Чухраїнці за кордоном

 

Частина вісімнадцята

 

Злагодив таки Музика мою мандрівку в Україну, але поїхав я не в Жмеринку до його родини, а в селище свого дитинства, на могили батьків. Не тільки сам поїхав, але й сестру прихопив, щоб заспокоїти Катерину. Нехай знає, що їду під доглядом своєї невгамовної сестрички, яка вже на сто відсотків запевнилася в тому, що ще до того, як Катерині рожати, вона офіційно буде моєю дружиною. Чесно казати, я так не думав. Одружитися не проблема, проблемним буде родинне життя з жінкою, яка не лягає до серця так, як лягла колись Вероніка. Якою б швендею не була, але для мене вона уособлювала всесвіт. Десь у глибинах душі ще й сьогодні теплилася надія, що Вероніка жива і я її обов'язково зустріну. Але ж якою буде наша зустріч, коли я не буду належати самому  собі? Досить того, що я майже половину життя належав так званій батьківщині, яка щезла так же несподівано, як щезла дружина. А хіба не може статися, що разом з дружиною повернеться і могутня держава, на вірність котрій я колись присягав. Тоді і люди розумніші були, і повітря чистіше, бо дихалося там набагато легше, аніж зараз, коли я маю чималі гроші на банківському рахунку. Але ж саме оті гроші і пригнічують мою душу. Не я придумав перепродаж системи ГЛАНАС, але ж промовчав, розуміючи, що то було звичайнісіньке шахрайство. А що робиться в державі! Хіба не здригаюся я від сорому, коли чую як учень десятого класу називає Тараса Шевченка заклятим ворогом російського народу. Яка вчителька його вчила? Який вчитель заклав в голови молодим лейтенантам, що Грузія, Україна і Молдова тисячоріччями існували в мережах Росії. Та якби тільки лейтенанта, полковники дивуються, коли скажеш що названі держави існували, коли про таку державу як Росія, або Московія, на землі ні слуху ні духу не було. 

 

Молоді пересічні відвідувачі музеїв сьогодні вони і в Україні бувають. Побачивши поличчя Володимира Маяковського, хрестяться, як перед іконою, і гомонять щось сумішшю українського з тарабарським. Питаю у хлопця про що йдеться мова, невже в Україні так шанують грузинського поета. Хлопець здивовано лупає на мене очима. А працівник музею сміється: "Вони сприймають його за святого мученика, якого було знищено за наказом Сталіна. А чому б і не святий мученик, - думаю собі. - Кожний поет завжди був мучеником сумління, чого не скажеш про сучасних, котрі самі не розуміють про що пишуть.

 

Як не намагаюся  я випестувати притаманні Вероніці риси, десь на розі шлунка та розуму, раптово виникає почуття презирства до її безтямного дівоцтва: за два роки вона покуштувала біля десяти коханців. І про оті свої походження, не соромлячись, розповідала, та не про їхні риси, а обмальовувала яке хто мав озброєння, та як володів ним.

-У Дмитра з Переяславки був зовсім маленький: одна насолода посмакувати язиком, поки він підлизує мою печерку.

Це про Дмитра, який  забігав до неї вже в моє буття: такий собі під два метри чолов'яга, якого я, одного разу виставив геть за двері.

- Петро мав озброєння схоже з українською дулею, у Санька - кривий, як турецький кинджал.

Найулюбленішим коханцем Вероніки був її начальник, одружений, маючий вже онуків, років отак на двадцять п'ять старіший за неї.

- Де ми тільки з ним не насолоджувалися:  на роботі в його кабінеті, у мене  і у нього вдома, в лісі. Особливо він любив це робити, поклавши мене грудьми на стіл. Іржав, як жеребець. Співробітниці тільки головою качали, але не соромили, ні… Кожна мріяла побувати під жеребцем-начальником. І мрії жінок збувалися. Отаким він наш начальник-постачальник жеребцем був…

- Чому був, він що, помер?

- Його з сьомого поверху чоловік нашої секретарки викинув. Петро Зозуля. Хитрющий чолов'яга, начебто у відрядження відбув, а сам у сусіда сидів, у замкову шпаринку зиркав. І вистежив таки. Ключі від квартири при ньому були. Почекав поки коханці гратися почали… Зараз десятирічний термін відбуває, а дружина… вона ж не дурна, щоб натощак сидіти. Знайшла собі молодого та дурного. У неї квартира, майно, непогано заробляє, а молодому гультяєві тільки того й треба.

Вероніка розпалялася до нестями, розповідаючи про своїх коханців, і стимулювала мене. У мене виникало бажання її роздерти, з'їсти по кривавим шматочкам, разом з кісточками. Ревнував, звичайно, але сама вона не нав'язувалася до шлюбу, розповідала про себе, щоб не нашорошували мене доброзичливі очевидці. А я, чесно сказати, вірив і не вірив. Жіночка гарна, освічена, розумна, смачна в ліжку. Від такої на пошуки іншої не побіжиш. Сам запропонував одружитися. Зробили доньку. Мріяли про сина, але Вероніці за тридцять і мені стільки ж, та ще - військовий офіцер, мандруючий поміж небом та землею. Отак воно все й нагодилося поміж нами. Навішав перший-ліпший гульвіса із закордону локшини на вуха моїй велелюбній дружині, тільки її й бачили. Цікаво, чи розповідала вона своєму новому чоловікові про озброєння своїх коханців? Думаю - ні, бо таких дурнів, як я, в світі ще пошукати треба. Хіба що про мене жартівливі байки складає: наче й був чоловік, та все на відстані. Вояк, який програв війну самому собі! З-за дурної голови втратив можливість стати генералом.

 

Таким чином, ледь не кожного вечора, лежачи горілиць на канапі, я посміювався над собою, трохи, справді, шкодуючи що не виказав генералові Онисиму Барку свою думку про сучасне російське воїнство. Бо був свідком як у трикляті дев'яності офіцери оббирали голодних рядових вояків, як продавали аби кому озброєння, як, зневірені у майбутньому Росії, шукали можливості, якщо не з'їхати за кордон, то хоча б працювати на іноземну розвідку. А що робилося у Чечні! Страмно згадувати. Приїздили відомі політики, журналісти, спілкувалися з чеченськими польовими командирами. Про що балакали, можна тільки догадуватися, бо незабаром наші вояки попадали в оточення супротивника, і починалися великі торги за кожного полоненого хлопця. Хто і які гроші заробляв, скільки юних пацанів було закатовано, якщо батьки не знаходили запрошених мільйонів. Судити б отих політиків-лицедіїв, але всі вони повтікали за кордон, або пролізли в державну раду, де й досі живляться кров'ю загиблого російського воїнства.

Отак лежу собі на канапі навзнак, ковтаю сльози жалю та ненависті, поки не навіє  тиша добрих споминів про дитяче раювання в оселі батьків. Майорить в очах лице матері, яка померла тридцять років тому. Стоїть вона впівоберта до мене, і дивиться прищуленими очима, дивиться з осудом, а за що, за яку мою провину, як не питаю - мовчить. Воно може й добре, що мовчить, бо за недовгі роки мого перебування в родині, я не помічав осуди в її очах, не чув від матері навіть натяку на дурну мою поведінку. Як, щоправда, й від батька. Бо вчився я на відмінно, не курив, допомагав по дому, а з чотирнадцяти років вже заробляв собі на прожиток. Не треба було мені зриватися з батьківського кубла. Одружився б за донькою сусідів Стасею Чикарлановою, працював би трактористом, або лановим в радгоспі, допомагав батькам на приватній господі. Так ні, похилився до армії. Блискучі зірки на погонах привабили. Дівчатка, яких я знав, занепадали на офіцерство, начебто воно гарантувало їм безхмарне життя на довгі роки. А я стрункий, високий, ще в школі сталеві м'язи накачав. "Бути тобі, Мазухо, генералом, - сміялася вчителька, - біда тільки в тому, що рипаєшся не куди слід. Навіщо генералові знати всесвітню літературу, або концерти Рахманінова. Поетичне мистецтво, чи воно генералові знадобиться!"

Думав я тоді, що вчителька жартує. Генерали вони у всіх на слуху. Війну хто виграв? Звісно - генерали! Воно скільки книжок про них написано. Але особливого лицарства поміж офіцерства я не помітив. Кажуть, за часів радянської влади, офіцерство іншим було. Можливо й так, я тоді на генералів з розкритим писком дивився. Як на недосяжну верхівку. Онисим Барка випереджав мене на дві зірочки. Він полковник, я - майор. Він і тримався гребенем, хоча на виріст був на голову нижчим за мене. Розмовляти з ним наодинці мені тоді не доводилося: я тільки слухав та виконував його прикази. Розумними вони були, чи - не дуже, не мого розуму діло. Він приказує, я виконую. На цьому армія стоїть. Це вже Єльцинська перебудова примусила мене роззявити пельку від подиву, коли побачив як змінюються люди у сутужні часи державного безладдя. Але Барка даремно панікував, його, тоді ще полковника, запросили до Москви. Хтось з його сокурсників працював при штабі. Єльцинський путч допоміг йому вийти в генерали, нахапати того, що випадало із рук роззяви, таким чином він накопичив собі не тільки московської нерухомості та майна, але й посів при штабі місцем, на яке місцеві генерали дивилися з легким острахом.

 

Приїхали ми з сестрою в рідне селище Великі Рогачики на початку вересня. Осіли у неньчиної сестри баби Дусі. Їй вже за вісімдесят, з милицею ходить, але в садочку та в городі все ще порається. Пішли до школи, де вчилися, а там суцільна руїна. В руїнах двоповерховий маєток сирітського будинку. Відлуння чеченського синдрому, чи що? Звертаюся до баби Дусі.

- Йоханий бабай, кому ото прийшло в голову порушити кращі взірці нашого дитинства?

Баба Дуся уперлася очима в долівку і мовчить. На засмаглому лиці срібляними цятками виблискує павутиння зморшок: добренько опрацювали його павуки-роки. Мовчить господарка і ми мовчимо. Чужі ми в оцій господі, не впізнає баба Дуся представників своєї родини. Якби я приїхав у офіцерському мундирі, в якому вона зустріла мене років отак п'ятнадцять тому, все було б інакше. А сестричку мою баба Дуся, якщо й бачила коли, так не звертала на неї уваги. Ото ж і питає: чи не поцупимо ми дещо з її коштовного мита? Спілкується з нами, наче з іноземцями, наче має вихід на секретну інформацію. Можливо й має: наша баба Дуся майже все життя працювала на хлібобулочному комбінаті.

- Бабусю, вас профспілка підтримує? 

Вона сидить на канапі,  поклавши праву руку на милицю, а в лівій тримає стару й пошарпану, як сама, Біблію.

- Ви оце навіщо питаєте, пропонуєте мені злити вам інформацію. Наш мер по радіо гуторив, що сьогодні нікому не треба вірити. Хіба не так, пане Фрігман?

Вона тримає мене за Фрігмана. Мешкав колись на нашій вулиці добродій за таким прізвищем. Його арештували й засудили нібито за шпіонаж. Коли вже я - Фрігман, закордонний розвідник, нехай буде так.

- Йоханий бабай, бабуня, Секретна інформація на хлібобулочному комбінаті. Це щось нове. Чи може вчені України найшли спосіб державного озброєння на підставі жита-пшениці та всілякої пашниці?

Вона дивився на мене очима переляканої дитини, і мені спадає на думку що мене заштовхують у лабіринт приватних відкриттів, розташованих в цехах американського підприємця Фрігмана. І чому сааме мене?

Нещадно чухраючи пальцями потилицю, бо не знаю з якого переляку почала свербіти, я вирішив навідатися до будинку пана Фрігмана. Якщо він живим повернувся з таборів, йому, лишень,  вже давно за вісімдесят. Посуваюся скрипучими дошками долівки до виходу з кухні. Сестричка ще зранку побігла по своїм знайомим, з нею мені було б спокійніше. Безум в очах баби Дусі мене нашорошує, кожну хвилину я чекаю від неї дурних вчинків. Коментар бабусі по випадку нашого приїзду я чую, крокуючи до хвіртки.

- Понаїхали тут, україномовні з Росії. В Росії українською не говорять, мене не обдурите. Я до Костянтина дільничного піду, він обов'язково довідається що ви за люди…

Вуличка застелена й обвішана зеленими килимами. Жодна машина тут зроду-віку не пробігала. Котрої-небудь людини, навіть собаки не побачиш. Який біс штовхає мене в спину? Дався мені оцей Фрігман. З ним колись знався мій батько, за що ледь не загримів услід за своїм приятелем. Але шпигуном Фрігмана так і не признав. Причиною арешту була зневага Фрігмана до всього російського. Але про що саме йшла мова я не знав, бо спілкувався головним чином з погодками.

Хата Фрігмана, це я добре пам'ятав, стояла третьою від кінця вулиці. Коли я підійшов, хвіртка була відчинена, в садочку під яблунею за круглим столом на лавочці сидів сивий, як лунь, чолов'яга з досить таки моложавим лицем. Побачивши мене, він без особливих зусиль підвівся і зробив декілька кроків назустріч.

- Ніяк Іванко з дому Мазухи, га? Якими вітрами, синку?

- Ходовими, дідусю, дивно що ви ще пам'ятаєте мене.

Я не вірив своїм очам. Мій батько був років на двадцять молодшим, і стільки ж років як помер, а Фрігман показує себе людиною повною життєвої енергетики. Від старика віяло садовими рослинами.

- Як не пам'ятати, коли майже сусідами були. Сідаймо до столу, хлопче… якщо зголоднів, знімай яблука з гілки, вони в цьому році, як ніколи раніше, смачні та духмяні.

Яблуня протягала свої гілляки ледь не до столу. Сідаючи, я зачепив плечем обтяжену плодами гілку і два яблука лягли на стіл в сантиметрі від моєї руки.

- Що ви з ними робите, діду, з однієї такої яблуні можна з верхом навантажити машину.

-А що роблю, та нічого не роблю. Яблуками займається Марійка, онучка моя. Вона зараз спить, півгодини як вернулася з роботи. Втомляється бідна, пам'ятаєш нашу їдальню, там зараз місцевий мафіозі майонез на продаж робить. Жінок експлуатує… Вісім годин без перерви на обід. За фахом вона бібліотекар, але бібліотеку в Палаці мистецтва, де Марійка працювала, нащадки Христа спалили. Тепер в тому приміщені баптисти своїх пісень співають. Воно як все повернулося… Мистецтву - бій…

Слухаючи діда, я з насолодою уминав яблука. Таких смачних на базарі не купиш, особливо на Далекому Сході. Чим вже їх обробляють, не знаю, але шкіру з них знімають як з буряків або картоплі.

Розмова наша точилася навколо сучасної освіти в Україні. Фрігман був проти вивчення російської мови в школах, бо вона звучить повсякчасно на вулицях та магазинах, особливо  поміж мешканців містечок та селищ. Російськомовними книжками завалені усі книжкові магазини та ятки, українську не завжди купиш, хіба що шкільний підсобник… Особливих перемін в житті українського народу Фрігман не передбачав.

- До влади лізуть злодії, або невігласи. У свій час вони розхапали все народне майно, ото й жирують, попльовуючи на нас з підхмарної дзвіниці.

- Теж саме і в Росії робиться, дві держави єдиним духом живуть, дарма що на різних теренах.

Бунтівниче налаштований проти всякого насилля, Фрігман дивиться на мене відверто іронічно.

-В обійми Росії справжні українці не підуть. Якщо почне химерувати з народом кримінальна влада, втратить не тільки награбоване мито, але й голови. Остогиділо людям комунальне життя, це так, але й життя під криміналом не солодше. Про це поговориш з Марійкою, вона добре знає сучасну молодь… Та піду вже я, розбурхаю внучку… 

Дідуган підійшов до хати, кістками пальців постукав у віконне скло.

- Марійко, чуєш, дівчинко, вставай… У нас гість, зігрій шкварки, принеси пляшку вина, склянки, прихопи чогось там з холодильника… Та й сама ходи до нашого гурту.

Я ніколи не знав як звуть діда, ні імені його не знав, ні по батькові. Інакше як Фрігман до нього ніхто в нашому селищі не звертався. Але він пам'ятав моє ім'я і прізвище. Навіть в оці свої срібляні роки!

Коли з кошиком в руці з хати вийшла Марійка, мене наче гарячім повівом сонця опекло, я згадав отой сон після склянки води з ложкою подарованого Гребінкою меду. Це була вона, та жіночка, яка назвалася моєю долею, яка торкалася рубця від рани на плечі. Якби не  яблуко, що впало з дерева ледь мені не на потилицю, я б мабуть знепритомнів.

- Теж мені, знайшли місце. Вас тут біблейський змій яблуками закидає. Ходімо краще до хати, чуєте, діду! А вам, пане, моє щире здраствуйте. Бачу ви не наш, не місцевий мешканець.

- Помиляєшся, дівчинко, Ваня наш місцевий парубок, мешкав у хаті, де зараз родина Ткаченків живе. Він саме з родині Павла Мазухи.

Жіночка подала мені руку, я хотів привітати її стоячки, але ноги мої наче скам'яніли. В моєму фантастичному сні жіночка була в теракотовій плахти з білою мережкою подолом. Привітавшись сидячки я сказав, що ми з нею вже зустрічалися.

- Хіба що вві сні? - пожартувала Марійка.

- Саме так, вві сні. Ти була в теракотовій плахті, наче ангел, що зійшов з неба. Торкалася пальцями рубця на моєму плечі і…

Марійка засміялася, наче з шкільним дзвоником коридором пробігла.

- Дідусь, пам'ятаєш, який я тобі сон розповідала. Оце вже диво, так диво. Невже справді полковник, поранений у Чечні? Приплелося ж таке. Одружений, мабуть, діточки табуном ходять?

Я вже встиг відтанути, запальний сміх Марійки повернув мене в далеке юнацтво, в школу, яка сьогодні лежала руїнами. Мені не довелося тоді потанцювати з Веронікою, танцював з іншої дівчиною, про яку давно забув, але тут наче біс в мене вселився. Я схопив Марійку на руки і, відійшовши подалі від яблуні, почав кружляти з нею, наспівуючи отой напівзабутий шкільний вальс. А вона, обійнявши мене за шию, дзвеніла шкільним дзвоником, раз-у-раз торкаючись губами мого палаючого вуха.

Фрігман, таємниче посміхаючись, розставляв на столі принесені Марійкою питво та заїдки. Як я вже порозумів, він не був проти такого знайомства, проти реготу, співу, і мого ошаленілого танцю з його онучкою на руках.

- Діду, може підемо до хати, га?

- До хати підемо в смерках, а поки що будемо дихати вересневим садочком.

Тільки-но згуртувалися біля столу, наповнили вином склянки, як задзвонила моя слухавка.

- Сестричка дзвонить, - зиркнувши в здивовані очі Марійки, промовив я, натискуючи на ґудзик гучномовця.

- Братику, ти там з бабусею на скваснів бува? Мої однокласниці бажають з тобою познайомитися. Диво-дивне, всі живі-здорові, і майже всі одиначки.

- Мабуть всі в тебе пішли, - не дуже вдало, пожартував я. - Але прийти не можу, сестро. Я у Фрігманів, пам'ятаєш…

- Як не пам'ятати! Невже живим з допру повернувся, а донька його, Лариса чи не з вами? Ми ж з нею в одному класі вчилися. Спитай, будь ласка у Романа Фомича.

Я бігав очима поміж онучкою та дідом, чекаючи на відповідь, але вже розуміючи, що не всі з однокласниць моєї сестрички на сьогодні живі-та-здорові.

- Про це, сестро, у Романа Фомича питай…

Я передав Фрігману трубку.

- Хело-о, Елеонора Павлівна, це ти Елочко?

- Невже не забули, дядю Роман.

- Нам треба побачитися?

- Обов'язково побачимося, завтра ж підскочу…

Вона вже не питала про доньку Фрігмана, мабуть почула вже про її долю від подружниць.

Роман Фомич повернув мені телефон.

- Щезла моя старша донька, Іване. Поїхала до Москви за великими грішми, оце вже п'ять років ні слуху-ні-духу від неї. Куди ми тільки не писали…

Я схопив склянку з вином.

- Почаркуємося та вип'ємо за повернення Лариси Романівни. Вип'ємо, як за живу. В житті й не таке буває. На жаль, ми не завжди шануємо живих…

Марійка ховала від мене зволожнілі очі.

Засидівся у Фрігманів аж поки смеркати стало. Дивні в Україні вечори: сполохне сонце за обрієм усіма фарбами світу, зафарбить на якийсь час хмаринки червоним золотом, і не встигнеш оком повести, як на тебе навалюється така темрява, що лиця співрозмовника не бачиш. Отак воно і в той вечір було. Я вже почав прощатися з гостинними Фрігманами, коли від хвіртки з темряви пролунав голос сестрички Елеонори.

- Чи є тут хто живий?

Чути було тихе кахикання, дівочій сміх, мабуть сестричка не одна відправилася на пошуки братця.

- Будьте ласкаві, заходьте, - зірвалася з-за столу і шмигнула назустріч гостям Марійка. - Ой, скільки вас тут! Прямуйте до господи, я зараз світло включу. Діду, Іване Павловичу, ану геть з-за столу, ідіть вітайте молодих та гарних.

Всі жінки трохи напідпитку, ото й щебетали, наче птахи у травневому гайочку. Марійка включила в хаті всі, які були, лампочки, із вікон на всі боки хлинули широкі струмені жовтого світла, засипавши срібляними зблисками листя кущів та дерев.

З Елеонорою прийшло чотири жіночки, одягнені наче до філармонії, слухати концерти Шопена або Баха. Саме ці композитори спали мені тоді на думку, саме їхні мелодії зігрівали моє серце. Елеонора про своїх однокласниць нічого ніколи мені не розповідала. Навіть в Інтернеті на сайті "Однокласники" не виставлялася, хоча й сам я ставився до всесвітньої павутини вельми байдуже. Вистачало свого буденного клопоту. А тут тільки й розмови що про спілкування з однокласниками.

Чорнява, схожа на циганку, Людмила Смілянська, провела дослідження долі майже усіх вихідців нашого селища, на що її спонукала несподівана зустріч з моєю дружиною Веронікою в Москві.

Я аж підскочив, почувши ім'я дружини з вуст зовсім незнайомої жіночки. Звісно, тут же засипав її питаннями, що, де, та як? На якийсь час я навіть про Марійку забув.

-Я знаю, пане, що Вероніка була вашою дружиною. Ото ж і питала у неї про вас, а вона не одна була, мабуть посоромилася відповісти. А отой, кого вона тримала під лікоть, такий собі рудий черевань з чудернацьким прізвищем Булка, на ім'я, здається, Семен. Так отой Семен почав уговтувати мене рушити з ними до його фортеці, відсвяткувати зустріч. Але щось мені не сподобалося в ньому, слизький ледацюга. Молодий, а руки як пампушки, сокири або молотка ніколи в них не тримав. Вероніка теж запрошувала, але якось байдуже, наче баяла: ти що здуріла! Отак ми й розійшлися. Правду адресу свою вони мені залишили, треба в шухляді скриньки подивитися…

Подумки я вже був у Москві. Уява змалювала мені палку зустріч з Веронікою, змалювала в лицях, хоча на фотокартці, яку показав мені Микитенко, я бачив її мертвою. Але й очам своїм не повірив, бо промайнула живою.  Я навіть Булку побачив, щось кругле, прозоре, з двома дощовими пухирями замість очей. А жінки тим часом налагоджували пізню вечерю, бо не з пустими руками прийшли. Тут тобі дві пляшки вина, пляшка горілки, герметично спаковані порційна шинка та риба. Марійка попросила діда набрати з грядки огірків та томатів, я пішов услід за дідом, щоб трохи заспокоїтися, бо негаразд було сидіти поміж молодих жіночок надутим опудалом.

Світло з вікна падало на огіркове стеблиння, далі, за огірками, рожевіли плоди томатів, на майже безлистих, прив'язаних на кілки кущах. Фрігман збирав огірки, я - помідори. В дитинстві знаходили стиглі не в такій темряві, так що досвід у мене був. Коли повертались в хату, Фрігман зупинив мене питанням.

- Бачу, по дружині журишся. А чи варта вона того, подумай, Іване? Якби вона зі мною отак, я б її догори ногами на яблуні повісив. Теж мені зґвалтована спокусником змієм Єва… Я бачив, як ти на Марійку зирився. Може,  не треба, синку? Сплюндруєш життя дівчині. По собі знаю, сліпе кохання висмоктує душу і тіло, як ракова пухлина. Отак і будеш ти до самої смерті, гарцювати по чужих жінках, шукаючи в них свою виняткову. І що ти в отій Вероніці знайшов, повідай, га?

- Не знаю, Романе Фомичу. Іноді виникає гадка, що не за дружиною журюся, а за батьківщиною, на вірність якій присягав. Я вас прекрасно розумію: хапали, засуджували, катували неповинних, але якщо рахувати, оця Єльцинська перебудова знищила людей набагато більше, аніж при Хрущові та Брежнєві. І зараз тюрми переповнені. А подивіться скільки безпритульних людей шляється по смітниках? Боляче на них дивитися. Все народне мито опинилося в руках зажерливих загарбників. І оце все називається демократією!

Я вже сів на свого улюбленого коника і якби не Марійка, наговорив би Фрігманові чортзна-чого.

- Хлопчики, чи довго ви ще будете за огірками ходити? Ми вже за стіл посідали, чарки наповнили…

Вона підхопила кошик з огородиною і побігла за хвіртку до колонки мити.

- В такій темряві, і так бігати?

- Так звичка ж, - сміється Фрігман. - Онука моя не в доньку, в бабу пішла. Та теж бігала, поки на добрій посаді була. А як пішла Україна руїною, підкосило у дружини ноги. Переживала сильніше аніж за мною нізащо осудженим. Тоді надія була на повернення, а зараз… Отак і померла, проклинаючи московських загарбників…

- Але ж московських таки, Романе Фомичу. Того ж Єльцина, який подарував Україні незалежність…

Сміявся дідуган наче молодий парубок. Сміявся торсаючи мене за плече.

- Не розумію я тебе, Іване. Тільки-но винуватив Єльцина, тепер нахвалюєш. Так хто ж він більше, злодій чи добродій?

-І те і друге, - долинув з напівморку голос Марійки. - Як би ще ми, українці, такими ж дволицими не були: дивимося на Європу, а москалям підморгуємо. Отак і проморгаємо свою незалежність, розквасимося, як опале листя під московською кригою…

Хата у Фрігманів була в три кімнати, кухню, та коридор. Нічну трапезу Марійка улаштувала нам в просторій світлиці, з фікусами, пеларгоніями, та фотокартками під склом по стінах, меблях і навіть на підвіконні. Розмова за чаркою точилася зокрема про українських та російських політиків. Людмила Смілянська наполегливо допитувалася про наше життя-буття, але російське мене нас не цікавило. Я б, оце, не повертаючись до себе, назавжди залишився  прямо в оцій світлиці, у Фрігманів. Або у тієї ж Смілянської. Вона хоча й цокотушка, але ж викладачка української мови. Виходить, не тільки якась там Катерина, фахівець по сільськогосподарським рослинам. Зазиралися на мене й інші жіночки, особливо Зіна, яка, сидячи ліворуч торкалася моїх штанів взірцево оголеною ногою. Марійка, яка сиділа праворуч, хоча й бачила оті Зінині замороки, але це її ніскілечки не чіпляло. Я був певен, що проводжаючі гостей, підставляючи мені щоку для дружнього поцілунку, вона прошепоче.

- Очі б мої тебе не бачили, Павловичу.

На тому й закінчиться наше знайомство.

Пити, їсти та щебетати ми закінчили десь вже о третій годині ночі. Ніна Бродська, секретарка директора школи, ледь не впала, задрімавши за столом. Усі ми позіхали один за одним, як по команді. Сам Фрігман вже години дві тихенько посапував у своїй кімнаті.

Треба було розповзатися по домівкам, але Марійка наполягала, щоб всі ми залишилися у неї. Я - на дивані в кімнаті діда, жінки - на долівці по двох кімнатах. Елеонора погодилася, добре розуміючи, що, розбурхавши бабу Дусю, ми накличемо на себе чимало словесної халепи. Але однокласниці сестрі наполягали, що повернуться по своїх хатах. Марійка порадила мені супроводжувати жінок.

- Особливо Зіну, бо далеченько живе. Якщо заблукаєш, дзвони, - вийду назустріч…

Години через дві, коли світанок посріблив зелені килими росами, я повернувся до Фрігманів, але там усі ще спали. Я заснув, сидячи під яблунею за столом і хоча вересень дмухав на мене прохолодою і ароматами стиглих фруктів, я з насолодою дихав повівами розсипаного по подушці золотавого волосся сестриної однокласниці Зіни. Вона працювала кухарем у містечковому ресторані, так що завалитися з нею в ліжко мені було зовсім не лячно.

Сестра була на п'ять років молодшою за мене. Такого ж віку були її однокласниці. Кожна з них могла ще народити мені дитину. Дивлячись на Марійку, я лише й міг опаляти себе пожадливими думками. Вона була на двадцять років молодшою. Десь, колись вона зустріне своє жадане щастя. Роман Фомич остеріг мене від чергової життєвої помилки. Бо давно вже я перетворився в Сізіфа, який котить схилом величезну каменюку-долю, але як би я не потів, верхівки гори мені не дістатися. Та хіба тільки я один: Долинали до мене чутки про офіцерів, засланих в свій час до Чечні. Хто до Німеччини з'їхав, хто свою родову в Латвії знайшов, а лейтенант Валерій Тесля, начебто поїхав у дев'яносто сьомому до батьків в Каховку, але згинув десь по дорозі. Оце вже три роки шукають батьки сина, та все марно. Іноді така ненависть до Єльцина з його оточенням стисне груди, що тільки про самогубство й думаєш. Я навіть мотузку у Гребінки поцупив, коли міняли черепичне покриття його двоповерхової дачі. На який біс вона тобі потрібна, питав друзяку, а він тільки посміявся: на усілякий випадок, може доведеться від коханки через вікно втікати. Але думки про самогубство виникали, незалежно від дурної погоди, або нищівних сполохів на сонці. Я злився на себе за ті з моїх поглядів, які заважають мені якнайшвидше одружитися з Катериною, ніж морочитися уявою про голубине кохання Вероніки. Але справи, бачте, не тільки в тому. Можливо річ саме в моїй зневазі до державних російських символів, коли оті символи завдають шкоди моєму світобаченню. Капосні священики, уродливий двоголовий птах, запрограмовані на хабарі чиновники. Радше бачити себе вартовим дитячого будинку, аніж прокурором, засуджуючим людину за зневагу до держави, яка зштовхує діточок у провалля невігластва, звідки не кожен зможе видертися. Буйна уява повертала мене в Україну, але чим більше долинало до мене чуток про владні структури України, тим глибше занепадав я у відчай…  

  

 

Сестричка, скориставшись нагодою відпочити після двотижневого недосипання, забралася на верхню плацкарту, і під ритмічні перестуки та похитування, додивлялася не знаю вже які по черзі сни. Я сидів біля вікна, читав знайдену тут же на столі газету, напроти сиділи дві дівчини, одна розгадувала кросворд, а друга з кульковою ручкою в руці, вичитувала якісь тексти у зошиті. Мабуть їхали дівчата з України поступати, або вже на чергову сесію в якийсь із московських університетів.  

Несподіваною для мене була зустріч з сержантом Федорчуком, командиром відділення розвідників. Наскільки я пам'ятав, його, важко пораненого, не стали відправляти в Москву, бо військовий лікар був певен, що жити воякові залишилося не більше доби. Таким чином його тоді передали батькам, мешканцям якогось селища під Ростовом-на-Дону. Узагалі були випадки, коли за добрі гроші лікарі могли комісувати цілком здорового вояка.

Хоча я був у цивільному одязі, він впізнав мене з першого позирку, і поводився, прямо скажу, по хамські. Спочатку почав теревенити про два роки лікарень, потім давати на розум, що він володіє чималим бізнесом, але дати хід справі не може, бо сьогодні для успіху потрібна чиясь владна рука. Щоб запобігти віри постачальника йому була потрібна вірогідна людина.

- З вами, товаришу генерал, Ми через рік будемо міліонерами. Якщо, звичайно, домовимося. Коли ж ні, не оглядайтеся на мене, робіть, як знаєте, а втім… ви посміхаєтесь… бачу, вам моя пропозиція скидається на дурницю. Я розумію, сьогодні кожен, хто починає свій бізнес, мріє убаришувати, та повернути навтіки. А чом не так, коли здаватися на чиюсь пошану, сьогодні - завдати собі лиха. А запобігти лихові можна тільки зазнавши біди. Злиденного тебе ніхто не помітить. Одна річ мене непокоїть, якщо не добудуся вам до ласки, так і буду брехати жінкам у живі очі, що я кинутий напризволяще синок московського олігарха, але сам по собі прихильний до людей знедолених, викинутих новою владою на смітники часу.

Я дивився на сержанта Федорчука, чудово розуміючи, що він має надію використати якусь нагоду з нашої зустрічі. Думає, що я генерал. Така чутка ходила поміж офіцерами нашого бойового підрозділу. Але зараз я не став брати гріха на душу, розповів хто я сьогодні і за яким бісом посуваю до Москви.

- Йоханий бабай, яка шкода! - вигукнув Федорчук, лупаючи на мене нашорошеними очима. - Кращих командирів женуть з армії геть, а набирають шельм, які продавали хлопців заможних родин чеченцям, а ті перепродували їх батькам. Спіткала ж вас, товаришу полковник, така доля. Мабуть не згодилися з московськими генералами?

Не зовсім було мені приємно, що моя говірка "йоханий бабай" розповсюдилася не тільки поміж вояків українського походження, але й росіян. Обридла говорильня Федорчука, але й зав'язати йому язика я не міг. Та й не здихатися його, бо їхали в одному вагоні. Мені й невтямки, що все це ходіння Федорчука коло-та-навколо, мало лише одну підставу - підбурити мене на вечерю у вагон-ресторані. Здогадався, коли розмова звернула саме в такий бік.

- Зараз би, випити, пом'янути загиблих хлопців, та я, бачте, витратився за дві доби дріб'язкових митарств. Може з вокзалу та прямо до мене, там знайдеться чого випити-поїсти.

Їздити по чужих квартирах було б для мене великим марнотратством. Але й відмовитися від святої справи я не міг. Розштовхавши Елеонору, покликав до ресторану, але вона навіть не озирнулася. Одна з дівчаток, що сиділи напроти, швиденько шмигнула на моє місце за столом. Друга, що весь час сиділа, розгадувала кросворди, спитала, чи не знаємо хто з поетів писав вірші про Мазепу.

- Сосюра поему писав, - негайно відгукнувся Федорчук.

Дівчина заперечливо похитала головою.

- Сосюра не підходить.

- Писали ще Гюго, Пушкін, Шевченко, і англійський поет, як його…, - він зиркнув на мене, чекаючи підказки.

- Ще Байрон поему писав, - озвалася зі своєї плацкарти моя сестричка.

- Байрон? Оце так, Бай…рон лягає. А що вони про нього писали, що він такий-сякий зрадник?

- Аби так, - це вже Федорчук, - Віктор Гюго його до лави богів поставив. Страхітна його велич з його мук повстане. Колись кирею вдягне прадідних гетьманів у сяєві зіниць; а як у ній з'явиться - степові народи пошлють йому назустріч фанфар хороводи і падатимуть ниць. І падали б вже, якби не російський шовінізм. Хіба я не так кажу, товаришу генерал?

Оце "товаришу генерал" з вуст відставного сержанта гучало вельми глузливо. Він показував себе всебічно освіченою людиною. Але ці нікчемні шпильки мене не дратували, навпаки я пишався своїм колишнім воякою, і ота думка, що батьки його відкупили від армії, обростала вже зовсім іншими фарбами. Можливо Федорчук сам пише талановиті вірші? Можливо не батьки його викупили з армійської неволі, а друзі-поети? Звичайно, допитуватися про це я не буду, бо сержанта після бою відправили на вертольоті до лікарні. Моя підозра могла нанести йому чималу образу, хоча, будь моя воля, або гроші, я б відкупив у кримінальної на той час держави усіх молодих вояків. Щоб не валялися вони тижнями, а  іноді й місяцями по вагонах-трупарнях.

Розібравшись з кросвордом, ми з Федорчуком рушили до вагон-ресторану. Знайшлося для нас два містечка, напроти прикро розмальованих жінок. Одна з них саме замовили чергову карафку горілки, хоча на їх лицях було написано, що до замовленої вони випили аніяк не одну.

Блондинка з кучмою волосся на голові, схожою по формі й золотому забарвленню на церковний кумпол, обстріляла нас прозорими бульбашками очей, тоді як друга, чорнява, і мабуть трохи підсліпувата, уперто вивчала ресторанне меню.

- Обридли січеники з макаронами, - бубоніла вона, здуваючи з лиця настирливі пасма волосся. - може оцей гуляш візьмемо, чуєш, Марта, гуляш, чи краще засмажену форель?

Жінка, яку подруга назвала Мартою, прожогом звернулася до нас.

-А ви, хлопчики, що порадите, гуляші чи форелі?

- Нам би що подешевше, - висмикнувши з руки чорнявої меню, жартував Федорчук. - Ви, чув, замовили карафу горілки, чи не надто буде, дівчатка наші золоті. Чи не краще було б замовити кави, або міцного чаю без цукру?

-А ви хто такі будете, - чорнява перебігала очима зі своїх пальців, в яких подумки все ще тримала папірці меню, на лице Федорчука, на моє, і допитливо на лице Марти. - Ви що, ви вже не Максим з Сергієм? Ні? Марта, це правда не вони? Як же я прогледіла…

Вона піднялася і висмикнула меню з руки Федорчука.

- Скажіть гарсону, він принесе вам іншу, а поводитися так з дамами, шановні - не вони, не коректно. Ми ще не визначилися які страви замовити, а ви отак нахабно з моїх рук!?. Марта, скажи їм хто я така. Чуєш, гарсон, неси оцим хлопчиськам кращого італійського вина, вони естети, горілки не п'ють…

- Заспокойся, Ірена, кавалери жартують…

- Жартують? Я бачу ми їм не до мови, Максим з Сергієм з пошаною ставилися до нас, а ці… не вміють вони спілкуватися в ладу та в охайності…

Мені починало обридати таке  товариство, але Федорчук проявив немалий талан психолога: встав, поцілував Ірені обидві руки, поцінні каблучці на пальцях назвав алмазними, ледь не втонув у карих очах, чим розсмішив нас з Мартою, і отримав звання джентльмена від Ірени. Я замовив пляшку кращого коньяку і чотири чарочки під коштовний напій. Ірена запропонувала було випити за знайомство, але Семен Федорчук, ім'я якого нарешті я згадав, встав і, піднявши чарку, сказав:

- Нам з полковником пощастило вийти живими з чеченського пекла, але не всім, не всім, шановні товариші, поталанило. Отож пом'янемо Сергія Лук'яненка, Пашу Салова, Григорія Білолобова, Івана Скрипника, це тільки з нашого гурту розвідників, а скільки наш народ втратив талановитих синів та дочок, хіба їх перелічиш. Пом'янемо ж усіх!

Не чекав я що вибухне плачем саме Ірена, не чекав що з чаркою до нашого столу підійде гарсон Микола, що з чарками в руці піднімуться всі відвідувачи ресторану. Випили і поки не сів на свій стільчак Федорчук, стояли в глибокому мовчанні. Не сіла тільки Ірена.

- Мого сина так і не знайшли. Він льотчиком був там… в Чечні…

Тоді вже всі встали і випили за льотчика Ігоря Сергійовича Романова.

А далі вже не до тостів було. Випивали і ласували заїдками, зиркаючи на загадково усміхнену Марту, та заглиблену в свої невеселі роздуми Ірену. Марта питала, про мої полковничі зірки, а я п'яний вже був, вибовтав все про свою долю, навіть про те, за яким бісом посуваюся до Москви.

- Про пана Булку, здається мені, я десь чула, - обізвалася Ірена. - А втім, відшукати в Москві адресата з таким прізвищем немає проблем. Знайдемо, обов'язково знайдемо, Іване Павловичу.

Я переживав що у мене не вистачить грошей, щоб розрахуватися за все, що замовляли ми з Семеном, та жіночки, поки пригощали своїх невідомо куди зниклих Максима з Сергієм. Ресторан поступово опустів, стюарди збирали і відносили на кухню посуд. Я покликав бармена розрахуватися, але Ірена мовила: сидіть вже, я сама, і пішла до каси розплачуватися.

- Вона що доларова мільйонерка? - пожартував Федорчук, звертаючись до Марти.

- Вона нещасна статечна жінка. Син в Чечні загинув, чоловік, відомий у Москві бізнесмен, розбився на своєму джипі. Знала б, побігла навперейми, така вона жінка, Але хто сьогодні знає, в якій халепі опиниться завтра?

Марта з Іреною їхали в купейному вагоні, ми з сестричкою в плацкарті. Федорчук, хоча я нахвалявся, що має свій бізнес, але на купе не замахувався. В Москві на вокзалі Семен побіг по негайним справам, а ми з сестричкою гадали-рядили як нам бути далі. Елеонора сьогодні ж увечері відправлялася літаком до Хабаровська, а мені треба було на декілька днів зняти номер у найдешевшому готелі. Я й не помітив, коли до нас підійшли мої ресторанні співрозмовниці. Ірена накинулася на мене, як шулика на здобич.

- Іване Павловичу, ми ж домовилися що будемо разом шукати Булку. Зараз же беремо таксі і їдемо до мене.

- Уклінно дякую, але у сестрички через п'ять годин літак.

-З якого літовища?

-З Шереметьєво.

- Цим не клопочіться. Сестричку вашу напризволяще не кинемо. Ходімо, таксі на нас вже чавкатиме…