже, чи я з глузду з'їхав, чи світ сторчака встав…

-У нас сусідка напроти однокімнатну продає, - озвалася з кухні Марія, - занедбана правда, але мільйон сьогодні не аби які гроші…

Ночі з липовими повівами по вікнах, без гуркотіння та гавкання машин, про таке життя можна тільки мріяти. Гроші, втрачені на пошук доньки, за сім місяців роботи в мерії я повернув з лихвою, так що мільйон за квартиру міг віддати не роздумуючи. Чому б не придбати затишне гніздечко, та ще поряд з такими жінками.

-А чому б ні. Зроблю це з задоволенням, сусідка оця ваша, вона зараз вдома?

- Вона тутечки не живе, але ми їй подзвонимо.

Я не чув про що по стільниковому говорили Марія з сусідкою: фен все ще продував непролазні зарості на голові Олесі. А мене вже пронизував дрож: а що як знайшовся покупець? Тягтися далі під зворушливими маніпуляціями доньки я вже не міг. Мені було лячно: а що як застереження Вероніки не пусті слова? Батько зґвалтував п'ятнадцятирічну доньку! З такою ганьбою мені не вижити. Скільки оббреханих батьків сидить по таборах. Суддям, аби судити…

- Через двійку годин приїде, - лунає з кухні голос Марії. - А ми поки що пообідаємо. Пити що будемо, Іване Павловичу?

- Те, що вам подобається.

- Горілку, звичайно, - складаючи фен в коробку, відповідає Оленя.

Мене запрошують до досить таки скромного столу. Яєчня з салом, салат - помідори з огірками під майонезом, нарізана шматочками шинка. І, звичайний, дарницький хліб. Горілка місцевого походження "Срібляна криниця". Марія ставить на стіл чарки.

- Наливайте, полковник, за повторне знайомство. По самі вінця, щоб не виникало поміж нас життєвих непорозумінь. Ваш тост, будь ласка.

- Так ви вже провістили: за суцільне порозуміння!

- По першій випили, стоячки. Посідали. Не встиг поживитися салатом, як якесь дике невдоволення собою заворочалося в душі. Я тут хиляю горілку, споживаю якісні салати, а що там робить моя донька. Вона вже повернулася зі школи. Що там у нас на обід? Учорашній борщ, магазинний холодець, ковбаса… Поїсти є чого, але ж як вона там сама… А що як підозрі Вероніки не мають під собою підстави?

- Що з вами, Іване Павловичу? - занепокоєно дивиться в мої пусті очі Оленя.

- Так собі, нічого…

- Про доньку повів був, так?

- Саме так, дівонько. Горілка взиває до сумління…

- Вам бачу питво не всмак, а я без чарки на ніч не засну. Кажуть, треба дочекатися до річниці. Потім полегшає…

- З горілкою краще не жартувати, Олено. Якщо куплю квартиру, буду тобі добрі книжки на ніч читати. Якщо, звичайно мати дозволить. Лізонька моя до книжок байдужа, все їй не так. Всі письменники невігласи, герої книжок несправжні… Попурхала по закордонах, такого набачилася, про що в жодній книжці не прочитаєш.

Випили по другій, не чаркуючись, за людей, які нас зрадили. Таким був тост Олени, трошки незвичній, але якщо подумати… Хіба не зрадила мене Вероніка? І не тільки мене, але й доньку? Міркувала в молоці купатися. В шампанському. В обіймах місцевих коханців обридло. Закордонних закортіло…

Якщо вип'ю третю, зненавиджу себе за своє полковниче головотяпство.

- Наливай, - наполягає Олена.

Подумки пропоную дочекатися сусідки, але покірно виконую приказ. Бо у військових людей є така звичка: виконувати  прикази вищих командирів.

Наливаю. Марія оголошує тост за кохання. Як не випити… Після третьої душа обернулася квіткою, над пелюстками якої задзвеніла крильцями голодна степова комашня. Я почав уминати все, що було на столі. Зазіхав навіть на повіви від волосся Олени. Поклав собі на гадку: якщо донька не подзвонить, біс з нею. Таскати додому коханців їй не дозволить Сашко Гринь. Я йому подзвоню, він прийме оферту, бачив якими очима зиркав він на Лізоньку.

Сусідка приїхала на власному чорному японському всюдиході. Невисокого росточку, смаглява, стрижена під хлопця. Петро Гребінка називає таких жіночок кишеньковими. Назвалася Галиною, або Галочкою. Зараз же, як ввійшла, порадила огледіти виставлене на продаж помешкання. Сказала, що ми з нею бачилися в мерії, Клавдія Краєгородська навіть знайомила нас… Мене охопило почуття невдоволення, не хотілося щоб хтось знав про моє нове помешкання. Я сказав, що добре пам'ятаю жіночку в теракотовому костюмі, директора приватної школи, хоча не був певен, що саме вона була Галочкою.

- Епоха вимагає наших зусиль, - радісно всміхається Галина. - Здогадуюся за яким бісом вам це лігво, донька з хати виживає. Чула ви не дуже охочий до жінок, чи не з наших яка в око запала? Або якась з моїх сусідок?

Раптом мій п'яний мозок осяяла гадка, що Галина мовчатиме, якщо натякну, що першою після євроремонту сюди ввійде саме вона. Мовби, чув від Гребінки, що в коханні кишенькові жінки найсолодші. А що була вона коханкою Гребінки я знав певне. Таку кісоньку мій друзяка не обійде.

- Була б ти одиначкою, запросив би обмити покупку, саме про таку коханку мрію, чув…

Вона затулила мені долонею рота.

- Далі ні словечка. Гроші давай якнайскоріше, чоловік у відпустку летить, - вона відразу перейшли на товариське "ти". -  Заселення та все інше через тиждень, а комплект ключів візьми. Ти зараз додому?

- Саме так, додому. За грішми завтра зазирни, чи краще на рахунок?

- Це вже рішайте з чоловіком. Його квартира, йому гроші. А мені, будь ласка, на хвильку свій стільниковий…

Галина подзвонила з мого стільникового на свій, потім зі свого - на мій, улаштувавши таким чином поміж нами надійний зв'язок. Вона поводилася як господиня, оточивши мене суцільною владою. Добре що дозволила забігти на хвильку до сусідок, розпрощатися.

- Не жінка, а біс у спідниці, - пожартував я, цілуючи по черзі матінку з дочкою.

Обидві були в захваті від нашої перемови з Галиною. Записали на папірець свої телефони, просили дзвонити і заходити, ледь появиться можливість.

Доньці того ж вечора я заявив, що квартиру переписую на неї, щомісяця буду видавати гроші на прожиток.

-А далі вже, як сама знаєш. Не подобається, доню, мені твоя поведінка. Провокуєш на кримінал, а чи воно мені треба. Якщо я в чомусь і повинен, так тільки в тому що безмежно кохав тебе і твою матір. Я не людина не уразлива, не в образі за зраду, твоя мати була завзятою жіночкою. Я теж бачив, що брав. Буду навідуватися, бо ти ще неповнолітня…

Лізонька сиділа, лупала на мене своїми прозорими очима. Губки бантиком, зачіска  франтиком, вертілося в голові химерне порівняння. А донька мовчала, хіба що іноді лицем пробігала глузлива усмішка.

- Скажи вже словечко, не мовчи, - мовляв я, наче вибачався за сказане, за що сам себе люто ненавидів. Моя б воля, схопив паса та відмутузів як слід, оцей свій паросток. І раптом подумав: а чи він мій? Що лицем на мене схожа, так дружина не туполобою була, попрацювала з якимось схожим на мене вилупком. Ледь вже не брякнув: не моя ти, нагуляна твоєю матір'ю. Але не сказав, тільки кахикнув, подавляючи в собі приступ нервового кашлю. Лізонька кривиться, губи її бубнявіють в презирливій усмішці. Моя - не моя, які дурниці. Гультяйка, як матір, вперта, як я: два пекельні характери в одній оболонці. Так і не почув від неї жодного слова. Промовчала навіть на моє "до побаченні". На порозі, правда, здогнала, потерла пальцями перед моїм носом, що значило: "А про грошики забув?" Відрахував я доньці дві тисячі, потім сунув ще одну.

- На тиждень вистачить. Якщо знадоблюся, дзвони…

Заночував у себе в кабінеті. Незручно, але ж не їхати на ніч в село до Вероніки. Дзвонив сестрі, розповів в яку скруту попав. Дав телефон доньки. Обіцяла дзвонити, і навіть навідатися до неї в неділю, якщо, звичайно, прийме.

- Казала тобі, братику, не женися на хвойді, так ні, на грайливі сідниці клюнув. На привабливу її вроду. Хіба не бачив, скільки вужаків обіч неї звивалося…

- Досить піняви, сестричко, кохав я Вероніку, розумієш. Воскресни вона, впав би навколішки, аби повернути…

Не дослухала сестричка, обірвала телефонну розмову. Добре що в моєму кабінеті є шкіряний диван. Улігся горілиць, поклав кулак під голову і не вчувся як заснув. Давала себе знати військова звичка, не в таких обставинах доводилося спочивати. А тут таки кабінет, диван, навіть поголитися можна…

Галина взяла на себе оформлення документів на продаж квартири, мені залишалося тільки підписувати папірці, з якими вона час-від-часу з'являлася в моєму кабінеті. Весела, запашна, в коротенькій спідниці, забігала, вигравала засмаглими ніжками, нахиляючись над столом, торкалася духмяним волоссям мого лиця, а то ще й чмокала губами в щоку. Через тиждень, саме в суботу подзвонила, сказала що чекає мене тепер вже в моїй приватній однокімнатній…

Приїхав, але чорного японського всюдихода перед домом не побачив. Рішив, що запізнюється, але ж у мене були свої ключі. Правда, дверей не взнав, і ключі до замка не підходили. "Ось воно як!", - дурне передчуття опекло груди, але двері раптово розчинилися, мене втягла в незнайоме приміщення напівроздягнена, осяяна усмішкою з голови до п'ят… Я не відразу втямив що це Галина. Та й ніколи було тямити, бо вона накинулася на мене, як шулика на здобич, штурнула прямо таки в царське ліжко, а про те що було далі промовчу. Скажу тільки, що мені було дозволено лежати й не рипатися, бо обов'язки по коханню Галина цілком взяла на себе. Такої жвавої, властолюбної жіночки я ще не зустрічав. Для неї я був не більш, як іграшкою. Гумовою лялькою з усіма мужицькими причандалами.

В перервах ми сьорбали червоне вино, ласували смачними заїдками, вона розмовляла зі мною, як з мужчиною, але в ліжку я знову перетворювався в її іграшку. Зате як солодко мені спалося вночі, в обіймах небачене духмяної кішечки.