Сонети 2013 року

23-30січня

 

 

***

Я бачив дивний сон - Іван Франко й Мойсей

Зустрілись на гірському крутосхилі,

Ледь осторонь від натовпу людей,

Що втомлені плелися і похилі.

 

- Куди йдемо? - Мойсея запитав

Великий каменяр, - куди веде надія?

Чи допоможе Бог, коли народ не діє,

Коли раба в собі не подолав?

 

І відповів Мойсей: - Йдемо ми, аби йти,

Йдемо, щоб не ховатися в кути,

Та битись в колотнечі з переляку.

 

А що до Бога, Бог - творець мети -

Живе в серцях, чи не був Богом ти,

Як з молотом в руці на владу йшов в атаку.

 

 

***

Не впізнаю себе, я запізнивсь

Причалити човна до усмішки твоєї.

Я ловив гав, я в небо задививсь,

На щогли задививсь, на паруси, та реї.

 

На берег кам'яний я витяг човен свій,

В надії відпочити, та невдовзі

Зійшов на землю Місяць чародій,

Зірками уторований в дорозі.

Він розповів про усмішку твою.

Звідтоді я себе не впізнаю,

Не втямлю де ти, на землі чи в небі?

 

Чи жінка ти, чи зірка, як далебі

Тебе знайти, куди свій човен гнати,

Тебе поміж зірками розпізнати?

 

***

Зима свої споруджує намети,

Поет - свої, ми уряду не всмак.

У кожного із нас свої кебети,

Щоб не робили, завжди щось не так.

 

У водіїв від снігу переляк,

Печінки урядовцям рвуть поети.

А уряд теж працює абияк,

У кожного із нас свої кебети.

 

Сніги за допомогою машин

Везуть куди подалі, насмішив,

Чи уразив поет людину віршем,

 

Він робить гріх, торкається душі ,

За уразливі вірші та смішні

Він відповість… якби перед Всевишнім.

 

***

Жену рядки, утоптую, на смак,

На сіль та цукор язиком торкаю.

Хоча здається - роблю щось не так,

На допомогу музу не гукаю.

 

Я й сам собі не завжди дорікаю,

Бо хто такий поет, як не варнак,

Прикутий ланцюгами до безкраю

Думок, бажань та блукань по віках.

Жену рядки, єднаю почуттями,

Чи римою, аби було до тями

Тому, хто їх читатиме, атож -

 

Читатиме?  Сьогодні навіть дами

Телевізійні дивляться програми,

Бо вірш - це вірш, кого він вгонить в дрож.

 

***

Я зброї в свої руки не візьму,

Хіба що за вітчизну воювати,

Та де вона моя Вітчизна-мати,

І тій і другій я не по уму.

 

Любов до Україні подолати

Не можу я, хоча роки тому

Вона мене із батькової хати

Погнала геть , якби ще у пітьму.

 

Так ні, погнала, як гнала завжди,

Щоб злидні не накликали біди,

Повставши проти панської неволі.

 

Отож не знаю їхати куди,

Чи битися в тенетах злої долі,

Втрачаючи корінь своїх поволі.

 

***

Посивів, спав з лиця, ні, не байдуже

Чекаю я примарного кінця,

Утямити ж тебе ніяк не можу, друже,

Ти став рабом небесного отця.

 

Горілку п'єш, цигарки смалиш, служиш

Молитвами при світлі каганця

То потіпаці, то Ісусу, дуже

Подібний бісу торсом і з лиця.

Давно вже треба звикнути, що всі ми

В природі лише носії насіння,

Та пазурів, усі ми хижаки,

 

Кістки тварин швиргаємо лушпинням,

На смітники, та на сміх поколінням

Міняємо багнети на штики.

 

***

Ледь не щоночі, коли зморить сон,

Літаю я, куди лише бажаю,

Я сивий,  я старий, але літаю,

Бо роки не беруть мене в полон.

 

Вродливиці літають осторонь,

Я їх вітаю, як я їх вітаю!

Не вірші з вуст злітають, а вогонь,

Яким літа і відстані долаю.

 

Прокинуся - душа моя яскрить,

Дружина спить, нехай собі поспить,

В моїх очах стоїть лице красуні,

 

З якою ми кохалися вві сні,

Такі вельми завзяті, голосні,

Перед землею й небом непідсудні.

 

***

Триматися, коли збиває з ніг

Хвороба, або втома, подолати

Себе в похилих слабостях своїх,

Щоб здужати негадані загати,

 

Навчитися нелегко, але, брате,

Якщо ти свою слабкість переміг,

Ти візьмеш все, що забажаєш взяти,

Навіть коли хвороба валить з ніг.

Але пораду вивчи, й не одну:

З дитинства не смоктати тютюну,

Горілки - хіба в тиждень грам п'ятнадцять,

 

Працюй з натхненням, втоми не лякайся,

Жінок кохай, грішми й майном ділись,

Шануй вже й бога, тільки не молись.

 

***

Що батько мій од вибуху в забої

Оглух, я не забув, я не забув,

Що батько мій, покликаний до зброї,

В кривавих бійках щастя не здобув.

 

Кавалерист, записаний в ізгої,

Бо зовсім неосвіченим він був,

Нічого він шляхетного не вкоїв,

Бо жив, закривши душу на засув.

 

Не за таке життя чотири роки

Він гострою шаблюкою махав,

Кров проливав, та що там кров - потьоки,

 

Та вже й забув за що він воював,

Яку свободу у літа жорстокі,

Революційні, він собі придбав?

 

***

Пробачте, я не те хотів сказати.

Я мав на думці інше, так повік

Буває, коли треба промовчати,

Якщо вже ти шляхетний чоловік.

 

Не про кохання, я про долю рік,

Яку подарувала мені мати.

Завидники  мене не збили з ніг,

Коли я йшов, долаючи загати.

Поскаржився на друзів, - аж ніяк.

Вони моє натхнення, мій кістяк,

Я вдячний їм за всі мої надбання,

 

За кожний крок, за кожний вдатний шлях,

За впертості мої, за коливання,

За все моє нетямне - щось не так…

 

***

Нема пошани в молодих серцях

До того, що батьки було надбали,

Нема шани поетам та митцям,

Сини грішми себе коронували.

 

Затяті у надбанні гаманця,

Від заздрів щоб невдатники вмирали,

Все добре, що було у них, з лиця

І серця без жалю повикидали.

 

Але не всі, на радість нам, не всі

Тяглися на сучасні манівці,

Не всі в польоті поскладали крила,

 

Ще є такі одинці молодці

Які тримають розуму взірці,

Якими доля їх нагородила.

 

 ***

Блукаю по взірцевих промінцях

Радянських віршів, пісенні та чемні…

У кожнім вірші рима, наче цвях

Рядок вбиває в пам'ять читачеві.

 

Мене не ваблять вбогі та плачевні,

Не ваблять ті, що кличуть до звитяг.

Їх пишуть лизоблюди, або вчені,

Але вони мені не до пуття.

У нас чимало є поетів вартих,

Які не вміли владу колихати

Під свої співи, де ж тепер вони?

 

По смітниках розкидані, із хати

Їх гонять релігійні постулати,

Бо їх читати… боже борони.

 

***

Усі ми звикли битися в полоні

Невігластва. Родина начіпля

З малецтва на дитину забобонів,

Аби тільки не плакало дитя.

 

- Молись Ісусу, - каже мати доні,

- Не дійдеш по життю до каяття,

Та доні молитви не до пуття,

В її судинах кров батьків стугонить.

 

Вона сміється Богові в лице,

- Скажи вже, Боже, де твоє - оце…

Прикинься голубком коли спроможній.

 

Я підмалюю очі олівцем,

Ласкавим ублажу тебе слівцем.

Насолоджусь твоїм коханням Божим.

 

 

***

Навколішки, лицем в долівку

Ти падаєш, на недоріку

Дивитись соромно мені,

 

Бо ти не богові одвіку

Шану приносиш - сатані.

Твій бог давно не на коні.

 

А сатана, він справно діє,

У нього храми та церкви,

А головне що є надія

Поживу мати на віки.

 

Бо йдуть не тільки старики,

Не тільки вбивець та повія,

Розумні люди йдуть, радіють,

Що біса богом нарекли.

 

***

Руйнують все, що кращого було

У побуті моєму, у сумлінні.

Усе що було святим, все збуло,

Взірцеві села знищені в каміння.

 

Ростуть церкви - винищують коріння

Того що так буяло та цвіло,

Замість пісень шляхетних - шарудіння,

Замість освіти - релігійне зло.

 

Загрожують козаки за Христа

Відтяти мені голову, бо та

Церковна філософія покори,

 

Якою зараз повняться міста,

Мене смішить, смішать церковні хори,

І друзів застережливі докори.

 

***

Ранковий небосхил, змішавши кольори,

Здійнявся водограєм упівнеба,

Коли ми відпочити прилягли,

Бо ніччю йшли, була така потреба.

 

У місячному сяйві йшли з гори,

Повздовж струмка, спадаючого з неба,

Важкі свої наплічники тягли

По прохолоді, спекота ганебна

 

Буває в серпні навіть у тайзі.

І раптом оцей вибух, за слізьми

В очах ми зустрічали денну спеку,

 

Мовчало птаство, навіть комарі

Не лізли в очі, і суворий беркут

Стирчав на скелі на одній нозі.

 

 

***

Я наздогнав тебе, валізу допоміг

Нести до залізничного вокзалу.

Не відгукнувся сміхом на твій сміх,

Не відповів ганьбою на поталу.

 

Не запитав: куди, та як, та що?

Могла б хоч попередити, сказати.

Я ж чоловік тобі, не казна-що,

Щоб мовчки світ-за-очі утікати.

 

Валізу утягнувши у вагон,

Я мовчки вийшов, палахтів вогонь

Не в серці, де - не міг я розпізнати…

 

Стояв я на пероні осторонь

Від потягу, стискав пальцями скроні,

Не знаючи чого іще чекати.

 

***

А я таки тоді загальмував,

Не впав в твої негадані обійми,

Чого злякався, сам того не знав,

Не спалахнув обіймами твоїми.

 

У лісі, на зеленому килимі,

Ти іншого, щоб не ловити гав,

Спокушувала стегнами своїми,

Та й той свою спокусу подолав.

 

Не знаю вже, якого ото біса,

В очах моїх закарбувались риси

Твого суттєво гарного лиця,

 

Останнім часом я наче сказився

Жалкую, що досхочу не напився

По самі вінця дикого винця.

 

***

Мандрує полем перекотиполе.

Зірвався з місця сіяч вольовий.

Така вже його доля, він на волі,

З самим собою він веде двобій.

 

Такий і ти народе гідний мій,

Втікаючи від рабство, до двобою

З самім собою, кращу із надій

Ти залишаєш завжди за собою.

 

Коли народ підійметься з колін,

Святої неньки непохитний син,

Повернешся, візьмеш у руки зброю,

 

Щоб волю, бо була вона - тобою,

Зробити непохитною стіною,

Довести свій народ до кращих днин.

 

***

З пітьми віків незламною ходою

Прямуєш ти шляхетно у віки.

Украйно, рідна, невже знов без бою

Підеш ти до Росії в байстрюки?

Чи так кортить сповзати зап'ятки,

Родючу землю поливати кров'ю

Своїх дітей, то ж краще, навпаки,

Зігріти їх родинною любов'ю.

 

Тебе гноблять російські таргани,

Вони сидять при владі з давнини,

При рідній твоїй владі, Україно,

 

Дивуються на них твої сини,

Неначе сплять, неначе з давнини

Так й далі буде йтися безупинно.

 

***

Ти радниця була, не пестила дітей,

Якщо вже на нозі кого й гойдала,

Завжди казки йому розповідала,

Або билиці гідні про людей.

 

Ми розійшлися рано і невдало,

Моє завзятті до нових ідей,

До мандрів, до роботи - опаляло

І гнало геть від батькових дверей.

 

Як повернувсь, тебе вже не було,

Минуле поза часом загуло,

В хатині не залишилось нікого,

 

Як і в селі. По світу розмело

Господарів, згинуло село,

Лише курить пилюкою дорога.

 

***

Не ходжу я минулого стежками,

По селах, де у друзів пирував,

До монументів бойової слави

Тайгових квітів оберемки клав.

Нових стежок я так і не придбав

Ніколи не блукав задля розваги,

Як журналіст, з народом справи мав,

Селянам дарував любові й ваги.

 

Де вони зараз, трударі славетні,

Освічені, в думках своїх уперті, -

Хто овочі китайські продає,

 

Хто ранками по смітниках шпортає,

Хто одинцем убезвісті конає,

Убозтво проклинаючи своє.

 

***

                      Поетові народу Нані

                               Георгію Бельди.

 

З ним поховали все його майно,

По звичаю народу нані.

Матраци, ковдри, і нові і драні,

І навіть пляшку, звідки пив вино.

 

Його сорочки прані-перепрані,

І плями на сорочках, ось воно,

Оте весілля, де були ми п'яні,

І на сорочку зцідили вино.

 

Все на труну покладено, рядочком,

Отак як в шкапі складено було.

Новесеньке кермо від оморочки

І те в його могилу прибуло.

 

Не було лише жодної з книжок,

В книжках він жив, шляхетний мій дружок.

 

 

 

***

                          Михайлові Асламову

 

Обтяженому побутом й роками,

Бо вже йому за вісімдесят, тями

На всіх нас вистачає, він поет.

 

Поет в свої за вісімдесят років.

Так, він - поет, навіщо йому спокій,

Він сам собі Аллах і мінарет.

 

З якого він скликає всіх поетів

До гурту, щоб почути вільний спів,

Скликає бардів він і кобзарів,

Щоб знати їх нестатки і кебети.

 

Хтось дорікне:  ото вже як посів,

Не втямиш як з посади його здерти,

А він поет, як всі поети, впертий,

Як одинаки - мудрості носій.

 

 

***

Коли вже впрігся, коні не жени,

Учора тридцять, скоро сорок буде.

Ще трохи і дійдеш до сивини,

Хтось гірко посміхнеться, хтось забуде.

 

Та коней не жени, нехай все буде

Так, як було, дотягнеш до весни,

Тоді вже поспішай на всі споруди,

Працюй і допомоги не проси.

 

Не тільки вдачу, загартуй снагу

До справжніх справ, не битись у боргу,

А завжди бути вільним і звитяжним…

Коли вже впрігся, хвацьким екіпажем

Керуй у легку і важку добу

Всією силою своїх надбань і вражень.

 

***

У хустці шовковій, спідниці хутряній,

У чоботах на довжелезних шпильках,

Вступаєш ти із січнем у двобій,

Завзята удовиця чародійка.

 

Ти до морозів і до жартів звикла,

Довге волосся крутить вітровій,

Такій красуні, впертій, вогнеликій

Години не прожити без надій.

 

Коли при зустрічі я вщерть роззявив рота,

Пожартувала: - Що тобі, піхота,

Ти не заможній, йди вже, куди йшов,

 

Навіщо мені м'яч в свої ворота,

Я файна жінка, вискочу за чорта…

Якщо той чорт  чортиці не знайшов.

 

 

***

За прізвищем він Горобець, батьки -

Сибіряки, а сам він з Сахаліну.

Він пише вірші, славить не родину, -

Росію славить, рідну на віки.

 

Так що ж бо з ним зробилося таки.

З дитинства на Росію гнув він спину,

В  душі ген-ген проклявши Україну,

За те, що посуває зап'ятки.

 

Є поміж моїх друзів Воробйов,

Він теж поет, ми з ним п'ємо горілку.

Він росіянин, Русь - його любов,

Але Украйну славить як велику

Державу, незалежну назавжди.

А Горобцю, бач, предки до балди.

 

***

Не відгукнусь, коли покличе бог,

Не відгукнусь, коли керманич кличе.

Покличе мати, на її величність

Я приповзу, як в мріях до зірок.

 

Бо мати не позве до молитов,

Коли у сина до богів зневіра,

Одна в нас кров, одна у нас любов

До батьківщини вимогливо щира.

 

Наполягати буду знов і знов,

Що я не раб, що в світі я людина,

Яка ганьбує церкви богосина,

 

Бо від брехні стугонить моя кров,

Мене нудить коли церковний спів

Слиною ллється з хижих пазурів.

 

***

Своєю кров'ю опаляю вірші,

Зневірою, якою я живу.

Не думаю, що я на світі гірший

За тих, хто пише лірику нову.

 

Аби про що, аби схвалити гру

Церковників, та розіп'яти грішних,

Чи звеличать людину світову

Що деспотіє, владою посівши.

 

Поезію не пишуть лизоблюди,

Як не масти віршовані споруди

Про рідний край, про місто чарівне,

Не забувай, що поки плачуть люди

На теренах, яких ти не огудиш,

Тебе народний осуд не мине.

 

***

Коли прийду, не падаючи ниць,

Як рівний з рівним розмовляти з богом,

Скажу йому що він один із вбивць,

Що людству він ярмо, а не підмога.

 

Як довго зло триматиме, як довго

Народний скарб скидатимуть з полиць

Його попи, невігласи убогі,

Космічних не шануючи скарбниць.

 

Зітхне старий, сльозу з очей уронить,

І з усмішкою тихо відповість:

- Мені обридли людські забобони,

 

За все гайно, що зробив я колись,

Страждаю сам, не можу врозуміти

Що роблять з людством божі дурисвіти.

 

***

Якщо побили - знати б за що,

Як сам упав, чом не встає.

Питаю, чому він не плаче,

Життя конаючи своє.

 

- Як встану, знову будуть бити, -

Відповідає неборак,

- Тож краще вмерти, аніж жити,

Поперед вбивцем на ногах.

 

***

В роки коли не було Ісуса та Аллаха

Життя вже вирувало і гуло,

Рабів ще не було, як не було й сатрапів,

Бо людство тих сатрапів від богів набуло.

 

Ми досвід свій од праотців надбали

Ще з пралісів і далі від батьків,

На протязі століть, поки ми мавпували

Зі співами пташок лунав наш дивний спів.

 

Не тільки своїм пращурам пошану,

Шану приношу Сонцю й Океану,

Вони подарували нам життя,

 

Сучасні боги роблять нас рабами

Безтямне людство зштовхують лобами,

Любові вчать, та все не до пуття.

 

 ***

Чого ж ти Лютий не лютуєш.

Січневим холодом не дмеш.

Льодові статуї руйнуєш,

Наметам спати не даєш.

 

Такий ти лагідний, блискучий,

То ж може я тебе проспав,

А як прокинувся, не вчувся

Як в лапи березня попав.

 

Іще струмочки не струмують,

Граки зухвало не кричать,

Але душа моя вирує,

Завзято плине до дівчат.

 

Жартую я, та що поробиш,

Ти маєш сам до жартів смак,

Вночі тріщать твої суглоби,

А вдень порхаєш наче птах.

 

***

Триндичать про божу любов,

А я собі думаю: де вона?

Можливо та жінка заревана,

Чи дівчина бита у кров?

 

Якщо вже ти бог, не бреши,

Якщо вже на щось ти й спроможній,

Хіба що на справи грішні,

На добрі - ти, боже, порожній.

 

Без волі твоєї  я чув

Дитя волосинки не втратить,

Та бачу, що не по-плечу

Дитину тобі врятувати.

 

Навіщо ти здався мені,

Коли ти нікчемний та кволий,

Коли звеш людей до борні,

Заклякши у біса в полоні.

 

Ти стільки попів наплодив,

Завзятих в єврейських брехеньках,

Триндичать про божі суди,

Дурненькі церковні опеньки.

 

Якби ти насправді бажав

Шляхетним хоч трохи побути,

Давно б вже попів розігнав,

Задав їм святої покути.

 

За те, що ґвалтують людей,

Лишають їх розуму й волі

В ході до взірцевих ідей,

В ході до шляхетної долі.

 

 

***

Серце моє шаленіє від смаку

Коли п'ю твою вроду джерельну, коли

Завирує сльоза на очах, і знесиленим птахом

Я впаду в ті світи, у яких ми іще не були.

 

Якби можна було проростити з імли

Заяложених пралісів неабияку

Нашу щиру любов, ту, якої ми не зберегли,

Заблукавши в хащах запізнілого ранку.

 

Почуття і бажання стежками розбіжними йшли,

Ти - затяти до хати, я пралісом мріяв блукати.

Ми нічого такого в розбіжних світах не знайшли,

Що спроможні були нас в одному навік об'єднати.

 

Тож як ниє душа, коли поряд отут сидимо,

Сивиною дмемо, в темних мріях юнацтва свого. 

 

***

В снігах по вуха посуваємо,

Куди ми самі ще не знаємо,

І хто ж оце якби хто знав

В намети сніг заскирдував?

 

Славетно хтось попрацював,

У сніг хатки позасував,

Ні вікон, ні дверей, дахи

І ті поховано в сніги.

 

Своєї хатки не знайдеш,

Коли наметами повзеш,

У носі, в роті - всюди сніг,

Весь білий світ як переліг,

І ми кудись оце йдемо

Ногами оремо його.

 

***

У місти нашім дивнім,

Я б чути не хотів,

Щоранку замість півнів

Машинний переспів.

 

Машин отих чимало,

Регочуть, та дзинчать,

Так, ніби хлопці вдалі 

Напали на дівчат.

 

Але, як пише преса:

Коли виводять псів 

Справляють під колеса

Потребу пси усі,

Тож всім авто огидно

Терпіть собаче бидло.

 

***

Усі людські навали

На гроші потягло,

Хапали б та хапали -

Аби чого було.

 

Той кулаком страхає,

Той шкірить зуби зло.

Кривавим шлях до раю

Серпанком затягло.

 

Були раніш в пошані

Поети та митці,

Тепер - спортсмени драні

Зі синцями на лиці.

Та ще попи пархаті

Що вчать людей брехати.

 

 

***

Коли мене питають:

- Ти хто, - відповідаю.

- Для вас я дід Пихто,

Для мене ви ніхто.

 

- Не попадеш до Раю, -

Мене лякають, - Знаю,

Та з вами не бажаю, -

Кажу, - до Раю йти,

В гріхи занепадаю,

Бо краще ніж у Раю

В Аду живуть чорти

 

 

***

Коли мене питають

Навіщо я пишу,

Я вірші їм читаю,

Читаю, як дишу.

 

Хтось тиче пальцем в скроню,

Хтось усмішкою тхне,

А третій забобони

Розмаїті плете.

 

Я наголос читаю,

Як школярем читав,

Уваги не звертаю

На тих, хто запитав.

 

Іду собі поволі,

Не тямлю сам куди,

Читаю вірші Долі,

Бо людям до балди.

 

 

***

Сидять собі два півника при владі,

Все топчуть, що під ноги попаде.

І раді, Боже, як же вони раді.

Що й курки попадають деінде.

 

До курочок їх партія веде,

У кожної якісь знаходять вади,

Ото й руйнують курник аж гуде,

У світові від їхньої розради.

 

Одному - термін, другому - сортир,

В якому дуже зручно їх мочити,

Бо всі, не згодні з півнями - наймити,

Бо кожен з них убивець і упир.

 

Отак сидять два півника при владі,

Тримаючи державу на заваді.