Частина сімнадцята

 

Останнім часом терапевт, Вілена Олександрівна, частенько розважає мене нічними балачками. У мене безсоння, бо маю час вдосталь виспатися в пообіддя, а терапевт репетирує на  мені особливо поширену зараз у нас професію лікаря психолога.

- Сучасний бізнес тримається закордонних побутів, два фахівці в офісі, а третім обов'язково має бути психолог. Причому платня психолога вдвічі більша за мою лікарську.

Я слухаю тихий нічний говірок лікарки і здається мені, що вона говорить сама для себе, навіть не підозрюючи що її хтось слухає.

- Безліч людей тиняється світом, як опале осіннє листя. Що у кожного в голові можна тільки здогадуватися. Не думаю, що оті люди, що копирсаються в побутовому смітті, заздрять сучасним олігархам. Зненавида не опікає вільної душі, спесивці мешкають по церквах: я - святий, ви повинні шанувати мене, цілувати мені руки! А святий спливає слиною дивлячись на мої оголені коліна. І вже не молитви мурмоче, а натягає простирадло на те, що сам ще годину тому називав гріховним…

Мене не задовольняють розмови про попівство, по семінаріях розповзаються хлопці, як правило,  ледащі, що бояться забруднитися фізичною роботою. Вчився у нас в школі Андрій Хмара, синочок скрипаля з погорілого театру. Наша верства мріяла стати ковалями, геологами, космонавтами, а Хмара мріяв про сан священика, де все, і гроші і страви, люди тобі підносять на блюдці в золотій облямівочці. А головне - повсякчасно бути показовим у людському натовпі. В школі Хмара був відмінником, очолював комсомольську організацію, так що всі його балачки я сприймав за жарт. Але нещодавно чув від Аркадія Гребінки, що зараз наш Хмара вже протодиякон одного з приходів в Україні, підбурює людей молитися за об'єднання української патріархії з російською.

Пропускаючи повз вуха одностайний говірок Вілени Олександрівни, думками про Хмару та Гребінку утамувавши любовну жагу до лікарки, я спитав скоріше сам у себе, аніж у Вілени Олександрівни:        

- Йоханий бабай, з тиждень вже Аркадій не забігає. На зв'язок не виходить, чи не у відряджені де?

Вона наче тільки й чекала, що я спитаю про Гребінку.

- Аркадій Гаврилович зараз за доброю вашою знайомою упадає.

Мені було байдуже за якою черговою жіночкою упадає мій друзяка, але на думку спала саме Ніна Петрівна.

- Чи не за Ніною Реміз, випадково?

- Борони боже, пане Мазуха, Ніна Петрівна все ще має справи з Фемідою. Давно вже Лілія Беркут, її заступниця, накрутила мізки кращим співачкам і відкололася від ансамблю, назвавши свій пісенний ансамбль Батьковим джерелом. І все б нічого, та, бачте, дала інтерв'ю телебаченню, що тепер у нашому містечку вона не тільки керівник Батькового джерела, але й голова місцевої української діаспори.

- І що далі?

- Як що. Місцеву діаспору не один рік очолює Ніна Реміз. Але офіційні папери Лідія завчасно умикнула, як і надбані у свій час Петрівною українські сценічні костюми. Ото ж і диспутують тепер хто головніше, Джерело чи Криниця? Керівники сперечаються, співачки розбрелися по російським колективам, а співаки приробляють піснями в українській ресторації "Тарасова мрія".

- У них що, мізки навсібіч пішли. Такий ансамбль був!

Вілена Олександрівна зиркнула на мене, наче вперше бачила.

- Ви приходили на концерти самодіяльного ансамблю?

Тепер вже прийшов мій час дивуватися.

- Який українець відмовиться від такої можливості? Українські пісні повертають мене на терени дитинства. Мої батьки співали і сестричка, поки мешкала в Украйні. Може й зараз співає, село воно по своїм приватним законам живе…

-А ви що не провідуєте сестру?

- Хіба що сестрину хату, приїжджу коли вона відбуває у відрядження. Відпочити від містечкової суєтні.

- І, звичайно, полакомитися селяночками, чи не так?

-З ранку до смерек вони в полі, вночі відпочивають, кахикають попід вікнами хіба що пияки-пенсіонери, розколюють на пляшку горілки…

Іронія в очах Вілени Олександрівни грає усіма барвами веселки.

- А красуня ота, що з сестричкою приходила, вона вам хто?

- Був гріх, пані Вілена. Одиначка, вже за тридцять зажадала мати дитину. Як тут відмовити.

Вілена Олександрівна реготала, сплескуючи руками.

-Я, йоханий бабай, твою селяночку-красуню не перший раз поряд з Аркадієм Гребінкою бачу. Вона його під лікоть тримає, а він аж підплигує від задоволення.

Чесно признатися, про дитину у нас з Катериною в селі Першотравневому розмови не було, і Вілені я не хотів брехати, але так вже вийшло. Дуже вона мені подобалася, моя лікарка. Ніжки з-під білого халатика, оголені по самі-самі…, кого не зіб'ють з пантелику. Натякає на мізерну платню старшого лікаря, але справи не стільки в платні, як в темпераменті. У неї два сини, десяти й дванадцяти років, приглядає за ними мати, теж одиначка. Чоловік матері мешкає в Будинку ветеранів, бо на двадцять років старішій. А чоловіка Вілени Олександрівни, рекетири спалили разом з яткою ще на початку дев'яностих. Забажав безробітний інженер-енергетик стати бізнесменом, та не знав як у нас бізнес робиться. Вілена про дев'яності роки мала свою говірку: "Якщо не ти, так тебе…" Тоді виживали тільки кримінальні угрупування. До одного з таких запрошували чоловіка Вілени, але він жадав базарно-демократичних чеснот. За що й поплатився.

Так що в лікарні на покинутого дружиною відставного полковника полювали дві жінки, лікар-терапевт Вілена Олександрівна і медична сестричка Клава. На Клаву, як на можливу коханку, я не звертав уваги, а до лікарки залицявся вочевидь. Хоча гіпсові обладнання на нозі та на грудях робили з мене коханця аніякого. Та не даремно ж мерія приплачувала муніципальній лікарні гроші за одномісну палату для свого співробітника. А що стосується Гребінки з Катериною, повідомлення лікарки я пропустив повз вуха.

Я не міг не повернути розмову до розбрату у пісенному колективі Ніни Петрівни. Така мабуть доля українства, що воно завжди страждало з-за холопських сварок поміж себе, по тваринному ковбанячись у буденному смітті непорозумінь.

- Що до Лілії Беркут, на вашу думку, вона має якісь перспективи виграти суд? Джерело, звичайно, серце Криниці, так що сторічним стати не може.

-В природі, так, але Беркут наполягатиме, що натхненням люди живляться саме з Криниці, а Джерело тільки поповнює його.

- Нісенітниця якась, раніше я сприймав колектив як дружню талановиту родину, а сьогодні розсипалися на безликі дрізки, згризають одне одного. Суд проблеми не розв'яже, хіба що талановитий психолог?..

Це був трохи іронічний натяк в адресу Вілени Олександрівни. Вона засміялася, і, схопивши мою руку, поклала її долонею на своє коліно.

- На всілякий випадок я зачиню двері, ви не проти, Іване Павловичу?

 

Коли вже поряд з терапевтом, моїм здоров'ям впритул зайнявся талановитий психолог, мої кості почали зростатися напрочуд швидко. В любощах Вілена Олександрівна прямо таки обожала бути вершницею, що мене цілком влаштовувало. Світло вона вимикнула, місяць блукав десь осторонь, так що, розпластаний горілиць, я більше уявляв, аніж бачив її лице. Уявляв по стогонам та схлипам, - знаряддям неабиякого психолога. Кохалася вона з заплющеними очима, а оскільки така звичка була у моєї дружини, я був певен, що подумки Вілена тримає мене за свого чоловіка, або якого коханця, і це мене трохи бентежило. Ніна Петрівна та поїдала мене очима, бо кохала, а у лікарки, звісно, була мета - угамувати свою хіть і придбати надійного коханця на майбутнє.

- Бачу, тобі не дуже сподобалося, але ж ми в лікарні, у мене, або в тебе дома, буде все на гаразди дужче…

"Так-то воно так, люба моя лікарка, - міркував я собі, - але що з нами буде завтра, або через тиждень знає тільки господар випадок. На якийсь час мені треба буде від'їхати до сестри в Першотравневе, але це ненадовго, бо з муніципальним транспортом у нашому місті утворилося чимало проблем. Але є ще одна проблема: чи удоволилися мої вороги поломаними ребрами, а то може й додому з лікарні не дійду. Мер, коли я нарешті з'явився на його очі, сказав твердо, що хлопців, які мене дубасили, треба шукати поза кримінальними структурами. Негода так і сказав: шукай месника за свої, або чужі гріхи. А які вони мої гріхи? Хіба що Реміз? Може я його погано знаю, подумки лютує за зіпсоване родинне щастя. Але ж не тільки я в тому повинен. А якщо…

Про Петра Бевзя я вже якось підзабув. Месник за вбитого у Чечні сина. Знайшов повинного. Начебто рядові полковники роблять державну політику. Загинув син, лягай і ти, Мазухо, в домовину, бо не зробив того, що міг зробити. Не вгамував генералів, а ті не вгамували президента. Розбита на дрізки Росія? А чи варто склеювати оті дрізки кров'ю десятків тисяч пацанів? Кожній перебудові потрібні жертви? Кожен політик прикриває своє невігластво словами потрібні, патріотичні, та іншими вигуками в тому ж дусі. Загинула моя дружина, чи є в тому моя вина? Мабуть, так… є і моя. А чи був сенс розбазарювати могутню державу на потребу пожадливим злодіям? Я певен - ні, не було сенсу! Китайські політики були набагато розумнішими. Бо, на відміну від російських політиків, не були шовіністами. Зажерлива Росія зазіхає на незалежність у свій час поневолених царатом народів.     

 

Остобісіти може все і, в першу чергу, людина може обриднути сама собі, коли втрачає те, що ще напередодні було сенсом життя. Будувати нову оселю на неприбраних руїнах? Кажуть, інколи вдається. Микола Цедрик одружився на другий день після похорон дружини і показує себе на людях самозакоханим півнем. А я все ще вдивляюся в свічадо долі я не можу втямити за яку таку провину дружина з донькою викинули мене зі свого життя на занедбані смітники сьогодення.

В такому гуморі сутужно працювати, досліджувати процеси розвитку муніципального транспорту. А від мене чекають саме розвитку. Чекають, хоча мешканці містечка наче не чують, не помічають реклами, яка запрошує безробітних, або студентів підробляти кондукторами. По сучасним міркам зарплата не така вже й маленька. Але йдуть на вогник вихідці з Таджикистану, які розуміють російською два-три слова, і я повинен їх не тільки працевлаштовувати, але й знаходити їм притулок. Прийшлося відмовитися від приватної медицини. Домовився з клінікою, яка за грошовий внесок буде обслуговувати працівників трамвайно-тролейбусного управління. Невеличкий будиночок лікарні переробив у гуртожиток. Тепер там мешкає небагато-ні-мало - шістнадцять осіб. Але цього не вистачає. Шпиняє мозок думка, що буде завтра, або через рік-другий? Виникає зухвале бажання послати свою посаду під три чорти, від'їхати до сестри в Першотравневе, одружитися, а так воно, певно, й буде якщо Катерина подарує мені дитину. Головне, що кістки мої зрослися, по дорозі додому ніхто мене не добив, у мене є два тижні відпочинку, які подарувала мені терапевт-психолог Вілена Олександрівна.  

 

Музика наполягає, щоб я двійку тижнів перепочив в будинку його батьків у містечку Жмеринка.

- Чудове українське селище, моя мати - фахівець по лікарських травах, такого тобі узвару приготовить, повернешся, наче й на війні не був. Увесь твій дурний неспокій як рукою скине.

У відповідь я лише всміхаюся.

- Не було у стариків клопоту, так ми їх укоїмо. Ти, Музико, краще б сам полетів до татка з ненькою, скільки вже років не бачилися?

- Минулого року був. Навесні. Грошенят підкинув, по господарству допоміг: у садочку прибрався, посіяв та посадив дещо городнє… А в цьому році, з оцим путінським самітом, продихнути не дають. Знімайся, друже, я тобі оце вже й квитки на літак в обидва кінці замовив. На дев'яте вересня, а сьогодні серпень, п'ятнадцяте. Є час зміркувати…

Музика, помахавши рукою, вийшов. Я не вибіг за ним, хоча знав твердо, що нікуди далі своєї квартири в липневому провулку не поїду й не полечу. За роки військової служби обридло годинами маятися по летовищах: вічно у літунів не понос так золотуха. То паливо  не те завезли, то вулканічний попіл небо замусолив, а то ще терористи вибухівкою залякали. Та й літаки вже такі перестарки, - того й дивись, у вічність відправлять. Сунув у прискринок клаптик паперу з телефоном каси аерофлоту, та й забув про його існування.

А далі пішло-поїхало. Не зладилося з муніципальним транспортом: сидимо в боргах у енергетиків, постачальників тепла, бо пільговиків мерія настругала стільки, що трамваї та тролейбусі тільки їх і возять. А мерія віддавати гроші за них не поспішає, бо сама в боргах сидить. Міська рада внесла пропозицію підняти плату на квитки, а кому? Діточкам, лікарям та вчителям? Зібрали транспортників. День сперечалися, другий. Губернатор забороняє, наполягає шукати інші можливості прибутків. А звідки їх взяти, коли навіть з обслуговуючими фірмами неможливо договоритися. Буцкаються поміж себе, з метою урвати з транспортників як можна більші кошти. Вони й в радіють - підняли гомін, хто кого перегавкає. Дивно, але мене наче й не було на тому зборищі. Не помітили, або пощадили: полковник, майже всю чеченську пройшов, і вдома побитий, а на посаді лише рік та три місяці. Насамкінець зборища, Гребінка звернувся до депутатів з проханням хоча б іноді нашорошувати вуха, коли до них звертаються мешканці міста. Називав міста, де платня за проїзд занадто дешевша, аніж  у нас, а вся причина в тому, що на кожне вакантне містечко, як бджоли до вулика, злітається вся родова урядовців. І зарплата у них вища, аніж у справжніх фахівців, водіїв та слюсарів. Чесно сказати, Гребінка зачепив тему яка давно вже сиділа у мене на язиці, але отой мільйон, отриманий за перепродаж ГЛАНАС, надовго закоркував мені пельку. Не чіпляв Гребінка тільки рекетирів, бо очевидячки бачив чим це може закінчитися.

Додому дибуляв, як бувало в юнацтві, після трьох годин скачки  у модному тоді танці "бугі-вугі". Смішно навіть згадувати. На мені вузенькі штанята, сорочка з обірваними ґудзиками, кучма русявого волосся на голові. Подивлюся на себе в дзеркало: очі провалені, по щоках прищі, а дівчатка так і липнуть до мене. Метляють у танці ледь прикритими стегнами, і мелють-мелють язиками, аби молоти. Ото ще тоді, на танцях, зблизилися ми з Веронікою, а  в часи мого навчання у військовому училищі, одружилися. Правда донька Лізонька народилася забагато пізніше, коли я вже був капітаном. Не поспішала Вероніка вагітніти, поки я був офіцером нижчого рангу. "Якщо вб'ють, які я пільги на дитину одержуватиму?", начебто жартома, відповідала на моє бажання стати батьком. Тепер у мене ні дружини, ні доньки. І не полковник я вже, а так - офіцерішко у відставці. З чортзна-якими пільгами, не поганими, якщо жити на рівні безробітного інженера, ще вчора славетного фахівця. Завдяки Гребінці пощастило з роботою. Нервова, але платня завчасно капає в гаманця. Військова була меншою. Якби ще не западати в смуток. Після роботи, повертаюся додому пішки. Не поспішаючи повертаюся. Ходжу кола-та-довкола. Іноді здається, що місто, в якому мешкаю, заселене безтілесними примарами. Всі шляхи запруджені машинами, котрі ледь рухаються. Машини без людей, блискучі з чорним непрозорим склом. Вони дихають мені в лице липкою жовтою сопухою. Я пірнаю у вузенькі, заставлені машинами, провулки, але почуваюся там не солодше. Гавкотня машин з собаками лупить по нервах так, що, хапаючись за голову, лізу через тини чужими городами чортзна-куди, аби подалі від смердючого павутиння проспектів, вулиць, та вуличок.

Дома набридають дзвоники стільникового телефону. Хто дзвонить не завжди розумію, але здебільше жінки: ганусі, вірусі, нінусі… Відказую: ви, мабуть, помилилися. А до мене як до коханця: "Іванку, любий, сидиш, мабуть, на сухариках та каві. Дозволь прийти, я тобі українського борщу наварю. Або такий букет з овочів зроблю, пальчики мені обціловуватимеш. Коли оця кухарка, Валентина, фахівець технічного відділу трамвайно-тролейбусного управління, після моїх матюків, подзвонила втретє, я дав добро прийти, приготувати мені букет із овочів. По роботі ми з нею не зустрічалися, бо на той час я вже працював у мерії. Прийшла вона з корзиною овочів: жіночці за тридцять, але статура, я вам скажу. На овочах так не роздобрієш. Задоволена, що опинилася в квартирі вищого урядовця, заповнивши добру половину кухні, почала було оголошувати мені рецепт "Букета", але я не дав їй договорити, запитавши, яке вино найкраще підійде до її страв.

- Вино! - вигукнула вона, ледь не упустивши долу головку цвітної капусти. - Звичайно, вино! Краще червоне виноградне, італійське…

Валентина навіть лицем помолоділа, розцвіла червоною трояндою: мабуть мій натяк про вино подарував жінці надію на щось більше, аніж бути кухаркою у свого начальника.

Я не поспішав повертатися додому. Купивши плішку червоного італійського, прихопив молдавську "Білу лелеку", не знаю вже, що на мене найшло, але в магазині "Парфумерія" купив жінці "кращі" на смак дівчинки-продавця французькі духи. Рішив таким чином обдарувати жінку за її клопіт. Звичайно, якщо страви насправді будуть смачними, бо чесно казати, до сімнадцяти років доброю їжею мене годувала мати, а з Вероніки кухарка була така собі, яєчню й ту пересолить.

Апетитний присмак страв з квартири я відчув вже на сходинках першого поверху. І трохи навіть розчулився. Майнула думка, що французькі духи ніщо в порівняні з ароматами страв Валентини. Коли я ввійшов, жінка все ще поралася біля плити.

    

Якось подарував мені Гребінка склянку меду, ніби то з пасіки свого друзяки Азарова, розташованої в сугір'ях Мяо-Чану. Поласували ми з Валентиною медом в пообіддя за чаєм, потім вже перед тим як вкладатися спати, коли повернулася до свого благовірного Валентина, випив я склянку теплої води з медом. Гребінка казав, що такий напій навіває добрі сни. Ото ж і наснилося мені, начебто  йду я вуличкою якогось селища за околицю. Давно, ще з дитячих років, не гуляв степом. А тутечки, ген-ген до самого обрію, зелені шовкові килими з різнобарвними цятками. На хвильку запаморочилося в голові, пташки в садочку за тином, розмальованим півниками, заспівали. Дмухнуло з поля повівами дитинства. Заплющив очі, пірнаючи думкою в дитинство, а як відкрив, - стоїть дівчина переді мною, усмішка, наче сонце на землю зійшло. Кліпаю очима, думаючи що примара якась, а дівчина хапає мою руку в свою і гуторить.

- Невже не впізнаєш, Іванко? Я ж доля твоя. Пам'ятаєш, в дитинстві наснилося тобі дівчатко, русяве з синіми очима. Мене на той час ще не було, але то була саме я… Смієшся? Не віриш, але з-пів року тому я бачила тебе на живі очі пораненим вояком у Чечні.

Жіночка посунулася до мене майже впритул, розстібнула два ґудзика на сорочці, торкнулася пальцями давно забутого рубця на плечі.

- Ти навіть лікарю не казав що тебе поранено, чи не так, шляхетний козаче. Я чекала на тебе, мені вже тридцять, але я твоя неторкана наречена. Якщо посмієшся і підеш собі, я чекатиму далі, бо ти - моя доля. А доля, вона у кожного своя.

Я стояв ошелешений, але не її словами, ні! За все своє життя я не зустрічав такої вродливиці. Мене наскрізь пропалювали вогні всесвіту. Це була не земна, не звичайна  жінка. Я не помітив навіть, звідки та як вона з'явилася. Якби в неї були крильця це б мене анітрошечки не здивувало. Бо коли я йшов, в кінці вулиці до самого обрію майоріли лани. І не було жодної душі стріч мене… Тільки вона, жіночка в теракотовому платті, з білою мережкою набивним  подолом.

 

                                    Далі буде