ПОРА ПАРІННЯ ПАВУТИН
ПЕРЕСТУПНИЙ РІК
1 Бузок відцвів!.. Відмедоносив серпень. Вже й вересень За небокраєм зник…
Не запитаю У зозуль-заїк Про вік свій - Відчуваю серцем Передзимовий, Переступний рік. 2 Переступити б Через нього, Не промочивши Ніг в калюжі, Не застудивши В серці слово, Не запродавши Бісу душу,
Не втративши За рогом друга, Не опустивши В землю рідних…
Із вірою, Що світла смуга За темною Таки надійде.
*** Світлані і Вадиму Оліфіренкам
Напевне, варто далі жить, Коли почути здатен: "Старий, себе побережи, Іще не вечір, брате".
Ураз подумаєш про те, Що світ ще не збайдужів, Як мовлять рідне і просте: "Ти нам потрібен, друже".
І, втамувавши в серці біль, Відродишся неначе, Й гукнеш наперекір судьбі: "Сідлай коня, козаче!" ПРО ХОВРАШКА
1 …А на пагорбі - там, Де ізранку тепліше, Молодий ховрашок В дивовижі завмер І висвистує так, Ніби першого вірша Серед степу співає Школярик-поет!
Склавши лапки передні, До сонця на задніх Оченята-бусинки В екстазі здійма - І співа, захлинаючись, В чистім світанні, І краплиночки страху До світу нема! 2 Я стою серед степу Під сонцем зенітним, Що невпинно на захід Схиляє чоло.
Щез кудись ховрашок Ще в минулім столітті - Пересохло Співуче його джерело.
Якось болісно серцю, Не затишно в грудях. Від весни Не йде обертом Вже голова…
Тільки жайвір у небі На хвильку розбудить Позабутої пісні Дзвіночки-слова. Тільки в мареві степу, На варнім осонні Затремтить, як струна, Ховрашка силует, Забринить і… розтане, Як спогад, на сонці…
Й посивіло очима Усміхнеться поет.
*** Аномальна спека навесні - Мало не вщуха душа від спраги… Криниці? пульсують ледь на дні, Без вогню горять під корінь трави.
Крутить небо хмарами вгорі - А дощів катма вже цілий травень. За який такий смертельний гріх Бог усе живе довкіл карає?..
Марно тінь вишукує ручай Серед степу, що зітлів од палу. Іскрою згасає на очах Плід суниці, наче зір запалий.
Аномальна спека на душі, Котра прагне, як похмілля, зливи!..
Аморально думать про вірші?, Як і вже запізно - про дощі, Коли проза все довкіл спалила…
СТЕПОВИЙ ДОЩ
1 День прогрітий Простором простер Хмар високих Висохлі калюжі.
Передгроззям Важко дихав день, Що зомлів од спеки І - збайдужів…
2 Небосхил раптово Темним став, З-під чола насупив Чорні брови, Про-ко-тив-ся Понад степом громом, Застогнав загрозливо Й… заплакав Рясно так, Що через греблю Став Воду перелив Од переляку!..
3 Ручаями бігли рівчаки До річок, Що в руслі пересохли - Оживали Жеребці й Бички І степами неслись у галопі, І дощі запінено несли До морів - Азовського і Чорного, Де вже день Над хвилями чаїв, Зливою наситившись - По горло. Рівень свій На краплю підняли Й води Світового океану!
4 А в степу Дощ, Наче в Лету канув, Босоніж перебігши По землі… НА ПОРОЗІ ОСЕНІ
З небес у безвість Опадає зірка - Чиясь душа Пристанище шука…
А з лісу вовк За зірку зірко зирка, Немов на здобич, Що у ніч втіка.
А гай серпневий, Нахилившись низько Над річкою Із зіркою на дні, Спуска на воду Спорожнілі гнізда, Мов запізнілі кола рятівні.
А рання осінь Вже збирає нишком На поминки пропащої душі Росу холодну - У срібне намисто, У темну хмару - Вересня дощі. ПОРА ПІДРАХУНКУ (Малотаранівський)
Беззуба кукурудза, Як бабця, шамкотить, Тютюн пожовклі вуса Повісив, наче дід.
Гарбуз, як дядько, пузом За тин перевиса, Зі ставу козир-тузом Поважно йде гусак. Калина - як дівчина, Що саме на порі: Як карими очима Глядить її горіх!..
А верби вельми сонно Уже сприймають світ, Де на осонні сонях Стоїть без голови…
Не ягоди, а роси Холодні родить сад… За літом плаче осінь, Рахуючи курчат.
ЕТЮД ІЗ ВІДТІНКОМ
У шапці-докерці неквапом Прогулююсь осіннім парком, Де крони кленів, ніби крани, У небо підіймають ранок.
На набережній, біля ставу, Коло рибалки тихо стану, Закину: "Що, клює, чи ні?", Неначе це болить мені.
Той, помовчавши, повідомить, Що п'ять хвилин всього, як ловить, І, як досвідчений рибалка, У мене вивудить цигарку.
Закуримо. Помовчимо… Як у німій кінокартині, У чорно-білому кіно, Обабіч - тільки сірі тіні…
І лише цигарковий дим, Неначе журавлиний клин, На першу кригу кине тінь З відтінком - сумно-золотим… *** На стіні наші дні Розрослись павутиною І буденно сіріють Під протягом часу.
Ти візьми й розжени Їх, мов привид, хустиною За підступну таку, За болючу образу.
Хай вони полетять До вікна, за вікно - І розтануть на сонці, І стануть дощами.
Та дарма - все одно Вони з'являться сном У щасливому році Сумними роками.
Розрослось павутиння У темних кутках, Вже й до вікон дісталось, Заступає вже сонце…
І не втямити нам: Чи насправді це так У порожній оселі, Чи сон це?
ВРАНІШНІ ДУМКИ
Щоби ранок не проґавити, Вип'ю заміцної кави я. Та для певності все' дно Розгорну на світ вікно,
Наче зошит у клітинку - Без полів на сірім тлі, Не розмічений, де тільки Сиротіють зірки три.
І, спустошений безсонням, Невіднайденим рядком, Споглядатиму, як сонце Заповза на терикон, Як на пень "корівка божа", В антрацитовій росі… Почекайте, та це ж може Свіжий троп у всій красі?!.
Але що без думки - образ, Що без образу - рядок?.. Це ж, немов без зерня - колос, Як без витоку - струмок.
Без рядка, де йма тепла, Образ-птах - як без крила: Дуне вітер - піде прахом Вся метафоричність птаха…
Без душі, без думки троп - У красивім гримі… труп…
СИНІЙ ГРАД
На лозу у листопаді Опадає іній - Блиснуть грона виноградні, Як градинки сині.
На городі лист капусти Кинуто сивіє, Навкруги холодна пустка Луками сіріє.
Ні душі довкіл - ні в хаті, Ані за порогом… Лише градом в палісаді Опадають грона, Лише пес самітній гавка З халабуди хрипко - Ніби й справді хтось до ґанку Крадеться від хвіртки…
БІСІВ ВІТЕР А.Б. Вітер свище на горищі, Мов у клітці хижий птах, Відриває черепицю, Підіймає вгору дах, Як легкого капелюха Із важкої голови, Димареві дме у вухо, У печі здіймає вир, Трусить з дерева горіхи У колодязне кільце, Перегаром сірим дихає Вікнам зляканим в лице, Грюка хатніми дверима, Преться прямо на поріг, Зі скаженими очима Перехожих валить з ніг, Пролетів галопом луки, Хвилями ставок укрив, Старим вербам, наче руки, Сухогілля покрутив, Ніби вовк, на місяць голий, Збожеволівши, завив! І у серці захололім Гострим острахом засів… Підіймається все вище, Розроста у широчінь!.. Це не вітер. Це вітрище - Бісів витвір уночі…
*** Орисі Закаламучена блакить Над посірілим, голим степом… Болить? Переболить. Не вмить… Знов стане дорогим і теплим: І цей закляклий небосхил, І заблукала стежка в полі, І запізнілий лет птахів, І віха на окрайці долі.
Близьким постане все довкіл: І спів без слів, і місяць вповні, І тиша батьківських могил, Покрита пилом териконів.
Все стане рідним, як колись, Як на зорі, у мить світання!
А ти лише перебори Цей біль - Не перший й не останній…
*** Ігореві Зоцу Ще вода не змерзлася у бочці - Плавають по колу карасі. А на річці очерет в затоці По колінця в інії просів.
Наче оселедці, вербовіття Закрутив собі за вухо вітер - По-козацьки хвацько і притих, Жму?рково припавши до води.
Вічний волоцюга, характерник Заглядає в коловерті темні, Видивля сомів у чорних ямах, Ніби зазирнути хоче в пам'ять -
В теплі ночі, кольорові дні, Котрі схоронилися на дні І мовчать - як риба у воді…
КОЛІР БЕЗНАДІІ
Золоті жоржини, В ніч провівши осінь, Сонечками гинуть Тихо на морозі.
Інеєм покриті, Воскові неначе, Замерзають квіти На зимовій дачі.
Хто скрізь сніговії Вгледіти зуміє Колір безнадії, Що вночі жовтіє?..
*** Біліють руки, поморожені Колись на бамівських вітрах, У захурделених степах: Комусь - на жарт, Собі - на страх Утримати перо не можу вже…
І, певне, зовсім річ не в тім, Що закотилось у колишнє, А в тім, що замерзає вірш мій У сьогодення самоті, А в тім, що сталою стає Щодалі крига безнадії,
Що молоде вино твоє Холодне серце не зігріє…
НАЙКОРОТШИЙ ВІРШ
Примерзли двері до порогу - Ні вийти з хати, ні зайти. І засипає сніг дорогу Поволі в завтрашні світи. Зарано у вікні стемніло, Неначе світла й не було. Ледь зігріває грішне тіло Душі застуджене тепло…
Та є ще недогарок свічки, Тоненький зошит на столі І ця невиліковна звичка Маячить огником у млі.
І я пишу, немов у вічність, Короткий вірш біографічний, В якому - лиш один рядок:
"Ішов… спіткнувсь… об власний крок…"
ОЖЕЛЕДЬ
Збожеволіти можна - Яка довкіл ожеледь!.. Люстерно-скляна, Як шиба вікна, Що випала з рами На ґанок ранком Й на скалки Роз-би-ла-ся В рожевих порізах уся…
Виходжу із хати, Як смертник - На страту… Ступаю ледь-ледь Крізь слизьку ожеле?дь, Немов перед боєм, Упасти боюся…
Верба тятивою Зігнулась у лузі, У срібних садах Вухатим на жах, На острах синицям, Неначе рушниці, Тріщать яблуниці, Стрекочуть черешні Кулеметними чергами, Падають гілки, Як стріляні гільзи… Рушати не можу - Попереду ожеледь. Й вертати негоже…
Підкова б - незайва, Дійти щоб до завтра!
Рушаю. І прошу: "Допоможи, Боже…"
ТРИ КРАПКИ
Ніяк не звикну До невизначеності, Що гнітом тисне щодоби…
До всього байдуже тобі: Ні радості, ані злоби, Ні крихти страху перед вічністю.
Лише - холодна порожнеча, Як в арештанта після втечі: На волі, а куди ж іти?!.
Невизначеність Чи приреченість? - Це вже питання до судьби.
Мовчить - Три крапки після речення…
СИВА ВОРОНА
Чи журитись, Чи радіти гоже: Починав й закінчую - В гуртожитку…
Битий сивиною, Між безвусих Виглядати перед ча?сом Змушений Білою вороною - Невдахою…
Щоб там не казали, Але ж - птахою!
ОСТАННІЙ ШАНС
Дітям Тарасу та Богдані і майбутнім онучатам Разом з батьком хату звів, Випестив садочок, Рід продовжити зумів - Маю сина й дочку.
Був коханим і любив - В небі і при лузі, Мав надійних ворогів І зрадливих друзів.
Ніби й не даремно жив - За прислів'ям майже! Та, чим ближче до межі, Тим на серці важче…
Щось таки було не так На шляху життєвім - Червоніє в помилках Твір на вільну тему, Що не встиг завчасно здати На повірку Божу. А судьбу переписати Начисто не можна…
Тішить лиш одне: Внучатам Маю шанс переказати, Чого вчила рідна мати Батьківською мовою. ЗГУБНА АМПЛІТУДА
Від степів - Ізнову на асфальти, Від криниць - Ізнову під фонтани. Для душі Ці амплітудні сальта Можуть мати Наслідки фатальні.
Ці контрасти В просторі і часі Врешті До добра не приведуть - З глузду і розумного зведуть, До могили доведуть Й без чарки…
Ні село, ні місто - Середина. Селище. Гуртожиток. Транзит…
Від роси - Відразу до сльози.. Все непевно, Все - наполовину…
Чи не так і з Україною: То - з колін, То - на коліна, То - на захід, То - на схід, То - до просвітку, То - від?..
НА БАТЬКІВСЬКИЙ ПОРІГ
Ось і відцвів Гіркий полин - Поникло літо.
Пора Паріння павутин, Падіння листя.
На луки Паморозь ляга, На жар калини.
Збирає Коло річки гай Найперший іній.
І дикий голуб Із полів Верта під стріху…
І я На батьківський поріг Ступаю тихо.
ЖИВІ СЛОВА
Осінні проліски - Не ті, Що запізнилися Відкрити світу Світлу синь сердець, Не ті, Що схитрували десь, Аби у листопаді, Під кінець, Холодний ліс Їх теплоті вклонився.
Осінні проліски Ідуть На лютий сніг, Немов на розстріл, Знаючи - за віщо…
Осінні проліски - То первістки весни: Покликання І міра покарання Для них - вищі…
НЕДОСПІВАНА ДУМА БОЖКА
Час пісок просіває крізь пальці, Течією реве, наче бик. Покосило людей в Крутоярівці У безбожний, розхристаний вік.
Очеретами в'юниться річка, Де козацька гула сторона, Де осіння верба, наче свічка, Догорає на заході дня.
Не почути вже співу Слов'янки, Не прове?сти дівчат з вечорниць, Де крини?ці, немов полонянки, Під зірками лежать горілиць.
Ні хреста, ні душі, ні сорочки, Бо ж останню із тілом зняли - У краю козаків запорозьких Зайд і вбивць у святі возвели…
Змовкла, щезла навіки Гуцулівка, Що Сосюрині чула слова, Яка слухала, стихла й розчулена, Як кобзар сиву думу співав…
Але Пам'ять степів Не поцупити - Хай зів'яла вона, Та - жива!
Пам'ятають опалені трави, Закорінені у глибочінь, Пружні кроки безвусого Сави, Передсмертну поетову тінь.
Не забули байраки і виярки Його долі дорогу круту, Ще холодні вітри не завіяли Ту останню, голодну ходу.
Пам'ятає гайок при дорозі, Ніби все це учора було, Як спочив тут він, грішний, у Бозі, Не побачивши рідне село…
Ходить кінь вороний понад річкою, Ніби Байду шука - козака. А над степом лунає із вічності Недоспівана дума Божка…
ДАМОКЛОВА СОКИРА …Но с этих пор здесь зазвучал и мой топор… (Із поеми-листа С.Божка "Урал"). Ледь-ледь тримає душу тіло, Що стигне вже від морозів. Луна, як "sos", його сокира В сибірській каторзі-тайзі.
Високе сонце України Байдужий застує Урал… А дума в степ широкий лине, Де - рідний серцю Крутояр, Де на прадідівській могилі - Жовто-блакитний первоцвіт, Куди уже з в'язниці тіла Душа зібралася в політ!
Але тавро "народу ворог" Не змити кров'ю чи слізьми - Така ось вища нагорода Тому, хто вірив в комунізм…
Прозріння прийде вже опісля, Коли - ні друзів, ні сім'ї… І тільки - материнська пісня, Як вогник у суцільній млі.
А ще - дамоклова сокира На рванім сухожиллі рук Висить, як меч, Над грішним тілом, Як шанс… позбавлення від мук.
НА МОГИЛІ САВИ БОЖКА (1901-1947)
Дві дати - В байдужих дужках, Неначе судьба У кайданах.
Й тире - Доля Сави Божка, Болюча, Як рвана рана.
В узвишші, Над рідним селом, Стоїть Темно-сива брила…
Спочило Тут тіло його… Але - Чи душа спочила?..
СЕРЦЯМИ - ДО ВОГНЮ
Вони приходять тихо до вогню, Мов дерева? осінні - до криниці, На посивілий пломінь подивиться, Згадати знову молодість свою,
Згадати побратимів бойових, Які, лишившись юними навіки, Із-під гранітних дивляться повік На світ оцей - тривожний і великий.
Вони приходять важко до вогню, Немов до незагоєної рани, - Останні із когорти ветеранів. І згадують ту прокляту війну. Завмерши в поріділому строю, Стоять вони - фронтовики колишні… Вони стоять серцями до вогню, Що - вічний.
ВІЧНІ ПОЗИВНІ Із поета-фронтовика Миколи Рибалки. І його пам'яті. Ім'я Тараса не загине - Допоки родиться зоря, Луна в ефірі позивними Безсмертна пісня Кобзаря! "Реве та стогне" - пісня будить. Й нема їй краю і кінця!.. На Кобзаря лаштують люди Свої серця.
ОСТАННІ З ПОЛУМ'Я СЛОВА (Триптих-реквієм)
Пам'яті Народного герояУкраїни Василя Макуха 1 У тиші німій, Що осліпла від страху, Живим смолоскипом Палав Василь Ма?кух, Просяклий бензином, Здіймаючись факелом, Будив Україну Довершеним фактом Свого самогубства Заради свободи І слова, і пісні, І духу народу. У синім вогні Догорав на Хрещатику, Затиснутий ним У гранітні лещата, Щезав, наче зірка, На тлі падолистовім, Згасаючи гірко Сирітською іскрою… 2 А зір кадебістський, Більмований панікою, Вже нишпорив містом В надії останній Таки відловити, Немов арештантів, Що вирвались дивом На волю з-за ґратів, Останні слова його, Світові мовлені Із сивого полум'я: "Геть окупантів!.." 3 Слова незборимі, Від того безсмертні, Пророчо і грізно, Як гімн героїзму, Звучали над степом, Над лісом і морем, Дніпром і Карпатами, Донбасом зомбованим - Зась їх спіймати!..
Вони, невмирущі, Лунають і нині, Слова - що зв'язківці Поміж поколіннями: "Слава Україні!"
Від сущих й грядущих - В отвіт величаво: "Героям слава!" |
№ 29 >