Душа поета не вмирає

 

Йому виповнилося б шістдесят. Торік минуло чверть століття, як його немає з нами. Помер на батьківщині, в рідному робітничому селищі Іванівка, що біля Краматорська. Помер у русі, не добігши до батьківської хвіртки кілька метрів - не витримало серце...

 

Сонце сходить, я певен, відразу,

Поміж ніччю і днем - тільки мить.

Передранішню мокру здолати б відразу.

Все гидке побороти - і жить!

О.КОВАЛЬЧУК.

 

Сашко Ковальчук був моїм вірним старшим товаришем. Ми навчалися в одній школі № 7 м. Краматорська, яка, на жаль, сьогодні вже не існує, з різницею в один рік закінчили українське відділення філфаку Донецького держуніверситету, обидва проходили військову службу на далекому і суровому БАМі, працювали в одній сільській школі на Запоріжжі, майже одночасно "пішли" в журналістику. Отож я дуже добре знав цю неординарну людину, поета-початківця, що подавав величезні надії.

Всередині вісімдесятих наші географічні (та якоюсь мірою й життєві) шляхи розійшлися. Я повернувся на Донеччину, а Сашко, впевнений у своїх силах, подався "підкоряти" Київ. Працював у газеті "Студентський гарт", згодом - в ЦК ВЛКСМ. Говорив: "Зверху буде легше боротися за Україну". Та, як і багато таких, як він, прогадав - система чавила, виснажувала його фізично і морально. Як кажуть, на ногах переніс уже тоді два інсульти - від дужого козака лишилася лише тінь...

Остання наша зустріч відбулася за день до його смерті. Він приїхав на батьківщину у відрядження. Ніби відчував... З аеропорту ми пішки пройшли до центру Донецька. Розмовляли, ділилися планами, читали вірші. Я провів його на автобус. А наступного дня мені зателефонували з Краматорська і повідомили страшну звістку - товариша не стало. Поховали ми Сашка холодного листопадового дня 1986 року в його рідній Іванівці...

Він був великим романтиком і оптимістом. А ще, якоюсь мірою, - віщуном своєї долі. В одному з його віршів є вражаючий рядок: "Увійде 33-річчя моє у коло обертів Землі...". Так воно і сталося...

За життя у Сашка не вийшло жодної книжечки. Лише по його смерті я впорядкував зовсім тонесеньку збірочку "Вертають журавлі", яку було видано мізерним накладом у 1997 році у видавництві "Лад" стараннями і коштами відомого українського письменника Петра Бондарчука. З листування у родичів поталанило зібрати лише тринадцять віршів. Це мізер із того, що за своє коротке, але змістовне життя, встиг написати Сашко Ковальчук. Доля багатьох його творів залишається невідомою. Як, скажімо, поеми "Голуба антилопа", яка тоді потрапила до пильної уваги всесильного КДБ. Про цей твір, зокрема, згадує у своїх спогадах український письменник Іван Білий, який був знайомий із Сашком. А нещодавно я дізнався, що кілька ранніх Ковальчукових віршів, надрукованих ще в "Краматорській правді", зумів зберегти його і мій товариш зі шкільних, студентських років, нині кандидат філологічних наук Валерій Сиротенко. Тож плекаю надію, що невдовзі вийде більш повна збірка поезій Сашка.

А нині пропоную кілька знакових творів нашого земляка, справжнього українця Олександра Ковальчука. Хай ця його добірка ще раз нагадає, що думка, образ, душа поета не вмирають...

 

 

Олександр КОВАЛЬЧУК

 

ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ

 

Подаруй мені, Земле, обручку сонячну,

Вітер буде на возі погоничем.

А везтимуть обручку на кручі дніпровські зорі

По чумацькій дорозі між осокорів.

Простелись, Мати-Земле, до ніг рушниками.

Я таку тобі дівчину відшукаю! -

Ось вона вже ступа на поріг калиново,

Ти зови її ввічливо Україною.

Хай розмай прикраша її коси квітами.

Будем з нею невтомно іти світом ми.

Щоб ніколи не витоптать рясту їй,

Що освячений словом Тарасовим.

ПІЗНАННЯ

 

Як губи, порепані спекою буднів,

Несеш крізь полуденний жар до криниць,

Несу своє серце, що сховане в груди,

До мовних джерел. Пригублю. Горілиць

У траву впаду, де осик ноги босі

Щоднини полощуть стежки, до води.

Підвівшись, простую жовтавим покосом

Туди, де ростуть словникові сади.

Там віти дерев посхилялись додолу,

Вантажені слова добірним ядром.

Я звідти завжди повертаю додому,

По вінця наповнений щирим добром.

Тяжке пізнання, доки суті заграву

Розрізниш між сонцем і хатнім бра...

З собою водитиму доньку русяву -

Хай яблука рватиме з древа добра.

 

ВЕЧІР З ДОНЬКОЮ

 

"Слухай, татку, - питає доня, -

З чого роблять оті зірки?"

І випростує в небо долоні

Та свої полохливі думки.

Я не вдамся до послуг теорій,

Хай пробачить безхитрісній грі,

Скільки сам не вдивлявся у зорі -

Все гадав, що то атоми мрій.

Що ті гелій та водень їй скажуть,

Коли вабить в безмежжя крок?..

Я біляву голівку гладжу

І кажу: "Вони з прагнень-думок".

"То і я свою зірку хочу

Мати в цій неозорій млі", -

Доня враз розчиняється в ночі,

Метеором зліта від землі.

Тиха ніч. Очі доньки зоріють,

Потім блякнуть - вона засина.

Будьмо впевнені: якщо мріє -

Носить зірку у серці вона.