професор, доктор філологічних наук,

член-кореспондент НАН України,

член Національної спілки письменників України.

 

У НЕПОВТОРНОМУ ЗВУЧАННІ СЛОВА

ДУШІ ПЕРЕЛИВИ ТОНКІ

 

Про нову книжку поета Юрія Доценка

 

Багатство слова йде від багатства і щедрості душі, та, власне, воно провоковане цим багатством та розкутістю душі, її глибинністю, тому що тільки щедра і відкрита душа може відкрито і щиро говорити так відверто і яскраво про все те, що інші вважають таким буденним і зовсім не поетичним, не вартим уваги, але ж Ось і широка вулиця дитинства / Із килимом зеленим споришу, / Де ми колись ховалися під тином, / Як горобці шкідливі, від дощу ("Вулиця дитинства" ). Григорій Сковорода сказав неповторно: без душі трава - сіно, а дерева - дрова. У Юрія Доценка все з душею, сповнене духовної повноти і духовного безміру, і вірші пульсують внутрішнім багатством, переливчастим і неповторним ритмом життєвості - такої дорогої і такої рідної, яку часто не помічають. Буття пульсує у віршах, воно насичене і повноцінне, і водночас - ліричне, інтимне, занурене в побачене і пережите, відчуте і пропущене крізь серце, бо тільки там можуть жити дорогі для душі і власного Я образи дитинства і юні: Скоро сонце рудим хлопчиком / на проміннях-ковзанах, / Срібним обрієм наточених, / Вийде радісно на шлях ("На окрайці ночі свічкою…" ).І так неповторно і чарівно:  На окрайці ночі свічкою / Гасне місяць у вікні.

Юрій Доценко - поет інтимності і громадянськості,  митець, який цінує і шанує минуле, дорожить усім пережитим, відчутим, пізнаним, автор, для котрого кожна миттєвість - це крок через звідане у незвідане. Увесь цей ємно-асоціативний ряд постає вже за першого прочитання вміщених у збірці творів Майстра поетичного пошуку. Справді майстра, бо кожне слово відшліфоване, своїми найтоншими сполучувальними потенціями витворює смислово наповнені образи, його інтимність багата, бо ж недаремно ліричний герой недвозначно стверджує: Я ніколи  не був / Жебраком у кохання ("Уявний діалог" ).

Так барвисто і дзвінколунно біжать, пливуть образи неповторного дитинства, де  все таке насичене і багате на спомини і спогади: Тут рідне все - до радості і болю, / Таке  близьке - до усмішки і сліз; / Старі дерева на подвір'ї школи; / Герою невеличкий обеліск. Образи не просто зринають у пам'яті, линуть з минулого - вони становлять цілісність, на що "працює" також оформлення поезії (усі строфи в цьому разі не розділені - вони спрямовані одна до одної, для цього використано крапку з комою після кожної строфи). Справді "Вулиця дитинства" містить об'єднавчий внутрішній компонент Тут рідне все  - старі дерева, герою обеліск, Бургундський яр, Литвинів міст, криниця чиста, Лукашева балка та ін.

Назви циклів, з яких складається збірка, лінійно витворюють ритмовий цикл людського життя. Їхні промовисті звучання ємко охоплюють зміст поезій, що наповнюють кожний цикл. Найменування кожного циклу - певний крок на життєвому шляху, а їхнє розташування від дня сьогоднішнього до відчутого в юності великого і глибинного почуття: "Пора паріння павутин", "Із полум'я живі слова", "Зведемося на повен зріст", "Світло рідного берега", "Відлуння далекої юні".

Будова поетичної збірки "Переступний вік" є вельми цікавою і водночас прозорою. Перший цикл "Пора паріння павутин" спрямований у минуле, сучасне і майбутнє одночасно, що простежувано в заголовній поезії "Переступний рік": Бузок відцвів!.. / Відмедоносив серпень. / Вже й вересень / За небокраєм зник, та головне в цьому бутті нинішньому - не застудити "в серці слово", не запродати "бісу душу" та вірити, "Що світла смуга / За темною / Таки надійде". Внутрішній ліризм поезій пронизує зображуване ("Про ховрашка", "Аномальна спека навесні…" , "Степовий дощ" , "На порозі осені"  та ін.). Вражає вміння автора бачити у відомому невідоме, а в спостережуваному неспостережуване, а образ осені, що є наскрізним у цьому циклі, позбавлений барв смутку та акварельних фарб туги за красою весни й літа, бо осінь - це пора врожаю, пора підсумку для осмислення майбутнього: Не ягоди, а роси / Холодні родить сад… / За літом плаче осінь, / Рахуючи курчат… ("Пора підрахунку"). Своєю ритмікою та інтонаційним наповненням рядки відлунюють у внутрішньому світі читача, бо й справді "Слово на те й слово, воно має бути висловлене і бути почутим…"  (Л. Талалай).

Застосування авторського прийому розчленування смислового цілого умотивоване завданням, з одного боку, наростанням почуттів, їхньої значущості в людському єстві ліричного " Я" : Закаламучена блакить / Над посірілим, голим степом… // Болить? Переболить. Не вмить, а з іншого боку, наголошенням  того чуттєво рідного не такого уже й давнього минулого, бо умонтованість його в сучасне можлива за умови співпереживання усього того, що було: Все стане рідним, як колись, / Як на зорі, у мить світання! / А ти лише перебори / Цей біль - / Не перший й не останній. Кожний поетичний твір автора - це енергетичний згусток чи то ліричних відчуттів ("Найкоротший вірш" , "Біліють руки, поморожені…" ), чи трансформації пізнаного через своє власне почуття ("Ожеледь" ), чи розгорнуте порівняння долі ліричного героя з долею рідної Держави: Чи не так і з Україною: / То - з колін, / То - на коліна, / То - на захід, / То - на схід, / То - до просвітку, / То - від? Кожний вірш того чи того  циклу, аж до "Вірша. Замість епілогу"   з Автоприсвятою,  розвиває загальну думку, заявлену в назві циклу, і своїм основним змістом спрямований на смислову площину найменування збірки: Чергова ніч / Чергує за вікном… / Й питаєш / Наодинці із собою: "За все добро / Розплатимось добром? / За всю злобу Віддячимо злобою?.."  ("Не засинають дні..." ).

Чітко і виважено звучить власне-громадянська позиція митця, що акумульована в циклі "Зведемося на повен зріст" , де на повний голос звучить прагнення митця, озвучене і сконденсоване у стремлінні ліричного героя дійти до своїх витоків для того, "Щоб набрати сили, / Знайти й відчути / Родове коріння, / Й, отримавши / віків благословення, / рушати далі, / Маючи мету…"  ("До витоків" ). Це рух у майбуття, бо тільки та людина, яка пізнала і засвоїла минуле, його уроки, здатна осягнути теперішність і поглянути за обрій:  "Іду вперед - / До витоків іду" .  Автор прямує до минулого, щоб збагатитися його енергією і прямувати вперед. 

  А якого внутрішнього потенціалу сповнені поезії "Сніг на Покрову" , "Козацька церква у Донецьку" , "Наша хата" , "Я поважав вас…"  та інші, де образ Покрови - козацького свята показаний крізь призму двобою осені й зими ("На Покрову / Морозом дихає / У груди осені зима" ), а образ Козацької церкви на проспекті Богдана символізує утвердження віри  святої, яка "Не згаса / В новодень, / Молодий і погожий, / Що уже / підіймається з-за / Огорож / До Вкраїни ворожих" .  Та й в нашій хаті "завжди стане місця / Для Доброї Надії й Мислі"  ("Наша хата" ), та не гоже, щоб хтось оцінював нашу хату, думу-пісню без усвідомлення Державного слова, його символьного статусу для української нації ("Я поважав вас…" ), бо заклично-величаво лунає, майже за О.С. Пушкіним, "Я ворог тим, хто ганить мій народ!". Та й справді, як може поважати себе людина, яка допускає зневагу до свого народу, своєї нації, своєї Держави. Адже це насамперед не повага до кожного з нас, а шанобливе ставлення до будь-якої мови, а тим паче - державної - вияскравлює вміння людини бути особистістю. Мова - це Божий дар, вона жила, - попри усякі заборони - укази і циркуляри, постанови і вказівки, утиски, зневагу, роль пасербиці, - у думі кобзарів, / У жнивнім співі косарів, / У материнській колисковій, / В Тараса заповітнім слові <..> Вона, страждаючи від зла, / У вірі, боротьбі жила  ("Божий дар" ), вона житиме й ширитиметься, тому що вона в кожному з нас від народження.

Тематично пов'язана з віршем " Божий дар"  поезія " Коли зведусь на повен зріст"  (незакінчена поема), що сповнена інтертекстуальних узагальнень і прочитань, насичена мотивами Тараса Шевченка та переосмисленням "чуття єдиної родини"  (Павло Тичина), містить філософські сентенції щодо сучасності Держави, її недалекого минулого (Майдан та ін.) і вкрай необхідного руху вперед: "А головне, що буду знати, / Як Україну будувати - / Соборну, вільну, незалежну, / Якою й бути їй належить!". 

Метафорично насичений у поетичній стилістиці Юрія Доценка образ "Калини України" , що спочатку має конкретно реальне звучання ("Немов калину об коліно, / Зламати хочуть Україну / Через закутий в лід Дніпро" ), поступово переосмислюється в узагальнено символічний, де калина та її червоні кетяги асоціюються з частинами рідної Держави ("Так очманіло чавлять грона, / Гілки висмикують із крони, / Розчахують, як кущ, навпіл" ). Складники метафоричного образу - сік, що крапає на сніг червоно; калини кров; сокира, що нищить єдність і соборність рідної Землі - розвивають і поглиблюють загально стверджувальне спрямування поезії: розбудова України в її цілісності незворотна: І оживе <…> калина, / Що зберегла своє коріння - / Всім лютим недругам на зло!

Основне навантаження у творчих пошуках автора несуть образно переосмислені рідні місця з такими близькими для нього безіменними річками і долинами, байраками і затоками, а також і чітко іменованими місцями: Яснополяна, Тор-ріка, Маячанський луг, Лиман (Малотаранівка), Кривий Торець, станція Кіндратівка, Сіверський Дінець, Комишувашка, Маячка, Біленька, Крейдяна гора, Краматорськ ("Материнські серця" , "Спогад про батьків" , "Останні журавлі" , "Дорожня стрічка" , "Рідне місто"   та ін.), з якими пов'язане дитинство, перші кроки пізнання цього незбагненного і такого глибинного довкілля. А ще: дід Дмитро і бабця Оленка (" На Ясній Поляні" ), від котрих і сьогодні сповнюється душа теплом рідної домівки, багатством неповторного степу, того Степу, що насичений духовністю і чарівністю, того Степу, що не урбанізований, який не завершується і за небокраєм, у який самі ноги несуть маленького хлопчика для пізнання світів близьких і далеких. Понад усім цим образ рідної матері - неньки, до якої автор звертається зі словами щирої любові, глибинно відчуває, вже сьогодні, її тривоги і болі, може тонко відтворити її психологічні травми як наслідок життєвих крутозламів і бід, пережитої війни ("Рідна дитина війни" , "Допоки" , "Материнські серця" ). І сумно стає на душі, і серце ятрить, коли Байдужим поглядом з туману / Самітна хата зустріча, / На вікнах - плівка целофанова, / Неначе більма на очах ("Крайня хата" ). Слова щирі і відверті, а найголовніше - істинні, та їх промовляння звучить природним тільки за умови внутрішнього відчуття. 

Внутрішня глибина цих рядків та усієї збірки загалом умотивована авторською настановою на природний потяг до істинного звучання слова, насичення його усім тим, що робить слово в поезії "м'язовим"  нервом, дотик до якого сповнює кожного почуттєвим багатством. За словами Л. Талалая, поезія - це наближення до істини, намагання слова пропустити через свою душу, щоб вони стали хоч в якійсь мірі Словом, збагатити їх якостями Слова. Твори Юрія Доценка насичені істиною, яка відчута самим автором і відтворена у слові, а слово пропущене крізь душу і серце. Тому звучить природно і щиро, ніжно й емоційно. Поетичне Слово автора стоїть на сторожі рідного і дорогого, воно заклично лунає на шляху правди, збагачує духовно та розширює бачення минулого, сучасного і майбутнього - усе це у творах поетичної збірки "Переступний вік".