Частина п'ятнадцята

 

У полуденнім сяйві Галина показує себе на гаразди кращою. Її лице й тіло вкрите сонячною осмагою, статура маленька, але класична: отак би сидів, не зводив очей з лиця, з шиї з грудей, з ніг… Та що там казати, словом можна намалювати хіба що спектакль, який вона ставить в часи сексуального вибуху. У відчайдушному шалі, Галина утворювала такий балаган, що мене охоплював жах, - чи не збожеволіла вона?

Таким чином вона реагували на спокуси інтимного життя. Її підхоплювала і розкручувала у повітрі веремія згадок про сексуальні зносини її пращурів. Таким чином вона роз'ясняла свою поведінку. Про Гребінку я боявся натякнути. Можливо у неї з ним нічого й не було, але я починав ревнувати. Диво-дивне, не ревнував дружину, а тут, нате вам, одружену коханку ревную до її чоловіка! В кабінеті працюю тільки при відчинених вікнах, бо зморює сон. Шкіряний диван починає скрипіти під нашими тілами. Мені і соромно і жахливо: що буде, як хто дізнається? А Галина на всі можливі примхи дивиться очима безтямно закоханої жінки. Її чоловік, Степан Омельченко, жалівся мерові на дружину: тиждень як не була вдома. Ловить її на роботі, загрожує пекельними муками, але Галина ставить йому ультиматум: будеш швендати по начальникам, подах на розлучення.

 

Іноді Галина розгортала переді мною сувій свого минулого і якщо випадала сторінка її одруження з Омельченком, роздягалася до трусів, озброювалася двійкою ганчірок, цеберкою з водою і починала, плигаючи зі стільця на підвіконня, мити вікна, щоб скло було прозоре, як джерельна вона у криниці.

- Не натякай мені про нього, бажаю забути минуле, тільки ти, чуєш! тільки ти подарував мені справжнє жіноче щастя.

Вона сплигувала з підвіконня, і оснащала свою долю новими подвигами в честь богині кохання. І все б нічого, але невгамовний Омельченко не хтів розлучатися зі своїм щастям. Перестрів мене якось у провулку під в'язами за будинком мерії, і, помахуючи палицею, говорить:

- Не відмовишся від Галі, розтрощу мозок на дрізки!

Чолов'яга він так собі, але ж палиця в руці. Опередив я його, дечому таки в армії навчили. Гепнув у підборіддя, а він взяв та й розпластався у ніг. Добре що до палиці не торкнувся. На наступному тижні з'явився знайомий вже мені слідчий.

- Чергова скарга на вас, пане Мазухо… Оцю палицю пам'ятаєте? - і намагається всунути мені в руку озброєння Омельченка.

- Йоханий бабай, я його на очі не бачив, пане слідчий. Не дурень, щоб за усілякі ваші провокаційні витівки  хапатися. Чую від Омельченка повів йде. Тільки за що, за дружину? Я її не утримую, сама прибігає.

Слідчий засовує палицю в пакет, протягує мені папірець, мабуть зі скаргою Омельченка.

- Чи ви мене не порозуміли, пане слідчий. Застережіть краще скаржника, щоб не робив замахів на убивство. Обіцяв розтрощити мозок на дрізки, свідки в мене є, так що освідомте його…

На тому випадок міг і закінчитися. Але Галина якимось чином дізналася про напад на мене, про скаргу чоловіка в прокуратуру і, не усвідомивши мене, учинила в квартирі чоловіка, себто в своїй приватній, таке безладдя, що чоловіка відвезли в лікарню з крововиливом у мозок. Всю наступну ніч вона ридала, стоячи перед моїм ліжком на колінах.

- Він таки добився свого, прив'язав мене до свого ліжка… Не можу ж я залишити непорушну людину, розуміючи, що сама повинна в його нещасті…

Пішла від мене майже опівночі, і більше до мене не приходила. В мерії добросердно віталися, але на запрошення прийти, енергійно хитала головою:

- Хіба що коли стане працездатним. Вибачай любий…

Тепер вже я оплакував свою втрату. Не знаю, чим вже вона так захопила мене. Назвати її вродливицею не можу, і близько біля Вероніки не стояла. Але пришвартувала мене до свого пірса так, що зашморг з кнехта зірвати не можу. Олена на той час вже знайшла собі коханця. Коли він до неї приходив, Марія, її мати, напрошувалася на склянку кави. А де кава, там згодом буде і чарочка. А від чарочки памороки в голові. А чи воно мені треба. Подзвонив Сашкові Гриню, щоб іноді заїжджав, бо за два місяці донька жодного разу не подзвонила. Мовчала навіть коли гроші приносив. У Гриня теж не вистачало часу. Микитенко несподівано від'їхав у Білорусію, бо за походженням був із Могильова. Керівництво компанією передав злодію в законі за прізвиськом Піаніст. Гриню випала можливість уникнути кримінального загалу, що він і зробив, але працювати зварником на автопідприємстві відмовився. Зайшов до мене, вибачився що не може доглядати за донькою, бо є люди, які можуть йому помститися за зловісні вчинки Микити Микитовича. Куди потім від'їхав, не освідомив ні мене, ні батька.

 

Якось ранком, перед тим як їхати в мерію, купив у ятку містечкову газету. Вже в автобусі, стрільнув очима по шпальтам, влучив у сторінку  безкоштовних оголошень.

"Степан Музика запрошує мешканців міста  на прем'єру постанови "Хіба ревуть воли…?" Три крапки на кінці я замінив словами "як ясла повні", пригадавши прочитаний в юнацтві роман. Але ж це безглуздя, одному артистові, та ще й музиканту, донести до відвідувача театру ідею роману Панаса Мирного. Я подзвонив Галині, запрошуючи її на постанову Степана Музики. Водночас замовив по телефону квитки. Коштовність квитка була разів отак у п'ять нижчою, ніж у московських ошуканців. Далі вже нічого цікавого в газеті не знайшов. Воно й звісно, бо спонсором газети був сам губернатор, спечений за гроші економіст-академік, а насправді - волоцюга, яких у дев'яності роки розповсюдилося, наче собак не різаних.

В суботу о сімнадцятій я вже сидів в театрі під символічною назвою "Сучасна драма". Галина так і не прийшла. Місце поряд так і залишилося порожнім. Музика, сидячи за блискучим піаніно, підбурював людей не зовсім гармонійним наспівом. Ще не всі улаштувалися на своїх місцях, коли він, тарабанячи по клавішах, почав, попівським речитативом, проголошувати:

- Хіба ревуть воли, коли поволі, виходять ранком в рідне поле голі, коли ніхто їх в гузно не штовхає, коли про їх здоров'я влада дбає… Я, бачте, не коза і не корова, а доять мене й гонять наче вола, шукати те, що було та збуло, коли до влади дурнів набуло…"

І далі в такому дусі. Якби Музика не грав, і не зображав себе волом, козою та коровою, люди б давно розбіглися. Але музикант він був справний, і артист - таких пошукати. Так що регіт, або смішки хвилями прокатувалися по залу.

У мене було бажання побачитися, перемовитися з Музикою, але він наче крізь землю провалився.

- На шабаш до відьом на мітлі полетів, сама бачила, - на моє питання куди запропастився артист, пожартувала літнього віку жіночка, не знаю вже вартова, чи прибиральниця театру.

Я рушив було у напрямку автобусної зупинки, але мене затримала незнайома жіночка.

- Дружина не прийшла, посварилися мабуть?

- Була б дружина, сварився б собі на радість...

Незнайомка сунула мені в руку візитку.

- Дзвоніть при нагоді, погуторимо щодо творчості Музики…  

 

Всю ніч я не міг склеїти очей, обмірковував ексцентричний вчинок пана Музики. Не думаю, що на концерті були представники губернського оточення, але від служби державної безпеки - безумовно. Як вони зреагують на музично-риторичний вибух певне талановитого артиста? Іноді музичне супроводження текстів мені, скажу відверто, не подобалося. Спадало на думку, що Музика це робить навмисне, щоб підкреслити не тільки словом, але й музичними акордами до якого безуму занепала галузь сучасного мистецтва. Я навмисне не торкався цієї теми в бесіді з Краєгородською. Вона, як я порозумів, не звернула уваги на спектакль одинця-артиста. Людей на ньому було небагато, хоча приміщення на двісті стільців було вщент заповнено.

З Музикою ми не перемовилися й наступної доби, артиста оточили щирі прихильники його таланту, а в моєму віці пробиватися з олівцем та папірцем за підписом, щоб увіковічити своє знайомство з поетом, музикантом, а то й просто блазнем, було не зовсім зручно. І раптом, знову незнайомка.

- Плутаємося ми з вами, пане, у пітьмастому світі, не знаходимо часу, або бажання… поспілкуватися. Я знайома з Степаном, сьогодні збираємося у мене, він буде з журналісткою. Запрошую до нашої купи…

Після слова "бажання" вона зробила помітний проміжок, що мене й зацікавило. Музика з білявою жіночкою, яка іноді появлялася на сцені, допомагаючи артисту переодягатися, вже сиділи в машині, за кермо якої сіла незнайомка, а мені порадила сісти поруч.

- Ремінь безпеки накиньте, будь ласка, пане незнайомець. Степана Георгійовича ви знаєте, асистентку його звуть Ларисою, а…

Вона зиркнула на мене, здогадуючись що я так і не звернув уваги на її візитку.

-А мене Тамарою… Я сестра Степана Георгійовича. А вас, якщо не секрет?

- Батьки Іваном назвали.

-А по батькові?

- По батькові Павлович. Іван Павлович Мазуха.  

Музика протягнув долоню і ми поручкалися, хоча зробити це мені було не зовсім зручно.

Їхали хвилин двадцять, не більше. Мешкала Тамара у дев'ятиповерховому будинку, на другому поверсі. Двокімнатна квартира з лоджією і балконом, трохи занедбана, але не настільки, щоб визнати господиню нечепурою. Повітря в квартирі, хоча вікна були зачиненими, показалося мені надто свіжим.  

 

- Заходьте, друзі, сніданок на столі. Ти, Іване, наш гість, тобі найзручніше місце у кріслі. Воно в якого велетня вимахав. Я зараз горілки подам, з шинкою. Добра шинка, духмяна, від пана Когута, чули про такого? Світлана, сестричко моя, де ти там забарилася?

З лоджії вийшла невисокого росточку жіночка, підперезана білим фартухом.

- Про горілку чула, а про шинку від Когута? Мабуть, ні, не знаю. Можна я за стіл не сідатиму, поки готувала страви наїлася досхочу.

- Воно які повіви з кухні йдуть, мовив я, цілуючи руку Світлані. - Ви, бачу, великий фахівець по стравам…

- Від неньки досвіду нахапалася, і врода є і фах, але чоловіка доброго бог не дає…

- Бог і сам зирить до якої приткнутися, голубком, або півником. - наповняючи філіжанки ароматною кавою, жартувала Тамара. - Хирлявий він вже, наче наш губернатор. Там болить, там нудить, секретарка якось запросила відсвяткувати своє п'ятдесятиріччя, затягла до ліжка, а він… балабонять люди, аж слухати соромно… Та ви пийте собі, пийте…

Світлана усміхнулася своїм потаємним думкам.

- Його секретарка в свої роки все ще спокушається сучасними витівками молоді. Купує найдорожчі духмяна. Дірявить шкіру під усілякі коштовні іграшки. З нею каші не звариш… Краще купити ніч з повією, та вилікує від такої хвороби. 

- Або нову причепить, - гиготів з-за столу Музика.

- Коштовна не причепить, - озвалася Тамара. - Ви хто за фахом, Іване Павловичу? Вас не коробить наша балачка?

- Після того, чим обдаровує нас Степан Георгійович, ваші балачки - дитячий лепет. Всі ми чутливі до справедливості поки вона відгукується на наші інтереси. А ледь скопилить губи, це вже брехня. Йоханий бабай, як же таки нам важко вийти за межі своїх інтересів!

- Ви розписуєте рожевим моє лице, пане Мазухо. Оцей ваш йоханий бабай, моїм вухам музика не зовсім приємна. Я звикла до класичних творів, а всі сучасні зірки та попи доведуть мене до крововиливу в мозок. Вони роздратовують мене, як і ваш бабай…

-А Степан Георгійович, він що класикою нас годує? - покликаючись на іронічне гоготіння Музики, наполягав я. - Йоханого бабая мені мій батько презентував, він - моє озброєння проти вашого Христос воскрес. Нісенітниця - воскрес! А люди начебто вірять.

- Не люди, пане, - невігласи вірять. Ви в Леніна вірили?

- Ленін, вибачте, не воскресав, і кістками його людям голови не морочили. Хоча його внесок в побудову світового суспільства забагато кращій. Він виступав проти рабства, тоді як ваш Христос оголосив нас божими рабами. А далі вже й рабами церкви.

Я не міг порозуміти за яким бісом я сюди прийшов. У мене було бажання перемовитися з Музикою, відкрити йому очі на дещо важливе, чого не вистачає в його театральних витівках. А він тільки чухрає собі потилицю, та кахикає, поперхнувшись сміхом. Допивши каву, я попросив Тамару налити ще трошечки. Дуже легко і приємно зробилося на душі, хоча почало вже обридати словесне лушпиння. Отож я вирішив поставити питання руба.

- Вибачайте шановні господарі, я прийшов виказати артистові деякі зауваження, допомогти поширити його репертуар, бо…

Тамара присунулася і замахала перед моїми очима долонею.

-А оцього вашого "бо" нам тутечки не треба. Цензуру, наскільки я знаю, в Росії  скасовано. У Степана Георгійовича своя аудиторія, кому не подобається, дивіться всім вже обридлий "Вишневий сад" Чехова.

- За яким же бісом тоді запрошували?

- Була надія на спонсорську допомогу, - зітхнула Світлана. - У всьому світі сьогодні  втрачається відчуття цінності життя. Діткам обридають батьки, влада огороджує себе машкарами, підкормлюючи їх, щоб лупцювали як слід знедолених рабів. Нам потрібні гроші, щоб купити, або замовити кравцям необхідне театральне вбрання…

- Але щоб без "бо", так?

- Звичайно без, Іване Павловичу. Ми вже ваших "бо" начулися вдосталь. Воно у кожного заздрісника на язиці.

- Якщо так, вибачайте. Глухий не почує, сліпий не побачить. Сьогодні ваші речитативи підхопила вулична пацанва, від словесного лушпиння не знаєш куди дітися. Від Бетховена у джазовому виконанні занепадає душа, все людське з неї виточується по сучасних смітниках. Який сенс нищити свій талан на пожиток попам та урядовцям. Уподобатися московським зіркам…

Поки я говорив, Тамара аж підстрибувала на своєму табуреті. Думав дасть договорити, та куди там.

- Все, пане Мазуха, ми вас порозуміли. Але кому воно сьогодні до смаку, ваше високе мистецтво! Глухий не почує, ви вельми влучно помітили. Справжнього Бетховена сучасне невігластво не почує, воно вже звикло хитатися та ляскати долонями в полоні африканських ритмів. Отакою, шановний інтелігенте…

Якби я був її чоловіком, Тамара, без сумніву, швиргонула б тарелю з заїдками мені в голову. Розуміючи, що Тамара намагається випроводити мене, я двома ковтками допив ароматний напій, та, щоб не будити лиха, встав з-за столу, вибачився і рушив до дверей. Музика наздогнав мене вже в коридорі.

- Не треба так реагувати на жіночі заскоки, пане добродію. Я цілком згоден з вами, але Тамара мій спонсор, вона ж автор монологів і цензор, все в одному лиці. Я лише кріпак в тенетах властивої кобилиці…

Що він там далі говорив я вже не чув, бо знаходився в обіймах нічної прохолоди. Хоча вузьке лице місяця з пасмом волосся на лобі, було повернуте до мене в профіль, я бачив як він косить до мене своїм усміхненим оком. Якби місяць не звернув на мене уваги, я б занепав у сум, як бувало завжди, коли я блукав вуличками під зоряним небом. Під ногами у мене шикарними зачісками метлялися тіні осокорів, беріз та в'язів. Вікна будинків були осяяні жовтим світлом, але перехожих по вуличках, якими я йшов, майже не зустрічалося. Місто святкувало свій черговий ювілей, на площах Леніна та Ленінського комсомолу. Звідти юрби народу схлинуть до річки, над якою опівночі почнеться головний ритуал свята - спаскудження неба кольоровими вибухівками.

Сьогодні я втратив усіляку зацікавленість творчістю Музики. Зали-шалася віддушина - в місцевій філармонії ще виконували справжніх Бетховена, Баха, Рахманінова… Ніна Петрівна таки схилила чоловіка до філармонії, тепер ми ходимо на концерти утрьох, і сидячи поміж нас, вона вже не стискує долонею моє коліно. Не нагороджується таким пестуванням і її чоловік, мій друзяка Віктор Реміз. Бо Ніна Петрівна все ще має надію схилити мене до перелюбству.

"Мені потрібен коханець, чуєш. Щоб дружньо жити з Віктором, розумієш. Втратили смак його пестощі, і повинна в тому саме я…"

Таку СМС прислала вона мені по стільниковому сьогодні ранком. Ото ж, посуваючи темними вуличками додому, відкрив я це послання, перечитав ще раз, і так мені закортіло палкого жіночого тіла, що сам не втямив як подзвонив Ніні Петрівні. Вона наче чекала мого дзвоника, негайно відгукнулася.

- Дякую, любий, що не забуваєш. Я зараз одна. Віктор десь мотається, мабуть обридла я йому, любку якусь собі знайшов. А ти як?

- Ведуся гадкою: а чому б ні? Буде бажання - подзвони…

Я не втямив - всміхнулася вона, чи схлипнула? На якийсь час запала нервова мовчанка, потім учувся її схвильований голос.

- Не гаючись приїду, чуєш… 

Я чекав її на лавочці біля свого будинку під липою. Вона під'їхала на таксі, побачивши мене, забула навіть розрахуватися, охопила руками мою голову і почала нестямно облизувати лице.

- Ніно, голуба, треба розрахуватися з водієм, чуєш…

- Чую, як не чути, любий, - я не встиг дотягнутися до кишені, як вона повернулася до машини, і, сунувши водію гроші, затараторила:

-Ні-ні, пане, решти не треба, щиро дякую за спішність.

 

Думки в голові водять хороводи. Намагаюся міркувати логічно, але яка там логіка, коли, впавши з неба, лежу горілиць в обіймах дружини свого друга Віктора Реміза. Попри огиди до себе, лежу вдоволений життям, бо Ніна Петрівна подарувала мені невідому раніше насолоду. Вона пестить мене, нишпорить по тілу пальцями, покусує губами вуха, а головне наспівує українських пісень. Спокушає духмяним напоєм свого шикарного волосся. А мені здається, що я чую голоси інших світів, перед очима виникають батько з ненькою. Виникають живі, сміються, про щось гуторять, зігрівають мене улюбленими очима. Бачу молоду чеченку, яка доїть корову. Вона теж сміється, бризкаючи на мене цівками теплого молока. Намагаюся викликати на очі Вероніку - не приходить. Не приходять жодна з моїх коханок, навіть донька Лізонька. Я цілком почувався здобиччю грайливої жіночки, дружини мого друга Віктора Реміза. Але мені вже байдуже чия вона дружина. Зараз вона для мене була безмежним всесвітом, з усіма його хтивими перлинами. Почуття любові до Ніни Петрівни витіснило з душі решту почуттів. Горло перехоплювали судоми, коли вона, осипаючи поцілунками черевину, починала шепотіти ніколи не чувані від коханок слова.

-Я буду приходити до тебе, любий, пестити тебе, милувати. Мені обридли механічні одностайні утвори Віктора. Змучена душа жадає справжнього кохання…

Прокинувся коли Ніна Петрівна вже поралася на кухні. Хтось їй дзвонив, і вона відповідала досить таки загадково.

- Все склалося якнайліпше, щиро дякую. Так-так, у нього ще…

Хоча я й перебував у світанковому раюванні, легенький дотик ревнощів зворушив  серця.

- Кому се по неділям не спиться? - з'явившись перед Ніною на кухні напівроздягненим, спитав я.

- Заступниця моя з ансамблю, питає як скоро композитор видасть нам нову пісню.

-І як  же скоро?

- Поки що працює…

Вона знову зласкавилася, грайливо хитнувши сідницями.

- Після кави, чи?..

Я підхопив жінку на руки і поніс до ліжка.

 

На самому розпали кохання задзвенів мій стільниковий. Дзвонив настирно-довго. Ніна утримувала мене, але смак кохання трохи підупав таки.

- Вона схопилася з ліжка, схопила стільниковий і, раптом зблідши, сунула його мені.

Дзвонив Віктор Реміз.

- Ти що, спиш досі. Я третій день у відрядженні, не міг би ти мені надіслати тисяч з п'ять рубликів. Такі справи. Розумієш…

Осяяна ранковим сонцем Ніна сиділа, вилупивши на мене свої усміхнено-загадкові очі.

- Розумію, Вікторе… Поснідаю і негайно відправлю. П'ять тисяч вистачить?

- Якщо не затримають справи.

Я повернувся до ліжка, але від того збудження, яке опаляло нас декілька хвилин тому, залишилися хіба що ледь блимаючи пелюстки догораючого багаття.

- Віктор просить грошів. Чом не сказала що він у відряджені?

- Так ти ж не питав.

Домовилися, вона готує святковий обід, а я, повертаючись з банку, купую пляшку червоного італійського вина. Спитаєте, що будемо святкувати? Ні? Ото й добре, хіба спокусити дружину друга не свято? Особливо коли мій друг давно вже спокусився іншою.

 

Частина шістнадцята

 

Щоб не опрацьовував, не вкладав я в роботу ні розуму, ні серця. Більше селітри в ґрунти, більше хімії. Росіяни все з'їдять. Сучасна горілка теж має свої забаганки. Але ж п'ємо… за милу душу п'ємо, бо соромно дивитися тверезими очима на занедбане життя. Заходить ранком п'яний сусід з першого поверху, Федір Осадчук. Хитаючись, ледь тримаючись на ногах, просить  позичити п'ятдесят рублів, бо у нього, бачте, від болю розламується голова.

У мене на той час горілки не було, даю сотенну, але Осадчук просить п'ятдесят.

- Навіщо тобі п'ятдесят, - питаю, - що ти зараз на п'ятдесят купиш?

- Куплю, пляшку народного питва…

Знизуючи плечима, відраховую сусіду п'ятдесят десятками. Він стискує гроші в руці, і повільно рухається східцями вниз. У мене на столі холоне чашка кави. Причинивши двері, повертаюся, і, стоячи біля вікна, потихеньку насолоджуюся кавою з печивом. Так званий мій ранковий променад - очима по зеленому дворовому квадрату. Перед моїми очима липневий сад, але подумки я відраховую - три п'ятиповерхові будинки: праворуч і ліворуч, -  торцем до мене, а будинок в чотири хідники - напроти. До будинку, що стоїть праворуч під'їжджає міліцейська машина. Двоє служивих витаскують з багажника і заносять у вхідні двері важкі молочні бідони. Повертаються з двома порожніми, заштовхують їх у багажник і машина рухається далі.

 Саме до цього хідника и рухається мій сусід Осадчук. Виходить через декілька хвилин з пляшкою в руці, смокче з неї оте саме народне питво. Один за одним туди пірнають ще два чоловіки, потім жінка… Я й раніше бачив таке паломництво, але не звертав на це уваги. Думав в якійсь квартирі мешкає коло безпритульних людей. Коли Осадчук піднявся на поверх, я поцікавився, яке воно на смак, народне питво, чи не пошкодує він налити мені пів чарочки? Налив по самі вінця. На понюх дурного походження самогон, але пити не став. Наступного дня, після планового перемовляння з фахівцями-транспортниками, зайшов до дівчат-лаборантів, попросив зробити аналіз принесеної у бульбашці рідини. Через декілька хвилин лаборантка Зіна Супрун, усвідомила що рідина, гідролізний спирт вироблено на місцевому гідролізному заводі. Має багато отруйних елементів, бо не пройшов навіть первісної переробки. Довго вагався з ким порадитися щойно нелегальної торгівлі, але виклав інформацію Гребінці, який саме забіг до мене в пообіддя.

Скрушно похитуючи головою, він сів напроти мене за стіл.

- Чи воно тобі треба, друзяко. Сьогодні кожен заробляє як може. Міліція наша не розкошує, тим паче хворі на голову не завдають лишнього клопоту. П'є собі і загибає потихеньку. Бізнес, звичайно, кримінальний, але почесного ми поки що не маємо. Ховай, друже, очі та сопи собі в обидві дірки.

- Йоханий бабай, Петре, з таким бізнесом у нас через десять років людей не залишиться.

- Китайці, узбеки, азербайджанці прийдуть, святе місце пустим не буває.

Але ж треба освідомити мера.

Гребінка розреготався, ляскаючи себе долонями по колінах.

- Мера освідомити! Ти що, Іване, думаєш мер не знає. Під його крильцем існує своя мафія, у прокуратурі своя… Їстоньки кожному хочеться. І на Канарах відпочити. Ото ж сиди, друже, й не рипайся. Думаєш у Бога не існує криміналу. Була б корова, а вже доїти ту корову знайдеться кому…

Занепав я у дурні роздуми. Кримінальна держава підтримує відверте шахрайство: споживайтеся, хто на що здібний. Кожен укмітовує собі, щоб у кого чкурнути. Соромливим пряма дорога на смітник. Статурні та язикаті виповзають на телебачення. Хто накачав собі м'язи - надівайте на лиця машкари, йдіть захищати злодіїв особливо удачливих. Тобі ж не соромно спати з дружиною друга. А хіба це не крадіжка, га? Не лізь поперед батька в пекло. "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!" Мабуть і Кобзарю було над чим подумати. Але ж писав і говорив відверто. За що й поживився солдатчиною. Почуваю себе зайвим у цьому світі. Якщо не боротися, за яким бісом жити? А місцева ментовня щоранку розвозить по притонам гідролізну горілку. Рекетири доять своїх корів, і всі вже примирилися з обставинами. Якщо хтось вибухає, через день-два посуває у потойбічні світи. Помандрував туди і сусід мій Федір Осадчук. Над його могилою я не втерпів, сказав якими шляхами прийшла до нього бліда з косою. А через тиждень опинився у лікарні з поломаною ногою та ребрами. Добряче таки пошмагали мене нічні машкари. З приспівками: не всувай носа, куди тебе не просять! Якби завчасно не знепритомнів забили б до смерті. А так, бачте, очуняв у лікарні під доглядом лікарського персоналу. Майже сто тисяч відрахував на ліки. Щодня прибігала Ніна Петрівна. Через день - Катерина. Двічі на тиждень - Гребінка. В неділю приїздила сестра, а донька Лізонька навіть не подзвонила. Частіше навідується слідчий прокуратури, похилого віку чолов'яга з сумним, зневіреним пияцтвом, лицем. Питає, що та як? А я… що я, зніяковіло посміхаюся у відповідь, бо нічого не чув, нікого не бачив. Потискуючи мені долоню, слідчий мурмоче:

- Отаке-то, а що робить, журба не поможе…

Розумію, свій, українець, є бажання допомогти, але опікає серце безнадія. Все він бачить, все розуміє, але проти вищого ешелону влади не попреш, краще пройти попри.

Отак осоромитися, підставити потилицю кримінальним негідникам. Йоханий бабай, невже я втратив свій військовий досвід? Не треба так глибоко погружатися в дурні роздуми. На роботі - проблеми, з донькою проблеми, та ще отой настирний ґедзь в голові, -  як зреагує Віктор, впізнавши про наші замороки з дружиною? Але тягти мої від'ємні здобутки ніхто за мене не буде. Не спроможний також повернути хвацьку на дурні справи Росію в державні колії. Ситому бублик, голодному - дірка від бублика - під такими гаслами Московія керує до прірви від першого дня свого народження. Блаженствують у державі хіба що царі та царедворці. Знавісніле медичним сестрам життя відбивається у свічаді облич. Зосереджені насуплені лікарі подумки блукають по інших світах. Зміряв терапевт Ігор Сергійович мені кров'яний тиск, згорнув свій апарат, сидить, блукає думкою по інших світах. Його карі очі зблискують темним полум'ям, пасмо русявого волосся то і діло сповзає на лоба і він рвучко хитає головою. Я питаю замріяного терапевта:

-У Космос годжуся?

Він, наче спросоння:

- Га?

- Йоханий бабай, я про тиск питаю?

-Так-так, про тиск. Зараз перевіримо.

І лікар знову надіває на мою руку, вище ліктя, своє надувне приладдя.

- Тиск так собі, пане Мазухо. Заспокоїтись вам треба, відпочити. Головне, не лізьте поперед батька до пекла. Там вже окопалося своє шахрайство. Голодні забирають у ситих те, що їм належить. Так що в першу чергу треба захищати голодних. Така, друже, у вашого лікаря філософія.

Ото ж, лежу та міркую собі: за яким бісом я всовую носа куди не треба. Вилізти з чеченської пастки вистачило розуму, а тут, бачте, не помітив, що давно вже сліпим метеликом стовбичу в кримінально-владних тенетах. Краще було вартовим на гаражі піти. За дванадцять тисяч у місяць, але подалі від кипучої-могучої сучасності.

Не знав я тоді, що й вартових вбивають. Тиняються люди містом, споруджують заможнім людям пастки, а вартовий - поміж ними двома. Почнеш виникати - згризуть до кісток, спалять разом з будою. А не почнеш - за вкрадене не розрахуєшся. Отака вона сучасна демократична державна велич двоголового птаха. Одна голова - влада, друга - церква, а коли вже вони зростуться тулубами, виникає дещо жахливе. Ні, шановні друзі, треба мені якнайшвидше здихатися своєї посади, пристати до гурту людей, які проводять боротьбу за людські чесноти. А люди такі є. Можливо, навіть Микита Микитенко. Сашко Гринь. За яким бісом він з'їхав, куди? На дзвінки не відповідає… А сьогодні саме він для мене вихід із безвихіддя. Щоб заспокоїтися, мені треба негайно дізнатися хто скерував хлопців напасти на мене? На теми місцевого рекету я розмовляв хіба що з Гребінкою та мером міста Негодою. Не думаю, що на погребанні Федора Осадчука, де я трохи пройшовся по тіньовій економіці, були присутні шпигуни від міліції або мерії. Два похилого віку сусіди, дружина та донька Осадчука. Хіба що похоронна команда, чотири молодих хлопця з лопатами?

Від пустих роздумів тільки голова болить. Мені треба було швидше вийти із лікарні, але поки не знімуть гіпс з ноги, та корсет з грудей, про це не слід і думати. Не люблю напоумлянь, якими мене кормить Ніна Петрівна. Вона аж тремтить, хвилюючись за моє життя.

- Тобі треба негайно кудись від'їхати, хоча б на місяць, бо на більше у мене терпцю не вистачить. Учора розмовляла з паном Музикою, він пропонує тобі поїхати до його батьків в Україну…

- Йоханий бабай, ти що, з Музикою знайома? Хоча у нього театр, у тебе пісенно-танцювальний ансамбль…

- Познайомила нас його продюсер, Тамара, ми з нею в нашому інституті мистецтв вчилися… До речи, вона вибачається, що не може забігти. Вони зараз нову постанову готують. А про відпочинок подумай.

Отож і почав я думати. Перш за все про той вечір, коли я, покинувши родину Музики, подзвонив Ніні Петрівні. Чи не Тамарина кава мене тоді з пантелику збила? Все відбулося так несподівано, і так надзвичайно, що я й досі збуджуюся, згадуючи нашу першу з Ніною Петрівною ніч. Бунтівне налаштований проти всякого зговору, як не дивно, я був вдячний, як Ніні Петрівні, так і Тамарі, за подароване мені щастя. Я намагався спам'ятати, якими напоями ми починали й закінчували кожну добу нашого кохання. Чи не нанайським чар-зіллям частувала мене моя коханка, щоб я шаленів від нетерплячки якнайскоріше затягти її в ліжко? Можливо й так, збуджуючих рослин в тайзі, та ліків по аптеках, сьогодні вистачає. Як казав Гребінка: робити гроші навчилися навіть французькі гавроші. А хіба наші гавроші не такі кмітливі…

Не буду вас притомляти течією своїх думок, бо вони не струмочок, що дзюрчить по камінцях в тайгових розпадинах. І не пташиний весняний переспів. Мої роздуми, навіть мною, сприймаються виключно, як виголошення наказу пращурів докладати їм про свої земні справи. Та чи радітимуть вони мені, притороченому до лікарського ліжка?

В недільне пообіддя навістив мене Гребінка, приніс невеличкий телевізор.

- Бере дванадцять каналів, можливо щось зацікавить.

Він налагодився було бігти, але я утримав його питанням.

- Хто мене, може є яка гадка?

-Хто-хто, дід Пихто. Я ж попереджав тебе: діти батьків за гроші вбивають, а ти замірився на чужий бізнес. Кримінальних угрупувань в Росії зараз більше ніж прибуткового бізнесу. Тобою вже зацікавилися федерати: хворий на голову, питали, чи комуняка недорізаний? Добре що Негода вступився, захистив тебе.

Війнувши в лице "енергією стихії", мимохідь зиркаючи на годинника, Гребінка вислизнув з палати, подарувавши мені на прощання підбадьорливу усмішку. Я її порозумів так: "Обмакогонився ти, дружище, добре що живим залишився…"  

Потім прийшла сестра Елеонора, приїхала "на хвилинку" провідати брата. Принесла селянських овочів та фруктів на цілий взвод вистачить. Про Катерину - ні слова, хоча чомусь саме в лікарні я повсякчасно думаю про неї. Добра, пестлива жіночка, два тижні жив з нею, як у бога за пазухою. Не раз виникала думка, чи не зраджую сам собі, ганяючись за містечковими примхами? Мені не за горами п'ятдесят, а я наче волоцюга який, бігаю по чужих жінках, зраджую друзів… Кинути все, поїхати в село, одружитися. Сестричка під боком, а там, дивись, і донька отямиться. І хоча саме Катерина сиділа на язиці, спитав про доньку: чи не бачилися де?

Елеонора почухрала мені чуба:

-Я вже думала - забув про неї, Звичайно зайшли, принесли гостинців. Пригощала нас домашнім борщем, січениками… Питала про тебе, не батько, казала, а нелюда якийсь…

- Чи я не дзвонив їй, сестро. Кожного місяця з грішми приходжу, візьме, навіть не подякує. Спитаю що - мовчить. Мовчиш, так мовчи. Ото ж і рішив мовчати, поки сама не подзвонить. А скажи-но, сестро, що означають оці твої "зайшли", "занесли", "пригощали"? Лізонька що, не сама живе?

- Саме так, Вероніка в неї була… з Першотравневого. А ми приїхали з Катериною, вона на мене в холі з твоїм друзякою Артуром чекає, соромиться зайти. Або… знаєш, братику, закохалася вона в тебе по самі вуха. Пригрів жінку, а сам по чагарниках…

Я ледь не підхопився з ліжка.

- Сестро! Йоханий бабай, поклич її, будь ласка, негайно поклич. Я тільки про неї і думаю…

- Ой, братику, не вірю я тобі. Покликати - покличу, але лячно мені за неї. Ти у нас гультяй, а вона… Нехай краще з Гребінкою поспілкуються…

Я не знав що й сказати. Прикутій до ліжка людині, яка б думка в голову не запала, буде обсмоктувати її, як найліпшу. Містечкові жінки, як гуторить Гребінка, росли в тепличних умовах, а кожна селяночка має свій винятковий присмак. Вона і сміється і плаче не так, як мешканка міста, і пеститься з особливим смаком. Ото ж і втлумачив я собі в голову, що нічого солодшого за пестощі Катерини в своєму житті ще не зазнавав. З нею все було як з малим дитям: не поцілунки, а дотики, дивиться очі в очі, наче вивчає які ніжності мені більше подобаються.

Катерина ввійшла, соромливо всміхаючись, в білому халаті, наче сонечко з-за хмари, осяяла палату осліплюючим промінням. Нічого особливого в лиці або в статурі, але думками блукає по інших світах.. Добре що в мене нога була поломана, а не руки, ото й простяг обидві до неї. А вона зачервоніла, як листопадова калина, схопила мої долоні, притулила до палаючих ланіт. Бачите, я вже мовою Пушкіна заговорив.

-Я так скучив по тобі, так скучив, - розумію що брешу, але ж як солодко бачити її палаюче радістю лице, променисті очі, білі зблиски зубів. Теплий, трохи терпкий поцілунок в губи.

- Тобі боляче, Іванку, я б їх повбивала, катюг клятих…

Елеонора сміється.

- Все у нього на мазі, Катю, я з лікарем говорила: через тиждень півник стане на крила. Знати б до якої куриці відпочити полетить.

- Йоханий бабай, ти, сестро, знову за своє.

-А за чиє ж мені хапатися. Як-ні-як ти мій братик, душею болію за тебе. В селі ми тобі роботу знайдемо, Лізоньку нашу проштовхнемо у сільськогосподарський інститут. Вона не проти. Аби, каже, вища освіта була… І в кого вона така! А синочка тобі Катерина подарує…

Катерина ледь не злетіла, змахнувши білими крильцями. Ледве не випурхнула із палати, але сестричка моя не ликом шита, утримала, усадила на місце.

- Чого тепер ховатися, залюбки все було, чи не так, Іване? Завагітніла твоя красуня, певна що синок буде. Так що не час тобі з вітряними млинами воювати. Надіюся не осиротиш дитину…

Чого-чого, а такого подарунка від Катерини я не чекав. А сам про що думав, коли уколисував в обіймах молоду селяночку. Аж в голові запаморочилося від такої новини. А сестра гне своє:

- Бач, Катю,розгубився наш герой. Не думав, не гадав, а синочка придбав.

Катерина вскочила з стільця.

- Елочко, не треба! Ви, Іван Павлович, не подумайте, що я маю до вас якісь претензії. Мені скоро тридцять, дитину сама виняньчу. Давно мріяла, а тут ви… і все, більше мені нічого не треба. Прийшла я виключно підтримати вас, бо знаю яка це нудота бути прикованим до ліжка.

Лежу. Начуваюся цілком безпорадним, і не тільки тому, що про одруження поки що не думав. Гнітить гадка про недругів, які тепер матимуть можливість поставити мене на коліна. Не в пошані я у місцевих урядовців. Щось роблю не так, як треба, а як треба - не знаю. Не можу втямити. Стільки часу даремно згаяв, блукав наосліп поміж ганебних чужих справ, вдовольнявся чужим коханням, чужими стравами, чужими напоями. Хіба про таку долю мріяв я в юнацтві. Хіба не казала мати: не заздрися, синку, на зблиск чужих зірок, знайди не променисту, але свою, яка ледь жевріє на видноколі. Ото ж і розжарюй її, подаруй вогонь своєї невгамовної душі. А блискучі що! Промінну зірку вже хтось інший  роздмухав. Не твої вони, хоча я вогняні на око. Такі не загріють, коли крига підточить серце…

- Ти що, заснув? - питає сестричка. - Чи скам'янів від несподіванки?

Примушую себе усміхнутися, зсовую загіпсовану ногу з ліжка, сідаю лицем в лице до Катерини. В роті, як в пустині Сахара, скрипить пісок на язиці. Тягнуся до пляшки з водою, Катерина опереджає, наливає в склянку. Випиваю в два ковтки. Дякую.

- Вибачайте, судоми горлом пройшли. Подумав про недругів, дізнаються, почнуть паскудити. Ти, Катю, не подумай, що я такий-сякий. Щоб одружитися нам треба геть з'їхати звідси. В Україну, якщо приймуть, або в Білорусію. А син, якщо справді буде син, це кращій подарунок мені від тебе, Катю. Ви, сестро, поміркуйте над проблемою, поки я тут байдикую. І про донечку не забувайте. Бунтарка вона, це так, але ж було в кого вдатися. Що мати, що батько…

-А про бабусю, нашу матінку, забув, хіба не вона привчала тебе бути впертим, як осел перед афішею.

- Наша мати провидицею була, не знаю як ти, а я не вірив, що радянська влада гепне з Олімпу. Пам'ятаєш, якою вона бачила брежнєвську сучасність. Цирк на дроті, та й годі. Теж мені поступовість - нагородами себе уквітчати. Вскочили верхи на блоху, а чи втримаються…

- А ти все пам'ятаєш. Всі бачили що Брежнєв - кисіль на воді. Очі довірливі, як у малятка. Лялька на троні… Якби ще обіч не ляльководи були, та яке там… З'їхали оповзнем з верхів'їв могутньої, непорушної… На війні стільки людей не згублено, але мовчать… Для них це політичний катаклізм, бачте.

- Думав, один я такий дурний, за все, що у нас діється, слізьми виточуюся. А воно, бач, яких діточок настругали наші батьки. Все нам не так…

Ми б ще побазікали, якби не прибігла розгнівана лікарка.

- Скільки можна сидіти, у хворого не тільки ноги та ребра, у нього по нутрощах не гаразди. Вам треба лежати, Іване Павловичу, лежати як можна більше…

Я віддав сестричці ключі від квартири по Липовій вулиці, щоб відпочили, не поспішали повертатися в село по своїх господарських справах. Ввечері просив подзвонити, але не знайшов на тумбочці, де він завжди лежав, свого стільникового. Даремно медична сестричка, Клава дзвонила мені зі свого стільникового, телефон так і не відгукнувся. Поцупити його могли сестра, або Катерина. Грішив я і на лікарку, Вілену Олександрівну, але про свою підозру Клаві навіть не натякнув. Забирати у хворого телефон навіть лікарю було вельми нерозумно. Попросив у Клави дозволу зробити один дзвоник.

- Дзвоніть хоч десять, Іване Павловичу, - щиросердо відгукнулася вона, - сама я слухавкою не часто користуюся, хіба що мати подзвонить.

Я подзвонив Гребінці.

- Вітаю друже, як там себе маєш?

- Маюся, як завжди. Сиджу оце й думаю, до тебе бігти, чи до Негоди. На мера повісили твої проблеми, слідчі обнюхують усіх і кожного. Шоферня, бач, ґвалт підняла… але не телефонна це розмова. Зараз буду…

- Завжди, брате. У мене теж проблема, стільниковий привласнили. У тебе там їх, як блох на собаці. Прихопи, який з грішми?

Через півгодини Аркадій Гребінка прийшов з новиною, що мій телефон наспівує мелодію про тайгові повіви в кабінети головного лікаря.

- Набрав твій номер, пройшовся коридором і оце на тобі… Як вона з себе твоя лікарка, як звуть?

- Жінка, як жінка, нічого особливого, Мабуть випадково прихопила, думала свій…

- Добре, при нагоді спитаєш, а я тобі свій приніс з іграшками. Коротатимеш безсоння.

- Щось ти там про Негоду та шоферів баяв…

- Водії приватних автобусів поскаржилися в прокуратуру на рекет. Чутка пішла що саме ти підняв цю тему, за що й постраждав. А прокуратуру останнім часом прищулили, оце вона й злобствує. Але копають і під нашого друкаря Реміза. Ніна Петрівна звинувачує його, начебто в ту ніч повернувся п'яний з плямами крові на сорочці. У вас що з нею, шури-мури були?

Мене наче в окріп голого посадили.

- Йоханий бабай, які шури-мури. Вона що, з глузду з'їхала, комедіантка бісова. Сьогодні ж буду дзвонити… Устрою їй доброго прочухана.

- Передбачити що може вкоїти закохана жінка неможливо, друже Іване. Ніна Петрівна не скриває, що кохає тебе. Ото ж і втямила собі, що Віктор з ревнощів уговорив своїх співробітників…

У мене розболілися не тільки нога та поломані ребра, голова обертом пішла. Не гаючись подзвонив дружині Реміза на стільниковий. З хвилину слухав позивні, поки стільникови1 не відключився. Але через хвильку подзвонила сама.

- Чого ти, кого треба? - вона була вельми роздратована, мабуть знала телефон Гребінки, домагався вже дружини Реміза, гультяй невгамовний. Тому я й запричитав.

- Тільки не відключайся, Петрівна, це я, Мазуха. З телефону Гребінки дзвоню, мій бач чорти з'їли.

- Іванку, любий, подзвонив таки, а я тут всі жданики переїла. Хіба ж я думала що Віктор…

- Йоханий бабай, Ніно, ти при своєму розумі. При чому тут Віктор. Облиш і думати про це. Ми з Віктором друзі, хліба скоринку і ту порівну…

- Але ж він сам казав, дубасили щоб живого місця не залишилося.

- Хто дубасив, Віктор!?. Йоханий бабай, я б Віктора по нюху впізнав. Він зараз де?

- Забрали, де ж ще.

- Ну, Петрівна, ну, Шерлок Холмс, - я відключив телефон. - Ось що, Аркадій, треба рятувати друзяку. А то ще сам на себе набреше. Ти ж на машині?

- Куди тобі, ламаному-переламаному, я вже сам якось…

Але на мене вже найшло. Ні ребра, ні нога вже не боліли. Схопив костуряку і, як був, у медичному костюмі, поскакав накульгуючи на вулицю. Гребінка ледь поспівав за мною. А мене трясла така колотнеча, що я ледь не вирвав дверцята чужої машини. Добре що Гребінка підбіг.

- Ти що, Іване, та заспокойся вже, моя ж не червона машина, воно моя ліворуч стоїть. Тебе в цю лікарню більше не візьмуть. Втікач психічнохворий...

Якби не Аркадій та Ніна Петрівна, а Гребінка встиг таки їй подзвонити, я б не тільки собі ребра та ноги поламав об грати, за якими сидів мій друзяка Реміз. Добре ще що в міліції дотепні люди працюють. Реготали, як скажені. Нікого не образила моя навіжена поведінка. Бо я ж за друзяку боротися прийшов.

- Ніхто мене не бив, сам я себе покалічив, чуєте! - горлопанив я, поки Віктора не звільнили. А потім вже не мужик, а п'ятий кисіль на воді, ридав обнімаючи його зовсім не  могутні плечі. Мені було дуже соромно перед друзякою, соромно перед Ніною, соромно перед Гребінкою, а більше перед самим собою…

Майор міліції, Стефан Ющенко, прискіпався до Ніни Петрівни:

- Який вам, дамочко, сенс оговорювати чоловіка. Не кров на його сорочці була, а червоні чорнила…

- Ага, чимось коханці не вгодив, ото й зі психу й вибризкала йому в лице чорнила. Я кохаю полковника, але це не значить, що сплю з ним. Віктор сам нам білети до філармонії купував. Хіба я повинна, що класичні музики зближають людей. А Мазуха, він талановитий невдаха. В Чечні більш ніж за себе, за вояків картався. Ви б послухали з якою любов'ю про нього поверненні з Чечні хлопці говорять.

Не можу я спокійно чути славослов'я в свою адресу. Схопився за милиці, а встати не можу, талій біль опоясав груди, хоч криком кричи. Ледь не знепритомнів. Але майор вже схопився за телефон.

- Швидка допомога, так? З третього відділення міліції дзвонить майор Ющенко. Треба хворого до лікарні доставити. Ми його вивозили на очну ставку, була така необхідність. Так-так, будьте ласкаві…

Через якихось десять хвилини я вже лежав горілиць в кареті швидкої допомоги. Не збрехала моя лікарка, не тільки кісточки мені поламали…

Було вже трохи за північ, коли мене внесли в мою окрему палату. Ввійшла Вілена Олександрівна, здвинула стілець до мого ліжка, сіла, притулила долоню до лоба.

- Ви, мужики, як малі діти. Розумію вас, Іване Павловичу, друзів треба рятувати, але ж не таким чином. Невідомо ще як на вас скажеться оця подорож. Та ще нервовий струс. Не знаю вже, чи снотворне вам ввести, чи по материнські зігріти. Чула від вашої сестри, про вашу долю. Але й моя не краща. Чоловіка мого, коли трохи розжився, відкривши магазин цифрової техніки, спровадили у вічність. Два роки одна жила, потім зустрівся такий собі мужичок, інженер-енергетик за фахом. Дивлячись на нього, думала - кисіль на воді, не більше. Очі довірливі, як у малюка. Питає, чи знайдеться у нашому містечку лігво яке енергетику розчавленого перебудовою господарства. Я й запросила його до себе. А якось приходить до мене терапевт місцевої клініки. Посиділи трохи, погуторили про життя-буття. Ранком наступного дня вона дзвонить мені на роботу: Жені свого похлібця, - каже, - ніякий він не інженер. Ти бачила його руки? На пальці звернула увагу? Я, звісно, думала жартує. Руки, як руки, кажу. А вона мені: руки злодія, а не енергетика, у твого приживальця. Я, звичайно, не повірила. Дуже він ласкавим був, мій любий Олежко. А півроку тому приходжу додому, сором казати. Все виніс, навіть ліжко. З тиждень у лікарні перебивалася, поки простеньку кушетку та деяку білизну купила. Отаке-то, Іване Павловичу. Оце я вам телефон ваш принесла, хотіла огородити вас від настирливих дзвоників. Але, бачу, телефон для вас не проблема. Вистачає винахідливих друзів. Ви вже спіть, а я посиджу трохи… Долоня лікарки лягла на мого лоба, і таким від неї теплом війнуло, що я наче в теплу купіль провалився. Несло мене, гойдало в теплих хвилях жіночої енергетики, та недовго, бо сон таки зморив мене, та й проспав я аж до наступного вечора.

Прокинувся, медична сестра Клара сидить на стільці біля столу, читає якусь книжку. Мені так затишненько, тепло, як бувало в дитинстві, коли вдосвіта будила мати снідати та збиратися до школи. Заплющив очі і лежу собі мовчки. Але якимось чином Клара здогадалася, що я не сплю.

- Зголодніли мабуть, Павловичу. Вам тут усілякої смачнятини нанесли. Приходив навіть майор міліції, питав як себе маєте. Бачте що приніс: українське сало з часником.

- Але ж з часником, Кларо, як же ми милуватися будемо?

Вона підійшла, лупала на мене своїми прозорими очима, хитаючи головою.

- Про це вже ви Вілену Олександрівну питайте, вона вже двічі з дому дзвонила, питала чи прокинулися. Дурні ми, жінки… Оце сиджу і думаю собі, у мене дитина, чоловік політок. Правда бухає, зараза. Сваримося ледь не на кожному дні. Але такого повіву, як від вас, за свої двадцять вісім я не вчувала. Ви у нас, Іване Павловичу, наче сонечко в небі…

Приємно чути такі речі, але негайно виникає питання: чому не був я сонячним повівом для дружини та доньки? Для Вероніки з Лізонькою? Одна занапастила себе, друга коники викидає, аби подалі від батька. А батька усмоктує чорторий непевності, а він думає, що так і треба. Бо вже голова обертом йде від іронічного погляду на життя, в якому добре споживаються тільки злодії та майстри загального спантеличення.        

Слухняні задолизи Кремля, що з них взяти. Розуму на копійку, а на рахунках мільйони зелених. Завзяте шахрайство завжди у злагоді з владою… І не тільки в Росії. Україна й сьогодні під московітами лежить. Обриваємо ми останнє коріння родоводу, а віття давно вже знищили. Вщерть знищили. Залишилося те, що ще жевріє за кордоном. Але позви нас Україна, чи ризикнете поїхати? Що нас чекає на рідній землі? Різнонаціональні паршуки, як казав Вишня. Ласі на мужицьку кров вампіри… 

Кому лякатися хреста, коли сам Сатана під хрестом ходить.  Не Бог, щоб ви знали, створив людину, а його неслух син. Бог тільки вдихнув в неї душу. Свою душу, душу творця.  А що вона таке, божа душа, ми бачимо. За прикладами далеко бігати не треба, попа нашого, Веніаміна, візьміть. Його ставлення до молодих жінок. В церкві хмелить язиком, в ліжко - впурхне голубком…

Після сніданку та лікарського обслідування заснув багатирським сном, і наснилася мені суперечка поміж нами трьома: а саме - мною, Аркадієм Гребінкою та Остапом Вишнею. Вишня викладав філософію православної віри, наполягаючи на тому, що тільки глибоко віруюче суспільство може досягти справжнього комунізму. 

Гребінка, припинив красномовство Вишні ударом долоні об стіл.

- Знаєте, - процідив крізь зуби, - мені ваші оферти до фені. На моєму видноколі жодного бога не значиться. Розумом виникнення Всесвіту не досягти. Сам я ні що інше, як двонога тварина. Роздягнися перед дзеркалом і подивися на себе. Теж мені божий випердок! Жалюгідна подоба мавпи-самця.

Я не втерпів, розреготався.

- Хіба Остап не теж саме мав на увазі. Бог, Сатана, Христос - літературні герої, не більше. Вишня письменник, говорить алегорично. Щоб ви знали, пане Гребінка, І Бог і Сатана і навіть Христос в християнство перейшли з стародавньої язичеської віри. Тоді єретиків інакодумців на багаттях не смажили. Богів було багато, живи з яким злюбишся. Якої б облуди не вішали нам попи на вуха, розумну людину спантеличити неможливо. Вірують тільки невігласи, або підлабузники владних структур. Зовсім як при соціалізмі. Хто прямував до влади, той писав заяву в партію…

Я не встиг договорити як Вишня плигнув на мене, схопив пальцями за горлянку і почав душити, а Гребінка стояв осторонь, дивився на нас не чоловічими очима, і реготав як скажений.

- Диявол! - крикнув я, і прокинувся, перелякавши сестричку Клаву, яка прийшла наповнити мені що сьогодні на обід буде борщ та січеники з макаронами.