Музей «Українська хата» та монумент вареникові родини Зваричів

 

Українці на Далекому Сході з'явились не від учора. Багато чого для процвітання цього колись мало залюдненого краю зроблено їх працьовитими руками, творчою й кипучою енергією мого народу. Ось і моя чергова подорож Примор'ям, а саме, до мальовничого містечка Фокіно, зайвий раз стала підтвердженням очевидного. Нові враження, нові знайомства наповнювали душу гордістю за моїх співвітчизників, котрі й живуть на віддалі від рідної України, а все ж залишаються її повпредами. Своїми подорожніми нотатками хочу поділитись із читачами «КОБЗИ».

 

Починаючи з вересня 2011 року, у Приморському місті Фокіно, на подвір'ї родини Марії та Ігоря Зваричів, які приїхали на Далекий Схід після Чорнобильської катастрофи, щотижня проводяться зустрічі з учнями місцевих шкіл та шанувальниками української культури. Музей облаштовано зусиллями цієї родини, бо серця Марії та Ігоря залишилися в рідній Україні. Марія відома на Далекому Сході співачка. Отож і йдуть на українське подвір'я люди. А чого б не піти, коли господарка не тільки розповідає та показує взірці українського побуту, не тільки співає пісень, але й пригощає гостей українськими варениками. А сам вареник, мабуть, таки з картоплею, бо білий, стоїть на високому, увінчаному рушниками п'єдесталі. Мені б, звичайно, більше сподобався вареник з вишнями, саме такі в рідній Україні готувала моя мати. З вишнею він стає кольоровим та й «тіло» його бугристе. Але й від білого, як впаде на око, - слинки течуть. Праворуч від монумента варенику, ховаючись у квітах, чудовисько сидить. Придивившись, я здогадався, що се солом'яний дідух, що втік із різдвяного свята, одягся в чоловічий одяг і сидить, наче безпритульний п'яниця, зирить оком на вареника, а сам вичікує хвильку, коли розійдуться по своїм справам гості, а господиня піде до світлиці трохи відпочити. Отоді вже дідух і вчепиться у виделку, що стирчить на постаменті.

Марія Зварич не тільки талановита співачка, вона - поетеса, оскільки пише вірші та пісенні тексти. Звичайно, не могла вона не написати вірша, присвяченого вареникові. І ось ті віршовані рядочки:

 

Ода українському вареникові

 

Кажуть, сила українців

В шматку сала та горілці,

Та в пампушці з часником,

Та в галушці із медком.

 

Я перечити не буду,

Але знають добрі люди:

Перевагу в Україні

Віддають завжди свинині.

 

Нас навчали мама й тато:

«Є кабанчик - є достаток».

Ми малі не розуміли,

Бо варенички любили.

 

Найулюбленіша страва

Українцям дала славу.

Гоголь їх любив із сиром,

Кобзар - з маком, чорносливом.

 

Наш вареник - для людей,

Дав натхнення до ідей.

Хай сьогодні пісня лине

аж до неньки України,

 

Ми вареничка шануємо

і любов свою даруємо.

Хай живе і процвітає

наш вареник в рiднiм краї,

 

Iз картоплею та з сиром,

з добрим м'ясом, з чорносливом,

Iз капустою, з чорницею,

з вишнею та полуницею.

 

А коли мене подружжя Зваричив, Ігор та Марія, запросили приїхати на відкриття «Української хати», я привіз до музею не тільки примірники журналу «Далекосхідна хвиля», не тільки декілька своїх україномовних книжок, але й вірша написав, присвячуючи його Марії. Правда, поки їхав потягом до міста Фокіно, зробив з вірша пісню, яку вже й проспівав у той фантастичний день, зі сцени, наслухавшись пісенних колективів, що з'їхалися до Фокіно не тільки з Приморського та Хабаровського країв, але й з ЄАО - ансамбль «Камишинка» з селища Камишовка.

 

І ось вона, ота пісня:

 

Оберіг

 

Присвячую Марії Зварич

 

Я не знаю коли, я не знаю кудою,

Скерувало буття мої мрійні шляхи.

Від донецьких степів загайною ходою

Я нарешті прийшов на твої береги.

 

Це містечко твоє, як взірець України,

Я обійти не міг, бо лунали здаля

Твої щирі пісні, наче дружні обійми.

Так завжди нас вітає Українська земля.

 

Ворухне океан камінці узбережжя,

Сивими вусом торкне босоніжок твоїх,

Подарує тобі сувій років довжезний,

І натхненних пісень золотий оберіг.

 

Не з принуки нас несло від рідної хати,

Нас не пестили теплі ходові вітри.

Так буває, коли неможливо здолати,

Виникаюче в серці багаття мети.

 

Зазирає воно за моря-океани,

Пелюстками вогню опаляє зірки,

Не задержали нас сльози рідної мами,

Не втримали вітчизни святі закутки.

 

Шерехтить океан, точить хвилями скелі,

Що не вкоїть життя, все піде до пуття,

Шерехтить океан, м'яко править і стелить,

Заколисує нас у спадкове забуття.

Я вітаю в тобі вічну біль України,

Її гідну погорду й довге незалежне буття,

Я вітаю в тобі оберіг її днини,

Що лунає піснями

                         по всіх роздоріжжях життя.

 

Це містечко твоє, як взірець України,

Я обійти не міг, бо лунали здаля

Твої щирі пісні, наче дружні обійми.

Так завжди нас вітає свята Українська земля.

 

Що ж до музею, влаштованого Зваричами на своєму обійсті, на нього краще поглянути на власні очі, бо як би квітчасто не описав я його, той опис серця так не торкне. Добре, що син мій, Сергій, із фотоапаратом був: не тільки музей, але й фестиваль української пісні на морському узбережжі фотографував. Втім про цю сторінку моєї подорожі Далеким Сходом - у наступній публікації «КОБЗИ».

 

                                         Олександр Лозиков,

                                          м. Хабаровськ