Синівська вдячність.

Новела

 

…Вона відкрила очі, побачила навколо знайомі

штори, полиці з книжками, портрет сина й

подумала: "Я ще живу, я все ще жива...", - але

ніякої радості від цього не відчула, навпаки,

спробувавши повернутись, застогнала від разючого болю. Перемагаючи його, підвелася з ліжка, накинула халат, дістала патерицю й помаленьку почовгала до вбиральні. Інколи, розуміючи, що не встигне дійти, поспішала до горщика, а потім відносила його… Головне було змусити себе піднятись з ліжка, подолати біль, що ламав кості, крутив коліна, підгинав ноги. Вона знала напевне: якщо одного разу не встане, то вже не ходитиме ніколи, а доживати віку прикутою до ліжка - нізащо! Цього боялась понад усе.

Бо вже доглядала за лежачою хворою і добре знала, що то таке. Сусідка, Марія Іванівна, зламала ногу. Медсестра за фахом, вона з якогось дива не звернулась по допомогу, а почала лікуватись самотужки, вживаючи "мумійо". Мабуть, вважала, що це ліки від усіх хвороб. Нога згодом зрослась, але хибно, тож стати на ноги сусідка вже не змогла, бо зламана кінцівка до того ж ще й надто боліла. Так і пролежала п'ять років. Десь у Москві в неї жив онук, але приїхав тільки після смерті Марії Іванівни, розраховуючи, очевидно, на спадок.

Спочатку вона зайшла до сусідки раз-другий провідати, занесла якісь харчі, сходила до магазину. Побачивши, в якому психологічному та моральному стані перебуває бідна жінка і співчуваючи їй, почала заглядати частіше. Коли заходжувалась іти додому, до своїх справ, хвора благала крізь сльози: "Будь ласка, посидьте ще, побалакайте зі мною…" Вона приходила мало не щодня, і якось поступово, непомітно для себе самої, в очах сусідів, знайомих і хворої це перейшло в її обов'язок. З'явилась відповідальність за одиноку немічну жінку, хоча дехто з "доброзичливців" вважав, мовляв, "…сама ж повісила на себе цю важку ношу, хай тепер не скаржиться".

Отож, маючи такий гнітючий досвід, щоранку неймовірним зусиллям волі вона ставала на свої слабкі, невпевнені, викривлені хворобою ноги й улаштовувала собі вранішню прогулянку: туалет, умивання у ванній кімнаті, кухня. Нехитрий сніданок: чай, канапка, або вівсянка з яблуком, інколи яєчня. Вона вже майже не відчувала смаку їжі, тож не діставала від споживання жодного задоволення. Син з невісткою вже були на роботі. Вона чула, як ті збиралися, але не вставала, щоб не заважати, не плутатись під ногами. Потім повільно вдягалася, застилала ковдрою своє ліжко. Насправді це  зовсім не ліжко, а тверда вузька тахта, на яку постелено старий туристський спальний мішок. Спати на ній було незручно, твердо, всі кістки боліли, але що поробиш, тепер не мала ні своєї квартири, ні свого кутка, ані свого ліжка. Хіба вона могла подумати, уявити собі, що ось так доведеться доживати віку?

…Три роки тому приїхав єдиний син, її гордість і втіха, сказав, що хоче поговорити. Пояснив, що просто змучився вже їздити до неї за сотні кілометрів кожного місяця, адже і в нього вік далеко не юнацький - за рік на пенсію. Та й бензин усе дорожчає й дорожчає. Запропонував продати її трикімнатну квартиру в невеликому шахтарському місті та купити житло поряд з ним у столиці. Жінка вагалась, та доводи здавались переконливими. Звичайно, шкода було лишати улюблену квартиру, з якою було пов'язано, як то кажуть, і радощі, й горе: і щасливе подружнє життя й народження та втрата молодшого сина; не хотілось розлучатись з онуком; кількома подругами, котрі, як  і вона, невідомо чому ще затримались на цьому світі; відмовляли й сусідки; але ж син - то рідна кров, він за всіх дорожчий і, здавалось, має рацію.

Здивував тільки поспіх, з яким її нащадок узявся продавати квартиру. Пізніше виявилось, що, якби так не поспішали, продали б набагато дорожче. Коли син уперше почав розмову про переїзд, то розповідав, що вже придивився підходящу хатинку в його районі. Але насправді якось не склалося, чомусь нічого купити не вдалося. То надто незручне розташування, то помешкання вимагало суттєвого ремонту, то продавали дуже дорого. Поки шукали щось пристойне, ціни несподівано підскочили вгору, отож квартири так і не придбали…

Коли син запропонував купити машину за квартирні гроші -  щиро здивувалась, але він так гаряче переконував, що вона скоро погодилась. Звичайно, машина в господарстві потрібна, а квартира для неї… ну, що ж, житимуть разом, буде постійно поряд із сином - це найважливіше. І не біда, що на всіх тільки двокімнатна квартира та ще й собака, - помістяться. Аби лише синок був задоволений, адже він давно мріє про нову машину. Так вона опинилась у чужій квартирі, на дивані в куточку маленької кімнати, де ще стояла шафа, письмовий стіл, за яким працював син, полиці з книгами. Її "скарби" були розпорошені по всій квартирі: якісь доісторичні чемодани стояли на балконі, ще кілька розмістили на шафах, сумки й торби розштовхали в диван та під стіл.

Як виявилось, всі ці такі потрібні й важливі, на її погляд, речі, пакунки, згортки, в яких було зосереджено все її життя (!), нікому не потрібні! Їх нікуди поставити. Роздратований син без зайвих сумнівів запропонував їх … викинути: "Все одно вони тобі не треба, що ти з ними робитимеш?" І хоч  вона відповіла доволі різко: "Викинь разом зі мною!", - все ж тієї миті ще не збагнула гіркої істини: тут не потрібні ні її речі, ні вона сама.

Привітні спочатку син і невістка, останнім часом почали дедалі частіше дратуватись: то вона чашку після себе не помила, то не хотіла їсти того, що пропонували, то сковорідку на плиті забула й усю квартиру затягло сірим смердючим димом. Якось, гірко ображена, вона, сподіваючись на співчуття, промовила: "Я вам тут зовсім зайва, стирчу, як кістка в горлі…", - але ніхто не кинувся її переконувати, що це не так, що вона помиляється, чи щось собі надумала. Навпаки, син, знервований власними проблемами, відверто цинічно відрубав:

- Звичайно, зайва. А ти що думала, старі, хворі, немічні люди справді комусь потрібні? Помиляєшся, я, наприклад, розумію, старим теж нікому не буду потрібен… Американці он навіть фільм зняли "Старим тут не місце", "Оскара" отримав. Таке життя!

Раніше вона розплакалася б від болю та образи, але в її хворих очах вже давно навіть сліз не було. Син так і не перепросив… але мати пробачила. Та й що мала робити, куди подітись?

Дні на новому місці тяглися невимовно довго. Вона нікого не знала в одному з вуликів цієї величезної пасіки - мегаполісу. А знайомі та родичі, які лишилися в рідному містечку, телефонували все рідше й рідше. Інколи вона дивилась телевізор, та очі швидко стомлювались. Читати зовсім не могла, хіба що трохи через лупу. Частіше слухала програми по радіо, особливо репортажі з Верховної Ради (бо хвилювалась за долю країни), а потім намагалася щось коментувати, однак її думки нікого не цікавили, а син, почувши, що вона вмикає радіо, незадоволено репетував з іншої кімнати: "Мамо, вимкни заради Бога, чути вже не можу цих пустоголових політиканів…"

Інколи стара намагалась щось допомогти на кухні, проте картопля виявлялась погано почищеною, чашки - масними, крупа - розсипаною по всій кімнаті, а омлет - підгорілим… І зрештою, невістка заборонила їй торкатись будь-чого на кухні, навіть мити після себе посуд. То ж коли вдома нікого не було, вона сідала біля вікна й спостерігала за перехожими, інколи намагалась вишукати серед натовпу когось знайомого, забуваючи, що її знайомі лишилися в шахтарському місті. Дуже рідко за хорошої погоди її виводили на вулицю, саджали на лавку біля під'їзду, щоб півгодини подихала свіжим повітрям.

Дивно, але, попри свої майже дев'яносто, вона мала чудову пам'ять і відносно добрий розум. Інколи намагалась розповісти про незвичайні випадки зі свого довгого життя, адже пережила війну, голод, "хрущовську відлигу", "перестройку", горбачовську демократію, шахтарські страйки, перші демократичні вибори, Помаранчеву революцію, але ні в кого не було часу її слухати, а син частенько різко обривав її спогади: "Мамо, ну скільки можна? Одне й те ж саме, одне й те ж саме…"

Коли вдома нікого не було, вона виймала свої книги, папір, брала товстий фломастер (написані ручкою літери вже не розрізняла) і намагалась робити якісь позначки, виписки, цитати. Збиралась написати статтю до  журналу. Тему спочатку пропонувала синові, але той відмовився, пояснивши: "Це питання сьогодні нікого не цікавить! Мамо, пройшло тридцять років, як ти пішла з роботи, ти вважаєш, що життя зупинилось? Давним-давно про все це написали…"  Але вона не погоджувалась, переконувала, що це нове слово в науці. Тоді син її грубо обривав: "То чому ти не сказала його тридцять чи сорок  років тому?"

І тоді починала згадувати, як мала майже готову дисертацію, але не захистилась, бо вирішила, що родина - це важливіше, як її запрошували до Києва на вищу посаду, але вона не поїхала, бо довелося б жити певний час окремо, зрештою, як у їхньому ж місті їй пропонували підвищення по службі з набагато більшою зарплатою, але знову відмовилась, бо не хотіла, щоб чоловік з цього приводу комплексував. "І чому я так вчинила?" - вголос розмірковувала вона, ніби ще можна було щось змінити. "Бо дурна була!", - без зайвих зітхань констатував син. А невістка дійшла висновку, що стара просто нереалізована, от і дістає їх своїми "новими ідеями".

Читала через лупу. Очі боліли, букви виглядали розмитими, деякі склади зникали зовсім, через певний час перед очима починав сіятись туман, а потім мерехтів сніжок. Не хотіла визнавати, що насправді вже майже нічого не бачить від старості, тому сподівалась на лікарські рецепти, час від часу просила купити якісь нові краплі, рекламу яких почула з телевізора, звинувачувала лікарів, які два роки тому робили операцію на очах, у непрофесійності, а сина - в тому, що не домовився, не дав хабара, щоб зробили добре. Адже через це вона не може читати і … писати статті. Тому вона вже вкотре наполягала, щоб це зробив він сам. Якраз тоді вперше почула у відповідь брутально-обурливе:

- Б…. Дістала вже… І навіщо я тебе забрав? - Він навіть не намагався приховати відразу, ненависть і злість…

- Так відвези мене назад у мою квартиру, або до родичів, або віддай мені гроші, я поїду сама, - ледь простогнала стара немічна жінка.

       - Куди ти поїдеш, кому ти потрібна? - зі злісною іронією запитав син.

       - Не потрібна? То що ж мені робити, як Бог смерті не дає? Руки на себе накласти? Якщо не я, то, може, гроші мої комусь знадобляться, поверни їх мені! - з усією сили, на яку тільки спромоглась, прокричала стара, і губи в неї засмикалися, а рот скривився від обурення та болю.

Син заткнувся.

З кожним днем негативна енергія у невеликій квартирі  накопичувалась, роздратованість один одним зростала, і часом здавалось, що досить одного зайвого слова, чи дрібного вчинку, щоб маленька квартирна бомба просто вибухнула, як  вулкан…

Єдиний, хто добре ставився до старої в цьому домі, хто щиро й віддано любив її, був мисливський пес Лайза. І старенька це цінувала. Снідаючи, вона ділила свою канапку навпіл, або брала ложку, накладала варення чи меду й давала Лайзі. Якось невістка, завваживши цей благородний жест, ледь не зомліла, бо була надто гидливою. Лайза навіть спала з бабусею на тій вузькій тахті, через що старій було жарко, запах псятини забивав ніздрі. Протягом ночі здоровенний собака вкладався їй на ноги й перетискав кровообіг, тоді ноги німіли, мерзли і вона взагалі не відчувала, є вони чи вже й немає, але Лайзу все одно не проганяла.

Інколи, вмиваючись у ванній кімнаті, вона уважно дивилась на себе в дзеркало - і не могла впізнати. "Для чого людина переживає старість, чому вона повинна вкриватись зморшками, сліпнути, горбитись, хворіти, втрачати не тільки зуби, а й пристойний вигляд? Щодня стаючи все відразливішою не тільки для людей, а й для себе, неприємною в спілкуванні, жалюгідною… Хто і для чого визначив їй ці страждання? І яке ще пекло може бути гіршим за відчуття нікчемності, непотрібності, немічності?…" Вона мучила себе тими питаннями, на які сотнями років не могли відповісти мудрії та філософи.

- Ніколи не думала, що буду такою старою, - часто повторювала, ніби виправдовуючись за свій стан і вигляд.

Але, слава Богу, вона ще має сили помитись, причесатись, одягнутись і навіть приготувати найпростіший суп, хоч і робила це дуже повільно й миттєво стомлюється. А як же почувають себе ті, що потребують постійного догляду? Часто вона, несподівано для себе, засинає просто там, де сидить, на кухні, або на краю крісла, хропе й страшенно соромиться цього. Прокидається, почувши роздратований голос невістки:

 - Ідіть у ліжко, бо ще гримнетесь головою об підлогу.

"То, може, й краще було б гримнутись…" - без жодних емоцій виникає в голові, ніби павутина на старому горищі, проста й зрозуміла думка.

…Якось на візку двоє дужих чужих чоловіків кудись її довго везли. Вона намагалась роздивитися дорогу, по якій вони їхали, але нічого впізнати не змогла. Привезли її в якийсь підвал, чи на склад, а може, перевалочний пункт, де панувала загадкова напівтемрява. Відчуття якогось жахіття та гнітючості підсилював нестерпно неприємний, блювотний запах. Здавалось, довкола розкидано безліч величезних пакунків давно зіпсованих продуктів, але, коли очі звикли до темряви, ошелешена, вона з жахом почала розрізняти цілі стоси небіжчиків (!) різного віку й статі. Мерці, мерці, гори мерців… але, зрозумівши, що це померлі, вона навдивовижу зовсім не злякалася, навпаки, заспокоїлась і тихо спитала:

- Навіщо ви мене сюди привезли, я ж іще жива?

І прокинулась…

Дещо згодом стара важко захворіла. Лікарі довго не могли встановити діагноз, але завдяки сну вона знала, що все ще не помре. Не цього разу. Її перекидали з відділення у відділення, як нікому не потрібний баласт. Там, у лікарні, в неї відкрилась шлункова кровотеча й вона знепритомніла просто у вбиральні, де її вчасно знайшла санітарка. Але цього разу син заплатив кому потрібно, і її почали лікувати. Він приходив щодня, а то й двічі, приносив необхідні ліки, дозволену дієтою їжу, а ввечері, коли інші п'ять хворих жінок у палаті вже майже спали, ставав перед її ліжком на коліна й шепотів: "Мамо, не помирай. Будь ласка, не помирай, матусю… Не залишай мене…" В його словах відчувався щирий розпач, а в очах блищали… Невже сльози?

Вона розповіла йому про сон і намагалась зрозуміти: коли ж він був справжнім?

Деякий час після хвороби все було тихо-мирно. Син не дозволяв собі брутальності, невістка була зворушливо лагідною й уважною. Готувала їй дієтичні страви та соки, правда, інколи перчила суп і кидала приправи, але то не від злості - через неуважність. Але з'явилась інша проблема. Якось син з невісткою подивилися чудовий фільм іспанського режисера Альмодовера "Повернення". Тоді деякі натуралістичні сцени сприйняли як жарт, про який і їй розповідали, - тепер же їм було не до сміху. Після хвороби в старої розслабився сфінктер, і чомусь у найбільш непідходящі моменти відбувалось виверження кишкових газів. Невістка принципово перестала заходити на кухню, коли там знаходилась свекруха.

Життя в типовій квартирі радянського зразка стало нагадувати театр абсурду в стилі Жолдака.

Син з невісткою любили бувати на природі, вишукували красиві затишні місця, де не було натовпу людей, гуляли в полі, смажили шашлики, збирали польові квіти. Невістка читала, лежачи на спальнику, син тренував мисливського пса, а стара сиділа в шезлонгу й дрімала, підставляючи лагідному сонцю своє зболене тіло, зморщене, ніби яблуко, що перезимувало в темному погребі, обличчя, підсліпуваті, як у крота, очі. В такі рідкісні хвилини вона все ще насолоджувалась цим життям, щиро раділа, що існує й хоч погано, але бачить ось цю навколишню красу.

Навесні почалось рішуче прибирання в оселі, прання, перебирання старих речей. Наводячи лад на балконі, син почав брутально лаятись - йому знову заважали материні речі.

- Скажи, для чого тобі ці папери, старі звіти, якісь рукописи, дослідження? Що ти з ними робитимеш?

- Вони мені потрібні, це мій архів, - наскільки могла твердо сказала жінка.

- Навіщо потрібні, ти що їх на той світ з собою забереш? Я їх спалю! - раніше вона й не підозрювала, що її син настільки грубий і цинічний.

Суперечка завершилась серцевим нападом у неї й підвищеним тиском у нього… Але, мабуть, їй все ж боліло не так серце, як душа.

Вона згадувала свого синочка маленьким. Такий гарненький, розумний, допитливий хлопчик ріс. Жінка відважилась народити без чоловіка, довго ростила його сама, вже аж коли пішов до школи, вийшла заміж. Після школи обрав той фах, що й вона, тому, коли надійшов час захищати кандидатську дисертацію, передала йому не тільки свої ідеї, а й матеріали, дослідження, висновки. А коли захистився, відчувала гордість і за нього, й за себе, ніби це була її власна життєва перемога. Все життя була поруч з ним, знала всіх його жінок, переживала розлуки та розлучення, допомагала виховувати сина. Після смерті чоловіка й загибелі в армії молодшого сина жила тільки його життям, його проблемами та успіхами. І ось тепер… Коли, в який період життя він став таким бездушним і черствим, брутальним і цинічним?

Якось випадково почула, як він просичав невістці: "Я її ненавиджу, якби міг, то задушив би…"

- Прости його, Господи, прости… - вона злякалась не за себе, за свого єдиного синочка.

…В один з вихідних син, взявши собаку Лайзу, поїхав у справах до іншої області. Пізніше з'ясувалось, що він їздив пов'язати собаку, бо, мовляв, їй уже час, за рік пізно буде. "Де ж ти розмістиш цуценят?" - хотіла спитати, але стрималась: відповідь була очевидною. І справді, за кілька днів до наміченого строку син відгородив старою фанерою місце між шафою та … її тахтою, поклав матрацик, застелив його ковдрою - готово. Вона нічого не сказала, не заперечила, навіть з нетерпінням очікувала незвичайної події.

Два місяці пролетіли швидко - в собаки почались пологи. Цуценяток син приймав сам, це йому доводилось робити не вперше. Вони були малесенькі, як миші, сліпенькі й безпомічні. Народилося аж десять безпорадних песиків! Такою плодовитою виявилась їхня мати. Лайза, здавалось, сама пишалась таким вчинком і виявилась дуже турботливою матусею. Вона вилизувала своїх діток язиком, перекладала їх на купки, схопивши за загривок зубами, стежила, щоб усі по черзі насмоктались молока.

У старої настало нове життя: вона відчула себе комусь потрібною.  Спостерігаючи за собачим щастям, і сама ставала щасливішою. У неї з'явилися турботи: слідкувала, щоб Лайза була нагодована, бо інакше в неї пропаде молоко і малі залишаться голодні. На десятий день малеча почала відкривати оченята. На цей час вони вже активно повзали, навіть залишали свій матрацик, щоб справити життєві потреби поза ним. Кому ж приємно лежати на мокрому? Поки що несподівані сусіди старій не заважали, хіба що вночі попискували злегенька, коли хотіли їсти.

Та песики підростали, мали чудовий апетит і відповідно… Хто сказав, що цуцики - це тільки розвага, насправді - це велика робота, як і з дітьми. Годувати за спеціальним раціоном, прибирати, мити підлогу… Тепер вони вже не попискували, а гавкали й вили серед ночі, вимагаючи їжі. Стара не висипалась. Щоб хоч трохи відпочити, вона брала найбільш енергійних до себе в постіль, і вони, заспокоївшись, засинали. Але все одно вона не відпочивала повноцінно, вдень у голові гуло, ніби в тунелі, була роздратована, змучена, ледь-ледь не падала з ніг.

 Собачата ставали дедалі активнішими. З кожним днем вони вимагали все більше й більше уваги. Позаяк вона була найменш зайнята, все навантаження лягло на її плечі. Стара гралася з ними, розмовляла, пестила на руках, сварила, коли не слухались. Всі дуже любили цих маленьких лагідних песиків, здавалось, вони знімали негативну енергію й примиряли людей між собою. Але собаки були не іграшкові… і згодом за ними вже не встигали прибирати. В кімнаті то тут, то там з'являлися величезні калюжі, а місце під столом і кріслом вони визначили для себе як відхоже.  Незабаром у помешканні з'явився специфічний запах. Якось стара помітила, як невістка, проходячи повз неї, скривилась і різко закрила долонею ніс, але їй було байдуже, - вона вже не відчувала цього запаху.

Коли приїздили покупці, син заводив їх до її  (чи собачої?) кімнати. В такі миті вона відчувала неабиякий сором, приниження, якби могла, провалилася б крізь землю… Як він не розумів, що життя в таких умовах принижує не тільки її гідність?! Що подумають ці люди про нього, адже фактично тримає матір у псарні?

Протягом тижня більшість собак, майбутніх мисливців, розібрали, але троє лишилося, і вона раділа з цього - хоч хтось любив її по-справжньому. Тепер собачата самі стрибали на тахту й спали разом з нею. Вона вже давно не міняла постелі, не перевдягала білизни - не було сенсу. Вдень, коли стара, човгаючи, повільно виходила з кімнати, цуценята виривались на свободу - в коридор, мчали за нею, змітаючи все на своєму шляху. А потім так само повертались, вона приманювала їх мискою з їжею.

…Одного квітневого ранку син і невістка прокинулись від пронизливого виття. Схопившись з ліжка, вони кинулись до материної кімнати.