Частина двадцять третя

 

Наше містечко здається мені пралісом, чагарниками якого, з виряченими очима, блукають невідомі мені донині істоти. Іноді ми стикаємося з ними очі-в-очі, вони про щось питають мене, щось гуторять, але я не розумію їх. Каюся що з'їхав, залишивши нашу з Веронікою квартиру доньці. Каюся, бо таким чином я втратив свою кращу коханку Клару, дружину Петра Семеновича. Декілька місяців вона була моєю рятівницею від життєвих забаганок. Ми душевне поповнювали одне-одного. Ніяких тобі розмов про гроші, а у дружини Ксенії, як і у сестрички на умі тільки зиск та прибуток. Вона віддавала перевагу італійським червоним винам, ігноруючи вино з кульбаби. Придбана мною нова книжка Рея Бредбері так і стояла на полиці не прочитаною.

- Немає у мене часу читати фантазі, коли конкуренти наступають на п'яти. Відвідувачі кав'ярні відверто залицялися до Ксенії, коли вона виходила зі свого кабінету, щоб ошелешити відвідувачів своїм екзотичним убранням. Там у селі вона була зовсім іншою, доброю, лагідною, а тут наче з глузду з'їхала. Дійшло до того що стала цикати на мене. Що б не сказав, все не так. Отоді вже я відверто почав бігати вечорами до Зіни. Ксенія залякувала мене, що подасть на розлучання і забере половину бізнесу.

- Забирай цілком, якщо сестриця дозволить, - іронізував я, добре розуміючи, що добру частину прибутку від бізнесу забирає Елеонора. - Вона тебе викине на смітник, якщо твоїх сідниць торкнеться хтось із твоїх залицяльників.

Мабуть таки вона говорила з сестрою про наші шлюбні забаганки, але Елеонора відверто підохочувала наші відносини зі своєю однокласницею Зіною. Не задарма ж покликала її із теренів нашого дитинства. Як я не намагався втямити, кудою керує моя рідна сестричка, ні розуму її, ні задумів збагнути не міг. Начебто одних батьків діти, одна кров, одне виховання, але досконало розбіжні люди. Якщо вона махне на мене рукою, буду конати, як конає мій друзяка Гребінка.

Не забував звітуватися до мене мер Негода. Гребінку він нарешті звільнив з посади, трамваями та тролейбусами тепер отаманувала його екстравагантна сестричка. Саме отаманувала, бо досвідчені фахівці не витримували її дурисвітства, і дійшло до того, що добра половина електротранспорту щодня залишалася на території депо. Ремонтувати транспорт було нікому. Негода наполягав, щоб я взяв кермо влади в свої руки, повернув звільнених фахівців, а сестричку приструнив, що властиво справжньому воякові.

- Чи не краще буде звільнити вашу сестричку з посади і знайти справжнього кермача? - виказав я одного разу свою думку мерові.

Він довго сидів, охопивши голову долонями, і на зразок Гребінки, чухраючи вказівним пальцем рідколісся осібної потилиці. У мене виникла гадка, що Негода в якійсь мірі попав у залежність до своєї сестрички, бо характерець у неї - не дай боже який. А попасти було з чого, якщо взяти на зразок аферу з системою ГЛАНАС. А скільки таких афер пройшло поза моєю свідомістю!

- Не все так просто в нашому житті, Іване Павловичу, - нарешті очунявся Негода. - Коли вже ти встряв у сестрин бізнес, допоможи хочу б Гребінку поставити на зладжені рейки. Зберемося у мене, згуртуй його друзів, посидимо, поміркуємо. Може щось надумаємо, га?

- Безперечна думка, Петре Семеновичу, це ми упорядкуємо. Назначайте час.

Вночі я довго обмірковував кого запросити до мера зокрема однокласників Реміза, Гриня, та Бевзя, хоча був сумнів що Петро Бевзь погодиться на таку зустріч. Особливо, коли розмова йтиме про Гребінку. Але поки я вві сні надихувався липневими повівами, доля Гребінки добулася нового кола громадського пекла. Вперше, майже за рік, на мою слухавку подзвонила Клара, дружина народного професора Петра Семеновича. Хоча дзвоник був нівроку, бо розбурхав мене удосвіта, мене наче на крилах зірвало з ліжка6

- Боже, Кларо, невже ти?

- Саме я, пане Мазухо, дякую що не забули мене. Але я до вас… не знаю навіть як доповісти… З міліції вам ще не дзвонили?

- Міліція! За яким бісом?

Мене здалося, що вона занепадає у розпач.

- Ти що, Кларо, кажи вже, що там у вас трапилося? Ліза щось укоїла?

- Ліза? Ні, але й Ліза теж. Краще б вам приїхати, у мене ключі від вашої квартири…

Я щось кричав, допитувався, але Клара вже відключилася від мене, і мені нічого не залишалося, як осточортіло бігти вуличками та провулочками міста, щоб якнайшвидше попасти до нашого з Веронікою родинного лежбища.

Я ніколи б не подумав що змогу за півгодини перетнути майже половину міста. Двері в квартиру сусідів були відчинені, у затхлому повітрі коридору, війнуло пороховим смородом, як ото буває в приміщенні, де офіцери набираються досвіду на прицільні постріли. Почувши мої кроки Клара вибігла назустріч.

- Все, Іване, все… Я проклята небом, чуєш! Перший чоловік загинув, другого стрілили. За що, питаю бога, але він мовчить.

Мене наче батогом по спиняці огріли.

- Кого стрілили, хто?

Вона затягла мене в приміщення, зачинила двері на засув.

- Начебто Гребінка, я не бачила. Отой, що приходив до тебе, а останнім часом ночував у твоєї доньки. Що вони з чоловіком не поділили, не знаю. Я ще в ліжку була, бо ж дві години ночі. Не знаю навіть хто до міліції та швидкої допомоги дзвонив. Я не дзвонила. Я вибігла коли почула постріл. Бачила як східцями втікає твоя донька, вбивець стоїть з наганом в руці, а Петро… лежачи горілиць, шарпає пальцями по долівці.  Він ще живий був, навіть промурмотів щось… розумієш, Іванку, лячно помилитися, але здається мені, що він назвав вбивцею твою доньку. Коли приїхала міліція я промовчала, бо Гребінка казав, що стрілив саме він. Двері до вашої квартири були відчинені, ключі знайшли на стільці в коридорі. Не знаю вже, що там, та як трапилося. Два півня курку не поділили, або курка в такому захваті була, що не тямила в кого стрілить.

- Які півні, яка курка? - відчуваючи як крижаніють п'яти ніг, майже вигукнув я.

- Коханці твоєї доньки. Мій Петро та Гребінка. Не вирячуй очі, батечко, саме отак все й було. Стерво твоя донька. Молода та рання.

-А зброя звідки?

- Чи не твоя часом?

- Моя, звідкіля? Своє озброєння я залишив у Чечні. З дитинства не шаную я такі іграшки.

Я взяв ключі, хотів відчинити двері в приватну квартиру доньки. Але Клара втримала мене.

- Мене попередили, щоб ніхто до квартири не заходив. Ранком приїдуть слідчі, будуть відбудовувати в дрібницях картину минулої ночі. Хто з ким, та як?

Довелося чекати майже три години. Клара в чорній спідниці з чорною хусткою на голові здавалася мені зовсім ні тією жінкою, яка рік тому заколисувала мене в своїх солодких обіймах. Декілька разів я дзвонив на стільниковий доньці, але даремно. Або відключилася, або знаходиться в недосяжній зоні.

Слідчі працювали в квартирі Лізоньки майже три години. Питали, куди може запропаститися моя донька? Де був батько, коли неповнолітня дівчина пиячила з сусідом. І куди дивилася дружина сусіда? Питань було багато, а відповідь одна: "Про це питайте сучасну владу, бо саме вона виховувала дітей, поки їхні батьки гралися в двобій з волелюбним народом".

Я обіцяв Кларі що підсоблю поховати Петра Семеновича. Головні витрати взяв на себе горілчаний завод, на якому він працював. Негода дивився на мене, як на вихідця з потойбічних світів.

- Складається враження, що ти знаходишся в колі кримінального згуртування.

- Чому саме я, коли у вбивстві звинувачують Гребінку?

- Ти певен що стрілив саме він?

- Про це ви його питайте.

 

Місто почали оповивати швидкоплинні далекосхідні  сутінки, коли я піднявся східцями до квартири Ремізів. Двері були напіввідчинені, але це не здивувало мене: подружжя уперто трималося доброго радянського споживання.

- Вікторе! - покликав, але ніхто не озвався.

Ще півроку тому я входив у помешкання Ремізів, як до себе, але тепер наші відносини знаходилися в чималій надсаді. Переступив поріг, прислухався: наче вода у ванні шумить. Знову покликав:

- Живі в цьому домі є?

Ванна озвалася голосом Ніни Петрівни.

- Шукай Віктора, від десь на лоджії.

Але Віктор вже з'явився на мої очі.

- Кого там чорти принесли? - спитав, у сутінках коридору не впізнавши мене.

- Це я, Мазуха, давненько не бачилися.

- Краще буде не бачитися й надалі…

На інше вітання я навіть не чекав.

-У мене до вас нагальна справа. Мова йдеться про Аркадія Гребінку. За вбивство він на термін тягне, розумієте…

- Туди йому й дорога, паскуднику, - втрутилася, виходячи з ванни, Ніна Петрівна, в халаті, з пов'язаною рушником головою. - І хто ж він, отой небіжчик?

- Сусіда мій по старому приміщенню. Гребінка до моєї доньки прискіпався, а Петро Семенович, самі розумієте… Аркадій стрілив… Дурень,звісно…

- Химерний випадок, але ми тут причому? - зухвало усміхнувся Віктор.

- Завтра о шостій вечора мер чекатиме на нас у своєму кабінеті. Гребінка нам не абихто. Однокласник, друзяка ніяк.

- Такому друзяці та кілком по сраці.

- Май совість, Вікторе, - приструнила чоловіка Ніна Петрівна.

- Кому що болить, Ніно, кому що болить…, - підтримав я жінку. - Яким би він не був, Аркадій, але ж наша людина, однією культурою випестувана, однієї мовою.

- Теж мені - мовою, хіба що по-п'яні базікав суржиком, - неприємно шкірячи рота, наполягав Реміз. - Ти, Іване, наче святий, вибачаєш Аркадію таке, чого бог не вибачить. Зі своєї дурі загибає, хіба я не те кажу?

Чим я міг оскаржити слова Віктора? Що ми дивилися на кримінальні спроби Гребінки крізь пальці? Що я змовчав, коли на мій рахунок прийшли гроші за перепродаж системи ГЛАНАС? Що змовчав Віктор, коли його дружина, не знаю вже за гроші, чи залюбки, улещувала невгамовного казанову? Ніна Петрівна не підтримала мене, вийшла на лоджію сушити у сонячному промінні мокре після купелі волосся.

- Ну що ж, коли так, піду собі, - мовив я, чекаючи що Віктор, як завжди, першим подасть на прощання руку.

Але він не подав, не подав і я, підозрюючи, що він мою долоню тискати не стане. Ледь тримаючись на ногах, зійшов східцями з п'ятого поверху, постояв біля дверей в надії, що Віктор, або Ніна Петрівна мене покличуть. Незнайома жіночка поцікавилася: чи не захворів, бува? Я подякував за увагу, і неспішно рушив до автобусної зупинки.

 

Приїхавши додому, запалив газову плиту, наповнив чайник водою. За п'ять-шість хвилин вода закипить, пакетик цейлонського чаю з присмаком журавлини, кладу в склянку. Такий чай мені постачає сестра Елеонора. Де вона його купує - не знаю, бо по наших магазинах такого не купиш. Смачний чай навіває легку втому, наволікає химерні роздуми. Я починаю поступово втрачати друзів. Віктора я не осуджував, ні, він вправі не подати мені руки. Хоча в тому що сталося поміж нами, є частина його провини. Не треба було байдуже ставитися до своєї дружини. Як не залицялася до мене Олена, дружина Гребінки, я не угодив в її тенета. Бо з боку Олени бачив відверту помсту своєму чоловікові. А я не знаряддя для помсти. Інша справа - Ніна Петрівна. Жінці не вистачало повітря, вона задихалася в смерках родинного побуту. Віктор ігнорував усі бажання дружини. Отож і намагнітили нас чарівні музики філармонії… Мати день крізь день справу з геніальними у своїй гадці співачками - нелегка справа. Їх треба об'єднати, помітити і виправити деякі помилки, але виправити так, щоб не зачепити себелюбства. Після концерту, навіть провалля піднести як надзвичайну перемогу.

За такими роздумами застала мене дружина Ксенія. Мовчки ввійшла, війнула коштовними парфумами, наповнила собі кухоль чаєм, сіла за стіл напроти.

- Мерові Негоді ми щодня звітуємо, звітували й сьогодні, він дорікає тобі що не заходиш. У нього якісь нелади з Гребінкою.

- Щойно Гребінки я залюбки задовольню його цікавість.

- Однак це  не цікавість. Гребінка втрачає здоровий глузд, не розуміє що робить. Це не надто приємна справа, Іване.

-  Негоді подзвоню якщо він не знає, що з Гребінкою зараз слідчі працюють, вбивець він, стрілив сусіда доньки.

- Як вбивець? Він учора ледь не до півночі у нашій ресторації був.

- Не треба було горілкою причащати.

- Але…

- Про але нас освідчать слідчі, мене ось що цікавить. Де зараз Елеонора.

 - Відбула зранку у відрядження, за себе залишила твою коханку Зіну. Стерва ще та.

Очі її набрякли слізьми.

- Авжеж, стерва. Але недобрі повіви йдуть саме від моєї сестрички. Не можу осягти розумом цього її вчинка - одружити нас, щоб незабаром посварити. Здається мені, що оцей її заклад - "Тобі справжньому", ні що інше як ляльковий театр, і ми не знаємо чим закінчиться п'єса, яку ми граємо.

- Вона, як святковий пухир, надихана загарбницькими бажаннями. Здається мені що твоя сестра має задум розчавити Гребінку як останнього таргана. Я була невмисним свідком їхньої розмови із Зіною. Правда не до кінця, бо не в свої справи влізла. Сестра говорила, що по життю ти аж ніяк не вояк, а така собі ганчірочка, якою Гребінка замітає свої кримінальні сліди.

- Бреши та знай що, Ксеніє.

- За яким бісом мені брехати, сам подумай. Але на дозвіллі поміркуй, там мова йшла ще про твою доньку. Начебто останнім часом Гребінка зачастив до її хоромів.

Про хороми це вже було надто. На гроші, що я щомісяця приносив Лізоньці, здорово не розжитися. Хіба що Гребінка чого наскуб. До себе Лізонька мене не впускає, гроші отримує там - куди позве. Останнім часом дзвонить щоб приніс до магазину "Самбери". Майже під вікна подарованої мною квартири. Приходжу, дзвоню, ходжу попід вікнами, чекаю годину-дві. Під'їде на таксі, сяюча, як сонечко, не привітавшись вихопить з рук батька конверта з грішми, навіть спасибі не мовить. Йду геть, як опльований, з думкою - згинути будь-куди, щоб назавжди забути, що вона взагалі існує оця зневажаюча мене нахаба.

Але ж Ксенія? Що з нею сталося за останні майже півроку? Що сталося з моєю сестричкою? Нарешті - з Гребінкою?

Чи не надто багато питань? Можливо не з ними, а зі мною щось сталося. Можливо, не Гребінка, а я - вбивець сусіда Петра Семеновича? З якого бісу він поліз до моєї доньки. Чи не пронюхав про мої зносини з дружиною? І таким чином вирішив помститися? І саме куди так негайно від'їхала сестричка? Саме в ту ніч, коли з дому драпонула Лізонька. Чи не від терміну рятує? Може не помиляється Клара, натякаючи, що саме донька моя стрілила в її чоловіка?

Мозок не жовна щоб перемолоти навіяні життям питання. Ксенія лягає в ліжко одягнена. Це вже не вперше. Вона не може вибачити мені Зіну. Але на думці зараз у мене зовсім не Зіна. Я виходжу на вулицю і, бодай вже за північ, дзвоню Кларі.

-Так-так-так, я слухаю тебе, Іванку?

- Не спиш?

- Чекаю на твій дзвоник.

- Хтось силоміць тягне мене до тебе.

- Давай дочекаємось похорон, добре?

-Я не знаю куди мені дітися.

-Я кохаю тебе, Іванку. Після тебе я жодного разу не була з чоловіком. Порозумій мене, не спроможна була. Ти навіяв на мене огиду до Петра Семеновича. Ото ж він і спокусився твоєю донькою. Можливо, й набрехав їй щось про нас, всю свою платню в неї вбудував…

- Кларо?

- Що, Іванку?

- Ти певна, що це зробила Лізонька?

- На сто відсотків. Нещодавно вона залякувала мене отією зброєю. Я попереджала, що два коханця в одному ліжку надто вибухова суміш. Добре що Гребінка взяв злочин на себе.

-А чи воно добре, Кларо?

- Тобі видніше, ти її батько. Похорон післязавтра о другій годині. Тобі краще не появлятися, бо не втримаюся… розумієш?

- Розумію, Кларо, прийду як позвеш.

Коли підійнявся на свій поверх, відчинила двері сусідка Марія.

- Чого блукаєш ночами?

- Олена де, у тебе знайдеться що випити?

- Олена з чоловіком давно вже окремо живуть, заходь, коли спрага.

Липнева гілка метляється в розчиненому вікні. Я навіть не помітив, коли вбралися квітами дерева. Та й як помітити, коли квіти, хоча й рясні, але дрібненькі. А що до повіву, я настільки звик, що перестав помічати. Як не помічав останнім часом своєї сусідки.

- Бачу не лади у тебе з дружиною.

-З собою у мене не лади, Маріє. Знайшов могилу дружини, нібито час заспокоїтися. Сама собі життя вкоротила. Але сумління вигризає душу. Донька теж… та ну їх до бісу! Що там у тебе, горілочка?

- Ти, бачу, ласий до горілки став?

- Іноді затьмарює. Хоча б ти деколи звітувала.

- Знати б коли не виженуть…

Ранком дочекався коли з'їде Ксенія, декілька хвилин постояв у теплих обіймах Марії. Вона дякувала мені за подаровану ніч, я її - за визволення з пустелі. Нічого особливого - така собі лагідна, пестива жіночка. Наче кишеня в ліжку, не знає навіть що таке оргазм. Як липнева гілочка, що вимальовувалася всю ніч у розчахнутому в ніч вікні.

 

О дев'ятій ранку подзвонив Віктор Реміз.

- Зайди до мене, треба перемовитись.

Перед тим як вийти, подзвонив Марії, сунув їй в долоню дві тисячні купюри.

- Прикупи, будь ласка, чогось на вечерю.

Вона спалахнула рум'янцем.

- Дякую тобі, не за гроші, ні, - за подаровану надію.

Йшов і думав про себе: "Чи не мерзота я: ще одній жінці подарував надію? І це після того, як тільки-но освідчився в коханні Кларі?" Хіба не такою ж стежкою посував до свого злочину Гребінка? Саме такою, вельможний пане полковнику, саме такою!" І що дивно, так думаючи, не казни себе, ні, - навпаки, відчував полегкість в думках і в тілі, припоминаючи як по-дитячому ласкаво торкалася Марія вустами моїх вуст, як соромливо дозволила розсунути, шорсткі від нервового ознобу, коліна…

Недалечко від будинку, де мешкали Ремізі, зайшов у магазин, купив пляшку горілки та кільце ковбаси. З таким озброєнням я почувався трохи легше, бо після попередньої зустрічі з Ремізом, нічого доброго від нашої зустрічі не чекав.

Коли я прийшов, у Ремізів вже сидів Петро Гринь. Ніна Петрівна поралася на кухні, Віктор сновигав поміх кутами світлиці, в котрій велася перемова. Натомість я перевів погляд на Гриня, який кліпав очима, наче натякав Віктору щоб не був надто щиросердим.

Ми привіталися. На цей раз Віктор першим подав мені руку, але потиск був не таким, як раніше. Гринь, вітаючись, вскочив з кресла, пам'ятав мабуть ще, що я визволив з полону його сина Олександра.

- Якісь новини є? - дивлячись наче крізь мене, спитав Реміз.

- Завтра похорон Петра Семеновича. А що до Гребінки, невиясненим залишається одне питання, звідки у нього зброя? Він стверджує, що купував у вояк ще на початку дев'яностих для самозахисту, але хто з нас чув, хоча б натяк на це. Не така наш, Аркадій, людина щоб не бовтнути під чарочкою. Нагрівав він іноді руки, про це ми знаємо, але хто з його оточення не робив цього.

Гринь вставляв вряди-годи своє слівце.

- Вся його робота нанівець пішла.

Я був оптимістом.

- Не треба гарячкувати, Гребінка із багнища сам себе за волосся витягне. Мюнхаузен у порівнянні з ним - ніщо.

Реміз скривився.

- Він не тільки себе, нас усіх посадив на гачок.

- Не зважаючи на всю ворожнечу, ми бодай друзі, може дійдемо згоди, га?

- Згоди? - Реміз з хвильку помовчав. - Що ж, я до твоїх послуг, якщо, звичайно…

- Поговори з дружиною професора, якщо вона скаже що в трагедії в першу чергу повинен сам чоловік, на вбивство можна подивитись в іншому світлі.

-А зброя, звідки у Гребінки зброя?

- Аркадій наполягає що стрілив саме він, але я не певен…

- Не він, а хто ж тоді, якщо не він?

- Донька моя, Лізонька, щезла. У мене є гадка що стрілила саме вона. Стрілила в Гребінку та не влучила, бачте, куди треба. Аркадій мовчить, бо йшов мабуть саме до неї. Не знаю вже - вибачатися за старе, або повторити пройдене.

- Ти, Іване, не збожеволів бува? Звідки у Лізоньки зброя? Може сам з Чечні прихопив?

- Ні, друзяки мої, нічого я зокрема поранення з Чечні не привозив. Літаком зброї не провезеш. Здається мені, що обіч нас діють інші сили. Химерні гадки маю, але настільки химерні, що самому смішно. Будемо чекати поки знайдуть доньку. А дружину небіжчика, Клару, буду благати щоб освідомила слідчих в тому що бачила та чула. Вона певна, що в чоловіка стрілила саме Ліза. Напевне слідчім вже відомо, що кохалася вона в те надвечір'я саме з Петром Семеновичем. І чаркувалася до приходу Аркадія з ним.

- Ти що, даси оці свідчення проти своєї доньки? Щоб захистити ґвалтівника Гребінку! - схопив мене за комір сорочки Реміз.

- Якби був певен, що доньку знайдуть, змовчав би. Але я вже говорив про сили, які діють обіч нас. Гребінку підставили, це помста йому від якоїсь із жінок, або змова гурту ображених. І сам Аркадій це предобре розуміє. Куди зникла Катерина? Мільйона доларів він так і не знайшов, хоча таким чином міг би відкупитися від месників.

- Чи ти, Йване, розумієш, яку нісенітницю несеш. Термін років на десять тільки врятує вашого пройдисвіта. І гроші залишаться йому і мито, рухоме й нерухоме. Він це пречудово розуміє, тому й набивається на термін. Багато йому не дадуть, та й вийде достроково. Заступники у нього, дай боже вам таких.  Краще ходімо до столу, Павлович горілки та ковбас приніс. Нову перемогу Гребінки будемо святкувати.

Ніна Петрівна мала рацію. До цього напрямку мій мозок поки що не дійшов. А можливо й сама вона була в колі ображених. Або месник одиначка? А тепер захоплюється: од сатана, викрутився таки! І почне учиняти нові витівки проти зрадливого коханця. А може й вчиняє вже. Вчиняє не проти Гребінки, а проти мене.

З такими думками посувався я слідом за друзями до столу. Ніна Петрівна сіла проти мене, її пронизливі позирки бентежили мене. Я паленів від спогадів і вона це предобре розуміла. І насолоджувалася своєю владою над двома закоханими в неї півнями, чоловіком та коханцем. Нехай навіть коханцем в минулому часі. Але поки я паленію від її позирків, є у жінки надія, що невдовзі нас чекають нові потаємні зустрічі.

Реміз наповнює чарки, стараючись щоб усім було порівно. Ця звичка у нього з давніх-давен, коли нас було набагато більше, і Вероніка, сестра Реміза, коли він священнодіяв, наспівувала рядок з відомої тоді пісні: мі хліба скоринку і ту нарівно…

- Приніс горілку, так кажи вже й тост, - підіймаючи чарку, напучувала мене господарка господи.

- Кажи, Іване, за що пити будемо? - дуже якось сумно промимрив Гринь.

- За те щоб одного разу, оцим колом, погостювали ми, Петре, у твого сина Олександра в Америці. Нехай йому там щастить.

- Ти, Йване, більше доброго зробив для мого сина, аніж для своєї доньки, скажи - чому?

- Спочатку вип'ємо, добре?

Випили, захрумтіли огірками.

- То ж кажи вже, - підбурює Ніна Петрівна.

- Чого казати. Коли я два роки водив вояків під кулі, скажемо, ти, Вікторе,  хоча б одного разу приструнив свою сестричку, коли вона полювала отут на заможних мужиків. Чи угледів ти, коли Гребінка за чималі гроші спаскудив чотирнадцятирічну Лізоньку. Не абияк, а з дозволу матері, твоєї сестрички, Вікторе. Чи посоромив ти Вероніку, коли вона потяглася за якимось закордонним бабієм. Ні-ні і ні! Все що чинилося, розігрувалося аби в пику мені. Хіба не так, Вікторе? А що до твого сина, Петре, за кожного полоненого хлопця, я віддав би бодай своє життя. Польовий командир чеченців, з яким ми багато років служили в одному полку, добре знав що це не жарт, і нехай не завжди, але удостоював мене такої честі. Коли мене випнули з армії, Олександр ще був у полоні. Мій друзяка звільнив Олександра саме після того як мене випнули. Це був вельми шляхетний подарунок.

Тепер вже прийшла черга Віктору відповісти на мої докори. Він довго тримав у руці пляшку з горілкою, але рука тіпалася так, що наповнювати чарки він не ризикнув.

- Нічого я такого не знав і навіть не чув про Вероніку. Я плескотів на вечорницях про незайманість дружини, коли вона вже злягалася з Гребінкою. А коли я взнав про це, щодня у нас виникали сварки. Я подавав на розлучення, але вона не дурна, знала що воно таке - твій шановний друзяка Гребінка. Він водносталь спав як з моєю так і з твоєю дружиною. Але тоді я цього не знав. Не знав я того, що моя зрадливиця без коханця, як без повітря, починає заклякати у нашій буденності. А з мене коханець ніякий. З абиякою спілкуватися не можу, а справжніх на своєму шляху не бачив. Як там ваше казино називається: "Тобі - справжньому!" Я не був у ньому, бо я не справжній.

- Чоловіче, невже ти насправді такий безгрішний, що я перед тобою повинна винитися?

-Повинні-неповинна не про це зараз мова. Добре що наш син схожий на мене, а не на Гребінку, а то б я давно збіг від тебе на терени нашого дитинства.

- Авжеж. Ті скільки разів обіцяв привести до суду свою зрадливу супружницю.

- Даруй за теє що не привів.

-А треба було. Хоча б знала, що насправді кохаєш.

Після цього коротенького монологу межі подружжям, мене охопило почуття глибокої провини перед друзякою Ремізом. Я добре пам'ятаю, що Ніна Петрівна, в школі була тихше води, нижче трави. Такий собі обійдений життям ангел, що, пролітаючи над тобою, жодної плями на душі не залишить. Хіба що співала напрочуд душевно. Але худенькою була, соромливою, нікому з однокласників вона в око не запала. Навіть Ремізу на той час. Він був красенем, як і його сестра Вероніка. Дівчатка біля нього юрбилися, не тільки з нашого, але й з молодших класів. Але про любощі Реміза чуток не було. Не тільки школою але й селищем йшов наголос про розгульні походження місцевого казанові Аркадія Гребінки. Він пестив не тільки молодих дівчаток, але й невдоволених чоловіками молодиць.

Одружилися Ніна Петрівна з Віктором, коли вже вона закінчила інститут мистецтв, а він - політехнічний. Він погорджував, що взяв її незайманою. Дурень, звичайно. Якій жінці приємно чути, що до двадцяти чотирьох років на неї ніхто не звертав уваги, тоді як її приятельки носили в пам'яті товстелезні романи з відомими акторами, поетами та бізнесменами. Саме таким чином Віктор і нацьковував свою незайману дружину на пошук взірцевих коханців. Почалося все, коли після школи їхнього сина, Артема, запросили вчитися в один з престижних вузів Америки. І першим її коханцем був невгамовний казанова Аркадій Гребінка. А другим вже - я.

Що я міг порадити Віктору. Що міг пообіцяти? Що ніколи не зомлію в класичних повівах його мелодійної дружини? Можу тільки сказати: якщо не я, на моєму місці опиниться хтось інший.

До чаю Ніна Петрівна подала несолодкі медяники. Я подякував, бо не любив солодкого. Але Віктор зіщулився так, наче йому замість горілки склянку кока-коли підсунули. Хотів щось сказати, але зиркнувши на мене, змовчав.

-Я так старалася, що тільки змоги моєї, - посміхнулася Ніна Петрівна. - Мабуть ти, Вікторе, несолодкого цукру купив.

Віктор схопив бляшанку, в яку висипав цукор, зачерпнув чайною ложечкою.

- Вибачаюся, Ніно. Це вже надто! На око - цукор. А на язика - суцільна крейда.

- Мабуть з кубинського не вистиглого тростинку роблено, - покуштувавши цукор, помітив Гринь.

- Солодке тільки до солодких прилипає, - ущипливо зреагувала дружина. - Як тобі, Іване, на смак? - звернулася до мене.

- Смакую з задоволенням.

Віктор певне не втямив підтексту цієї перемови.

- Така ладна жінка продавець, а нате вам…

- Жадає ще раз зустрітися.

- Ти що, з розуму спала.

Я сунув в рота медяника щоб не засміятись. Вже в дверях потискуючи Віктору долоню, я чмокнув губами у відповідь на посланий здаля поцілунок Ніни Петрівни.

 

                   Кінець першої книги