Ранила моє серце
Одарила поглядом, та й зникла. Вродою вразила неземною. Як же мені далі жити, мила, Боляче хворіючи тобою?
Я не сплю ночами, я зірками В небі вираховую твій шлях. По пустелях, в спеку, до нестями, До блискучих бісиків в очах.
У горах до хмари апелюю, До пташок - у лісі нетрянім, На папері фарбами малюю, Тричі, а то й більше ще на дні.
Хмари ллють у відповідь дощами, Щебетом відлунюють пташки, Степи ароматом причащають, Суму не знімаючи з душі.
Я страждаю: лісом посуваю, Степом посуваю, в гори йду. Де тебе знайду іще не знаю, Але твердо знаю. що знайду.
МІСЯЦЮ, ДЕ МОЯ КОХАНА?
Нагадали ластівки, що прийшла весна. Тюльпани розцвітають до свята "Навроз". Про тебе нагадала в цю ніч без сну Місяць в оточенні зірок.
У Місяця я питав: Де моя кохана? Чи скоро повернеться? Чи пам'ятає мене? Вийду їй назустріч, чи не пройде мимо, Обпаливши, як раніше, пелюсткою вогню?
Увечері з тюльпанами вийшов на дорогу. Зазвучала піснями дзвінка душа. Якщо б не лежала на душі тривога: Чому так довго до милого не йшла?
Волосся пестить мені не ти, а вітер. Пелюстки тюльпанів падають в траву. Як же важко мені відкривати на світі У світле свято "Навроз" нову главу.
У Місяця спитати б, але Луна йде: Ховається в тумані, тоне в хмарах. Чи скаже кохана при чесному народі, Що вона Азама любить просто - ах!
Прощавай друг
З дитячих років з тобою були ми друзями. Про мене піклувався, вітаннями зустрічав. Я поклав рожеву квітку на могилу зі словами: Прощай друг, прощай!
Ти мені не подзвониш, листів не напишеш, На шляху не зустрінеш, ніби ненароком. Витираю сльози з очей твоїх діточок. Прощай друг, прощай!
Плаче мати, крадькома батько витре сльози, Вгледівши лице твоє у дзеркалі струмка. Хтось приносив квіти, на снігу невдовзі. "Прощавай, дружище", вивела рука …
В чайхані на свято зустрінуться друзі. Несмачним без тебе здається нам чай. У будинку минулої ночі вітер стукнув віконницею. Прощай друг, прощай! Забіжиш, бувало, пригощаю пловом. Ти мене обідом смачним пригощав. Всі ми згадуємо одного добрим словом. Прощай друг, прощай!
Буду жити гідно в чеканні зустрічі. Згадаймо наше дитинство, обживаючи Рай. За мене Аллаху підкажи слівце. Прощай друг, прощай!
Останній дзвоник
Більше нам не присниться Дитинство. Як солодкий сон, Відлітає воно птицею З останнім шкільним дзвоником.
Закохуємося ми, веселимося, Як повелося споконвіку, І розлітаються птахами З останнім шкільним дзвоником.
Вчителі, уроки, Теплий батьківський дім, Все зникає тільки З останнім шкільним дзвоником.
Як би життя не крутила, Згадається - в горлі ком, Що втратив кохану З останнім шкільним дзвоником.
Не слухай, серце
Тужливі думки вночі Спати мені не дають. Серденько, помовчи, - Забудь про любов мою. Я брехливим її словам Звіту не віддаю. Щоб не страждав Азам, Забудь про любов мою.
Щоб у віршах і піснях Не наслідувати солов'ю, Коли настане весна, Забудь про любов мою.
Чи потрібна нам ця драма Над прірвою, на краю ... Серце, пощади Азама, Забудь про любов мою.
Узбекистан Краще жебракувати в рідній хаті, Ніж у чужій країні панувати. Захріддін Мухаммад Бабур
Які б я дива не побачив, В які б не заблукав міста, Усіх країн заморських краще, Взірцевий мій Узбекистан.
Співці узбецького народу Хайям, Ібн Сіна, Навої, Дарують нам душевну вроду, Думки та чаяння свої.
Узбекистан, мій краю рідний, Земля натхненних трударів, Людей освічених і плідних, Природних виняткових див.
Твої чоловіки шляхетні, Твої вродливиці жінки, Успіхи вчених і поетів - Шляхетний промінь у віки. Цар Індії, поет узбецький Бабур по Андижану скнів, Й тепер, з Узбекистаном в серці, Чимало никає синів.
Моїх батьків могутні крила, Надій та звершень океан, Моя земля, моя родина, Моя душа - Узбекистан.
Андижанський плов
Чоловіки зійдуться відпочити У чайхані у будь-який час року, Гостям чайханщик, кухар іменитий, Підносить андижанський плов нівроку.
Спочатку білі рушники чайханщик Гостям своїм шановним подає. Плов гріє душу, обпікає пальці, В шлунку співає, серця дістає.
Ні вам пельмені, ні манти, ні каші, Ні дивне щось заморське подають, У чайхані, з узбецьким пловом нашим, Життєве диво гості пізнають.
Птахи, тополі, струмені в ариках, Весь білий світ озветься на позов, Навіть гроза і та раптово стихне, Такий духмяний андижанський плов.
Масна в ньому баранина, приправа… Узбецький плов, жінки й чоловіки, У чайхані і по оселях славлять, Звеличив Андижана на віки.
Навіть як наївся, без обману, Ще з'їси дві порції проте, "Девзре" кращий рис Узбекистану В плові Андижанському цвіте
Рис танцює в Андижанскім плові, Тому так баранина смачна, Що у зимній день в убранні новім, До людей вертається весна.
Коли ви блаженствуєте з пловом, Шашлику не торкнеться рука. Навіть краще поетичне слово Не таке співуче у рядка.
Жінка
Жінці навіщо ґрунти? Хіба що посіяти квіти? Але замастити руки можна й об квіти, отож, Жінці потрібен коханець, який не забуде підійти До неї з букетом троянд, не жаліючи кошт.
Раніше коханкам поети складали сонети, Вони, як музики, торкали жіночих ушей. Даремне, поете, дзюркочеш словами з абетки, Достав би ти краще з кишені букета грошей.
Немає у мене ні вроди, ні файного зблиску, В стосунках з жінками таких не знайдете незграб . Поет, я у справах буденних не біса не мислю, А жінці сьогодні потрібен панич, або раб.
Батьки
Поки живі батьки, минає нас біда, В хатині не лякає колотнеча. Опертися нам є на чиї плечі, Помруть батьки, зажура заїда,
В палаці пишнім не зігріють печі. Батьки старіють, краща із щедрот - Шана дітей, а не коштовні речі, Нам не до тями мрії їх старечі. Помруть - в житті зростає недогод, В палаці пишнім не зігріють печі.
Тобою невдоволені батьки, Не винувать - вони твої предтечі, І успіхи, й поразки їх сердечні, Вони твої - відійдуть у віки, В палаці пишнім не зігріють печі
Твоє життя - з джерел батьків струмок, Перечити батькам - собі перечити. Якими б не були діла сердечні, Прийме батьків в свої обійми бог, - В палаці пишнім не зігріють печі.
Матусеньці з любов'ю.
Вникати в бідки неньки, коли своїх ще більш Не вистачало часу, я нарікав на долю. Синовнім покаянням став запізнілий вірш - Матусеньці з любов'ю.
Шляхетним сином буду, вважав, але раніш Будинок побудую, родину задовольню. Синовнім покаянням став запізнілий вірш - Матусеньці з любов'ю.
Дружині дарував і неньці, але більш, Турботи діточкам та їх здоров'ю. Синовнім покаянням став запізнілий вірш - Матусеньці з любов'ю.
Сусіди кажуть: матір я не гірш Аніж вітчизну, в піснях славословлю. Синовнім покаянням став запізнілий вірш - Матусеньці з любов'ю.
Коли про матір мрієш, або сниш, Пекельне каяття стугонить в тілі кров'ю. Синовнім покаянням став запізнілий вірш - Матусеньці з любов'ю.
Мамі
Морем печалі пливу. Голосом неньки над головою Рибалки до хати звуть, Коли ми в розлуці з тобою.
Хвилею море скипить, Зблисне моєю сльозою, Море не змовкне на мить, Коли ми в розлуці з тобою.
Море бурлить, наче вир, Захоплене дикою грою, Ти - мої вуха і зір. Коли ми в розлуці з тобою.
Морем печалі пливу, Лагідно гладжу рукою Срібну твою сивину Коли ми в розлуці з тобою.
Я знаю, матусю, одне: Обходить біда стороною. В розбурханім морі мене, Коли ми в розлуці з тобою.
Я мало Аллаха молив, Об каміні бивсь головою, Люблю я тебе, як любив, Коли ми в розлуці з тобою.
Матері
Та що говорити: уходять батьки. Сумна порожнеча захоплює душу. Пошани до матері я не порушу, Торкаюсь вустами святої руки.
Хлопчиськом я був, коли батько зів'яв. Сестричку в колисці хитаючи, кликав Я віршем до батька, я вірша спивав Під зоряні струмені старих ариків.
Нас п'ятеро було, а мати одна. Кормила і пестила, горе долала. Я бачу як тихо уходить вона, В молитвах до Бога про батька питала.
Вона поспішає, можливо, отець В світах у Аллаха здавна вже до неї волає, У мріях чекає святої сутечі сердець. Бо й досі до неї любов'ю палає.
Нудьгують онуки, душа сивиною взялась. Караюся я, що не часто до неньки приходив. Всього, що давала матуся, життя нам не дасть, Ні доброго слова, ні тої, що була, свободи.
У розлуці з батьківщиною
Нас вабить життя, коли є в ньому сенс, Не горе, що побут розвіяв родину, Аби тільки знати, що брат мій ні - десь, А мешкає в місті, куди я долину.
Про добре й погане, ми знаємо все, Якщо на весілля запросять - летимо. Турботи про ближніх для нас над усе, Біда коли братка сестру не підтримав.
Дитинство - це друзі, і вся родова. Якщо їхні бідки мене не торкають, - Це зовсім не примхи, це справжня біда, Якщо за мовчання себе не картаю.
Не викличе стогін страждання сестри, Не прийду до брата у тяжку годину, Моя то біда, якби я не хотів, З тієї біді в одиноцтві й загину.
*** Земля й небосхил - це будинок під зоряним дахом. Прекрасний будинок, та ми лише гості у ньому. Одні відбувають з гостини, як сірі невдахи, А інші швиргають, йдучи, блискавиці та громі.
Не кожному з нас до вподоби святе добродійне життя: Хтось бійки жадає, хтось мито краде у сусіда, Хтось смокче горілку, яка йому не до пуття, Або наркоман загибає в лікарні від СПІДА.
Чимало осіб, які прагнуть гараздів життя, Всіх благ на землі, нарікаючи себе богами, А самі не можуть довести народ до пуття. Шляхетних мешканців за брами женуть батогами.
Не тямлячи, що правосуддя господнє буде: Роки прожили, у добрі чи у злі ми? - Спитає нас Бог, і не знайде притулку ніде Ота бісівня, що калічила нас молодими.
Все свято життя - лише іспит на добрі діла. Покиньте надію до раю прибитися нишком. Життєва дорога, якби вона легка була, Отут, на землі, ми б до раю приходили пішки.
*** Є друзі привереди, щось не так Сказав, або невладне подивився, Щоб ти не вдіяв, все йому не всмак, А я до друга доброго схилився.
Моя підпора, свічадо моє, Він помилок моїх не помічає, Він все, що може дати, віддає, У мене вчиться і мене повчає.
Взірець шляхетства, стійкості взірець, По-доброму він думає і діє, Життєві забаганки, хай їм грець, Колі є друг, підпора і надія.
У важкий мить підтримує мене, Борги сплатить, якщо стане туго. Якщо життя нас світом розжене, Я відчуваю всюди руку друга.
Мій друже, бережи тебе Аллах, Як доля не складна, як не облудна. Узбекистан живе в наших трудах, В наших серцях і вічно жити буде. . *** Улюбленій в очі дивлюся не гаючись, Дарую їй квіти, коли б не зустрів. Закриє лице і піде, посміхаючись, Так в тиждень трапляється сотні разів.
Сумую я, мучуся, як зазирнути Улюбленій в очі, щоб геть не пішла, Мені б біля неї хоч хвильку побути, Щоб трохи від криги відтала душа.
Боюся раптово себе не впізнати, Зустрівши, брати не впізнають мене, В дорозі од сина одвернеться мати, Химерна недоля мене дожене.
Кохана, чи усмішка вуст твоїх торкне, Коли я загину в чужому краю, Згадаєш чи ні молоді наші роки, Й духмяну від квітів надію мою?
Ісус і шайтан
Зустрівши шайтана з судинами меду, Сказав Ісус: - Отієї доби Ти медом вітав плетуна та вереду, А сиротам попелом обсіяв лоби.
Шайтан усміхнувся: - Усяке буває, Я медом умащую рота тому, Хто надто охоче його підставляє, Бо раєм здається мій мед плетуну.
Хай сіє пліткар у народі безпеку, Хай сиротам люди харчів не дають, Чим більш хапунів попадає до пекла, Там менше негідників буде в раю.
Наречена
Чаруюча цокотуха, Пішла геть від мене, Бреше іншому до вуха Про любов шалену.
Я троянди їй приносив, Складав вірші добрі, Бо не знав що квіті зовсім Їй не до вподоби.
Конкурент мій, хлопець вчений, Дарував обручки, Одяглася наречена У шовки співучі.
Не повівами троянди, Гостеві догодить, Куштувати раків радить, Хороводи водить.
А жених сидить похило, Занепав у втому, Бачить, що не пощастило, Ні мені, ні йому.
Любов, як хвороба
Я себе усвідомив квітневим садочком кохання, Де співав соловейко про мрії мої та страждання, Бо отримав від саду не зовсім коштовне надбання, Я хворію з юнацтва любов'ю до гарних дівчат.
Уникаю жінок, сором'язливо ховаючи очі, Опаляє мене, наче полум'я, врода жіноча, Серце брижиться болем, пекельна надія лоскоче. Я хворію з юнацтва любов'ю до гарних дівчат.
В сад кохання мого не заходять дівчата юрбою, Соловейко в садочку захворів моєю журбою, Зомліваю, побачивши жінку з довгою косою. Я хворію з юнацтва любов'ю до гарних жінок.
Не усім нам фортунить зазнати велике кохання, Хтось співав соловейком в садочку свого зазіхання, Я хворію коханням, хвороба моя стародавня… Як увійдеш в садочок, коханим Азама назви.
Вам присвячував я вірші
З дитинства мене химородила баб'яча врода. Кохав одноліток, жінок, що цвіли первоцвітом. Всміхнеться красуня - найкраща мені нагорода. Я вірші пишу, я себе почуваю піїтом.
Влюблявся у школі, на танцях у парку влюблявся, На вулицях, в клубі влюблявся я взимку, і літом, Та, бачте, ні разу в коханні я не зізнавався. Я вірші писав, почував себе справжнім піїтом.
Мене не гнітила любов моя неподілена, Мене не купити було ні портфелем, ні митом, Любов пролітала кометою з сяючим пилом, Я вірші писав, не коханцем я був, а піїтом.
Сусідку кохав і дочок її в юнім цвітінні, Влюблявся в дівчаток шляхетних і трішечки грішних, В дівок, що шумлять без угаву по днині, Тепер моє серце - суцільні римовані вірші ...
Рідні
Сестра-сестричка з братцем-братиком, До школи йшли - книжки під пахвою, Єдині під родинним дахом, Як палець з нігтем на руці.
Брат мешкає в маєтку пишно, Сестричка животіє нишком, Їй жити з братиком не вийшло - Як палець з нігтем на руці.
Для братика сестричка - бидло, Йому, бач, трохи пофарбило, Та жити братику набридло Як палець з нігтем на руці.
Допомогти - собі дорожче, Бо ніготь теж по миту квокче, Подумав братик і охоче Здер ніготь з пальця на руці.
Чим стригти ніготь безупинно, Ще й підмальовувати пильно, Куди як краще бути вільним Від нігтя на одній руці.
Батьки виховували гідно, В житті бо набагато плідно Пишатись кулаком родинним, Ніж пальцем з нігтем на руці.
*** Від любові покупної душа не співає. Як раптово налітає, раптово й зникає. Налітає, як стихія, як дощ, або злива. Поблищала, погриміла, ото і всі дива.
Любов птахом не спіймаєш, не вдихнеш повітрям, Якщо маєш, то вже маєш, а як ні - обійти Можна в пошуках всю землю, куди б ти не вдерся, На любов ти не натрапиш, як не маєш серця.
Розкривається ця квітка, в серці у людини, Неозора, полум'яна, твоя краща днина. Геть жене твої хвороби, чудасії робить, Твою душу об'єднує з людством до вподоби,
Зберегти любов не кожен із коханців може, Та яким воно вам буде, те життя поздовжнє. Хто підсліпа ризикує душевним смарагдом, Все святе розносить вітром заради розради.
Доля вас обдарувала, тож даруйте долі, У продажної любові будуть дітки кволі, У дарованої Богом - розум ні й вродливі, Будуть добре працювати на життєвій ниві.
Задає життя питання не завжди доладні, Тяжко, ласому на мито, вслухатись пораді: У продажному суспільстві деколи не просто, Від ринкової любові зберегти свій острів,
Добре побажання
Ти шлеш листи, він не відповідає, Не плач, голубко, так вже повелось, Коханий твій на відстані страждає, Ревнуючи кохану до когось.
Він думає, його ті не чекаєш, На вечорниці другого позвеш. Коли за вікном дощик накрапає, Від роздумів нікуди не підеш.
Він на листах не бачить твоїх сліз, Не плач, голубко, сльози сушать душу, Він до твого кохання не доріс, Бо обіцянку вірності порушив.
Повернеться, зі слізьми, не біжи Йому назустріч, прийде сам невдовзі. Ми, чоловіки, трошечки смішні. Буває що, кохання у дорозі Пожежею спалахне, точить сльози Душа, як зараз твоя точить… од душі.
Жінка під парасолькою
В зливу йду під парасолькою, Раптом, не спитавши згоди, Підійшла до мене збоку Жіночка палкої вроди.
Ви б хіба не сторопіли, Якби жінки підійшла, Й притулилася до тіла - Ситуація смішна.
Щоб від струменів не змокла Її сукня й голова, Притулилася до боку, Хоч з розбігу… до лігва. Сонце зиркнуло з-за хмари. Від образи аж тремчу. Під дощем я щастям марив, Гладив жінку по плечу.
Люди нас обходять збоку. Хоча дощ давно вже вщух, Стоїмо під парасолькою, І осліп я і оглух.
Якщо хлине злива знову, Парасольку геть швиргну, На красуню чорноброву Своє серце натягну.
*** Як би гарно не жилося, Я предобре розумію, На землі ми тільки гості, У гостях я сплю і дію.
Не цурайтесь, побратими, Малюки, ви чи дорослі, До одної долі йти нам. На землі ми тільки гості.
Прагну я, щоб задоволена Була вся моя родина. А якщо вона згорьована, То ж моя чи в тому провина?
Намагаюсь бути старанним Сином, батьком, чоловіком, Щоб зростали діти гарними, Задоволеними віком.
Поки серце моє б'ється, Справ родинних не обмину. Нам не всім талан дається - По вітрах свого не кину. Не стирчати на заваді У людей при важкій днині. Якщо жити, так щоб в радість Хай не людству, так родині.
*** Не звертайтесь до мене ввічливо, Краще б я отих слів не чув. Краще б, зиркнувши вам у вічі, Душу закрив на засув.
Два слова ласкавих почувши, Я спалах у серці відчув Такий, що всю землю порушив, Вкрив сяйвом темряву нічну.
Зізнатись в коханні? Якби ото Хтось острах здолати поміг Бо серце несамовито Стугонить у грудях моїх.
Якщо яка жіночка зиркне На мене, очима стрільне, Втікаю, бо - недоріка, Боюся що влюбить мене.
*** Світ повен таємниць, куди не гляну: Моря, пустелі, низки темних гір, Ліси, та квіти на лісних галявинах, А то іще крадеться дикий звір, На звіра, що у лісі ловить гави.
Жінки, буцімто блискавки , сяйне На розі вулиць, осліпляє очі. Та хто таку красуню дожене, Хто жінці про кохання наторочить, Якщо вона уваги не зверне.
Здригаюсь, коли йдуть чоловіки. Від мужиків всього можна чекати. Вони такі, такі вони, такі, Якщо якийсь почне мене вітати, Від нього посуваю зап'ятки.
Ударить, якщо гроша не даси, Чи, навпаки, запросить до кав'ярні, А ти повинен жити над усім Добром и злом, не бути ні зухвалим, Ні добрим, особливо на Русі.
Я теж не янгол, в гуморі дурнім Когось зненацька можу образити, Пробачення забувши попросити, Піду по справам буденним своїм. Щоб скаржитися ніччю на життя, Коли опалить душу каяття.
Творити добре людям і собі Хіба так важко. Та коли недоля Точить мозок, коли у боротьбі З примарами життя, охопить болем Усе моє єство, згасає воля, Й тверезий глузд в отій важкій добі.
*** Я вірші написав, ти вдало їх співаєш. На твій концерт купую я квитка, У ресторані ти з дівками п'єш-гуляєш, Мій гонорар - окрилення ковток.
Я пішки поспішаю на роботу, Ти в мерседесі, я не проти - ні! Улюбленку узбецького народу Завжди потрібно бути на коні.
Ти дзвониш, ти нових чекаєш віршів, Співай, я не в образі, в злу добу Мені вірша наспівує Всевишній Щоб я про його волю не забув.
Але і ти, коли пісень співаєш, Будь певен, що жива моя душа Не страви ресторанної благає, Не слави, не настільки бо смішна.
Але натхнення, мій співучий брате, Як з річок оті хмари дощові, Народжується з дружнього завзяття, Так само необхідного й тобі.
Синові, учневі триразового чемпіона світу Валіжона Інаятова
Учитель - твоє майбутнє, не лінуйся, Поважай його мудрість, талан і вміння. Щоб жити в такому ж дусі, Запасися його мужністю і терпінням.
Добрий батько й годувальник для діток, Для дружини надія й погорда. Його мужність - крила в тривожному світі, Совість - його одяг.
Для тебе він учитель, для матері - добрий син, Для Аллаха він віра у щасливе завтра: Не даремно вітчизну під серцем носив, Осінивши її славою свіжо і азартно.
Якщо підростеш ти таким же, як він, Нехай не майстром спорту, не чемпіоном, Головне будь людиною, любий мій син, Вільною від забобонів.
Багато у світі спокус, Вітчизна - єдина, Інаятова слава - слава Узбекистану. Так вчися, мій син, щоб тобою пишалася країна, Щоб мав твій учитель від тебе любов і пошану.
НАВРОЗ
В оцю пору весінню у нас зацвітають сади, Від дзижчання бджіл на душі і свіжо і помпезно/ Світле свято Навроз в кожнім серці залишить сліди Двадцять першого березня/.
Хороводяться яблуні в білих пухнастих хустках, На щоках абрикосів вирує дівочий рум'янець, Вітерець з пелюстками затіяв поквапливий танець, Легкий посміх надії торкає жіночі вуста.
Схили гір сполошив хоровод кольорових вогнів, Добре свято - Навроз відзначають тюльпани та маки. Миють руки тополі в ариках, приємно мені, Навіть в мріях, дивитись як миються ці нетіпахи.
Птичий щебет, маляток піднесений спів Як горять їхні очі, спрямовані в небо безхмарне, Де на тоненьких нитках, що рвуться з долонь пацанів, Саморобні лелеки щасливими марами парять.
З ароматами квітів й дерев у садах і полях, Ароматний дим вогнищ жіночі освітлює лиця. По дворах в казанах на багаттях жінки Сумаляк, Наш узбецький куліш, із добірної варять пшениці.
Шашликами, мантами, пельменями - ломиться стіл, Що за свято без плову... сіяють усмішками гості. Світле свято Навроз, свято наших народів-братів, Батьківщину, Аллаха, в речах на гостини возносять.
Будуть пісні і танці: на свято зійшлась вся рідня. Новий рік! Благодатне вертається літо! Шкода, що сформулювати взірці цього щирого дня, Ні натхнення, ні слів не стає у Азама піїта.
*** Рахімджану Ісламову
Рахімджан Хаккуловіч в ресторан Самарканд Скликав друзів, повпредів від різних народів. Далеко від вітчизни, від узбецьких садів і рапсодів, Де сніги за вікном замість яблунь квітучих горять.
В ресторані портрети: Бабур, Улугбек, Навої ... Тут затишно, як вдома, тут дух батьківщини вирує. Зустрічає гостей, їм дарує усмішки свої, Білоруса й вірмена він серцем співчутливим чує.
Про проблеми - це потім... До столу запрошує гостів. Він - принадний господар, він знає традиції предків. Музикант і співак Матхаліков, музичні розсипавши роси, Опаляє серця поетичним натхненням узбеків.
Тут вітання звучать, як пралісом звучали в віках. Побажання здоров'я гостям, трудового горіння Шановної вітчизні, щоб носила дітей на руках, Щоб збирала докупи натхненне нове покоління..
Де б не мешкав, Вітчизною в серці живи! Її ім'я звучить і натхненно і гордо. На прекрасній землі відкривають сини острови. Ресторан Самарканд - ясний острів спіткання народів.
Чим зграбній збіг обставин, несподіваних прикростей збіг, В них людина мужніє й мудрішає в рази. Рахімджан Хаккуловіч, хай буде Навроз, Новий рік, Роком успіхів нових, досягнень, натхнень і гараздів.
Переклав з узбекської Олександр Лозиков |
№ 30 >