Частина двадцять перша

 

  Ранком третього дня сестра подзвонила і повідомила, що чекає мене на станції. Я ледь не заплакав від захоплення: нарешті - воля. Бракує слів передати почуття, які одноразово подарували мені крила і викликали слабкість в ногах, так що не летів я на заклик сестри, як хотілося, не біг, а ледь посувався, припадаючи на обидві ноги. Елеонора сиділа на задньому сидінні таксі поряд з Богданою Тарасівною. Водій, молода жіночка, читала газету, не звертаючи на мене уваги. Сестра вийшла з машини, допомогла мені дошкандибати до машини. Я привітався і сів поряд з водієм. Жіночка-таксист усміхнулася:

- Отак і поїдемо?

Вона натякала на мій одяг: капці, шаровари і майку - все, в чому мене умикнули із лікарні, і в чому дозволялося прогулюватися пустельними вуличками передмістя.

- Атож, так і поїдемо, пані, бо урочистій мій одяг…

- Одяг, документи, квитки на літак, - геть все, в оцьому пакунку, - сестра показала на лежачий на колінах Богдани Тарасівни пакет. Від станції від'їдемо, нашвидку переодягайся, бо через дві години літак.

-А Богдана Тарасівна?

- Вона з нами. Досить бурлакою по чужих людях микатися, треба тобі за розум братися, товаришу полковник. Залишатися в Москві, щоб зазнати нового лиха, я тобі, братку, не дозволю. Особливо після такої хвороби. Спасибі долі що самостійно рухаєшся.

- Не втямлю вже кому й дякувати. Є гадка, що встав завдяки найнятим лікарям та нічним розрадам Ірини Романової. Не жінка, а згусток космічної енергії. Саме такі й патрали на початку дев'яностих радянську державу. 

- Ваучери нам замість розуму видавали, - озвалася Богдана Тарасівна, - злодії мільярдерами стали, а добросерді люди, зирячи на них, гав ловили: як таке могло статися?

- Половина отих мільярдерів сьогодні по цвинтарях лежить, - усміхнулася, зиркнувши скоса на мене, жіночка-водій. - Було б чому заздрити.

- Та я й не заздрю. Прикро що люди робляться відвертими хижаками, а ми тільки чухаємося, дивлячись на них. Сьогодні собак так не вбивають, як людей.

- Були б у собак гроші, а так… хіба що на шашлики, - озвалася Богдана Тарасівна. - У нашому селі не тільки собак, котів зжерли. Кажуть, - добрі заїдки під горілку.

Поряд з березовим гайочком я нашвидку переодягся, і вперше, майже за три місяці, хоча й в цивільному одязі, почувався справжнім полковником. Не думаю, що я побував у пазурах звіра, але смерть Чайки була настільки несподіваною, що я цілком втратив віру у будь яку шляхетність нашого сучасного суспільства. Кому могла щось погане вкоїти ця фантастично добра жіночка? Про гроші, надіслані мені Гребінкою, знали тільки троє. Звинуватити можна Богдана Слинько, але який йому сенс? Якщо вони йому дуже потрібні, за яким бісом приносив? І хто він такий, отой Слинько? Про це треба буде попитати Аркадія Гребінку.

В аеропорту сестра розрахувалася з таксисткою. Та усміхнулася, змірявши мене доскіпливим поглядом, і на будь-який випадок подарувала свою візитку.

- Будете в Москві, дзвоніть. Куди треба - доставлю.

До таксі тут же підбігли чоловік з дружиною і двома діточками. Коли машина рушила, Елеонора, дивлячись їй вслід, іронічно помітила.

- Цікава діваха, все про всіх знає, особливо про твою коханку, Романову. Майже півроку працювала у неї власним водієм. Правда, два роки тому, коли ще чоловік живим був. Щодня нового мужика, або молоду жіночку везла в апартаменти Ірини. Так що, братику, ти у неї не перший.

- Бреше таксистка, - насмішкувато промовила Богдана Тарасівна. - Щодня новий мужик, хіба таке буває? Навіть у Москві.

- Буває, достеменно буває, - зирячи скоса на мене, відповіла Елеонора. - За гроші сьогодні можна все придбати, а мужика - найлегше. Це тільки братець мій у жінок назахват, і що тільки вони в ньому знаходять!

- Людину - казала моя донька. Вона багато чого розповідала про добросердого полковника там, на війні. Бо сама була добросерда. Але сьогодні - час вовків, на собі, мабуть, відчули, якого шереху може навести в країні невіглас при владі.

Чекаючи посадки на літак, ми улаштувалися на лавочці проти світового табло. Поживлялися пиріжками з м'ясом і вели світську перемову. Я знав, що моя сестричка частенько літає до Москви, але за яким бісом - так і не поцікавився. Мабуть мала якісь свої зв'язки в столиці, коли так швидко провернула діло з моїм визволенням. За яким бісом летіла до неї в село Богдана Тарасівна, теж було головоломкою, але питати було якось соромно. Може - просто відпочити, не переживати наодинці смерть доньки. Це вже на місці з'ясувалося, що летить Богдана Тарасівна на весілля Аркадія Гребінки, який прислав жінці офіційне запрошення. А я, чесно сказати, був ошелешений, коли почув, що дружиною Гребінка бере селяночку Катерину. Ту саму Катерину, яка була моєю коханкою, і бере він її на шостому місяці вагітності. Правду кажуть - посуваємо ми світом  незбагненими шляхами. У мене очі на лоба повилазили, коли я почув від Гребінки, що познайомився він з Катериною в лікарні, де я лежав. Отоді вже вона й завагітніла від нього.

Отакі-то чудасії робляться на білому світі. А мені що… не буду ж я докладати закоханому Аркадію, що йому випала щаслива доля виховувати мою дитину. Про все це я дізнався, коли ми вже приїхали до сестри в село. Катерина на той час вже переїхала до Гребінки, в шикарну двоповерхову квартиру елітного будинку. Мені - зайвий тягар з рамен! Можливо, отой тиждень у хаті Елеонори, під доглядом Катерини, мені тільки приснився. Або якимось чудом Гребінка трансформувався в мене?

Але ж саме Катерина відмовилася святкувати весілля в рідному селі. Свідків нашого кохання там було чимало. Та й сам Гребінка не наполягав, бо любив жити з розмахом. Закупив на дві доби кращу містечкову ресторацію. З оркестром, співцями, тамадою… Відверто казати, мене трохи збентежило, що Катерина наче не помічала мене. Особливо дратувала іронічна усмішка сестрички Елеонори. Вона добре знала про наші стосунки з Катериною, і, чаркуючись зі мною, пропонувала випити за прогавлене мною справжнє щастя. Мені нічого не залишалося як випити за щастя, подароване друзяці Аркадію.

Але Катерина! Що з нею сталося? Дивлюся на жіночку, наче вперше бачу. В кутиках рота ледь жевріє іронічна усмішка, а в очах крижаний холод. Вагітна на шостому місяці, вона хиляє горілку чарками, а Гребінка ще й підмаслює. 

- Чи не буде тобі погано, кицюнько моя? Яблука не кращі заїдки, візьми шматочок шинки… так-так, ти пий, таке весілля на долю людини випадає не часто.

Саме -  "таке": Гребінка  завжди любив хвастонути своїми можливостями. Бо від напоїв та заїдків столи ломляться.

А в мене його заїдки поперек горла стоять. Нічого не можу порозуміти: оцей Гребінка, Аркадій, він справжній? А Катерина? Чи може все це мені верзеться: весілля, натовп людей за столами, молодий і молода, сестричка моя Елеонора? Яка щось шепоче нареченій до вуха, а Катерина кривить рота, зблискуючи мигдалевим оком. Гребінка п'є горілку по ковточку, а в перервах балагурить з тамадою. Тамада оголошує тост:

- Щоб жилося, щоб пилося, та заїсти чим знайшлося…

Йому вторить Аркадій, чаркуючись з Катериною:

-Я в пазуху зайду тайком, неначе злодій до квартири, там пахнуть груди молоком, мов квітами амурські вири.

Катерина грає кутиками рота, але відлиги в її очах я не бачу. В уяві вона виникає роздягненою. Її повні груди, які обціловує мій друзяка Гребінка. Мене охоплює жагуча хвиля ревнощів, горілка б'є в мозок, починають нити зуби… Виникає нестерпне бажання вийти з-за столу і бігти геть від цієї буфонади. Здається, що весілля замислене тільки для того, щоб ущемити мене. Навіть сестра не звертає на мене уваги. Але встати і демонстративно вийти? Це було б не зовсім етично з мого боку. На весіллі присутні не тільки наші з Гребінкою друзі, але й працівники мерії, і навіть сам мер. Як же я потім працювати з ними буду? Одна насолода - сидяча напроти Ніна Петрівна. Вона посміхається мені, підіймаючи чергову чарку, а коли почалися танці, після танго з Віктором, запросила мене вальсувати. Я дишу повівами нашої останньої сумісної ночі. Та ніч була дуже давно, але аромати не вивітрилися.  

- Нам треба негайно зустрітися,  - шепоче вона. - Не будь таким тираном, Іване, я ж все-ж-таки жінка…

У мене від святкового балагану в голові каламбур, я пропоную Ніні Петрівні зараз же втекти з ресторації до мого липового лігва, і вона погоджується. Але це вже надто. Я бачу очі Віктора, який з поганою усмішкою спостерігає нас.

- Завтра, якщо буде час, добре?

- Та добре ж, добре, любий. На крилах до тебе прилечу...

Я почуваюся не зовсім добре. Проводжаю Ніну Петрівну, усаджую за стілець, а сам поволі рухаюся до розчиненого за фіранкою вікна. Мені треба подихати чистим повітрям. Напроти вікна темні гілляки сосон, на одній, перед очима, заводною іграшкою звивається бешкетниця вивірка. На мою потилицю лягає сестрина рука, опираючись ліктями на підвіконня, вона стає поряд.

- Що з тобою, братику, чи не захворів, бува?

"Мабуть таки, я з дитинства був хворим", - думаю собі, але повідати про це Елеонорі не можу. - "Я загубився в нетрях свого єства, ще там, в Чечні загубився, і не маю можливості вийти."

Виникає думка порівняти себе з вивіркою, але білиця раптово зникає і я нишпорю очима по темним гіллякам соснини. 

- Чого мовчиш, Іванку, тобі…

- Зі мною гаразди, сестро. Тільки-но на оцій гілляці для мене танцювала вивірка, але злякалася чогось…

Елеонора торкнулася долонею мого лоба.

- Ти майже не пив, звідки в тобі оця маячня?

Я намагаюся визначити істину:

- Скажи, сестро, Катерина… вона справді вагітна від Гребінки?

- Біс вас розпізнає… спочатку казала - від тебе, потім - від Аркадія. Гребінка бабій ще той, не знаю вже, чи надовго їх вистачить. Катерина вчепилася в нього, як беркут у здобич, бо по сучасних мірках він заможніша в нашому місті людина. А Катерина завжди марила мати багато мита і взірцеву нерухомість… А ти, як я бачу, небайдужий до її вроди. Чи не заздриш, бува, га?

Сестра реготнула відверто глумливо. Такого я за нею раніше не помічав, отож і зробив вид що не помітив її іронічного сміху.   

- Заздрити нічому, останнім часом я дійшов висновку, що дружину свою зрадливу, Вероніку, кохав тільки за те, що вона ніколи не говорила зі мною російською мовою. Вона була україночкою до мозку-кісток. Чути вдень і вночі, материнську мову, раювати в дитинстві, особливо сьогодні, коли по телебаченню окрема вбивств нічого не побачиш, це справжнє щастя, сестро. В Чечні, на війні, я не думав, як мені знищити ворога, я намагався врятувати як своїх вояків, так і чеченських. А душею завжди був на стороні отих, кого сьогодні в Росії називають терористами. Була можливість вирішити проблеми миром, але знайшлися політики, які побачили у війні можливість розжитися великими грішми. А молодь наша для них це так… пилок на вітровії…

Договорити мені не дав Гребінка. Відкинувши фіранку, схопив було за плече, але від мого позирку, відсахнувся, наче з переляку. Я й сам не порозумів, як міг друзяка Аркадій викликати у мене такий вибух гніву. Правда вибух був миттєвий, але по лицю Гребінки було видно, що він злякався. Першим моїм бажанням було вибачитися, але зчепився очима з Катериною і назвав справжню причину:

- Чого треба, Аркадію, ми з сестрою перемовимося і повернемося до столу. П'янке повітря в ресторації, ледь я не умлів.

Сказав не заради красного слівця, бо справді почувався погано. Московські пригоди висотали мене, давали себе знати рештки крововиливу в мозок: зомлівала ліва рука, паморочилося в голові. Мабуть я поспішив таки втекти від ексцентричної лікарки Ірини Романової. Майже божевільні пестощі жінки поставили мене на ноги, але я з дитинства не визнавав будь-яких обмежень, особливо в спілкуванні з необхідними мені людьми. Тому мабуть так гарячково зреагував на утручання Гребінки в нашу перемову з сестрою.

Ми з Елеонорою посідали на свої місця за столом, тамада проголосив черговий тост, але я тільки торкнувся вустами чарки. Була гадка, якщо я вип'ю, - або знепритомнію, або прихоплю додатковий крововилив. Подумки я вже збирався покинути весілля, коли несподівано до Елеонори підійшла Ніна Петрівна і запросила її піти сісти на її місце.

- Чи не бачите, що ваш брат ледь утримується, щоб не опинитися під столом. Які ви усі короткозорі, які непередбачливі. А ти, Іванку, не тримай в голові зайвих дурниць, радій за щастя молодих, хіба ти не таким був повсякчас…

Українська говірка Ніни Петрівни була схожа на пташиний наспів у весняному лісочку, і хоча не всі гості за столами звернули увагу на черговий вибрик дружини Віктора Реміза, бо, як кажуть люди, п'яному - море по коліна, цей інцидент пом'якшив крижаний холод в очах Катерини. Вона сиділа поряд з Елеонорою, через стілець від мене, і тепер, коли сестра встала і на якусь мить ми опинилися майже поряд, дивлячись очі-в-очі, Катерина, з таємничою усмішкою на лиці, подала мені руку.

- Сідай, будь ласка, поряд, а ти Ніно на його місце. І дзюркоти йому до вуха струмочком свої чарівні наспіви. Для Івана Павловича це кращі ліки. Або заспівай для нас усіх… увага, друзі, попросимо Ніну Реміз заспівати нам про червону руту…

Бажання молодої закон для загалу, але плескали долонями не всі. Дехто навіть уваги не звернув на заклик молодої. Але Ніна Петрівна заспівала таки. Не знаю вже, що її так схвилювало, але співала вона проникливіше ніж будь-коли зі сцени, так що навіть глухі роти порозкривали, а я… що я? Плакав, звичайно, як плакав завжди, коли сидів в залі на її концертах. І зі слізьми з мене виходило все, що не давало мені розчинитися у святковому настрої гостей. Мені було трохи соромно, що я показував себе малим нерозумним хлопчиськом, та що поробиш, якщо саме таким мене народила мати. На прохання гостей Ніна співала декілька пісень, і черговий тост був вже не за молодих, а за Ніну Петрівну Реміз, за її щиру душу і надзвичайний талан.

Думаєте, я заздрив Віктору Ремізу. Аніскілечки. Я заздрив самому собі, бо якими б грішми не нахвалявся Гребінка перед Катериною, я знав що при нагоді вона зісковзне з його Олімпу в моє занедбане, зігріте іншими жінками, ліжко. Знати це для мене було дуже важливо, бо я не міг повірити, що наші жінки, особливо селяночки, занепадуть у найстрашнішу хворобу сучасності - приватне володіння вочевидь зайвим для життя майном. Рік тому я вже зробив крок у цьому напрямку, бо, що не кажіть, а витурили мене з армії не за моїм власним бажанням. Ото ж і клюнув на дармові гроші. І розжився квартирою. А який треба мати дзьоб, щоб надзьобати майна, котрим володіє Гребінка? Про маєток під Москвою, в якому мешкає охоронець з дружиною, якось натякав мені. Але був він тоді під мухою в оточенні молодих жінок, і я сприйняв натяк за хвалькуватість. Черговим його надбанням була Катерина з дитиною. Не думаю, що він нестямно закохався у вродливу селяночку. Щось інше було у нього в голові, але що, думати про це не було у мене ні часу ні бажання. Хоча вбивство Лариси Чайки на мою думку не обійшлося без його втручання. А чом не так? Причиною вбивства, як не міркуй, були саме оті кляті сто тисяч дерев'яних карбованців. Скажете - вигонить абсурдом? Можливо. Щоб ставити резони, мені треба було побалакати з тією ж Мартою, або її чоловіком. Не вони завдали мені лиха, але хто - знали напевне. Для них зарадити лихові означало впасти у вбозтво, бо все їхнє майно, навіть будиночок у дві кімнати, належало Ірині Романовій. 

 

Наробити безладу ми майстри, то-то бо й лихо, що думаємо, коли вже побачимо на власні очі. Як це сталося? - питаємося, а потім брешемо в живі очі, що ввели нас в оману недобрі люди, а саме… А оті - "саме", лупають очима, не знаючи про що йде мова, з усім тим їх викликають на допити, маючи упереджений погляд на зовсім незнайомі людям події. Всі лиха, що коїлися за сталінських часів, коїлися завдяки самих осуджених. Бо писати наклепи на сусідів було оголошено почесною справою. Ото ж і писали. Як докладав військовий священик генералу Онисиму Барка, що полковник Мазуха ображає його релігійні почуття. А про те, що піп ображає почуття полковника атеїста, Барка й слухати не хотів. Бо на той час він вже викреслив зі свого лексикону Ленінське: "Релігія - опіум для народу!" А я не повія, щоб за чиїмось приказом міняти своє світобачення. Сьогодні навіть донька Лізонька, натякає мені, що моє світобачення попадає під кримінальну відповідальність. Не зважаючи на свою освіту, розумні люди схиляються перед репресивною владою. До церкви не йдуть, але наполягати, що земля обертається  довкола Сонця, лякаються. Нехай вже буле навпаки, - кажуть, - що з них, дурнів, візьмеш. А що до динозаврів, та інших мешканців пралісу, то це вже з області фантастики. Нічого на землі до Адама та Єви не було, а що знаходять вчені якісь там кістки, так то вже витівки диявола. Питає мене в автобусі студент педагогічного університету:

- Ви, пане, балакаєте як моя українка мати. Моя мати з Поділля, а ви звідки?

-З Донбасу, - відповідаю.

-А що це таке? - питає будучий вчитель.

- Донецький вугільний басейн.

- Басейн? Це ж коли було, я чув що в басейнах діточок почали народжувати нещодавно?

Дивлюся на студента: шуткує він, чи насправді суцільний невіглас. Питаю, наче жартома:

- Кого з поетів ви знаєте?

- Пушкіна, - відповідає.

-А ще кого?

- Євгенія Онєгіна…

Я навіть питати не став, чому його вчать в університеті: історії, математиці, чи літературі? Мабуть - як молитися богові, бо на шиї у студента на золотому ланцюжку виблискує срібляний хрестик. Сьогодні підпадають релігійному впливові навіть відомі двадцять років тому письменники-атеїсти. Ми помилялися, кажуть, та й за яким бісом виробляти собі погляди, коли держава нав'язує нам вже суцільно готові…

 

Наше життя таке скороминуще, як подумаєш, такий щем здіймається в шлунку, чомусь саме в шлунку, а не в грудях, що виникає бажання відчинити вікно і виплигнути ластівкою з дев'ятого поверху. Саме з дев'ятого, щоб довше було падати і встигнути порозуміти, що ти зробив саму велику за все своє життя дурість. А далі - тільки вогняні дрізки з очей та ряхтливе світло поступово згасаючого життя.

А що робити коли останнє опертя долі - надія на повернення втраченого, розвіялася порохнявою, коли над горбиком могили, на сірім камені усміхнене поличчя Вероніки натякає на безглуздя мого існування далі. Ні, щоб у свій час, вживати якихось заходів проти розпутства дружини, відшмагати по гудливим сідницям, або вибити око, так ні - чекав, що отямиться нарешті, порозуміє, що моє всепрощення не слабкість, не християнський постулат, а моє відношення до людей взагалі. Можливо мені треба було, у відплату дружині, переспати зі всіма її приятельками, на що завжди натякав Гребінка, але не було в мене на такі вчинки ні часу ні бажання. Чим рясніше в ліжку жінок, тим більше пустелі в душі. Втрачається смак життя, учорашні взірці викликають хіба що байдужість, бо, дивлячись на них, я їх не бачу. В голові - пустеля.

З ресторації ми повиповзали коли вже почало світати. Доїхав додому на трамваї, навіть зачинятися не став, як був, так і впав у ліжко, подумки проклинаючи життя з усіма його нікчемними особливостями. Прокинувся від пожадливих ласощів Ніни Петрівни. Вона встигла роздягтися і роздягти мене сонного. Чарівна, але навіжена україночка. "Нехай весь світ порохнявою піде, але не поласувати тобою я не можу…" Можливо я її кохаю, але свердлить мозок думка про друзяку Віктора. Ніна утішає мене. Вона певна що Віктор відразу з ресторану побіг втішатися обіймами своєї коханки Алевтини, що він з нею знався давно, але наші відношення - це не помста йому. Що вона мене любила задовго до одруження з Віктором, тільки я її не помічав, занепавши у свою безсоромну Вероніку. Спали ми до самого вечора. Прокинулися від верескотні стільникових. Гребінка на поминав, що мені вже час бути в ресторані, що весілля заплановане на три доби. Ніні Петрівні, звичайно, дзвонив Віктор. Йому було соромно появитися в ресторані без дружини. Вона наполягала, щоб ми пішли разом, але я викликав для неї таксі.

- Не будемо шокувати людей. Давай зробимо так: я побалакаю з Віктором. Якщо він любить Алевтину, нехай розв'язує шлюб з тобою, щоб ми мали можливість офіційно налагодити наші стосунки. Ти не проти?

Ніна Петрівна притулилася до мене, поцілувала в краєчок вуст.

- Розв'язувати шлюб з Віктором я не буду, любий мій, Іванку. За Ремізом я, як за стіною. Він надійний, а ти… Воскресне Вероніка і ти метеликом поринеш за нею, навіть за реально не існуючою. Ні, Іванку, ти шляхетна людина, взірцевий коханець, але, закладаюся, - притулиться яка інша, сам не втямиш як в ліжко з нею впадеш. Бо в кожній шукаєш Вероніку. Вона була вродливицею, але розпусною бабою. А втім всі ми, баби, такі. Ласуючи солодке, мріємо про солодше. Так що, любий, не ламай собі голову. Тільки не думай, що плину я до тебе щоб згаяти час. Я кохаю тебе, як родичівську душу. В чомусь ми з тобою схожі. І не дуйся, добре?

- Уклінно дякую, Ніно. Моя буйна уява вже породнила нас, сьогодні ти мені дорожча за Вероніку. Ні-ні, не брешу! А що до інших жінок, сама розумієш… Майже два роки на війні без жінки. А зараз жити занедбаним соромно. З іншими назавтра - наче нічого й не було, але я - не Гребінка, якому - аби нова баба. Сучасне життя ставить вимогу завжди  матися на бачності, бо…

- Після Реміза ти у мене перший. Прискіпався Гребінка, зеленими осипав, але до нього я завжди була байдужою. Жінки, які з ним були, говорять: роздразнить, але не ублажить. Про таких чоловіків кажуть: аби собі! А ти, Іванку, справжній полковник.

Коли ми прийшли, в ресторації з учорашнього загалу не було й половини. Не було й нареченої, чи тепер вже молодої - Катерини. Гребінка сказав, що трохи прихворіла після випитого учора. Ще б не захворіти, так усотувати горілку на шостому місяці вагітності! Запізнився й Реміз, що, як я помітив, занепокоїло Ніну Петрівну. Йому я на цьому весіллі був явно не до мови. Не треба було нам з Ніною Петрівною так відверто афішувати наші зв'язки. Напасти очі можна було десь осторонь, а не у власній квартирі, або в ресторації на весіллі. Так, бачте, сидячи поряд з чоловіком, вона кидала на мене полум'яні позирки, а коли його довго не було - майже забувала що я існую. Отакі вони жінки.

Викинув Гребінка на весілля чималі гроші, але на запланований третій день не з'явився і сам. Не прийшли і Ніна Петрівна з чоловіком. Ми з мером та працівниками ресторації пообідали за окремим столиком, посміялися над друзякою Аркадієм, і розійшлися по своїм справам. Я двічі дзвонив Аркадію, але він так і не відповів.

- Я попереджав Гребінку, що шлюб вийде йому на шкоду, - казав мер, коли ми вийшли з ресторації і чекали, поки під'їде його власний водій. - На його майно давно вже зазіхають місцеві авторитети. Він думає, що вдала довела їх до загину. Якщо не набігають на очі, це ще не значить, що їх немає.

Я відмовився їхати з мером. Охоплений тихим сумом, посував вуличками міста до своєї липневої вулиці. Весілля Гребінки для мене як камінь із серця, його мовчання не занепокоїло мене, бо таке було не вперше. За обідом в ресторації ми по чарочці хильнули, так що думи мої мали звичний для мене військового офіцера, політичний напрямок. Я думав про невтішну долю українського народу. Знати б коли він був християнський розквіт в Україні, або у тій же Росії. Потьмарення над єврейською історією, під назвою Біблія, - (збірка язичеських книжок), яку звеличили в ранг святої работорговці Європи, ні раніше, ні сьогодні, ні тим паче в майбутньому нічого доброго людству не принесло й не принесе. Колись один з викладачів Київської духовної семінарії, на моє питання відповісти чесно, чи існує насправді отой бог, що може прикидатися голубком, і нишпорити по чужих ліжках, відповів так: "Бога, звичайно, немає, але є люди, яким він необхідний". Ото ж не треба облуди, кажіть чесно - ми, божа прислуга, не вміємо і не бажаємо працювати, Бог - наш хлібодавець, а церкви - корита, куди обдурені напівголодні люди несуть останній грошик, щоб купити свічку, похрестити дитину, або відспівати небіжчика. А влада від задоволення аж п'яти собі чухрає. Довбехи на чуже майно не заміряться. Ото ж і роблять освіту такою, щоб учні не вміли аналізувати прочитане. Бо в Бога треба вірити, тільки вірити, Віра - це Бог. А сумнів - Сатана. А справжня правда - це суцільне сумління. Біблія - сатанинська книжка, якщо без божої волі, як кажуть попи, волосина з голови дитини не впаде, за які ж такі гріхи християнський, та і мусульманський боги дозволяють тим же віруючим дітей ґвалтувати, вбивати, калічити. Віруючий м'ясник просить у батюшки дозволу відсікти Льву Толстому голову. Козаки, почувши від мене, що я атеїст, загрожують мені розправою. А де ж ваше "не убий" почесні шанувальники біблейських заповітів. Чому церква хапає, тягне до себе все, що погано лежить. Навіщо їй золоті кумполи, золоті хрести на зажерливих черевинах. А оті, що при владі сидять, попам руки обціловують, подивиться яка дурна хвороба накопичування мита охопила їх. Вони що, не читають Біблії? Чихали вони на ту Біблію разом з попами, бо ще вчора комуністами були. Не суперечу - блаженні люди є, у них від народження не всі вдома. Подивіться на мусульманські країні, назвіть мені імена талановитих вчених, письменників світового ґатунку? Немає їх там… пустка, бо сліпа віра робить людину сліпою,  і глухою, її лякає сама можливість зазирнути за виднокіл обмеженого вірою буття. 

 

В печінках у попів сидять сучасні ліберальні цінності, вони мріють повернути кермо історії в криваве середньовіччя. Хіба не церковними цінностями керувалися комуністи, виховані на біблейських заповідях. Одні катували людей іменем Бога, другі - іменем батьківщини. Уже сьогодні церковники кричать: Вистачить учням Біблії, не треба їм інших книжок! В дитинстві щоліта я перечитував десятки книжок, вони мене навчили бути людиною, навчили розмірковувати, зазирати за краєвиди розуму, аналізувати кожну філософську доктрину.  Чим далі від православ'я  тим більше у людей людськості. Хіба не учорашні хрещені розв'язали громадянську війну, а потім руйнували церкви та розстрілювали попів. Треба покладатися не на постулати Євангелія, а на природу та науку, на взаємозв'язок та взаємодію речей і явищ природи. Ми люди, а не жуйні істоти, які жують євангельські істини, щоб було чим накормити загарбницькі юрбища церковників.

Саме з такими думками причвалав я до будинку, в якому мешкав. До дверей залишалося три-чотири кроки, коли в кишені задзеленчав стільниковий.

"Яка шкода оцей дзвоник, - майнула думка, - не дадуть дух звести, знову, мабуть, Ніна Петрівна у гості набивається?"

Але дзвонив Петро Семенович Негода. "Години не пройшло, а мер вже знудьгувався", - майнула весела думка. Але веселитися підстав не було. Повідомлення мера ошелешило мене.

- Приїжджай негайно, Павловичу, у Гребінки горе…

І відключився.

Треба ж так: горе, а що за горе? Після такої п'янки з Катериною може статися що завгодно. Навіть викидень! Горе, звичайно, але що стосується мене, - баба з возу кобилі легше. Не дуже мені й хотілося, щоб Гребінка виховував мою дитину…

Але мозок мій працював не в тому напрямку. В кабінеті мера, поміж дверима та вікном, туди-сюди, широкими мужицькими кроками, бігала Краєгородська, а секретарка Варвара Марківна сиділа напроти Гребінки, підсовуючи йому склянку з водою.

Таким Аркадія я ще не бачив. Він сидів, обіпершись ліктями на стіл, стискуючи пальцями голову, і тихенько, наче мале собача, скиглив. Майнула думка, що я не помилився з викиднем, але насправді Гребінку спіткало реальне для нього лихо. Кажу - для нього, бо він опинився перед погрозою - втратити все своє рухоме й нерухоме майно, а, можливо, й саму Катерину.

Першої про це мене освідомила Краєгородська.

- Викрали Катерину, загрожують порішити, якщо Аркадій подзвонить в міліцію або ще куди. Вимагають мільйон доларів, та де їх взяти…

Негайно озвався Аркадій:

- Якщо продам все, нашкребу отой клятий мільйон, куди Катерину приведу, на смітник? Сіпав же мене біс, попереджав - не одружуватися, бо поцінна людина - це гачок, на якому нас легко спіймати. І спіймали, як бачте. Я буду дзвонити в міліцію, як на твою думку, Іване?

Мені не подобалося ставлення Гребінки до Катерини. Вона, бачте, для нього не жадана, не люба, а поцінна. Але полемізувати не було ні бажання ні часу.

- Спочатку треба зважити обставини, у цілому я певен, що кримінальний загін на це сьогодні не зважиться. На живця нас ловлять представники тієї ж міліції, якщо…

Я хотів сказати "якщо не сама Катерина", бо перед очима раптом виникли її іронічна усмішка і крижані очі.

- Ти що маєш на увазі? - перепитав Негода.

- Дурна гадка майнула, але про це потім. Мені треба подзвонити сину Петра Гриня. Якщо повіви йдуть вік криміналу, Олександр нам допоможе. Але я майже певен, що - ні. Загарбницькі руки новітнього криміналу ростуть від влади.

- Обережніше з висновками, пане Мазухо, - схопився з-за столу Негода. - За такі речі…

-У вас, Петро Семенович, теж саме на умі, так що будемо говорити відверто. Заходить непевність, що ми можемо загубити бізнес Аркадія за усмішку Джоконди. Не подумайте тільки що я жартую.

- При чому тут Джоконда? - нервово викрикнула Краєгородська. - На карту поставлене життя матері з дитям, а ти Джоконда… Дзвони краще своєму Гриню.

Я дзвонив двічі, але Олександр знаходився за межами зв'язку.

Варвара Марківна підійшла, поклала мені не плече руку.

-Я порозуміла вас, Іване Павловичу, ви жінконенависник, так?

- Рішуче - ні, але про Катерину гадка бридка була. І на те у мене є деякі підстави.

- Ти порівнюєш її з Іриною Романовою, - ошкірився Гребінка. - Дурний досвід, друже Мазуха. Катерина селяночка, талановитий агроном. Сестрицю свою спитай, вона висвітлить твоє питання.

Мені було заборонено нервуватися, а мої міркування, як я порозумів, викликали у друзів не зовсім добрі почуття. Мені треба було негайно ретируватися, що я і зробив, пообіцявши обов'язково додзвонитися до Олександра Гриня. А оскільки Гринь не відповідав, подзвонив сестрі Елеонорі.

- Нам, сестро, треба негайно зустрітися.

- Питатимеш про Катерину?

- Ти вже усвідомлена.

- Гребінка освідчив, а ти що, в рятівники подався?

-Я не розумію тебе, сестро?

- Ото й добре, що не розумієш. За Гребінку не хвилюйся, майно він збувати не буде. Йому що Катерина, що Ніна Петрівна, що я - усіх під одну гребінку вискуб. З усіма переспав, усім локшини на вуха навішав, і тобі в тому разі. Ти про це маєш зі мною говорити? Так поговори краще щиросердо з Аркадієм, бувай, братику, дзвони при нагоді…

Чи приверзлося мені, чи справді сестра закінчила розмову глумливим сміхом, але мене наче жаром охопило. Що сама була коханкою Гребінки, - ладно, але Ніна Петрівна? Вона ж казала що я у неї другий після чоловіка. Невже й вона бреше? Мене охопила така колотнеча, що я не знав куди дітися. Було бажання негайно подзвонити Ніні Петрівні, але не подзвонив. По дорозі додому, зайшов у "Самбери", купив пляшку горілки. Зачинився на всі запори, відключив стільниковий. Виклав на стіл всі, які були в холодильнику, заїдки. Мені залишалося одне - занепасти в лабетах горілки. Кажуть - допомагає. Бо валятися нерухомим по лікарням, або вдома, під доглядом якоїсь божевільної бабці мені не хотілося. Я числив себе вартим догани, якою одарувала мене сестричка. Бо, із усіх знайомих мені дурнів, я сьогодні почувався найдурнішим. Теж мені справжній полковник! Так безтямно втратити Ларису Чайку, яка мене справді кохала. Закортіло побачити, а потім і прибратися на могилі Вероніки. Та нехай би заростала вона бур'янами, а мені б вистачило грошей, щоб привести до шлюбу шляхетну україночку. Я ковтав сльози, забуваючи геть про горілку. Безглуздий учинок - моя подорож з сестрою до теренів свого дитинства. А чи насправді непередбаченою була наша зустріч із Іриною та Мартою? А Семен? З'явився, як з неба звалився. Ні-ні-ні, горілка мені не допоможе. Треба добре поміркувати, докликатися до Олександра Гриня, а що до Гребінки, це вже його власні справи. З дерева, що приносить йому золоті плоди, він не злізе. Повертати нанівець своє життя не в його характері. Може, так і треба. А мені варто висвітлити свої стосунки з Елеонорою. Здається, вона багато чого знає. Геть горілку, треба не гаючись посуватися до сестри в село. Побазікати із сусідом сестри, дідом Паньком, він гострозорий, за пляшкою коньяку викладе все що чув та бачив.

Горілку зі склянки я перелив у пляшку, заїдки прибрав у холодильник. На душі трохи потеплішало. Включивши стільниковий, подзвонив Гриню, але він все ще залишався за межами зв'язку. Схопив з полиці книжку Сосновського "Політичний портрет Дмитра Донцова", В котрий вже раз перечитав сторінку, закладену пожовклим за часом листком календаря за 1983 рік. Рік смерті матері.

"Підставою  сили княжої Русі, а згодом козацько-гетьманської держави, був - на думку Донцова - суспільно-політичний лад,  що спирався на засаді дуже виразного "соціального ієрархізму". Цей принцип найкраще виявився в становій структурі, точніше в структурі зближеній до "кастовості". Кожна існуюча тоді суспільна група чи "каста" виконувала в громадському і  політично-державному житті стисло окреслені функції, була, як каже Донцов, "колісцем у годиннику", замкнута в собі, без права міняти свою функцією, місце, своє соціальне становище. Це, в інтерпретації Донцова мало б бути "нерушимим правилом нашого національного життя. Нерушимою догмою був поділ на касти, конечність власної аристократії, як колись казали, панування луччих людей".

"Напанувалися луччі, - наче лезом по серцю шарпнув власний досвід, - Луччі до влади не лізуть, бо мають сумління. За часів царату, Сталіна, Брежнєва, Єльцина, та й сьогодні кращі люди країни загибають саме від оцих луччіх…"

Вскочив, побігав по кімнаті в п'ять кроків і знову схопився за книжку.

"На думку Донцова, бути чи не бути кожної нації зв'язане з її провідною верствою і з тим, які в неї "психічні прикмети". Як довго на Україні ця провідна верства була "формотворчою, будівничою, правлячою кастою", так довго український народ мав власну сильну державу. Коли ж ця каста була "слаба й вироджувалася, розкладалася й гинула, слабіла й держава, хоч би й не була "чайкою при битій дорозі". Бо - каже Донцов - не географічне положення ("чайка при битій дорозі"), не народні маси (їхня свідомість, задоволення їхніх інтересів, їхній добробут) - є вирішальними чинниками в історії, а провідна верства, яка має "особливі психічні прикмети", вміє в кожній ситуації  накинути свою волю, а в усій своїй діяльності виявляє завжди "шляхетність", "мужність" і "мудрість".

"Не народні маси, а провідна верства, яка має "особливі психічні прикмети", вміє в кожній ситуації накинути свою волю…" Якби не останні рядки про шляхетність, мужність і мудрість провідної верстви, я б швиргонув книжку у вікно. В козацькій Україні можливо й була така верства, але в сучасній Росії, та й в Україні теж, її психічні прикмети - пожадливість, раболіпство до влади і зневага до народу. Мені ліпше сподобалися думки на цю тему Липинського: "Од якості провідників, якості їх організації, од їх ідейної та матеріальної сили, од мети прикладення цієї сили до порушування пасивних мас, і од степені  сприємливости цих мас на порушуючи їх в даних реальних умовах активну силу провідників, залежить рух вгору, або рух вниз - життя або смерть нації".

Воно б все добре, але де їх взяти, отаких провідників. Сучасні оточили себе озброєними машкарами, в роблять все для того, щоб створити з молоді покірливих рабів, істот, котрі б тільки їли та хрюкали до корита влади, як напівголодні свині.

Поставив книжку на полицю й подумки почав шукати державу, до якої можна буде прибитися. Якщо в школах Росії відкривають для учнів молельні класи, те ж саме чекає й Україну. Не хотів би я щоб мої діти виросли божими рабами, і взагалі - рабами.  Краще коли вже їх у мене не буде зовсім. Плодити безмозгих тварин, які послуговуватимуть безмозгим хижакам?

Дурний настрій, що не кажіть, але ж звідки взятися доброму. Спала на думку коротенька перемова з сестричкою ще тоді, в лікарні. Не пам'ятаю з якої нагоди я назвав шляхетним комерційне завзяття Аркадія Гребінки. Сестричка зморщила носа, що робила, коли умовивід на її гадку був вельми паскудний. Тоді я не придав особливого значення її словам, але згодом дійшов висновку, що сестричка моя зовсім не така, як мені здається.

"Ти витрішки в дев'яності продавав, друзяка твій - совість, а хто з вас щасливіше судити-радити не мені."

Оцим сестриним умовиводом можна атестувати весь радянський загал в добу Єльцинського юродства. На мій розсуд - нестямна на сто відсотків людина. Невідомо ще хто з них, Єльцин чи Сталін, більше народу уморив. Але Сталін збудував державу, а Єльцин порушив. І невідомо ще, що чекає нас попереду…

Не перший раз мене відвідувала думка перебратися в якусь іншу країну. З кола учорашніх радянських республік цікавила хіба що Білорусія. Звідтіля - ні-ні, та й війне теплим минулим. Може й справді ми тоді совками були, але ж не рабами, як сьогодні. Навіть зі слюсарем було приємніше побалакати, аніж з сучасними вченими. Професор Ботов певен, що після смерті у потойбічних світах для нього вже збудовано зелений будиночок з райським садочком і веселим песиком, якому не потрібні пілігрі та інші земні делікатеси. Що буде він мільйони років сидіти в отому будиночку, насолоджуватися райськими подихами бога.

-І ви напевне вірите в таку галіматью? - питаю професора.

-А інакше за яким бісом жити, - звучить відповідь. - Був-був і раптом - пшик, нічогісінько не залишилося. Жити щоб під кінець зробитися поживою для хробаків? Який сенс, скажіть, будь ласка?

-А ніякого сенсу, професоре. Радійте тому, що залишили на землі діточок, свої професорські досягнення. Погостювали і досить, прийшов час відпочити. А що до безсмертя, роками сидіти у зеленому будиночку, ловлячи гав? Хіба може бути щось страшніше, га? Ні, професоре, природа мудріша за усі наші релігійні вигадки.

Кажу нібито щиросердо, але виникають в уяві молоді кам'яні обличчя побитих вояків, і такий смуток охоплює, що, якби був Бог, надавав би йому ляпасів за все що він створив на землі.

Наприкінці цього дуже морочливого дня, я нарешті додзвонився до Олександра Гриня, який запевнив мене, що ніхто з кримінального загалу на таке злодійство сьогодні не піде. Обіцяв передзвонити, якщо цікаве щось сорока на хвості принесе. Але так і не подзвонив, бо, як освідомив мене його батько, Сашко занадто раптово вилетів до Америки. 

 

Частина двадцять друга

 

Я був прикро вражений, коли наступного ранку до мене прибігла Ніна Петрівна. На дзвоник відчинив двері, холодно відповів на поцілунок, бо майже півночі обмірковував освідчення сестрі, що в свій час Ніна Петрівна була коханкою Гребінки. Чув, що кодекс кохання прямо таки зобов'язує людину до брехні. Чув саме від Гребінки, коли занепадав у відчай від докорів сумління за зв'язок з дружиною друзяки Віктора Реміза.

- Ти чого, що з тобою? - допитувалася Ніна Петрівна, чуйно вловивши легке похолодання поміж нами.

Було бажання подавити в собі дурній настрій. Була вона коханкою Гребінки, чи ні, мені до цього яке діло? До Вероніки за такі справи не прискіпався, а тут до нетривалої коханки, дружини друзяки Реміза. Отож і заговорив про зникнення Катерини.

- На твою гадку, хто се міг зробити?

-Хто-хто, звичайно сам Аркадій. Домовився з кимось із знайомих, або з самою Катериною, щоб розіграти цей спектакль. Викинь цю тему із голови, ти що, Гребінку не знаєш. Волоцюга ще той…

Мені нелегко було стояти обіч жінки статечно, коли серце так і тьохкало від бажання негайно затягти її в ліжко. Бо це бажання підігрівалося ревнощами,опікаючої сили, котрих я досі не зазнавав. Наче хвороба яка причепилася. "З Гребінкою милувалася, а може не тільки з ним, а з усіма мужиками зі свого ансамблю. Бачив якими очима дивився співак на твої чересла…" Із отакими думками в голові, налетів на Ніну Петрівну, як шуліка на здобич, почав зривати з неї одяг. А їй тільки того й треба, бо й досі не бачила від мене такого запалу. Покусує вуха і такі безсоромні коники викидає, що я починаю клацати зубами, від бажання поживитися її плоттю.

- Все, любий, - прошепотіла вона, коли ми дограли цей дикий спектакль, - заради такого коханця згодна розлучитися з Віктором. Але що це на тебе сьогодні найшло, раніше ти не виказував своїх сексуальних досягнень.

-А сама ти, спровокувала, бачиш, а тепер питаєш? Бачу, ти маєш чималий досвід у цих справах, чи не Гребінка бува навчив?

Я таки не втримався, укусив Ніну Петрівну за болюче. Але їй абищо, реготнула, наче чарку горілки хильнула.

- Довідався таки. Чи не сестричка часом натякнула, га? Вона мабуть. Був такий гріх, Іване. Ота мою поступливість була й для мене несподіваною. Чула від жінок, що він взірцевий коханець, ото й спокусилася. Але двічі, не більше. Бо зокрема грошей він нічого за душею не має. Невже ти й досі не розкусив його?

Зараз Ніна Петрівна здалася мені настільки іншою, що мене ошукала брутальність моїх бажань і я накинувся на неї, як шуліка на здобич. Розумію, що повторяюся, але не розповісти про цей наш взірцевий із Ніною Петрівною день, не можу. Він заповнив в моїй душі порожнечу, яка виникла після втрати дружини Вероніки. Я раптом зрозумів, що дитяче белькотіння Ніни Петрівни в годину ласощів, ніщо інше, як занурення в дитинство. Теж саме почуваю я, коли від сексуального захвату перетворююся в необізнаний космічний об'єкт, і кружляю над теренами свого далекого дитинства. В такі хвилини я прагнув тільки одного, щоб оця наша гра тривала вічно. Але Ніна Петрівна не відключила свій стільниковий і його верещання занозою пройшло через моє єство.

- Швиргони його куди подалі, або розчав, як таргана, - сказала коханка, коли я, знервовано, почав висмикатися з її обіймів.

- Схопивши телефон, я натиснув на зелену цятку і почув сестрин голос.

- Нінулю, а позви-но мого братця.

- Братець твій на зв'язку, - озвався я, - а ти, сестро, як завжди, дзвониш у самий неслушний для мене час, та ще так настирливо.

- Нічого, братку, залишнє солодкого до зубів кепсько. Ти, бачу, ще не перегорів співачкою. Мені на тиждень до Москви треба, приїдь, будь ласка, уваж сестричці.

- Добре, подзвони, як будеш на літовищі, приїду за ключами.

- Тільки за ключами, а проводжати?

- Поспіль й проводжу.

- Завтра о дев'ятій ранку чекай на автовокзалі. На тому ж автобусі поїдеш в село.

-А проводжати?

- Не горить, в аеропорту завжди натовп, та ще перевірки усілякі, який сенс штовхатися.

Я відключив телефон і віддав його Ніні Петрівні. Вона швиргонула його під стіл.

- Твоя сестричка справжня гарпія, що ти будеш робити у тому селі?

- Читати при світлі каганця, з електрикою там завжди перебої.

- Так вже й читатимеш, сестричка мабуть припасла чергову гурію на розплід родини Мазухів. Прибіжить якась, чи відмовишся…

- Мабуть - ні.

- Ото ж і воно - не відмовишся. А про мене подумав?

-А сама, якщо Віктор приголубить?

- Чоловікові не відмовиш.

-А якщо - Гребінка?

- Дурний ти, Іване. За  тону зелених чом би й ні…

Дивлячись в її прозорі, насмішкуваті очі, я був певен що вона жартує. Не повія ж, щоб за гроші впасти під нелюбого.

Ніна Петрівна нашвидку приготувала каву, нарізала шинки, сиру, ми по-сімейному пообідали, потім, обійнявшись, декілька хвилин я насолоджувався її тихим наспівом.

- Дзвони, добре, - сказала вона, переступаючи поріг квартири. - І я тобі дзвонитиму.

-А як же твій стільниковий, ти куди його швиргонула?

- Цей номер багато кому відомий, зараз же зайду куплю собі новий телефон, і відразу ж подзвоню…

Я стояв на порозі, слухаючи як весело стукотить вона по східцях своїми коштовними туфельками.

 

В смерках, пославшись спати, подумки кликав Ніну Петрівну, але  на відміну від сестриці, я не володів таланом ворожби, так що зі свого нового стільникового вона так і не подзвонила. Ранком о дев'ятій я зустрів сестру, взяв у неї ключі від хатини і тим же автобусом рушив до села. До сестриного будиночку я йшов бур'янами поза селом, щоб не зустріти її сусіда Панька. Було бажання день-два відпочити від людей, машин та  телебачення, під пташині переспіви в заростях бузьку під вікном. Навіть дірку в горожі знайшов, щоб не посуватися провулком, і, здається, мені пощастило попасти в хату непоміченим. Знайшов на полиці недочитану минулого разу книжку Загребельного "Вигнання з раю", і хоча багато чого мене в отім романі дратувало, читав уже тому, що книжка була україномовна. Коли задзеленькав стільниковий, схопив, думаючи що дзвонить Ніна Петрівна, але дзвонила якась жіночка, оповіщаючи що за бажанням Елеонори через декілька хвилин принесе мені дечим поживитися. Я хотів відмовитися, але незнайомка вже відключилася і, справді, через десять хвилин невеличкого росточку жіночка вже дзвонила в двері сестриної хатини. Прийшлося відчинити: посидимо, пообідаємо і нехай собі посуває по своїм справам.

Мою годувальницю звали Ксюшею. Була вона невеличкого росточку, взірцево гладка, русява, з величезними блакитними очима. Симпатична бабця, нічого не скажеш. Я відразу вирішив, якщо натякне на інтим, відмовлятися не буду.

- Елеонора казала що ви український борщ любите, січеники з картоплею, вишневий  узвар. Що до горілки та усіляких заїдок, вони у холодильнику. Пити за знайомство будемо?

Вона поводилася у сестриному домі як справжня господиня. Поки я мив руки, вона вирівняла порушені мною книжки на полицях, провірила чи є волога в горщечках з квітами на підвіконнях. Нашвидку поставила тарелі на столі, виделки, ложки. Над борщем, що принесла, все ще вирувала пара, видно було що тільки-но зняла з плити. Поставила пляшку горілки, дві чарочки.

- Наливайте, Іване Петровичу, як там піснярі співають - по нашій фронтовій!

- Ви, Ксенія, хто за фахом будете? - питаю я, наповняючи чарки горілкою з дивовижним повівом перцевої зелені, під назвою "Цельсій".

- Продавець, працюю в продовольчому магазині вашої сестри Елеонори.

Я був чимало здивований.

-У моєї сестри є приватний магазин?

-А ви що, не знали, - почервоніла вона. - Елеонорі належать обидва наші магазина, а також аптека. Вона жіночка добросерда, але першу чарку п'ємо за знайомство. Ви не проти?

Мене охопило бісівське бажання напоїти цю маленьку вродливицю і витягти із неї все, що вона знає про мою сестричку. Бо сам я, як це не смішно, про неї нічогісінько не знав. Або не хотів знати. Думки в мозку роїлися, як комашня перед дощем над головою. Зникнення Катерини я вже пов'язував зі своєю сестричкою. Хіба дарма вона так раптово полетіла до Москви. Тижня не пройшло, як звідти і знову закортіло!

Після горілки усі заїдки здаються смачними, але борець Ксенія приготувала по кращім українським рецептам. Я запропонував по другій випити за її страви. Вона не відмовилася, тільки очі зблиснули загадковою усмішечкою. Ми випили по другій, потім по третій. За сестру, за все добре, за те щоб не падали на теренах Росії літаки. Під горілку ум'яли майже все, що Ксенія принесла. Видули цілу пляшку горілки, причому майже на рівних. Думав, сп'яніє, почне паплюжити Москву, як це робить майже все п'яне жіноцтво Росії. Але Ксенія показувала себе такою, якою прийшла. Начебто й не пила. Я запропонував пройти в кімнату на диван, поговорити про селянські справи, але вона категорійне відмовилася.

- Потім, Іване Павловичу. Мені ще треба добру вечерю вам приготувати, щоб не скаржилися згодом сестричці, що я вас голодом заморила.

- Який там голод, Ксеніє, я напхався, як зміюка, що проковтнула ціле теля. Ви талановита кухарка і взірцева жіночка…

- Щиро дякую за комплімент, пане Іване. О сьомій вечора будемо вечеряти. Не проспіть.

-Я двері не зачинятиму, заходьте, розштовхайте, якщо спатиму.

- Звертайтесь до мене, будь ласка, просто, на "ти", добре? До речі, - вона зупинилася на порозі, наче забула сказати про щось важливе, - благаю вас не питати мене про справи сестри, вона дозволила мені все, навіть переспати з вами, але про бізнес - це табу, розумієте?

Лице Ксенії сяйнуло червоним полум'ям, і вона стрімголов вилетіла за хвіртку сестриного подвір'я. А я, завалився на диван, і поринув у мрії про феєричні польоти у вві сні та наяву, які обов'язково подарує мені Ксенія наступної ночі.

Так воно й було, але розповідати про це чомусь соромно. Ксенія була незайманою жіночкою, а це, як вам відомо, не дарує такому пройдисвітові, як я, справжньої насолоди. Ксенії біло двадцять чотири роки, мені - під п'ятдесят. Я питав чи готова вона стати моєю дружиною, якщо завагітніє. Відповідь здивувала мене:

- Якщо дозволить ваша сестричка.

- При чому тут сестричка, заслоною можуть бути тільки мої роки.

- Вона мене вижене з роботи, на які кошти ми житимемо?

Я не відразу втямив що вона мала на увазі.

- Свою родину я вже якось прокормлю, Ксеніє.

- Елеонора казала, що ви повний невдаха, з армії витурили, з роботи теж, у Москві угодили в рабство…

Я закрив Ксенії рота вустами. Сестра відверто глузувала з мене, і причиною були оті сто тисяч дерев'яних, котрі я просив у Гребінки. Звичайно, вона думала що я людина без грошика в кишені. Але у мене були деякі збереження. В свої роки я ще не втратив працездатність, і, якщо постаратися, можу повернути на свою військову посаду. Каменем спотикання на цьому шляху у мене був Онисим Барка, але він приказав добре жити. Знайдеться мені і при мерії містечко. Але говорити про все це Ксенії мені було соромно. Я тільки й сказав, що маю квартиру, посаду і дещо в ощадному банку. Що жити ми будемо не гірше, аніж вона - зараз. Але жити з молодою дружиною в місті, де чорним демоном над жіноцтвом вітають долари Аркадія Гребінки, чесно скажу, мені було лячно. Йому нічого не коштуватиме затягти в своє ліжко Ксенію. Я був певен що немає на землі такої жінка, яка відмовиться від його вроди. А головне - від його спокусливих доларів.

Великий промах зробила Елеонора, звільнивши Ксенію на добу від її магазинного клопоту. Жіночка перебралася до мене зі всіма своїми сумліннями і тельбухами. Мене самого здивувала моя запізніла пристрасть до Ксенії. Ніщо на землі так не затягує людину, як кохання. Я захворів Ксенією. Я почав стежити за своїм недосвідченим серцем, як в юнацтві, в перші роки навчання у військовому училищі, стежив за кожним своїм рухом. Із почуттям огиди припоминав всі свої зв'язки з жінками. Дружина Вероніка раптом перетворилась в зміюку, яка спотворила все моє життя. Ніну Петрівну сприймав не інакше як повію, яка за гроші віддасть своє тіло і душу кому завгодно. Про Катерину навіть гадки не виникало, для сестри моєї вона була обслуговуючим її брата персоналом. А що завагітніла, так це її справи. Бо невідомо ще від кого? Я лишень згодний був бігти до церковного попа, просити у нього відпущення гріхів. Кажуть, що, закохавшись, навіть спокійна на вдачу жінка, робиться пестливою, зазирає тобі в очі, щоб здогадатися чого забажаю в наступну хвилину. А хіба сам я не занедужав хворістю під назвою Ксенія? За день до повернення сестри, ми  з Ксенією дійшли згоди їхати до мене і тієї ж доби писати подання до загсу.

-А весілля відзначимо з моєю родиною, добре? - вп'ялася Ксенія своїми пронизливими очима в мої губи.

- Отутечки в селі? - відгукнулися вони запитом.

- Ні, любий, ні, мої батьки мешкають далеченько звідси. Є дивне містечко в Росії, ім'я якому Білогірськ, отуди й поїдемо. Це недалечко від Україні, якщо забажаєш, побуваємо на теренах твого дитинства. Елеонора розповідала мені які там взірцеві місця…

Багато чого в розголосі Ксенії було мені не до тяму, але мене вже несла течія безтямної згоди з усім що вона скаже. Я зомлівав від насолоди, дивлячись в її опалене щастям лице, слухаючи російську говірку в українським наголосом, сьорбаючи бор, або юшку з присмаком укропу та любистку з її приватного городу. Не дуже хотілося мені, щоб у визначену годину поверталася з Москви сестра, бо яким би щасливим не приїхав я додому, буденних проблем мені не уникнути. Гребінка з його проблемами мене не цікавив. Жив він, як хотів, оце й налетів довбешкою на випадкову обору. Доля Катерини не хвилювала, бо дійшов гадки, що ніхто її не викрадав, а увесь цей шахер-махер розроблено моєю завзятою сестричкою. Вирішала таким чином зробити Гребінці помсту за його чималі прогрішення. І що дивно, ніхто мені не дзвонив. Навіть сусід Елеонори дід Панько не виникав на місцевому краєвиді. Щоправда й сам я майже не виповзав на вулицю, хіба що прогулювалися із Ксенією садочком, або сиділи на лавочці біля хати, лускаючи соняшникове насіння.

Обіцянку свою, приїхати через тиждень, Елеонора не виконала. Навіть не подзвонила, що анітрохи не стурбувало Ксенію, хоча з понеділка вона повинна була вийти на роботу в магазин. Що вона й зробила, залишивши мене байдикувати наодинці. Але усидіти в хаті я не міг, ото й зачастив до крамниці, де вона працювала. Займав чергу поміж покупцями, щось купував і знову… займав чергу, посміюючись зі своєї поведінки. Ксенію це теж радувало: літній чоловік поводиться як мале дитятко. Отож і селом пішла чутка про безтямну закоханість бойового полковника, в молоденьку селяночку, так що до повернення сестри, селяни наплели про нас з Ксенією такого, що самому геніальному романісту в голову не прийде. А тут ще понаїхав з міста слідчій, питався хто, коли в останній час бачив Катерину. Добре ще, що не мій старий знайомий. Я доповів йому, що приїхав у село, як завжди, коли сестра відбуває куди по своїм комерційним справам. Що Аркадію Гребінці залишнє смикатися, якщо лишень він не угодив у якусь іншу пастку, зовсім не пов'язану з Катериною. Розжовувати дріб'язково перемови зі слідчим не виникає бажання, бо до справжнього фахівця йому ще рости-та-рости. Та й що я міг відповісти на безглузде питання: чи знаходився я у інтимному зв'язку з Катериною? Звісно - ні, за тиждень з такою жіночкою, як Катерина, куліш не звариш. А що люди гуторять, так на то вони й люди. Пташки воно теж у садку свої пташині теревені ведуть. Можливо навіть про наші людські справи. Я навіть не поцікавився як звуть слідчого, а він - як мене. Чув тільки, що - полковник, воював у Чечні. Ми обмінялися телефонами, домовившись при нагоді дзвонити.

- Кумедний хлоп'яга, - казала мені після розмови зі слідчим, Ксенія. - Про Катерину - ні слова, все питався про наші с тобою взаємини. Якщо у прокуратурі усі такі, розуміється причина розбещення криміналу в державі.

- Хлопець гроші на прожиток заробляє, не нишпорить по чужих кишенях, не грабує магазини. А досвіду за часом набереться.

- Якщо хтось хабарів на лапу не дасть. А як учує смак дармових грошів, безтямно поповнить когорти криміналу.

- Звідки така гадка?

- Питався чиї магазини, скільки господарка платить, чи не бачу зачіпки, за яку можна вчепитися. Нахаба ще той...

- Зачіпки, звичайно, не знайшлося?

- Мене, щоб знав, справи господарки не цікавлять. Платні на прожиток мені вистачає, а конкурентів тут бігає вдосталь. Чого тільки не наплетуть. Добре що сестра твоя, Елеонора, жіночка при розумі. Її б та на посаду президента держави, але розумних туди не беруть. Задарма споживатися не дозволять…

Іноді вона нарікала на  ворожнечу окремих людей і особливо - чинодралів, яка ускладнює нам життя.

- Бійки в селі поміж сусідами - не в новину, а попитайте за що? Здається, що людям не вистачає саме темних, звірячих емоцій. Доходило до вбивства, поки не ошкірилася сестра ваша Елеонора. Якимось чином приструнила оскаженілих самців, вгамувала невгамовних.

Для мене це було несподіваним відкриттям: моя сестричка отаманує в напівголодному селі, де працездатні люди, пропивши свої ваучери, живляться руйнуванням того, що було збудовано до оголошення Єльциним кривавого державного криміналу.

Наші з Ксенією плани порушила, прилетівши з Москви, Елеонора.

- Шлюб вам оформлять у місцевій сільраді, - заявила вона, так щоб у цих простих словах не чулося докору. - Було б ким замінити в магазині Ксенію - будь ласка, посувайте, куди забажаєте. Мені випала нагода відкрити у місті два магазини, один з них я  подарую вам, щоб не нишпорили по закутках у пошуках хліба. Це буде ваше перше приватне придбання. Але запам'ятай братику, головною господаркою в ньому буде Ксенія, та ваші діти. Вони у вас незабаром будуть.

- Але ж за які гроші! - здивовано вигукнув я. - Для нас з Ксенією це буде верх безглуздя. Як на мене дивитимуться мої учорашні друзі. Посіявши заздри, ми підставимо нашу родину під удар.

- Не зловтішайся, не зірки з неба дарую, - ущипливо ощирилася сестра.

Таким чином я залишився в селі ще ледь не на два тижні. За цей час, звичайно, за деякі гроші сестра одружила нас з Ксенією, тишком-нишком в її хаті справили весілля, а наступного дня, на приватній машині, за кермом моя новоспечена дружина, рушили до нашого магазина і далі до мого помешкання на Липневій вулиці.

Магазин для нас сестра придбала в новому будинку: праворуч - промислові товарі, ліворуч - продуктові, а поміж ними, з окремим доступом - справжній кафешантан на п'ятдесят осіб, взірцево обладований під усілякі святкові та офіційні заходи.

Чесно казати, я почував себе ягням, загнаним вовчицею в кут, із якого неможливо вийти. Перший, з таким коштовним надбанням, мене привітав мер Негода, запропонувавши посаду на торговельній гілляці його вельми гіллястого всевладного дерева. Натякнув, що таке починання треба обов'язково сприснути. Я сказав про дзвоник Ксенії, Ксенія, звісно, - Елеонорі.

- Обов'язково, братику… обов'язково. Прихопи добрих напоїв, заїдків до шведського столу. Показуй себе добросердим, щирим підприємцем. Не соромся скликати людей до кав'ярні, яку Ксенія пропонує назвати "Тобі - спроможному". Влучна, на мою думку, назва. Таким гаслом зустрічатиму покупців і ваші магазини. Кухарів, продавців та іншого обслуговуючого персоналу я придбала з кращих випускників торговельно-кулінарного технікуму. А головного кухаря запросила… приїде, очам своїм не повіриш.

Головний кухар, якого придбала до нашої кав'ярні моя кмітлива сестра, стала каменем спотикання для нашої з Ксенією молодої родини. Не знаю вже, знала Елеонора, чи ні, про те як я проводжав від Фрігманів додому Зіну Коломацьку, якщо знала - недовгого щастя бажала своєму братові. Бо я ледь не знепритомнів, вітаючи на порозі кав'ярні свою золотоволосу коханку. Добре ще, що Ксенія на той час поралася у продовольчому магазині, передавала свій досвід молодим продавцям-дівчатам. Одна справа почоломкатися із Зіною, а друга - поринути з головою в недавнє минуле. А Зіна, наче випробує мене: притулилася, вп'ялася грудьми в мої груди, лоскоче пальцями поза вухами. Все, як там, в її ароматній хатині. Сестричка зиркає на нас з таким переможним лицем, що всі надії про майбутнє щастя з Ксенією, висипаються з мене, як насіння із перезрілого соняшника. Хотів я крикнути сестрі: "Навіщо!", але з глибин мого єства вже сяяв легенький промінець братерської подяки Елеонорі. Яким би воно не було моє майбутнє, але факт був на лице: моя любов до Ксенії не витримала випробування минулим.

 

За пізньою сумісною вечерею в кав'ярні "Тобі справжньому", сестричка розповіла як знайшла у Москві доньку Романа Фомича Фрігмана: працює гувернанткою в родині відомого банкіра, але дозволу сповістити батька та доньку від неї так і не отримала. Банкір поставив ультиматум: працюєш поки ти жіночка без роду-племені. А якщо до його вуха долина хоч один дзвоник на її стільниковий, він негайно вижене її з посади. Отакі вони сучасні нувориші: я - все, а ти - ніщо! Обридло, звичайно, Ларисі Романівні таке життя, але іншої роботи в Москві з такої оплатою їй не знайти. Тільки ж не залишати жіночку на все останнє життя рабою.

- Спочатку Ларису, потім онуку Фрігмана, отак і згуртуємося в родинне кубло. Досвід підказує, що таке об'єднання не завжди виправдовує себе.

- Ти щось маєш проти Фрігманів?

- Анічогісінько проти Фрігманів, але бізнес дає прибуток, коли кожна людина на своєму місці працює за досконалим фахом. Проти Ксенії у цьому бізнесі я - ніщо. Хіба що жмаки виробництва на смітник виносити.

Елеонора дивилася на мене, наче вперше бачила. Я відчував як напружилися м'язи на моєму лиці, бо останнім часом тільки й чекав від сестрички якоїсь каверзи. До мене дійшла чутка, що Аркадій Гребінка занепав у пияцтво, два тижні не з'являється на роботі, повністю ігноруючи загрози незнайомця знищити Катерину. Я натякав Елеонорі про поганий настрій Гребінки, але у відповідь вона тільки ущипливо усміхалася.

Дзвонив Негода, питав коли будемо відкривати комплексний торговельний центр "Тобі, спроможному"? Саме так - комплексній торговельний. Та ще й центр. Сам мер забажав виступити на відкритті і першим поласувати смачнятини нашої кав'ярні. Напередодні він запросив нас з Елеонорою перемовитися з ним в його кабінеті. Журився що я відмовився очолити містечкове будівництво, на що він спроможися витягти із державної казни чималі гроші. Саме оті "чималі гроші", й налякали мене, примусили відмовитися від вельми престижної посади. Випадок з системою ГЛАНАС дечому навчив мене. "Великі гроші" передбачають велике поповнення власних гаманців. Негода ледь не відверто натякав на це, але я удавав, що не розумію його натяків. На першу безкоштовну трапезу в кав'ярні Елеонора запрошувала мера з його найближчим оточенням. Він обіцяв подумати, і навіть допомогти нам грішми.       

На зворотному шляху ми з сестричкою майке не розмовляли. Я тричі дзвонив Гребінці, двічі - Ремізові, але ні він, ні Ніна Петрівна так і не відгукнулися. Першою не витримала Елеонора.

- Негода приберіг для тебе добру посаду, чого комизитися, за триста тисяч щомісяця я б пішла не роздумуючи.

- Що мені робити з такими грішми, може урозумиш?

- Саме гроші за тебе й робитимуть, братику, а ти…

-А я буду відбувати строк по оточених вартовими казематах, чи не так? Воно Гребінка, нагріб мільйонів, і що далі?

- Дався тобі отой Гребінка! Як би не він жив би ти зараз зі своєю Веронікою приспівуючи. Невідомо ще від кого твоя донька Лізонька вилупилася. Придивися уважніше: характер, обличчя, навіть хода. Ти місяцями на службі, а він постачальник, посуває, куди забажає. Ти заробляєш зірки на погони, не помічаючи що ріжки з-під капелюха стирчать. Коханець він ніякий, але язиком справно меле. Я теж було спокусилася… під коштовне вино та чарівне базікання. Й досі пам'ятаю, як спитала, звідки у нього повіви коштовних парфумів, подарованих Вероніці тоді ще підполковником Іваном Мазухою. Розреготався твій друзяка, пообіцяв назавтра принести і приніс, знаєш. Викрав у Вероніки і приніс, а вона, звинуватила мене, начебто я їх ц у неї сперла, хоча мене й близько біля вашої квартири не було.

Я вперше проникливо спостерігав за сестричкою і прочитав на її лиці таку притаманну ненависть до Гребінки, що далі вже не мав сумніву, що уся ота волинка з Катериною ні що інше як помста двох жінок нахабі, що вкрай зарвався у своїх статевих перемогах. Дивно, але ненависті до Гребінки сестричка в мені так і не пробудила. Сам я в-у легкій  доступності звинувачував саме жінок. Сучка не захоче, пес не заскоче, кажуть мудрі люди. Хотів я на цю тему побалакати з сестрою, але якось соромно було. Бо по собі знав, що доступніша та жінка, на яку майже не звертаєш уваги. За останній рік я перетворився у справжнього волоцюгу. Дивлюся на жінок крізь їхній одяг: на жінці сто одежинок, а я її бачу голою. Здогадуюся, що сестричка заохочує мене до такого життя. Як подивлюся на гасло над кав'ярнею "Тобі, справжньому", так і виникає гадка, що оті молоді жінки, яких сестра набирає в торговельний центр, - потенційні мої коханки.

Мені б посміятися, а я журюся. І несвідомо чухраю потилицю, як це робив мій друзяка Аркадій Гребінка. Саме робив, бо останнім часом учорашній мільйонер перетворився в запійного алкоголіка. З посади його Негода турнув, коли вже про дружбу мера з п'янчугою написала місцева газета. А далі пішло-поїхало. Негода почав наполягати щоб я знову таки очолив містечковий транспорт. Розмова відбувалася на рівні губернатора, в його апартаментах на площі Леніна. Губернатор за зразок ставив міністра мистецтва та освіти Краєгородську, яку теж запросили на цю перемову. Посада мене не улаштовувала. Триста тисяч щомісяця, - великі гроші, але саме платня і нашорошувала мене. Слюсарі, які взимку повзають під вагонами, одержують по двадцять тисяч, а мені, бачте, - триста. За які такі мої подвиги? Я - вояк, розуміюся в стратегії протиборства ворожих армій. Такі армії, звичайно в місті існують. Але хто мені дозволить заткнути їм рота. Кожний кримінальний загал на когось та працює. Навіть на того ж губернатора. На прокуратуру. На місцевих злодіїв. Хіба що самому сісти за кермо, озброївшись добрячим кулеметом. Але хто мені дозволить. Озброюватися дозволено тільки кримінальним загонам… Саме в таких роздумах я перебував, слухаючи доповідь Негоди про проблеми місцевого транспорту. Про рекет - ані словечка, тільки про застарілі автобуси, тролейбуси, трамваї, та про водіїв  власних машин, котрі добру частину доходу розсовують по своїх кишенях. Слухаючи доповідь мера, Краєгородська стояла біля відчиненого  вікна, ото ж і помітила Гребінку, про великі упущення якого саме докладав Негода.

- Онде він, - несподівано вигукнула Краєгородська, - п'яний, або хворий. Ви подивіться тільки!

Негода підбіг до вікна, ледве не зірвавши із причіпок фіранку.

- Дивися, Мазухо, твій друзяка, він що… п'яний?

Гребінка сидів, охопивши лівою рукою стовбур старої тополі, а правою нишпорив по квітах газону.

- Щось загубив мабуть, - Краєгородська допитливо зиркнула на мене. - Здається раніше він був вашим другом.

- Друг, який спокусив дружину і зґвалтував неповнолітню доньку?

- Ти часом на голову не захворів? - притуляючи долоню до мого лоба, нахабно посміхнулася Краєгородська. - Гребінка, звичайно, бабій, але з глузду поки що не з'їхав, до такого гріха не сповзе.

- Як знати, як знати, пані Краєгородська. Якщо йому за невеличкі гроші підсунути цукерку, не відмовиться, будьте певні. А Вероніка збожеволіла на грошах. Мене - в Чечню, Лізоньку - в повії. Та й сама не проти, за пару баксів…

Я розумів що зливаюся гидотною, але втриматися не міг. І не від злості на Гребінку, а від жалю на свого занедбаного життям товариша. Хіба сам я не в такому ж стані знаходжуся? Хіба не виникає бажання перетворитися в ужаку, щоб повзати в життєвих чагарниках, лякаючи експресивних дівчаток. Хіба останнім часом не дивлюся я на суспільство очима Аркадія Гребінки. За гроші, щоправда, поки що не купував жінок, але ж обдаровував грішми або добрими заїдками? За яким бісом моралізувати, коли шляхетне поняття "мораль" останнім часом сприймається населенням як "можливість морити людей міфічними обіцянками". Моліться і бог вам допоможе! А бог на продуві віків допомагав і допомагає авантурникам та вбивцям. Саме на таке потворне життя провокує нас сьогодні телебачення. Вбивайте і ви станете героями чергового телевізійного серіалу. Про вас будуть говорити у повсякденних новинах…

Отак, дорікаючи самому собі, вибігаю на вулицю, кульгаючи на ліву ногу, як справжній диявол, обходжу будинок мерії, присідаю навколішки лице-в-лице проти Аркадія Гребінки. Здається він не бачить мене, шпортаючи рукою в кольоровій піняві газону.

- Ти щось загубив? - питаю.

- Загубив, - всміхається друзяка, підіймаючи на мене затьмарені п'яною пліснявою очі. - А ти хто, тобі що тутечки треба?

- Пошмагати б тебе добрячою лозиною за оці твої п'яні витрішки. Людей посоромився б. На ноги встати можеш?

-А ти хто?

-Я дід Пихто, Аркадію. Отой твій друзяка, якого ти завжди опереджав на крок, щоб напаскудити в душу. Залюбки задовольняючи свою цікавість: як почуватиме себе Мазуха, промазавши з чергового свого пострілу. Бо ти кращій за нього полювач, радієш, випереджаючи його на постріл. На жаль я не такий, Аркадію. З іншої квасні витягли мене батьки, на інші цінності окрилили. Хоча ти таки переміг, останнім часом крокую слід-у-слід за тобою. Хіба що запізнююся. Пиячити не кортить, і судома зводить горлянку, коли врозумляюся до якого смітника, крокуючи за тобою, скотився.

Я говорив, як деспот, що впивається своєю владою. Десь, мабуть саме в шлунку, зійшлися в герці два почуття - надавати Аркадію ляпасів і - почуття жалю до людини, яку я любив, як взірцеву частинку свого далекого дитинства. Але все, сказане мною, чи не було жорстокою помстою? Якби мене звинили в такому паскудстві я б зусиллям волі зупинив своє серце. Заштовхав би його в шлунок, в якому саме й відбуваються двобої поміж любов'ю і ненавистю. Нехай би його періщили там оті два почуття, які  зштовхуються щоденно, не відвідавши й досі що таке перемога.

Додому Гребінку відвезли на підсобній машині мера Негоди. Водій, Степан Кольчугін, незадоволено зиркав назад, боявся певне, що Гребінка якимось чином запаскудить його взірцевий салон. Він, як і всі водії мерії, недолюблював Аркадія. З якого переляку, сказати не можу, бо від службової машини я відмовився, на службу та додому завжди діставався пішки або тролейбусом. Таким чином поспілкуватися з водіями не довелося. В яку б годину не проходив я поруч з машиною мера, звідти завжди лунали пісні Висоцького або Окуджави, але цього разу - жодних музик.

Мовчав і сам Гребінка. Він трохи очунявся від мого словесного спалаху, сидів, потупивши очі в складені на колінах руки. Сам вийшов з машини, мовчки, не подякувавши водію, відштовхнувши мене, піднявся по кам'яних східцях і зник за дверима.

- Не брудніть об нього руки, пане Мазухо, - озвався водій. - Вам зараз куди?

- Сам не знаю, Степане, загубився я в самому собі, в якому напрямку посуватися далі не збагну.

- Не беріть гріха на душу, послухайте краще Булата Окуджаву.

Я сів в машину і під "виноградну кісточку…" улюбленого поета ми рушили до мерії.