*** Не йдеться - не сумуй, ледаще, Не уражай наступний день, Життя - штукерія ота ще - Не часто панькає людей.
Не маєш грошів на весілля, Чи на барана? Щоб ти знав, Що успіх грів не тільки сильних, Було й слабкого зігрівав.
Твоїм казкам не раді дітки, Не вгодив матері чомусь, Не дочекався звіту тітки, - Терпи, козак, дарма надувсь!
Друг розголосив таємниці, Знайомі хмикають услід? Води живої із криниці Минулого хильни як слід.
Обдурив той, кому ти вірив, То що ж робить, життя складне. А що як успіх - за дверима, Занепадеш тож - промине.
Працюй з натхненням, не журися, Образи в серці не тримай, Щоб успіх твій не помилився Дверима, смуток подолай.
*** Вітчизна наш дім, тож про нього дбаємо, Ми віру в вітчизну в серцях несемо. Буває вона нам і пеклом і раєм, Та ми за Вітчизну на подвиг йдемо. Буває що вчені займуться підлотою, Розробки за гроші женуть за кордон, Шляхетної молодь не має роботи, Коли у державі не діє закон.
Коли процвітає борня за наживою, Кишені набиті, а в душах надлом, Вітчизна буває брудною й брехливою, Коли справедливість зміняється злом.
Коли сповідальник піклується здобутком, Чиновництво дбає про мито своє, Народ нікчемніє душею і побутом, Питає: Вітчизна, а де вона є?
Ти моя мрія
Залишається в пам'яті: любиш-не-любиш ... У зеленім садочку зигзиця кує . Я потайки в маячнях цілував твої губи, І розкішне волосся голубив твоє.
Біля наших садиб промайнуло дитинство, Де босих твоїх ніг збереглися сліди, Це наш спадок, наш біль, ідеал особистий, - Всі пішло невідомо коли і куди.
Розвело нас життя, та в серцях ми єдині. З чарівного дитинства нам нікуди йти Адже ти для Азама рятівниця донині, Бо по цінніше ліків мені не знайти.
Тебе батько віддав у неволю немилу За посаду й за мито - дійство не нове. Знаю, якщо помру, ти прийдеш на могилу, Тихо мовиш: Азам, я кохала тебе.
*** Буває так, обдурять друзі, Підточить тіло злий недуг, Та я не скімлю у недузі, Бо є у мене щирий друг.
Бува, грошей не вистачає, Щоб в свято перевести дух, Та я надії не втрачаю - Бо є у мене щирий друг.
Біду мою не поділяють Брати із-за життєвих смуг, Та я братів не осуджаю, Бо є у мене щирий друг.
Бува, вірш не зігріває, Душа страждає від наруг, Та я надії не втрачаю, Бо є у мене щирий друг.
Десь помиливсь, з ким не буває, Я вже від присмішок оглух , Але душевно не страждаю - Бо є у мене щирий друг.
Якщо вві сні біда подзвоне, Або долине інший звук, Лечу до нього з-за кордону - Бо є у мене щирий друг.
Звернення до Аллаха
Крапля за краплею сум переповнює душу, Мати зів'яла трояндою в нашім саду, Я її син, якось я допомогти їй мушу. Хай вона буде, а я, якщо треба, піду.
Час на обличчя наносить посмучені тіні, З сумом в душі я цілую її сивину. Ти, всемогутній, даруй моїй розі цвітіння, Хай вона буде, а я, якщо треба, піду.
Мати приносила знайдений в лісі горішок, Я - гіацинт, або яблуко, якщо знайду. У білому світі я також, на жаль, не безгрішний. Хай вона буде, а я, якщо треба, піду.
Мати всміхнеться, і душу отеплить надія, Це впала пелюстка з троянди у нашім саду. Я підхоплю її, подихом сина зігрію, Хай вона буде, а я, якщо треба, піду.
Трапляється так, як зустрінуся з мамою, плачу, Передчуваючи гіршу життєву біду. Мама спитає: синочок, а що оце значить? Хай вона буде, а я, якщо треба, піду.
Лікар чекає від неба господньої волі, Всі ми, Аллах, відповідні твоєму суду. Бачу, як мама мене проводжає до школи. Хай вона буде, а я, якщо треба, піду.
Спека й морози загрожують нашому саду, Все буде так, як відказано нам на роду. Сад мого побуту: мудра, духмяна трояндо, Нехай вона буде, а я, якщо треба, піду.
*** В наші юні роки, замість кіл у любовному згарі, За наказом Москви, ми вбивали людей в Кандагарі, Замість гідних дівчаток, кохала нас куля огидна. Одружився я з кулею, тож даруй мені, матінко рідна.
Підхопили струмки мою кров, та до рідної хати Не приплине струмок, тож не треба даремно чекати. Разом з кров'ю в дорозі розчинилася душа моя гідна, Одружився я з кулею, тож даруй мені, матінко рідна.
Якщо спершу за вірш отримаєте ви похоронки, Не ридайте над тілом, спаліть ненависні погони, Розлучила нас з вами навіки Москва ненавидна. Одружився я з кулею, тож даруй мені, матінко рідна.
Одружився я з кулею, отака видно воля Аллаха, Мріяв я про сусідку, про весілля з узбецьким розмахом, До сих діб уздовж хвіртки душа моя бродить невидна, Одружився я з кулею, тож даруй мені, матінко рідна.
Я надіявсь на долю - повернутись здоровим до хати, Будувати родину, батьків і дружину кохати. Як рвалася до мами, душа моя щира і плідна. Одружився я з кулею, тож даруй мені, матінко рідна.
Я завжди тебе пам'ятаю
Ти майнула, як блискавка в небі, Мої очі і серце обпалив, Але я тобі був непотребним, По життю та натхненню невдалим.
Не осліпла тоді від спалаху, Промайнула, мене не помітив, Тож даремно блукав я, невдаха, З оберемком духмяніших квітів.
Ні посмішки, ні рухом бровою, На хвилинку не стишила кроків, Навіть пташки не змовкли в діброві, Не розбіглись вітри в усі боки.
Обпекла, не помітивши навіть Перехожого хлопця в дорозі, Не помітила навіть заграви, Що сяйнула і зникла невдовзі.
Плинуть роки, чого зволікаєш, День новий, як останній живеш? Я з тобою візьму все, що маєш, Наше свято не знатиме меж.
Скільки зим, скільки весен минуло. Може вистачить грати з огнем. Невже ти моїх віршів не чула, Не читала пісень і поем?
Зрозумій, я не вічний, невдовзі Невже, йдучи шляхами журби, Не зустрінемось навіть на розі Двох шляхів життєвої доби.
Переклав з узбекської Олександр ЛОЗИКОВ |
№ 29 >