Частина дев'ятнадцята

 

 Вже в сутінках під'їхали ми до двоповерхового будинку, другим поверхом якого цілком володіла Ірена. Перший поверх, після загибелі батька, належав синові, який мешкав в Америці. Синові потрібні були гроші, він виставив наслідувану нерухомість на продаж, але поки що покупця не знайшлося. А втім, Ірена не поспішала обзаводитися неприємними сусідами. На думку Марти, з якою ми  встигли щиросердо поговорити на заправній станції, поки Ірена бігала по якихось своїх справах, гроші синові мати давно відправила на його банковий рахунок. Так що вся, незграбна на око, нерухомість сьогодні цілком належить тільки їй. У невеличкому будиночку, розташованому праворуч, під темними коронами смерек, мешкали Марта з чоловіком, постійним вартовим як нерухомого так і рухомого мита Ірени.

Поки чоловік Марти, він же вартовий, Олег Онисимович Думка, відчиняв подвійні двері господарки, я придирливо вивчав архітектуру цієї двоповерхової цегляної фортеці. Вочевидь, збудована вона була нещодавно, але зовні нагадувала барак, правда на високому підмурку, з сучасними пластиковими вікнами і візерунчастими решітками по першому поверху. Помітивши мою зацікавленість будинком, Ірена всміхнулася. 

- Забажаєте, сьогодні ж будете власником цієї десятикімнатної фортеці. Будемо жити, по черзі один-у-одного гостювати.

-А хто за мене прибиратися буде, - в свою чергу пожартував я.

- Сама приберуся, і тебе навчу, товаришу полковник.

Колись будинок стояв за досить таки міцною горожею: бетонні бики висовували з трави сизі потилиці. За якимось бісом загороду було зруйновано. Можливо, навіть, за бажанням Ірени. Вона поки що показувала себе жінкою демократичною, обтяженою не тільки грішми, але й залишеною чоловіком нерухомістю.

Коли я допомагав жінці занести скриньку із ходовими дорожніми речами, вона намагалася показати себе не в зовсім доброму світлі.

- Мені б притулитися десь-інде, забути як плескала в долоні, коли в гаман чоловікові падав черговий доларовий внесок. Він завірив мене, що такі гроші сьогодні заробляє кожний поважаючий себе бізнесмен. А я, дурна, вірила.    

Скарбницею Ірени в утішливих подорожах відає її жіноче сумління. Вона мстить сама собі за смерть чоловіка.

- Нахапали мита, а життя пилякою пішло. Чоловік робив те, що суперечило його власним засновкам. Товариство розумних людей підмінили дурною зажерливістю. Я завжди була проти, та хіба з вами, мужиками, домовишся. 

На мій розсуд, Ірина користується грішми безконтрольно, але ошуканці, якщо й зустрічаються, узгоджують свої бажання понюшками тютюну. На більше не зазіхають, щоб збутися на майбутнє докори сумління.

Мені Ірина виділила невеличку опочивальню з тахтою і телевізором, але я його так і не включив. Приголомшений люб'язністю господарки, під добрі мрії, я навіть не повечерявши, заснув спокійним солдатським сном.       

 

  Минуле - наука добута для себе, а не повчання для інших. Хто се писав, вбивайте не скажу, бо це ходяча істина. На жаль, я живу, не озираючись на пройдене. В моєму минулому було багато такого, з чого я глузував би і зараз, якби почав переглядати, написаний уявою, товстенний рукопис цієї науки. Все своє життя я виконував чужі прикази, навіть ті, що суперечили моєму світобаченню. За роки служби лишень двоє чи троє офіцерів звертали увагу на мої не завжди доцільні прикази. Але це було задовго до чеченського заколоту. Всього, що діялося в Чечні, я й досі не порозумів. Озброєння, яке нібито адресувалося моєму загонові, щезало по дорозі. Священик жив по своїм, не окресленим в Уставі, законам. Щезав, не докладаючи куди. З богом розмовляв чи з сатаною, про це міг знати хіба що генерал Онисим Барка, який захищав панотця зі слиною на вустах. При розмові з генералом у мене виникала підозра, що приклеєний до мене бородатий парубок, якби не родич його який. Але дізнатися достоту у мене не було ні часу, ні можливості. Ходила чутка, що якимось чином рядові вояки попадають до чеченців у рабство. Але з моїми хлопцями такого не було. Хіба що лейтенант Гринь? Яким чином він попав у тенета польового чеченського командира, я так і не довідався. Про те як угодив у полон взвод лейтенанта Кононова, в якому служив син Бевзя, чуток було чимало, але повірити в те, що двадцять чотири вояка одноразово зрадили клятві, я не міг. Достеменно відомо всі вони були закатовані, бо відмовилися писати батькам і працювати на ворога.

 

  Хоч який би темний і недбалий я був у господарських справах, мені завжди щастило вийти сухим із води, якщо, скажемо, сусідка прибігала за негайною допомогою. Лопнув, приміром,  шланг у туалеті, або захарастило у ванні шпігат. Як не допомогти. І хоча сантехник з мене, як із шофера пілот, сусідки завжди проводжали мене словами:

-У вас, Іване Павловичу, золоті руки, а мій чоловік тільки й робить що перед телевізором реве.

До речі, спортивні баталії мене не цікавлять. Не ваблять концерти сучасних зірок, обридли навіть гумористи. Як казав про журналістів Ілля Еренбург: вас цікавить людина, але чомусь саме нижче пояса? Отакий у нас сьогодні гумор. Книжки читаю, але більше французьких, німецьких та латиноамериканських класиків. В юнацтві перечитав майже все видатне, що було написано українськими та російськими класиками. Скажу відверто, ближче інших до простої людини стоять українські. З російськомовних хіба що Горький. Гоголь розважить, насмішить, але до спазма в горлі, вибуху ненависті до деспотизму урядовців, як Коцюбинський, не доведе. Не люблю мандрувати. Краще побачити той же Ленінград уявою, ніж на власні очі. Сучасна Москва - це перш за все натовп машин і примар. Якщо об скло вашого вікна розбивалися голуби, можливо сліпі, не знаю, то москвичі схожі на отаких сліпих птахів. Мешканці невеличких містечок безперечно щасливіші. Люблю киян, У Москві до кого не звернешся, пролетить не звернувши уваги. Кияни співчутливі. Розкажуть, покажуть, зігріють доброю усмішкою. 

 

Ранком, коли я вийшов на подвір'я подихати, не зовсім свіжим повітрям, бо недалечко, метрів отак за двісті, кожної півгодини бігали приміські електрички, мені подзвонив учорашній мій співтрапезник Семен Федорчук.         

- Ви ще в Москві, так? Ото й добре. Маю для вас важливу невідкладну інформацію. Куди мені під'їхати?

Я трохи отетерів. За яким бісом я йому здався? Але сказав, що знав.

- Мене на декілька днів влаштувала учорашня наша знайома Ірена. Не забув ще? Можу підійти до станції, назву піду спитаю у господарки.

Голос Семена прозвучав наче з переляку.

- Тільки не питайте, я знаю цю станцію. Через двадцять-двадцять п'ять хвилин підходьте, там є невеличка файна кав'яренька, можна чаю або пива випити.

У мене було чимало питань до Семена, але він вимкнув слухавку. 

- Що, дружина загубила? - прозвучав за спиною голос Думки.

- Доброго ранку, Олег Онисимович. Сестра докладає що у неї все гаразд, літак приземлився, зараз на зупинці чекає автобуса. А вам, бачу, не спиться.

- Та й ви вже гуляєте. Може зайдете, чаю поп'ємо, бо жінки після такої подорожі прокинуться не раніше дванадцяти.

- Поп'ємо обов'язково, але я шаную ранкові прогулянки. Може чого до чаю купити?

Олег Онисимович показував себе людиною трохи чудакуватою. Носив вуса і широку, лопатою, бороду. Справжній сучасній священик. Та ще звичка у нього була: весь час обсмикував бороду або вуса пальцями лівої руки. На моє питання він здвигнув плечима.

- Хіба що по пляшці пива. Яток на станції працює цілодобово. Оце гроші візьміть.

Він поліз в кишеню за грішми, але я енергійно захитав головою.

- Що ви, що ви, Онисимовичу. Ваш чай, моє пиво.

- Так може ж ще печива якого?

-І печиво за мною. Все що треба до чаю та до пива, я куплю.

Лице у Думки вище рудої бороди було наче з мармуру вистругане, і сам невеличкого росточку, але кремезний, накачаний м'язами. Вочевидь - людина військова, не хухри-мухри тобі, як любив говорити генерал Онисим Барка.

Через двадцять хвилин Семен вже обдаровував мене сюжетом надзвичайно цікавого роману - авантюрні дев'яності. І що цікаво, одним з героїв цього роману був саме я, полковник Іван Мазуха. Головний герой - генерал Барка, його бойовий заступник майор Сергій Романов, як ви вже мабуть здогадалися, чоловік Ірени і батько пілота Ігоря, який нібито загинув у Чечні. Головне тут слово "нібито", бо давайте послухаємо самого Федорчука.

- Вельми фантастично що ми з вами, пане Мазуха, опинилися в одному потязі. Ми тут розгрібаємо злочинні справи генерала Барка, який продавав чеченцям не тільки озброєння, але й молодих вояків. Утілював його задуми Романов, за що взагалі й поплатився головою, коли прокуратура відмовилася займатися розслідом цього злочину. Була у нас підозра що ви, пане Мазуха, теж одне із кілець цього кривавого ланцюга. Мабуть пам'ятаєте, журналіста Остапа Вишню, він доказав, що ви непричетні до цього криміналу. Уявіть собі самі, ви, якимось чином, зв'язувалися з чеченськими польовими командирами, вам вдавалося визволяти полонених вояків. Самі посудіть, російський полковник спілкується з ворожим командиром, заглядає у його бандитське лігво. Це вже потім ми з'ясували, що вас об'єднує стара дружба. Багато років служили і навіть вчилися разом в академії. Ми…

Мені дратувало оце "ми", тому я не дав Семену договорити.

- Йоханий бабай, Семене, поясни, будь ласка, хто такі ви, я поки що знайомий тільки з сержантом Семеном Федорчуком.

-Я знаю, сержант перед полковником повинен стояти струнко, але, Іване Павловичу, ми не при погонах. Хто такі ми - вам знати не обов'язково. Будьте певні, що стоїмо осторонь від усякого кримінального походження. За нами тільки побиті в Чечні пацани, розумієте. Іноді мені буває соромно, що я вижив. Злочинцям ставлять пам'ятники, вони будують собі за кордоном маєтки, а за які такі гроші? У мене обмаль часу, тріпатися довго не буду. Але повідаю, що Ірина і її подруга Марта розбагатіли на крові загублених у Чечні хлопців. Думка, чоловік Марти, воював і нашім і вашім, якщо дізнається, що ми з вами сьогодні зустрічалися, вас звідси не випустять. Багажу, наскільки знаю, у вас немає, що стосується Булки, він зараз у відряджені, але я познайомлю вас з людиною, яка його добре знає. Так на чому ми зупинимося?

- Мені треба поговорити з Думкою. Так собі ні про що. З майором Романовим у нас була неприємна розмова, але про Думку я навіть не чув.

- Зате про Дукача чули, під таким прізвиськом він тинявся по військовим частинам. Представник аби знати кого, постачальник аби знати чого… Побалакати побалакайте, але не забувайте що перед вами підлотний ворог. Мені не дзвоніть, на зв'язку з вами буде Лариса Чайка, наша військова сестричка. До речі, вона передає вам вітання.

Не зовсім приємно було мені повертатися до господи пані Ірени. Пива, печива та цукерок я, звичайно, купив. Встиг навіть переробити заперечливі почуття на розважливі. Бо сам вже встиг залізти до колін в кримінальну багнюку. Можна було на цьому збудувати відверту розмову з Олегом Онисимовичем. Про Дукача я дещо чув. Олександр Гринь, не знаю вже з якого переляку, любив повторювати хрестоматійне.

Ой, іде багач, ой іде дукач, насміхається:

Ой, за що ж, за що вражі вояки напиваються?

Ото ж йшов я і думав: чи не кров полонених наших хлопців ссуть? Але виплеснути з ночов разом з водою дитину - це було б зрадою відносно Семена. У мене не було сумніву, що саме "МИ" влаштували смерть генерала Барка. Що така сама доля ледь не спіткала мене, а на черзі - Олег Онисимович. І він про це добре знає. І я знаю, але не певен, що Дукач, а втім і генерал Барка, продавали озброєння чеченським бойовикам. Ті, хто справді це робив, давно живуть за кордоном, А Барка навіть пристойної дачі не мав. А Олег Думка? Будиночок на дві кімнати, з кухнею, сполучений санвузол, меблі, книжки, посуд - вихідці з радянських часів.

Коли я прийшов, Олег з Мартою поралися на кухні. Вона підставила мені щоку для поцілунку, на що чоловік аж ніяк не зреагував. Він нервово смикав свою бороду, хитав головою, побачивши пляшки з коштовним німецьким пивом, але нічого не зауважив. Марта пожартувала:

- Доведеться вам, Іване Павловичу, дзвонити сестричці, щоб грошенят на дорогу вислала. Хверцюєте ви, як бачу, і до жінок зголодніли. Тільки не зазіхайте на Ірену, не вашого вона ґатунку жінка…

Поки Марта напучувала мені, Олег Онисимович докірливо хитав головою. Навіть щось сказати хотів, але Марта затулила йому рота його ж бородою.

- Знаю, добре знаю, що в тебе, Олежку, на язиці, тільки не треба, га!

- Не треба, так не треба, тільки мені від цього не легше. Якщо Павловичу сподобалася господарка, чому б їм не одружитися…

-А тобі хіба не кортіло колись залізти до Ірени в ліжко. Бачила, як шмагав бородою  віконце, коли я їй у купелі хребтину мочалкою чухрала.

У мене складалося враження, що Семен помилявся відносно Думки, а, можливо, й самої Ірени. Виникала гадка, що Ірена з Мартою були лесбіянками, Оте "тільки не треба, га!" було красномовнішим признанням. Та ще - спину в купелі чухрати. І за яким бісом Онисимович зазирав у віконце: побачити роздягнену Ірену? Скоріше цікавився, чим там його дружина з господаркою займається.

З отакими гадками, вже сидячи за столом, чекав я поки Олег Онисимович наповнить пивом бокали, поки присяде до столу Марта. А пила вона, треба сказати, завзятіше за нас, мужиків, прямо з пляшки, бо так звикла з юнацтва, працюючи тинькарем на будівництві. Саме про це точилася розмова за столом. Сама Марта закінчила будівельний технікум, але майстром працювала недовго: не зійшлися характерами з виконробом Олегом Онисимовичем Думкою, на той час вже її чоловіком.

- Отаке буває в житті, шановний Іване Павловичу, - з п'яною усмішкою, вішала мені локшину на вуха, зашарівшись від випитого, Марта. - А якщо чесно, дуже він ревнивим в юнацтві був, мій шановний чоловіче. Краще дома сиди, аніж зиркати по довгов'язим парубкам. Казав так, чи може я брешу, га, Олежку?

- Я тебе застукав в обіймах з Петром Зневагою, ото ж і видав оферту: або готуй дома страви, або я відкланююся і тишком-нишком поведу до загсу Ніну Овсяникову. Була у нашому тресті така жіночка, в бухгалтерії працювала.

- А тобі аби по бухгалтеріям никати, може скажеш що ти не спав з нею?

- Було таке діло, помстився тобі за Зневагу, душу свою заспокоїв. А ви оце два місяці з Іреною, невже надголодь бідували?

Тут вже я не втерпів, пирснув в долоню.

- Може за пивом збігати, поки ви тут крапки над і поставите. Бачу, ночі вам не вистачило…

- Тоді вже - за пляшкою горілки, що за пиво без веселухи, - пожартувала, цілуючи мене в щоку, Марта. - А я піду Ірену розбурхаю, досить їй спати.

Я нашвидку підхопився, і помацавши себе долонею по кишені: чи на місті гроші, ледь не вистрибцем вибіг з хати. Гумор у мене був, краще не буває. Все що наговорив мені про Думку Семен здавалося дурним маренням людини, занепокоєної пошуками істини. Але що таке істина? З чим її їдять, а головне - хто їсть? Єльцин назвав себе святим президентом. Святим, бо саме святі, візитуючи в народ, залишають за собою гори трупів. Ото вже мудрець, так мудрець: могутню державу обернув руїною. Вперше, зайшовши в яток, я навіть не помітив, хто стоїть за прилавком. А зараз відразу впало в очі - кавказець. Можливо навіть чеченець і надто таки прозірливий. Він перший звернувся до мене.

- Що за пиво без горілки, чи не так? Є українська на бруньках, вірменський коньячок, чого бажаєте?

А мене вже понесло. Лице кавказця, осяяне доброю усмішкою, вкрило легкою позолотою розташовані по полицям заїдки.

- Мені і те і друге, і смачнятини до того і другого. Ви самі звідкіля будете, якщо не секрет?

- Сам з Сибіру, є там таке містечко Іркутськ, батьків було заслано з Ічкерії, як поховав так і перебрався сюди.

- Поховали, вони що, старі були?

- Дев'яносто шостий рік, порозумійте самі…

Я вже був не радий, що завів оці теревені. Лице у продавця потемніло, наче в очах вимкнули золоті ліхтарики.

- Вибачайте, друже, у мене таким чином загинула дружина. Полізла куди не треба, поки я у відряджені був. А що поробиш, не ми в тому повинні…

-І ми теж, пане добродію. Мріяли про вільне життя, а занепали у пекло. Хіба не так?

- Все так, синку, все так…

-А ви… я вас сьогодні вдруге бачу, у кого зупинилися?

-У пана Думки, чули про такого?

Усмішка на вустах продавця мені вельми не сподобалася.

- Приїхала пані Романова, ви самі хто їй будете?

- Ніхто, заїхав у Москву дізнатися куди щезла моя дружина, мене покликали на двійку днів погостювати. Але ж не задарма…

Знову ота ядовита усмішка,

Повертався я з двома пакетами по руках, але у жахливо кепському настрої. Навіть небо не було таким прозорим, як декілька хвилин тому. Треба ж було мені розв'язати язика з незнайомим чоловіком. Сьогодні у кожної родини є своя Ахіллесова п'ята. Легенький дотик може статися причиною болю.

Я вже підходив, коли, стоячи на бетонному підмурку розібраної, а можливо й недобудованої загороди, Марта вилила на голову напівроздягненій Ірені цеберку холодної води. Та аж заіржала від задоволення, зарухалася, показуючи мені закрути своєї справді привабної статури. А Марта стоїть, усміхається на свої думки. І я собі думаю.

"Мабуть, чекали поки з'явлюся на видноколі. Як не спокусити мужика, коли є чим. Тепер буде стояти перед очима, вертіти своїми сідницями…"

- Марто, візьми пакеті, а Івану Павловичу дай рушника, нехай почухрає мені спину до рожевого забарвлення.

"Ця дамочка, якщо сподобається, обов'язково зробить мене масажистом, - з такою думкою, підійшов я до Ірени. - А жіночка насправді ладна. Шкіра аж світиться здоров'ям."

Почухрав я жінці не тільки спину, але й ноги, які вона по черзі ставила на бетонний підмурок. А вона тимчасом дорікала мені, що не зігрів її вночі. Причому, дорікала досить таки оригінально.

- Вже перед ранком наснилося що ми з тобою кохаємося. Я шаленіла від твоїх дотинків вустами до моєї печерки. Ледь не вибухнула оргазмом. Зіпсувала Марта… Чи не продовжити нам отой сон після сніданку, га? Чи може зробимо це не гаючись?

- Але ж на нас вже чекають, я там пального прикупив, яка у тебе реакція на пальне?

- Тільки не напивайся, добре?

Але замислене, після першої ж випитої чарки, геть розтрощив дзвоник на стільниковий Ірени. Вона підхопилася і, посірівши лицем, вийшла на вулицю. Про що йшла розмова ми не чули. Олег Онисимович запропонував випити по другій, але мені не сподобався оцей дуже невчасний дзвоник. В уяві все ще стояла капосна усмішка молодика-продавця.

Коли я вийшов, Ірена саме відчиняла залізні брами гаража.

- Мені треба негайно їхати, ви вже вибачайте…

Коли через двійку хвилин чорний джип прямо таки прошмигнув повз нас, я сказав, зиркнувши на Марту з чоловіком.

-У мене склалося враження, що Ірена стартувала у вічність.

Краєм ока я помітив усмішку на лиці Олега Онисимовича, а Марта повернулася і тричі сплюнула через плече.

- Ваше б пророцтво та богові у вуха… А що до Ірени, куди б вона не стартувала, нам треба повертатися до столу.

Пити спиртне я відмовився. Пропустив кави з печивом, поспішив на електричку. Марті сказав, що надії на Семена нема ніякої, обіцяв подзвонити, вивести на пана Булку, але щось мабуть у нього не склалося. Марта просила не поспішати, Олег Онисимович іронічно посміхався: він був дуже здивований почувши від Марти, що я вже майже два роки шукаю свою зрадницю-дружину. Ото ж і зробив висновок що у мене з психікою негаразди.

Очікуючи на електричку, я двічі дзвонив Семену, але стільниковий навіть не дзенькнув. Молода дебела жіночка попросила занести у вагон багаж, - три торби овочів. Мабуть продавати їхала. Я допоміг, за що вона почала сувати мені в кишеню п'ятдесят рублів. Сувати так настирно, що я не стерпів і сунув їй в руку сотенну.

- Це за надану можливість розім'яти зранку м'язи, - відповів на німе питання жінки.

- Мабуть ви не місцевий, - зітхнула вона. - А я думала, будете допомагати й далі…

Нашу розмову перервав дзвоник Ірини.

- Ти ще вдома, Павловичу?

- Яке там… їду шукати Семена, обіцяв подзвонити, та, бачте, мовчить.

- Ви де зараз?

- Та біс його знає, кажуть скоро буде перша зупинка.

- Отам і чекайте мене, я миттю…

Довелося вибачитися перед жінкою, за неможливість підтримки.

- Дружина дзвонила? - поцікавилася вона.

- Знайома, допомагає знайти потрібних людей.

-У Москві, не знаючи адреси?..

- Одна надія на галай-балай…

Вона знову тяжко зітхнула.

- Ну що ж, буває й так, але ось візьміть мою візитку, може знадобиться.

Я побіжно зиркнув на клаптик глянцевого паперу.

Марія Петрівна Скоринка.

Сільськогосподарський університет.

Професор.

І далі декілька номерів містечкового та стільникового телефонів.

Коли на зупинці я вискочив з вагона, услід мені лунало:

- Дзвоніть…

Очікуючи Ірину, хвилин десять балабонив я з мужиками, які вийшли на перон з повними кошиками грибів. Їхати їм треба було у протилежному напрямку, вони нахвалялися учорашнім дощиком, зітхали, балакаючи про сучасних спекулянтів, які геть знищують лісочки поміж дачами, так що незабаром за грибами  людям доведеться їхати ледь не до Сибіру. Я не встрявав в їхню перемову, але смуток поступово заповняв душу, і коли під'їхала Ірина, я вже знаходився не в кращому гуморі.

Жінка вийшла з-за керма розім'ятися, купила у мужика разом з кошиком молоденьких гарненьких боровиків, не гаючись, заплативши запрошені гроші.

- Насмажимо сьогодні з картоплею, купимо по дорозі доброго винця, - говорила вона, сідаючи за кермо. - Дивись і полегшає на душі. Хапає життя за горлянку, та куди діватися… треба відповідати за гріхи чоловіка…

Вона чогось не договорювала, а я не ліз не в свої сані з розпитами. Буде бажання сама розповість. Але отой несподіваний дзвоник, що зруйнував наші плани на добрий сніданок, не давав мені спокою. Дуже вона нервувала, і здалося мені тоді, що дзвонив якщо не Семен, так хтось із його оточення. Ірина їхала запрудженими машинами московськими вуличками і явно не в напрямку додому. Зупинилася біля невеличкого магазину.

- Ти посидь трохи, я дечого з продуктів куплю.

Чекав я на неї ледь не півгодини. Вже нервуватися почав: чи не викрав хто мою загадкову молодицю? Але ні, з'явилася з двома чималими пакетами в руках. Я вискочив, підхопив обидва.

- Чому не сказала, що на тиждень відбуваєш кудись?

- Не відбуваю, а відбуваємо, шановний Іване Павловичу.

- Вона сіла за кермо, через декілька метрів з'їхала у темний вологий провулок поміж старинними будинками ледь не в центрі Москви, приткнула машину поміж багатьма іншими.

- Давненько я сюди не зазирала. В цьому будинку на третьому поверсі в квартирі моїх батьків, пройшли моє дитинство і юність. Останній раз я навідувалася сюди півроку тому. Так що нехай тебе не шокують шари пилюки по меблях. Я зараз швиденько приберуся, а ти поки грибами займись. 

Пакунки були надто важким, та ще оцей кошик з грибами. Ірина підхопила було його сама, але я перехопив, заявивши, що носити важкі речі не жіноче діло.

Ірина відчинила старинні важкі подвійні двері, впустила мене першим, в просторий неприбраний коридор, з навалами різноманітного одягу на гачках, та взуття вздовж стін. Повітря тхнуло вологим барахлом, пилюкою і чимось ще незнайомим, як сказала Ірина - дореволюційним.

Квартира на три кімнати, кожна обсягом з мою трикімнатну. Будували ж колись житло, просторе, з ліпниною по стелі, візерунчатими дверима, з чорним ходом. Правда туалет був не дуже щоб дуже, але ванна удавала себе справжнім басейном. В ній можна було митися, лежачі удвох із жінкою. Правда, спочатку треба було пройтися з ганчіркою по дзеркалам та поличкам.

Ліжка, столи та шкапи по кімнатах накриті прозорою плівкою. Гриби чистесенькі, невеличкі, чого з ними поратися. А плівку з меблів треба знімати бережно, щоб не підняти пилюку в повітря. Роздягся я до паса і почав господарювати як у себе дома. Ірина вже переодяглася в коротенькі штанці та не по плечах кофтину, вийшла, сплеснула руками.

- Ой, лишенько, Іване Павловичу, навіщо тобі оця морока. Я вже якось сама…

- Сама порайся на кухні, а я одинцем звікував, служниць не наймав, так що з твоїми хоромами упораюся.

Познімав плівку, протер вологою ганчіркою меблі, віконниці, нашвидку - скло, помів як слід долівку. А з кухні вже віяло смачними духмяними стравами. Ранком ми як слід не поснідали, якби в себе дома, я б вже перехопив щось смачненьке, але після такої роботи треба було помитися. Отож зайнявся я ванною. Щоб її помити довелося роздягтися до трусів, і стоячі у брудній воді навколішки, милом та жорсткою мачулою готувати купіль до еротичного купання. Була у мене гадка, що Ірина обов'язково зробить такий крок. Бо митися по черзі - тільки гаяти час. А мені ще обіцяв подзвонити Семен.

Так воно й сталося. Закінчивши кухонні справи, Ірина взяла купальні діла на себе. Наповняючи ванну водою, налила в неї якогось духмяного зілля, так що купіль наповнилася білою зі срібними зблисками пінявою. Вона роздяглася і ввійшла у воду першою.

- Не гайся, Іване, не в наші літа соромитися. Якщо нетерпець, давай це зробимо нашвидку, але на мій смак, краще на м'якому ліжкові…

Як не гляну, Ірена таємниче усміхається, а то ще виставить із піняви свої дівочі цицьки, і жене на мене повіви своєї енергетики. Що не кажіть, а роздягнена жінка завжди буває вродливішою за ту з якою ти вже переспав. Останнє побіжне кохання з однокласницею сестри, Зіною, тільки розпалювало пристрасть до Ірини. Отож і звернувся я до не зовсім приємної теми:

- Мені дзвонитиме Семен Федорчук, обіцяв познайомити з людьми пана Булки, ото ж не знаю, чи випаде можливість полюбитися нам на м'якому ліжкові…

Ірина усміхається на свої думки, а мені каже.

- Даруй, пане Іване. Які дзвоники, які зустрічі, здався тобі отой Булка. Думаєш хто мені сьогодні зранку дзвонив, хто не дав як слід поснідати. Саме твій Федорчук дзвонив. У нього, бачте, після довгої подорожі скінчилися гроші. А я та сама корова, яку він почав доїти після вбивства мого чоловіка. Сьогодні десять тисяч доларів перевела на його рахунок. А куди діватися. Ще два таких внеску і я вимушена буду продавати нерухоме майно. Добре ще, що про цю квартиру вони не знають…

- Вони? Семен що - вимагач, рекетир?

- Якби тільки Семен. У нього ціла ватага. Він і тебе промацує, щоб було на кого переключитися, коли мене роздягнуть до нитки. До речі, є у нього один хлопець, якого числять пропавши без вісті, або закатованим чеченцями, а насправді від дезертир. Ото вже люта людина.

Слухаючи Ірину, я вірив їй і не вірив. Мій сержант-розвідник, Семен Федорчук - голова кримінальної ватаги. Що ж це таке діється на білому світі! Вже не знаєш куди далі поведе Росію моральне переплавлення людей? Шляхетні хлопці обертаються недолюдами. Не випадковою була гадка, коли Ірена нашвидку виводила свого мустанга з гаража: подорож у вічність. Ми всі сьогодні туди подорожуємо.

- Ну од, а він уже скваснів, - вилучила мене із глухого духовного кута Ірина. - За все горювати, долі не знати. - Забудьмо. Я тебе попередила, бо вважаю за шляхетну людину. А далі живи і позначайся, як знаєш. Що до пана Булки, є у мене знайомий морячок, у минулому - його права рука. Подзвоню, опоряджу вам зустріч. Тільки не сьогодні, добре. А тепер висмикни пробку, будемо омиватися під душем.

Вона встала в повний ріст, і я не стерпів, припав до її лона лицем і так застиг, перебуваючи ейфорію почуттів: від розпачу до райської благодаті. Ірена м'яла пальцями мої плечі, натискала долонями на потилицю, а далі вже мокрі, нестямні наче вихором виметені із ванні, опинилися ми у м'якому ліжкові, забувши про страви на кухні, про Семена з його ватагою, навіть про Вероніку, яку останнім часом я пестив, дихаючи повівами розсипаного по подушці волосся сестриної однокласниці Зіни. Мабуть вперше за своє життя подумки я вже кохав не Вероніку, а реальну, нестямно палку в любові жіночку, Ірину Романову.

 

Тільки на третьому дні нашого добровільного заточення Ірина зробила обіцяне: подзвонила морячку. Семен до мене так і не додзвонився, бо я начисто відключив зв'язок з миром. Витяг майже всі нутрощі стільникового, настільки щільно обладнала мою душу і тіло жінка, на яку ще три дні тому, в ресторані потягу, я дивився як на знетямлену алкоголічку. Але тепер я її знав зовсім іншою.

- Вчасно ти з'явився на мої очі, - казала вона, коли одного разу в пообіддя ми полягали відпочити. - Та ще з отим юдою Семеном. Мені перед ним треба було грати роль занедбаної життям удовиці. Він стереже мене, як зміюка, ладна проковтнути як тільки зголодніє. І проковтнув би, якби не мої гроші. Ще не поховала чоловіка, ще в труні лежав, коли вночі до мене вдерся заступник Семена, звірюга, вбивець мого чоловіка. Наполягав щоб я негайно стала його дружиною. Якби не Семен, зґвалтував би мене, або вбив, бо борони боже, мені розгніватися. Такий тоді галас підняла, що збіглися сусіди, а потім і Семен… схопив Бевзя за комір і виставив геть з моєї кімнати.

Мене наче током вразило:

- Бевзь кажеш! І як того Бевзя звуть?

- Ігорем звуть, Ігор Бевзь, син своїх батьків.

- Завжди, Ірина, офіційно Ігор Петрович Бевзь загинув у Чечні ще на початку заколоту. Мені б подивитися на нього…

-А чого на нього дивитися. З погляду такий собі парубійко, а копни глибше - рідну матір за копійку продасть. А ти що, зустрічав його коли?

- Петро Бевзь, батько Ігоря, колись ми з ним дружні були, шукає нагоду помститися мені за гибель  сина. Повідомлення він отримав у дев'яносто шостому, я ж у Чечню попав роком пізніше. Але він найняв снайпера, який підстрелив мене. Ото ж я й кумекаю собі: чи не Петра Бевзя син? Дуже поведінкою схожі.

- Не знаю, Іване. Чула що безбатченко, але ж дезертир, якщо й є де родина, писати не буде, лячно схопити термін.

 

З морячком домовилися зустрітися на Чистих озерах, це далеченько від місця нашого помешкання, але у Ірини на то були свої міркування. Доїхав я на таксі, довго тинявся поза газетними та продуктовими ятками, відшукуючи очима морячка у жовтих штанях та блакитній сорочці. Нарешті він з'явився, правда штанці та сорочка давно вже втратили свої особисті кольори: вигоріли на сонці, або під праскою, бо показував незнайомець себе справжнім дженджиком. Морячком його називали мабуть тільки з-за капітанського кашкета, який лихо сидів на його голеній голові. Я помітив як ззирнулися морячок і кучматий парубійко у джинсовому костюмі. Мабуть таки перестраховувався дженджик, посуваючи на зустріч незнайомцю. 

Я прожогом обернувся: чи не стоїть хто за спиною?, зробивши крок, сунув руку привітатися. 

- Мені казали що ви приїхали з Італії разом з паном Булкою, мені треба з ним поспілкуватися?

Морячок закліпав маленькими, блідими, наче забитими мукою очицями.

- Ви саме хто будете?

Бачу, дивиться повз мене в напрямку неохайно розвантажених лантухів з мукою. Розумію, що мене приймають за когось іншого. Як там у Гоголя: До нас їде ревізор! Не втерпів, посміхнувся.

- Мабуть я не той фахівець, за якого ви мене тримаєте. Але скажіть, будь ласка, чи не працює на вашому закладі жінка, за прізвищем Мазуха? Вероніка Мазуха. Я її чоловік… вибачайте, був її чоловіком. Мені б перемовитися з паном Булкою, якщо ви про Вероніку не чули?

-А він що, чув?

- Мені казали, вони разом з Італії до Москви поверталися.

-Казали-казали, хто казав? Якщо Булка взнає, він твого вказівника, як комаху, одним пальцем розчавить.

- Олігарх, чи що?

- Можна й так назвати, але вам краще з ним не зустрічатися. І не базікати лишку про нього.

- Ви що маєте на увазі?

- Нічого не маю. Ви, пане, прямуйте собі куди йшли…

-Я саме до вас йшов, отут п'ятсот доларів, за інформацію, і все, далі - ні я вас, ні ви мене не бачили.

- Хіба що за тисячу… я своєю головою ризикую…

Я відрахував дев'ять купюр по сто доларів.

- Більше не можу, бо мені ще їхати та їхати...

Він дивився на гроші, наче лякався до них торкнутися. Потім, хитнув головою, показавши очима на дерев'яний ослінчик  у березовому сквері. Озираючись на всі боки, майже пошепки промовив.

- Ось що я вам скажу, пане. Знав я Вероніку, не дуже щоб дуже, але знав. Ви вже вибачайте, варитися в такому пеклі і вижити… Це було не для неї… Конала у Булки якась жіночка самогубством, але що саме Вероніка, на сто відсотків не скажу. Казали хлопці, що вона, але в труні своїми очима не бачив. Знаю тільки що з того часу про неї наче забули… Знаю на якому кладовищі похована, там на камені її портрет є… Винагорода пана Булки, наскільки я знаю вони були коханцями.

- Ми можемо проїхати на кладовище?

- Тільки з моїм водієм, воно він біля ятка пиво ссе…

- Але…

- Якщо не вона, вибачайте. Другої Вероніки у пана Булки не було.

Кучматий водій назвався Олексою. Гнав машину, наче грався іграшкою. У лівій руці кермо, у правій - стільниковий телефон. Балабонив нібито з жіночкою, але якою мовою, я так і не порозумів. Хоча лицем слов'янин, та й розмовляв зі мною російською. На розі замоскворіцьких вуличок Олекса підібрав жінку з двома клунками та кошиком. Жінка питає:

- Тобі сотні вистачить? 

- Атож, - відповідає водій, хапаючись лівою рукою за щоку.

Машина йде по другому ряду, обіч вервечки машин, а у водія обидві руки зайняті казна-чим.

- Що це у тебе? - питає жінка.

-У мене...  а що?

- Пухлина на щоці?

-Що-що, моляр нудить, особливо на масну їжу без горілки. Але я звиклий до цього болю. Нудить, та й біс йому. Се мене не стосується.

- Але ж ти за кермом…

- Грамів п'ятдесят льотчику-пілоту не завадить, так я кажу товаришу полковник?

Жінка нишпорить в одному з кошиків, достає пляшку горілки, відкриває.

- Пий свої п'ятдесят.

Водій хапає лівою кермо, правою зі стільниковим перехоплює пляшку, і робить два енергійних ковтка.

- Може й ви… по-польовому? - водій передає мені пляшку, а на вустах грає саркастична усмішка.

Я його предобре розумію. Полковник, якщо він побував в окопах, не відмовиться випити з однієї пляшки з солдатом. Перехопивши пляшку, я роблю два ковтка і, повертаючись до жінки, прошу віддати пробку.

- Скільки вам за оцю пляшку?

-А скільки дасте?

Я балакаю з жінкою, щоб дати втіху самому собі, бо оця подорож з льотчиком-пілотом здається мені подорожжю до потойбічного світу.

- Заїдки які є?

- Морквяник є, огірки, томати…ви, бачу, на кладовище керуєте. Якщо так, зроблю крюк, провідаю доньку.

- Добре, там і розрахуємося.

Олекса веде нас повз кущі полину до березового лісочку. Я несу кошик, прихоплений пасажиркою, а вона посилює мою увагу розповіддю про доньку, яку зганьбили московські вискочні, зробивши повією, а вона - зашморг на шию, і теперечки лежить на кладовищі поряд з такими ж невдахами. У мене виникла гадка, що оця подорожня жінка стояла обіч шляху не випадково, що її там хтось поставив, втягаючи мене в тенета не зовсім вартого замислу. Ото сміху буде, якщо вона візьме та й назве себе ненькою моєї дружини Вероніки. Ми не бачилися з Варварою Лазарівною років отак двадцять, нічого в подорожній жінці від неї не було: хіба що насмішкуваті чорні очі, які моя мати називала циганськими.

Кладовище було розташовано на теренах Московської області. З якого переляку, хотілося спитати, Москва вивозить своїх мешканців подалі від своїх кладовищ. Чи не хорониться від місцевих чинодралів, які запрошують за кримінальні смерті надто великі гроші? Обласні поки що не такі загребущі. З отакими думками, під монотонне жіноче мурмотіння, дійшов я нарешті до могили, кам'яний надгробок якої, в рамці під плівкою, оздобило поличчя схожої на Вероніку жінки. Кажу схожої, бо від Вероніки там майже нічого вже не залишилося. Хіба що напис:

Вероніка Андріївна Мазуха

1958 - 2002

І все це в срібляних кущах полину та лободи.

І ні пагорба тобі, ні будь якої горожі, надто економними були хлопці, котрим вона прислуговувала. Доглянутих могил майже не було, мене ж, від бажання негайно повидирати з могили довколишні рослини, застеріг Олекса.

- Не треба, товаришу полковник, пагорб давно осів, висмикнете коріння, заллють могилу дощі, надгробок впаде… Можна, звичайно, натягати землі, але немає в мене ні цеберки ні лопати, а особливо - часу… Якщо є гроші, можна заїхати до знайомих хлопців, вона завезуть машину піску і все, як слід, зроблять…

Він дивився на мене всерозуміючими очима.

- Так ми і зробимо. Але днів отак через п'ять, треба сестрі подзвонити, грошів у мене зараз обмаль. Тисяч десять вистачить?

- Хіба що прикрасити пісочком. А якщо…

- На "якщо" скільки треба? Перемовитеся з хлопцями, дзвоніть. Яким би вона стервом не була, але ж мати моєї доньки. Може ще разом приїдемо.

На тому й зійшлися. Пом'янули Вероніку по ковточку з пляшки, підійшли до гарно прибраної могили, за горожею якої, біля кам'яного столу метушилася наша подорожня, розставляючи посуд зі всякими заїдками. І що головне - впритул до пляшки зблискували на сонці три гранчасті склянки. Саме три… хоча… З чорного мармуру надгробка на мене дивилися дві молоді вродливиці. Саме дві, і вона, мати, третя.

- Сідайте до столу, хлопчики. Отакі ж, мабуть, як ви, зґвалтували моїх дочок, але бог вам суддя. Пом'янемо моїх ластівок… На тому світі зустрінетесь, поклоніться їм від матері…

Я помітив як зблід Олекса, схопивши мене за руку, потяг геть від могили.

- Куди ж це ви, хлопчики, а пом'янути, га?

- Поїхали, товаришу полковник, якнайшвидше поїхали. Бачили морквяник на тарілці, як я не втелепав. Саме від морквянику помирали хлопці нашого гурту. Від морквянику та горілки… Таким чином карга мстить за своїх дочок…

Олекса викинув клунки з машини і не гаючись погнав машину навпростець полем до магістральної траси.

- Якщо знудить, їдемо до лікарні.

-А якщо - ні, якщо ми кинули напризволяще добропорядну людину?

- Авжеж… добропорядну! На тому світі поклоніться дочкам від матері… Отака вона добропорядна.

 

Коли нарешті я дістався до місця зустрічі з Іриною, вона вигукнула.

- Ти наче з хреста знятий, що таке трапилося?

- Нічого не трапилося, обридла Москва, із добрими почуттями з неї ані разу не повертався. Краще в Магадані жити, або на Марсі, якщо там життя є.

-Отаке-то, а в мене думка була одружитися з тобою.

- Без проблем, тільки не в Москві.

- Але ж я тут народилася.

-Я народився в Україні, а мешкаю бач де… у чорта на куличках.

- Це твій останній вирок?

- Авжеж, Ірино.

-І куди ж ти тепер?

- До Олега з Мартою, два дні до літака якось переб'юся.

-Я їм подзвоню, щоб не приймали.

- Перетовчуся в аеропорту.

-А може таки до мене?

- Вибачай, Ірино, тепер вже ні… 

 

До посадки в літак, прямуючий до Владивостоку у мене залишалося п'ятдесят годин вільного часу. Коли Ірина від'їхала, я довго ще стояв, дивлячись на рожеві промені сповзаючого за будинки сонця. Потім рушив до автобусної зупинки, з надією добратися в аеропорт. Була у мене ще одна наполеглива думка - зустрітися з Ігорем Бевзем. Зробити це можна було за допомогою Семена, але він почне вимагати грошів, яких у мене майже не залишилося. Хіба що на автобус та на хліб з гірчицею, - бутерброд, яким доводилося харчиться хіба що у юнацтві. Автобуси в аеропорт з цієї зупинки не ходили, до необхідної ближчої, як мені повідала прохожа бабуся, було ледь не три кілометри. Куди діватися, випитав напрямок і рушив, подумки наспівуючи пісеньку Булата Окуджави про паперового аояка. Вже зовсім засутеніло, коли я нарешті дійшов до зупинки, з якої знову таки жоден автобус не бігав до московських літовищ. Зупинив якогось дженджика, який порадив мені дійти залізничного вокзалу, з якого в аеропорт бігають електрички. До вокзалу теж було три кілометри. А що робити - рушив. Отак би й ходив всю ніч, якби не дзвоник Думки. Олег Онисимович поцікавився моїми справами, я, хоча й не хотілося, але розповів йому про свої не дуже приємні блукання. Він поцікавився на якій вулиці, обіч якого будинку я посуваюся на вокзал.

- Отам і стій, через хвильку тебе підберуть.

А тут вже й дощик почав накрапати, засипати асфальт срібними блискітками. Була звичайно гадка, що без Ірини тут не обійшлося, але для мене Москва - це непролазні кам'яні хащі. Особливо в смерках, коли машини осліплюють очі, а ліхтарі на стовпах відверто насміхаються над тобою. Хвилин через десять обіч дороги зупинився чорний мерседес, і водій голосом Марти запросив мене до салону. Як не дивно, але за кермом сиділа Марта.

- Романова ледь не реве, зачепила тебе чимось, чи що. Каже, дзвоню - не відповідає. Слизька вона жінка, це так, але по натурі добра. Я подзвоню, скажу що знайшла тебе?

- Дудки, не кажи що знайшла. Нехай сама подзвонить, якщо сумління непокоїть. А нам краще поспішати до Олега Онисимовича, не приведи боже, подумає чого?

Марта хіхікнула, зовсім як мале дівча.

- Набрався мій довбня, святкуючи наше повернення, тепер спатиме поки сонце потилицю не припече. Так кудою ми їдемо?

Машина повільно рухалася в потоці страхіть з червоними очима, шелестіла шинами по мокрому асфальту. Ніч всією своєю поставою лягла на обсмоктане ліхтарями місто, розповзлася надлишками тіла по завулкам та гайочкам поміж домами. Зокрема машин на вулиці майже не було перехожих, і я почав боятися що сон здолає мене.

- Подзвони Ірині, - благала Марта.

- Авжеж. Подзвони, а за яким бісом. Ближчий світ тобі їхати, а я буду у неї під крильцем вуркотіти. Жени вже, Марто, додому. Недоїдки якісь у тебе залишилися? Мене, бач, сьогодні видоїли. Правда святе діло зробили, знайшов я нарешті занедбану могилу дружини. Тепер би мені ще отого Ігоря Бевзя знайти, щоб його батько заспокоївся.

- Допомогти тобі може хіба що Ірина. У неї давнішні зв'язки зі злочинним миром, щоправда останнім часом щось там у неї не заладилося. Гаманець чоловіка поступово вичерпується. Залишилася нерухомість, але сам бачив, такі будинки у сучасній Москві  не вкорінюються. Гніздечко у неї є, але нас з Олегом туди не запрошували. Наскільки я посвідчена, навіть її чоловік, Романов, туди не залітав…

Ми вже під'їжджали до помешкання Марти, коли подзвонила Ірина. 

- Вибачай, Іване, забудь про останню нашу перемову. Мені зараз дуже… кепсько, розумієш?

- Невже, поміняєш Москву на Магадан?

- Не жартуй. Дався тобі отой Магадан, обіцяю одарувати цікавою інформацією. Кажи де ви зараз, я вже за кермом?

- Де ми зараз? - це вже було звернення до Марти: чи є сенс говорити правду? Вона закивала головою: кажи вже!

- Марта обіцяє дати притулок,  поки отримаю од сестри грошенят. Мене вщент видоїли соратники твого чоловіка.

- Примчить зараз, -  спиняючи машину під вікном своєї хатини, зітхнула Марта. - Теж мені - сім тижнів на добу… То - женіть подалі, а тепер оце преться навздогін.

- Ви, я бачу, не дуже Ірину шануєте?

- Було б за що. Думаєш, приїде - сяде з нами за один стіл. Як би не так.  Одне слово, все, вечір, на який я налагодилася, зіпсовано…

Вияснити, чому саме зіпсовано, мені не дав дзвоник сестрички.

- Братику, чого мовчиш, ми тут з Катериною всі  жданики переїли, обіцяв же дзвонити?

- Йоханий бабай, сестро, не знаю вже що тобі відповісти. Головне - знайшов могилу Вероніки, всі кошти пішли на пошук. Москва вміє людей обкрадати, але не турбуйся, мене харчать наші добрі знайомі. Тобі вітання від Марти.

Я поспішав викласти інформацію, бо грошів на стільниковому залишалося обмаль. Марта вже загнала машину в гараж і, шпортаючи у сумочці, шукала ключі від вхідних дверей. Не встиг я припинити розмову з сестрою, як знов задзенькав стільниковий.

- Іване Павловичу, доброго вечора. Здогадайтеся хто вам дзвонить, га? Тільки не помиляйтеся, бо негайно відключуся. Пам'ятаєте, як я вам наспівувала. Ти навіщо брав залізо, інтересне діло? - Хто там брав! Воно за мною слідом все летіло…

Я аж підстрибнув від несподіванки.

- Ларисонько, невже навіяло тобі, що у мене негаразди. Як ти мене знайшла?

- Як знайшла. Семен подзвонив, сказав що ви в Москві і бажаєте мене бачити…

- Йоханий бабай, справді бажаю, аж вдих перехоплює, так бажаю. Але де тебе шукати?

Тільки тепер до мене дійшов натяк Семене, що мені подзвонить Лариса Чайка. Тоді я не звернув на це уваги. Навіть на думку не спало - хто така, хоча там в Чечні, медична сестричка не раз здіймала мої опущені крила. Вона незлюбила мою дружину, за те що відправила чоловіка на війну, щоб таким чином заробив на автомобіль. І які тільки вірші не читала, щоб принизить Вероніку в моїх очах. Наприклад таке: Остогиділа мені у трамваї тряска, або Чечня, або я, вибирай, будь ласка! Я тільки посміювався на її жарти. Чайка була невеличкою, але добре виробленою жіночкою. Всі мої вояки бігали до неї з придуманими хворобами. Вона всіх вислухувала, зміряла кров'яний тиск, температуру і кожному співчувала, що не може відправити до мами лікуватися. А мені навіть хворобу придумала: психічне захворювання на ґрунтах неподіленої любові. З того часу минуло два роки, але ж не забула.

- Шукати мене не треба, шановний чоловіче, я зараз у мами в селі, але завтра опівдні булу у Москві. Якщо є бажання зустрітися, стрічай мене на Київському вокзалі о чотирнадцятій годині. Третя платформа, приїду в сьомому вагоні Київським потягом.

І далі, аж луни головою пішли:

-Я кохаю тебе, Йоханий бабай!

Я побачив перед собою усміхнене лице Марти. Прибравши якомога серйознішого вигляду, я все ще тримав стільниковий біля вуха, але Чайка вже відключилася.

- Хто се тебе так перелякав? - спитала Марта, явно щось обмірковуючи. - Невже Ірина чудить?

Нагадувати про Ірину було з її сторони якось несерйозно. Особливо зараз, коли я знаходився  майже у безтямному стані від перемови з медичною сестричкою. У мене виникло бажання негайно їхати на Київський вокзал, і стояти на третій платформі до часу коли прибуде потяг. Але Марта чекала відповіді.

- Ні, не Ірина. Це Семен чудить, підключив до моїх справ нашу медичну сестричку, але вона зараз гостює в селі у матері. Мені, Марто, спадає на думку, що я знаходжуся в одному із потойбічних світів, де мене оточують примари минулого. З тобою такого не буває?

- Хіба що після пляшки коньяку, випитої удвох з Іриною.

Марта вже відчинила двері, і устигла побувати в домі. Маленька лампочка з-під стелі зиркала на мене сумнім жовтуватим оком.

- Ти приїхала, жінко? - почувся не зовсім тверезий голос Олега Онисимовича.

- Та спи вже йди, ми тут з Мазухою чекаємо господарку. Подзвонила, що їде…

- Носять вас чорти ночами, - матюкнувся Думка, повертаючись у свою відпочивальню.

Ми ввійшли на кухню. Не соромлячись мене, Марта скинула сукню і натягла на себе білу чоловічу майку, яка взірцево підкреслювала не тільки її жіночі форми, але й засмагле під південним сонцем тіло.

Я спитав, хитнувши головою у бік зачинених дверей в опочивальню Думки.

- Йому що, немає діла з ким ти, і як?..

Марта взяла склянку, напилася води з-під крана. Потім підійшла, поклала мені на плече руку і тихо  промовила.

- Про це питай у самого, Бачив як він бороду скубе, це нерви…

Марта нашвидку накривала на стіл. Невідомо звідки взявся коньяк, яблука, плитка шоколаду.

- Ірина десь у заторі стоїть. У нас був сприятливий час, а після восьмої години рухатися по Москві в нашому напрямку можна хіба що в уяві. Але сядьмо, будь ласка. Наповнимо чарки, який сенс гаяти час, коли поталанило залишитися наодинці із таким вразливим полковником. Не все ж Ірині… У мене теж вистачає всіляких недоліків, але…

Я відкрив пляшку, наповнив чарки ароматним напоєм.

- Але, і що далі?

- Далі все залежатиме від тебе та обставин. Я вже півтора року без мужика в ліжку. Іноді змушує Ірина, але це не моє, розумієш…

Вона хильнула чарку, засунула в рота кусочок шоколаду. Я теж випив і почав гризти яблуко. Воно було велике, забарвлене червоно-жовтими смугами.

- Тільки не жени мене, будь ласка.

- Але ж чоловік за стіною? Знаєш що таке вибухівка сповільненої дії. Підійде, гепне сокирою…

-У мене було враження що ти справжній полковник…

- Не про себе, про тебе дбаю, Марто.

Вона сама наповнила чарки, спочатку по другій, потім…, а після третьої замість шоколадки підставила губи. А далі ми опинилися в домі Ірини, в кімнаті, де я відпочивав у першу ніч після нашого приїзду. Не знаю вже як довго ми милувалися з Мартою, але до столу з напівпустою пляшкою повернулися вчасно. Ірина приїхала вже о другій годині ночі. Ввійшла вся знервована, виссала з пляшки залишки коньяку, потребувала ще, і Марта негайно виставила на стіл ще одну пляшку.

- Легше посуватися пішки, аніж за кермом сидіти, - сердито мовила, а Марта покірливо намагалася її заспокоїти. - Відпочила б спокійненько, а ранком приїхала. Ти ж знаєш, я чоловіками не ласую, свого вистачає...

- Усім нам своїх вистачає, але чужого таки кортить. Подай мені склянку, пити коньяк з чарочок, тільки рота бруднити.

Ірина навіть руки не помила, загризала коньяк яблуком, а коли вже й друга пляшка висохла до донця, схопила мене за руку і потягла в свої апартаменти. Я зиркав на Марту, не знаючи як вона зреагує на таку поведінку господарки, а та тільки всміхалася і махала нам рукою.

- Солодкого вам відпочинку, пані Ірина.

Мені й на думку не спадало що п'яні жінки можуть бути такими несамовитими в коханні.