Частина двадцята

 

Якою б безсонною не була наша ніч з Іриною, про те що о другій годині Лариса Чайка чекатиме мене на Київському вокзалі я пам'ятав достеменно. Отож і прокинувся о восьмій від переляку, що можу запізнитися. Ірина навіть оком не повела, коли я одягався, спочивала і Марта, тільки Олег Онисимович ходив подвір'ям, вичісуючи пальцями з бороди крихтини від своєї ранкової трапези.

- Бачу, заїздила вас, кобила Пржевальського, - пожартував він, вітаючись зі мною потиском руки. - Може пива вип'єте?

- Щиро дякую, чаю або кави - залюбки, а від ранкового пива тільки памороки в голові.

Я присьорбував каву, господар повільно смоктав з пляшки пиво, не забуваючи насолоджуватися своїм прямо таки необ'ємним волосінням. Коли знову вийшли на подвір'я, Думка, встромивши бороду в небо, промовив.

- Яких тільки дурниць про божу доброчинність не складають, але за всі роки існування людства на землі нічого доброго він так і не створив. Правду казав Кобзар: "…нема тебе, боже!" На тому й зупинимося. Ви ще завітаєте до нас?

-А воно вам треба?

- Мені - байдуже, але Марта вві сні кликала на вас. Страждатиме жіночка. З'їхати б нам звідси, але куди? Мені судилося бути євнухом при живій дружині, а Марті випала доля прислуговувати Ірині, виконуючи її химерні примхи. З Марти лесбіянка, як з мене в курнику півень… Але помовчу вже… що жінкам передати, коли прокинуться?

- Щирі вітання, особливо Марті. Вона шляхетна жіночка, а Ірина?.. Ірина погано кінчить…

- Іноді я міркую собі - швидше б! Чим далі тягти гумку, тим більше буде шереху, коли вона трісне.

Він проводив мене до ятка, де купив пляшку пива, і смоктав його, поки ми сиділи на лавочці, очікуючи електричку.

- Дзвоніть, - вимовив, коли я стояв на другій сходинці вагону.

- При нагоді подзвоню, обов'язково подзвоню, Олег Онисимович. Але й ви не забувайте…

 

Ввійшов у вагон, сів поряд з молодою та гарною, а на серці смуток. Ніч не спавши, куди ні йшло, але учорашнє муркотіння Ірини про наші стосунки, викликало чимало питань. У неї, бачте, мозок думає одне, а тіло робить інше. Її обурювало моє небажання залишитися з нею у Москві. Якщо не з нею, так з її грішми. Я, звичайно, жартував, що за гроші ні тобі щастя, ні пристойної жінки не купиш. "Я непристойна! Ах ти, солдафон, мурло свиняче, - шепотіла вона гарцюючі на мені у божевільному галопі… - Гроші мої   тобі до балди, моє кохання не вдовольняє, а я тобі, любий, зараз покажу, як вмію кохати…" Я підіймаю очі, бачу білу пляму її лиця, засмаглі, дзвінкі, майже дівочі груди з двома червоними ґудзиками сосків, але мені ні холодно, ні парко. Не лежить у мене до неї душа, не спалахує тіло бажанням. Добре ще, що моє озброєння як слід виконує свої обов'язки. Але… обридло, годі тупцювати сніги минулої ночі. З Мартою мені було приємніше. Вона кохалася мовчки, але її мовчання було багаттям у темнім проваллі ночі. Не - Вероніка, звичайно, але жінка, яка може ощасливити таке чуперадло, як я.

Колеса електрички відраховують стики рейок. Заколисують, уносять мене в невідомі мені світи, майорять лицями любих мені людей.   

Зглянься наді мною. Не стій стовпом світла від затьмареного жахом місяця. Усі ми на землі не більш як примхи життєдайної води, поєднаної з киснем та сонцем. Ліпше не згадувати про дитинство, яке й досі нагадує мені мерехтливе соковито-зелене полум'я степу, ген-ген за нашим пустельним селищем, де хіба що інколи вулицею понурий собака пробігав, або блукав п'яний примара у розідраній сорочці, питаючи у кожного стовпа, чи не скаже він де живе його родина. Стовпи гули про щось своє таємниче, примара розводив руками, не розуміючи якою мовою вони гуторять і, хитаючись, іноді падаючи в пилюку, посував навколішки до другого стовпа. Або лягав десь під тином у прикриті порохнявою бур'яни і хропів, поки не виповзала на світ господарка з цеберкою крижаної колодязної води.

Пам'ятаю батькову приспівку:  сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю під стіною або ж з краю - отаку я волю маю. Не знаю вже чим вона так подобалося батькові, оця пісенька? Можливо обридли йому свари з моєю матінкою, мріяв жити одинцем, бо спали вони завжди в одному ліжкові, під картиною, яку батько саморуч намалював, коли ще його дружина, моя мати, була його нареченою. На картині, вони парили в блакитному небі, не тямлячи себе від щастя. Батько мій був справжнім художником, але малювати не любив, хіба що заради жарту, поспоривши з кимось, що може намалювати його портрет не гірше відомих портретистів.

А мене, бачте, підхопила буденна хурделиця. Жінки на полковника-бурлаку, як мухи на мед, а мені соромно відмовитися, бо почнуть складати байки про мою мужицьку  нездатність. Буває, звичайно, ще й як буває - сполохне серце тугою по дружині, дихнути на повні груди не можу. Книжка з рук випадає, телебачення викликає почуття глуму над людством взагалі і в першу чергу над собою.

З такими думками стояв я на третій платформі Київського залізничного вокзалу, чекаючи медичну сестричку Ларису Чайку. Переживав, навіть, що не прихопив із дому подарованої Ларисою книжки. Але настанову її пам'ятав добре: "Згадаєш - сам себе спитаєш, чи не від мене ти втікаєш, що надокучило тобі борня, чи я в оцій борні?" Нарешті я повернувся лицем до минулого, незважаючи навіть на те, що вагітна від мене селяночка, Катерина, не сьогодні-завтра народить дитину. І чи є сенс говорити про це Ларисі. Останнім часом я сам себе не завжди розумію. Якщо правду говорять хіроманти, що в світі існує таке явище, як переселення душ, чи не переселилася в мене душа Вероніки? Я б не сказав, що мені кортіло переспати з Іриною, або з Мартою, але все вийшло якось само собою. Навіть отой ранок з однокласницею сестри Зіною. А можливо й не Зіною, а Клавою, чесно признатися, я вже забув яку як звуть. Добре ще що я соромився своїх вчинків, але ж відмовитися від кохання Марти було ще соромніше. Ірина та почувала себе повноцінною володаркою моїх бажань і почуттів. Та й що з неї п'яної взяти. Вона поступово загибає в своєму занедбаному минулому. А я… хіба я не загибаю. Хіба мені не байдуже, кого там народить Катерина? Бо жити з нею, одружитися? Та нізащо! Мене вже навіть доля доньки, Лізоньки, не хвилює. Нехай собі живе, як знає. Зараз мене трохи лихоманить від передчуття зустрічі із фронтовою медсестрою. Що се? Невже я сам не помічав, що потай кохаю її? Бо все моє єство було заповнене Веронікою. До сьомого вагону я біг пританцьовуючи. Отак як бігав колись на побачення до Вероніки. А Чайка, о, боже, яка ж вона гарна, яка сонячна, осяяла мене теплими промінцями щастя.

- Ларисо, рятівниця моя, невже ти?

Торбочка Лариси з її плеча вже висить на моєму, вона щось щебече в моїх обіймах. Пташина та й годі! Я обціловую її лице, лякаючись торкнутися вуст. Тоді вона знаходить мої і цілує, цілує, цілує…

І нарешті я чую її голос.

- Все, Іванку, все… Солодке залишимо на потім. А зараз ходімо ловити таксі. Хоча? А може пішки, га? Моє помешкання тутечки недалечко.

- Звичайно пішки, - зрадів я, тільки тепер втямивши, що грошів я так і не позичив у своїх учорашніх коханок. - Ти вибачай, Ларисо, Семен витяг з мене всю готівку.

- Яка готівка, Іванку, Федорчук допоміг нам зустрітися на волі. Розумієш, на волі!

Службу в армії вона завжди сприймала як суцільне поневолення людини. Можливо, так воно і є, особливо коли під зброю ставлять хлопчачі голені голови. Є хлопці, що бажають пройти цю школу, їх би й стригли під гребінку, а примушувати небажаючих, це наруга над молоддю. Розмірковую я про це, коли пишу ці рядки, а тоді не до роздумів було. Лариса прямо-таки таки висіла на моїй руці, відхиливши голову, зиркала мені в очі, і все моє єство буяло нестерпним бажанням зробити для неї щось надзвичайне. Вихопивши з кишені стільниковий, я з'єднався з Гребінкою, прізвище якого стояло першим в галереї моїх друзів. Я навіть не вибачився перед Ларисою, обірвавши її щасливе вуркотання на півслові.

- Аркадій, друзяко, так-так, це я, Мазуха. Москва мене вщент видоїла. Блискавкою на центральну пошту до вимоги надішли грошенят, або…

- Ніяких тобі "або, йоханий бабай. Тримай при собі стільниковий, подзвонить мій друзяка Богдан Слинько, сто тисяч карбованців тобі вистачить?

- Вистачить двадцяти, але нехай буде сто. Віддам з відсотками.

- Не тримай мене за єврея, друже.

- Є ще одне прохання, передай Петру Бевзю, що син його живий-здоровий, але поки що зустрічі зі мною уникає. Кажуть, дезертирував з армії, тому й не виходить на зв'язок з батьком. Але якщо Петро забажає, нехай дзвонить на стільниковий Семена Федорчука, якщо кулькова ручка при тобі, запиши, будь ласка.

Я надиктував Гребінці номер Семена, і негайно відключився, бо мій стільниковий показував, що йому треба негайно поживитися.

Ми ще не дійшли до помешкання Лариси, коли подзвонив Богдан Слинько.

- Здрастуйте, я від Аркадія, де мені вас знайти?

- Адресу, Богдане, вам зараз назве моя сестричка, - я подав стільниковий Ларисі.

- Десята квартира, шостий будинок по вулиці Панфіловців. Добре-добре, ми через хвилинку вже будемо вдома.

Лариса Чайка мешкала в однокімнатній квартирі хрущовської панельної забудівлі. Навіть Марта була набагато заможніша за неї. Ліжко, стіл, дві старенькі етажерки з книжками. Одяг - у комірчині, телевізор - допотопний "Соні".

- Роздягайся, почувай себе як вдома. Я зголодніла, та й ти вже бачу слинки ковтаєш. І не дивися на вбогість мого помешкання, я відраховувала гроші на сучасну квартиру, але нас залишили з носом. Тут у нас таке робиться, що плакати вже обридло. Мати кличе до себе в село, але де там працювати. Лікарня в районному центрі, а це за двадцять кілометрів. Отаке-то, товаришу полковник.

Я поставив стільниковий на підзарядку і тепер вже не хвилювався, що Богдан може не додзвонитися. Сам же допомагав Ларисі готувати обід і вечерю в одному разі. Вирішили зварити борщу. Не біда що без м'яса, мати обдарувала доньку чималим шматком сала, смак якого ми оцінили, знайшовши у холодильнику ледь не цілий буханець чорного хліба.

- Після того як тебе визвали до Москви, я ще півроку працювала. У майора Кононова була хвороблива ненависть до чеченців. Навіть до жінок, у кожній бачив снайпера. Ти ото з кимось про Бевзя розмов-ляв. Я його пам'ятаю, нервовий був хлопчина, смертельне ненавидів все, що відгонить зневагою до людини. Втік після скандалу з підполковником Романчуком. Казали - до чеченців, бо схилявся думки що правда була, є і завжди буде не стороні поневолених народів. Ото ж і списали його як полоненого і забитого чеченцями вояку. Брехня несусвітня, але хто тоді думав де, та як загибають хлопці.

- Семен казав, що Бевзь у Москві зараз.

-Так-так, при нагоді зустрінемося. Але він - хижак ще той, триматися з ним треба обережніше.

Тільки-но ми посідали за стіл, як у двері подзвонили. Богдан приніс гроші, але повечеряти відмовився, послався на необхідність через хвильку забирати дитину з дитячого садку. Побажав нам усього найкращого, вислизнув за двері. Ні розписки на отримання грошів, ні просьби перерахувати, віддав і побіг.

- Дивні люди тебе оточують, йоханий бабай. Через двадцять хвилин після дзвоника гроші примчали із Хабаровська до Москви. Скажу кому, не повірять.

-По-перше, завтра ж вранці, ми замовимо двоспальне ліжко, а по-друге - купимо тобі, що забажаєш…

Навіть іронічна усмішка на вустах Лариси доводила мене ледь не до запаморочення.

- Ліжко, це вже за твоїм розсудом, а що до моїх бажань, ще Цицерон казав: рабство - це підкорення душі кволої і ницої, нездатної керувати собою. Мудрі люди обирали собі притулком бідність.

--А якби тобі зараз мільйон впав з неба, щоб ти з ним зробила?

- Збудувала б матері нову хатину в селі, бо стара вже на ладан дише.

-А про сучасну квартиру в Москві, ти що, забула?

- Яка там квартира, любий. Якби в селі була робота, давно б з'їхала звідси. Але хто допоможе матері, селянська пенсія знаєш яка…

Семен Федорчук наче очікував коли ми повечеряємо. Лариса ще мила посуд, коли він подзвонив мені, запрошуючи разом з Ларисою до недалечко від нас розташованого ресторану. Я передав трубку Ларисі.

-А що є негайні справи? - спитала вона.

- Коли так, обов'язково будемо.

Вона повернула мені телефон.

- Семен прийде з Бевзем, як на твій розсуд?

- Йоханий бабай, звичайно прийде. Треба добитися щоб син подзвонив батькові, бо Петро там з глузду з'їхав, мене звинувачує у смерті Ігоря…

- Вийдемо коли споночіє, добре.

- Це вже на твій розсуд…

Чайка охопила крилами мої плечі, і декілька хвилин отак стояла, росила емоційними слізьми мою давно вже не прану і непрасовану сорочку.

 

Хоча Ігоря, сина Бевзя, останній раз я бачив сімнадцятирічним парубком, лицем і статурою за останні п'ять років він майже не змінився. Хіба що вираз обличчя наче з батька скопіював, та засмаг трохи, не знаю вже, від московського смогу, чи від горілки, якою, на мою думку, надлишку зловживав. Я не встиг простягти руку, щоб привітатися, як Ігор розв'язано поплескав мене по плечу і, глумливо усміхаючись, артистично вигукнув.

- Мазухо, дядечко, радий бачити тебе живим та здоровим! Невже правда, що мій батечко й досі оплакує мене?

Мені краще було засміятися, ніж почувати себе ображеним. Хоча першим було саме таке почуття. Ігор продовжував плескати мене по плечу, і сміятися уривчастим батьковим сміхом. Я почував себе трохи незручно, але не Ігор нав'язував мені зустріч, а я йому.

- Оплакує, хлопче, і не тільки оплакує. Він звинуватив мене в твоїй гибелі, Упорядив замах на моє життя, але тільки поранив. Але обіцяє виправитися.

- Так що… батько в допрі?

-Я друзів не саджаю, але й помирати нізащо якось незручно. Пам'ятаєш Артура Гребінку, я йому сьогодні доповів, що ти живий. Звичайно, він вже доклав батькові, може подзвонити на телефон Семена. Ти вже заспокой батька, скажи що виконував потайну урядову місію. Він повірить, бо дуже пишається тобою…

Більшою дурниці годі було й придумати, але Ігорю мій натяк сподобався. Семен, правда, іронічно посміхнувся, але усмішку сховав за пляшкою горілки, узявши на себе обов'язки гарсона.

Лариса від чарочки не відмовилася. Вона ще по Чечні добре знала усіх нас, так що і тост її був, майже шевченківський.

- За мертвих, живий і ненароджених…

Випили мовчки, не чаркуючись.

Заїдки, як у кожному ресторані: на тарелі - шматочки шинки, сиру, огірків, помідорів, листя салату. Два січеники з макаронами. Нерадісно, що не кажіть. А поряд з нами пані лікарка, яка спасала нас вій усяких хвороб. Я попросив Ларису замовити заїдки, які б обернули наш стіл по-справжньому святковим. Але Семен заперечно похитав головою.

- Не треба цього робити, товаришу полковник. Подивіться уважно на відвідувачів, є тутечки хлопці, які тільки й стежать хто що їсть. Побачать, що ви з грішми, не тільки вискубуть, але можуть і вбити. Святкувати зустріч будемо на моїй території. Завтра о двадцятій. Внесок кожного п'ять тисяч… Зокрема, звичайно, Лариси Вікторівни.

Вже на виході з ресторану, задзеленчав стільниковий Семена.

-Так-так,.. Що!?.. Через вісім годин в аеропорту! Оце по-нашому, по-бойовому. Ігор, чуєш, Ігор Петрович. Твій батечко прилітає. Візьми-но трубку…

Бевзь вихопив з руки Семена телефон, і ледь не впавши зі сходинок ресторану, відбіг від нас на чималу відстань. Про що говорив з батьком, як оправдувався, ми не чули. Але повернувся, ховаючи заплакане лице.

-А я думала Ігор зовсім закостенів, бандюгою став, - шепотнула мені до вуха Лариса.

- Батько з Гребінкою летять, чуєш, Семене! Треба звільнити два номери в нашому готелі. До себе, сам розумієш… якщо взнають, що у мене є таточко, залишать без татка і штанів.

- Може затримаємо їх, полетимо самі?

- Якщо встигнеш, дзвони, кажи що на тижні будемо…

Але Гребінка вже відключив свій стільниковий: мабуть осідлали вже літака.

Мені оце повідомлення як лезом по серцю. Вперше за все життя я зазнав почуття ревності. Цей бабій, Гребінка, обов'язково почне залицятися до Лариси, таку красуню повз свої очі він не пропустить. А втратити її сьогодні для мене рівно втратити надію на життя. Ми стояли на зупинці таксі, Лариса тримала мене під лікоть, я міцно притискував її лікоть до себе. Мене починала бити лихоманка і Лариса це помітила.

- Що з тобою, Іванку, не занедужав бува?

- Правду кажучи, ні. Втомився мабуть, три ночі майже не спав, такого навіть в окопах не було.

Ігор дивився на мене усміхнено сяючими очима.

- Чуєш, брате, - звернувся він до Семена. - Їдьмо в аеропорт самі, нехай вони відпочинуть. Чайка теж тільки що із поїзда.

-І то правда, чешіть вже додому. Поки літак сяде, поки зійдуть пасажири, а гості можуть ще й багаж з собою прихопити. Все буде тягтися не одну годину, а потім ще до готелю добиратися…

Ми полишаємо хлопців і майже біжимо вже знайомою мені вуличкою. Біля квартири, поки Лариса відчиняє двері, я припадаю лицем до її волосся і скавчу, як мале цуценя.

- Що з тобою, товаришу полковник, мабуть таки захворів, га?

- Тобою захворів, Ларисо. Чесно кажучи, як почув що летить Гребінка, так і затрясло мене, бо бабій він ще той. І красень писаний. Лячно мені чогось. Серце в шлункове провалля скотилося.

- Боже, скільки тобі років, Іванку? Сімнадцять! Чимало таких красенів обіч мене бігало. Мені двадцять сім, розумієш, двадцять сім років чекаю на тебе. Заходь. Зачиняємося, спати сьогодні будемо на долівці. Перша шлюбна ніч і на долівці, га. Дійсно своєрідно!

Якщо писати про шлюбну ніч з Ларисою, то хіба що - писати роман. Але перш за все треба щоб вона наговорила на плівку все, що з неї вилилося тієї ночі. Бо в словнику, як в російському, так і в українському, таких слів не знайдеш. Бо пестила Чайка мене чисто пташиною мовою. Тепер я знаю, що вона існує, така мова. І що існує в світі кохання - знаю. Не можу тільки порозуміти, хто з моїх батьків, ненька чи татко, наслав на мене прокляття довічного одиноцтва.

 

Понуривши очі, стоїмо над труною Лариси: обидва Бевзя, Семен, Гребінка та я. Все інше оточення мене не цікавить. Я навіть не знаю - чи живий ще? Ранком, поки я спав, Лариса відчинила комусь, мабуть знайомому, двері щоб конати з ножем у серці. Забрали тільки гроші, оті самі сто тисяч рублів, які передав мені Гребінка через свого друзяку Богдана Слинько. Коли труну виносили, я знепритомнів і очухався в лікарні. На стільці біля мене сиділа незнайома жіночка, в'язала спицями якусь мережу. Я хотів спитати, хто вона, але язик мій не рухався. Не рухалися обидві руки, чужими холодними були ноги. Живими залишилися тільки очі та серце. Воно стугоніло в грудях, наче в пустім крицевім барилі.

Я лишився життя, але не лишився його страждань. Біля мого ліжка, коли б не прокинувся, сиділа мати Лариси, Богдана Тарасівна Чайка. Іноді з'являлася жіночка в білому капоті, зміняла в капельниці пляшечки з якоюсь рідиною. І вся ця рідина розповзалася по моєму мертвому тілу. Я слухав утішливі розповіді Богдани Тарасівни. Матері Лариси було сорок п'ять років, вона народила доньку, коли їй було вісімнадцять. Чоловіка згноїли по радянських таборах. Він давно помер, але вона чекає його і чекатиме далі. Рідина з капельниці виходила з мене слізьми, я відчував її солоність на язиці і потихеньку почав облизувати язиком губи. І через три тижні вимовив перше слово:

- Мамо…

І правою рукою прийняв від Богдани Тарасівни темно-червону вишеньку без кістки.

А коли приїхала сестра, нестямно голосив, упнувши лицем в її груди.

Провідували мене Семен, Ірина, Марта з Олегом Онисимовичем і я не помітив коли щезла Богдана Тарасівна. А коли очунявся, почав розпитувати сестричок, друзів, як її знайти, бо тільки вона, одна вона, мати Лариси Чайки, здатна поставити мене на ноги. Семен розповідає мені про те, хто, та за що вбив Ларису, але я не вірив йому. Хитав головою - ні-ні-ні, не може такого бути! Не міг Ігор Бевзь вбити Ларису. І за що? За сто тисяч дерев'яних рублів! Але саме у нього знайшли такі гроші. Коли його арештовували, він реготав від задоволення, що зробив таки мені заслужену підлоту. Але чим я її заслужив? За які такі гріхи нахвалявся помститися мені батько Ігоря, Петро Бевзь. А цей вбивець, - за сто тисяч? Та я б йому віддав все, що в мене є. Віддав би не роздумуючи. Але вбити Ларису! Нісенітниця якась.

-Ні-ні-ні, - знову і знову турчав  Семену. - Ігор не міг цього зробити… Він не злидень, він батька зустрічав…

Лікарка, велетень жінка, з усмішкою Джоконди, кричала Семену, щоб він забирав мене якнайшвидше з лікарні, бо для полковників, навіть відставних, у Москві є свій лазарет. З'ясувалося, що Семен за окрему палату в лікарні платить Джоконді чималі гроші, але у неї останнім часом розпалився апетит, та й Москва подорожчала.

- Забирай мене звідси, чим я буду з Семеном розраховуватися, - докучав я Гребінці, але він тільки посміювався у відповідь.

-З Семеном ми самі зорієнтуємося, а ти, як подолаєш хворобу, зможеш звідсіля збігти самостійно, отоді вже й будеш диктувати нам свої вимоги, а за сучасних умов бережи свої нерви.

Але мене викрали таки з лікарні. Не знаю вже - за які гроші, на машині швидкої допомоги увезла в свій заміський будинок безперечно психічнохвора Ірина Романова. Вона і лікаря десь знайшла, вусатого-полосатого професора Стефана Стефановича Загороднього. Тінню за професором ходила медична сестра, сухорлява, довголиця, по влучному вислову Олега Онисимовича - мужик у спідниці. Це була мовчазна, не дуже ввічлива жінка, шприц капельниці втикала, наче моя рука для неї була не рука, а гілка засохлого дерева. А вночі, коли доглядальницю Марусю відсилали на перший поверх відпочивати, на мене звідкілясь спадала примара в лиці Ірини. Яких тільки фіглів-міглів не витворювала вона, які колінця не викладала, усолоджуючи свої душу і тіло сексуальними фантазіями. Не знаю вже, робила вона це по натхненню Стефана Стефановича, чи за своїм розсудом, але декілька тижнів був я для Ірини піддослідним екземпляром. Марта була моєю годувальницею, коли я хотів побалакати з нею, притуляла палець до вуст, багатозначно усміхаючись. Треба означити, що оці всі процедури робилися зі мною не даремно. Через два місяці я встав на ноги, і почав ставити Ірині вимогу, щоб вона повернула мені мій стільниковий. Вона мені подарувала новий, бо мій мабуть залишився у когось із друзів. Я ж пам'ятав тільки номер сестриного стільникового телефону. Олег Онисимович знав номер Семена, але Ірина заборонила йому давати будь які номери. Тепер я цілком залежав від господарки будинку на два поверхи, бо ні грошів, ні документів, ні доброго одягу у мене не було. Довго не міг додзвонитися до сестри, а коли нарешті додзвонився, ледь не зробив її заїкою. Перш за все вона вибухнула плачем:

- Іванку, братику, рідненький, ти де? Гребінка роздзвонив що помер, але я не вірила. Якщо потрібна допомога, кажи - я сьогодні ж прилечу…

Від сестриного розпачу я відчував легке запаморочення. Розболілася голова, почав навіть заплітатися язик. З пострахом, що зі мною знову може щось вкоїтися, я попросив сестру спитати у Аркадія Гребінки, чи не в курсі він у кого можуть бути мої документи, які, наскільки пам'ятаю, я залишив у квартирі Лариси Чайки.

- Скажи йому, сестро, що я живий, знаходжуся в Москві, що Семен Федорчук знає де саме…

Мене трясла лихоманка. Мені б вибухівку, пустив би в повітря оцей будинок на два поверхи разом з його господаркою. Вперше прийшло в голову, що Ларису могла вбити або сама Ірина, або підговорити на цей злочин закоханого в неї Ігоря Бевзя. Не знаю вже які таргани проникли в мій мозок, але я серйозно захворів такою дикою гадкою. Виникала й інша думка: на який біс я їй здався, оцій авантюрній жінці? Я питав у Олега Онисимовича, чи не знає де зараз знаходиться Ігор Бевзь? Його арештували за вбивство, яке він не учиняв. Думка шмигав пальцями свою розкішну бороду, кусав вуса. Очевидно йому не подобалися мої питання, або хотів, та не міг на них відповісти. Він мовчки йшов на станцію за пивом, повертався при червоному пивному лиці, одну з пляшок сував мені в руку.

- Попервах Ірина поставила тебе на ноги, тобі цього мало, чи що? - і скоромовкою від далі. - Бевзь зізнався коли, за що, та як вбивав. Начебто затьмарення найшло. Почув від тебе про гроші, а гроші, бач, провокують його на злочин…

Якби отак шпарко, ледь не з ненавистю, права рука Думки не чухрала бороду, вискубуючи шматки волосся, я б можливо й повірив йому. Але скривати почуттів, цей катований чеченськими бойовиками чоловік, не міг… І я не хотів нервувати його далі. Мені б тільки знайти документи та трохи грошів. Я б негайно злиняв з оцього заточення, зустрівся б з Семеном, добився зустрічі з Ігорем Бевзем. Сам того не бажаючи, я розбухав дикою ненавистю до Ірини. Але її нічні пестощі перетворилися для мене справжньою хворобою. Я ненавидів і кохав Ірину одночасно. Ненависть придавала особливий смак нашому нічному божевіллю. Жінці подобалися мої ледь не садистські ласощі, і коли одного разу, в нестямному розпалі, вона схопила мене пальцями за шию і почала кричати: "Невже вона краща за мене, ота ваша злиденна кішка, що тебе потягло до неї, кажи, мерзотник? За що ти так скривдив мене,.." Я ледве вислизнув з її хижих пазурів, і, схопивши Ірину за горлянку, почав питати своє: "Це ти вбила Чайку, кажи? Вона спасала нас там, в окопах, коли твій чоловік, за брудні гроші, посилав молодих талановитих пацанів на вірну смерть?.."

Сльози з очей Ірини ударили мені в лице двома пружними цівками. Ніколи раніше я не бачив щоб люди плакали отакими слізьми. І душу мою опекла така жаль, що я заплакав разом з нею, припавши вустами до її щоки. Отак ми й поснули, голі, мокрі від сліз, обіймаючи одне-одного знесиленими від сексуальної бійки руками.

Цілком можливо, що вбивство Лариси зорганізовано саме Іриною. У неї, як кажуть, після гибелі чоловіка дах з'їхав. Про таку можливість натякала мені Марта, і в цьому нема нічого загадкового. Надмірне споживання горілки калічить людей, познаки божевілля виявлялися в її нічних оргіях, але це не лякало мене, навпаки - підводило до надмірного оргазму.

Тепер я старався як можна більше гуляти поза будинком Ірини, блукав вуличками поміж високих темних соснин, які перетворювали вузенькі вулички в справжні тунелі. Вулички були надмірно вологими, бо сонце сюди майже не попадало, але дихалося мені в них легше, аніж на станції, біля залізничних рейок. Головною ж причиною моїх блукань поза будинком Ірини, було бажання без свідків переговорити з сестрою, яка обіцяли подзвонити після зустрічі з Гребінкою. Я ж причепив до себе ще одну ваду, став дуже збудливою людиною. Яких тільки гадок не виникало в моїй голові, коли минуло вже два дні, а сестра не дзвонила. Не подзвонила вона й на третьому дні. На стільниковому в мене залишалося обмаль грошей, так що сам я їй подзвонити не міг. В пообіддя на четвертий день подзвонив Гребінка.

- Ти не людина, а суцільне наслання, - кричав він в трубку відверто п'яний. - Ми тут з твоєю сестричкою забарилися трохи: село, півні, я не відразу зрозумів, чого тобі від мене треба. Семен казав, що тебе відправили лікуватися до Німеччини, а сестра твоя, Елеонора, наполягає що ти в Москві. Про документи твої я нічого не знаю, про це треба питати у Семена, а ще у мене є здогад за вони знаходяться там, де ти їх залишив, на квартирі Чайки. Ти вже пробач нас, Іване, ми тут з твоєю сестричкою намилуватися не можемо. Вона як з ланцюга зірвалася, такої коханки у мене ще не було…

Дзвоник Гребінки не приніс мені нічого втішного. Довелося просити Марту щоб у позику поклала мені на рахунок МТС трохи грошів.

- Вона мене вб'є, якщо дізнається, - не зовсім дружньо відповіла Марта, показуючи мені очима чухраю чого бороду Олега. - краще буде якщо це зробить чоловік.

Але до Олега справи не дійшли. Не було у мене до нього довіри. Блукаючи вуличками, зустрів якось кавказця з Сибіру, продавця зі станційного ятка. Він питав, чому я давно не заходив, отож і розповів я йому про свої життєві халепи. Він пообіцяв поповнити мій телефонний рахунок і доповісти декому зі своїх друзів про моє заточення. Я давно вже помітив, що він не дуже добре ставився до Ірини Романової.

- Ця гультяйка, ще за минулих часів, викурювала мене звідси. Їй, бачте, моя чеченська морда не сподобалася, а насправді - я ігнорував її залицяння.

Через якусь годину я вже дзвонив сестрі. З'ясувалося що вона вже побувала в Москві, в лікарні, де я лежав, знайшла телефон Богдани Тарасівни і тепер їхала до неї в село за ключами від квартири Лариси. Мене шокувало її повідомлення: Гребінка натякав, що живе у Елеонори в селі, займається з нею своїми улюбленими справами, а воно он як - Елеонора мандрує в пошуках моїх документів.

Я доповів сестрі в яку халепу встряв, спитав про Катерину, але вона тільки фиркнула у відповідь. Домовилися, що сестра буде дзвонити мені кожного ранку, коли Ірина ще спатиме, а я буду дихати свіжим ранковим повітрям.

 

Сестра моя, Елеонора, затверджує що я, не глядячи на полковницькі погони, ніколи не був дорослим. Яким був у дитинстві, таким і залишився. Після смерті матері, одружився з жінкою, у котрій узрів материнське начало. І захворів цією бестією, яка ні в гріш мене не цінила. Може сестра й помилялася, але не суттєво. Яким бісом мене занесло в оцю халепу з Іриною Романовою. Чому не поставив питання руба: буду спати з Мартою, а не з тобою! Злякався за Марту? Та ні, друзі мої, не за Марту, а за себе злякався. Бо був певен, що за Іриною стоять люди, для котрих я пушинка кульбаби в повітрі. Дихнуть і немає мене.

Неймовірно, - думаю я собі, коли вже в сутінках посідаємо за стіл вечеряти. - Неймовірно, що, сідаючи за оцей стіл, я не почуваю себе нахлібником. Чи може ночами відробляю свій хліб? Але ж їство готує Марта. Чи не за свої часом гроші? Часу на роздуми у мене вистачає, особливо зранку, коли Ірина ще спить. А прокидається вона о дванадцятій, або о десятій, якщо на гру нашу уходить не більше часу.

Для Ірини уїхати з Москви, це попасти під інший ризик. Чи є в світі бодай таке місце де вона може знайти собі затишний притулок? Я не раз питав її про це, але Ірина наче не чує. Ні словом ні лицем не реагує на моє питання. В моєму лиці вона знайшла собі потрібну розвагу, якщо… Але про це краще не думати. Бо коли починаю аналізувати все, що чую та бачу, в уяві виникає гидотно усміхнене лице генерала Онисима Барка. Про щось він попереджував мене, але я тоді знаходився у такому розпалі, що жодне слово генерала не влучило куди слід. Не раз я намагався поновити все, про що ми говорили з генералом майже дві години, виникають у пам'яті тільки його застереження щойно релігії. Чим більше дурнів у суспільстві, тим міцніше держава. Я сприймав його умовиводи як блюзнірство. Обуренню моєму не було меж. Якби за ранніх часів Барка не був моїм приятелем, я б, звичайно, не буравив пальцем свою скроню, не кричав на нього, як останній дурень. Але ж не міг повірити, що учорашній комуніст-ленінець обіцяє розіпнути мене на православному хресті. Признати Ірину віруючою я не міг. Стояли у неї на вікні металеві іконки, зроблені безталанними малярами, але вона ніколи не звертала на них уваги. Стоять, та й нехай собі стоять! Воно портрет Леніна теж стоїть в одній із кімнат. А якщо добре пошукати, можна й Сталіна знайти. Не було тільки Єльцина та Путіна. Вона навіть чути про них не хтіла. 

Щоб там не казали, сучасні олігархи, більш-менш розумні, схильні до сумління, живуть у постійній тривозі. Бо ограбувати злодія - справа честі. Ото ж і я, як вляпався в гидку мільйонну калюжу, не знаю як відмитися, не забруднивши дорогих мені людей. Бо предобре розумію, що вони живуть законами свого часу. Наш вельмишановний президент таким же чином нахапав собі доларових мільярдів, але він - лице держави, його бізнес - кшталт сучасного життя. Наш розум зміцнюється у спілкуванні з людьми розумними, але мене останнім часом оточує нищівна ущербність помислів. Гроші перетворилися в символ щастя. За гроші можна купити все: посаду, титули, державні нагороди, навіть звання Нобелівського лауреата.

А можна так поневолити розумну людину, що, не встигши озирнутися, вона опиниться рабом заможних невігласів. А можливо мене й утримують отут тільки для того, щоб я змирився, і офіційно признав себе спочатку рабом божим, а потім і рабом Ірини  Романової. Бо якщо вже казати чесно, більшу половину свого життя я був не тільки рабом Онисима Барка. але й рабом своєї дружини Вероніки… Чи не моїм минулим керується у своїх відчайдушних задумах Ірина Романова?

Але й у мене були свої задуми. "Чому, скажемо, не поїхати мені до Канади, там українці загалом живуть, а у мене що не кажіть, за плечима академія. Але негайно виникав сумнів від протилежного: Знати б від чого тікати, бо, не знаючи, - від чого втікаєш до того й приб'єшся. Моє неподільне володіння - друзі, які мене оточують. Їхати так гуртом, щоб не занепасти в одиноцтво. Але сестра не поїде. Гребінка? З його нахилами? Ніна Петрівна з її пісенним оснащенням - куди не йшло. Але чоловік її, Віктор,.. Та й сам я хилюся куди вітер гне. Так що, краще сидіти й не рипатися. Мене картає совість, що не знайшов ладу з дочкою, не порозумівся з Катериною, схилив до зради дружину Віктора Реміза. Кажуть що бажання невдоволеної чоловіком дружини - річ цілком нормальна. Не вдовольниш ти, вдовольнить хтось інший. А що далі? Чи поверне мені крила вдова кримінального мільйонера? Чи дозволить мені спокійно жити, скажемо, з тією ж Катериною? В Росії? В Україні? Або в тій же Канаді?

                                 Далі буде