СЛОВО ПРО ПАРТИЗАНА

 

Документальна повість

 

Син селянина коваля з села Литвиновичі Глухівського повіту, що на Сумщині і Павловський з дитинства пізнав злидні й тяжку працю. Ледве виповнилось йому два роки, як помер батько. Мати пішла працювати кухаркою до поміщика. А син, провчившись у школі всього один рік, батрачив у куркуля, потім працював робітником в слюсарних майстернях Олександрівська (Запоріжжя)/ й Катеринослава (Дніпропетровська).

В роки імперіалістичної війни Павловський - в армії. А після перемоги Радянської влади на Україні був активним учасником громадянської війни. В 1918 році Павловський - один з організаторів і керівників повстання проти петлюрівських загонів у Глухівському повіті. Після взяття Глухова повсталими масами Павловського залишили в місті як члена ревкому й начальника гарнізону.

Згодом він створює в Спадщанському лісі, недалеко від Глухова, великий партизанській загін, який успішно боровся проти німецьких окупантів і їх ставленика гетьмана Скоропадського.

З 1919 року Павловський - в лавах Червоної Армії. Він комісар 1-го Чернігівського комуністичного полку.

Для прориву ворожого фронту створено було окремий батальйон командиром якого призначено Павловського. Коли Червона Армія наступала на Чернігів, чеченці-кавалеристи Денікіна несподівано вибили з одного села вояків Богунського й Таращанського полків і почали їх нищити. Це все бачив Павловський, батальйон якого розташувався лавою, на фланзі. Спасти богунців і таращанців могли тільки блискавичні дії Павловського. Він виділив підсилену роту і повів її на ворога. Ворожі кавалеристи не витримали навальної  атаки, якої не чекали. Вони були відрізані від тилу й розгромлені.

За порятунок Богунського й Таращанського полків Павловський був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора. В той час він був одним із перших, удостоєних такої високої нагороди.

Наступної ночі ворог був вибитій з Чернігова.

Батальйон Павловського наказом командування був перекинутий на Конотоп - Бахмач і влився в дивізію полковника Кропивянського, прославленого керівника партизанського руху на Україні. Ще недавно, влітку Ї9І8 року, Кропив'янський очолював Центральний військово-повстанський штаб, який багато зробив для організації партизанських загонів на Чернігівщині. Партизанські загони, керовані штабом Кропив'янського, трощили війська німецьких окупантів, розганяли гетьманських чиновників і відновлювали Радянську владу на Чернігівщині. А ось тапер Кропив'янський очолив дивізію, яка громила, гнала з нашої землі денікінські війська.

Війська Денікіна з Бахмача відступили через Ромни, Ромодан до Кременчука. Звідси ворог переправився через Дніпро в Крюков, зірвавши потім залізничний міст. Як же далі переслідувати ворога? Як переправитись через Дніпро? Було це в грудні 1919 року. По річці йшла крига. В семи кілометрах від Кременчука розвідники дивізії Кропив"янського знайшли полосу криги, що зупинилась. Вночі батальйон Павловського непомітно переправився тут через річку. Сміливі ратоборці дійшли до околиці найближчого села й безшумно зняли вартового. В одній із хат були схоплені понад тридцять кавалеристів - донських козаків, що вклалися спати. Це була застава. З якогось білогвардійського штабу ворог, нічого не підозріваючи, продовжував надсилати сюди своїх гінців. Він ніяк не вважав можливою переправу в такий час. А між тим бійці з батальйону Павловського переодягайся в козачу

форму тільки що схоплених денікінців і стали вести дозор в селі, зустрічаючи, як належить, ворожих гінців. Інша частина бійців, теж переодягнена в білогвардійську форму, відправилася на конях в розвідку: проїхала по вулицях Крюкова. Після розвідки батальйон Павловського ввірвався в місто і зайняв його, скориставшись розгубленістю ворога. Не даючи противнику опам"ятатись, погнали його далі. Тільки біля станції Користовка ворог опам'ятався й перейшов у наступ. Становище сталося критичним: витримувати натиск переважаючих сил ворога було все важче й важче. Але в цей час підійшли основні сили дивізії Кропив'янського й погнали ворога далі.

В 1920 році в Глухівському  повіті появились банди анархістів: Кривущенка, Артамонова й Марусі. Павловського призначили начальником І2-ї армії по боротьбі з бандитизмом.

Одному з співробітників ЧК вдалося зв'язатися з Кривущенком і вести переговори.

-Чому ви боретесь проти Радянської  влади? Чим вона вам не подобається? - запитав чекіст у Кривущенка.

-Повітова влада не являється народною, всю її треба скасувати, - відповів Кривущенко. - Ми вимагаємо скликати Глухівський з'їзд селян з участю представників від анархістів. Що скаже народ, те й буде. Для нас, анархістів, рішення з'їзду, воля народу буде законом, і ми припинено боротьбу.

3 Кривущенком згодились, всіх представників повітової влади вивезли в Чернігів. Павловського теж зняли з посади начальника тилу по боротьбі з бандами. Але коли з'їзд в Глухові розпочав свою роботу, в розпорядження Павловського дають несподівано латиський полк, доручають заарештувати анархістів на з "їзді й ліквідувати їх банду. Виявляється, анархісти так повели справи на з'їзді, що налякані селяни були з ними в усьому згодні, і в органи влади попала тільки верхівка банди. Латиський полк на чолі з Павловським блискавично вривається в Глухів, коли робота з'їзду була в самому розпалі. Бандити почали відстрілюватись, але - пізно. В ході короткого бою верхівка банди була ізольована й схоплена, а Кривущенко вбитий. Залишившись без командирів, бандити розбігалися хто куди.

Боротьба з залишками банд продовжувалась до самої осені.

Відшуміла громадянська війна. Радянський народ, подолавши всіх ворогів, міг, нарешті, розпочати мирне соціалістичне будівництво. Павловський багато років працював директором заводів, та крупних зернорадгоспів.

В 1933 році-вороги, що пролізли в партію, обвинуватили його в шкідництві. Павловський був виключений з партії й засуджений на десять років. У в'язниці просидів недовго: через сім місяців група ворогів була розкрита й одержала по заслугах, а Павловського звільнили й поновили в партії.

Напередодні Великої Вітчизняної війни працював він замісником директора зернорадгоспу їм. Юркіна в Бержславському районі Миколаївської /тепер Херсонської/області.

Таким був Михайло Іванович Павловський, якого секретар райкому партії Голованьов та члени бюро вирішили залишити в тилу німців для організації партизанської боротьби.

 

 

Ворог близько

 

З фронту приходили тривожні вісті. Прорвавши лінію нашої оборони, фашистські танки, піхота швидко просувалися вперед. З Західної України потягнулись до Дніпра перші обози евакуйованих. Немало вже днів і ночей, майже не відпочиваючи, спішили люди на схід, щоб подалі відірватися від лінії фронту, яка невблаганно наближалася. Хто їхав у кузові автомашини, хто на бричці, а хто йшов краєм шляху, тягнучі за собою візок з немудрім домашнім скарбом.

Немилосердно пекло сонце, аж до неба здіймалася курява, а вони, давно вже звикнувши до труднощів кочового життя, все повертали голови, поглядали за обрій, чи не летять звідти ворожі бомбардувальники. У всіх суворі, потемнілі від втоми і нелюдського напруження обличчя.

За Бориславом біля переправи скупчилась величезна кількість автомашин, та підвід.

В серпні 1941 року бої вже точились на території Миколаївської області.

Секретар Бориславського райкому партії Іван Макарович Голованьов, зморений і змарнілий, але спокійний, зосереджений, безперервно приймав відвідувачів, викликав керівників колгоспів, радгоспів, підприємств - керував евакуацією майна, худоби, продовольства, сільськогосподарських машин. В клопотах Голованьов не помічав, коли закінчувався :день, забував про своє особисте життя.

Найближчим часом ворог може окупувати Бориславський район. Надії на армійські загони вже не було, треба було якось протистояти ворожім навалам, зайнятися організацією партизанського загону. Про це не раз вже натякав йому Михайло Іванович Павловський.

Та й хто з комуністів може зібрати та очолити бойову ватагу, як не комуніст Павловський. ?Кращої кандидатури він не бачив.

 

Під вечір, коли сонце сховалося за обрій, в райкомі запанувала нарешті тиша.

В кабінет секретаря райкому зайшов Михайло Івановиу. Невисокий, широкоплечий, кремезний, він здавався досить міцним, хоч було йому вже п'ятдесят. А мужнє вольове обличчя, наче витесане з каменя:, та ще люлька, з якою Павловський ніколи не розлучався, робили його дуже схожим на гоголівського Тараса Бульбу. Павловський стояв, попихкуючи люлькою, й мовчки поглядав на секретаря райкому. Той, гостинно привітавши відвідувача,сказав:

-Я запросив тебе, Михайле Івановичу, щоб вирішити одну дуже важливу справу. Сам знаєш, становище на фронтах напружене. Німці близько. Треба бути готовими до всього. Миколаївщина незабаром, буде окупована ворогом, тому прийшов час готуватися до партизанської боротьби. Ми зупинилися на тобі, Михайле Івановичу. Ти був активним партизанським вожаком в роки громадянської війни. Чи згоден створити й очолити партизанський загін у цей грізний час? Добре подумай, а завтра скажеш. Адже боротись доведеться в тилу ворога хитрого, підступного й жорстокого.

-А що тут довго думати? - озвався Михайло Іванович після короткої паузи. - Будемо партизанити. Мені не вперше. Ще можу послужити.

- Ото й добре. Іншої відповіді від тебе я не чекав. Отже, приступай до роботи. Готуй провізію, явочні квартири, підбирай людей. А я допоможу тобі, де тільки зможу.

З того пам'ятного дня й розпочалася діяльна підготовка до партизанської боротьби. Щоб приховати від сторонніх очей створення партизанського загону, Павловського відкликали з радгоспу ім. Юркіна на посаду замісника голови райвиконкому. Це набагато полегшило йому розшук і заготівлю продуктів в радгоспах для майбутнього загону. Забили декілька десятків свиней, посолили та й відвезли їх в глушину Качкарівських плавнів начебто для війська Червоної Армії. Туди звозили й ховали інші продукти,зброю, боєприпаси.

 

В Бориславі діяв винищувальний батальйон. Його завдання - ловити і знешкоджувати шпигунів та диверсантів. Зранку й до вечора йшло в ньому навчання: вивчали міни, кулемет, гранати, гвинтівку.

З цього винищувального батальйону і вирішили вербувати людей для партизанського загону. Викликали по одному. Тих, у кого помічав хоч найменші вагання, в партизанський загін не зараховували.

До Павловського прийшов секретар комсомольської організації радгоспу ім. Юркіна Кисельов. Він працював механіком, повинен був разом з радгоспом евакуюватись, але не захотів, а вирішив піти в партизанський загін.

Приймайте в партизани, Михайло Івановичу! - сказав він рішуче, так що Павловський зразу ж відчув: рішення було добре продуманим і остаточним.

Згодом двадцять чотири партизани зібралися в Качкарівці. Звідси вони мали переправитись по Дніпру в плавні, а Павловський як замісник голови райвиконкому виїхав ще в район, щоб перевірити хід евакуації худоби, комбайнів та інших сільськогосподарських машин. Та й заготівлю продовольства для партизанського загону ще не закінчили.

В Бориславі - безлюддя, запустіння, всі організації й установи евакуювались. Павловський зайшов в міліцію - теж нікого. Переночував там, а наступного дня виїхав в радгоспи. Опинившись в степу, чув, як ворог почав бомбити Борислав.

-      Куди ви? Верніться! На відділках радгоспів, мабуть, уже німці? - говорив Павловському командир застави.

В радгоспних селах Раковці, Новорайську, Червоному Маяку та інших нікого з керівників вже не було, а німці могли ось-ось нагрянути. Навколо розгардіяш, дехто вже розтаскував те радгоспне майно, яке не встигли вивезти або знищити.

Згодом Павловський повернувся в Качкарівку до своїх хлопців, які жили в приміщенні дитячих ясел. Днів п'ять коротали час майбутні партизани в КачкарівцІ, щоб якось переправитися зі своїм майном у плавні, та це їм ніяк не вдавалось. Павловський прохав то одного військового командира, то другого пропустити їх, але

ніхто й слухати не хотів.

-Хто ви такі? - сердито питав його один комісар військової частиш. - Звідкіля ви?

Павловський мовчав: він не міг, не мав права відповісти на це запитання незнайомій людині. Комісар підозріло подивився на нього й сказав:

- Ви мовчите. Ну, тоді доведеться вас заарештувати.

- Ведіть мене до генерала, там все виниться.

Генерал, уважно вислухавши Павловського, наказав позачергово переправити його групу в плавні, що й було виконано в той же день.

Це сталося І серпня 194І рову.  

А війська Червоної Армії 20 серпня вийшли на лівий берег Дніпра й зайняли там оборону. Таким чином, партизани буж тепер на нічийній землі - посередині між лінією фронту наших і ворожих, німецьких військ.

 

2.  В плавнях Дніпра

 

Партизанський загін розташувався між Горностаївкою й Качкарівкою в плавнях. Там цілий день можна було бачити багато всякого люду, але партизани вибрали собі таке глухе місто й так добре його замаскувалися, що їх ніхто не помічав.

Там вони зустріли десять партизанів з Давидового Броду. Тому що давидобродці були без командира, Павловський прийняв їх у свій загін.

В плавнях перш за все заходились будувати сховища, підвалини для продовольства, склади, землянки. Всі ці роботи треба було ви конати так, щоб ніхто з сторонніх не міг помітити, а про місце розташування складів не повинні знати навіть партизани.

Павловський підтримував тісний зв'язок з військами Червоної Армії. Командування наших військ одержувало від партизанів цінні розвідувальні дані. Вночі на човнах непомітно пробирались до ворожої лінії фронту й успішно виконували завдання.

Одного разу давидобродці, будучи в розвідці, вирішили навідатися в рідне село. Радість зустрічі з рідними була короткого: давибродських партизанів хтось видав, вони були схоплені й розстріляні.

Ця подія дослівно приголомшила всіх. Довгий час ходили партизани засмучені, прибиті горем. Важко було примиритися з думкою, що так безглуздо загинули бойові соратники, з якими встигли вже міцно подружитися.

В цей час Павловський зі своїми загоном перейшов з Качкарівських плавнів на лівий берег Дніпра - в Горностаївку. Партизани взяли з собою по гвинтівці, пістолети, гранати, необхідну кількість патронів, а все останнє залишили в плавнях, добре його замаскувавши. В Горностаївці продовжували давати в штаб одного з полків Червоної Армії цінні розвідувальні дані.

Партизан Штанько, житель Милового, був залишений в рідному селі для конспіративної роботи. Якщо треба було розбомбити якусь ворожу військову частину, Штанько пізно вночі розпалював декілька вогнищ, а сам швидко зникав. Вогнища розташовував в лінію, що вказувала напрямок руху ворога.

В партизани був завербований також бакенщик Кривошєя. Жив він в селищі Республіканець. Худорлявий, зморщений, він чимсь нагадував забитого, затурканого мужика, а в очах його світилось крутійство, хитринка, щось іронічне, і це залишало неприємне враження.

Але за Кривошеєм нічого поганого раніше не помічалось, а партизанам він міг стати в пригоді, бо добре знав плавні і як бакенщик , завжди міг дати точні дані про рух ворога по Дніпру.

Коли партизани пішли з Качкарівських плавнів, Кривошєя і Штанько залишились на своїх місцях: Павловський розраховував на їх допомогу в тяжку годину.

Пізніше партизанський загін Павловського зайняв оборону біля Західних Каїр; нижче Горностаївки. на лівому березі Дніпра. Ворог захопив Каховку, наступав на Перекоп і наближався до Горностаївки. Вночі частини Червоної Армії пішли з Горностаївки. Партизани підпалили там на елеваторі склади з хлібом і вирішили теж відходити. Вони пішли вверх на Північні Каїрі, де був штаб 60-ї дивізії, що входила до складу 9-ї армії. Тут Пввлавському стало відомо що німці вже в Горностаївці. Він зв'язався з командуванням дивізії і доставляв йому розвідувальні дані.

Іноді червоноармійські підрозділи билися з ворогом в тісній взаємодії з партизанами. Партизанський загін Павловського з батальйоном червоноармійців оточили Дудчани. В ході короткого бою вони знищили там мадярських вояків. Крім того, в ніч на 17 вересня в Сабяуківці силами загону й червоноармійців було розгромлено групу німецько-фашистських загарбників.

Після цього партизани пішли в Ушкалку.

Тепер німецькі війська захопили вже лівий берег Дніпра, так що плавні залишились на зайнятій ворогом території. Попереду - суворі випробування, прийшов час діяти в тилу ворога.

Умови для розгортання партизанської боротьби на півдні України - вкрай несприятливі. Більша частина Миколаївщини та Херсонщини - широкі степи, до самого обрію відкриті простори. Партизанському загону немає звідкіль вдарити по ворогу зненацька, немає куди швидко зникнути від переслідувань. насідаючого ворога. Тому Павловський вирішив розташувати свій загін в плавнях Дніпра. Він сказав партизанам, що настав основний, дуже небезпечний і серйозний період діяльності. Вони залишаться в тилу ворога, в плавнях, і звідти наноситимуть йому удар за ударом. На кожному кроці народних месників підстерігатиме серйозна небезпека. Тих, кого схоплять фашисти, чекають тортури, катування й неминуча смерть.

-      Чи всі готові винести злигодні, труднощі й небезпеки, які чекають нас попереду? - питав Павловський.

Серед частини партизанів помітне було збентеження, вагання.

-      Нас переб'ють без толку, - сказав один із них. - Я краще в Червону Армію піду.

-      Ні, ми підемо в тил ворога, - суворо мовив Павловський, - а хто не хоче, хай іде собі куди знає. Якщо ви не підете в плавні, якщо ви злякались, я сам піду. Я знайду патріотів і не буду одиноким у боротьбі.

В загоні залишилось одинадцять. Одинадцять безстрашних народних месників рушили в розлогі плавні, що недалеко від Нікополя. Плавні ці простягнулись на десятки кілометрів вздовж Дніпра. Вони поросли високою густою травою, лозою, кремезними віковими дубами густими вербами. З болотистих місцях росла осока, комиш. Тут рідко ступала нога людини.

 

В плавнях було вже до двох тисяч партизанів, які прийшли із різних кінців             на той час окупованих районів України.

Через деякий час до загону Павловського приєдналися ще двадцять п'ять партизанів з Харківської області. Це були робітники, в більшості комуністи. Як виявилось, вони пройшли спеціальні курси мінерів, отже, краще від інших готові були до партизанської боротьби. В плавнях залишились незібраними великі й багаті овочами городи. Там бродили здичавілі колгоспні корови, свині: їх не встигли евакуювати по Дніпру на лівий берег. Залишилось декілька тисяч колгоспних вуликів.

На острів нікого не пускали, а все, що там було, стало власністю партизанського з'єднання. Військовим частинам, залишеним на острові для розгортання партизанської боротьби, завезено було багато борошна, сухарів, цукру, сушеної картоплі.

Жінки - партизанки, а їх було немало, теж не сиділи без діла. Вони куховарили, збирали овочі з городів, солили на зиму огірки, помідори. Варити їжу можна було тільки вночі, але й тоді пильно стежили, щоб вогонь не був помічений ворожими льотчиками, які часто пролітали над плавнями на своїх "рамах", вдень варити було небезпечно тому, що дим високо піднімався до неба й міг видати місцезнаходження партизанів. Але пізніше навчилися розпалювати вогонь без диму: підшукували дуже сухі гілки дерев. А все ж на

деякій відстані ставили спостерігачів, які негайно сигналили, якщо помічали дим струми диму. З випіканням хліба спочатку не клеїлось. В плавнях печей, звісна річ, не було. То ж доводилося пекти не паляниці. а коржі на гарячій, розжареній вогнищем землі. Правда, для поранених партизанів все ж ухитрялись випікати смачний хліб. Пекли його в селах, в селянських печах, прямо під носом у німців і таємно доставляли партизанам. Але не можна було піддавати селян смертельній небезпеці. Одного разу хтось натрапив на зруйнований цегляний будинок. Партизани розібрали його й змайстрували піч. Тепер хліба вистачало всім.

Ніяких норм і обмежень в харчуванні спочатку не було. Картоплю кожен копав де захоче, за вуликами ніхто не доглядав. Пізніше в жовтні, помітили, що на копаних картопляних ділянках залишається багато огріхів, що частина меду пропадає. Тоді командування ввело норми харчування. Крім того, кожен партизанський загін копав собі погріб і заготовляв продукти на зиму. Мед увесь викачали. Збирання овочів було вже під контролем командирів. З наближенням холодів збудували теплі затишні землянки на 7 - 8 чоловік. Для освітлення наробили воскових свічок.

В^партизанському з'єднанні поступово встановлювалася сувора військова дисципліна, без якої була б немислима боротьба з сильним і підступним ворогом.

Загальне керівництво загонами здійснювалось радою, до якої

входили командири          загонів. Головний штаб з'єднання очолювали командир з'єднання Андрій Галактіонович Різниченко та комісар Рижиков.

Яскраво колоритною людиною був Різниченко. Народився він у бідній селянській сім'ї в Ушкалці, недалеко від тих місць, де тепер довелось партизанити, В дитячі й юнацькі роки батрачив у куркулів. Під час першої імперіалістичної війни був на фронті. Там зблизився з більшовиками, які допомогли йому правильно розібратися в складних навколишніх подіях. Жовтневу революцію зустрів захоплено, бо вона обіцяла селянам землю, звільняла народ від гніту поміщиків та капіталістів, погасила імперіалістичну війну.

В роки громадянської війни став червоногвардійцем, командиром ескадрону. Приймав участь в битвах з Денікіним, Врангелем, махновцями, а в 1919 році вступив до партії більшовиків. Після громадянської війни повернувся в рідну Ушкалку. Місцеві комуністи обрали його секретарем партосередку. Згодом Різниченко - секретар райкому партії, а в 1929 році його посилають на навчання в Московський комуністичний університет ім. Свердлова. Після його навчання, Різниченко на партійно-господарчій роботі.

Почалась Велика Вітчизняна війна, В нерівних боях наші війсь змушені були відступати до Дніпра. Командування фронтом залишило в плавнях біля Нікополя 700 червоноармійців-комсомольців для розгортання великої партизанської війни в тилу ворога. Вони й стали кістяком майбутнього партизанського з'єднання. Щодня в плавні йшли червоноармійці, що виходили з оточення, робітники, колгоспники, партійні та комсомольські працівники - всі, хто не хотів коритися "новому" фашистському порядку. З них формували партизанські загони або ж вливали їх у загони, створені з червоноармійців. На чолі партизанських загонів ставили, як правило, командирів Червоної Армії.

Різниченко добре організував кругову оборону острова. Водночас партизани розпочали активні бойові дії. На Херсонському шосе були підірвані 15 автомашин з фашистами, які слідували до Миколаїва. Партизани не дозволяли вивозити в Німеччину марганцеву й залізну руду. 0собливо вдало пройшла операція на станції Чортомлик. Директор фашистської польової поліції Шмідт повідомляв своєму командуванню: "Партизани перерізали кабелі; напавши вночі, захопили німецьких солдат в полон.

 

*       Газета "Наддніпрянська правда", орган Херсонського обкому КПРС та (Херсонської обл. Ради деп. трудящих, за листопад 1970 р. А.Пригожкін . "Партизанський командир Різниченко".

На станцію Апостолову Павловський послав гурт партизанів на чолі з Кравченком. Вони розвідали сили ворога, а коли повертались назад, Кравченко підкрався до відкритого вікна будинку де саме було все начальство, і закидав приміщення гранатами.

Партизанський загін Павловського зайняв оборону біля селища Покровського і перш за все добре замінував берег.

Німці деякий час не знали про існування в плавнях цілого з"єднання. Вони, можливо, припускали наявність там невеликих партизанських груп, але не поспішали прочісувати плавні, бо, мабуть, не чекали від них якихось особливих неприємностей.  А знайомство з цілим партизанським з'єднанням було для ворога повною несподіванкою.

Відомо що німці дуже люблять солодощі, особливо мед. Селяни з сусідніх селищ казали їм, що в плавнях є вулики, а про партизанів,     мабуть, ніхто не сказав, або й не знав. Німців потягнуло до меду. Одного разу дивляться партизани: понад п'ятдесят німецьких солдатів на моторних катерах підпливли до острова. Причалили й почали сходити. Частина з них  підірвалася на мінах, останніх знищили влучними пострілами. Особливо відзначився кулеметник Письменний. Він косив ворога до тих пір, поки не повалився на землю останній солдат. Отаким несолодким виявився для німців наш мед.

Два десятки німецьких гвинтівок, декілька автоматів, багато патронів - перші трофеї, що дісталися партизанському загонові Павловського.

Ворог вирішив прочистити плавні. Під прикриттям сильного мінометного вогню на схід від Покровського, в районі Копиловки, німці  на катерах рушили до острова. їм вдалося висадитися в плавнях. Там де загорівся бій, всього декільком партизанським загонам довелося стримувати натиск двохсот німців - есесівців. З того жаркого бою партизани вийшли переможцями. Багато німців було знищено, деякі, втікаючи, утонули в Дніпрі, і тільки небагатьом вдалося врятуватись. Німці залишили на полі бою більше двох десятків гвинтівок багато патронів, штук п'ять кулеметів. Серед трофеїв були також чоботи, штани, в'язані сорочки і білизна, шерстяні шкарпетки, простирадла, плащ-палатки. Одяг багатьох партизанів за час їх неспокійного життя перетворився вже в лахміття; отже, трофеї потрапили до саме враз. Правда, деякі партизани переодягались у вороже майно неохоче, мовляв, смердить... Та нічого не поробиш: кращого обмундирування не було. Багато хто почав уже відвикати від бритви, вирощувати довгі вуса та широку бороду. Це щоб здаватися більш солідними і мужніми. Павловський любив іноді похвалитися, що предки його були запорізькими козаками. Мабуть, щоб бути схожим на них, він теж давно вже викохав собі розкішну бороду й лихі козацькі вуса. З тих пір почали називати його батею.

Двох німецьких солдатів партизани захопили в полон.

-      Не убівайт, ми теж большевик, - благали вони, запобігливо посміхаючись. Полонені намагалися вести себе бадьоро, весело, але крізь цю удавану бадьорість проскакували боягузтво й тваринний жах перед смертю.

На допиті полонені охоче розповіли про те, що в плавні переправилась рота, а за нею повинен рушити цілий батальйон, який вичікував за річкою. Але побачивши, в яку халепу вскочила рота, батальйон щось не виявив бажання переправлятися на протилежний берег.

Після цієї, вже другої сутички з німцями у партизанів було стільки поранених, що само по собі виникло питання про термінове будівництво госпіталю. До останнього часу поранені мешкали по землянках разом з бійцями. Лікувати їх в таких умовах було важко, тому збудували госпіталь - великий, ґрунтовний, довжиною до двадцяти метрів.

 

Передбачалося, що німці, потерпівши таку поразку, будуть готуватися до серйозної, великої битви. І дійсно розвідка підтвердила це. Наступ ворога розпочався вже не з мінометної, як раніше, а з артилерійської підготовки. У партизанів не було ні артилерії, ні мінометів. Ось німецькі катери рушили до партизанського берега, Під прикриттям артилерії десантники-есесівці висадилися в декількох районах одночасно, але заволодіти берегом їм не вдалося. Майже всі вони були знищені кулеметним вогнем. Тоді німці вирішили взяти партизанів хитрістю. Праворуч від району оборони, який займав загін Павловського, біля Осокорівки, понад триста німецьких вояк непомітно просочилися в плавні. Вони розвернулися фронтом в один кілометр і пішли в наступ. Становище сусідів праворуч було критичним. Бачачи це, Павловський повів свій загін на допомогу. Партизани залягли біля якоїсь невеличкої протоки в засідку й стали чекати. маючи намір - як можна ближче підпустити ворога і несподіваним шквальним вогнем знищити. А ось і німці. Вони вже зовсім близько. З криком і шумом ідуть  на весь зріст. Де в кого на спині - легкий міномет. Присяде й стріляє з нього на ходу. Строчать також з автоматів та кулеметів. 3-за Дніпра продовжує бити важка артилерія. Але партизани мовчать, не відповідають.

-      Ох, як їх багато! - шепче хтось схвильованим голосом.

-      Спокійно, хлопці! - мовив тихо Павловський. - Все буде гаразд. Здолаємо. Тільки не метушіться й бийте без промаху.

Ворог рушив дещо вбік і навіть не підозрівав, яка смертельне небезпека загрожує з флангу. Ось уже можна розрізняти голоси й слова кожного ворожого солдата. Партизани нервують. Навіть Письменний починає проявляти нетерпіння. Нарешті, Павловський дає команду "вогонь!"

Дружно б'ють гвинтівки бійців, гучно торохтить трофейний ручний кулемет Письменного.

Німці програли і цей бій. Партизанам дістались багаті трофеїв. Крім обмундирування, гвинтівок, кулеметів, гранат, були захоплені ще міномет, автомати і навіть похідне радіо.

Важко було в бою, але ж тим веселіше після бою. Жарти, сміх, жваві розмови чути зі всіх боків.

-      Ну, всипали німцю!

-      Дали перцю, надовго запам'ятає!

-      А знаєте, хлопці, - мовив після недовгого роздумування Павловський, - ми були таки в добрій перепалці. А найбільше перехвилювався Гончарів. Чи не так?

Всі поглянули на вояка. Це був високий чорноокий партизан, від природи дуже сором'язливий. Він намагається заперечити, щось сказати в виправдання, але безуспішно: хлопці, вже забувши про нього, весело починають ділитися тими почуттями й настроєм, які пережив кожен із них під час бою.

Гончарів був дисциплінованим вояком, чудовою людиною, але він мав один маленький недолік. Коли наступали німці, він боявся навіть поворухнутися і цим пригнічував бійців.

-Тихіше, тихше, нас можуть виявити, - шепотів він всім, хто хоч декількома словами перемовлявся.

Якщо появився літак, навіть зовсім в стороні, а Гончарів вже спішить маскуватися. І смішно було товаришам дивитися, як він, високий, тонкий, худорлявий, маскується десь під маленьким кущиком. Така надмірна обережність тільки пригнічує, заважає, а одного разу поставила його в дуже незручне становище. А було це так. Коли настало коротке затишшя, окремі партизанські групи відправилися в розвідку або на знищення ворожих комунікацій. Одного разу Павловського було призначено командиром розвідки. Його завдання - виявити місця розташування ворога і його сили. Рушили на виконання бойового завдання. Спереду розвідувального загону Павловський виставив дозор, який повинен був давати сигнали, якщо є якась небезпека. По сигналу дозору основна група розвідників, з якою йшов і Павловський, повинна була замаскуватися, а частина цієї групи йде потай до дозору встановити, що там сталося. В дозорі були Гончарів та Калюжний. Деякий час розвідники йшли спокійно, без пригод.  Потім Гончарів дав сигнал, а сам, замість того щоб залягти й продовжувати спостереження поперед себе, почав швидко відходити.

-      Що сталося? - запитує Павловський.

-      Наступають,- захекавшись, шепоче Гончарів.

-      Ти бачив?

-      Не бачив, а чув шарудіння. Цеп наступає.

Павловський з Дрібним пішли вперед. Почули: щось шарудить. Підповзли ближче, залягли, приготували до бою автомати. Шарудіння в каютах все сильнішає... Враз томиш розступається - і лізе на партизанів... бичок з білою лисиною на лобі. За ним - другий, третій, цілий табун.

-      Гончарів, хлопці,до мене! Швидко! - кличе всіх Павловський наче б то й насправді сталося щось небезпечне, серйозне.

Прибігли всі, дивляться вперед, сміються, а Гончарів червоніє, і радий би крізь землю провалитися.

-      Ех, ти... Треба ж було перевірити. А то почув шарудіння і біжиш як очманілий. Пост кинув,- каже йому Павловський.

Довго після цього жартували:

-      Розкажи, Гончарів, як ти фашистів виявив.

Ворог уже не пробував висаджувати десанти на партизанський берег.

 

В часи короткого затишшя бійці вивчали матеріальну частину зброї й тактику партизанської боротьби. Чудовим керівником навчання був Письменний. До війни працював він інструктором районного Осовіа-хіму в Бориславі. Розпочалась війна, і він пішов в партизанський загін. Письменний добре знав зброю всіх родів військ, швидко освоював німецьку зброю. Набутий досвід щедро передавав бійцям. З якимсь особливим запалом розповідав він партизанам про матеріальну частину німецького ручного кулемета, та іншого озброєння.

Фашистське командування зрозуміло, нарешті, що має справу з сильним, добре організованим партизанським угрупованням. Тому в жовтні 1941 року ворог кинув проти партизанського з'єднання добірну есесівську дивізію, що поспішала на фронт та так й не доїхала, бо була затримала для ліквідації партизанських загонів. На допомогу дивізії СС фашисти кинули велику групу таємної поліції, щільно блокували плавні.

Про результати боротьби з партизанами в штаб командування групи фашистських армій "Південь" було надіслано досить докладне донесення. Директор польової поліції Шмідт повідомляв:

"У плавнях на захід від Нікополя діє партизанський загін, чисельність якого 500-600 чоловік.

Ми зробили аерофотознімок для одержання даних оглядового порядку про розмір плавнів: ширина їх 20 кілометрів, глибина - 20 кілометрів. Місцевість замінована, розташування мінних полів з'ясувати не вдалося.

15 жовтня 1941 року дивізії СС було наказано розпочати наступ, відкрити вогонь по плавнях. Партизани знали про оточення плавнів з своїх постів, частково із спостережень за підвищеним берегом, від населення, бо бригада СС уже раніше розпочинала наступ, але припинила його.

Далі в результаті допит'в стало відомо, що тринадцятирічний  хлопчик пройшов через німецькі заслони і повідомив партизанам, що 250 німців оточили острів.

Точно відомо, що ввечері, повертаючись на берег з передових , постів, він потрапив на міну і в тяжкому стані був доставлений у відповідний заклад, де і помер у непритомному стані..

Німецько-фашистські війська, оточивши плавні, розпочали посилену артилерійську і мінометну підготовку. Обстріл вели по квадратах; од же, вся партизанська територія піддавалась знищенню, спустошенню. Ворог повів боротьбу на ліквідацію партизанів. Після артилерійського і мінометного обстрілу розпочався великий наступ німців.

Становище було настільки серйозним, що 17 жовтня 194І року Різниченко скликав раду командирів - вищий орган управління партизанським з'єднанням. З дозволу командування фронтом було вирішено залишити укріплений острів і невеликими групами просуватися на Знам'янку до Чорного лісу.

Наражаючи себе на смертельну небезпеку, Різниченко залишався ще деякій час на острові, щоб заховати зброю й переправити товаришів у безпечні місця.

 

На зворотньому шляху                       

 

Павловському й його партизанській групі дозволено було пробиватися до Качкарівських плавнів, але з умовою, що вони візьмуть з собою частину поранених: на одинадцять партизанів - сімнадцять тяжко поранених.

Гурт харківських партизанів відколовся, а група Павловського в майже непрохідних хащах вузькими протоками між старим і новим Дніпром рухалась на човнах за течією. Так без жодного пострілу їм вдалося, нарешті, вийти з оточення. Вночі вони тихо пливли вже по течії Дніпра вниз через Фірсовку й Золоту Балку. Вдень доводилось ховатися в плавнях. Там партизани старанно маскувалися гілками, виставляли дозори. Тих, хто випадково натикався на них, затримували і відпускали тільки вночі, коли знову самі рушали. Щоб не напоротись на ворога, Павловський ще вдень відправляв далеко вперед розвідку. Ввечері розвідка поверталась, залишаючи після себе сигналізаторів.

Поки партизанська група Павловського рухалась до Качкарівки, ззаду ще довго чути було безперервний гул. Це продовжувалась битва німців з партизанами Придніпровських плавнів.

Пізніше стало відомо, що Різниченко переховувався в будинку сестри в Ушкалщі. Гестапівці вистежили місцезнаходження партизанського вожака, але схопити його їм не вдалося. Різниченко в нерівному поєдинку застрілив кількох фашистів і втік. Він оселився в селі Астрахановці, працюючи там ковалем.

Минуло два тижні. Пізно вночі, 22 грудня 1941 року, карателі оточили будинок, де мешкав Різниченко, і схопили його. У Великій Лепети протягом місяця томився Андрій Галактіонович в катівнях гестапо. Він витримував жорстокі тортури і мовчав. А коли його, ледве живого повели на розстріл, заспівав Інтернаціонал.

Цей мужній партизан був страшний фашистам та їх запроданцям навіть після смерті. Зрадник Шашликов, ховаючись від людського ока, кинув тіло партизана в колодязь за Великою Лепетихою. В після-воєнний час Шашликов, стоячи перед судом народу, змушений був розповісти про свою зраду, і про останні, сповнені героїзму дні Різниченка.

Нарешті, партизанська група Павловського знову - в Качкавських плавнях. Треба було вияснити стан баз, роздобути продукти у явочних квартирах і, основне, розмістити поранених. Розвідкою встановили, що база з продовольством і зброєю, хоч і не повністю, а, була виявлена ворогом і розтаскана. Стали думати, де розмістити : ранених. Трьох доручили сім'ям комсомольців у Саблуківці, трьох залишили в Горностаївці, а сімох партизанів - херсонців за допомогою одного працівника Дніпровської флотилії вдалося доставити в рідне місто.

Залишається ще чотири поранених. Куди ж їж розмістити? Допоміг випадок. Одного разу в ті плавні, де мешкали партизани, прийшли якісь лади шукати своїх коней, що десь заблукали. Партизани з тримали цих людей. Вони були вихолені, здорові. Виявилося, що це були розкуркулені, які при фашистській владі повернулися в свої села.

-      Що ж мені з вами робити? - звернувся до них Павловський. Дивлюсь я на вас та й думаю: добре живеться вам при фашистах; мабуть, щиро служите їм. Бач як розбухали від жиру! Нас, партизан, ви, звичайно,видасте німецькій владі, якщо ми вас відпустимо. Тож доведеться вас розстріляти.

Куркулі, налякані до смерті, стали просити пощади.

-      Я знав, що ви хочете жити, - мовив Павловський. - Кожна ліщина цього бажає. А з вами вирішимо так. Або ми пустимо вас в витрату, щоб ви нас не бачили, або візьміть двох наших поранених вилікуйте їх і живіть собі на здоров'я.

Куркулі не задумуючись згодились.

 -     Але якщо здасте когось німцям, то добре запам'ятайте мої слова: ми вас знищимо - сказав Павловський.

Куркулі добре лікували, так добре що через місяць поранені почували себе значно краще. Двох поранених, яких ще не влаштували, вирішили відвезти до Кривошея. Жив він недалеко. Зайшов Павловський до нього й бачить Кривошея такій п'яний, що ледве очима водить, а в хаті багато бутлів з спиртом. Павловський зразу ж пізнав ці бутлі: вони з бази.

-      Ага, так це ти базу видав? - грізно рушив на нього Павловський. - Ну, то збирайся! Пустимо тебе на дно Дніпра.

Дружина - в крик: пожалійте дітей, на голод сиріт залишаєте.

Павловський - до Кривошея:

- Хочеш спокутувати свою провину, бери поранених і вилікуй їх!

Кривошея згодився.

Поранені дуже зв'язували партизанів, а тепер, коли залишились тільки ті два, яких скоро прийме Кривошея, можна подумати й про наступні дії. В зернорадгосп ім. Юркіна і в Борислав послана була розвідка, яка повинна дізнатись, чи є ще де-небудь поблизу партизани, їй також наказано було з'ясувати, де та як можна прожити взимку. Виконувати це завдання пішли Кисельов, Гончаров і Дробний. Явочна квартира - в Миловому, у Білого, який доводився зятем Штанько.

... Зранку партизани сиділи навколо багаття, час від часу кидаючи туди пучки хмизу. З-за горизонту поволі підіймалося сонце. Було дуже тихо, чути тільки потріскування сухих дровець у вогні. Зрідка перемовляючись, партизани поглядали то на вогонь, то на казан, в якому варився сніданок.

Недалеко стояв на варті Письменний. Враз вираз тривоги появися на його обличчі. Він помітив у траві людину, яка повзла на животі: виткне голову з трави, подивиться й заховається, потім проповзе трохи, знову підніметься, подивиться і знову заховається Помахом руки Письменний дав про це знати. Павловський перевірив: так, правда.

-      Слухай, - шепоче він, - давай сади іншого вартового, хай він спостерігає за цим. що повзе, а ми обійдемо його й схопимо.

Поставили вартового, а самі повернулися в табір, взяли з собою Іщенка: він повинен був спостерігати за стежкою, що в'ється в напрямі до Горностаївки. З Письменним пішов Павловський в обхід табору, щоб схопити німецького спостерігача. Не дійшовши до нього метрів, сто, Письменний штовхав Павловського й шепче:

-      Дивись, батя: німець! Це німець! Помічений Письменним німець не бачив їх, тому що саме спостерігав за партизанським табором. В цей час від стежки почулося гучне ''Хальт!' Там була німецька засада. Мить - і Павловський з Письменним зникли в кущах. Відстрілюючись, вони почали відходити по стежці до партизанського табору. В таборі нікого, крім двох поранених, не було. Павловський з Письменним відтягли їх метрів на сто й там зустріли своїх хлопців, які заховалися й чекали, що буде далі. Згодом зійшлися сюди всі партизани.

Німці, це була їх розвідка/ зникли. Партизани добре обстежили плавні навколо себе, але нікого не виявили. Казан з супом, речі партизанів - все було на місці. Сонце було вже на заході. Партизани добре повечеряли, тобто з їли сніданок, що був у котлі, потім взяли палатки, казан, поранених і двома своїми човнами випливли з затоки на Дніпро, а по Дніпру вниз до Конки - невеликої річки, що струмила недалеко від Дніпра.

 

Павловський припускав, що німці прочистять плавні до Конки, а на другий бік цієї річки пройти не догадаються. Тому й було вирішено відправитись туди. Напроти селища Республіканець, не діставшись Конки, партизани зупинились. Тут, в плавнях, Павловський залишив своїх друзів - партизанів на човні. Потім він з трьома партизанами другим човном відправив поранених на протилежний берег в Республіканець і розмістив їх у Кривошея на горищі. Вночі Павловський з товаришами благополучно повернувся до своїх. Всією групою на човнах партизани випливли з Дніпра на Конку й розташувалися на березі так, що їх перша стоянка була тепер з протилежного боку.

На другий день кілька сотень фашистів довго гасали, нишпорили по плавнях, дійшли до Конки та й розійшлися ні з чим.

Партизани раділи, та не довго. Згодом вони почули крики, стогін, потім постріли, що доносилися з Республіканця. Потім затихло. Від жителів селища дізналися, що Кривошея видав поранених ворогу. Викликав німців, ті жорстоко мордували поранених партизанів, потім скинули і застрелили. Ця страшна подія як тягар давила кожного. Та й не тільки ця. Ось уже декілька днів нічого невідомо про трьох розвідників. Де вони? Що з ними сталось? Сидіти в плавнях і чекати їх партизани більше не могли. Це було небезпечно. Треба негайно йти звідси.

Вночі переправились на Правобережжя. Міщенко, Дубина і Кравченко стали прохати Павловського відпустити їх не деякий час до родичів. Павловський довго заперечував, але вони так настирливо прохали, що він відпустив; тільки домовився, що всі троє з являться на квартиру-явку в Милове до Білого. Міщенко пішов у Новово- ронцовський район, а Дубина і Кравченко - у Великоолександрівський. І тут - новий тяжкий удар: стало відомо, що Дубину Й Кравченка німці схопили ц розстріляли як партизанів.

Тепер з Павловським були тільки Письменний і Штанко - брат того Штанька, який залишився в Мітловому. Блукаючи степом, балками та скелями Дніпра, вони дійшли до першого відділка радгоспу ім. Юркіна.

Ранок застав їх у полі, там вони й заховалися до темряви в нескошеній пшениці. Вдалині по дорозі сунув величезний натовп. Невже німці? Мабуть, вони виявили партизанів і зараз будуть прочісувати пшеничні поля. Все ближче й ближче підходять... Павловський пильно спостерігає, а серце як не вискочить... Ні, це йдуть бориславці а косами. Вони підійшли вже зовсім близько, зупинилися  й почали косити саме ту пшеницю, в якій ховався Павловський з друзями. От так "оточення"! Не хотілось би, щоб бориславці їх виявили. Так з тривогою й просиділи до вечора не ївши. А бориславці, не докосивши до них, пішли собі додому. Павловський з товаришами полегшено зітхнули.

Коли вже зовсім стемніло, партизани ввійшли в селище 1-го відділка до Євка, в якого була одна з явочних квартир. Письменного та Штанька Павловский поставив біля хати, а сам постукав у двері. Вийшла дружина Євка.

-      Де хазяїн?

-      На зборах. Не знаю, коли прийде,- якось холодно відповіла господарка.

Павловський, попрощавшись, пішов, але з двору не вийшов, а заховався, поставивши своїх товаришів за скиртою в засаду. Через півгодини прийшов Євко. Павловський зразу ж підійшов до нього.

Той від несподіванки здригнувся.

-      Хто ви? - спитав він,

-      Свої... Не кричи...

 Ввійшли в хату, і Євко, роздратований, накинувся на Павловського:

-      Що ви ходите, як банда? Ви все ще надіятись перемогти німців? Та чи знаєте ви, що Москва вже взята, а Сталін і Молотовим втекли на літаках в Америку? Раджу вам бути більш розсудливими, а мені дати спокій.

Павловський деякий час стояв вражений, оглушений і тільки дивився мовчки на Євко, не знаючи; що робити, що сказати. Невже правда? Ні, бути цього не може! Не вперше доводиться чути фашистські побрехеньки.

-      Брешеш, негіднику! - закричав Павловський, вихопивши револьвер. - Тебе застрелити мало за такі слова. А я ж, дурень, надіявся на тебе.

Закричали налякані діти, запричитала їх мати, кинувшись на коліна.

-      Ну, добре! - мовив Павловський, трохи заспокоївшись; - Коли-небудь в інший час поквитаємося з тобою. Пропадеш як собака. А зараз... дай нам поїсти.

Євко, наляканий, швидко приніс глечик молока, хліб, сало.

-      Слухай, - звернувся до нього Павловський,- порадь нам, куди заховатися на дньовку.

Євко порадив перебути на горищі в воловні, що на околиці відділка.

-      Добре, - погодився Павловський. - Туди ж завтра о дев'ятій годині вечора ти повинен принести нам щось поїсти.

Повечерявши, партизани пішли, але не у воловню, а в руїни, що були за відділком. Тут легко буде спостерігати за всім, що відбувається довкола. Якщо й прийдуть німці, то звідси можна непомітно зникнути. Крім того, в руїнах вбереглися сади, чагарники, підвали, де можна сховатися іі відпочити. Коли прийшов час відпочивати Павловському, він ніяк не міг заснути. Почуте від Євко вразило його. Невже ворог в Москві? Як би хотілося взнати правд про становище на фронті!

Наступного дня, десь о дванадцятій годині у відділок приїхали директор радгоспу Прищенко. До війни він працював агрономом, зараз був якимось німецьким начальником, його їздовий Абрамов (це був колишній керуючий 1-го відділка) і поліція. Тепер сумніву не було Євко зрадник. Саме він повідомив німцям про появу трьох партизанів, і зараз їх будуть розшукувати. Ходили поліцаї у воловню, шастали по хатах, по всьому відділку шукали партизанів але не знайшли.

Ввечері Павловський, Штанько й Письменний пішли з руїн і залягли недалеко від воловні, щоб спостерігати, підійде чи не і дійде Євко в призначений час, тобто о дев'ятій годині вечора. Чи принесе продукти? Але він так і не підійшов..

 

ІУ.  Їх двоє

 

Вночі Штанько пішов до себе в Милове, а з Павловським залишився Письменний. На ніч вони залягли не в руїнах, а в воловні. Міркували так: якщо німці и будуть робити облаву, то мало ймовірно, щоб вони вдруге пішли туди, де вже були раніше.

Після тяжких поневірянь воловня здалася затишним куточком Там було зручне для ночівлі горище й багато соломи. Павловський з Письменним коротали тут ніч, день і все думали, що ж їм роби далі. Продовжувати партизанити неможливо: не було добре розгалужених явочних квартир, не було й партизанського загону. Його довелось би знову організовувати/. Крім того, досвід партизанської боротьби показав, що плавні - погане місце дислокації партизанських загонів. Якщо партизани не могли втриматися в плавнях біля Нікополя: то що вже говорити про плавні Качкарівські та всі інші?

Тому Павловський вирішив відправитися на рідну Сумщину, в Литвиновичі, де пройшли його дитячі й юнацькі роки. Там в Спадщанських лісах, мабуть, уже гуртують свої сили партизанські загони,  вдень і вночі б'ють, громлять ненависного ворога. Павловський не міг сидіти склавши руки й чекати, поки його вистежать і схоплять. Він прагнув туди, де йде боротьба з сильним жорстоким ворогом, де діють партизани.

Павловський та Письменний вийшли на Білу Криницю. Дуже важкою була ця дорога. Обидва швидко ослабли від недоїдання, а Письменному давав себе знати ще ревматизм: ноги опухли, дибав він спираючись на палицю, ковилів з боку на бік.

З ранку ввійшли в селище колгоспу ім. Хрущова, зайшли в першу ж хату, що стояла край дороги. Хазяйка зустріла їх неприязно. Вона підозріло поглядала на непроханих гостей. Їх скуйовджене волосся, довгі кошлаті бороди, брудний зношений одяг викликали настороженість.

-      Дай, хазяйко, поїсти... За гроші, звичайно.

-      Грошей не беру. А щось інше візьму.

Дали сорочку. Хазяйка принесла вареної картоплі й молока. Поїли, трохи відпочили і - на Білу Криницю по стовбовій дорозі, Тоді багато людей, в більшості військовополонених, сунулося по дорозі. В цьому людському потоці загубилися Павловський з Письменним.

Ввечері вони ввійшли в Давидів Брід і - прямо до старости.

-      Покажіть вашу перепустку! - накинувся на них староста.

-      Ну яка може бути перепустка? - здивовано запитав Павловський. Я гнав худобу на схід, виконував завдання радгоспного начальства, Мене перехопили німці, і тепер я посуваю на батьківщину, в Сумську область.

-      А ваша де перепустка? - запитує староста Письменного.

-      А я військовополонений, контужений, іду додому. Рідня живе за Білою Криницею. Перепустки теж ще не одержав.

Поки йшла розмова, в кімнату все прибували військовополонені. Староста, чекаючи, поки підійде їх побільше, щоб всіх зразу відправити поліцаю на розміщення по квартирах, починає розпитувати:

-      Ну, а де ж воювали? Як попали сюди? Полонені відповідають, що після важких боїв німці потопили всі радянські кораблі, приступом взяли Севастополь, а тих, його захищали, майже всіх захопили і полон. Староста, самовдоволенні і недалекий, охоче вірить, радіє й піддакує. Йому і в голову не приходило, як це полонені могли з Севастополя попасти під Борислав.

-      А знаєте, - каже він, - німці без бою захопили всю Грузію. Там повстали грузини, і Сталін змушений був вивести звідти свої війська.

Наступила пауза.

-      Так-так, - задумливо продовжує староста. - Ось бачите, тут про вас  піклуються, дають нічліг.

Згодом всіх, що тут зібралися, староста передав поліцаю, який повів їх по квартирах. Павловський з Письменним попали в двір якихось добре підтоптаних старичків. Зустріла гостей бабуся.

-      Влаштуйте їх, громадянко, на квартиру, - сказав їй поліцай

Бабуся, скупа й буркотлива, накинулась на нього:

-      Що ви до нас волоцюг усяких водите! Вони вже уші наші проїли. Теж мені вояки.

Поліцай почав погрожувати за непослух, назрівала вже серйозна сварка, але на шум вийшов з хати хазяїн.

-      Не кричи, стара! Це ж староста прислав. Як-небудь розмістимо. Що ж поробиш...

Стара трохи заспокоїлась, а дід запросив гостей до хати. Всі стіни кімнати від стелі й майже до підлоги обвішані іконами. Павловський зразу ж зміркував, як можна сподобатись хазяйці. Він став на коліна й почав завзято молитись. Письменний подивився на нього й теж рядом став на коліна... Стара пом'якшилась.

-      Ви... ви, діду, роздягайтесь, - звернулась вона до Павловського. - А ти, синок, дуже схуд, мабуть, тобі недобре, - продовжувала стара, звертаючись уже до Письменного.

-      Так, захворів я дуже, - каже жалібним голосом Письменний. Хазяйка хреститься, співчуває, глибоко зітхає.

-      Слухай, стара, - звертається до неї хазяїн. - Це ж люди, вони голодні, то ж нагодуй їх борщиком. Здається, залишився... Правда, холодний. Нагодуй, а потім і поговорити можна.

-      Ні, підождіть, - заперечила стара. - Я зараз гарячого борщику приготую. А ви поки що відпочиньте.

Поки хазяйка поралася на кухні, гості роздяглися, помились. Павловський почав курити люльку.. Бачить: дід жадібно так дивиться

-      А ви, діду, курите? - запитує його.

-      Я-то курящий, тільки тютюну немає.

Павловський вийняв з торби дві пачки, подав діду.

-      От спасибі, синку! Велике спасибі! - каже той хвилюючись.

З хвилину посидів нерухомо, потім став кликати хазяйку.

-      Чуєш, стара? В мене там риба є. Так ти кинь її в суп, щоб смачніше було. Та ще молочка на закуску, то так і повечеряємо.

І знову замовчав дід. Розпечатавши пачку, він став діловито ліпити цигарку. Закурюючи, повільно, повагом заговорив до гостей:

-Дивлюсь я на вас обох, і жалість мене роздирає: важко вам дово-диться. А ми, слава богу, живемо потихеньку. Нам дали попа свого.

Павловський здивовано глянув на діда. Стара вже людина, вік доживає, а на світ дивиться очима маленької дитини. Нічого не розуміє: не бачить, яке лихо нависло над його головою, над усім народом.

"Ех, діду, діду! - думав Павловський. - Почекай, фашисти ще себе покажуть! Вони ще не встигли розвернутись. Ще сьорбнеш горя"

Подальша розмова з дідом, звичайно, не могла бути відвертою й щирою.

-      Ну, а звідки ж ви? - запитує дід Павловського.

-      Я, діду, до війни працював в радгоспі ім. Шевченка. Це під Нікополем. А під час евакуації мене й ще багатьох примусили гнати на схід тисячу голів худоби. Німці нас відрізали, худобу забрали, нас відпустили. Ото ж повертаюся я на батьківщину, на Сумщину. Там жінка, мати.

-      Ну, а ти ж звідкіля?- запитує дід Письменного.

-      А я був у Криму, воював там з німцями. Вони розгромили нас, побили морди і прогнали. Ідіть, кажуть;додому...

-      Куди ж вам іти?

-      За Білу Криницю.

Наступило мовчання. Дід задумливо похитував головою. А стара тим часом приготувала вечерю, поставила її на стіл, принесла хліб. Павловського й Письменного запросили до столу. Вони тільки й чекали цього! А дід і зовсім розщедрився: приніс звідкілясь самогону, вечеря була на славу.

 

Наступного дня, після сніданку, пішла розмова про те, що ж гості думають робити далі. Павловський сказав, що він слюсар, може цебра робити.

-      Це добре, - говорить дід, - але ж ти так ослабнув, що й додому не дістанешся. Сумщина далеко. Може, ти погуториш з місцевим начальством, і тебе десь влаштують. Поживеш тут, зміцнієш, а тоді можна й далі рушати.

Слова діда здалися переконливими, і Павловський подумував,  тимчасово залишитись тут. Він вийшов з хати, баче: їдуть знайомі з радгоспу ім. Юркіна. Вони помітили його, і це було дуже небезпечно: якщо хтось донесе німцям, його розстріляють. Отже, треба негайно йти звідси. Подякувавши за гостинність і попрощавшись з дідом і бабою, Павловський з Письменним рушили далі.

 

У.   Додому, в Литвиновичі.

 

Письменній пішов у напрямку на Білу Криницю, а Павловський спішив вибратися звідси, щоб дістатися на Сумщину, в Літвиновичі.

Ось він підходить до селища, в якому всього декілька хат. На призьбі сидить жінка.

- Дайте води, - просить Павловський.

- А може, ви, дідусю, й їсти хочете?

- Якщо дасте, не відмовлюсь,

Жінка винесла молока, добрий шматок сала, півбуханки хліба. Наївшись, Павловський кладе кусень хліба й сала в торбу, дякує хазяйку за гостинність і знову - в дорогу. Ночами спав десь подалі від людського ока, а вдень ішов дорогами, загубившись в людському потоці. Згорблений, зарослий, з сукуватою палицею в руці і торбиною на спині, він не викликав підозріння у ворогів.

На станції Апостолове скупчилось багато ворожих військ.

По перону ходило пихате військове начальство: генерали, офіцери. Павловський, скинувши шапку, розкланювався направо й наліво: фашисти не люблять, коли їм не кланяються...

Центральна частина станції - тільки для німців. Вартові пильно стежать, щоб інші пасажири сюди не заходили. Для інших - мала хатина, що притулилася збоку. Тут Павловський і вирішив чекати свого поїзда. Йому треба на Кременчук. А ось і поїзд. Паровоз, натужно чмихаючи, ледве тягне німецькі вагони; нарешті, повільно підходить до перону. Почалась посадка. Німець чомусь пускає в вагони тільки жінок. Що робити? Павловський рішуче протискується до вагона. Проскочив! Доїхав до станції Користовка, а далі поїзд не йде. Скупчилось тут дуже багато поїздів. Згодом підійшов воїнський потяг. На платформах варять обід для солдатів. Павловський зразу ж - до повара-німця. Подає йому свій котелок: дай, мовляв, поїсти. Подивився повар в усі боки, чи не бачить хто з військових, насипав Павловському каші. Помітили це інші пасажири - до повара, а повар їх - черпаком! Не солодка німецька каша... Стало відомо, що воїнський потяг йде на Кременчук. Задні вагони пусті. Павловський викарабкався на сходинки вагона, але черговий: німець побачив і застрочив по ньому а автомата. Ледве вдалося втекти. Добре, що черговий стріляв з великої відстані. Нарешті появився пустий товарний поїзд, яким Павловський і доїхав до Кременчука, а звідти іншим поїздом - до Полтави.

В Полтаві треба було подумати, знайти де й щось поїсти. Нестерпно дошкуляв голод. Стоїть Михайло Іванович біля їдальні для. працівників вокзалу, а зайти не сміє; бо знає не дадуть нічого. Якась зовсім молода дівчина - мабуть, офіціантка - зупинилась поряд, уважно так подивилась на нього, потім запитала:

- Ви, діду, чого тут?

- Давно не їв, а дуже хочеться...

А дівчина тихенько каже йому:

- Почекайте хвильку, зараз принесу. Тільки заховайтесь в отой куток, щоб ніхто з німців не побачив.

Підкріпившись, пішов Павловський колією залізниці. Він вирішив пішки добиратися до станції Ромодан. Іти далеченько, відстань - кілометрів сто п'ятдесят, але спостерігаючи, як багато посуває шпалами людей, він вирішив приєднатися до гурту.

На ніч по селах ніхто до себе не пускав.

- Вас, - кажуть, - багато таких шляється.

А було вже зовсім холодно, під відкритим небом не переночуєш Доводилось ночувати у колгоспних конюшнях, в скиртах соломи, в сторожках.

Йшов Павловський не один, а приставав до якоїсь групи людей. В колгоспних дворищах картоплю шукали, пекли її, отак і харчувалися. Перегодя Павловський став підупадати. Часто він відбивався від одної групи людей і приєднувався до другої. Але його всі обганяли. Зустрівся з якимось дідом, який теж ледве пересував ноги. З ним і дійшов до самого Ромодана.

... Сипав уже сніг, кружляла хуртовину, коли Павловський доходив до Конотопа. Тепер уже недалеко, незабаром і Литвиновичі. І все гострішим було почуття тривоги. Адже ворог хазяйнує і в Литвиновичах. Як жити далі? Чим ближче до села, тим знайоміші місця. Показалось село Козацьке. Ще пройти якихось двадцять кілометрів, і відкриється рідне село. Навкруги  красиві соснові ліси. Вони запам'яталися йому ще з дитинства.

Але що це? Все виразніше чується стрілянина, що доноситься з лісу. А треба ж пройти цей ліс. В Козацькому Павловського зупинила якась бабуся.

- Чуєте? - каже вона. - Це облава на партизанів. Туди не йдіть, бо й вас розстріляють.

-А куди ж?

- Зайдіть поки що до мене.

Зайшов Павловський до гостинної бабусі.

- Звідки вас бог несе? - питає вона.

Довелось повторити придуману раніше історію про те, як гнав на схід радгоспну худобу, як перейняли його ворожі війська, як німці забрали худобу, оце й вирішив він повертатися в Литвиновичі.

-В Литвиновичі? А хто ж ви будете?

- Моє прізвище Павловський.

- Павловський! Ага-га. А ваша мати не Мокрина?

- Мокрина.

-Ну, так ми ж родичі, - радісно скрикнула бабуся. - На Петра й Павла була я в Литвиновичах, і ми святкували, і мати твоя все плакала, що її синочка-соколика немає. Як же вона тепер зрадіє.

 

УІ. У матері.

 

Додому добирався Павловський, обходячи ліси через село Хижв. Бабуся сказала, що в цьому селі -"одна сволота", що там багато поліцаїв, тому довелося йти околицями села, остерігаючись зустрічі з мешканцями.

Під вечір входив в Литвиновичі. Посуваючи через міст, людей знайомих зустрічав, здоровкалися. А ось недалеко від гідростанції, біля річки Клевені, й хата матері. Заходить в кімнату, хвилюється. Мат кинулась в обійми, плаче від радощів.

. - Як же ти, синочку, не побоявся. Тебе ж можуть схопити. Ну, розповідай, звідки прийшов. Мабуть, партизанив, га? Як і в громадянську війну?

-Що ви, мамо! Радянська влада мене образила, виключила з партії, засудила на десять років, а я буду партизанити? Ні, досить!

Довго дивилась мати на свого сина, немов не впізнавала його. Павловському здалося, що в погляді тому були й подив, і страх, і недовір'я...

Ввечері завітав до Павловського староста. Вони були добре знайомі. Староста всіляко намагався висловити своє задоволення приїздом Павловського, а потім прямо заявив:

- Скажу тобі, Михайле Івановичу, по секрету: я допомагаю Ковпаку, відправляю до нього вози з м'ясом та хлібом. Ти, мабуть, від Ковпака приїхав?

Мати й сестра насторожилися, уважно слухають...

- Від Ковпака? - здивовано запитав Павловський. - А хто він такий, Ковпак? Це, мабуть, розбійник якийсь!

- Ні, це партизан.

- Партизан, партизан, - сердито перекривив Павловський. - Мене твої партизани зовсім не цікавлять. Ти краще скажи, чи треба мені взятися на облік.

- Поки що не треба,

Бачачи, що від Павловського нічого не доб'єшся, староста пішов, а згодом і зовсім перестав ходити до нього. Зрадник він чи наш, радянський, важко було тоді сказати. Незрозуміло також, за яким бісом говорив він про Ковпака людині, яку за час війни зустрічає вперше та ще в наявності інших.

Одного разу під час облави на партизанів німці оточили Литвиновичі. Заскочили й до матері в хату,

- Хто? - запитують, показуючи на Павловського.

- Син, - спокійно відповідає мати.

Не зачепили, пішли.

Мати говорила, що Ковпак, керівник партизанського загону, щодня засилає своїх людей в Литвиновичі на виконання якихось завдань, що партизани дуже тісно зв'язані з населенням. Павловський вирішив скористатися цим, щоб швидше приєднатися до партизанського загону. Але як? Поки що доводилося терпляче вичікувати.

Німці розпочали широку операцію проти партизанів, що були Спадщанському лісі. З тривогою чекав Павловський результатів бою. Згодом стало відомо, що Ковпак виграв бій, захопив багато трофеїв, знищів велику кількість німців і навіть підбив два танки. Після деякої підготовки німці розпочали ще крупніші операції проти Ковпака. Серед населення пішли розмови про те, що всі партизанські загони в Спадщанському лісі розгромлені, а сам Ковпак попав у полон. Факти начебто підтверджували це: по лісах настало затишшя, а в Литвиновичі перестали вчащати партизани. Тоді Павловський почав розпитувати людей, чи бачив хто-небудь спійманих, полонених партизанів. Ніхто, виявляється, не бачив. І зразу ж виник сумнів: тут щось не те. Ковпак, мабуть, сам пішов із Спадщанського лісу. Пізніше стало відомо, що Ковпак вже діє в Брянських лісах. Ясно, що приєднатися до партизанів пощастить тепер не скоро; тому Павловський вирішив зблизитися з тими односельчанами, які підтримували зв'язок з Ковпаком.

А події розгорталися бентежні. На початку січня 1942 року поліція несподівано схопила тринадцять громадян села і вивезла їх у Кролевець, Хтось видав німцям цих людей? Підозріння падало на старосту. Сусідка комсомолка Ганна Брагіна говорила, що він і партизанам допомагає і німцям. Нікого не хоче образити, аби тільки живим залишитись.

Арешти не припинялись. Чиясь зрадницька рука продовжувала свою чорну справу. Рідну сестру Брагіної Ковпак послав одного разу в Кролевець на виконання якогось завдання. Коли Ковпак пішов з партизанським загоном в Брянські ліси, декілька поліцаїв, переодягнених в партизанів, приїхали в Литвиновичі й влаштували пишне гуляння. Один з них став залицятися до сестри Ганни Брагіної. По необережності й недосвідченості сестра Брагіної розповіла йому, що вона виконує завдання самого Ковпака, і що в неї є хороша подруга

Марфа Козенок. Наступного дня поліцаї накинулись на Марфу Козенок:

- Ти їздила з Брагіною до Ковпака?

- Ні! - навідріз відмовилась Козенок.

Як не намагались поліцаї, нічого не могли добитися. Після допиту відпустили її додому.

Прийшла Марфа Козенок до Павловського.

- Порадьте, Михайле Івановичу, що робити. Ця дуреха наговорила зайвого. Якщо її стануть катувати, вона може всіх нас видати ворогу.

Павловський негайно покликав до себе Ганну Брагіну. став говорити про необережність її сестри. Матері Павловський розповів, нарешті про свою участь в партизанській боротьбі на півдні України ; про необхідність розгорнути підпільну роботу в Литвиновичах, Він бачив, що на матір в усьому можна покластись. Крім того, мати багато в чому могла допомогти. Вона зразу ж стала пробирати сестру Брагіної.

- Твоя надмірна балакучість межує зі зрадою. Важко поправити те, що сталося. Тебе обов'язково викличуть на допит. Там ти повинна заперечувати все, що говорила вчора на гульбищі.

Дівчина плаче, кається, обіцяє:

- Краще загину, а своїх не видам.

Ганну арештували, допитували. Вона відмовлялась від усього, що говорила недавно переодягненому поліцаю. Дівчину стали жорстоко катувати -  не допомогло. Нічого не добившись, її розстріляли.

Після всього пережитого, напрошувався висновок: треба бути дуже обережним. Ось і Марфу Козенок відпустили, не чіпають. А може, це зроблено для того, щоб, слідкуючи, з ким вона буде зустрічатись, щоб розкрити й інших підпільників. Тому всім близьким і друзям Павловський порадив зовсім не приходити до нього, й сам він ввесь час нікуди не виходив з дому, щоб не накликати на себе підозри.

Дуже допоміг Павловському налагоджувати підпілля в Литвиновичах Каптан. Коли розпочалась війна, Каптан, земляк Павловського, був у Червоній Армії десантником. У нерівному бою весь десант, в якому був і Каптан, ворог відрізав від частин Червоної Армії і майже цілком знищив. Каптану пощастило втекти. Після поневірянь і довгих блукань він добрався до рідного села Литвиновичі. Тут зустрівся з Павловським, якого змалку пам'ятав як партизана часів громадянської війни. В довоєнні роки, які здавалися тепер такими райдужними й недосяжними, Каптан вважав Павловського людиною надзвичайною: адже в нього на грудях - орден Бойового Червоного Прапора. Тепер, в умовах фашистської окупації, Каптан часто заходив до Павловського з порадами, запитував, як включитися в боротьбу проти окупантів, але Павловський удавав з себе простачка, який нічого не знає й хоче бути нейтральним. Небезпечно було довіритись людині, майже зовсім незнайомій.

Жив Каптан якось тихо, непомітно для інших і тільки придивлявся до мешканців села, цікавився, що говорять вони про так звані нові, німецько-фашистські порядки на селі. Але коли почала розгортатися навкруги партизанська боротьба, він якось ожив, підбадьорився, почав шукати спільників для боротьби з ворогом.

Найближчим другом Каптана став Іван Богдановський. Батько його був колись царським жандармом, а в селі вважався одним із самих заможних селян. Мабуть, мало було на селі людей, які б наважилися довіритись комусь із Богдановських. А Каптан вважав цілком можливим, що Іван Богдановський - своя радянська людина. Адже з самого дитинства жив і виховувався він в оточенні радянський людей.

Каптан обережно розпитував знайомих про Івана Богдановського, потім зблизився з ним, часто розмовляв "по душам" і впевнився, що хороша, чесна людина, яка, користуючись своїм минулим, легко може втертися в довірся до німців і допомагати партизанам в їх боротьбі, доповідаючи йому про всі намірі ворога.

Каптан не помилився. За його порадою Богдановський став поліцаєм, згодом його вже призначили начальником місцевої поліції. Обидва вони розпочали шукати собі спільників для підпільної роботи. Каптан розповів Богдановському і про Павловського, а свою розмову закінчив так:

- Ти пізніше згадай мої слова: Павловський - наша людина. Він тільки прикидається. Це старий беркут, дуже хитрий і обережний.

Каптану не судилось успішно продовжити розпочату справу. Безглуздий випадок погубив його. Щоб не виділятися білою вороною серед поліцаїв, які продалися німцям, і Богдановський, і Каптан іноді випивали з ними. І дійсно, до деякого часу ніякої підозри у ворога не виникало. Але якось, сп'янівши, Каптан признався що був десантником Червоної Армії. Як тільки взнали про це німці, вони негайно розстріляли його.

За цією тривожного подією насувалися інші. Одного разу до Павловського прийшов Богдановський і, хвилюючись, повідомив:

- Михайле Івановичу! Справи погані. Приїхав з Конотопа жандарм; щоб вас та інших непевних заарештувати й розстріляти. Але я сказав йому, що зробити це ми завжди встигнемо, а тепер, мовляв, давай вип'ємо - погуляємо. І жандарм не встояв проти такої спокуси. Я напоїв його до безтями, дав йому зерна, з чим він і поїхав він додому. Відтепер будьте дуже обережними. Якщо хтось і покличе вас у поліцію, не йдіть. Туди приходьте тільки після мого виклику.

З того часу Павловський з Богдановським стали майже друзями. Усе-таки, спостерігаючи за його постійним пияцтвом з поліцаями-зрадниками, Павловський не міг повністю довіритися йому й через це нічого поки що не говорив про свою партизанську боротьбу на півдні України й про свої плани. А плани його були такі: користуючись Богдановським, організувати в селі свою, так би мовити, партизанську поліцію. Павловський став засилати до нього в поліцію близьких, надійних людей. Як стало відомо пізніше, Богдановський теж хотів допомогами партизанам: вербував у поліцію своїх людей, щоб потім, перебивши поліцаїв-зрадників, піти до партизанів.

Павловський зблизився також з бригадиром колгоспу Семеном Калачевським. Деякий час Калачевський намагався бути в стороні від навколишніх подій. Знаючи, що колгосп працює на німців,дуже неохоче йшов туди, відбував там належний час, спішив додому і копошився в своєму маленькому домашньому господарстві, спостерігаючи збоку за подіями: чи скоро наші війська поженуть німців на захід? Чи довго ще чекати? З цими питаннями не раз звертався він до Павловського, бо той же був до війни "державною людиною", комуністом і тож знає про події набагато більше, ніж хтось інший.

 Калачевський любив іноді випити з поліцаями, адже за чаркою горілки від них можна почути найсвіжіші новини. Слухаючи розповіді поліцаїв, він умовляв їх не чіпати народ.

З Калачевським Павловський був не менш обережним, ніж з Богдановським. По характеру колгоспний бригадир був людиною балакучою, любив поговорити з кожним. Скажи йому що-небудь, а він і проговориться сп'яну де не слід.

Одного разу до нього в бригаду попросився Павловський на роботу. Ось уже два тижні живе він в житися на кусень хліба. Павловському хотілось би працювати на такій роботі, де б його менше хто бачив. І став він конюхом. Працював старанно, коні були вихолені, ситі; здавалось би, ворожому оку придертися немає до чого. І все ж якийсь поліцай викликав до себе Калачевського й наказав вигнати Павловського з колгоспу. Приходить Павловський зранку на роботу, а конюх там-уже другий. Розгублений Калачевський пробачається, розводить руками, пояснює, що він не винен.

Зрадники, однак, не заспокоїлись на тому, що вижили Павловського з колгоспу. В січні 1942 року Богдановський вдруге завітав до нього з тривожною новиною:

- Знаєте, Михайле Івановичу, становище ваше дедалі гіршає.

В путивльську поліцію надійшла заява про те, що при Радянській владі ви були активним комуністом: в громадянську війну командували партизанським загоном, одержали орден, потім працювали директорок крупних радгоспів. Начальник путивльської поліції доручив мені заарештувати вас, відправити в Путивль. Що робити, сам не знаю.

Богдановський замовк, обидва задумались.

- Та-а-к, становище дійсно кепське, - згодився Павловський. - А знаєш, що доведеться зробити? Я сам піду в путивльську поліцію і,мабуть, таки викручусь. Надіюсь обдурити путивльське начальство: Іншого виходу немає, а гаяти часу не можна: тоді, чого доброго, обидва загинемо/

 

УП. Смертельна небезпека

 

На ступного дня зібрався Павловський в дорогу. Лютував мороз. А йти далеко. Тому одягнувся тепліше.

Коли виходив з хати, мати - в розпач.

- Придумай, - каже, - щось інше, не йди до тих бусурманів.

- А що можна придумати? - з якоюсь досадою в голосі запитав Павловський. - Заховатися? Мабуть, не довго ховатимешся: піймають та ще й вас розстріляють. Ні, все вже вирішено, все продумано.

- Ой, лихо ж на нас насувається. Ой, пропаде ж твоя бідна голівонька, - запричитала мати.

В Путивлі зайшов до бургомістра. В довоєнний час працював він вчителем музики, а тепер продався ворогу. Побачив бургомістр Павловського - побілів з переляку: ці комуністи, чого доброго, ще й його втягнуть в халепу.

- Чого ви прийшли до мене? - нервово запитав він. - Ідіть в поліцію!

- Але ж я хочу з вами порадитись... Мене вигнали з роботи...

- Ідіть, ідіть в поліцію! - нетерпляче скоромовкою заговорив бургомістр, відмахуючись обома руками.

І Павловський пішов до начальника поліції.

- Пане начальнику, можна до вас?

- Так, так, заходьте!

-Пане начальнику, я прийшов скаржитись. У нас в колгоспі обурливе свавілля. Я добросовісно працював, а мене вигнали. За що?

-Як ваше прізвище?

- Павловський Михайло Іванович.

Начальник поліції від несподіванки аж подався назад, на сінці крісла; подивився на відвідувача здивовано, зосереджено, а потім ласкаво посміхаючись, сказав:

-А ви нам саме потрібні. Сідайте. Ось і добре, що ви самі прийшли. Не спішіть, розповідайте про свій шлях. Нам цікаво, хто ви й чого до нас завітали.

Павловський почав розповідати про себе, про свій життєвий шлях, а начальник поліції витяг із стола папір (це була заява на Павловського) й став звіряти те, що чув, з тим, що написано в заяві.

Пан начальник удостоївся дізнатися від Павловського, що той працював колись робітником, з 1918 року був членом партії більшовиків, в роки громадянської війни командував партизанським загоном, служив в Червоній Армії, де був нагороджений орденом, потім після тяжкого пораненню був демобілізований. В роки мирного будівництв працював директором ряду заводів та радгоспів, а в 1933 році був виключеній з партії й засуджений на десять років, після чого працював безпартійним, а орден забрали. Далі полилися гірки скарги Павловського на невдячну Радянську владу.

Пане начальнику! - звернувся він під кінець своєї довгої розповіді. - Мене образила Радянська влада, а тепер, коли прийшла нова влада, мене знову образили, з роботи зняли, вигнали... За що?

Знаєте що, пане Павловський? Я вас розумію, але самостійно не можу рішати таке питання. Ви мені - пробачте... я бачу, що ви щирі, відверті, багато пережили, але такі питання я не в силі вирішувати. Я доповім про вас позитивно гебітскомісарові, а до вияснення справи вас доведеться затримати.

Павловського обшукали, зняли кожух, забрали гроші, посадили в підвал до заарештованих.

На другий день приходить поліцай, веде його до гебітскомісару.

За столом - путивльський та бурильський гебітскомісари, начальник поліції і бургомістр.

- Сідайте, - ввічливо попросив гебітскомісар. Павловський сів.

-Ви знаєте, - звернувся бургомістр до гебітскомісара, - він сам заявився до мене. Ніхто його не кликав. Я послав його до начальника поліції.

-Він і до мене сам з"явився, - сказав начальник поліції. -  Все розповів, в усьому чесно признався. Я записав...

Чому ти попав в Литвиновичі? - суворо запитав Павловського гебітскомісар.

А я родом з Литвиновичів. Коли почалась війна,мені довелось гнати на схід радгоспну худобу, але німецькі війська відрізали нас, і я прийшов сюди. Тут живуть мати, сестра, а дружина десь пропала. Тут всі знають, що Радянська влада мене скривдила. Німецька влада розбереться. Зла я нікому не чинив, був колись відданим більшовиком, але Радянська влада відповіла мені чорною невдячністю. А тепер ось знову погано: немає за що жити, з колгоспу вигнали. За що?

-Як ваше прізвище?

Після допиту знову відвели Павловського в підвал. Наступного дня - продовження перерваної розмови. За столом - путивльській гебітскомісар, бургомістр і начальник поліції.

-Сідайте, пане Павловський, -  ще люб'язніше попрохав його гебітскомісар.

Начальник поліції урочисто оголошує:

-Ми вирішили вас звільнити, тому що ви не запідозрені в виступах проти німецької влади і скривджені Совєтами. Але попереджаємо, ви зобов'язані щоденно заявлятися в поліції) для реєстрації.

Закінчилось "урочисте слово" начальника поліції. Після цього зав'язується довга бесіда з гебітскомісаром - мирна бесіда на політичні теми...

-Пане Павловський! Ви ідейний більшовик. Чи не так?

Той дипломатично мовчить.

Вас таких багато,- продовжує гебітскомісар,- і всі ви боролися за звільнення свого народу. Але Сталін та іуди справжніх більшовиків не оцінили, а багатьох розстріляли, як людей, які їм перешкоджають. Між іншим, в ідейному відношенні з вами у нас мало розходжень. Як і ви, ми соціалісти. Адже наша партія навіть називається націонал-соціалістичною робітничою. Але ви проповідуєте колективізм і матеріалізм, а ми індивідуалісти. Колективізм - це утопія. Ми ведемо боротьбу за звільнення людства від бацили комунізму, хочемо, щоб люди жили кожен по-своєму, багатіли й були вільними. Ось більшовики огудили книгу Гітлера "Моя боротьба", але це ж провокація...

-Пане гебітскомісар,- обережно перебив Павловський,- я багато чув про цю книгу. Я просив би вас дати мені її прочитати.

-Це можна. Але ж книга написана німецькою мовою.

-Жаль - жаль.. А хотілось би прочитати,- сказав Павловський. Трохи помовчав, потім запитав: - А скажіть, яка влада буде в Україні. Хто буде керувати?

До закінчення війни керівництво Україною буде здійснювати німецька влада, а після війні: влада перейде до рук українців, але тільки під збереженням нашого контролю. Звичайно, це буде зовсім не така, як при Сталіні, а друга, краща влада. Посудіть самі, що за порядки були у вас раніше. Україна дуже багата хлібом, овочами , салом, яйцями, а через невміння керувати ваші люди тисячами помирали від недостачі харчів. А візьміть Германію. Ми довозимо хліб, свого у нас не вистачає, і всі люди живуть добре. Це тому, що ми розпорядливі, вміємо господарювати. Отак  і у вас буде.

"Так, ви розпорядливі, -  сердиш подумав Павловський. - Все забрали в селах, під чисту. Людей наших, які молодші, здоровіші, вивезли-в Германію на роботу."

-А як щодо релігії? - жваво запитав Павловський. - У нас переслідують тих, хто ходить до церкви.

-Це неправильно. А ми ніколи не переслідуємо віруючих.

-Пане гебітскомісар, сам я не ходжу до церкві. У мене віра в бога своя,особлива. А дозвольте ще запитання. При Радянській владі були колгоспи і радгоспи. Тепер ви їх зберегли, а це ж більшовицька ідея. Адже селяни прагнуть одержати землю індивідуально.

Ви неправильно розумієте, пане Павловський. Зараз ви бачите не колгоспи, а кооперацію, тобто общинні, громадські господарства. Розкрадання власності общинних господарств являється дуже тяжким злочином і нещадно карається законом.

"Грабуючи наш народ, - подумав Павловський,- вам легше мати справу з безликим "общинним двором", яким керує якийсь місцевий : зрадник, ніж з численними індивідуальними господарствами".

А гебітскомісар продовжував:

-Я хочу порадувати вас, пане Павловський, приємною звісткою.  Є наказ фюрера про новий аграрний порядок на території, яка довгий час була під владою більшовиків. Скоро ми дамо в постійне користування орну землю тим вашим селянам, які будуть чесно працювати, житимуть в мирі й злагоді з новою владою. Правда, це ми зробило при умові, якщо одноосібні господарства будуть рентабельними, тобто сильними, прибутковими. Адже не всяке одноосібне господарство зуміє обробити землю, якщо навіть воно її одержить.

"Ви хочете привабити селян приватною власністю на землю. Марні потуги! - подумав Павловський. - Радянський селянин давно вже від чув переваги колгоспного господарства, а одержання землі від окупантів і роботу на цій землі розглядатиме як ганебний злочин перед Батьківщиною. "

-А радгоспи,- продовжував гебітскомісар,- ми перетворюємо на державні маєтки, і керують ними, як правило, представники німецької  влади.

"Оце вже неприкритий грабіж" - подумав Павловський, а потім запитав:

-А як же щодо мого нинішнього становища, пане гебітскомісар. За що я терплю такі гоніння, образи?

-Заспокойтесь. Все уладнаємо. Ми вам можемо дати роботу навіть у місті. Бажаєте?

-Мені і в селі добре, але щоб мене не турбували.

Гебітскомісар тут же дає розпорядження начальнику поліції:

-Напишіть старості, щоб негайно дав Павловському роботу!

Коли закінчилася ця мирна бесіда, Павловський пішов до начальника поліції "оформлятись". Той поздоровляє його, висловлює своє задоволення щасливим закінченням неприємного непорозуміння, просить допомогти в боротьбі проти партизанів.

Павловський дякує, обіцяє. Хотів, було, як це й водиться, написати розписку в тім, що він зобов'язується ходити на реєстрацію, але пан начальник, зовсім подобрішавши, відмовився брати таку розписку: вірить мовляв, на слово. Він навіть гроші, взяті під час обшуку, повернув назад. А кожух все-таки залишив при собі.

-Позичте, будь ласка... Важко, знаєте... Морози дошкуляють а доводиться часто роз'їжджати.

Павловський "позичає", а начальник все міцніше і міцніше тискає йому на прощання руку...

Мати І сестра зустрічають дома, немов з того світу: адже пройшло вже декілька днів, а Михайла немає. Уже перестали й надіятися на його повернення.

Наговорившись з матір'ю й сестрою, пішов до старости. Той зустрів його з подивом і тривогою: невже відпустили?

-Слухай, старосто, я від самого гебітскомісара, - нервово крізь зуби процідив Павловський. - Негайно склич всіх отих дурнів, поліцаїв, що доносили на мене. Доведеться з вами поговорити...

Заметушився староста, побіг. А ось і вони: Цітренко, Ломак Іван та ще декілька незнайомих. Прийшли, стоять, переступаючи з ноги на ногу, й очі відвертають.

Павловський дивиться на них, дивиться, потім поволі розверта свого кулака та одного, другого - по шиї, по спині, по потилиці.

-Ви думали, мене розстріляють?! - закричав він гнівно. - 1 руки короткі. Ми ще подивимося хто кого.

-Забудьмо минуле... Давайте помиримося, - почали просити його.

-Яку вам дати роботу? - тихо запитав староста.

-Ніякої роботи не хочу! З голоду помру, а до вас, дурнів, не піду. Не хочу я в вашій компанії працювати. Адже я знаю, як ви розтаскуєте колгосп. Колгоспи хочете розвалити? Не вийде! Колгоспи тепер уже не колгоспи, а кооперація, і хто їх розтаскує, той завдає прямої шкоди державі. Гебітскомісар просив передати, що розкрадачів будуть карати зі всією німецькою суворістю. Дивіться, бережіться: мені відомі всі ваші махінації в колгоспі. Не хочете жити в мирі, всіх виведу на чисту воду.

Поліцаї та куркулі добре-таки переполошились; отже, деякий час жив Павловський спокійно, ніхто його не чіпав. Але недовго.

В село повернулися тринадцять недавно заарештованих. Чому їх звільнили? Ще ж такого не було, щоб нікого з заарештованих не розстріли. Всюди про це тільки й говорили. Якийсь підлий виродок звернувся з скаргою в більш високу інстанцію - в конотопську жандармерію: підкупили, мовляв, путивльське начальство, воно й випустило заарештованих. Тоді з Конотопа негайно приїхав жандарм, який з тринадцяти тільки що звільнених відібрав трьох найбільш підозрілих і відправив їх до Конотопа. Там вони були розстріляні.

Скоро дійшла черга й до Павловського. Та Богдановський і цього разу зумів заступитися: сказав, що Павловського немає дома, доведеться почекати. А тим часом використав старий випробуваний засіб: добре напоїв прибулого, і він поїхав, зовсім забувши, чого сюди приїхав. Однак ясно було, що рано чи пізно заарештують і Павловського.

 

.УШ. В партизанському з'єднанні Ковпака

 

В цей час в народі пронеслась неймовірна звістка: десь недалеко появилась червоноармійська військова частина. Червоноармійська? Звідкіля? Адже лінія фронту далеко. Одного разу залітає вона, ця червоноармійська частина, на село Зазірки, що в п'ятнадцяти кілометрах від Литвиновичі", і захоплює його. Як же зрадів Павловській коли дізнався, що були це переодягнені в червоноармійське партизани ковпаківці! Ось вони ввірвалися в село Воргол, перебили поліцаїв і повернулися назад в Зазірки,

Налякавшись, в Литвиновичі з'їхалася вся поліція й жандармерія путивльська, конотопська, корлевецька - кількістю понад півтори тисячі. Цілий день сиділи в селі, а йти на партизанів боялись: все обговорювали, як розпочинати наступ. Однак, нічого не вирішивши,стали просити допомоги у німців. А німцям теж., мабуть, не солодко, бо всі резерви треба відправляти під Москву, і прислали вони в село тридцять п'ять вояків - старі всі, в окулярах. Ті довго не сиділи, зібрали по селянських дворах яйця та й поїхали.

Богдановський невтомно, без кінця пише довгі розпорядження - вказівки, як боротися проти партизанів, а прибіжить до Павловського,  сяє від радощів:

-Михайле Івановичу, всі поліцаї та жандарми бояться, всі тремтять, ось-ось почнуть драпати.

І правда: коли пішла згодом чутка, що Червона Армія вже в Путивлі, не витримали поліцаї, стали розбігатися хто куди.

До Павловського часто приходив Іван Медвідь, якого добре знав і якому довіряв Михайло Іванович. Німці поки що чомусь не турбували Медвідя: може, не знали, що він комуніст, а може, тому, що його брат, який жив у Ворголі, вірно служив ворогові, ставши поліцаєм.

Тепер, коли в селі піднялася така метушня, Медвідь прийшов порадитись,

-Що робити? - запитує. - Треба щось робити, а то поліцаї , тікаючи з Литвиновичів, всіх нас переб'ють.

Саме про це найбільше думав і Павловський. Єдиний порятунок зв'язатися з партизанами, що в Зазірках, і приєднатися до них.

Недавно партизанами, які брали Воргол, був убитий брат Медвідя - німецький холуй, запроданець. Дізнавшись про це, Павловський відразу ж зметикував, як зв'язатися з партизанами. Роздобувши у сестри м'яса; дав його Медвідю.

 -Йди, Іване, в Воргол начебто на поминки по брату, віддаси там м'ясо, а ввечері непомітно вислизни звідтіля й пробирайся в Зазірки. Коли наткнешся на партизанську заставу, проси, щоб тебе доставили в штаб. Скажи командиру, що живе зараз в Литвиновичах Михайло Павловський, який партизанив недавно на півдні України. Мене в партизанському загоні багато хто знає. То скажи командиру що сьогодні вночі Павловський з друзями-підпільниками влаштують п'янку поліцаїв, а на світанку чекатимуть партизанів-ковпаківців? Сам підеш з ними провідником.

Відправивши Медвідя, Павловський зібрав своїх людей: Охрименка  - друга дитинства, Калачевського та інших. Хвилюючись, став говорити:          

-Ви запитували іноді, хто я, звідки прийшов. Тепер можна й сказати. Я був командиром партизанського загону на півдні Україні. Ось-ось буде удар Ковпака по Литвиновичах. Ви повинні допомогти партизанам. Треба напоїти: поліцаїв до безтями, і тоді з ними легко буде справитись.

Калачевський, Охрименко та інші, вражені почутим, довго не могли опам'ятатись. Їх радощам. Здавалося, не було меж.

З поставленім завданням вони блискуче справились: влаштували гульбище, на якому поліцаї добре - таки понапивались.

А Медвідь був уже в Ковпака і повідомив йому й комісару Руднєву про Павловського. Ковпак здивувався:

-Павловський? Земляк? Це давній і близький друг. Ми з ним партизанили ще в громадянську.

Партизани не примусили довго себе чекати. 0 четвертій годин ранку основна група на чолі з Руднєвим пішла на оточення селища, а одночасно Ковпак зі штабом рушив на Воргол. Партизани, не зустрічаючи опору, несподівано, без бою захоплюють в Литвиновичах п'яних поліцаїв.

Коли постукали в двері Богдановського, він спав. Почувши з вікном метушню, він, все ще сонний, якийсь безтямний, витягнув поспіхом з кобури зброю, пішов до дверей. Не встиг він опам'ятатись, не встиг і двері розчинити, як його блискавично схопили. Побачивши зброю в руках Богдановського, партизани, звичайно, не могли повірити жодному його слову. Його добре побили Я кинули в підпілля. Тільки в підвалі, серед заарештованих поліцаїв, зрозумів, нарешті, Богдановський, що сталося. Зрозумів також, в якому безвихідному становищі він опинився. По-перше, він начальник поліції, по-друге, чинив опір. І нічого більше не знають про нього партизани.

 Павловського, Медвідя та інших, по розпорядженню Руднєва, теж повели як заарештованих, щоб приховати поки що від населення їх зв'язок з партизанами. Робилося це для того, щоб зберегти родини партизанів від переслідувань, коли з'єднання Ковпака піде з Литвиновичів.

-Ось цю сволоту, - показує на Павловського Руднєв, а сам непомітно моргає йому оком, - зразу ж розстріляємо. Зрадників будемо нищити безпощадно.

Зібрався народ; рідні заарештованих плачуть - причитають. Плаче й мати Павловського. Один партизан-грузин злегка штовхає її в бік, шепоче:

-Мамашо, а мамашо, не боїсь. Твої син - наш челавек. То так повели... просто так...

Павловського разом зі всіма іншими заарештованими повезли в Воргол. А там - міцні обійми з Ковпаком, з друзями юності… 

Павловський інформує Ковпака та Руднєва; хто з заарештованих зрадник, а хто наш. Командир та комісар з'єднання вирішили, що Богдановського треба розстріляти, а Павловський - категорично проти.

-Чому проти? - заперечує Ковпак. - Адже Богдановський начальник поліції. Жаліти не треба. Ми теж спочатку жаліли, а нас підводили. Дивись - тебе теж підведе цей фашистський запроданець

-Не підведе, бо він не запроданець.

Богдановського все ж було звільнено, а Павловський, звертаючись до нього, сказав:

-Тобі дають повну свободу. Можеш залишитися в селі, а можеш іти до нас в партизани. Але дивись... Я поручився за тебе, і якщо підведеш, сам розстріляю.

Богдановський розчулився, заплакав:

-Де ви, Михайле Івановичу, там і я з вами.

-Тоді йди додому, збирайся в дорогу, а зранку повернешся в повній бойовій готовності.

... Під вечір, коли метушня в Ворголі дещо уляглась, Павловський став розпитувати Ковпака, чи знає він що-небудь про становище на фронтах і, перш за все, під Москвою: адже від німців тільки й чуєш, що Москва ними взята, а Червона Армія повністю розгромлена.

-Про становище на фронтах можу розказати,- відповів Ковпак. А хочеш, можеш послухати Москву, останнє інформбюро?

Ковпак був перший, хто розповів Павловському правду про становище на фронтах, і ця правда тішила й окриляла. Адже Москву твердо обороняють війська Червоної Армії, Сталін -в Москві, а Червона Армія не тільки не знищена, а сама завдає розтрощувальних ударів по німецькому угрупованню під Москвою.

В перші дні, прожиті серед партизанів, Павловський почував себе зайвою, безробітною людиною. Кожен був чимось зайнятий. Одні готувалися підривати мости та залізниці або йшли в розвідку, інші вже поверталися з завдання, і Павловському якось ніяково було тинятися біля них без діла, ходити з місця на місце. Він став просити Ковпака скоріше дати йому якесь бойове завдання.

-Сидоре Артемовичу, доручіть організувати нову роту.

-Ото! Бач, куди сягнув! - сміється Ковпак,-  Рано ще... Рано... Придивляйся, звикай, а потім і діло знайдеться.

І діло згодом знайшлось. Павловському доручено було організувати ядро майбутньої восьмої партизанської роти й командувати нею, а політруком цієї ще неіснуючої роти призначено Голубєва - одного з випробуваних ковпаківських партизанів. . На початку війни був він в Червоній Армії, попав в оточення і в полон, з полону втік, приєднався до партизанів Ковпака.

Зброї майже не було, майбутня рота повинна захопити зброю в боях. Поки що Ковпак дав партизанам пістолет та декілька гвинтівок.

Іде Павловський з Голубєвим в Литвиновичі, щоб набрати добровольців у свою восьму роту, скликає збори колгоспників. Звістка про те, що Павловський не зрадник, а партизан, вразила всіх присутніх. Колгоспники гаряче відгукнулись на заклик іти в партизани. Бажаючих було багато, а вибрали тридцять п'ять добровольців бойових хлопців, з якими можна було йти в вогонь і в воду, серед них - Богдановський та Калачевський. Колгоспи виділили тридцять п'ять найкращих коней і стільки ж саней. Павловському вручили жеребця Ваську, буйного, стрункого, красивого. Два з половиною роки ділив він з ними всі тяготи і незгоди партизанською життя. Так була створена восьма партизанська група, що переросла потім в роту. Вона зайняла оборону від Путивля до міста Кролевець.

В Литвиновичах, як і в багатьох інших селах партизанського краю, Радянська влада була повновладний хазяїном. Обрали голову сільради, навели порядок в колгоспах. Партизанські агітатори розповідали людям про те, як борються війська Червоної Армії, партизани і весь радянський народ з німецько-фашистськими окупантами. Колгоспне майно, щоб його не загарбав ворог, якщо йому вдасться ввірватися в село, розподілили по дворах.

На оборонній лінії Путивль-Кролевець восьма партизанська група простояла недовго. Через декілька днів розвідка донесла, що партизанів оточує ціла дивізія мадяр з Конотопа. Коли ворог підійшов до хутора Хижки, було наказано відходити. Сорок кілометрів їхали на санках, поки не вийшли з оточення.

В Дубовичах зупинились. В цей час весь радянський народ готувався відзначити День Червоної Армії, що тільки-но розгромила ворога під Москвою. А партизани Сумщини, вірні сини свого народу розігнавши поліцію, теж почали готуватися до параду. Ковпак видав, наказ про участь в параді всіх родів військ: кулеметників, мінометників, лижників та інших.

Коли партизанська колона, котрій, здавалося,не буде кінця-краю: заповнила вулиці Дубовичів, люди вискакували з хат; поспішали, колгоспники з сусідніх сел. їх зійшлося понад дві тисячі. З подивом запитували вони один одного: "Звідкіля?" Поява цілої армії в тилу ворога викликала загальне захоплення.

А в: цей час ворожі війська із Шостки, Шалигіна, Глухова почали оточувати Дубовичі. Люди, взнавши про це, стривожились. А згодом і заспокоїлись, коли побачили, що партизани шикуються не для бою, а для параду: значить вони впевнені в своїх силах. Відразу ж на вулицях - музики, танці, жарти, сміх, хоча був тридцятиградусний мороз. Коли вулицями пройшли організовані колони партизанського війська, населення побачило й відчуло всю силу й могутність партизанського з'єднання.

На другий день мадяри підійшли до Дубовичів. Рухались вони з двох боків по дорогах: глибокий сніг не давав можливості розвернутися по фронту. Партизани підпустили ворога метрів на двісті, вдарили по ньому зі всіх видів зброї, і ворог у безпорядку відступив.

В оточені лісом Дубовичі мадяри ніяк не насмілювалися наступати вдруге: боялися, що їм заготовлена якась пастка. А Ковпак хотів, як він писав, "показати мадярам, з ким вони мають справу проти кого їх прислали боротися, примусити їх відчувати жах пере; зустріччю з партизанами".

Вирішено було дати мадярам бій в районі села Веселого. Це село розташоване в улоговині на відкритій місцевості, звідки партизани не зможуть вислизнути, бо лісу поблизу немає. Тому ворог діятиме сміливіше, він кине всі. свої резерви, щоб одним ударом покінчити з партизанами.

В лісі коло дороги з Шалигіна, звідкіля чекали головного удару ворога, Ковпак влаштував добре озброєну засаду, яка в вирішальний момент бою блискавичним несподіваним ударом з флангу може знищити основні сили ворога.

Недалеко від східної околиці Веселого стояв хутір, з якого ворог міг успішно вести обстріл села. Цей хутір захищатиме група Павловського.

 

28 лютого зранку мадяри пішли в наступ на Веселе. Ворог стягнув сюди близько півтори тисячі солдатів з мінометами та артилерією. Мадяри, розвернувшись по фронту, пішли в наступ, але під нищівним вогнем відступили, залягли на снігу за селом і мерзли на тридцятиградусному морозі. Мадяри опинилися в досить-таки безглуздому становищі. їх темні постаті яскраво виділялися на білосніжному полі, і партизани прицільним вогнем легко винищували ворога. В той же час партизани ховалися за будинками, мурами й почували себе більш безпечно. Мадяри могли тільки навмання відстрілюватися.

Щоб зімкнути кільце навколо Веселого, ворог любою ціною намагався захопити хутір, який захищали тридцять п'ять бійців під командуванням Павловського. Уже загорілись будинки, під стінами, за якими займали оборону бійці, пекельний вогонь не давав дихати й обпікав обличчя; уже Павловського двічі було поранено, кулеметними чергами перебило йому обидві ноги; серед його бійців-партизанів були вже вбиті й поранені,але кожен, хто ще міг тримати зброю, залишався на своєму місці, кожен бився до останнього. Ворог так і не зміг пройти, а група Павловського знищила майже батальйон мадяр.

З-за лісу появилось на санях підкріплення - чоловік п'ятисот мадяр. Побачивши підмогу, ті, що залягли на снігу навколо села, кинулись, було, в атаку. Але новоприбулі мадяри були зупинені шквальним вогнем з засади, а основна група мадяр, що піднялася й рушила в наступ на село, була розсіяна фланговим вогнем.

 

                                     Далі буде